Володимир Ухач. "Три патрони" (збірка патріотичних віршів)

 

Володимир Ухач

Три патрони

(збірка патріотичних віршів)

 

 

ПЕРЕДМОВА

У збірці «Три патрони» зафіксовано на папері думки та переживання автора в контексті наріжних каменів формування світогляду: Духу , Волі та Ідеї. Тексти, що увійшли до книги, є спробою осмислити глобальні процеси з позиції людини-патріота: поставити правильні  питання та запропонувати шляхи прийняття непростих рішень.  Чому автор для оформлення своїх думок обрав саме поезію? Мабуть тому, що поезія – це той інструмент, який дозволяє максимально стисло висловитись, впорядкувати простір навколо себе, збалансувати свій внутрішній світ, адже рими – це чітка структура, яка не терпить дисбалансу. Римоване слово дає змогу сформувати меседж, який непомітно,  але безвідмовно працює, адже поезія - медіатор підсвідомого. Вірші комфортно читати і на барикадах, і в метро, адже вони потребують дозованої концентрації уваги, не розтягнутої в часі, з потужним зворотнім ефектом. Тому поезія є дієвою, а все, що дієве можна і  потрібно використовувати для досягнення поставленої мети. Проте, автор не обмежується лише римованим словом, розширюючи обрії своїх думок короткими есе, які доповнюють та насичують конкретикою набряклі метафорами поетичні конструкції. Обмін думками, обговорення складних та актуальних проблем дозволяють сформувати спільне бачення мети та завдань, сприяють формуванню вектора руху та творенню системи цінностей як індивіда, так і соціуму в цілому. Саме цінності і орієнтири, якими їх бачить автор, відображені у струнких рядках літер та розділових знаків, дбайливо продрукованих типографами. Читайте та знаходьте власні варіанти відповідей на непрості питання, які ставить перед нами автор, адже автору їх диктує епоха змін та потрясінь, сучасниками якої нам випала честь бути.

Юрій Руф
Засновник та координатор літературно-просвітницького проекту «Дух нації» 

 

 

-------------------

 

 

Що є у поезії Володимира Ухача? Погляд в основу проблемного становища! Спробуйте поглянути на ситуацію очима автора. Тверда думка звучить у кожному викарбуваному пером слові. Тут викладено основу українського духу — це незламність у боротьбі з російським «благодійним» насиллям. З повагою до кожної думки читача автор дає можливість розважити самому над реальним ступором у розвитку українознавства та мовної проблеми, ствердження національної гідності та визнання глобальної катастрофи в ідеї навіювання чужого. Насправді, є створення психологічних в'язниць... В поезії Володимира Ухача вказуються місця смердючого комфорту, де сидять загниваючі розуми утопічної ідеології та намагаються «запросити» багато індивідумів без власної твердої думки і вбити бажання бути незламним. Не таємниця, що народ України веде сотні років війну з одним ворогом. Це не складно побачити у відразі настроїв автора, що описує підлість, на яку спромоглася московія, щоб чавити Українську націю! У рядках Володимира визначення «Герой» не асоціюється, як той, що вчинив подвиг, радше – це людина, яка сама в собі вбила думку про помилування або жаль до окупанта. Тим, хто ходить по кістках наших дідів, немає прощення і милосердя. Той, що зможе голосно собі признатися в ненависті до ворога, пробудить в серці героя в очах своєї Батьківщини! Вчитуйтеся, задумайтеся, робіть висновки, прокидайтеся, хто спить, ламайте хребти старим ідеологам гнилої системи. Ваш крок попереду!

Андрій Стефанець,
засновник Літературного збіговиська «Delirium»

 

 

  

 

Володимир Ухач

Моя війна – три патрони

 

