Ігор Калинець
КАЗКИ ЗІ ЛЬВОВА
(збірка)
МАЙЖЕ КАЗКИ
(четверта частина книги)
Завантажити текст четвертої частини книги Ігоря Калинця "Казки зі Львова" - "Майже казки" (txt.zip)
ВУЛИЧНИЙ МУЗИКА
Сестричка Теофіля, молоденька монахиня, проходячи Галицькою вулицею, зупинилася біля старого скрипаля. Скрипка його не слухала - вона рипіла, деренчала... Та все-таки можна було впізнати мелодію Шуберта "Аве Марія", яку дуже любила сестра Теофіля. Сумно їй від незграбної музики і від убогого скрипаля. Поклала до капелюха на хіднику все, що мала у гаманці, і, відходячи, просила у Бога милосердя для жебрака. Перед очима ще довго мала непослушні, покручені хворобою пальці. Охопив сестру Теофілю і жаль до людей, які байдуже минали старця: капелюх його був майже порожній.
- Сестри, - розповідала згодом Теофіля монахиням, коли вони, помолившись, обідали, - поверталась я з уроку релігії у 28-й школі і на Галицькій побачила старого музиканта, який грав "Аве Марія". Грав зле, бо має покручені пальці, й ніхто не давав йому милостині.
- Сестро Теофіле, - сказала старша монахиня, - якщо зустрінеш його колись, то гарненько розпитай, хто він, де мешкає.
Ми подумаємо, як допомогти. А наразі сьогодні на вечірні помолимося за нього, а також за всіх нужденних.
Через тиждень, у п’ятницю, сестра Теофіля знову поверталася зі школи і на тому самому місці застала жебрака. Музика його була така ж вимучена, а капелюх - порожній. Сестра Теофіля почекала, поки він закінчить грати (крім "Аве Марія" виконав відому мелодію Скорика, яку сестричка впізнала), а тоді запитала:
Перепрошую, пане, ви вже йдете? Я могла б вас відпровадити трохи.
- Йду-йду, сестричко. Ви такі ласкаві до мене, знов мене щедро обдарували (хай вас Бог благословить), що нема потреби тут довше стояти. Дякую щиро!
Він уклав скрипку до футляра, одягнув капелюх. Вони поволі перетнули площу Ринок і далі простували Друкарською. Дорогою скрипаль розповів про себе молодій монахині.
- Я називаюся Модест Березинський, колись був добрим музикою, мені пророкували славне майбутнє. Грав у найкращих львівських оркестрах. Жив я з батьками у гарному помешканні у самому центрі міста - на Академічній. Саме це помешкання й стало причиною нашого нещастя. Бо прийшли москалі, нишпорили вони по будинках, аби собі нагледіти добрі квартири. Якщо знаходили, то їхніх мешканців вивозили на Сибір. Наше помешкання їм дуже сподобалося - і однієї ночі забрали мене та моїх батьків і повезли спочатку до пересильної тюрми на Замарстинові, де вже було багато таких, як ми. Не встигли ми тоді навіть як слід одягнутися і зібрати пожитки та їжу. Була пізня осінь, а взимку повезли нас у вагонах для худоби в Сибір. Батьки не витримали тяжкої, холодної і голодної дороги, повмирали у поїзді. Мамця, напевно, від запалення легенів: жодних-бо ліків не було. А за нею - і татко, можливо, більше побиваючись за мамцею, ніж від хвороби. Поскидали їхні тіла десь у лісі, просто у сніг. Я працював лісорубом, пальці мої згрубли на морозі, стали незґрабними до скрипки. Десять літ відкарався на каторзі, дивом лишився живим. Трохи проживав у Росії, а потім повернувся до Львова. Комуністи не давали дозволу прописатися у місті. Сам дивуюся, як мені вдалося влаштуватися двірником і знайти темну комірчину для мешкання. Потім ще трохи грав у оркестрі в театрі, але приспішила хвороба пальців - попсувала до решти мої руки. Та й зараз мучуся, не заробивши доброї пенсії на старість. Тепер, коли вже маємо Україну, звернувся з проханням до влади, щоб дали мені більшу пенсію, аби хоч на хліб і молоко вистачило і не треба було жебракувати. Та ні слуху, ні духу на ту мою заяву. Отаке, сестричко.
- А чи ви, пане Березинський, заходили до свого колишнього помешкання? - запитала сестра Теофіля.
- О, так-так! - відповів скрипаль. - Якось набрався сміливості й задзвонив. Двері відчинили якісь молоді, Я сказав, що колись тут мешкав і хотів би попросити у них свою скрипку, якщо вона збереглася. Згоден навіть заплатити за неї. "Ідіте отсюда. Нікакой скріпкі у нас нет! Ходят тут всякіє! Убірайтесь, а то міліцію визовйом!" - отакою була відповідь. Я вже й пошкодував, що зайшов. Але я встиг-таки побачити наші меблі, навіть картини ті ж самі висіли у передпокою. Добре, що я вчасно висмикнувся у коридор, бо з покою вискочив величезний пес.
Усе це переказала сестра Теофіля монахиням.
- Я так перейнялася розповіддю пана Березинського, що й знову забула довідатися його адресу. Що це таке зі мною? - збентежилася вона.
Згодом, по вечірні, сестра Теофіля довго не виходила з каплички. Вона щиро молилася за Модеста Березинського. І раптом здалося їй, наче сколихнулося повітря і війнуло свіжим леготом. І вчула вона тихий, але виразний, доймаючий душу, голос:
- Іди, Теофіле, до своєї келії. З музикантом усе владнається. Вранці Теофіля із ще однією сестричкою подалися на Галицьку, але пана Березинського не застали. Не було скрипаля і в наступні дні. Теофіля зажурилася й картала себе, що, заслухавшись розповіддю музиканта, забула розпитати, де він мешкає. І все ж вона не втрачала надії, бо не могла забути хвилюючого голосу в капличці.
У п’ятницю, коли Теофіля верталася зі школи, пан Березинський був на своєму місці.
- Слава Ісусу Христу! - привіталася монахиня. - Як вам, пане, сьогодні ведеться?
- Навіки слава! - зрадів Теофілі музикант. - Тішуся, що бачу вас. Заграю для вас "Аве Марія", а потім - Скорикову мелодію.
