Євген Дмитренко
ДІД АНДРІЙ ТА БАБА ПАРАСКА. ЗИМОВІ ЛЕГЕНДИ
(за мотивами народних казок)
Жив собі дід Андрій, який дуже любив смачно попоїсти. Жив один, без дружини та дітей. Все життя його минуло, ніби одним подихом. Ніякої планети не відкрив, ніяким досягненням не гордився. Та що там досягнення, навіть дерев не саджав й хатини не будував. Нікому не допомагав, та й взагалі, ледачим був.
А без тяжкої праці, розуму та наполегливості, їжі з неба не дістанеш. Тож, дід дуже сильно бідував, голодував та й, взагалі, збирався на почин. Та все ніяк не приходила смерть до нього. Набридло йому чекати невідомого, от і вирішив він щось змінити у своєму житті, а саме — одружитися.
А у сусідньому селі жила одна бабуся на ім’я Параска. І не просто бабуся, а гарна жінка й добра господиня. З самого ранку й аж до пізньої ночі — то на городі, то біля худоби. Не дивлячись на свій похилий вік, працювала як молода. Та й то, молоді не так працювали, як вона. І жила вона також одна. Чоловік помер, а діти вже давним-давно переїхали до міста. Тож, нікого поряд не було. Нікого, окрім собачки Жучки та любої кішки Варвари.
От прийшов до тієї баби дід, та й каже:
— Бабка, ай бабка, шкода мені тебе! Ти от все життя працюєш та й працюєш, а для чого? Хто питиме твої компоти? Хто їстиме твої пиріжки? Ніхто ж не оцінить твого труда! Я от пропоную тобі разом жити! Ти працюватимеш, а я відпочиватиму. Ти варитимеш смачну їжу, а я все буду з’їдати, та й посудину облизуватиму, та так, що й мити не доведеться! Тобі в задоволення, а мені смачно!
А та йому у відповідь:
— Ех, діду, діду! Як допомагатимеш мені по господарству, то прийму тебе до себе в теплу хатину. Буде тобі, що їсти. Буде тобі, що пити. А якщо лише одні байдики в голові, то нічого тут хитрувати. Повертайся краще додому.
Замислився дід. Згадав про будинок, який от-от розвалиться, згадав й про те, як голодував. Та й зима вже на порозі, перший сніг випав, а в нього ні теплого одягу, ні дров нарубаних, ні їжі смачної.
— Ну добре, — каже дід, — я тобі, а ти мені!
От так й домовилися.
Не стала бабка довго чекати, та й вирішила перевірити діда, чи дійсно буде працювати, чи лише на словах. Тож, ще перші півні в селі не співали, як бабка будить діда та й наговорює:
— Ну що, діду, досить спати. Візьми торбину, та й сходи до млина за борошном.
Подивився дід у вікно, а там вітер завиває, сніг падає — хуртовина, одним словом. Ну, що робити, діватися нікуди. За теплий дім та смачну їжу доведеться відробляти. Зібрався він, одягнув кожуха, шапку та теплі рукавиці. Узяв торбину, та й подався коротким шляхом, через ліс, до млина. Та так швидко йшов, що ледве дорогою не заснув. Зморився, присів на пень, відпочив, та й пішов далі, залишивши торбину біля пня.
Коли підбігло до тієї торбини мишеня, та й почало винюхувати. І страшно ніби, але ж цікаво. Ще й чимось смачним торбина та пахла. А як залізло в середину, то й тепло стало. От і вирішило мишеня зиму перезимувати в новому будинку.
Та не минуло й хвилини, як хтось біля торбини забубонів:
— Хто там гріється в торбині? Хто живе в оцій хатині?
— Ми-ми-мишка-пишка-шишка! — боязно відповіло мишеня. — А ти хто?
— А я білочка маленька! Змерзла тут, впусти, рідненька!
Впустило мишеня білку. От разом і гріються. Та не встигли навіть ближче познайомитися, як знову хтось біля торбини забубонів:
— Хто там гріється в торбині? Хто живе в оцій хатині?
