Ольга Зубер. «Зимова історія» (уривок казкової повісті «Подорож на Край Світу»)

 

 

 

Ольга Зубер

ЗИМОВА ІСТОРІЯ

(8 частина казкової повісті «Подорож на Край Світу»)

 

Прийшов час, і на Краю Світу настала зима. Пан Вітер пригнав з-за лісу стадо Снігових Хмар, а потім ще й запросив пана Мороза.

І почали вони хазяйнувати й робити все на свій лад.

Снігові Хмари сіяли снігом, аж пихтіли. Пан Мороз все морозив і проявляв неабиякі художні здібності, розмальовуючи вікна. А пан Вітер намітав кучугури й свистав у вікна.

Жителі Краю Світу завчасно запаслися теплими речами й грілися біля комину, а ввечері ходили до Марти на посиденьки.

Та одного дня Дідусь змайстрував для них справжні санчата. І всі тепер почали більше часу проводити на вулиці, катаючись з гірки.

Щоправда, каталися усі, окрім Лори. Сама ж Лора сиділа осторонь і лише спостерігала за розвагами своїх друзів.

А ті — то з’їжджали вниз з гірки, то тягнули санчата назад, нагору.

Лорі також кортіло покататися, але вона боялася такої швидкої їзди. До того ж, їй здавалося, що пан Вітер, неодмінно поцупить її з санок та й понесе невідомо куди понад зимовим лісом.

Натомість, Марта, Фіалка й Лютик веселилися як могли. Це ще що! Навіть пан Жоржик двічі спустився з гірки! Уявляєте?! Перший раз — з енциклопедією, а другий — з біноклем. Чим неабияк здивував усіх жителів Краю Світу.

А Фіалці з Мартою так сподобалося кататися, що вони інколи навіть забували про хатні справи.

Та найбільше катався на санчатах пан Лютик. Він їхав то лежачи, то сидячи, то вмиваючись... і завжди — муркочучи від задоволення.

— Лоро, ходімо кататися! — гукали друзі.

— Е, ні! Я краще зліплю сніговичка! — відповідала Лора.

Їй подобалося ліпити сніговиків. Увесь її двір заполонили ті сніговики. А вона все ліпила й ліпила. І великі, і малі. Деякі з них стояли біля хатини й заглядали у вікна. Деякі — ховалися за деревами, а деякі — гойдались на гойдалці.

Певна річ, ліплячи своїх сніговичків, Лора краєм ока спостерігала за тим, що діється на гірці.

— Ех! Якби ж в мене була сміливість! Хоч отакенька крапелюшечка тої чудової сміливості! Та де ж її взяти? — в розпачі зітхала Лора, тулячи носа черговому сніговичку.

— Ого-го-го! Хо-хо-хо! — лунало з гірки.

— Все! — не витримала Лора. — Як же мені набридло всього боятися!

Лора залишила в спокої сніговичка й рішуче вирушила до гірки. Та підійшовши ближче й побачивши, з яким свистом повз неї пролетів Лютик, так само рішуче попрямувала назад. Навіть іще рішучіше.

Настав вечір, і гірка спорожніла. Лише пан Мороз швендяв туди-сюди, потріскуючи снігом.

— А що, якщо я, для початку, не буду спускатися з гірки, а просто посиджу на тих санчатах? Придивлюся до них, звикну, а потім, може, колись і покатаюся! — подумала Лора. — Доки всі вдома, і ніхто мене не бачить, так і зроблю! — говорила вона сама до себе, взуваючи чобітки.

Вийшовши з хатинки, вона звернула увагу на маленького сніговичка, що стояв прямісінько біля воріт, наче соромився зайти. І вона вирішила взяти його з собою.

— Спочатку ти посидиш на санчатах, а потім — я. Добре? Я впевнена, що тобі сподобається! Бо сидіти на санчатах, це так чудово! — підбадьорювала себе дорогою Лора.

Згодом вона підійшла до ялинки, де б мали бути санчата (Лютик, який останнім покидав гірку, завжди залишав їх саме там).

— Ой! Де ж санчата?... Аж онде вони! — скрикнула Лора, побачивши санчата, які стояли біля самісінької гірки. — Це мабуть, пан Лютик забув відвезти їх до ялинки! — сказала вона й посадила на них сніговичка. — Ну як, подобається? І зовсім не страшно, правда ж? — запитала в сніговичка Лора. — Ну все, досить з тебе, — промовилала вона й сама всілася на санчата.

— І правда, не страшно. Мені навіть подобається! — посміхнулася вона, вмощуючись зручніше.

— Ого-го-го! — закричала Лора, уявляючи, що спускається з гірки, як і її друзі.

Лора сиділа на санчатах і не підозрювала про те, що зовсім поруч, на ялинці, сховавшись у гілках дрімав пан Вітер. Від Лориного крику він прокинувся, і підкравшись поближче подув на санчата. Ті на шаленій швидкості полетіли униз.

— Ой-ой-ой-ой! – витягнувши губи трубочкою верещала Лора.

Санчата тим часом врізались в стовбур старої сосни й зупинились, а Лору від удару підкинуло вгору й вона безпомічно повисла на засніженій гілці.

Тим часом до гірки підійшов пан Лютик, щоб продовжити катання. І дуже здивувався, що санчата зникли.