І тільки-но він повів смичком, як сестра Теофіля відчула свіжий подув вітерця. З тремтливих несміливих звуків нараз зродилася чудова музика. Монахиня здригнулася: вона побачила, як музикант випустив із скарлючених пальців скрипку - хтось невидимий грав на ній. Скрипка одзивалася сама. Перехожі, зазвичай байдужі, на хвилину здивовано завмерли. Саме у цю хвилину (невже то від Бога?) Галицькою йшов славний композитор Мирослав Скорик із відомим львівським журналістом. Вони теж застигли на місці. Композитор носив окуляри: певно, трохи недобачав. Тому він був переконаний, що грає сам жебрак. Натомість журналіст достеменно бачив, що грала тільки скрипка, бо музикант не торкався пальцями до струн. Але, як би там не було, музику вони чули пречудову. Скрипка замовкла. Свіжий легіт пронісся повз зачарованих слухачів, повз монахиню - і в цьому подуві вона вчула знайомий голос: "Це я, твій Ангел. Я обіцяв допомогти." Сестра Теофіля, мов заворожена, мимоволі подалася за голосом, що схвилював її душу...
Проте, що діялося там, на Галицькій вулиці, вона довідалася опісля з газет. Вони писали про диво, яке сталося зі старим музикою, подали світлини пана Березинського і його сумну біографію. Згодом газети повідомили, що пана Модеста запросили до голови міста і той дав йому світлу суху кімнату та збільшив пенсію. Спілка композиторів подарувала музикантові японський програвач і багато платівок із записами класичної музики.
Старенький вже не грав на вулиці, та щоп’ятниці тягнуло його на Галицьку: може зустріне сестричку Теофілю. Він не міг знати, що уроки релігії у школі закінчилися - і молода монахиня Галицькою вже не проходила. Але у своїх молитвах вона ніколи не забувала про Модеста Березинського.
* * *
ПОВЕРНЕННЯ ДІВИ МАРІЇ
Це не казка. Зрештою, запитай про цю історію Славчика, який вчиться у третьому класі Першої школи. Він мешкає за рікою. Так називається околиця містечка, бо вона справді за рікою. А річка витікає з великого ставу, паде на лотоки млинського колеса - і тече собі далі попри город Славчика. Правда, млинове коло тепер не обертається, бо млин працює від електрики. Потім річка вигинається, робить коліно: воно і широке, а далі від берега - глибоке. Доросла людина з піднятими руками ледве торкається дна.
Славчик виріс на річковому закруті: він чудово володіє усіма стилями, норкує, дістає дна. Тільки шкодує, що нема звідки стрибнути у воду. Хіба тільки зі старої верби, яка росте відразу за городом, але там річка завузька, аби поплавати.
Та повернімося до нашої історії. На Великдень після обіду Славчик із товаришем пішов до церкви, бо всі казали, що будуть гаївки. Давно, коли ще тато з мамою були такі, як Славчик, міська рада розігнала ці весняні забави на церковному подвір’ї. Навіть учителі мусіли ходити під церкву, аби впізнати своїх учнів і завертати їх додому. Священик мав наказ зачиняти браму відразу після свячення пасок. Рік чи два діти водили хороводи майже на дорозі і в невеликому скверику побіч. Та й звідти прогнали. Поволі гаївки призабулися. Ото коли у Львові, у Шевченківському гаю біля давньої дерев’яної церкви Товариство Лева відновило гаївки, у нашому містечку зібралися люди, аби подивитися на молодечі забави. Та забава не вдавалася: ті, хто пам’ятав слова і відповідні рухи, були застарі, щоб посеред білого дня бавитися. Вони наче соромилися. Середущі мало що пригадували, а їхні діти зовсім не знали гаївок. Хлопці гасали поза дзвіницю, на якій сиротливо баламкав невеликий дзвін (бо інші десь попропадали), і стріляли з моздирів, револьверів на пістони. Це якось не забулося.
- Чому вас у школі не навчили гаївок? - запитували старші люди у дітей. - Вміли учителі колись розганяти, хай би тепер виправляли свої гріхи.
Діти не знали, що відповісти. Ніхто їх не вчив, навіть колишня піонервожата, тепер вихователька учнівської молоді, яка мала обов’язок знайомити дітей з призабутими і забороненими традиціями. Не знав, що відповісти, і Славчик. Хоч колядувати все-таки вмів.
І ось тоді біля церкви під дощаним дахом він побачив дивну кам’яну скульптуру. Дивну, бо була без голови. А подобала вона на жінку в довгому одязі, що руки мала складені на грудях як до молитви.
- Мамо, що це за фіґура без голови? - запитав Славчик,
- Це Діва Марія, її недавно витягли зі ставу, - пояснила мама.
- А чому зі ставу?
- Фіґура стояла у скверику біля церкви, там, де тепер ваза з квітами, - продовжувала мама. - Колись давно, як я була такою, як ти, комсомольці ломами підважили скульптуру, скинули її з підвищення і при тому відбили голову. Вивезли машиною за місто - і втопили у ставі. Кривий Семко, який мешкає при березі, бачив, де7
саме. І недавно показав місце. Але голови не вдалося віднайти, як не шукали.
- А чому комсомольці не любили Діву Марію? - допитувався Славчик.
- Вони - безбожники, не вірили ні в Бога, ні в Богоматір, їхній вождь Сталін наказував нищити хрести, статуї, навіть церкви. Вони глумилися над віруючими, казали, що віра - то темні забобони. І гордилися, що чинять капості.
- А чому ж люди не заступилися за Діву Марію? - не міг зрозуміти хлопчик.
- Усі були налякані. - відповіла мама, - бо багатьох арештовували, вивозили на Сибір. Люди хіба потайки бажали руйнівникам Господньої кари. Розповідали, що той, хто наказав зруйнувати фіґу- ру, невдовзі розбився насмерть на мотоциклі.
- Мамо, а де ділася голова Діви Марії?
- Десь на дні ставу, але як не шукали, не могли віднайти: спробуй-но цілий став обмацати,
"Я мушу знайти голову Божої Матері!" - раптом промайнула думка. І від тієї миті хлопчик ні про що не мріяв.
...Того літа татко подарував Славчикові підводні окуляри. Вони мали гумові обвідки, які щільно прилягали до обличчя. У таких можна спокійно роздивлятися у воді. Хлопчик ходив на став, хоч там ніхто не купався, хіба плавали човнами для приємності або щоб порибалити. Однак, пошуки були невтішними, бо дно було замулене. Обмацуючи його, Славчик ще більше каламутив воду, аж зовсім чорно робилося. Не допомагали й окуляри.
Славчик готувався до першого Причастя. Ходив зі своїми товаришами на катехізацію, тобто на науку до священика. Перед сповіддю він сам собі пообіцяв не грішити. Навіть склав десять ось таких правил:
По-перше. Не вживати негарних слів. (Хоч він їх не вживав, але не робив зауваження іншим хлопцям, які часом лихословили).
По-друге. Не говорити неправди, навіть маленької.