У голові засіла думка людей, котру я спонтанно почув: «Війну не виграти, якщо у тебе тільки три патрони». Глибока філософія сірої буденності, тих, кому наплювати, де жити, як жити і, взагалі, буде Україна чи не буде. Їх війна закінчилася ще тоді, коли просвистіли перші кулі, і поодинокі каплі крові впали на холодну бруківку. Вона і не починалася для них, бо в їхньому розумінні уже давно нема за що воювати, а скоріш за все ніколи й не було. Їх війна триває лише в їх гаманцях. Три патрони – це достатньо, щоб тримати оборону і показати свою стійку позицію. І я відповім чому! Перш за все потрібно визначити, що для вас  війна. Для мене це те, що відбувається кожен день, і не тільки на сході України, бо там я ніколи не був за час бойових дій, для мене вона відбувається по всій території, бо цей конфлікт є таким, що зачіпає всі сфери діяльності, а не лише захист кордонів чи територіальної цілісності. Ця війна, можна сказати, йде на всіх фронтах, а однією з найважливіших її складових є інформаційна війна, бо хто вміло володіє та оперує інформацією, той, як відомо, володіє світом. Не потрібно зводити все до такого далекого чи близького східного фронту, бо він всюди. Війна завжди поруч. І саме три патрони кожного із нас – це наша міцна стіна оборони, непохитна стійкість. Я хочу розповісти вам про свої три патрони.
Перший з них – це Дух. «Дух, що тіло рве до бою…», - пам’ятаєте ці рядки? Саме в непохитності та твердості духу я вбачаю першу складову нашої оборони, бо сильний духом – сильний і тілом, стійкий до впливу чинників, холодний та розсудливий. Дух нашої нації. Він у кожному з нас, він живить та напуває, не дає відступити від принципів та ідей.
Другий з них – це Воля. Воля до перемоги, до кращого життя. Міцна опора, що не дає похилити голову та опустити руки, тоді, коли в тебе уже ніхто не вірить. Наша воля – це щит у національній боротьбі. Вільно мислити та вільно дихати – ось зброя, що не дає ворогам на всіх фронтах скорити наш дух.
Третім моїм патроном є – Слово. Так, саме воно, гаряче, мов вогонь, українське слово, що є зброєю в умілих руках. Воно може ранити та вбити. Руйнує стіни та проривається гучною луною крізь епохи. Слово вічне. Воно передається з молоком матері. Саме це слово, що було здобуте в одвічних боях нашого духу за волю. Воно є незмінною складовою в нападі та захисті під час якраз інформаційної війни, що точиться поруч із кожним з нас. І вміле володіння словом -  це великий крок до перемоги.
Саме ці три мої патрони є повсякденними супутниками у боротьбі за Україну. Незалежну, сильну, могутню. Взявши їх на озброєння, нас чекатиме перемога на всіх фронтах. Перемога Волі, Духу та Слова, а значить і перемога національних інтересів та України.

 

 ----------------

 

Лінгвоцид - геноцид української мови

 

Така гарна і милозвучна назва, що аж душа радіє. Калинова мова... Вона і справді така. Але потрібно поглянути глибше, щоб вникнути у болісну правду, котра оточує нас. Українська мова втрачає свої позиції на теренах власної держави. Я можу назвати це не інакше як геноцид. Адже, що скривається під словом «геноцид»? Це дії, що цілеспрямовано направлені на знищення (часткове чи повне) окремих груп населення чи цілих народів. Формально його важко застосувати до мови. Хоча тенденція останніх років, та навіть і не останніх, а за певних обставин і під певним кутом зору, вона є сталою та показує нам, що зусилля, спрямовані на різке знищення україномовного населення, були проведені немарно. Глибоко прижилася російська говірка у головах сучасної молоді, котра може й сама не усвідомлює, що спричиняє поступове викорінення української мови з повсякденного вжитку. І ця полеміка не про східні регіони, де відсоток російськомовного населення не просто бентежить, і навіть не про центральні, де тенденція також невтішна. Річ саме про західні регіони, які поступово наповнюються російськомовним населенням. Сьогодні нам уже не дивно почути російську, як у Львові, так у Тернополі чи Івано-Франківську. Вона вже не ріже вуха, як колись. Здається, ці міста були найміцнішим оплотом Західної України, хоча й вони під натиском пропаганди здають свої позиції. Ви ніколи не запитували себе, чому саме так? Звідки це все береться? Яка причина такої невтішної ситуації і що спонукає населення розмовляти мовою окупанта? Особисто я вважаю, що причиною всьому є невимушена пропаганда, що тихо й плавно заповнює всі гілки та сфери суспільства. При нагоді, увімкнувши телевізор, проаналізуйте, на скількох каналах ви чули і бачили україномовний контент, навіть якщо його походження українське. Така ж ситуація із радіо та інтернетом. Наші діти уже змалечку привчені до російськомовних мультиків, які транслює телебачення і скоро, з такою «мовною війною», вони забудуть поняття слова «Батьківщина», зате в них глибоко вкорениться «Родіна», що змалечку звучить у їх юних головах. Вони не знатимуть «Заповіт» Шевченка, не читатимуть українську літературу, для них просто цього не існуватиме. Вони, самі того не усвідомлюючи, вносять російську мову у свій повсякденний вжиток, не думаючи, яку «ведмежу послугу» роблять для себе та майбутніх поколінь. Російська мова – вірус для українського народу. Вірус, який проник на телебачення, радіо, заповнив інтернет. Годі й шукати на теренах всесвітньої мережі україномовний контент, адже він не комерційний, його невигідно створювати і пропагувати, натомість російськомовний добре фінансується і приносить достойні прибутки. Це ще один крок до прірви. Прірви, яка щодень стає ширшою. Масла у вогонь підливають постійні дебати на тему: «Російська мова – друга державна». Скажіть же мені, який свідомий народ обере державною мовою – мову окупанта і загарбника? Як можна миритися з таким повсякденним свавіллям і розумовою деградацією нації? Нації, у якої скоро й мови не буде, якщо ми не почнемо діяти. А діяти потрібно рішуче, пропагуючи українську мову, закладаючи її цеглини у свідомість українців. Саме свідомість є панацеєю від російськомовної зарази. Оскільки свідома людина ніколи не зрадить своєї Батьківщини та мови. Мови, яка закарбована у серці й загартована у вічній боротьбі за існування. Так, вона калинова, солов’їна і така милозвучна. Але вона вмирає, гине разом із нацією, яку вирубують під корінь. І тільки ми здатні щось змінити. На закінчення скажу римованим рядком, котрий повинен лунати крізь призму часу у серцях наших майбутніх поколінь.