Злякалися звірі та й відповідають боязним голосом:
— Ми-ми-мишка-пишка-шишка!
— Бі-бі-білка-гілка-стрілка! А ти хто?
— А я зайченя маленьке! Змерзло тут, впустіть рідненькі!
Впустили вони й зайчика. От вже втрьох живуть. Хоч і тіснувато, але тепло. Коли раптом лисичка підійшла до тієї торбини та й питає:
— Хто там гріється в торбині? Хто живе в оцій хатині?
Злякалися звірі та й відповідають боязним голосом:
— Ми-ми-мишка-пишка-шишка!
— Бі-бі-білка-гілка-стрілка!
— За-за-зайчик-пальчик-побігайчик! А ти хто?
Подумала лисичка, що зараз і поснідає, і зігріється. От і відповідає:
— А я хитре лисеня! Зараз буду ням-ням-ням!
І після цих слів кинулася вона в торбину залізати. Та отвір маленький, голівонька не пролазить, лише ніс, язик та зубки по торбині цап та хап.
А в цей час дід Андрій, зрозумівши що загубив торбину, повертався стежиною до пня. Побачив, що лисичка намагається розірвати торбину та й почав кричати й махати руками. Злякалася лисичка, злякалися звірі та й повтікали хто куди. А дід взяв торбину та й знов пішов до млина.
І поки дід Андрій ходив туди-сюди, баба Параска дров нарубала, піч розтопила, їсти наварила. Сидить та й чекає на діда. Коли дивиться, йде старий, ледь перебираючи ногами з порожньою торбиною.
— Ну й де ж тебе пів дня носило? Й чому торбина без борошна?
Дивиться дід, а в торбині дірка, і усе борошно від млина до хатини по стежині посипана. Розвів дід руками, пожав плечима. Що вже казати, нічого виправдовуватися. А Параска йому:
— Ой і тяжко мені з тобою буде! Ну добре, йди погрійся, пообідай та відпочинь, а я сходжу до комори, борошна пошукаю. Можливо, щось і намету.
Шкода їй діда стало. Та й одній жити зовсім не в радість.
Тож, пішла баба Параска до комори, позмітала залишки старого борошна, замісила тісто та й спекла колобка. Гарний колобок вийшов у Параски. З хрусткою шкуринкою та ой яким апетитним ароматом. Так і проситься до рота. І хотів дід Андрій вже надкусити. А баба йому:
— Так гарячий ще. Не смачний же буде!
Взяла вона колобка та й поклала біля хвіртки, щоб той охолов. А дід ходив по кімнаті з кутка в куток, та не втримався. Відчинив він хвіртку, щоб холодок подув та колобок швидше остудився. Та вітер як дунув, що круглий на подвір'ї опинився. Зрадів колобок, що втік від зубів голодного діда, та й покотився до лісу.
Котиться-котиться, а на зустріч йому зайчик.
— Ти хто такий? — питає куцохвостий. — Я раніше тебе тут не бачив!
А той у відповідь:
— Я — колобок. Втікаю від голодного діда, який хотів мене з'їсти. Хочу оселитися у вашому лісі та почати життя з початку. Ходімо зі мною. Разом цікавіше буде.
— Ні, дякую, — каже зайчик, — мене родина чекає!
— Ну добре, бувай, — мовив круглий та й подався далі.
Котиться-котиться, а на зустріч йому вовк.
— Ти хто такий? — питає сіроманець. — Я раніше тебе тут не бачив!
А той у відповідь:
— Я —колобок. Втікаю від голодного діда, який хотів мене з'їсти. Хочу оселитися у вашому лісі та почати життя з початку. Ходімо зі мною. Разом цікавіше буде.
— Ні, дякую. Мені ще зайця упіймати треба.
Мовив вовк та й побіг собі. А колобок покотився далі все глибше в ліс.
Котиться-котиться, а назустріч йому лисичка.
— Ти хто такий? — питає руда. — Я раніше тебе тут не бачила!
А той у відповідь:
— Я — колобок. Втікаю від голодного діда, який хотів мене з'їсти. Хочу оселитися у вашому лісі та почати життя з початку.