По-третє. Завжди слухати батьків і не пискувати до них.
По-четверте. Добре вчитися, аби не було жодної трійки.
По-п’яте. Завжди поступатися місЦеМ Старшим. (Хоч, правіє годі було це здійснити, бо містечко не мало трамваїв, навіть автобусів).
По-шосте. Першому ввічливо, ще здалеку, вітатися зі знайомими.
По-сьоме. Ходити в неділю до церкви, не крутитись і не балакати там, які б довгі відправи не відбувалися.
По-восьме. Ніколи не курити цигарок. (Але це на майбутнє. Він ще не пробував цього робити).
По-дев’яте. Не кривдити слабших, а навпаки, завжди їх захищати. За них можна встрявати у бійку.
По-десяте. Не лазити у сусідський садок, де дуже смачна груша- спасівка.
Виконати ці обіцянки не було аж так важко, бо він і до сповіді мало яку зі своїх настанов порушував. Хіба іноді задовго, аж до вечора, мокнув у воді, за що діставав прочухана вдома.
"Допоможи мені, Боже, знайти голову Діви Марії. Я буду за то завжди чемним", - просив Славчик. І засинав зі своєю палкою мрією. Йому зовсім не здавалося, що його прохання скидається на торг із Богом.
Після причастя, що відбулося дуже урочисто, Славчикові наснився сон. Ніби Діва Марія, розбудивши його, взяла за руку й повела аж до ставу.
- Дивися, Славчику, куди я йду, - промовила вона до нього і пішла по воді, не замочуючи босих стіп. Потім спинилася і сказала: "Отут". Та й розтанула, тільки сяєво ще довго мерехтіло над водою. Славчик прокинувся: він лежав у ліжку, але був переконаний, що все-таки виходив із дому. Ноги були холодні й наче зарошені.
"Був я чи не був біля ставу, не має значення, - міркував він, - але Мати Божа показала мені місце, я запам’ятав його. Оце важливо".
І, змовивши "Богородице Діво, радуйся", заснув щасливий.
...У нашому містечку велелюдне свято: відновлену скульптуру Діви Марії переносять на її давнє місце у скверику. Йде від церкви велика процесія. Несуть хоругви і фани, а також синьо-жовті стяги. Співають аж три хори: церковний, з Народного дому і шкільний. Приїхали священики з сусідніх сіл. Попереду несуть фігуру поважні пани - церковні братчики. З боків - почесна варта - це стрільці в одностроях і мазепинках. Діти несуть предовгу гірлянду із квітів та зелені. І найперший серед них Славчик: ціле містечко тільки й говорить, що про нього. Бо це він віднайшов голову Божої Матері.
* * *
ЧЕРВОНІ МАКИ
Про цей випадок, напевно, вже не пам’ятають у Львові, але про нього ніколи не забуде Яринка. Тепер вона пані Ярина, а тоді була цибатим дівчиськом із п’ятого класу.
Змалечку на Зелені свята Яринка з батьками ходила на Янівське кладовище, де знаходилися зруйновані могили стрільців Української Галицької Армії. Сімсот могил — й усіх їх сплюндрували комсомольці та комуністи. Лише декілька хрестів уціліло, на кожному з них проглядали викарбувані тризуб і напис — "Невідомий стрілець". Яким дивом вони врятувалися — не збагнути. І от настав час, коли люди трохи оговталися, відійшли від страху і взялися упорядковувати запущені гроби. Повиполювали бур’яни, повикорчовували кущі, постинали багато дерев, що були зумисне посаджені на кожній могилці, аби, виростаючи, потрощили залізобетонні береги-облямівки гробів. Опісля львів’яни понасаджували барвінок та маки і стали знову сходитися на стрілецькому цвинтарі у свята, як раніше, коли ще не було у Львові комуністичної влади. Люди запалювали свічки, молилися, співали стрілецькі пісні, "Вічную пам’ять", а найбільше "Видиш, брате мій". Іноді відправляли панахиду — якщо знаходилися відважні священики. Однак, таких свят не було аж так багато. Яринка бачила, як від зворушення люди плакали.
На третій рік оговталася і міліція, і таємна поліція (каґебе) — фотографували усіх, хто підходив покласти квітку чи запалити свічку, аби потім покарати сміливців: звільнити з праці, з інституту, а навіть посадити на десять діб до тюрми. Дядько Валерій, який вчився на художника, мусив попрощатися з художнім інститутом, бо показав дулю до фотоапарата. Лихі люди з міліції топтали квіти і гасили свічки, відпихали людей на бічні алеї або навіть проганяли звідти. А тих, хто протестував чи опирався, хапали і запихали до міліцейського авта, яке народ прозивав "чорним вороном". Так тривало декілька років. Усім було прикро — і сльози котилися від кривди й безсилля.
Одного разу вхопили тата і маму Яринки, повезли у відділ міліції, де записали їх прізвища та місце праці. Наступного дня на підприємстві, де працював батько, комуністи скликали збори і допитувались, чому він ходив на стрілецький цвинтар. Тато відповів, що українці здавна на Зелені свята ходять на могили своїх воїнів, бо стрільці воювали з поляками, аби Україна була вільна. Навіть коли була Польська держава, можна було відправляти панахиди на стрілецьких могилах. Тата за таке пояснення звільнили з праці й назвали "українським буржуазним націоналістом”. А мама, яку покликали до кабінету начальника, де були якісь невідомі особи (напевно, каґебісти), пояснила, що на кладовищі похований її дідусь і вона не винна, що воював він в Українській Галицькій Армії (хоч насправді її дідусь лежав у братській стрілецькій могилі в Рогатині). Невідомі сказали: якщо ще раз побачать маму на тому цвинтарі — звільнять з роботи.
Знову людей охопив страх — і вони не зважувалися підходити до стрілецьких могил, квітчати їх. Цвинтарне поле позаростало бур’янами, позасмічувалося, і від цього Ярині було дуже сумно, аж плакати хотілося. Вона часто мріяла вечорами, що як трішки підросте, то збере хлопців та дівчат — і вони підуть уночі впорядковувати могилки. От коли б знайти таких майстрів, щоб могли потаємно за одну ніч зробити кам’яні хрести і поставити їх на понівечених гробах! Але хіба тепер є такі сміливці? А от якби ще на свята, думала дівчинка, на могилі стрілецького генерала Мирона Тарнавського встановити синьо-жовтий прапор і табличку, що прапор заміновано! Можливо, прапор до вечора майорів би...
— Боже, — молилася Яринка, — одне у Тебе прошу: здійсни мою мрію — врятуй стрілецькі могили! І зроби так, аби ми усі, діти й дорослі, могли ходити до них, замаювати їх, відправляти панахиди і співати "Видиш, брате мій"...