 

 

 

 

                                                    Опора нації

 

Кожeн свідомий українeць, нeзалeжно від віку, статі чи соціального статусу, повинeн стати твeрдим стeржнeм у побудові вeликої української нації… Сильна нація - цe сукупність таких стeржнів, аджe поодинці, кожeн із них лишe носій ідeї, разом ж ми - ідeологія, твeрда опора, стійкий плацдарм, з котрого і повинeн відбуватися дeржавотворчий процeс. Процeс формування свідомості громадян, процeс навчання та пeрeконання. Лиш на твeрдому та нeпохитному підгрунті можна побудувати сильну націю. Націю, котра скинe з сeбe образ “вічно знeдолeних”, “обтяжeних тягарeм бідності”, “покараних” скигліїв, котрі співають сумну думу на попeлищі вeликої країни. Націю, котра виховуватимeться нe на злидeнності та убогості, а на історичних пeрeмогах своїх пращурів, гeроїв за волю та нeзалeжність українського народу. 

 

 

У доповнeння до вищесказаного хочeться зауважити та проаналізувати, чому ситуація зі свідомими громадянами, котрим і налeжить творити історію своєі нації, така скорботна, аджe в пeвній мірі Україна всe-таки щe доволі багата на насeлeння, нeзважаючи на нeгативну тeндeнцію останніх років, що вeдe до змeншeння чисeльності громадян. Так от, на мою думку, основними вчитeлями та пропагандистами на місцях, так би мовити, по ідeї повинна бути eліта націі. Вeрства насeлeння, котру із давніх часів називають інтeлігeнція. В цeй трудовий та інтeлeктуальний прошарок бeзпосeрeдньо входять: вчитeлі, лікарі, дeржслужбовці, дрібні чиновники місцeвого розливу. Аджe мeнтальність людeй ставить їх у дужe просту ситуацію, майжe нe залишаючи вибору, бо “на сeлі”, як то кажуть, є дві духовні людини – вчитeль і священик. Їхнє слово майжe завжди бeззапeрeчнe та остаточнe, аджe то – інтeлігeнція. 
Та в сучасному розвитку української культурності та дeржавності цeй прошарок повністю дискрeдитував сeбe за рахунок банальної бeздіяльності, кeруючись принципом “всeпропало”. Дібравшись до стійла вищeвказаних посад, дальше людина пeрeважно пeрeстає бачити далі свого носа та щілини у банкоматі, куди засовувати зарплатну карточку. Віддаючи пeрeвагу відвідуванню установи, в якій працює лишe для одeржання вигоди в заохочeнню своїх мирських потрeб, забуваючи, що до її думки, та думки таких як вона прислухається народ. Пeрeважно такі люди нe нeхтують у розмові сталою фразою: “а що нам дала та Україна”. Забуваючи чи, можe, нe знаючи, що Україна в цілому нікому нічого нe винна.
Так ось, самe ті люди, котрі повинні пропагувати Україну як сильну і нeзалeжну націю, доповнюючи свої слова вчинками, опираючись на історичну вeлич та відчайдушну звитягу національних гeроїв, стають нe порятунком, а чeрговим цвяхом у її домовині. Аджe бeздіяльність - цe також дія.
Бeздіяльність інтeлігeнції вeдe до неосвіченості української нації, до хибного трактування цінностeй, котрі варті уваги, зосeрeджуючись тільки на матeріальній складовій, знищує поняття самосвідомості. Самe інтeлігeнція повинна вeсти інтeлeктаульну війну на інформаційному фронті, доказуючи та пропагуючи, що українці – цe сильна нація. Українeць, нe обтяжeний одвічним ярмом, а вільний тілом та духом патріот свого народу та своєї зeмлі. Та пeрeважна більшість керується поняттям “всeпропало”, таким чином розпускаючи між людeй знeвіру в сeбe та свої починання. Варто також і зауважити, що цe нe однозначна тeндeнція, аджe завжди є ті, котрі до останнього залишаються вірні пeрeконанням та принципам, вірні своїм цілям та покликанню. Самe вони є тим паростком надії сeрeд чагарнику пустоголовості, політичної заангажованості та банальної мeркантильності. Вони продовжують пропагувати та вчити, нeсти в народ ідeю та чин, діяти та здобувати, пeрeконувати та підтримувати. Вони – цвіт нації. Вони мовчки кивнуть, прочитавши цeй допис, та продовжать свою правeдну ходу. Рeзонансу ж йому нададуть прeдставники ліги “всeпропало”, вони із уст в уста пeрeдаватимуть свої обурeння та запeрeчeння, гнівно бігатимуть, нe знаходячи собі місця, показуючи всім даний допис та впeвнeно запeвнятимуть, що ніхто нeмає права судити людeй за їх свідомість, бо цe є зрада їхніх інтeрeсів… На закінчeння просто скажу, що інтeрeси індивіда нe повинні стояти вищe інтeрeсів нації. Подякую тим, хто діяв, діє та діятиме, бо разом у наших руках майбутнє цілої країни.

 
Поет – поводир свого народу

 

Міцне, наче сталь слово. Гарячий, мов вогонь, запал в душі. Іскра у непохитному погляді на ідеали нації. Виклик та заклик на тонких устах правди. Саме в такому образі я бачу сучасного українського поета, поета – провідника нації. Адже досить чекати міфічного поводиря, що згуртує, об’єднає та поведе до перемоги. Таким поводирем повинен стати кожен із нас. Кожен із тих, хто володіє словом, хто сильний духом, хто непохитний у національних ідеях та принципах. Поет, що не мовчить, не пише у шухляду, не ховається у сірих закутках суспільства, боячись роззявити рота, аби не бути ворогом. Поет, що гордо розмовляє українською, пише українською та пишається, що він українець. Поет, що вказує на неправду, та діями своїми викриває неправду. Поет – націоналіст. Світло небесної сварги у національному повстанню українців за волю та неподільність нашої Батьківщини.
Поет – провідник, що текстами своїми вчить паству. І вчення його – це чинити гідно, говорити чесно та жити у правді. Своєрідний пророк нації, що пише серцем та душею, вкладаючи у свої тексти переживання та захоплення, даруючи читачеві віршовану історію, що не залишить байдужим. Адже якщо хоч одна людина прислухається, повірить та почне діяти, то вже його життя та творчість не були марними.
Поет, що веде за собою народ, що поруч з ним, як у хвилини радості так і у моменти смутку. Той, хто посіючи правду, пожне правду. Не одурить, не введе в оману, не впаде перед ворогом на коліна, не нарікає на долю, розуміючи та усвідомлюючи весь тягар, що ліг на його плечі. Той, хто навчить, порадить, виправить, наставить на шлях, дасть світло та надію.
Поет – переможець.
Поет –лідер. Серце якого б’ється в такт з серцем його Батьківщини. Непохитний та стійкий у своїх ідеалах. Тільки такий має право називатись поетом.

 

 

Історично склалося так, що Україна весь період свого існування, від сивої давнини і до сьогодення, змушена виборювати собі право на місце під сонцем. Право на свободу та незалежність. Це шлях великих звитяг та хоробрих подвигів людей, яких без заминки і роздумів варто називати не інакше як Герої. Так, я написав "Герої" саме з великої букви, і це не орфоргафічна помилка чи мої вибаги. Просто ці люди боролися і борються за нашу з вами свободу - це Герої (саме з великої букви). Їх нелегкий життєвий шлях неодноразово заставляв йти під шквал куль, розмахи гострих мечів та шабель, щоб ми з вами жили на своїй землі. Згадувати про них потрібно не тільки один день у році, а нести їхню славу крізь віки у серці та душі, доносячи до людей про хоробрі вчинки наших Героїв. Історію пишуть персоналії і те, що ми залишимо після себе у майбутньому й буде нашим внеском у історію. Будьмо ж тими Героями, що даруватимуть свободу. Слава всім Героям України: від сивої давнини і до сьогодення.

 

 

 

 

І коли душа твоя наповнена праведним гнівом золотого лева, а в серці дзвінко лунає пісня солов’я, не прихили ж своє коліно перед ворогом чи загарбником. А якщо ж зробиш це, то тільки для того, щоб вижити, і у непогрішному стрибку розправити свої соколині крила, злетівши високо над головами противників. Даруючи свободу собі і своєму народові, будь гордим прикладом для послідовників своїх та грізним ненависником ворогам своїм. Завжди іди до кінця у вчинках та перемагай, бо перемога жевріє у серці одвічним вогнем славетних предків. Тоді ти будеш вільний у помислах та діях своїх. 

 

 

"Це неважко - в хороший день нести прапор попереду гордих рядів. Коли ж під час бурі тремтять його лахміття і накопичується втома, тільки тоді проявляється справжній дух"
(уривок з пісні Фольксштурму).

 

 

"Моя Україна забула
Сміятись. Вона гомонить.
Моя Україна не вщухла 
Од прагнення жить.
Моя Україна не знає
Веселих світань.
Моя Україна палає
У мить догорянь."

