"Живемо у часи, коли багато що оновлюється і набуває нових барв. І слова, нібито давно знайомі, уже вживаємо у дуже несподіваних для себе випадках. Та і нові слова з’являються. Слово інавгурація і чути, і читати доводилося. І переважно це було пов’язано з початком виконання президентських обов’язків. Нині ж це слово було уже адресовано початку нового навчального року у технологічному університеті... Бо на об’яві повідомлялося, що має бути інавгурація... нового (2019 – 2020) навчального року у цьому уже добре відомому виші. Звичайно ж, урочистості з приводу початку занять проводилися у технологічному універі і раніше. Але ж слово інавгурація вживалося з цього приводу уперше. А нове слово – це і новизна у його фактичному втіленні. Отож у чому себе виявила новизна у проведенні університетського свята?! Свята, на якому, до речі, було немало поважних гостей... Можливо, усі елементи новизни цього вельми традиційного свята і не згадаю, бо їх загалом було немало. Мова йтиме лише про те, що найбільше запам’яталося..." (Володимир Даник)
Цикл поезій Сергія Губерначука "Джунґлі"
"Коли я вітром оперезався і літати научався,
ставало легше не мені, а тим, хто лишався.
Просто писалося кожній букві, кожній крапці
час у свідки набивався.
Бо свідок такого не я і не ті… я – летів
по появі своїх почуттів, по піднебінню неба,
і вище – до Феба, у рай-надсвіти..."(Сергій Губерначук)
Тетяна Строкач. Загадки про овочі
"На городі урожай!
Що вродило - те й збирай!
Не знести без помочі
Із городу...."(Тетяна Строкач)
Зміст казкового серіалу "Незвичайні пригоди в лісовій школі" з книги "Казкові пригоди і таємниці":
Сонячний зайчик і сонячний вовк
Всеволод Нестайко. Повість-казка "Пригоди журавлика" - з книги "Казкові пригоди і таємниці".
"Коли він нарешті проклюнувся і вистромив на білий світ свого довгого цікавого носа — сліпуче сонце сяяло з безхмарного неба, на старій вербі весело щебетало птаство, а лагідний ранковий вітрець про щось грайливо шепотів на вухо шурхотливому очерету.
І рідне болото здалося йому таким гарним, а життя навколо таким прекрасним, що він засміявся від нестримної радості. І ну витанцьовувати в гнізді, весело піднімаючи свої цибаті ноги. Та раптом почув сердитий скрипучий голос: "Ква! Ква! Кум! Чого це ти розкричався, голомозий!" Він обернувся. Недалеко від гнізда на лататті сиділа велика баньката жаба в золотих окулярах..." (Всеволод Нестайко)
"Вона з'явилася раптово й нечутно. Вийшла з темного кутка за шафою і спинилася біля столу — у чорному оксамитному плащі з високим коміром, у крислатому капелюшку з вуаллю, струнка й велична, схожа на королеву. Тінь падала на її обличчя. Лише великі сині очі дивилися з-під вуалі. Вітя завмер. Вдома не було нікого. Двері замкнені на два замки й ланцюжок. Вітя чув, як шалено б'ється його серце. Він сидів на тахті, підібгавши під себе ноги, з книжкою на колінах. «…містер Паррик, мабуть, досить-таки дивна людина, якщо міс Персимон…» Він не встиг дочитати до крапки… З вулиці долинав гомін великого міста. Десь за стіною джмелем гудів пилосос. Поверхом нижче цинькали на піаніно. Та ці віддалені звуки ще більше підкреслювали моторошну тишу, яка панувала у квартирі. Вона ступила ще один нечутний крок, наближаючись до нього. Вітя придивився і враз похолов — ноги незнайомки не торкалися паркету. Він ясно бачив: між гостроносими замшевими її черевичками, що ледь визирали з-під довгого, до п'ят, плаща, й підлогою — відстань..." (Всеволод Нестайко)
"На околиці нашого села, якраз над річкою жила собі вдова Ганна. Чоловік її був добрий і славний козак Шуляк, та загинув у бою з татарами. Зосталася Ганна сама з маленькою дочкою Явдошкою. Тож люди на селі так і звали Ганну — Шулячкою. Лишилося у Ганни невеличке поле біля високої могили, пара воликів та, на згадку про чоловіка, коралове намисто, яке він привіз їй з далекого походу з Туреччини. Гарне намисто — дванадцять разків червоних коралів, ціни неміряної. Ганна була молода і вродлива, та ще й роботяща, але хіба багато жінка без чоловіка зробить? А орати-сіяти треба. Тяжко Ганні орати. Воли не слухаються, плуг важенний, леміш у землю не лізе, ноги за ріллю чіпляються. Помучилася так Ганна до ночі, та й уклалася спати з Явдошкою на возі..." (Сашко Лірник)
"Розляглися в чотири боки
три дороги, як дві стежини.