Любі діти, тепер, коли ви читаєте оцю книжечку, можна вільно ходити із нашими стягами на могили українських героїв. Нині цвинтар відновлюють, виготовляють нові кам’яні хрести і до наступних Зелених свят, напевно, його відтворять. А на урочистості з цієї нагоди пані Ярина обов’язково зустріне і вас.
...Однак, маленька Яринка не знала тоді, що так невдовзі станеться. Вона уповала тільки на Бога: він обов’язково вчинить чудо. Перед самими святами вони з вірною приятелькою Оленкою забігли на Янівський цвинтар, аби вдвох бодай трохи впорядкувати могили. По доріжках прогулювалися міліціонери і всіх, хто наближався, пильно та підозріло міряли злим поглядом. Дівчатка побачили свіжу руїну: декілька могил було розкопано, а поверх домовин стрільців здійснювали нові поховання. Дівчатам стало страшно. Яринка пригадала, як тато з мамою говорили, що вони підписали заяву-протест проти того, аби на кістках стрільців висипали гроби ново-померлих, і що заяву підписали їх знайомі — поет Ростислав і журналіст В’ячеслав.
Стрілецьке поле виглядало зарослим, засміченим.
— Боже, — молилася Яринка, — невже Ти допустиш, щоб так сумно виглядав цвинтар завтра? На такі чудові наші Зелені свята! Господи, зроби щось Сам, якщо ми, люди, не годні!
У Зелену неділю Яринка з батьками заледве впхалася до трамваю (міська влада навмисне тоді пускала менше трамваїв до кладовища). Біля цвинтаря — цілий ринок із квітами, вінками, в’язанками шувару, гіллям липи, свічками, лямпадками... А люду — біля входу, на алеях, на гробах!
Яринка та її батьки поклали маєво до могили Ольги Басараб, яку закатували за Україну, завернули до поета Богдана-Ігоря Антонича, а тоді пішли до стрільців, аби хоч здалеку поклонитися їм. Підійшовши, оніміли з дива: на кожній могилці палали багряні маки, справжні, живі, а не штучні! Стрілецьке поле маяло, колихалося, палахкотіло вогнистими чашами, аж дух забивало. Оце так!
— Чудо, чудо, - шепотіла Яринка. — Дякую Тобі, Боже, що вислухав мене, і дякуватиму Тобі усе своє життя.
Сльози котилися по дівочому личку, щасливі сльози. Раптом з’явилася міліція і ще якісь особи у цивільному одязі (мабуть, каґебісти, які уникали привселюдно появлятися у своїх мундирах). Вони не знали, з чого почати: чи розганяти людей, чи топтати квіти. Ті, що кинулися виривати маки, тут же злякано вщсахалися: квіти вдаряли струмом! Справжнім електричним струмом! А люди оживали, їх лиця ясніли: не все ще пропало... не все пропало...
— Розходьтеся! Розходьтеся! — верещали, але ніхто не вступався. Тоді лиходії стали клацати фотоапаратами, знимкували всіх підряд. Але і це не злякало схвильованих людей.
Згодом львів’яни довідалися, що на фотоплівці проявилися не обличчя, а тільки — маки... сотні червоних маків! Навіть на чорно-білій плівці ті квіти були червоними.
...Щораз нові гурти людей підходили до стрілецьких могил, робилося тісно, зате радісно. До вечора співали, кепкували з розгубленої міліції та каґебістів, що не змогли вони зірвати жодного квіту.
На другий день свят маків не стало — як з’явилися раптово, так раптово і відцвіли. Але не зникли вони для Яринки: в її пам’яті ті маки квітнуть і досі. І цвістимуть вічно.
* * *
ЖАЙВОРОНКИ З ТІСТА
Кілька років тому на вулиці Пекарській молодий пекар відчинив пекарню і крамничку "Паляниця". Він вчився у пекарській школі, а від батька-пекаря успадкував силу-силенну давніх книг і зшитків із рецептами випікання хлібів і різного тіста. Він довго і пильно вивчав рецепти, а потім жваво взявся за справу. Від батька він пізнав таємницю випікання свіжого хліба, аби той не черствів, а довго зберігався. Навчився випікати паляниці, пряники, книші, баби, короваї, верчі, плетеники, завиванці, перекладанці, сухарі, рогалі, обаринки, бублики-свистуни, плетуни, сирники, медівники, пундики, коржики, солоні пальчики, прецлі, соложеники, рурки, макорженики, маківники, пухкеники, пампушки, хрусти, шишки, марципани, капами, пироги, тістечка, торти, пляцки...
Крім того, на Різдво випікав калачі й корочуни для колядників, на Великдень — паски, баби, баранчики, курочки і півники, навесні на Сорок святих — жайворонки або сороки, влітку на Петра і Павла — мандрики, на святого Миколая — миколайчики, а у Великий Піст — вергуни.
Зажив молодий пекар слави на всю Пекарську та сусідні вулиці, а згодом — на ціле місто. Бо ніде не було іншої крамниці, такої багатої На різні сорти хліба і булок, і смаколикого печива. Юнак мусив сам працювати від світанку до пізньої ночі, хоч узяв собі кількох помічників. Ніколи було погортати газети, а дивитися телевізор — тим паче. Правда, у місті, яке ще недавно вирувало вічами і процесіями, потроху ставало тихо, буденно і нецікаво. У молодого пекаря часу не було на відпочинок, однак він щоранку знаходив кілька хвилин, щоб підійти до вікна. Навпроти, через вулицю, в одному з вікон він бачив чарівну дівчину, від якої не міг відірвати очей. Вона відчиняла навстіж вікно і двері балкона, ледь киваючи пекареві голівкою. А тоді напевно посеред кімнати (через фіранку не було видно) займалася гімнастикою. Молодий пекар закохався у дівчину з першого погляду, але був дуже несміливий і тому не відважувався вголос відповісти на привітання або щось запитати у дівчини. Наприклад, як вона називається.
На жаль, він не міг довго вистоювати біля вікна, не мав часу вибігти на вулицю і піти за дівчиною, аби зачепити її і познайомитися.
Дівчина ніколи не заходила до його крамнички. Пекар сушив собі голову тим, роздумуючи, де б вона могла купувати хліб і булочки. Та, взагалі, чи вона їх купує? Може, такі чарівні істоти нічого не їдять?
Дівчина була пластункою. Молодий пекар іноді бачив, як вона з’являлася у пластовому однострої, з личками, відзнаками і значками, і це вбрання було їй дуже до лиця.