(Василь Стус)

Сучасну тенденцію я ж вбачаю у наступних рядках... І я б хотів, щоб ці рядки звучали, як заклик та нагадування, що Україна - держава переможців. А українці - це нація, котра не боїться боротьби за свою свободу.

 

 

 

                                                  Лаври

"Це не моя війна", - чую я звідусіль, коли чоловіки переховуються від військових комісаріатів у підвалах чи мігрують за кордон, у короткі терміни роблячи собі закордонний паспорт. 
"Це не моя війна", - горланить мужик у пивнусі.
"Це не моя війна", - говорять байдужі перехожі, опускаючи голови.

Неможливо вбити в голову кожному, що ця війна зачепить всіх, так чи інакше ми до неї причетні. Тому це НАША ВІЙНА, того, хто на фронті боронить кордони і того, хто у тилу продовжує жити мирним життям. Ця війна торкнеться своїм кривавим дотиком кожного, як би ви цього старалися уникнути. Далекі світи не врятують нікого. Дай Бог, щоб було куди повернутися.
Ця війна сьогодні. 
Ця війна стосується кожного.
Ніхто не заставляє проявляти мужність та іти на фронт, просто треба скинути оболонку байдужості і всіма силами вести СВОЮ війну, навіть тут, де над головою не лунають вибухи. Словом та ділом нести волю собі та своєму народу. Об'єднані однією ідеєю ми зможемо здобути те, чого прагнемо. Адже поодинці ми всього лиш люди, а гуртом ми - народ. 
Адже, здається, що все частіше у головах людей лунають наступні рядки:

Герої?
Герої вимерли давно,
Як динозаври.
Кістки вже їхні скам'яніли!

До зброї?
До зброї братись не дано.
Спадуть же лаври.
Ми цього зовсім не хотіли.

Варто осмислити, якщо не скинути зі своєї голови псевдолаври, то завтрашнього дня для України може і не настати. Якщо вам немає для чого жити, подивіться в очі своїх дітей, подаруйте їм майбутнє на нашій, Богом даній землі. До зброї. Ґверової чи словесної сталі, діями та намірами – тільки вперед і тільки до перемоги.
 Скидайте лаври, панове.

 

 

 

                                                                              ----------------

 

 

                                           Темне тавро України

 

«Геноцид», що ж ховається під цим страшним словом? Воно часто спливає у стрічках інформаційних новин, а найчастіше перед днями жалоби та вшанування пам’яті жертв голодомору. Та чи задумувалися ми, сучасні українці, над глибиною цього поняття, чи аналізували його в погляді крізь час та історію. Чи накладали його значення на ситуацію сьогодення.
Розглянувши поняття «геноцид», можна дійти висновку, що це цілеспрямовані дії з метою винищення частково чи повністю окремих груп населення, а то й цілих народів. Сюди належить, окрім вбивства людей, також завдання тяжких тілесних або психічних ушкоджень, створення умов, які розраховані на знищення певної групи населення та інше.
Тобто, Геноцид – крайня форма дискримінації. І з далекого 1948 р. вважається міжнародним злочином.
Ми кожного року із сумом та жалем проводимо поминальні дні за жертвами голодомору 1932-1933рр., адже це велика чорна пляма в історії українського народу. Скільки слів сказано про ті події, скільки книжок написано – безліч. Протягом 70 років після вищезгаданого геноциду всі факти та інформація замовчувалися, лише у 2003р. було визнано голодомор тих років – геноцидом проти українського народу. Що це змінило? В реальній ситуації нічого. Винних не було покарано по тій простій причині, що їх уже не було серед живих.
Все знову стало на свої місця. Почали жити, як і раніше, кожного року збираючись на траурну молитву перед пам’ятниками жертв голодомору, згадуючи події геноциду лише у визначені дні, а потім все закручується по новій. Як через погану плівку, пам’ятаємо – забуваємо. Безкінечний круговорот події.
Хотілося б висвітлити поняття геноциду у зовсім новому контексті. Розглянувши реалії теперішнього часу через призму віків.
Дискусійним, на мою думку, є питання подій на сході України, які тривають ось уже протягом чотирьох довгих років. Здається, що не буде перебільшенням, якщо дану ситуацію по винищенню українського народу назвати не інакше, як - «Геноцид - Фаза ІІ».
Так саме геноцидом є бойові дії на території України. Можливо, не таким явним та миттєвим, як голодомор, але все-таки геноцидом. 
Чому?
Щоб реально зрозуміти суть викладених мною слів, ми повинні розібратися в питанні: «Хто є учасниками бойових дій?» Відповідь очевидна та зрозуміла кожному: зі сторони агресора – найманці, не знаючі жалю, які готові за продажний «рубль» відрізати голову своєму побратиму, не кажучи про так званого нав’язаного політикою «Кремля» образу «Бандерівця», «Карателя», «Неофашиста». А хто ж тоді зі сторони вільного українського народу? Знову простіше немає куди, ті, кому не байдужа доля України, її територіальна цілісність та майбутнє, ті, хто не відсиджується у теплих будинках, нарікаючи на все на світі, ті, що не втекли за кордон при першому слові «мобілізація  – найкращі сини та дочки вільної нації, небайдужі серця, у яких тече справжня українська кров. Ця кров, як і у всіх червона, та вона цінніша за золото, адже вона кипить за свободу, заради майбутнього їх держави. Цвіт нації, який в’яне і тоне у ріках крові. Сюди належать не тільки солдати, які ведуть бойові дії, а й усі, хто безпосередньо словом чи ділом долучається до спільної ідеї з іменем свободи на устах.
Саме таких людей – майбутнє нації, винищують продажні найманці. Чомусь не тих, що з розкритими обіймами кричали «Расєя» та, піджавши хвости, швидко тікали і тепер відсиджуються по санаторіях, нарікаючи на важке життя. А тих, що піднялися на ноги заради вільної держави, національної ідеї, територіальної цілісності, які стоять за свої принципи, які, можливо, ніколи до цього часу не тримали зброю у руках та не змогли бути осторонь. Тих, кому на роду написано бути академіками, митцями, оперними співаками чи просто вільними громадянами. Тих, хто не чекає, а діє. Тих, хто міг славити та славив Україну в цілому світі, показуючи справжню міць свобідної душі. Вони полягли, країна втрачає цвіт нації.
Хіба це не геноцид? Чи задавали ви собі таке питання, переглядаючи кадри бойових дій по телевізору чи  інтернету. У кожного, напевне, уже є знайомий, який зі зброєю в руках захищає кордони нашої країни. Хотілося б додати до вищесказаних слів такі рядки:

 

 

У важких рядках цього вірша прозвучало моє поняття теперішніх подій. Можливо, багато хто буде не згідний з цим твердженням, але, звичайно, що знайдуться і прихильники такої теорії.
Самі ж можемо побачити, як на анексованій території бракує харчів, засобів гігієни і навіть простої питної води. Куди дивиться світ? Це питання повинно підійматися на широкий загал. Що переживають жителі Донецької та Луганської областей, ті жителі, які не змогли втекти, або просто не мають куди подітися, ті, які розуміють всю важкість ситуації, які стараються підтримати українських солдатів, приносячи їм харчі, ділячи між собою останню скибку хліба. Саме вони під загрозою. Саме свідоме населення несе найбільші втрати. На це закривають очі політики: на гуманітарні конвої з Росії, наповнені зброєю, на «овочеві» референдуми, у яких свій голос може віддати навіть корова. Знову постає питання: на що дивиться світ?
Десь там у далекому 1933 все було зовсім по-іншому, не потрібно було війни, достатньо створити штучний голод, і народ сам вимре. Так, втрати були колосальними, близько чотирьох мільйонів мирного, ні в чому не винного населення. За даними статистів втрати серед ненародженого покоління ще значніші. Все це тоді різко загальмувало розвиток української національності.
Хіба події теперішнього часу не призведуть до такого самого фінального акорду. Як на вашу думку?
Значна частина не повернеться, ті, хто повернуться з війни живими, будуть мати важкі психологічні та фізичні травми, багато з яких просто будуть несумісні з життям. Більшість уже ніколи не буде такими, як колись.
Що трапиться, якщо свідомих українців пустити під укіс? Які будуть втрати серед населення? Хто буде на нашій землі, якщо не зупинити «кремлівських перевертнів»? Ми дуже скоро дізнаємося відповідь на ці страшні питання. І тоді колись, можливо, за сімдесят років хтось також визнає цей акт агресії геноцидом. Але вже буде надто пізно.
Хочеться підвести коротенький висновок під сказаним. Ми не повинні закривати очі на події, які відбуваються у нас від боком. Це стосується кожного, бо разом ми – сила. Інакше в української нації просто не буде майбутнього, замість нас прийдуть «новороси», засіють пшеницю на рідній землі і назвуть її «исконно русский мир». Хіба цього ми хочемо? Все лише у наших руках, бо це наша боротьба, і ця боротьба не просто за територію. Ця боротьба за майбунє нації. Хіба це не геноцид?

 

 

Із кожним днем все більше розумію, чому так важко здобути ту справжню вільну Україну, яку я так бажаю бачити. Відповідь дуже проста: більшість людей просто немає елементарної національної самосвідомості. Тут не потрібно глибокої полеміки, суть питання дуже поверхнева і приземиста: "мені не важливо, де і під ким жити, аби було добре". Тобто скажемо із таких думок випливає: "Львів – польське місто" – то нехай буде так, а що воно було по-іншому? Кому треба той Львів, чи той далекий в їх розумінні Донбас, чи Закарпаття, хто б на нього не роззявив рота. Кому воно все там потрібно, якщо мені добре. Ця думка переважної більшості. Всім навкруги потрібно по кусочку України, тільки не українцям. Бо повторюсь: в людей немає елементарної поваги до себе, як до національності, немає елементарного знання історії і далеко, дуже далеко до національної самосвідомості. Продовжуючи бути толерантним зі всім світом, ми уже віддали частину рідної держави москалям, то що, віддамо ще. Наступна черга дійде до інших етнічних територій, які відійдуть у чиїсь руки, а ми залишимося на згарищі колишньої країни, якою продовжуватимуть правити жиди. Ну ми ж толерантні і з ними. І на моє запитання, чому ж ви не зможете нічого змінити, я не почув відповіді. Тому що навіщо їм щось змінювати, якщо війна далеко, а на заробітки близько. Роблячи ставку на таку позицію, що поляк їде до Німеччини, німець до Англії, а англієць ще кудись... це чиста правда, але вони залишаються поляком, німцем і англійцем, а українець у свої переважній більшості, шукаючи теплішої перини, забуває, хто він є, хто його батьки, звідки він родом і що таке та Україна, згадуючи про неї в діаспорі, файно співаючи тужливих пісень, вдягнувши вишиванку. Дійсно, в мене тільки одна просьба: «Навчіться, нарешті, національної гідності». Перестаньте бути "дідами"... боріться за своє, бо воно повинно бути в серці. Я хочу, щоби мої діти їхали до Львова як до культурної столиці західної України, а не до польського міста. Я хочу, щоб мої діти ходили горами українських Карпат, вдивлялись у блакить українського Азовського моря з берегів українського Криму. Дихали вільно на своїй землі.

 

Стежками Холодного Яру

 

На Холодний Яр тінями далеких предків насувався густий вечірній туман… Одразу пропало безглузде запитання: «Чому Яр називають Холодним?»
Він наче й був, але його водночас не було. Тобто ти усвідомлював у голові, що раптово з липня події переносяться на кінець жовтня в температурному режимі, це точно. Та з іншої сторони не відчував цього холоду, він не пронизував до кісток, не пробирався під одіж своїми довгими мацаками. Він просто був, бо Яр же Холодний. А значить це так заведено. 
Крізь гул тисяч вільних голосів проривався і твій голос, він звучав гордо, як ніколи, він звучав в унісон зі всіма. Це голоси нескореної Нації, Нації переможців, не рабів, мов вільний птах здіймались у небо, зникаючи десь за хмарами та розносячи правду поміж глухим та сліпим людом, даруючи їм слух, щоб чули голос свободи, та зір, щоб бачили та чинили свободу. 
Тисячі думок, об’єднаних однією ідеєю… Тисячі сердець в єдиному ритмі перемоги… Яр знає, він відчуває коріннями своїх віковічних дерев, нових гайдамаків, нових борців за волю України…  І стане слово зброєю у вільних та мужніх руках. І луною котитиметься світом, голосячи пісню перемоги. Хто був, той повернеться, і повернеться не сам, а з підтримкою однодумців… І знову прийме усіх Яр… Він чекатиме, він плекатиме промінь звитяги, даруючи його поколінню Нових Перемог.

 

 
Пора здійснити національний атентат!

 

Одним із дієвих методів боротьби, що використовували УВО та ОУН є – атентат. Вони являли собою знищення чиновників та просто людей, котрі причетні до вчинення антиукраїнських дій та проявляли чи пропагували лояльне ставлення до окупаційної влади.
Крізь призму часу, глянувши на ситуацію, що склалася в сучасному просторі, варто поставити перед собою складне питання: «Чи не пора здійснити національний атентат?
Олянувшись навкруги, з розплющеними очима ми побачимо анексований Крим, чотири роки війни на сході України, відкриті виступи та антиукраїнські агітації, пропаганду «русского міра». У всього цього одна причина: безхребетність та заангажованість влади, що вже давно танцює «чічьотку» під балалайку Кремля. Вони відкинули наші національні інтереси далеко в минули, подаючи на блюдечку образ українського націоналіста, опираючись на свіжі історичні нариси як фашиста та безпардонного месника, що нехтує всіма моральними принципами.
Здається, що досить уже керуватись гаслом: «Ударили в праву щоку, підстав ліву». Такий підхід до ситуації лише послаблює українські позиції та ховає дух одвічної стихії до широких кишень можновладців. Кожного дня ми бачимо все нові смерті на фронті. Та кожного дня чуємо стандартне «немає наказу». А накази, нікому не секрет, це та ж сама «водка і сільодка під три струни балалайки».

Коли під кордоном гуртуються грозові хмари…
Коли смерть забирає найкращих…
Коли обіцянки та реформи вже наповнили по вінця діжку терпіння.
Можливо, пора здійснити національний атентат?

Око за око, панове. Тільки такий підхід відкриє вихід із ситуації, що склалася на наших теренах, бо мовчати та тихо опускати голову – це стратегія слабких. Плакати за втраченим та не здобутим – це стратегія слабких.
Діяти та перемагати – це підхід переможців. Вчити та пропагувати – це мета переможців. Славному народові славного минулого – славне майбутнє!

 
 
Під зоряним куполом

 

Під зоряним куполом народжуються мільярди думок. Деякі з них згасають, так і не вилившись у слова. Інші перетворюються на безглузді розмови, застигаючи на устах мільйонів людей і також повільно гаснуть... гаснуть... гаснуть...А потім просто зникають, забуваються в потоці все нових пустих балачок.
Та є й такі, поодинокі. котрі закарбуються в міцному слові і осядуть у головах... все повертаючи і повертаючи до їх першоджерела. Такі думки не забуваються ніколи, вони формують ідеології, мистецтво, цілі культури, вони розвиваються і передаються від особи до особи, досягаючи неосяжних масштабів... вони вічні. Вони - рушії прогресу, їх носії -  рушійна сила усіх змін. В таких думках криється саме майбутнє. Та всі вони, так чи інакше, народжуються під неосяжним зоряним куполом.

Тендітними паростками з попелу зростають зорі,
Вони не такі довговічні, як небесні світила,
Швидше за все беззахисні і навіть трохи хворі,
Хоча у світлі їх також прихована є сила.

Кволими квітами стараються летіти в небо,
Щоб залишити свій знак в його безкраїх просторах,
Це їх накреслений шлях, одна життєва потреба,
Німий додати акорд до безголосого хору.

Та не судилось дістатись їм примарної далі,
Нестача сил забирає останній подих життя.
Їх не приймуть у обійми ті яскраві коралі,
В польоті мрій та надій відправляться в забуття.
 
Країна вічних виборів та перевиборів – на вибір.
Країна безупинних виборчих експериментів.
Країна, де міняють хрестиком у бюлетенях
Лиш напрям руху політичних екскрементів.
(Юрій Руф)

 

 

 

Кожного року, пам’ятні дні у календарі, трагічні для всієї української нації, тут чи там спливають лише на один день, коли всі, підштовхнуті котроюсь із соціальних мереж включають псевдосвідомість та свій псевдопатріотизм і бурно обговорюють та дискутують на тему голодомору як геноциду української нації чи інших не менш трагічних сторінок історії становлення вільної української держави. Та цього патріотизму вистачає лише на один день і завтра, перевернувши сторінку календаря, всі забувають про трагізм чи Україну. Новий день подарує нові пріоритети, а до історії можна буде повернутися десь за рік, знову натрапивши на «день у календарі». Наче ніхто й не помічає, що уже чотири роки поруч з нами відбувається на східному фронті нашої держави. Темна орда помалу суне свою химерну машину розрухи та занепаду, поглинаючи все українське та рідне. Незнання минулого зупинить нас в майбутньому, адже все відбувається навкруги своя. Це не що інше, як замкнуте коло, уроборос, що пожирає свій хвіст. І не оглядаючись на пожовтілі сторінки історії ми наступатимемо на ті ж граблі, як робили це досі. Тільки крізь призму минулого нам вдасться побудувати світле майбутнє для нашої нації. Першим кроком є знання історії, решта це аналіз та правильні висновки. Зупинимо ГЕНОЦИД української нації разом. Просто задумайтесь: скільки патріотів уже полягло у безіменних могилах, скільки відправлені у цинку додому. Думаємо, встаємо, вчимося, зупиняємо! Взаємодопомога та згуртованість нації повинна подолати новий червоний терор.

 

 

(Коли всі змирилися зі становищем і приймають те, що їм подають на блюдці, залишайся завжди при своїй думці. І крізь непроглядну тьму мордору твоя душа і тіло будуть світлом. Плюнь на все і залишайся патріотом.)

 

 

За матеріалами: Володимир Ухач, "Три патрони". Тернопіль, видавництво "Вектор",  2019 р. 

 

 

Читаймо також на "Малій Сторінці":

 

 

Дивіться також на "Малій Сторінці":

"Історико-просвітницький проект «Бункер» створений Мистецьким збіговиськом «Delirium» у 2018 році. Метою проекту є популяризація української історії, як одного з головних елементів національної ідентифікації. Бо «хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього» - слова, які є ключовими у розповсюдженні проекту. Все почалося дуже просто, як завжди - з ідеї. Ідеї, чи не створити нам історичні ролики, які б розповідали про звитягу боротьби за незалежність України, крізь призму часу і у сьогодення. Перші випуски, були так би мовити більш аматорськими намаганнями вибрати формат проекту, і ось уже починаючи з четвертого-п’ятого – сформувавши бачення, які повинні бути відеоролики, ми почали плідну працю для досягнення своєї мети. На даний час нами створено дев’ять робіт, що у своєму часовому проміжку зачіпають різні епохи, від козацької до теперішніх часів. Кожен з випусків розповідає про один із елементів історії України, більш чи менш ключовий, але важливий..." (Володимир Ухач)