Казка "Снігова королева" (Ганс Крістіан Андерсен)


Ганс Крістіан Андерсен

СНІГОВА КОРОЛЕВА

Казка

 

Завантажити текст казки Ганса Крістіана Андерсена "Снігова королева" (txt.zip)

 

Оповідання перше, в якому йде мова про дзеркало та скалки.

 

казки для дітей, казки різних країн світу, Ганс Крістіан Андерсен, Снігова королеваНу, почнемо! Коли ми дійдемо до кінця цієї історії, тоді ми знатимемо більше, ніж зараз.
Так ось, жив один лихий троль. Він був злючий-презлючий, наче сам чорт! Якось він був у дуже хорошому настрої, тому що зробив собі дзеркало, яке мало незвичайну властивість — все хороше і прекрасне в ньому зменшувалося, майже зникало, а все погане і огидне впадало в око і здавалося ще гіршим.
Чудові краєвиди виглядали в ньому вареним шпинатом, а найкращі люди — потворами, або здавалося, що вони стоять на головах і в них нема животів. Обличчя робилися такі перекривлені, що їх не можна було пізнати, а якщо в кого було ластовиння — воно розпливалося на весь ніс або рот.
— Це надзвичайно весело! — казав троль.
Коли людині спадало щось хороше на думку, в дзеркалі з'являлася жахлива гримаса, і троль реготав, радіючи з цієї майстерної вигадки.
Всі учні цього чорта,— а в нього була своя, чортівська, школа,— розповідали скрізь про дзеркало як про якесь чудо. «Лише тепер можна побачити,— казали вони,— якими є насправді весь світ і всі люди».
І от вони почали бігати по всіх усюдах з цим дзеркалом, і нарешті не залишилося жодної країни, жодної людини, що не відбилися б спотвореними в дзеркалі. Тоді учні чорта захотіли полетіти в небо і з неба поглузувати над усім. Чим вище вони злітали, тим більше дзеркало кривилося: вони ледве тримали його. Вони підносилися вище та вище, і раптом дзеркало так затремтіло від жахливої гримаси, що вирвалося з рук, упало на землю і розбилося, на тисячу мільйонів, більйонів і ще більше скалок. І ці скалки наробили ще більше нещастя, ніж само дзеркало. Деякі з них, завбільшки, як піщинка, літали скрізь по світу і, якщо потрапляли в око людині, там і залишалися. Людина з такою скалкою в очах бачила все навпаки або тільки саме погане, бо кожна скалочка мала таку ж властивість, як і ціле дзеркало. Деяким людям крихітна скалочка дзеркала потрапляла в серце,— і це було най-жахливіше: серце перетворювалося на маленьку крижинку.
Одні скалки були такі великі, що їх можна було вставляти у вікна, але крізь таке скло не варто було дивитись на своїх друзів. Інші скалки пішли на окуляри, і тільки-но людина одягала їх, щоб краще бачити і мати вірну думку про те, що є перед очима,— як траплялась якась біда.
Злий троль радів і реготав так, що аж кольки у череві ставали, наче від лоскоту.
А по світу літало ще багато скалок дзеркала.
Слухаймо ж далі!

 

Оповідання друге. Хлопчик та дівчинка.

 