"От коли б я не був пекарем, — думав хлопець, — і мав доволі часу, то також ходив би у походи в гори, таборував би там, був би на різних ватрах і вічах. Тоді б напевно познайомився з нею".
Не раз на свята він хотів віднести їй свого печива - найсмачнішого, найпишнішого, найкрухкішого, найпахучішого, найапетитнішого... Та ба! Бракувало відваги на такий вчинок.
Торік на Сорок святих (а це було 21 березня, в час прильоту бузьків) він напік пташок-жайворонків. У часописі "Світ дитини" пекар вичитав про це свято, на яке давніше діти ходили по хатах і, обдаровані печеними з тіста пташками, забавлялися надворі, підносячи пташок над головою і закликаючи:
|
|
Злітай, пташко, злітай, нам вирій вертай і весну-розмай!.. |
|
Жайворонки молодого пекаря були легкі, майже невагомі, здавалося, дмухни на них - і полетять. Пекар простягав долоню, на якій лежав жайворонок. Однак той, звичайно, не злітав. А летіти було зовсім близько, лишень через дорогу, до дівчини, котра саме відчиняла вікно.
Відтоді молодий пекар не міг позбутися думки: як спекти таких жайворонків, що перелетіли б вулицю? Бо якщо пташка оживе — дівчина тоді напевно його покохає. Він знову ночами засів за старі книги різних магів, чарівників і знаменитих пекарів, аби довідатися, чи можна щось подібне сотворити. Та відповіді не знаходив.
"Я мушу, — казав до себе молодий пекар, — спекти жайворонків, які оживають у руці. Бо інакше навіщо жити?"
Одного ранку дівчина не вийшла на балкон. "Напевно вирушила у мандри", — подумав пекар. Минув день, другий, тиждень, навіть місяць, а дівчина не поверталася. Засумував пекар. Відтепер годинами вдивлявся він у будинок навпроти. Потроху став занедбувати пекарню: нецікаво стало йому розчиняти та місити тісто, наповняти ним форми, а потім вкладати до печі... Нецікаво читати старі нерозбірливі рецепти... Людям не завжди смакувала його випічка. Торгівля занепадала. Щораз менше сортів хліба, булок і печива з’являлося на полицях крамнички.
Молодий пекар бездумно лежав у своєму покоїку і вдивлявся у стелю. На вікна навпроти він уже не поглядав: там були інші люди. А він навіть не знав, як називається дівчина, аби розшукати її через довідкове бюро.
Надійшла весна, але вона не тішила пекаря. Йому ще тужніше ставало від того, що молоде сонечко радісно діставалося через фіранки до кімнати: скоро над містом закурличать журавлі.
Вночі проти свята Сорока святих, коли треба було випікати жайворонків, він відчинив вікно, ліг і вперше, відтоді як зникла дівчина, твердо заснув. Уві сні, мов наяву, вона з’явилася до нього. Дівчина йшла по сонячному промінні, що прослалося понад вулицею до його вікна. Внизу бігали авта, квапилися люди, стояв гамір. Пекар злякався, аби дівчина не впала на бруківку. Легка і зґрабна, вона увійшла до нього і, усміхаючись, промовила: "Мій сумний пекарю! Не зітхай і не лінуйся. Спечи краще жайворонків. Вони такі чудові у тебе".
Молодий пекар прокинувся і, здивований, озирнувся по кімнаті. Поруч нікого не було. Світив місяць, його холодне проміння лилося просто на підлогу. Пекар зачинив вікно. До ранку було далеко, але він усе-таки зійшов до пекарні. "Ще раз, останній раз спечу пташок", — вирішив. Трудився до сходу сонця, кілька разів починав заново: жайворонки мусять бути як живі! Врешті сорок пташок, підрум’янені, з маковими очима, розплесканими хвостиками і крильцями, лежали готові. Усі вдалися, але одна була зовсім як справжня. Взяв її на долоню молодий пекар, простягнув руку крізь відчинене вікно.
— Боже, якщо на світі є кохання, — промовив він, — то ти, пташко, полетиш!
Злітай, пташко, злітай, нам вирій вертай і весну-розмай!
Дмухнув вітерець, а, може, палке дихання молодого пекаря оживило пташку: вона стрепенулася і полетіла. Пекар висунувся у вікно услід за нею: йому здавалося, що вона ось-ось упаде на землю. Але ж ні — пташка линула над вулицею Пекарською, над людьми й автами, над дахами будинків, аж поки не загубилася у сліпучому сонячному промінні.
Пекареві стало радісно на душі. Його мрія про летючого жайворонка збулася. Та на цьому наша весняна казочка не закінчується. Другого дня зранку до крамнички "Паляниця" увійшла дівчина-пластунка. У долоні вона обережно тримала жайворонка з тіста.
— Мене знайшла ваша пташка, — сказала дівчина молодому пекареві, — хоч я мешкаю в іншій дільниці міста. Дякую вам за чудовий подарунок.
Якщо ітимеш, читачу, по Пекарській, то обов’язково вступи до "Паляниці", і не тільки тому, що там — пахучий хліб і чудове печиво. Там за лядою дуже часто стоїть вродлива дівчина. Лишень не заходь у суботу чи неділю, бо вона разом із своїм чоловіком, молодим пекарем, у ті дні мандрує у гори.
* * *
ЧАРІВНА РУЧКА
- Чи є живі поети? - запитала третьокласниця Мартуся у своєї вчительки, коли та розповіла у класі про поетів, які колись були в Україні: Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Олександр Олесь.
- Напевно є, - усміхнулася вчителька, - навіть у Львові.
- Я здавна мрію побачити живого поета, - сказала Мартуся.
- Чи міг би живий поет прийти на наше запрошення до школи?
- Гаразд, я попробую знайти живого поета або, як треба казати, нашого сучасника, - відповіла вчителька. Вона зателефонувала до Спілки письменників, але, на жаль, у Львові зі знаних поетів на той час не було нікого. Один перебував в Америці на засіданні Організації Об’єднаних Націй, інший відпочивав у письменницькому санаторії на морі, ще інший у Будинку письменників в Ірпені, коло Києва, ще хтось лікувався в лікарні для партійного начальства. І тоді вчителька пригадала поета Ігоря Гулея, якого колись вчила. Але той не належав до письменницької спілки, бо не хотів писати віршів про комуністичну партію. То ж його не друкували, навіть іноді лаяли, що він не радянський патріот, а напевно український націоналіст.
"Може, мені якось обійдеться у школі, - думала вчителька, - коли я запрошу Гулея. Скажу, що він мій учень і що я не знала, що він пише не так, як того хоче влада. А, може, ніхто й не довідається про його візит до школи. Треба ж конче задля Мартусі запросити живого поета".