І, побачивши світ широкий,
я сховався в кущах ожини,
а чи, може, в кущах верболозу,
щоб не лізти в колючки марно;
чекав ночі я анабіозно,
поки сонце не впало за хмари..."(Сергій Губерначук)
"Колись, вже давно, на великім болоті
Жили журавель і лисичка у згоді.
Жили. Не сварились, а навіть дружили
І в гості один до одного ходили.
Ось, якось улітку, погожої днини
Лисичка чемненько мовля до пташини..."(Світлана Пасенюк)
"Ох і славне чумацьке діло, та на всю Україну відоме! А чумаки – поважні і хазяйновиті люди. Всю зиму добре на печі вилежуються та боки гріють. І ні до чого їм ніякого діла немає – ні до хатньої, ні до польової роботи, хіба що до шинку. Але тільки-но весна настає та сонечко трошки землю підсушить – отут уже, чумаче, не дрімай та не ледачкуй! Ні дня і ні ночі не спочинуть чумаки: треба і воликів відгодувати, і ярма підтесати, і осі, і занози, і вози-мажі підрихтувати та шкурами напнути, та й дьогтю гарненько у мазниці поналивати. Бо відомо, що без дьогтю далеко не доїдеш – запищить-зарипить незмащена дубова вісь і трісне посеред степу. От тоді вже гаплик! Ставай, чумаче, мажу розпаковуй, та все добро на землю скидай, та воза підважуй голоблею, щоб вісь замінити". (Сашко Лірник)
Світлана Пасенюк. Поезії про осінь
"Осінній лист – кленовий лист
Він за вікном моїм завис.
Тремтів багряним прапорцем
І заглядав мені в лице.
Та, раптом, з купою братів.
Зірвавсь і в небо полетів..."(Світлана Пасенюк)
"Колись давно жив собі у Сабадаші старий козак Мехтод. Так собі добре жив, заможно. Мав гарну хату на дві половини, пасіку, сяке-таке господарство, коника, корову – одне слово, хазяїн на всю губу. Жив він на околиці села – якраз ото, де дорога повертає попід Гандреєву вербу та на Охматів над самісіньким лісом.Добрий чоловік був Мехтод – жінку любив, коли-не-коли її слухав, до роботи не силував, а так, як сам працює з ранку до ночі, то й вона з ним.Народився у них синочок. Назвали його Семеном, а за кумів узяли Віника і дядька Тимухтея. Підріс Семенко, батько його козацьких звичаїв навчив, у школу віддав, а як уже в колодочки вбився, то під горщика обстриг і на Січ відправив – до Бузівського куреня, та звелів, щоб кошового слухав". (Сашко Лірник)
"Жив у нашому селі Сабадаші чоловік на ім’я Охота. І був у нього синочок, якого звали Гандрей. Хлопчина ріс розумний і меткий — все, бувало, сидить коло бандуриста чи лірника на майдані і слухає, що той оповідає про Байду, чи бідних невольників, або про Марусю Богуславку. А опісля на вигоні збере кругом себе дітей, та й переказує їм усе те, а ще й додасть від себе, щоб цікавіше було. Або назбирає всякого залізяччя під кузнею, паличок настругає ножем і все собі щось майструє. Та добре було б, аби щось путнє майстрував: чи то граблі, чи то терницю до конопель, чи хай навіть ложку — так ні! Все ото робить птахів якихось, вітрячки або коліщатка..." (Сашко Лірник)
"У селі Угловаті, на кутку Дячуківці над ставочком жив чоловік Яків Білоус. І була у нього доця Варочка. От якось зимою Яків захворів, та й помер. Лишилася Варочка сама.
Поки ще у Варочки пшоно було, то вона кулешик варила, а далі і те скінчилося. Пожаліли її сусіди – розказали попові, що сирота бідує. Прийшов піп до Варочки, подивився – хата пуста, порозлазилась, із хазяйства – самі миші по кутках бігають, із одежі – лише те, що на ній. Ні корови немає у Варочки, ні землі, тільки три явори ростуть на березі". (Сашко Лірник)
"Дитинству мого дорогого
Володимира Максименка
присвячую""Сонце визирнуло з-за гори Мурави, глянуло на Гарбузяни і всміхнулося… Воно щоранку всміхається, коли встає й кидає свій перший погляд на наше село. Та й хіба можна втриматися від радісної усмішки, коли дивишся з неба на наші Гарбузяни?.. Кращого села немає в цілому світі..." (Всеволод Нестайко)
"Теперішні нелегкі роки, що їх прожила Україна, можна розглядати з різних точок зору. Скажімо, з точки зору соціологічних опитувань. Чи, можливо, цитуючи думки, висловлені досвідченими, високолобими експертами. А хіба ж не було б цікаво усвідомити, а яким же є цей нелегкий історичний період... так би мовити, у дзеркалі поетичного світосприйняття?! Переглядаю сторінки свіженького видання – а це альманах «Скіфія-2019-Літо»... (канівське видавництво «Склянка Часу»). Тут представлені і просто твори, і твори учасників поетичного конкурсу «Чатує в століттях Чернеча гора». Конкурс проводиться уже удесяте. Отож і хотілося б пробігтися поглядом по віршах учасників конкурсу. А на деяких рядочках і зупинитися. Чому так? Поезія – це насамперед емоційний погляд на світ. І можливо саме тому вірші можуть бути цікавими і для людей, абсолютних далеких від поетичних поривань. І потім – серед учасників обдаровані люди з усієї України..." (Володимир Даник)
"Хаю-хай, новий матеріал тримай! Я щойно повернулася з відпустки й прихопила деякі лінгвістичні й культурологічні знання. Все згодом буде в блозі, а поки повідомте, будь ласка, у коментарях, чи цікаві вам матеріали з моїх подорожей. А тепер – прекрасні вивіски Львова. Реклама – не реклама, маркетинг – не маркетинг, а все ж вияв потенціалу української фразеології й культурного ландшафту..." (Ольга Шарко)
"Ромашку лікарську і справді вважали чарівною. У стародавньому зільнику про неї написано, що вона загострює зір і слух, зміцнює пам’ять та оберігає від чарів. І хоча від чарів давно вже ніхто не лікується, цілюща ромашка не виходить з ужитку. З неї виготовляють мило, мазі, косметичні креми, з неї п’ють золотистий духмяний чай, у ній купають немовлят. У 30-ті роки, коли сатанинська влада в Кремлі вирішила винищити українців голодомором, ця маленька квіточка разом з лободою, кропивою стала в ряди наших рятівників..." (Зірка Мензатюк)
"Мабуть, зозуля - добра квітникарка. Бо ж он скільки квітів названо на її честь: орхідеї зозулині черевички, рожевий зозулин цвіт, мох зозулин льон, що росте зеленими подушками, зозулині рушнички, зозулині слізки, а ще є розмаїтий зозулинець. Ото про нього й мова. То теж орхідеї, і саме з них почалося вивчення родини орхідних. Зозулинець трохи подібний до гіацинта: схоже листя, таке ж суцвіття, а квіти - інакші. Правда, листя в зозулинців буває різне: в одних довгасте, в інших - округле; одні гарно пахнуть, інші - без запаху; і цвіт у них теж різнобарвний. Адже зозулинців є багато видів: болотний, широколистий, шоломоносний, гостроверхий, обпалений, плямистий, пурпуровий, розмальований, чоловічий і навіть мавп’ячий - усього в Україні зростає 20 видів цих гарних орхідей з рябенькими, мов зозулька, квітками..." (Зірка Мензатюк)
"...Не пригадую, коли точно, але одного ніби звичайного дня жовта кулька кудись щезла, наче вивітрилась. Розшуки успіху не мали. А гратись двома кульками було нецікаво, така гра нівелювала всі досягнення, вона просто вплощинювала. Власне, це вже була не гра, а суцільний нуд. Складалось враження, мовби хтось прагнув перекрити основні канали життєдіяльності - слуховий, зоровий та інші, воліючи, наскільки міг, обмежити пропускну здатність душі. Звичайно, можна знаходити задоволення і у прописуванні вкотре давно завчених літер, але це на любителя, мені ж хотілось не підкреслення натиском, наголошенням відомого, а виписування нових ситуацій у часопросторі. Тому я все більше гаяла час на нарікання, ремствування, мені щось постійно дошкуляло, виводило з рівноваги, я навіть чути погано стала. Ще так трохи як результат, пиши пропало, тобто повна апатія." (Галина Мирослава)