У великому місті, де так багато людей та будинків, що не всім щастить відгородити собі куточок для невеличкого садка і багатьом можливо лише розвести кімнатні квіти в горщиках, жило двоє бідних дітей. Але вони мали садок, більший за горщик для квітів! Вони не були рідними, та любили одне одного, як брат і сестра. їхні батьки жили в мансардах двох суміжних будинків. Там, де майже сходилися дахи обох будинків і між дахами йшли дощові ринви, виглядали маленькі віконечка. Ступнувши з якого-небудь віконечка на ринву, можна було опинитися коло вікна сусідів, батьків були великі дерев'яні ящики, і в них росла зелень дощстрав та кущики троянд, у кожному ящику по одному. Кущики чудово розростались. Якось батьки вирішили поставити ці ящики впоперек ринви, ніби дві грядки квітів виросли між вікнами. Горох спускався з ящиків долу, а троянди простягали довгі гілочки, вони заглядали у вікна і перепліталися між собою. Це нагадувало тріумфальну арку з квітів та листя. Ящики були дуже високі; діти знали, що лазити на них не можна. А батьки часто дозволяли хлопчикові і дівчинці ходити в гості одне до одного по даху і сидіти на маленькій лавочці під трояндами.
Там вони так чудово гралися!
Узимку ці розваги припинилися. Вікна зовсім замерзли; але тоді діти нагрівали мідні гроші коло печі і прикладали до замерзлих вікон... Одразу з'являлося чудове віконце, таке кругле-кругле, і звідти визирало миле, ласкаве очко. Це виглядали з своїх вікон маленький хлопчик і маленька дівчинка.
Хлопчика звали Кай, дівчинку — Герда.
Улітку вони моґли одним стрибком опинитися в гостях одне в одного/а взимку треба було спочатку спуститися на багато-багато східців униз, а потім зійти на стільки ж східців угору.
А надворі мела метелиця.
— Це білі рджілки рояться! — сказала стара бабуся.
— А в них також є своя Снігова Королева? — спитав хлопчик, бо в|н знав, що у справжніх бджіл є одна головина бджола.  
— Є і в них! — відповіла бабуся.— Вона літає там, де найгустіше сніжинок. Вона більша від усіх і ніколи не лишається на землі, а відлітає на чорну хмару. Інколи опівночі пролітає вона вулицями міста і заглядає у вікна, от вони вад того і вкриваються крижаними візерунками, немов квітами.
— Еге, ми це бачили! — казали діти і вірили, що це; правда.
— А може Снігова Королева зайти сюди?—спитала якось дівчинка стару бабусю.
— Нехай спробує! — сказав хлопчик.— Я її посаджу у теплу піч, і вона розтане!
Але бабуся погладила його по голові і почала розповідати щось інше.
Того вечора, коли Кай був удома і майже зовсім роздягся на ніч, він виліз на стілець коло вікна й подивився крізь маленьке вічко, де крига розтанула. За вікном літали сніжинки, і одна з них, найбільша, упала на краєчок ящика з квітами. Сніжинка зненацька почала рости все більше та більше і стала раптом молодою жінкою, закутаною в найтонший білий серпанок, зітканий немов з мільйонів зірчастих сніжинок. Жінка була така прекрасна та ніжна, але з криги, з сліпучої, іскристої криги. А проте жріва!.. Очі блищали, як дві ясні зірки, але не було в них ані спокою, ні тепла. Вона кивнула хлопчикові і поманила його рукою. Хлопчик злякався і зіскочив із стільця; а надворі повз вікно ніби майнула велика птиця.
Другого дня був славний мороз, а потім настала відлига, і незабаром наступила весна. Сонце світило, зелень витикалася з землі, ластівки мостили гнізда, в кімнатах відчинили вікна, і діти сиділи знову в своєму маленькому садку на даху високо над усіма поверхами.
Троянди цвіли цього літа так пишно, як ніколи! Дівчинка навчилася співати пісеньку, в якій теж говорилося про троянди.
Вона співала її хлопчикові, думаючи про свої троянди, і він підспівував їй.
Діти тримали одне одного за руки, цілували троянди, дивилися на сонечко і розмовляли з ним. Які стояли прекрасні літні дні, як добре було під кущами запашних троянд, здавалося, вонич вічно цвістимуть і ніколи не пов'януть! Кай і Герда сиділи і розглядали книжку з малюнками — звірами та пташками. Великий годинник на башті продзвонив п'ять разів.
— Ай! — раптом скрикнув хлопчик.—Мене щось кольнуло в серце і щось попало в око!
Дівчинка обняла його за шию; він кліпав очима. Ні, нічого не було видно в оці.
— Я думаю, вже випало! — сказав він. Але в тому й справа, що ні, не випало. То були скалочки, які відскочили від дзеркала, чарівного дзеркала троля. Ми, звичайно, пам'ятаємо, що все велике й хороше здавалося в ньому нікчемним і гидким, а все зле і погане виступало ще чіткіше.
Бідний Кай! Скалочка попала прямо в серце. Воно мусило перетворитися в крижинку. Біль уже минув, але скалки залишилися.
— Чого ти плачеш! — спитав він.— Яка ти зараз негарна! Мені зовсім не боляче! Фу! — закричав він.— Цю троянду точить черва! Дивись, а ця зовсім крива! Ні, справді, це погані троянди. Не кращі за ящики, в яких стирчать! — І він, штовхнувши ногою ящики, зірвав дві троянди.
— Кай, що ти робиш? — закричала дівчинка. А він, побачивши її переляк, зірвав ще одну і втік від маленької милої Герди, стрибнувши у своє вікно.
З того дня, коли вона приносила книжки з малюнками, він їй казав, що це годиться лише для немовлят. Розповідала що-небудь бабуся — він присікувався до кожного слова. Та хіба тільки це! Він дійшов до того, що надівав її окуляри і розмовляв так самісінько, як вона, і це смішило людей! А незабаром Кай вивчився передражнювати й мову, і ходу всіх сусідів. Все, що було в них дивного, всі їхні хиби він умів виставити напоказ, і люди казали:
— Що за голова в цього хлопця!
А причиною цьому були скалки дзеркала, що потрапили йому в око і в серце. Він дражнив навіть маленьку Гер-ду, яка любила його всією душею. Його розваги зробилися зовсім інакші, ніж раніше, вони стали якісь холодні, розсудливі.
Якось, коли випав сніг, він прийшов до Герди з великим збільшувальним склом і підставив під сніжинки полу свого синього пальта.
— Подивись у скло, Гердо! — сказав він. Сніжинки під склом здавались далеко більшими, ніж насправді, і були схожі на розкішні квіти або десятикутні зірки. Вони були дуже красиві.
— Подивись, як майстерно зроблено! — говорив Кай.— Це куди цікавіше, ніж справжні квіти! І яка точність! Жодної нерівної лінії! Якби вони тільки не танули!
Трохи згодом Кай прийшов у великих рукавицях з санками на спині і гукнув Герді прямо в вухо:
— Мені дозволили кататися на великому майдані з іншими хлопцями! — і втік.
Там, на майдані, найхоробріші хлопчаки прив'язували свої санки до селянських саней і так могли проїхати досить далеко. Було дуже весело. У розпалі розваг на майдані з'явилися великі сани, пофарбовані в білий колір, і той, хто сидів у них, був у білій хутряній шапці й закутаний у білу хутряну шубу. Сани об'їхали двічі навколо майдану. Кай швидко прив'язав до них сани і поїхав. Великі сани мчали все швидше й швидше, а потім завернули з майдану у провулок. Людина в санях повернулася і дружньо кивнула Каю, ніби знайомому. Кай кілька разів хотів відв'язати свої санки, але людина в шубі доброзичливо кивала йому, і він їхав далі. Ось вони виїхали за міську браму. Сніг повалив раптом великими пластівцями. Стало зовсім темно, хлопчик не бачив навіть своєї простягнутої руки. Він хотів скинути мотузок, якимайчепився за великі сани, але його санчата ніби прироели до них і так само вихором летіли далі й далі.
Кай голосно закричав, але, ніхто не почув його. А сніг падав, і сани мчали, поринаючи в заметах, стрибаючи через тини та рівчаки. Кай весь тремтів, хотів гукнути на допомогу своїх батьків, але в голові у нього була лише одна таблиця множення.
Снігові пластівці все росли, росли і нарешті зробилися здоровенними білими курми. Раптом бони розлетілися на всі боки, великі сани зупинилися, і людина в сніговій шапці та шубі встала. Шуба й шапка на ній були з снігу; це була жінка — висока, струнка, сліпучо-біла. Це була Снігова Королева.
— Ми добре покаталися! — сказала вона.— Але ти зовсім замерз. Залазь у мою ведмежу шубу!
І вона посадила хлопчика до себе в сани і загорнула своєю шубою. Кай ніби опустився у сніговий замет.
— Ти все ще мерзнеш? — спитала вона і поцілувала його в лоб. О, поцілунок її був холодніший за кригу! Він пройняв його наскрізь, аж до серця, а воно ж і без того було наполовину крижане. На мить йому здалося, що от-от він умре. Та тільки на одну мить, бо потім, навпаки, стало легше. Кай перестав зовсім мерзнути.
— Мої санки! Не забудь моїх санок! — було перше? про що він подумав і крикнув. Санки міцно прив'язали до спини однієї з білих курок, яка полетіла за великими саньми. Снігова Королева ще раз поцілувала Кая, і він забув і Герду, і бабусю, і всіх удома.
— Ну, більше я тебе не цілуватиму,— сказала вона,— а то ще зацілую до смерті.
Кай глянув на неї. Вона була така прекрасна! Розумнішого, гарнішого обличчя він неї міг собі уявити. Тепер вона не здавалася йому більше крижаною, як тоді, коли з'явилася за вікном і кивала йому. Тепер вже все в ній здавалось йому довершеністю. Він перестав її боятися і розказав їй, що знає всі чотири дії арифметики, навіть з дробами, знає, скільки в кожній країні квадратних миль і скільки жителів, а вона на все тільки усміхалась. Тоді йому здалося, що насправді він знає досить малої і Кай глянув угору в безмежний повітряний простір... Раптом Снігова Королева підхопила його і злетіла на чорну хмару. Буря вила і стогнала, здавалось, вона співає старовинні пісні. Вони летіли над лісами та озерами, над морем і твердою землею. Під ними дули холодні вітри, вили вовки, виблискував сніг, над ними літали з криком чорні ворони, а високо вгорі сяяв місяць, великий та ясний. На нього дивився Кай усю довгу-довгу зимову ніч, а вдень він спав коло ніг Снігової Королеви.

 

Оповідання третє. Садок жінки, яка знала чари.