Ігор Гулей був ще молодий, його рідко запрошували на виступи. Хіба часом у гості, де збиралися гарні люди, які не боялися зустрітися з поетом, що потрапив у немилість влади. Через знайомих вчителька розшукала поета. Він не надто відмовлявся від зустрічі, хоча, правда, не знав, про що має бесідувати з малими школярами. Але урок пройшов несогірше. Спочатку, трохи ніяковіючи, поет сказав, що ніколи не писав для дітей. А позаяк їх учителька була колись і його улюбленим педагогом, то згадав веселі історійки про себе і свій клас. Ще й прочитав трохи незрозумілих віршів про природу і мистецтво, навіть їх пояснив. Мартуся була трохи розчарована: поет вочевидь був замолодий. У читанках поетів малювали старими і поважними. Невже вони колись теж були такі самі, як усі діти? Щось тут не так. І вона піднесла руку і запитала:
- А коли ви дізналися, що ви поет?
- Коли вже закінчував університет, - відповів Ігор Гулей і, жартуючи, додав, - тоді хтось мені вірші нашіптував до вуха. Казали давні поети, що то муза.
- А невже до того часу, в дитинстві, ви не знали, що ви поет? - не вгавала дівчинка. - Невже тоді ніхто не шептав до вуха?
- На жаль, хіба ангел-хоронитель, аби я не робив збитки, - усміхнувся поет.
- Чому ви нічого не пишете для дітей? - не давала спокою Мартуся.
- Видно, я поганий поет: не все вмію писати. А для дітей писати найважче, бо треба бути весь час самому дитиною і не старітися.
- Напишіть книжечку для дітей. Про те, як вчилися у нашої вчительки. Я дуже хочу, щоб таку книжечку мені підписав живий поет, - попросила дівчинка.
- Спробую, - пообіцяв Ігор Гулей. - Від сьогодні буду думати про таку книжечку.
- Чи можу я вам подарувати ручку, щоб ви нею написали книжечку? - запитала Мартуся, коли учні вже повибігали на перерву.
- Звичайно, - погодився поет. Він був зворушений увагою дівчинки. - Тією ручкою обов’язково щось напишу для дітей.
На ручку із золотим пером грошей, зекономлених на морозиві, Мартусі не вистачило. Але купила вона дуже гарну, здається, закордонну, кулькову ручку у вишневому футлярчику. Дівчинка підійшла до вчительки, аби передати ручку поетові. Вчителька враз посумніла.
- Знаєш, Мартусю, - сказала вона, - тільки не говори нікому, що Ігор Гулей був у нас у класі. Можемо мати неприємність. Його заарештували за вірші про Україну і вже засудили на дев’ять років ув’язнення. Ручку твою я постараюся передати через батьків поета. Може, вони якось перешлють до в’язниці.
Одного разу Ігор Гулей знайшов ручку у бандерольці, що їх мав право отримувати аж дві на рік. А згодом із листа з дому довідався, що то - обіцяний подарунок від малої Мартусі, яка просила написати дитячу книжку. Він пригадав зустріч у школі й допитливу дівчинку.
В’язничний табір був обнесений високими колючими огорожами. Біля бараку, де мешкали в’язні, був невеличкий городчик, і там старші люди плекали квіти, що нагадували їм про дім, про рідний край. Табірні наглядачі дивилися на такі розваги в’язнів крізь пальці, бо самі часто потребували гарних букетів. Поза табором квітів ніхто не вирощував. Добре, що не картоплю садять, думали наглядачі.
Молодий поет милувався різноквіттям, бо серед сірих мурів, сірих парканів, сірого одягу та й сірих стомлених облич воно було радісним барвистим острівцем. — Що ж мені написати для Мартусі? - журився він. - Тут так сіро і сумно. Хіба описати наші квіти? Але ж вона має їх доволі там, у себе... Не можу нічого придумати...
Не раз сідав він до столу, щоб почати писати будь-що, аби лиш зачепитися за перше речення. Одначе і воно не вдавалося. Писалося різне, а от для Мартусі - нічогісінько. Якось закінчилася паста в ручці і він витяг зі своїх маленьких скарбів у шуфлядці Мартусину ручку. Поет саме писав якусь заяву, але дивно - новою ручкою та заява не хотіла компонуватися. А натомість страшенно закортіло писати про Дівчинку, яка милується городцем. Дівчинка зовсім-зовсім скидалася на Мартусю. Тримаючи ручку, він виразно чув її голос - вона ніби диктувала, як муза чи ангел-хоронитель. Не вчувся, як з’явилася казочка про півонію. Хотів ще написати про ромашку, але не можна було порушувати табірного режиму - мусив іти спати.
За кілька вечорів, після праці на табірному заводі, він написав подарованою ручкою десять казочок, що їх начебто розповіла Дівчинка про квіти або які мовби квіти самі про себе розповіли Дівчинці.,
Але досить було взяти іншу ручку (Ігор Гулей навіть спеціально спробував це робити), як писання обривалося: більше одного речення він не міг вимучити про квіти. Зате гарно тоді писалися заяви.
Минуло чимало літ. Поет вийшов на волю. Згодом змінилися часи - і в незалежній Україні він міг видрукувати кілька своїх книжок: і для дорослих, і для дітей.
На одному з літературних вечорів до поета підійшла молода жінка і, простягнувши книжечку "Про Дівчинку і Квіти", сказали:
- Пане Ігоре, двадцять років тому ви пообіцяли на моє прохання написати книжечку для дітей і дати мені автограф. Отож, будь ласка. Поет уважно подивився на молоду даму і написав:
"Милій маленькій Мартусі з третього класу з подякою за чарівне перо. - Живий поет І.Г."
Пані Марта зауважила, що поет підписував книжечку кульковою ручкою, яку вона колись подарувала.
* * *
КАЗКАР І СИН
Наше місто не надто велике, але й не мале, якраз таке, щоб у ньому міг творити відомий казкар. Бо як тільки-но появляється нова казка пана Нестора, її тут же публікують усі три щоденні газети і дитячий журнал "Фуркальце". Тут же казка звучить на нашому радіо і телебаченні. Школи записуються на чергу, щоб запросити пана Нестора на зустріч із дітьми. Кожного року письменник готує для видавництва нову збірку казок - їх буває у книжці обов’язково дванадцять: одна казка на місяць. Завжди навесні чудово ілюстрована книжка виходить із друку і розходиться по всій країні. А 7 травня місто влаштовує фестиваль або, як тепер кажуть, презентацію цієї книжки. Це відбувається в чудовому театрі. А перед ним, на майдані, за десятками столиками під парасольками діти частуються безкоштовно різнобарвними кульками морозива від пана Кашинського. У самому театрі на початку презентації одну казочку зачитує сам пан Нестор, а тоді вже актори і дитячий театрик "Цвіркунець" інсценізують інші. Лунає музика - пісеньки, написані до тих казок.