— Дивно. Дуже дивно! Де ж вони могли подітися? Лора із Жоржиком не катаються, а Фіалка з Мартою пригощали мене вечерею… дивно… — повторив розгублений кіт і подався до Марти й Фіалки на пораду.

— І справді, дивно — разом сказали коза з коровою, коли Лютик їм усе розповів.

— Ходімо, пошукаємо разом! — запропонував кіт.

Вони одяглися й вийшли на вулицю. І раптом, почули:

— Рятуйте! Допоможіть!

— А хто це кричить? — переполохалась Марта.

— Мені здається, що це не пан Жоржик! — відповів Лютик.

— Невже, Лора? — злякалась Фіалка.

— Ой! З нею, мабуть, щось сталося! А звідки ж вона кричить? — захвилювалась Марта.

— З боку лісу! — нашорошивши вуха, відповів Лютик.

— Ой, лишенько! Вона заблукала в лісі! — закричала коза.

— Але чого б наша Лора пішла вночі до лісу? — засумнівалася Фіалка.

— Ходімо до пана Жоржика! Хай він подивиться у свій бінокль й, може ,підкаже, де нам шукати Лору.

І усі, забувши про сани, разом вирушили до віслючка. Той стояв надворі з величезним аркушем паперу й малював Карту Зоряного Неба.

— Жоржику! Жоржику! Де твій бінокль?! — заволала Марта, здалеку запримітивши віслючка.

— А що сталося?!

— Нам потрібно, щоб ти поглянув у свій бінокль і визначив, де зараз знаходиться Лора! — пояснив Лютик.

— Все ясно! З Лорою знову щось сталося! — сказав Жоржик і заспішив у хатину. — То ось же вона! На високій сосні, що внизу, біля гірки, розмахує шарфом! — повідомив Жоржик, поглянувши у бінокль.

— Отже, я був правий, — задоволено промурчав Лютик.

— Ходімо! Мерщій! — скомандувала коза, і всі дружно вирушили до лісу.

— Рятуйте мене! Порятуйте мене! — лунало з лісу.

— Та чуємо! Чуємо! — сердилася Марта, перестрибуючи кучугури.

— Як вона там опинилася? — дивувалася Фіалка, ледве встигаючи за козою.

— Мені здається, що тут не обійшлося без пана Вітра, — висловив здогадку Лютик.

Ось так, перемовляючись, вони дійшли до сосни, на якій продовжувала несамовито верещати Лора, не помічавши, що Марта, Фіалка й Лютик були зовсім поруч.

— Го-го-го! Хто не-будь!

— Та ми вже тут! Годі кричати! — аж розсердилася Марта.

Та Лора все волала й волала.

— Та злазь уже! — тупцяла по снігу коза.

— Я думаю, треба зробити ось що! — сказав Лютик і поцілив у Лору сніжкою.

Сніжка попала прямісінько у вівцю, і та звалилася із сосни в кучугуру снігу.

— Ой! Це ви! — зраділа Лора. — А я кличу… кличу… думала, що ви не чуєте!

— Та ти ж так волала, що неможливо було не почути! — сказала Фіалка.

— Ти краще скажи, як ти тут опинилася? — спитала Марта, витягуючи Лору з кучугури.

— Ну… я… вчилася кататися на санчатах, — обтрушуючи сніг відповіла та.

— На санчатах? — здивувались усі.

— Ну так… Дуже закортіло.

— А он і самі санчата! — вигукнув Лютик.

— Тягни їх сюди! — наказала Марта.

— То чому ж ти з нами не каталася? Ми ж тебе кликали! — сказала корова.

— Та мені хотілося самій навчитися!

— То як, навчилася? — посміхнулася Марта.

— Та, щось не дуже, — посміхнулась у відповідь Лора.

— А давай, завтра удвох покатаємось! — запропонував Лютик.

— Добре! — погодилась Лора.

— Ну, от і добре! А зараз ходімо спати. Ніч надворі! — сказала коза, і всі розійшлися по своїх домівках.

Вранці, як і було домовлено, Лора з Лютиком зустрілись на гірці.

Лора всілася позаду Лютика й схопила його за живіт.

— Ой! Лоскотно! — замурчав кіт.

— Вибач! — сказала вівця і схопила кота за шию.

— Та не хапай так сильно! Ще задушиш! — розсердився Лютик.

— Ой! Вибач! — знову вибачилася Лора й вчепилася за хвоста.

— Ну, це вже занадто! — заверещав Лютик.

— А за що мені триматися?

— Тримайся за мої лапи! Будемо разом керувати санчатами!

— Добре! — погодилась Лора.

З Лютиком спускатися з гірки було одне задоволення. Лорі було зовсім не страшно. І їй навіть сподобалось, як Вітер свистів поруч, лопочучи її вуха.

Мабуть, пану Вітру також до вподоби кататися з гірки, — подумала Лора і розсміялася.

Цілий день вони з Лютиком провели на гірці. А ввечері до них приєдналася ще й Марта з Фіалкою. І навіть пан Жоржик.

— Ну, Лоро! Покажи нам, як ти навчилася спускатися з гірки! — попросила Марта.

— Залюбки! — сказала Лора й всілася на санчата.

Вона відштовхнулася й сани, мов птах, полетіли вниз.

— Го-го-го! — закричала Лора, розуміючи, що ота чудова сміливість у неї таки є.

  
 Матеріали люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки". 

 

 

Читаймо також на "Малій Сторінці":

Цікаві дитячі казочки від Ольги Зубер