— А чому дід хотів тебе з'їсти? — поцікавилася лисичка.
— Бо ж я смачний та запашний.
— Он воно як! — каже лисичка. — А чи дійсно ти так смачно пахнеш, як розповідаєш? Щось мій ніс не чує твого аромату.
Тоді колобок плигнув лисиці на носа, щоб та краще рознюхала. В ту ж мить вона його і з'їла.
А в цей самий час дід зрозумів, що знову може отримати прочуханів від баби, тому й пішов по слідах, що лишив колобок. Довго йшов. Там і сліди зайця зустрічав, і вовка. Розумів, що не добре це скінчиться. А коли натрапив на сліди лисички, то надибав лиш крихти хліба на снігу.
Засмучений, дід повернувся додому. Сумно йому стало, адже борошна не приніс, торбину порвав й колобка згубив. Невдаха, одним словом.
«Якщо так і далі буде, то нагонить мене баба!» — подумав дід та й ліг біля старої.
Та не довго тривав їхній сон, бо ж посеред ночі довелося прокинутися від шуму на подвір'ї. Повибігали, дивляться, а у сараї, якийсь хижий звір усіх курей поцупив. Лише одна, ряба курочка, лишилася.
— Ой горе, що ж це буде? Як тепер жити без курей та яєць? — зажурилася баба Параска.
А потім забрала курочку рябу, занесла до хатини, примостила їй сідало та й наказала дідові:
— Дивись старий, щоб пір'їнки з курки не впало. Щоб яєчко не скотилося та не розбилося. Бо як не впораєшся із завданням, то доведеться нам розпрощатися.
Злякався дід, що може на подвір'ї залишитися. Та й почав з куркою носитися. Куди піде, туди і її з собою несе. Та й так обережно, так лагідно, неначе з коханою жінкою. А курочка все «ко-ко-ко» та «ко-ко-ко». Та раптом знесла вона маленьке яєчко. Зрадів дід цій новині та й почав витанцьовувати. А підлога дерев'яна, та й похитався стіл від рухів діда, та й скотилося яєчко на підлогу, та й розбилося. Засумував дід, ледь не заплакав. Тут і бабка до кімнати зайшла.
— Ну що, діду, і тут не вгледів! — сердито мовила вона.
Соромно стало діду. Такий здоровий, а з простим завданням не впорався. От він і пояснив бабі, що знесла курочка гарне яєчко, а мишка бігла, хвостиком зачепила, яєчко впало на підлогу та й розбилося. А ще, в усьому звинуватив кішку Варвару, що та мишей зовсім не ловить.
Не повірила баба словам старого, але не стала про це казати. Змовчала. Та й виганяти діда не стала. Зима ж за вікном, не людяно це. Тож, продовжили вони жити далі.
Згодом настав Святвечір й завітали до старих сусідські діти. Бабуся пригостила малих смачним пирогом та компотом. Привітала їх із прийдешніми святами та й кудись пішла, залишивши малечу з дідом.
— Дивись мені, старий, щоб діти тут не сумували! — наголосила стара.
Похилився головою дід Андрій. Собі ради дати не може, а тут дітей розважати. А дітвора одразу ж почала прохати щось цікаве розповісти. А що дід? Ніде не подорожував й нічого путнього не робив. Про що ж тоді розповідати? Почухав він потилицю. Прикусив губу, а потім мовив:
— Якось йшов дід лісом та й загубив... рукавичку. От біжить мишка, улізла в ту рукавичку, та й сидить тихесенько, відігрівається....
Притихли діти, прислухалися до дідової розповіді. Цікаво ж стало.
А баба у сусідній кімнаті сидить та й також слухає, мовлячи собі тихенько:
— Буде з тебе користь, діду, буде!
За матеріалами: https://arkush.net/
Більше казок Євгена Дмитренка на нашому сайті:
Одного разу Євген написав казку для двох своїх синів, в якій вони стали головними героями. Авторові (а головне — дітям) казка сподобалася... Так і розпочався його творчий шлях. Читаймо та слухаймо цікаві казочки Євгена Дмитренка.