На фестиваль прибуває багато гостей: письменники, видавці, мультиплікатори, дитячі театри з інших міст, навіть діти, які самі пробують складати казки. Для них пан Нестор заснував премію "Гостинчик від цвіркуна". Останнім часом приїжджають гості з-за кордону: казки стали перекладати на чужі мови. Словом, у місті свято.
- Це казка! - вигукнеш, читачу. І маєш рацію, але все далі на казку мало схоже.
Шість років тому, коли пан Нестор ще не був казкарем, а тільки молодим учителем географії, він одружився з такою ж юною учителькою української мови з тієї ж школи Дариною. Вони мріяли про хлопчика і, коли паню Дарину повезли до пологового будинку, вона вже звідти не повернулася: померла під час пологів. Це була неймовірна трагедія для пана Нестора: він так тяжко побивався, що й сам занедужав, і з того горя навіть не попросив глянути на немовля, яке, як йому повідомили лікарі, народилося мертвим. Поховавши дружину, пан Нестор нікого не хотів бачити, навіть кілька місяців не показувався у школі. Він щодня відносив квіти на могилу Дарини, а потім бездумно сидів у фотелі перед телевізором: нічого не чув і не бачив. Але одного разу йому здалося, що на екрані щось сталося: застрибали наполохано кольорові хвилі, звук немилосердно зашкварчав, а тоді раптом усе заспокоїлося - втишилося. На чистому фоні з’явилася Дарина, на одну якусь мить, і промовила. Можливо, це навіть були не проказані слова, а сама думка, яку нараз осягнув пан Нестор: "Наш син живий. Молися і шукай його".
І тільки. Далі на екрані йшов американський бойовик з автомобільними катастрофами і бійками. Пан Нестор не хотів вірити, що бачив Даринку, але з тої хвилини відчув, як чудодійна сила влилася в нього, - і він ожив.
"Я маю сина! Я буду жити для нього!"
Зранку він поїхав до лікарні, але там запевнили, що син помер і вони його поховали.
- Але ж я не бачив тіла мого сина, - заперечив пан Нестор.
Це нічого не означає, - запевняли у лікарні. - Ми не видаємо тіл мертвонароджених, тим паче, якщо діти народжуються каліками чи спотвореними.
Тут щось не так, подумав пан Нестор, я таке маю відчуття, що мій син живе. Вечорами він подумки розмовляв зі своїм хлопчиком, розповідав ріжні дитячі історійки. А якось раз сів за стіл і записав перед тим скомпоновану таким чином казочку. Ось так пан Нестор зробився письменником. Раз у місяць викінчував казку. Друзі переконували, що треба їх друкувати, бо шкода, щоб такі гарні речі лежали у шуфляді без ужитку. Пан Нестор згодився. Якщо я матиму славне ім’я, думав він, мені легше буде відшукати сина.
Коли він молився у церкві, мав відчуття, що поруч стоїть Дарина. На душі ставало легко - він чекав, що вона допоможе натрапити на сліди дитини. Чекав рік, два, три ... За той час він став знаменитою людиною.
А на четвертий рік місто сповнилось чутками, що у пологовій лікарні викрадали немовлят і продавали їх за кордон. Потім про це написали газети.
Он воно що! Напевно і мого хлопчика продали, подумав пан Нестор і пішов до прокурора міста.
- Ми ще нічого певного не знаємо - ведеться слідство, - відповів той. - Цілком можливо, що ваш син живий. Почекайте ще.
Пан Нестор міцнів у своїй надії. Спочатку заарештували тих нечестивих людей, що продавали немовлят. Всі очікували, що будуть ув’язнені і ті начальники в місті, які позволяли злим людям торгувати дітьми і підписували документи-дозволи на їх вивіз. Пан Нестор згоряв від нетерпіння: коли вже закінчиться слідство?
В останній місяць (а це вже був грудень) жодна казка не приходила на ум. А це мала бути дванадцята для книжки. Від хвилювання пан Нестор нічого не міг створити. Але хвилювалися і редактори газет, дитячого журналу "Фуркальце" - казка запізнювалася. Лунали телефонні дзвінки, надходили листи від читачів: де ж груднева казка?
Та найбільше переживав директор видавництва - він вже мусив приготовляти книжку до друку, бо інакше вона не встигне вийти до фестивалю. А переносити свято на інший час не випадало, бо вже така встановилася традиція - це був день смерті дружини пана Нестора і день народження його сина. Зрештою, про це, окрім нього, ніхто не знав. Але на той день, 7 травня, гості з-за кордону заздалегідь замовляли і місця в літаку, і номери в готелях.
Було чого хвилюватися!
Врешті наше телебачення запросило пана Нестора до студії: хай розповість, чому не написалося останньої, дванадцятої, казки. На екрані знаменитий письменник зовсім не виглядав винним. А, навпаки, він був піднесений і радісно схвильований. Він сказав:
- Пані і панове! Мені прикро зізнатися, що мушу вас розчарувати - казки грудневої я не написав. Я зараз не в стані її скласти. Але тішить мене ваша увага. Однак я хочу вам сповістити дуже важливе: п’ять років тому мій син не помер - померла тільки моя незабутня дружина. Він живий, його викрали і продали, як і багатьох інших дітей. І оце щойно мене сповістив прокурор, що мого сина віднайдено в одній американській родині. Можливо, він, як підросте, то зрозуміє, що трапилося. Може, він визнає і мене як батька. Я був переконаний, що він живе, і для нього я складав усі ці казки. Пані і панове! Мій син знайшовся - і це моя казка! Найкраща!
Коли появилася навесні книжечка з одинадцяти казок, пан Нестор навіть не був на фестивалі - він перебував в Америці.