 

Що ж трапилося з маленькою Гердою, коли Кай не повернувся? Де він подівся? Ніхто не знав цього, ніхто не міг дати відповіді. Хлопчики розповідали тільки, що бачили, як він прив'язав санки до великих розкішних саней, які потім завернули у провулок і виїхали за міську браму. Ніхто не знав, де він тепер. Багато сліз було пролито за ним. Гірко й довго плакала Герда. Нарешті вирішили, що Кай помер; може, потонув у річці, що протікала близько біля міста. О, як нестерпно довго тяглися сумні зимові дні.
Та ось прийшла весна з теплим сонячним промінням.
— Кай помер і більше не повернеться!—сказала Герда.
— Не вірю! — відповів сонячний промінь.
— Він помер і більше не повернеться! — повторила вона ластівкам.
— Не віримо! — відповіли вони.
Тоді сама Герда перестала цьому вірити.
— Я взую свої нові червоні черевички,— сказала вона якось уранці,— ті, яких Кай ще ні разу не бачив, і піду до річки спитати про нього.
Було дуже рано. Вона поцілувала бабусю, яка ще спала, взула червоні черевички і побігла сама-самісінька за місто, прямо до річки.
— Це правда, що ти взяла мого маленького названого братика? Я подарую тобі мої червоні черевички, якщо ти віддаси мені його назад.
І дівчинці здалося, що хвилі якось дивно кивають їй. Тоді вона скинула свої червоні черевички, найдорожчу річ, яка в неї була, і кинула їх у річку. Але черевички впали якраз коло берега, і хвилі відразу винесли їх на землю. Ріка, певне, не хотіла брати у дівчинки її найдорожчу річ, бо не могла повернути їй Кая. А дівчинка подумала, що кинула черевички не досить далеко, влізла в човен, який гойдався в комишах, стала на краєчок корми і знову кинула черевички в воду. Човен не був прив'язаний, відштовхнувся від берега і поволі поплив. Дівчинка хотіла швидше вистрибнути на землю, але, поки пробиралася з корми на ніс, човен був уже далеко, швидко линув за течією.
Герда дуже перелякалась, почала плакати і кричати, але ніхто, крім горобців, не чув її, а горобці не могли перенести її на землю, вони тільки летіли вздовж берега і цві-рінчали, ніби бажаючи її втішити: «Ми тут! Ми тут!»
Човен плив за течією далі й далі. Герда сиділа смирно в самих панчішках, її червоні черевички пливли за човном, але не могли наздогнати.
Обидва береги ріки були дуже красиві. Цвіли чудові квіти, стояли старезні дерева, на схилах паслися вівці та корови, але ніде не видно було жодної людини.
«Може, річка несе мене до маленького Кая!» —подумала Герда, повеселішала, підвелася на ніжки і довго милувалася гарними зеленими берегами. Аж ось вона припливла до великого вишневого садка, в якому стояла маленька хатинка під солом'яною стріхою з дивними червоними і блакитними віконцями. Перед дверима виструнчились два дерев'яні солдати і віддавали рушницями честь усім, хто пропливав мимо. Герда гукнула їм — вона думала, що солдати живі, але, звичайно, вони нічого не відповіли. Човен підплив зовсім близько, трохи не до самого берега, і дівчинка гукнула ще голосніше. З хатини вийшла, спираючись на костур, стара-престара бабуся у великому солом'яному капелюсі, на якому були намальовані чудові квіти.
— Ах, бідолашне мале дівчатко! — сказала стара.— Як це ти потрапило на таку велику бистру ріку і запливло так далеко?
З цими словами бабуся зайшла у воду, зачепила костуром човен, притягла його до берега і висадила Герду.
Герда дуже зраділа, що нарешті опинилася на землі, хоча трошки й побоювалася незнайомої старої.
— Ну, ходімо, розкажеш мені, хто ти така і як сюди дісталась! — сказала бабуся.
Герда стала про все їй розповідати, а бабуся похитувала головою і повторювала: «Хм, хм!» От дівчинка скінчила і спитала бабусю, чи не бачила вона Кая. Та відповіла, що він ще не проходив тут, але, напевне, йтиме, так що дівчинці нема чого сумувати — хай краще покуштує вишень та подивиться на квіти в саду, вони кращі, ніж намальовані в якій завгодно книжці з малюнками, і кожна з квіток уміє розповідати казки. Тут бабуся взяла Герду за руку, повела до себе в хатинку і замкнула двері на ключ.
Вікна були високо від підлоги і всі різнокольорові — червоні, блакитні, жовті, тому сама кімната світилася дивним різнобарвним світлом. На столі стояла корзина зі стиглими вишнями, і Герда могла їсти їх досхочу. Поки вона їла, бабуся розчісувала їй волосся золотим гребінцем, а волосся у Герди кучерявилось і оточувало золотим сяйвом її миле, привітне личко, кругленьке і рожеве, як. троянда.
— Давно вже я хотіла мати таку, милу маленьку дівчинку! — сказала бабуся.— От побачиш, як добре ми заживемо з тобою.
І чим довше вона чесала кучері дівчинці, тим більше забувала Герда свого названого братика Кая. Стара жінка вміла чаклувати. Але вона не була лихою чаклункою. Вона чаклувала тільки трошки, для розваги, а зараз їй дуже захотілося лишити Герду в себе. Тому вона пішла в садок, торкнулася своїм костуром усіх троянд, і ті, як стояли, розквітлі й пишні, так і опустилися глибоко-глибоко в землю, і сліду від них не стало. Бабуся боялась, що Герда, побачивши троянди, згадає про свої, а потім про Кая і втече від неї.
Зробивши свою справу, бабуся повела Герду в квітник. Які там розливалися пахощі, яка була краса! Тут росли найрізноманітніші квіти кожної пори року. У цілому світі ви не могли б відшукати книжки з малюнками, барвистішими і прекраснішими за цей квітник. Герда стрибала від радості і гралася між квітів, поки сонце не сіло за високими вишнями. Тоді бабуся поклала її в гарненьке ліжечко з червоними шовковими перинами, набитими блакитними фіалками. Дівчинка заснула, і їй снилися чудові сни.
Другого дня Герді знову дозволили гратися серед квітів на сонечку. Так минуло багато днів. Герда знала кожну квіточку, та хоч їх було й багато, їй все-таки здавалося, що якоїсь не вистачає. Але якої?
Одного ранку вона сиділа і розглядала солом'яний капелюх бабусі, на якому були намальовані квіти. Найкращою серед них була троянда,— бабуся забула її стерти, коли загнала справжні живі троянди під землю. От що значить неуважність!
— Як, тут нема троянд? — скрикнула Герда і побігла шукати їх по клумбах. Шукала, шукала і не знайшла жодної!
Тоді дівчинка сіла на землю й заплакала. Теплі сльози впали якраз на те місце, де стояв раніше один з кущів троянд. Як тільки сльози змочили землю — вмить з'явився кущ, такий же свіжий, квітучий, як і раніше. Герда обняла його, стала цілувати троянди і раптом згадала про ті чудові троянди, що цвіли у неї вдома, а разом з ними згадала і про Кая.
— Ой, як я забарилася! — сказала дівчинка.— Адже мені треба шукати Кая! Чи не знаєте, де він? — спитала вона у троянд.— Чи ви вірите тому, що він умер і не повернеться більше?
— Він не вмер! — сказали троянди.— Адже ми були під землею, куди йдуть всі померлі, але Кая між ними нема.
— Дякую вам! — сказала Герда і пішла до інших квітів, заглядала в їхні чашечки і питала: «Чи не знаєте ви, де Кай?»
Але кожна квітка грілася на сонечку і думала тільки про свою власну казку або історію. їх наслухалася маленька Герда багато, але жодна з квіток не сказала ані слівця про Кая.
І вона побігла на кінець садка. Хвіртка була зачинена на засув. Але Герда так довго смикала заіржавілий засув, що він піддався, хвіртка відчинилася, і дівчинка, так як була босоніж, побігла шляхом.
Разів зо три вона озирнулася назад, але ніхто не гнався за нею. Нарешті дівчинка втомилася, сіла на великому камені і поглянула навкруги: літо вже минуло, настала пізня осінь, а в чарівному садку бабусі, де завжди сяяло сонце і цвіли квіти за всякої пори року, цього й не було помітно.
— Ой, як же я забарилася! Уже осінь надворі. Ні, спочивати не можна! — сказала маленька Герда і знову рушила в путь.
Ой, як втомилися і нили її маленькі ніжки! Як холодно та вогко було навколо! Довге листя на вербі пожовкло, туман сідав на нього великими краплинами і стікав, немов дощ, на землю. Листя падало одне за одним. Лише терен стояв, укритий ягодами, але такими терпкими!
Яким же сірим, сумним здавався всенький світ!

 

Оповідання четверте. Принц і принцеса.

 

Герді знову довелося сісти перепочити. На снігу, прямо проти неї, стрибав великий ворон. Він довго-довго дивився на дівчинку, киваючи їй головою, і нарешті заговорив :
— Кра-кра! Дррррастуй!
Він не міг добре розмовляти мовою людей, але, видно, бажаючи дівчинці добра, спитав її, куди це вона бреде по світу сама-самісінька. Слова «сама-самісінька» Герда зрозуміла дуже добре й відчула одразу все їхнє значення. Вона розповіла воронові про все своє життя і спитала, чи не бачив він Кая.
Ворон замислено похитав головою і сказав:
— Можливо! Можливо!
— Та невже? Справді? — гукнула дівчинка і трохи не задушила ворона поцілунками.
— Спокійніше, спокійніше! — сказав ворон.— Я гадаю, що це був твій Кай. Але тепер він, напевне, забув тебе зі своєю принцесою.
— Хіба він живе у принцеси? — спитала Герда.
— А от послухай! — сказав ворон.— Тільки мені дуже важко розмовляти по-вашому. От якби ти розуміла воронячу мову, я б тобі розповів про все далеко краще.
— Ні, цього мене не вчили! — мовила Герда.—Моя бабуся — та все знає, напевне, і цю мову. Добре, коли б і я навчилась її.
— Ну, нічого! — сказав ворон.— Розповім, як зумію, хай хоч і погано.
І він розповів про все, що тільки знав.
— У цій країні, де ми зараз з тобою знаходимось, є принцеса, така розумна, що й сказати не можна. Вона прочитала всі газети на світі і вже забула все, що прочитала,— отака розумна! Нещодавно сиділа вона на своєму троні, а це, між іншим, як кажуть, не так уже приємно, і почала наспівувати пісеньку: «Чом мені не вийти заміж? Чом мені не вийти заміж?»
«А й справді»,— подумала вона і вирішила вийти заміж. Але вона хотіла мати чоловіка, який би зумів підтримати розмову, коли з ним заговорять, а не такого, що вміє тільки пишатися, бо це дуже нудно. От барабаном скликали всіх придворних дам і оголосили бажання принцеси. І всі вони були дуже задоволені. «Це нам до вподоби! Ми й самі недавно про це думали!» — казали вони. Ти можеш повірити кожному моєму слову,— додав ворон,— у мене є наречена, вона гуляє цілком вільно по всьому палацу і все мені розповідала.
Його наречена, звичайно, була також ворона. Адже кожен шукає собі дружину до пари, от і ворон обрав ворону.
Другого дня всі газети вийшли з рамкою сердечок і з вензелями принцеси. В газетах було оголошено, що будь-який молодий чоловік приємної зовнішності може з'явитися в палац і поговорити з принцесою. Того, хто буде триматися цілком вільно, невимушено, як дома, і буде найкрасиомовніший з усіх, принцеса візьме собі за чоловіка.
Так, так,— повторив ворон,— ти можеш мені повірити, це так само вірно, як те, що я тут сиджу. Народ юрбою ринув до палацу. Давка, штовханина! Але ні в кого нічого до ладу не вийшло ні першого, ані другого дня. На вулиці всі женихи говорили дуже добре, а тільки-но ступали на поріг палацу і бачили гвардію, усю в сріблі, а на сходах лакеїв у золоті, великі освітлені зали,— як одразу їх брав острах. От і стоять тоді перед троном, де сидить принцеса, і — анітелень, не можуть нічогісінько вимовити, тільки повторюють останнє слово, що сказала принцеса. А їй же зовсім не того хотілось! Справді, ніби їх всіх обпоювали дурманом! А як тільки вони виходили за ворота, знову могли розмовляти. Від воріт до дверей палацу тягнувся довгий-предовгий хвіст женихів, я сам був там і бачив це! — вів ворон далі.— Женихам хотілося їсти й пити, але з палацу їм не винесли навіть склянки води. Правда, хто був розумніший, той про запас узяв з собою бутербродів, але не ділився з своїм сусідом, думаючи: «Хай собі виглядають охлялими — принцеса не візьме їх».
— Ну, а Кай, маленький Кай? — спитала Герда.— Коли ж він прийшов? Був і він у натовпі?
— Чекай, чекай! Тепер ми саме дійшли до нього. Це було на третій день. З'явився невеличкий чоловічок ні в кареті, ні верхи, а просто прийшов пішки, і прямо у палац! Його очі блищали, як твої. Волосся у нього було довге, але одягнений він був бідно.)
— Це Кай! — зраділа Герда.— Так, я знайшла його!— і вона заплескала в долоні.
— За спиною у нього була невелика торбинка! — розповідав ворон.
— Ні, це, напевно, були його саночки,— сказала Герда,— він пішов з дому з саночками.
— Можливо,— мовив ворон,— я не роздивився як слід. Але я добре знаю від моєї нареченої, що, зайшовши в палац і побачивши гвардію у сріблі, а на сходах лакеїв у золоті, він анітрошки не збентежився, кивнув їм головою і сказав: «Нудно, напевне, стояти на сходах, я краще піду в кімнати!» Зали були залиті світлом, і таємні радники та генерали ходили босоніж, розносячи золоті блюда,г-урочистіше не можна уявити. А його чоботи гучно рипіли, та це його не турбувало.
— Це, напевне, був Кай! — скрикнула Герда.— Я знаю, він носив нові чоботи. Я сама чула, як вони рипіли, коли він приходив до бабусі.
Так, чоботи рипіли здорово! — казав далі ворон.— Зовсім сміливо підійшов він до принцеси, яка сиділа на перлині завбільшки з веретено, а всі придворні дами з своїми фрейлінами, і фрейліни цих фрейлін, і всі кавалери з своїми камердинерами, і камердинери цих камердинерів, і їхні хлопчики-служники стояли навколо. Чим ближче до дверей, тим пихатіше трималися. На хлопчика-служ-ника камердинерських слуг, який завжди носить пантофлі, й дивитись не можна було, такий важний стояв він на порозі.
— Це все, напевне, було дуже страшно,— сказала маленька Герда.— А Кай, він одружився з принцесою?
— Коли б я не був вороном, я й сам би охоче одружився з нею, хоча я заручений. Він з нею розмовляв так гарно, як я, коли говорю по-воронячи. Це я чув від моєї нареченої. Він тримався вільно і дуже мило і заявив, що прийшов не сватати, а тільки послухати мудрі розмови принцеси. Ну, і от вона йому сподобалася, і він їй також.
— Так, це, напевне, був Кай! — сказала Герда.— Адже він такий розумний, знає всі чотири дії арифметики і навіть дроби. Ах, проведи ж мене швидше в палац!
— Це легко сказати! — відповів ворон.— Але як це зробити? Стривай, я скажу моїй нареченій. Вона вже щось придумає і порадить нам. Ти гадаєш, що тебе так просто і пустять у палац? Аякже, таким маленьким дівчаткам, як ти, не дозволяють туди й заходити.
— Мене пустять! — мовила Герда.— Тільки Кай почує, що я тут, він одразу прибіжить за мною.
— Почекай мене тут коло парканчика,— сказав ворон, кивнув головою і полетів.
Ворон повернувся пізно ввечері.
— Кра! Кра! — закаркав він.— Моя подруга посилає тобі тисячу привітань і оцю маленьку паляничку,— вона взяла її на кухні. Там їх багато, а ти, напевне, голодна. Ну, це неможливо, щоб ти попала в палац, ти ж боса. Гвардійці в сріблі і лакеї в золоті тебе не пропустять. Але ти не плач. Попри все ти будеш там. Моя подруга знає, як пройти в спальню принцеси з чорного ходу, і знає, де дістати ключ.
Вони пішли садом, довгими алеями, де падало пожовкле листя одне за одним. Коли всі вогні в палаці погасли, ворон провів дівчинку у маленькі, напіввідчинені дверцята.
О, як билося серце Герди від страху і нетерпіння. Немов вона збиралася зробити щось лихе, а вона ж тільки хотіла дізнатись, чи тут її маленький Кай. Так, так, напевне він тут! Герда так яскраво уявляла собі його розумні очі, довге волосся... Вона так ясно згадувала, як він усміхався їй, коли вони, бувало, сиділи поряд під кущами троянд! Він напевне зрадіє, коли побачить її, почує, який довгий шлях пройшла заради нього, і дізнається, як сумували за ним усі рідні, коли він зник. Ох, вона була сама не своя від радості і страху. Та ось вони вже на сходах.
На шафі горіла лампочка, а на підлозі сиділа ручна ворона і озиралася на всі боки. Герда присіла і вклонилася їй, як учила робити її бабуся.
— Мій наречений розповів мені про вас стільки хорошого, маленька панночко! — сказала ручна ворона.— І «повість вашого життя», як це звуть, теж дуже зворушлива. Чи не можете ви взяти лампу, а я піду вперед? Ми підемо прямо і нікого тут не зустрінемо.
— А мені здається, хтось іде за нами! — прошепотіла Герда, і в ту ж хвилину повз неї з легким шумом пролетіли якісь тіні:  коні з розпущеними гривами і тонкими ногами, мисливці, дами та кавалери верхи.
— Це сни! — сказала ручна ворона.— Вони з'явились сюди, щоб перенести думки високих осіб на полювання. Тим краще для нас, зручніше буде роздивитися сонних. Я сподіваюся, що коли ви будете в пошані та честі, ви доведете, що у вас благородне серце.
— Нема про що й говорити! Це цілком зрозуміло! — сказав лісовий ворон.
Тут вони увійшли в першу залу, всю оббиту рожевим атласом та заткану квітами. Повз дівчинку знову пролинули сни, але так швидко, що вона не встигла роздивитися вершників. Зали були розкішніші одна за одну — просто засліпнути можна було. Нарешті вони дійшли до опочивальні. Стеля її нагадувала верхів'я величезної пальми з дорогоцінним кришталевим листям. З середини стелі спускалася товста золота стеблина, на якій висіли два ліжка, що мали форму лілії. Одне було біле, і в ньому спала принцеса, друге — червоне, і в ньому Герда сподівалася знайти Кая. Дівчинка злегка одгорнула одну з червоних пелюсток і побачила темно-русяву потилицю. О, це був Кай! Вона голосно вигукнула його ім'я і піднесла лампу до самого його обличчя. Сни з шумом полетіли геть, хлопець прокинувся і повернув голову.
О! Це був не маленький Кай!
Принц був схожий на нього лише з потилиці, але також був юний і гарний. З пелюсток білої лілії визирнула принцеса і спитала, що трапилося. Маленька Герда заплакала і розповіла всю свою історію і все, що зробили для неї ворони.
— Ох, маленька бідолашко! — мовили принц і принцеса, а ворон похвалили і сказали, що вони на них не сердяться, але щоб більше ворони так не робили. Проте вони мусять одержати нагороду.
— Хочете ви літати на волі,— спитала принцеса,— або мати постійну посаду придворних ворон і все те, що залишається на кухні?
Обидві ворони вклонилися і подякували за постійну посаду, тому що думали про старість. Вони сказали: «На схилі віку добре мати вірний шматок хліба».
Принц підвівся з свого ліжка і запропонував його Герді. Більше він поки що нічого не міг зробити. Вона склала свої маленькі ручки і подумала: «Які добрі люди і звірі!» Потім заплющила очі  й солодко заснула.  Сни знову прилинули в опочивальню. Але тепер вони везли на маленьких саночках Кая, який кивав Герді головою. Та, на жаль, це був лише сон, і коли дівчинка прокинулась, все зникло.
Другого дня її одягли з голови до ніг у оксамит та шовк і пропонували погостювати в палаці скільки захоче, але вона попросила лише маленькі санки з конячкою і пару чобіток. Дівчинка хотіла знову їхати в далекий світ розшукувати Кая.
Їй дали і чобітки, і муфту, і чудове платтячко, а коли вона попрощалася з усіма, до воріт під'їхала новенька карета з чистого золота. Герб принцеси і принца блищав на ній, як зірка, кучери, лакеї, форейтори,— їй дали і форейторів — усі були в маленьких золотих коронах. Принц і принцеса самі посадовили її в карету і побажали щасливої дороги. Лісовий ворон, який вже одружився з ручною вороною, проводжав її перші три милі і сидів у кареті поряд з дівчинкою,— він не міг їхати, сидячи спиною до коней. Його дружина стояла на воротях і махала крилами. Вона не поїхала проводжати дівчинку, бо в неї боліла голова з того часу, як мала постійну посаду в палаці і багато їжі. У кареті було повно пряників і кренделів, а в ящик під сидіння поклали фрукти й горіхи.
— Прощавай! Прощавай! — кричали принц і принцеса, і Герда заплакала, і ворон також. Так проїхали вони перші три милі. Тут і ворон попрощався з дівчинкою. Це була сумна розлука. Ворон злетів на дерево й махав своїми чорними крилами доти, доки карета, блискуча, як сонце, зникла з очей.

 

Оповідання п'яте. Маленька розбійниця.

 

Вони їхали темним лісом, але карета світила, наче ліхтар, і засліпила очі розбійникам, а вони цього не стерпіли.
— Золото! Золото! — закричали вони, кинулись на карету, схопили коней, убили маленьких служників та кучера і витягли з карети Герду.
— Яка гладенька, яка добренька, напевне, горішками відгодована! — сказала стара розбійниця з довгою колючою бородою і волохатими бровами, що нависли над очима.
— Жирненька, немов молоденький баранчик! Напевне, дуже смачненька! — І вона витягла гострий блискучий ніж.
— Це було жахливо!
— Ай! — закричала вона раптом. Її вкусила за вухо власна донька, що сиділа у неї за спиною і була така свавільна та дика, просто страх!
— Ах ти, мерзенне дівчисько! — закричала мати і не встигла убити Герду.
— Вона гратиметься зі мною,— сказала маленька розбійниця,— вона віддасть мені свою муфту, своє гарне платтячко і спатиме зі мною в моєму ліжку.
І дівчинка знову так вкусила матір за вухо, що та підстрибнула і закрутилась на одному місці. Розбійники зареготали :
— Ач, як танцює з своїм дівчиськом!
— Я хочу сісти в карету! — закричала маленька розбійниця і одразу здійснила своє бажання, тому що була дуже розбалувана й уперта. Вона і Герда сіли в карету і помчали в глиб лісу по пнях та купинах. Маленька розбійниця була така ж на зріст, як Герда, але дужча за неї, ширша в плечах і смаглява. Очі в неї були чорні і якісь сумні. Вона обняла Герду й сказала:
— Вони не вб'ють тебе, поки я на тебе не розсерджуся. Ти, напевне, принцеса?
— Ні,— сказала Герда й розповіла про все, що їй довелося пережити і як вона любить маленького Кая.
Маленька розбійниця подивилася зовсім серйозно на неї, злегка кивнула головою і мовила:
— Вони не вб'ють тебе, навіть коли я розсерджуся на тебе, швидше я сама уб'ю тебе!
І вона витерла сльози Герді, а потім сховала обидві руки в її гарненьку муфточку, м'яку та теплу.
От карета зупинилася. Вони в'їхали на подвір'я розбійницького замку. Він весь згори донизу потріскався, гайвороння вилітало з великих щілин. Вибігли бульдоги, такі величезні, що кожен з них міг проковтнути людину. Бульдоги підстрибували високо вгору, але не гавкали. Це їм було заборонено.
Посеред просторої зали з напівзруйнованими закуреними стінами та кам'яною підлогою палав вогонь. Дим, шукаючи виходу, підіймався до стелі. Над вогнем кипів у величезному казані суп, а на рожнах смажилися зайці та кролики.
— Ти спатимеш цю ніч зі мною, коло моїх маленьких звіряток! — сказала маленька розбійниця.
Дівчаток нагодували, напоїли, і вони пішли в свій куток, де лежала солома, вкрита килимами.
Вище над ними, на жердинах та бантинах, сиділо більше сотні голубів. Усі вони, здавалося, спали, але, коли підійшли дівчатка, трохи заворушилися.
— Вони всі мої,— сказала маленька розбійниця, схопила швидко одного і потрусила так, що той забив крилами.— Поцілуй його! — гукнула вона, сунувши голуба Герді прямо в обличчя.— А ось тут сидять лісові пустуни! — вела вона далі, показуючи на двох голубів, що сиділи у невеличкій заглибині стіни, за дере'вяними гратами.— Ці двоє — лісові пустунчики, і їх треба тримати замкненими, а то враз полетять. А от мій любий дідуганчик Бе, — і дівчинка потягла за роги прив'язаного до стіни північного оленя в блискучому мідному нашийнику.— Його теж треба тримати на прив'язі, бо втече. Щовечора я лоскочу його під шиєю своїм гострим ножем — він дуже цього боїться.
І маленька розбійниця витягла з розколини в стіні довгий ніж і провела ним по шиї оленя. Бідний олень почав брикатися, а дівчинка зареготала і потягла Герду до постелі.
— Хіба ти спиш з ножем? — спитала її Герда, з острахом дивлячись на цю річ.
— Завжди! — відповіла маленька розбійниця.— Хто знає, що може трапитися. Але розкажи мені ще про маленького хлопчика Кая і про те, як мандрувала по широкому світу.
І Герда розповіла знову все спочатку, а лісові голуби воркотіли вгорі, в своїй кліточці; решта голубів уже спала. Маленька розбійниця обняла однією рукою Герду,— в другій у неї був ніж,— і захропіла. Але Герда не могла заплющити очей, вона не знала, чи вб'ють її, чи залишать живою. Розбійники сиділи навколо вогню, співали й пили вино, а стара розбійниця перекидалась. О, як страшно було дивитися на це маленькій дівчинці! Раптом лісові голуби сказали:
— Курр! Курр! Ми бачили маленького Кая. Біла курка несла на спині його саночки. Він сидів у санках Снігової Королеви. Вони летіли над лісом, коли ми ще лежали в гнізді. Вона дихнула на маленьких голуб'ят, і, крім нас двох, усі вмерли. Курр! Курр!
— Що ви там говорите нагорі? — скрикнула Герда.— Куди поїхала Снігова Королева? Ви знаєте про це?
— Вона поїхала, напевне, в Лапландію,— відповіли голуби,— адже там завжди сніг і лід. Спитай у північного оленя, що стоїть на прив'язі.
— Так, там завжди сніг і крига, там так чудово, прекрасно! — сказав північний олень.— Там можна стрибати на волі по просторих блискучих крижаних полях, там стоїть літне шатро Снігової Королеви, а її постійний найулюбленіший палац коло Північного полюса, на острові, що зветься Шпіцберген.
— О Кай! Маленький Кай! — зітхнула Герда.
— Лежи тихо! — сказала маленька розбійниця,— а то я штрикну тебе ножем.
Вранці Герда розповіла їй, що почула від лісових голубів, і маленька розбійниця серйозно подивилася на Герду, кивнула головою і мовила:
— Ну, хай буде так... Хай буде так. А ти знаєш, де Лапландія? — спитала вона у північного оленя.
— Хто ж це може знати краще за мене? — відповів олень, і очі в нього заблищали.— Там я народився і виріс, там скакав по снігових полях.
— Так слухай! — сказала Герді маленька розбійниця. — Бачиш, усі наші пішли, вдома одна мати, але трохи згодом вона хильне з пляшки й засне. Тоді я дещо для тебе зроблю.
Дівчинка стрибнула з ліжка, обняла матір, смикнула її за бороду і сказала:
— Доброго ранку, мій любий козлику!
А мати надавала їй щиглів по носі так, що він почервонів і посинів, але все це робилося з великої любові.
Коли стара хильнула з своєї пляшки і захропла, маленька розбійниця підійшла до північного оленя і сказала:
— Я ще могла б довго розважатися з тобою, бо ти дуже смішний, коли тебе лоскочуть гострим ножем, але нехай вже буде так. Я відв'яжу тебе й випущу на волю. Ти можеш утекти в свою Лапландію, але за це ти мусиш віднести до палацу Снігової Королеви цю дівчинку, там її названий братик. Ти, звичайно, чув, що вона розповідала. Вона говорила досить голосно, а ти завжди підслухуєш.
Північний олень високо підстрибнув від радості. Маленька розбійниця посадила на нього Герду, міцно прив'язі
зала її про всяк випадок і навіть підсунула під неї м'яку подушечку, щоб було зручніше сидіти.
— Ну, хай вже буде так,— сказала вона,— візьми назад свої хутряні чобітки, бо буде холодно. А муфту я вже лишу собі, надто вона гарненька. Проте я не хочу, щоб ти мерзла. Ось материні рукавиці, вони тобі будуть аж по лікті. Засувай в них руки. Ну, ось тепер рука в тебе, як у моєї матері.
Герда плакала від радості.
— Терпіти не можу, коли скиглять! — сказала маленька розбійниця.— Тепер ти повинна радіти. Ось на тобі ще дві хлібини й окорок, щоб не довелось голодувати.
І хлібини, й окорок вона прив'язала до оленя. Потім маленька розбійниця відчинила двері, заманила усіх здоровенних собак у дім, перерізала своїм гострим ножем вірьовку, якою був прив'язаний олень, і сказала йому:
— Ну, біжи! Та дивись, бережи маленьку дівчинку! Герда простягла маленькій розбійниці обидві руки у величезних рукавицях і попрощалася з нею.
Північний олень помчав що є сили через пні та купини лісом, болотами, луками. Вовки вили, круки кричали.
Фум! Фум! — почулося раптом з неба, і воно ніби зачхало вогнем.
— Ось моє рідне північне сяйво! — сказав олень.— Дивись, як світить!
І він побіг далі, не зупиняючись ні вдень, ні вночі. Хліб вони вже з'їли, шинку також і нарешті опинилися в Лапландії.

 

Оповідання шосте. Лапландка і фінка.

 

Олень зупинився коло жалюгідної хатинки. Дах спускався до самої землі, а двері були такі низенькі, що людям доводилося пролазити в них рачки. Дома була одна стара лапландка, вона смажила при світлі лойового каганця рибу. Північний олень розповів усю історію Герди, але спочатку свою власну,— вона здавалася йому далеко важливішою. А Герда так задубіла від холоду, що й говорити не могла.
— Ах ви, бідолахи!—сказала стара лапландка. — Вам ще далеченько мандрувати. Доведеться пробігти миль сто, поки дістанетеся Фінляндії, де Снігова Королева живе на дачі й щовечора запалює блакитні бенгальські вогні. Чекайте, я напишу кілька слів на в'яленій трісці, паперу в мене немає, а ви віднесете її фінці, яка живе в тих місцях і краще за мене навчить, що треба робити.
Коли Герда зігрілася, наїлася і напилася, лапландка написала кілька слів на в'яленій рибині-трісці, наказала Герді добре її берегти, потім прив'язала дівчинку до спини оленя, і той помчав далі.
Фум! Фум! — знову лунало в повітрі. Цілу ніч спалахувало чудове блакитне північне сяйво. Так добіг олень з Гердою до Фінляндії і постукав у димар житла фінки — дверей у цьому житлі зовсім не було.
Всередині житла було так жарко, що жінка, низенька, маленька жінка, була майже гола. Вона швидко розстебнула на Герді плаття, скинула рукавиці й чобітки,— інакше Герді було б надто жарко,— поклала оленю на голову крижинку і почала читати те, що було написано на в'яленій трісці. Вона прочитала все з початку до кінця тричі, поки не вивчила напам'ять, і потім вкинула тріску в казан з супом. Адже риба ще могла згодитися, а у фінки нічого даремно не пропадало.
Тут олень розповів спочатку свою історію, потім історію Герди. Фінка кліпала розумними очима, але не казала ні слівця.
— Ти така мудра жінка! — сказав олень.— Я знаю, ти можеш зв'язати однією ниткою всі чотири вітри. Коли шкіпер розв'яже один вузол — повіє ходовий, розв'яже другий — розгодиниться, а розв'яже третій і четвертий — зніметься така буря, що попадають дерева. Чи не даси ти для дівчинки такого напою, що надав би їй силу дванадцяти богатирів? Тоді вона подолає Снігову Королеву.
— Силу дванадцяти богатирів? — сказала фінка.— І це допоможе їй? — Тут вона взяла з полиці великий сувій паперу і розгорнула його. На ньому стояли якісь дивні письмена. Фінка почала читати їх і читала, доки піт не виступив у неї на чолі.
Олень знову почав просити за Герду, а сама Герда дивилася на фінку такими зворушливими, повними сліз очима, що та знову закліпала, відвела оленя в куток кімнати і, міняючи йому лід на голові, прошепотіла:
— Маленький Кай справді у Снігової Королеви, але він дуже задоволений і щасливий і думає, що це найкраще місце в світі. А все тому, що в нього в серці і в оці сидять скалки дзеркала. їх треба  вийняти, інакше він ніколи не буде колишньою людиною, і Снігова Королева назавжди матиме над ним владу.
— А ти не можеш допомогти чим-небудь Герді, щоб вона стала сильнішою?
— Я не можу дати їй більше сили, ніж у неї є зараз. Хіба ти не бачиш, яка велика її сила? Хіба ти не бачиш, що їй підкоряються і люди, і тварини? Адже вона босоніж обійшла півсвіту. Та нам не треба говорити їй про ту силу, що є в її серці. Якщо вона сама не зможе пройти у замок Снігової Королеви і вийняти з серця та очей Кая скалки, ми не зможемо й поготів. За дві милі звідси починається сад Снігової Королеви. Віднеси туди дівчинку і спусти коло великого куща, вкритого червоними ягодами, що стоїть в сніговому заметі, і швидко повертайся назад, не барися ні хвилинки.
Кажучи це, фінка посадила Герду на спину оленя, і той побіг що було сили.
— Ай, я без теплих чобітків! Ай, я без рукавиць! — закричала маленька Герда,— вона згадала про них, опинившись на лютому морозі. Але олень не смів зупинитися, поки не добіг до куща з червоними ягодами. Тут він спустив Герду, поцілував її прямо в губи, і раптом по щоках його побігли великі блискучі сльози. Бідна Герда залишалася одна, на лютому морозі, без чобіток, без рукавиць.
Вона побігла що було сили вперед. Назустріч їй линув цілий потік снігових пластівців, але вони не падали з неба, небо було зовсім ясне, і на ньому палало північне сяйво. Ні, вони линули по землі просто на Герду і, наближаючись, здавалися все більшими та більшими.
Герда згадала великі гарні сніжинки під збільшувальним склом, але ці були далеко більші, страшніші, вони були живі й різноманітні. Це були передові загони війська Снігової Королеви. Одні нагадували потворних їжаків, другі — клубок змій, що повитягали голови, треті — товстих ведмежат з настовбурченою шерстю, але всі були блискучо-білі, всі були живі снігові пластівці. Герді стало так холодно, що кожен віддих одразу перетворювався в густий туман. Нарешті вона дісталась палацу Снігової Королеви.
Але нам треба подивитися, що ж було в цей час з Каем. Він і не думав про Герду і навіть не уявляв, що вона стоїть за стіною замку.

 

Оповідання сьоме. Що було у замку Снігової Королеви і що сталося потім.

 

Стіни замку Снігової Королеви намели метелиці, вікна й двері пробили буйні вітри. Тут було більше за сотню зал, зведених примхами віхол, найбільша тяглася на багато-багато миль. Північне сяйво освітлювало всі ці зали, і всі вони були такі великі, пустинні, такі крижанохолодні й блискучі! Веселі розваги ніколи не заглядали сюди. Ніколи не влаштовувались тут ведмежі бали з танцями під музику завірюхи, вечірки, на яких білі ведмеді показали б свою грацію та вміння ходити на задніх лапах; ніколи не збиралися погуляти в карти із сварками та бійками, побазікати за чашкою кофе біленькі кумасі-лисички.
Ні, холодно, порожньо і пустинно було завжди в залах Снігової Королеви. Північне сяйво спалахувало раз у раз так точно, що можна було вірно розрахувати, коли світло збільшиться і коли майже згасне. Посередині найбільшої снігової зали, пустинної і безконечної, було замерзле озеро. Крига тріснула на ньому на тисячу шматків таких рівних і правильних, що це здавалося просто чудом. Посередині озера сиділа Снігова Королева, коли бувала вдома. Вона казала, що це дзеркало розуму і воно єдине найдовершеніше дзеркало на світі. Маленький Кай зовсім посинів, майже почорнів від холоду, але не помічав цього,— поцілунки Королеви зробили його нечутливим до холоду, а його серце було крижинкою. Кай мудрував з плескатими гостробокими крижинами, складаючи з них різні фігури. Є така гра — складання фігур з дерев'яних дощечок, вона зветься китайською головоломкою. Кай теж складав різні вишукані фігури, але з крижин, і це називалося «льодова головоломка». В його очах ці фігури були дивом мистецтва, а складання їх — найважливішою справою. Так йому здавалося тому, що в оці в нього сиділа скалка чарівного дзеркала. Він складав з крижин і цілі слова. Але ніяк не міг скласти слово, яке йому особливо хотілося,— слово «Вічність».
Снігова Королева сказала йому:
— Якщо ти складеш це слово, ти будеш сам собі володар, і я подарую тобі весь світ і нові ковзани.— Але він ніяк не міг скласти це слово.
— Тепер я полечу в теплі краї,— мовила якось Снігова Королева.— Подивлюся в чорні казани.— Так вона називала кратери вогнедишних гір — Везу вія і Етни.— Я побілю їх трохи. Коли сніг покриває їх, це добре для лимонів та винограду.
І вона полетіла, а Кай залишився один в неосяжній пустинній залі, дивився на крижини і все думав, думав так, що голова у нього заболіла. Він сидів на одному місці такий блідий, непорушний, немов неживий. Можна було подумати, що він замерз.
В цей час у величезні ворота, де її зустріли буйні вітри, входила Герда. Вітри раптом затихли і лягли, ніби захотіли спати. Вона увійшла у велику пустинну холодну залу — і побачила Кая.
Вона пізнала його, кинулась йому на шию і крикнула:
— Кай! Милий мій Кай! Нарешті я знайшла тебе! Та він сидів тихий, непорушний і холодний.
Тоді Герда заплакала, її гарячі сльози впали йому на груди, пройшли в саме серце, розтопили крижану скалку чарівного дзеркала. Кай глянув на Герду, і вона заспівала про троянди.
Кай раптом заридав і ридав так довго й сильно, що скалка дзеркала витекла з ока разом із сльозою. Тоді він пізнав Герду і зрадів.
— Герда! Мила моя Герда!.. Де ж це ти була так довго? Де був я сам? — він оглянувся. Як тут холодно!
І він міцно притулився до Герди!.. Вона сміялася і плакала від радості. Радість була така велика, що навіть крижини затанцювали, а коли втомились, лягли, склавши те слово, яке наказала скласти Снігова Королева. Склавши його, Кай міг стати сам собі паном та ще й одержати від неї в подарунок цілий світ і нові ковзани. Герда поцілувала Кая в обидві щоки, і вони знову зажевріли, поцілувала його в очі, і вони заблищали, як її власні, поцілувала його руки й ноги, і він знову став бадьорий і дужий. Тепер Кай зовсім не боявся повернення Снігової Королеви. Його відпускна з блискучих крижин лежала тут.
Кай з Гердою вийшли з пустинного крижаного замка. Вони йшли, взявшись за руки, й говорили про бабусю, про свої троянди, і на їхньому шляху затихли буйні вітри, виглядало сонце. Коли ж дійшли до куща з червоними ягодами, там уже чекав їх північний олень. З ним була молода олениха, її вим'я було повне молока. Вона напоїла ним Кая і Герду і поцілувала їх в губи.
Кай і Герда поїхали спочатку до фінки, відігрілися в її теплій хатинці і дізналися про шлях додому. Потім поїхали до лапландки. Вона пошила їм новий одяг, полагодила сани й поїхала проводжати. Олень з молодою оленихою теж проводжали їх до самого кордону Лапландії, де вже пробивалася перша зелень. Тут Кай і Герда попрощалися із оленями і з лапландкою.
— Щаслива путь! — сказали провожаті.
Почали цвірінчати перші пташки, дерева вкрилися зеленими бруньками. З лісу назустріч їм виїхала дівчина на баскому коні. Герда пізнала коня, бо він колись віз її золоту карету. Дівчина була в яскравій червоній шапочці і з пістолетами за поясом. Це була маленька розбійниця. їй набридло жити дома, і вона захотіла побувати на півночі, а якщо там не сподобається — і в інших частинах світу. Вона відразу пізнала Герду, а Герда маленьку розбійницю, їм обом було дуже радісно.
— Бач, бродяга! — сказала вона Каєві.— Не знаю, чи вартий ти того, щоб за тобою бігали на край світу!
Але Герда погладила її по щоці і спитала про принца та принцесу.
— Вони поїхали в чужі землі,— відповіла дівчина.
— А ворон? — спитала Герда.
— Лісовий ворон умер. Ручна ворона залишилася вдовою, ходить з чорною шерстинкою на нозі і жаліється на долю. Але все-таки це дрібниці, краще розкажи, що було з тобою, як ти його відшукала.
І Герда, і Кай розказали їй усе, як було.
— Сніп-снап-снуре-бассельуре — от і казці кінець! — сказала дівчина і, потиснувши їм руки, обіцяла відвідати їх, якщо коли-небудь заїде в їхні місця. Вона поїхала далі у широкий світ.
А Кай і Герда йшли, тримаючись за руки, і по дорозі, де вони проходили, розквітали квіти, зеленіла трава. Залунали дзвони, і вони пізнали високі вежі рідного міста. Кай і Герда піднялися знайомими сходами і ввійшли в кімнату, де все було по-старому,— і годинник так само відбивав «тік-так», і стрілка рухалася по циферблату.
Але коли Кай і Герда входили в низенькі двері, вони помітили, що за цей час виросли. Троянди цвіли й заглядали з даху у відчинене вікно, там стояли і їхні дитячі стільчики. Кай і Герда сіли кожен на свій і взяли одне одного за руки. Холодну, величну красу володінь Снігової Королеви вони забули, як важкий сон.
Так сиділи вони поряд, уже дорослі, але ще діти, діти серцем, а надворі стояло літо, тепле, благодатне літо.

За матеріалами: Андерсен Ганс Крістіан. "Ялинка". Казка. Художники: Котел Ніна, Вишинський Ігор. Видавництво «Веселка», 1977, стор. 103 - 127.

 

Читайте також на "Малій Сторінці":

Зимові казки для дітей

Зимові казки для дітей
Казочки про зиму, Новий рік та Різдво, представленні на "Малій Сторінці", написали для діточок відомі українські та зарубіжні автори: Ганс Крістіан Андерсен, брати Грімм, Василь Сухомлинський, Катерина Перелісна, Леся Храплива-Щур, Ірина Мацко, Наталя Забіла, Оксана Іваненко, Ірина Жиленко, Микола Білкун, Яків Гончарук, Марія Пономаренко, Василь Струтинський, Валентина Вздульська, Юля Смаль, Василь Мельник, Юлія Хандожинська, Тетяна Винник.
 
 

Більше казок на нашому сайті:

Українські казки для дітей

казкиЧимало українських письменників творили казки. Серед них Іван Франко, Леонід Глібов, Марко Вовчок, Леся Українка, Олена Пчілка, Юрій Федькович, Григорій Квітка-Основ’яненко, Левко Боровиковський, Петро Гулак-Артемовський, Євген Гребінка, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Юрій Федькович, Іван Наумович, Василь Сухомлинський та багато-багато інших.  Всупереч труднощам історичного шляху, українська літературна казка розвивалася і свідчила про те, що в мистецьких пошуках українські письменники йшли в ногу з письменниками Європи і світу.

 

Казки різних країн світу
Казки Еріха Распе, Ганса Крістіан Андерсена, братів Якоба і Вільгельма Грімм, а також - англійська, австралійська та угорська народні казки.

Останні коментарі до сторінки
«Казка "Снігова королева" (Ганс Крістіан Андерсен)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми

Пропозиції інтернет магазинів на тему:

Игровая консоль XoKo Hey Boy Красная (XOKO НВ-RD)
Ціна: 679 грн
інтернет-магазин: rozetka
Игровая консоль XoKo Hey Boy Красная (XOKO НВ-RD)
Ціна: 679 грн
інтернет-магазин: rozetka