* * *
МАРКА З АМЕРИКИ
У секретарки Орисі є свої маленькі радощі. А недавно трапилося щось дивовижне. Однак усе по-порядку. Отож, секретарка Орися працювала в міністерській установі, що займалася міжнародними зв’язками. Робота секретарки не зовсім спокійна: завжди приходять квапливі відвідувачі, без угаву дзеленчать телефони і факси та ще повно всіляких інших канцелярських клопотів. Жодної вільної хвилинки! Хіба тоді, як директор у від’їзді. До обов’язків секретарки належало переглядати пошту, розпечатувати листи і вписувати їх до книги. Отут і маленькі радощі: секретарка Орися збирала поштові марки лише з приємності, бо не була справжнім колекціонером. Вона мала дозвіл від директора відклеювати марки. Потім удома вкладала їх до альбому за країнами, звідки надходили листи. Звичайно, дізнатися про якусь країну із марок можна мало. Значно більше можна довідатися з телевізійних фільмів, з енциклопедій чи путівників. Та от секретарка Орися любила уявляти ті незнайомі світи, дивлячись на марку, мов би на екран телевізора. Інколи їй здавалося, що зображення оживає - сколихнеться, а тоді виростає і виповнюється, стає об’ємним, як на стереокартках. Воно втягувало до себе - і Орися на якусь секунду опинялася в країні, що була зображена на марці.
"Може, то я на хвильку здрімалася і все це мені наснилося?" - думала секретарка. Вона боялася повірити в таке диво і нікому про нього не розповідала.
Ось яка казка трапилася із секретаркою Орисею. Вона саме відклеювала американську марку: на ній був приморський краєвид з написом "Фльорида" і "50" центів. Звичайно, написано англійською мовою, яку секретарка Орися вивчала, вчащаючи на уроки до однієї старенької вчительки. Всього по одному долярові за годину науки. Задзвонив телефон, далекий чоловічий голос українською мовою, хоч трохи з акцентом, запитав, чи це Міжнародний центр, а якщо так, то чи отримали листа з Фльориди, в якому йшлося, що з Америки має прийти вантаж із книжками.
- Я буду, супроводжувати вантаж, - казав молодий голос.
- Називаюся Юрко Закалюжний. Будьте готові до зустрічі. Про все решта - в листі.
- Листа щойно отримали, - відповіла секретарка Орися. - Чекаємо вас.
Голос пана Юрка був дуже милий - здається, секретарка закохалася в нього з першого слова. Але й голос секретарки Орисі був не менше приємним: всі зачаровувалися його ніжним, м’яким і мелодійним тембром. Тому цілком можливо, що і Юркові Закалюж- ному він запав у душу також відразу, з першого слова.
- Чи я вас побачу у Львові? - запитав він. - Як ваше ім’я?
- Орися, пане Юрку. Я буду на місці. Чекаю вашого приїзду. Щасливої дороги! - відповіла секретарка, трішки збентежившись.
Вона уважно перечитала листа, що був видрукуваний на комп’ютері, але чогось більше про Юрка Закалюжного не довідалася. Цікаво, як виглядає хлопець з таким приємним, як у священика, голосом?
Увечері вдома вона вийняла альбом, щоб вкласти марку із Фльориди у вільне віконечко. Але не втрималася від спокуси, аби ще раз не позирнути на марку. Дівчина стала пильно вдивлятися у краєвид, де море, пальма, котедж. Вона навіть боялася собі признатися у тому, що хоче, аби марка ожила. І сталося те, що часто траплялося, коли Орися заглиблювала свій зір у картинку. Краєвид почав наближатися, втягувати у себе, збільшуючись, набираючи об’ємності. І незчулася дівчина, як опинилася в іншому краю - далеко від дому, в протилежному кінці світу.
Був, здається, ранок, плюскотіли лагідно хвилі, свіжий вологий легіт обвіяв дівчину, яка потрапила на цей пляж у зовсім невідповідному одязі. До моря з котеджу йшов стрункий юнак, у шортах. Він здивовано зміряв дівчину і зупинився.
- Гелов, - привітався він і продовжував англійською мовою. - Звідки ви тут взялися? Я ніколи вас тут не зустрічав.
Секретарка Орися стрепенулася, бо впізнала голос, який чула сьогодні у телефонній трубці - і від цього збентежилася ще більше.
- Та я... тут випадково... приїхала до рідних, з України, - невпевнено відповідала англійською.
- З України! - вигукнув радісно юнак уже по-нашому. - 3 вашої англійської я відчув, що ви нетутешня. Мені здається, наче я знаю ваш голос. Десь недавно я його чув, чи це можливо?
- Ні-ні! - заперечила дівчина, хоч уже не сумнівалася, що розмовляє з Юрком Закалюжним. Однак не хотіла признатися, хто вона: бо як розповісти фантастичну історію про марку і про входження у неї?
- Дуже радий з вами запізнатися, краянко. Саме збираюся до Львова. Чи ви не звідти?
- Так, я зі Львова, - не злукавила Орися, - але, подаючи руку, сказала неправду:
- Мирослава.
- Юрко. Дуже приємно.
Вони ще трохи погомоніли. Секретарка Орися довідалася, що він студіює богослов’я у Римі, тобто вчиться на священика. Тепер йому, щоб висвятитися на священика, треба одружитися. Отож, він має нагоду відвідати Україну, можливо, пощастить знайти там, у рідному краї, суджену. Але він дуже бажає познайомитися з "Мирославою". Чи не завітає вона сьогодні увечері до української домівки, що побіля церкви? Як жаль, що він завтра відлітає до Львова...
- Гаразд, - відповіла секретарка Орися, аби нарешті якось спекатися молодика, в якого почала закохуватися. Але треба було якось повернутися додому: вона ще так довго ніколи не входила у марку. Раніше - на якусь частку секунди, що й сама не мала певності, чи це було наяву, чи примарилося, її пройняв страх: ану ж вона не зможе повернутися? І вдома буде паніка, коли батьки виявлять, що кімната порожня. І як отут, на Фльориді, пояснити людям, хай і українцям, що з нею трапилося? Звичайно, їй допоможуть повернутися в Україну, але скільки то буде клопотів, хвилювань, пояснень та й взагалі галасу. Ще у газетах розпишуть про загадковий випадок.
Вона бачила море, що недалечке плескалося, пальму і збоку котедж. Хлопець уже віддалявся, аж поки не зник з її поля зору. Тоді без надуми вона повернулася спиною до краєвиду, який був і на поштівці. І як тільки вона це зробила, то опинилася у своїй кімнатці, у Львові. Секретарка Орися полегшено зітхнула. Альбом лежав у неї на колінах. Вона вклала в альбом марку, на яку вже боялася дивитись.
- Буде мене Юрко шукати ввечері в українській домівці, - засміялася щаслива дівчина. Вона вже навіть не називала хлопця паном Юрком, а просто на ймення. - Але ж здивується, коли незабаром зустріне мене у Міжнародному Центрі.
Тієї ночі їй напевно снилися море і пальма - Фльорида з поштової марки.
Усі казки з книги Ігоря Калинця "Казки зі Львова" на "Малій Сторінці":
Ігор Калинець. "Казки зі Львова" (читати та завантажити)
Більше творів Ігоря Калинця на нашому сайті:
