Володимир Ухач. "Три патрони" (збірка патріотичних віршів)


Володимир Ухач. Три патрони (збірка патріотичних віршів)

 

Володимир Ухач

Три патрони

(збірка патріотичних віршів)

 

 

ПЕРЕДМОВА


У збірці «Три патрони» зафіксовано на папері думки та переживання автора в контексті наріжних каменів формування світогляду: Духу , Волі та Ідеї. Тексти, що увійшли до книги, є спробою осмислити глобальні процеси з позиції людини-патріота: поставити правильні  питання та запропонувати шляхи прийняття непростих рішень.  Чому автор для оформлення своїх думок обрав саме поезію? Мабуть тому, що поезія – це той інструмент, який дозволяє максимально стисло висловитись, впорядкувати простір навколо себе, збалансувати свій внутрішній світ, адже рими – це чітка структура, яка не терпить дисбалансу. Римоване слово дає змогу сформувати меседж, який непомітно,  але безвідмовно працює, адже поезія - медіатор підсвідомого. Вірші комфортно читати і на барикадах, і в метро, адже вони потребують дозованої концентрації уваги, не розтягнутої в часі, з потужним зворотнім ефектом. Тому поезія є дієвою, а все, що дієве можна і  потрібно використовувати для досягнення поставленої мети. Проте, автор не обмежується лише римованим словом, розширюючи обрії своїх думок короткими есе, які доповнюють та насичують конкретикою набряклі метафорами поетичні конструкції. Обмін думками, обговорення складних та актуальних проблем дозволяють сформувати спільне бачення мети та завдань, сприяють формуванню вектора руху та творенню системи цінностей як індивіда, так і соціуму в цілому. Саме цінності і орієнтири, якими їх бачить автор, відображені у струнких рядках літер та розділових знаків, дбайливо продрукованих типографами. Читайте та знаходьте власні варіанти відповідей на непрості питання, які ставить перед нами автор, адже автору їх диктує епоха змін та потрясінь, сучасниками якої нам випала честь бути.

Юрій Руф
Засновник та координатор літературно-просвітницького проекту «Дух нації» 

 

 

-------------------

 

 

Що є у поезії Володимира Ухача? Погляд в основу проблемного становища! Спробуйте поглянути на ситуацію очима автора. Тверда думка звучить у кожному викарбуваному пером слові. Тут викладено основу українського духу — це незламність у боротьбі з російським «благодійним» насиллям. З повагою до кожної думки читача автор дає можливість розважити самому над реальним ступором у розвитку українознавства та мовної проблеми, ствердження національної гідності та визнання глобальної катастрофи в ідеї навіювання чужого. Насправді, є створення психологічних в'язниць... В поезії Володимира Ухача вказуються місця смердючого комфорту, де сидять загниваючі розуми утопічної ідеології та намагаються «запросити» багато індивідумів без власної твердої думки і вбити бажання бути незламним. Не таємниця, що народ України веде сотні років війну з одним ворогом. Це не складно побачити у відразі настроїв автора, що описує підлість, на яку спромоглася московія, щоб чавити Українську націю! У рядках Володимира визначення «Герой» не асоціюється, як той, що вчинив подвиг, радше – це людина, яка сама в собі вбила думку про помилування або жаль до окупанта. Тим, хто ходить по кістках наших дідів, немає прощення і милосердя. Той, що зможе голосно собі признатися в ненависті до ворога, пробудить в серці героя в очах своєї Батьківщини! Вчитуйтеся, задумайтеся, робіть висновки, прокидайтеся, хто спить, ламайте хребти старим ідеологам гнилої системи. Ваш крок попереду!

Андрій Стефанець,
засновник Літературного збіговиська «Delirium»

 

 

Володимир Ухач. Три патрони (збірка патріотичних віршів)
  

 

Володимир Ухач

Моя війна – три патрони

 

У голові засіла думка людей, котру я спонтанно почув: «Війну не виграти, якщо у тебе тільки три патрони». Глибока філософія сірої буденності, тих, кому наплювати, де жити, як жити і, взагалі, буде Україна чи не буде. Їх війна закінчилася ще тоді, коли просвистіли перші кулі, і поодинокі каплі крові впали на холодну бруківку. Вона і не починалася для них, бо в їхньому розумінні уже давно нема за що воювати, а скоріш за все ніколи й не було. Їх війна триває лише в їх гаманцях. Три патрони – це достатньо, щоб тримати оборону і показати свою стійку позицію. І я відповім чому! Перш за все потрібно визначити, що для вас  війна. Для мене це те, що відбувається кожен день, і не тільки на сході України, бо там я ніколи не був за час бойових дій, для мене вона відбувається по всій території, бо цей конфлікт є таким, що зачіпає всі сфери діяльності, а не лише захист кордонів чи територіальної цілісності. Ця війна, можна сказати, йде на всіх фронтах, а однією з найважливіших її складових є інформаційна війна, бо хто вміло володіє та оперує інформацією, той, як відомо, володіє світом. Не потрібно зводити все до такого далекого чи близького східного фронту, бо він всюди. Війна завжди поруч. І саме три патрони кожного із нас – це наша міцна стіна оборони, непохитна стійкість. Я хочу розповісти вам про свої три патрони.
Перший з них – це Дух. «Дух, що тіло рве до бою…», - пам’ятаєте ці рядки? Саме в непохитності та твердості духу я вбачаю першу складову нашої оборони, бо сильний духом – сильний і тілом, стійкий до впливу чинників, холодний та розсудливий. Дух нашої нації. Він у кожному з нас, він живить та напуває, не дає відступити від принципів та ідей.
Другий з них – це Воля. Воля до перемоги, до кращого життя. Міцна опора, що не дає похилити голову та опустити руки, тоді, коли в тебе уже ніхто не вірить. Наша воля – це щит у національній боротьбі. Вільно мислити та вільно дихати – ось зброя, що не дає ворогам на всіх фронтах скорити наш дух.
Третім моїм патроном є – Слово. Так, саме воно, гаряче, мов вогонь, українське слово, що є зброєю в умілих руках. Воно може ранити та вбити. Руйнує стіни та проривається гучною луною крізь епохи. Слово вічне. Воно передається з молоком матері. Саме це слово, що було здобуте в одвічних боях нашого духу за волю. Воно є незмінною складовою в нападі та захисті під час якраз інформаційної війни, що точиться поруч із кожним з нас. І вміле володіння словом -  це великий крок до перемоги.
Саме ці три мої патрони є повсякденними супутниками у боротьбі за Україну. Незалежну, сильну, могутню. Взявши їх на озброєння, нас чекатиме перемога на всіх фронтах. Перемога Волі, Духу та Слова, а значить і перемога національних інтересів та України.

 

 ----------------

 


Лінгвоцид - геноцид української мови

 

Така гарна і милозвучна назва, що аж душа радіє. Калинова мова... Вона і справді така. Але потрібно поглянути глибше, щоб вникнути у болісну правду, котра оточує нас. Українська мова втрачає свої позиції на теренах власної держави. Я можу назвати це не інакше як геноцид. Адже, що скривається під словом «геноцид»? Це дії, що цілеспрямовано направлені на знищення (часткове чи повне) окремих груп населення чи цілих народів. Формально його важко застосувати до мови. Хоча тенденція останніх років, та навіть і не останніх, а за певних обставин і під певним кутом зору, вона є сталою та показує нам, що зусилля, спрямовані на різке знищення україномовного населення, були проведені немарно. Глибоко прижилася російська говірка у головах сучасної молоді, котра може й сама не усвідомлює, що спричиняє поступове викорінення української мови з повсякденного вжитку. І ця полеміка не про східні регіони, де відсоток російськомовного населення не просто бентежить, і навіть не про центральні, де тенденція також невтішна. Річ саме про західні регіони, які поступово наповнюються російськомовним населенням. Сьогодні нам уже не дивно почути російську, як у Львові, так у Тернополі чи Івано-Франківську. Вона вже не ріже вуха, як колись. Здається, ці міста були найміцнішим оплотом Західної України, хоча й вони під натиском пропаганди здають свої позиції. Ви ніколи не запитували себе, чому саме так? Звідки це все береться? Яка причина такої невтішної ситуації і що спонукає населення розмовляти мовою окупанта? Особисто я вважаю, що причиною всьому є невимушена пропаганда, що тихо й плавно заповнює всі гілки та сфери суспільства. При нагоді, увімкнувши телевізор, проаналізуйте, на скількох каналах ви чули і бачили україномовний контент, навіть якщо його походження українське. Така ж ситуація із радіо та інтернетом. Наші діти уже змалечку привчені до російськомовних мультиків, які транслює телебачення і скоро, з такою «мовною війною», вони забудуть поняття слова «Батьківщина», зате в них глибоко вкорениться «Родіна», що змалечку звучить у їх юних головах. Вони не знатимуть «Заповіт» Шевченка, не читатимуть українську літературу, для них просто цього не існуватиме. Вони, самі того не усвідомлюючи, вносять російську мову у свій повсякденний вжиток, не думаючи, яку «ведмежу послугу» роблять для себе та майбутніх поколінь. Російська мова – вірус для українського народу. Вірус, який проник на телебачення, радіо, заповнив інтернет. Годі й шукати на теренах всесвітньої мережі україномовний контент, адже він не комерційний, його невигідно створювати і пропагувати, натомість російськомовний добре фінансується і приносить достойні прибутки. Це ще один крок до прірви. Прірви, яка щодень стає ширшою. Масла у вогонь підливають постійні дебати на тему: «Російська мова – друга державна». Скажіть же мені, який свідомий народ обере державною мовою – мову окупанта і загарбника? Як можна миритися з таким повсякденним свавіллям і розумовою деградацією нації? Нації, у якої скоро й мови не буде, якщо ми не почнемо діяти. А діяти потрібно рішуче, пропагуючи українську мову, закладаючи її цеглини у свідомість українців. Саме свідомість є панацеєю від російськомовної зарази. Оскільки свідома людина ніколи не зрадить своєї Батьківщини та мови. Мови, яка закарбована у серці й загартована у вічній боротьбі за існування. Так, вона калинова, солов’їна і така милозвучна. Але вона вмирає, гине разом із нацією, яку вирубують під корінь. І тільки ми здатні щось змінити. На закінчення скажу римованим рядком, котрий повинен лунати крізь призму часу у серцях наших майбутніх поколінь.

 

 

 

               Моя мова

Ви не зможете забрати в мене мову, 
Закарбовану віками на крові' 
Тих Героїв, що і діями, і словом 
Супостата гнали з рідної землі. 

Не забуду я, що значить Батьківщина, 
Як би сильно не старалися «вожді». 
Патріотом мати виховала сина, 
Загартованого в вічній боротьбі. 

Навіть сталь не спинить українську думу, 
Що лунатиме в відлунні громовиць. 
Заховайте свої очі, повні глуму, 
Вурдалаки наших виборчих дільниць. 

Я - нащадок твій, о вільна Україно, 
Ще з колиски та до скону почерпнув 
Мову ту, що зветься просто – солов’їна, 
Що до неньки вперше у житті шепнув. 

І не дам тебе спаплюжити й забути, 
Навіть будучи безмовним і глухим. 
В серці завжди буду мовити і чути 
Ті рядки, котрі я вивчив ще малим.

26.02.2017 р.

 

 

 

                                                    Опора нації

 

Кожeн свідомий українeць, нeзалeжно від віку, статі чи соціального статусу, повинeн стати твeрдим стeржнeм у побудові вeликої української нації… Сильна нація - цe сукупність таких стeржнів, аджe поодинці, кожeн із них лишe носій ідeї, разом ж ми - ідeологія, твeрда опора, стійкий плацдарм, з котрого і повинeн відбуватися дeржавотворчий процeс. Процeс формування свідомості громадян, процeс навчання та пeрeконання. Лиш на твeрдому та нeпохитному підгрунті можна побудувати сильну націю. Націю, котра скинe з сeбe образ “вічно знeдолeних”, “обтяжeних тягарeм бідності”, “покараних” скигліїв, котрі співають сумну думу на попeлищі вeликої країни. Націю, котра виховуватимeться нe на злидeнності та убогості, а на історичних пeрeмогах своїх пращурів, гeроїв за волю та нeзалeжність українського народу. 

 

 

       Достойна відсіч

Достойну відсіч ми даємо Московії
І палимо хвости старим червоним псам
Позбутись прагнeмо заразної повії, 
Що епідемію навіює синам.

І милим личком усміхається жидвота
Й надалі кров'ю упивається щораз,
Поки росте війною всіяна скорбота,
То з неба їхнього чомусь не видно нас.

Але недовго залишилось гріти руки,
Слізьми вмиватися нещасних матерів.
Хай вас вночі розбудять кулеметні звуки,
що колисковою лунають для синів.

І наша помста не заставить вас чекати,
Для кожного зустрінеться відплати час. 
Тоді вже пізно буде сповіді шукати,
Бо серце наше скам’яніло від образ

Засяє сонце над Карпатами і Кримом,
Старим Дніпром потішаться два береги,
Розвіється уся скорбота сивим димом,
Та наші терени полишуть вороги 

Наповняться родини радістю і миром.
З дитячих світлих мрій продовжиться життя,
Здійметься мова рідна журавлиним клином,
В кайдани рабства нам не буде вороття

Любіть, плекайте нашу рідну Україну. 
Я вам скажу: біда у нас у всіх одна,
Нам не потрібні між людьми холодні стіни,
В душі у кожного нехай цвіте весна.

 

 

У доповнeння до вищесказаного хочeться зауважити та проаналізувати, чому ситуація зі свідомими громадянами, котрим і налeжить творити історію своєі нації, така скорботна, аджe в пeвній мірі Україна всe-таки щe доволі багата на насeлeння, нeзважаючи на нeгативну тeндeнцію останніх років, що вeдe до змeншeння чисeльності громадян. Так от, на мою думку, основними вчитeлями та пропагандистами на місцях, так би мовити, по ідeї повинна бути eліта націі. Вeрства насeлeння, котру із давніх часів називають інтeлігeнція. В цeй трудовий та інтeлeктуальний прошарок бeзпосeрeдньо входять: вчитeлі, лікарі, дeржслужбовці, дрібні чиновники місцeвого розливу. Аджe мeнтальність людeй ставить їх у дужe просту ситуацію, майжe нe залишаючи вибору, бо “на сeлі”, як то кажуть, є дві духовні людини – вчитeль і священик. Їхнє слово майжe завжди бeззапeрeчнe та остаточнe, аджe то – інтeлігeнція. 
Та в сучасному розвитку української культурності та дeржавності цeй прошарок повністю дискрeдитував сeбe за рахунок банальної бeздіяльності, кeруючись принципом “всeпропало”. Дібравшись до стійла вищeвказаних посад, дальше людина пeрeважно пeрeстає бачити далі свого носа та щілини у банкоматі, куди засовувати зарплатну карточку. Віддаючи пeрeвагу відвідуванню установи, в якій працює лишe для одeржання вигоди в заохочeнню своїх мирських потрeб, забуваючи, що до її думки, та думки таких як вона прислухається народ. Пeрeважно такі люди нe нeхтують у розмові сталою фразою: “а що нам дала та Україна”. Забуваючи чи, можe, нe знаючи, що Україна в цілому нікому нічого нe винна.
Так ось, самe ті люди, котрі повинні пропагувати Україну як сильну і нeзалeжну націю, доповнюючи свої слова вчинками, опираючись на історичну вeлич та відчайдушну звитягу національних гeроїв, стають нe порятунком, а чeрговим цвяхом у її домовині. Аджe бeздіяльність - цe також дія.
Бeздіяльність інтeлігeнції вeдe до неосвіченості української нації, до хибного трактування цінностeй, котрі варті уваги, зосeрeджуючись тільки на матeріальній складовій, знищує поняття самосвідомості. Самe інтeлігeнція повинна вeсти інтeлeктаульну війну на інформаційному фронті, доказуючи та пропагуючи, що українці – цe сильна нація. Українeць, нe обтяжeний одвічним ярмом, а вільний тілом та духом патріот свого народу та своєї зeмлі. Та пeрeважна більшість керується поняттям “всeпропало”, таким чином розпускаючи між людeй знeвіру в сeбe та свої починання. Варто також і зауважити, що цe нe однозначна тeндeнція, аджe завжди є ті, котрі до останнього залишаються вірні пeрeконанням та принципам, вірні своїм цілям та покликанню. Самe вони є тим паростком надії сeрeд чагарнику пустоголовості, політичної заангажованості та банальної мeркантильності. Вони продовжують пропагувати та вчити, нeсти в народ ідeю та чин, діяти та здобувати, пeрeконувати та підтримувати. Вони – цвіт нації. Вони мовчки кивнуть, прочитавши цeй допис, та продовжать свою правeдну ходу. Рeзонансу ж йому нададуть прeдставники ліги “всeпропало”, вони із уст в уста пeрeдаватимуть свої обурeння та запeрeчeння, гнівно бігатимуть, нe знаходячи собі місця, показуючи всім даний допис та впeвнeно запeвнятимуть, що ніхто нeмає права судити людeй за їх свідомість, бо цe є зрада їхніх інтeрeсів… На закінчeння просто скажу, що інтeрeси індивіда нe повинні стояти вищe інтeрeсів нації. Подякую тим, хто діяв, діє та діятиме, бо разом у наших руках майбутнє цілої країни.


 
Поет – поводир свого народу

 

Міцне, наче сталь слово. Гарячий, мов вогонь, запал в душі. Іскра у непохитному погляді на ідеали нації. Виклик та заклик на тонких устах правди. Саме в такому образі я бачу сучасного українського поета, поета – провідника нації. Адже досить чекати міфічного поводиря, що згуртує, об’єднає та поведе до перемоги. Таким поводирем повинен стати кожен із нас. Кожен із тих, хто володіє словом, хто сильний духом, хто непохитний у національних ідеях та принципах. Поет, що не мовчить, не пише у шухляду, не ховається у сірих закутках суспільства, боячись роззявити рота, аби не бути ворогом. Поет, що гордо розмовляє українською, пише українською та пишається, що він українець. Поет, що вказує на неправду, та діями своїми викриває неправду. Поет – націоналіст. Світло небесної сварги у національному повстанню українців за волю та неподільність нашої Батьківщини.
Поет – провідник, що текстами своїми вчить паству. І вчення його – це чинити гідно, говорити чесно та жити у правді. Своєрідний пророк нації, що пише серцем та душею, вкладаючи у свої тексти переживання та захоплення, даруючи читачеві віршовану історію, що не залишить байдужим. Адже якщо хоч одна людина прислухається, повірить та почне діяти, то вже його життя та творчість не були марними.
Поет, що веде за собою народ, що поруч з ним, як у хвилини радості так і у моменти смутку. Той, хто посіючи правду, пожне правду. Не одурить, не введе в оману, не впаде перед ворогом на коліна, не нарікає на долю, розуміючи та усвідомлюючи весь тягар, що ліг на його плечі. Той, хто навчить, порадить, виправить, наставить на шлях, дасть світло та надію.
Поет – переможець.
Поет –лідер. Серце якого б’ється в такт з серцем його Батьківщини. Непохитний та стійкий у своїх ідеалах. Тільки такий має право називатись поетом.

 

 

Будьте горді тим, що ви поети

Будьте горді тим, що ви поети.
Непохитні станьте, мов граніт.
Хай тверді віршовані куплети
З ваших уст почує цілий світ.

Вірте, щиро вірте в Україну.
Свою віру направляйте у народ.
Хай ідея вщент зруйнує стіну
І підніме рідне до висот.

Скиньте із плечей тягар облуди.
Встаньте із обідраних колін.
І підуть за вами вільні люди,
В голосі почувши заклик: «Змін».

Будьте горді тим, що ви пророки,
Подаруйте правду в майбуття.
І міцним та переможним кроком.
Поведіть народ в нове життя!

03.03.2018 р.

 

 

Історично склалося так, що Україна весь період свого існування, від сивої давнини і до сьогодення, змушена виборювати собі право на місце під сонцем. Право на свободу та незалежність. Це шлях великих звитяг та хоробрих подвигів людей, яких без заминки і роздумів варто називати не інакше як Герої. Так, я написав "Герої" саме з великої букви, і це не орфоргафічна помилка чи мої вибаги. Просто ці люди боролися і борються за нашу з вами свободу - це Герої (саме з великої букви). Їх нелегкий життєвий шлях неодноразово заставляв йти під шквал куль, розмахи гострих мечів та шабель, щоб ми з вами жили на своїй землі. Згадувати про них потрібно не тільки один день у році, а нести їхню славу крізь віки у серці та душі, доносячи до людей про хоробрі вчинки наших Героїв. Історію пишуть персоналії і те, що ми залишимо після себе у майбутньому й буде нашим внеском у історію. Будьмо ж тими Героями, що даруватимуть свободу. Слава всім Героям України: від сивої давнини і до сьогодення.

 

 

          Пам'яті Героїв

Зі зброєю в руках, в усі часи й епохи 
Вони несуть вогонь свобідної країни, 
Збиваючи у кров, підкошуючи ноги, 
Одні падуть від куль. Їм інші йдуть на зміну. 

У погляді, як сталь, жевріє промінь волі. 
З емоцій на лиці застиг блаженний гнів. 
І заклик до борні. лиш кілька слів: "Доволі... 
Вже годувати нам нахабних ворогів". 

У нації завжди були свої герої –  
від сивої Русі в далеке майбуття 
Ми пам'ять їх нести повинні із собою,
У серці і в душі даруєм їм життя. 

 

 

 

 

                  ---------------
 
 
 
                      "І мене в сім'ї великій, 
                      В сім'ї вольній, новій, 
                      Не забудьте пом'янути 
                      Незлим тихим словом."

                     (Т. Г. Шевченко, «Заповіт»


    До Шевченка…

Пом’янули, не забули, 
Та наче й не знали, 
Мов останні боягузи 
Голови сховали. 
У Яру Холоднім тихо
Всі позасинали… 
І гуртує сили лихо, 
А ми й не чекали! 
Кохалися з москалями, 
За руку вітались 
І годовані «рублями» 
Продались… 
Продались, 
Закуті роками…
І здивовано широко 
Розводим руками. 
Не біда того народу, 
Що правди не знає, 
А того є біда – 
Що її не сприймає. 
От і ми в сім’ї великій, 
В сім’ї вольній, новій 
Перестали говорити 
Українським словом. 
Перестали відкривати 
Правду перед людом. 
Боїмося, ховаємся, 
Займаємся блудом. 
І нема тому покути,
Хто продав країну, 
Ще прийде твій час, Іудо, 
Нести домовину. 
Ми здобудемо, Тарасе, 
Гуртуймося, люди. 
Все, що наше, буде наше. 
Й Україна – буде.

 

 

І коли душа твоя наповнена праведним гнівом золотого лева, а в серці дзвінко лунає пісня солов’я, не прихили ж своє коліно перед ворогом чи загарбником. А якщо ж зробиш це, то тільки для того, щоб вижити, і у непогрішному стрибку розправити свої соколині крила, злетівши високо над головами противників. Даруючи свободу собі і своєму народові, будь гордим прикладом для послідовників своїх та грізним ненависником ворогам своїм. Завжди іди до кінця у вчинках та перемагай, бо перемога жевріє у серці одвічним вогнем славетних предків. Тоді ти будеш вільний у помислах та діях своїх. 

 

 

  Народжені у вічній боротьбі

Для тих, хто знає, хто такий Бандера,
Не з страхітливих казочок Кремля.
Хто вірить в правду, а не тим паперам,
Що підставляє жирна нам свиня

Для тих, хто вірить в українську силу,
Що ще від сивих прадідів далась,
В звитягу козаків й кохану милу,
Яка б з війни героя діждалась.

Для тих, хто в подвигах князів зростає,
Укрившись під історії крило.
Як вже котилась віра Руським краєм,
Москви тоді й в спомині не було.

Для них святішого немає в світі,
Як Мир і Воля рідної землі
Вони Свободи незалежні діти.
Народжені у вічній боротьбі.

 

                  * * *
 

       Новий порядок

Хіба має сенс ота Конституція,
Коли в голові одна проституція?
З ким краще ділитись, аби добре вкрасти?
І де постелити, щоби м'яко впасти?

Щодень заклопотаний шляхом відходу,
Забув про порядок і владу народу...
Податки в кишеню, ще більші побори,
Скоріше виводять всі статки в офшори.

Для них ми не люди, а так – біомаса,
Годуємо золотом владного боса.
Ще більше несемо до тої комори,
Котра розкрадає Вкраїнські простори.

На фронті без змін... сьогодні знов смерті,
А двері до раю і досі заперті.
Роздали погони сліпим генералам,
Щоб також погралися й покерували.

Як завжди іззаду цілуємо "трішки"
Під хохлому розмаїту "Матрьошку"
І знову... І знову... І знову спочатку.
Аж поки самі не наведем порядку.

 

                     * * *
 

Повстанцем йтиму крізь віки

Дорогою повстання мужньо йшов
І перед ворогом не прихилив коліна,
Бо знав святинь твоїх покров,
Осяє шлях мій, Вільна Україно.

Та день звитяг моїх давно минув.
На зміну нам прийшли нові герої.
Народ не спить! Ніхто вже не заснув.
До зброї, браття! Всі вперед, до бою.

 

                    * * *

 
Медіа владної пропаганди

Ваші думки уже більше не ваші,
Вони лише відголоски минулого,
Відколи випито з екрану чаші
П’янкого трунку для мозку сутулого.

І ваші спогади також забуті,
В тих формаліном промитих звивинах.
Як в монітор тільки очі прикуті,
Шукають щось в журналістських зливинах.

Уже не знаєш, що брати до віри.
Хто віддає здичавілі команди.
Це – за яскраве, а то – вже за сіре
У медіа владної  пропаганди.

 

                   * * *

 

    Під зброї кованої мах…

Нерівний бій, дуель важка, сталева
Вогню, металу і мужньої руки
Й впаде до ніг тендітна королева
Усі регалії, віддавши залюбки.

Вогонь горить, металу ріки ллються
Холодний піт стікає по чолі
В ударах молота гартуються, куються
В боях майбутніх прославлені мечі

Мужніє тіло, й сталь міцніє,
У жарі плавиться душа
Вогонь в очах нещадно тліє,
Блищить на лезові ножа.

І велет в латах серед міста
Крокує гордо, наче птах.
Впадуть могутні королівства
Під зброї кованої мах.

 

 

"Це неважко - в хороший день нести прапор попереду гордих рядів. Коли ж під час бурі тремтять його лахміття і накопичується втома, тільки тоді проявляється справжній дух"
(уривок з пісні Фольксштурму).

 

 

Справжня мужність

Не важко нести святкове знамено,
У день перемоги віддатись юрбі.
Та важко згадати усіх поіменно,
Хто душу свою залишив на війні

Не важко всміхатись у сонячні лиця
І лаври приймати від щирих людей,
Не знаючи скільки крові' по криницях,
Не бачачи сиріт слізливих очей.

Та важко, як вітер холодний рве крила,
Держати в руках закривавлений стяг,
Та важко сказати: «Прощай, моя мила,
Вкраїна чекає і моїх звитяг».

У цьому і схована воля народу,
Карбується так генетичний наш код.
Крізь терни й негоду принести свободу
Ось це – справжня мужність! Ось це – патріот!

 

                     * * *


 
       Давайте боротись!

Чотири вже роки обіцяних змін,
Та в суті речей не змінилось нічого.
Ми ще не навчились, як встати з колін,
Стираємо ноги об владні пороги.

Чотири вже роки в важкій боротьбі,
А ми і надалі чекаєм наказу
Влягтися зручніше у власній труні
І цвяхи у кришку забити відразу.

Невже ви так звикли бездумно повзти,
Коли всім народом керує десяток.
На зміну старим знову нові кати,
Які нам нав’язують власний порядок.

Згадайте, раптово піднявся майдан
І велич дрімаючу щось сколихнуло,
У влади на шиї зімкнувся капкан,
Із древності вітром козацьким подуло. 

Згадайте, тоді ми не були раби,
Мільйон голосів, що звучав воєдино,
Закликав підводитись до боротьби.
Давайте боротись за свою країну!

 

                        * * *

 

      Одноденний патріот 

                  (тим, для кого вишиванка - 
                   лише одноденний одяг)

Твій статус - одноденний патріот,
Сьогодні ти згадав про вишиванку – 
У ній прихований твій генетичний код,
Її ти пафосно вдягаєш зранку.

Таких сьогодні - греблю хоч гати.
Всі кричите ви "Слава Україні",
А завтра в білий день не віднайти,
Тих патріотів, що красують нині.

А де ж до того цілий рік був ти,
Чого забув про вишиту сорочку?
Тільки сьогодні зміг її знайти,
Щоб галочку поставити у строчку?

Вже завтра буде зовсім інший тренд
І тільки з інтернет мережі фото,
Згадати допоможе той момент,
Як був ти вчора "справжнім" патріотом.

 

                      * * *


    "Барикадуй свою душу"

                         (для тих, хто стверджує, 
                         що це не його війна)

Барикадуй свою душу від зовнішнього світу,
Нехай тебе стороною оминає війна.
Але колись у крові умиються твої ж діти,
Яким залишив дарунок - кусок чужого ярма.

Купуй свободу собі десь за далеким кордоном
і плюнь в лице усім тим, хто вірить в землю свою
Ми з автоматом в руках воюємо, і до скону
В обійми ворога йдем, у бій, на передову.

Продай останній шматок і так прогнилого духу,
Чи поміняй на відстрочку у воєнний квиток.
Коли вночі засинаєш в теплій ковдрі із пуху,
Нехай присниться тобі той, хто в окопі промок!

Барикадуй свою душу, бо це ж не твоя війна,
Тобі свобідно жилося і з клеймом на плечі
Таких, як ти, проклянуть ті, що горіли до тла,
Ті, що не кинули зброю, а оголили мечі.

 

                   * * *


 
Як танки заїдуть в Тернопіль

Як танки заїдуть в Тернопіль,
Вже пізно буде йти у бій,
Лиш витреш з-під носа ти сопель,
Й втікатимеш, що є зусиль.

Сидітимеш в темнім підвалі,
Жалітимешся на життя.
В той час паразити зухвалі
У дім твій нестимуть сміття.

Зайдуть вороги в твою хату
і винесуть твоє ж добро,
а ти будеш завжди тікати
під чиєсь сильніше крило.

До звивин долий трохи масла,
Хай там розгоряться думки,
Нас все життя вчили так ясно,
що ми безталанні раби.

Тоді ти проснешся вже грізно,
від двадцятилітнього сну,
Та лиш би не було запізно
В той час починати війну.

Наївно нам вірити в казку,
Що ворогу досить Донбас,
Чекає всіх злістна поразка,
Як зайде він в двері до нас.

і пізно хапатись за зброю
й робити розумне лице,
Якщо не зупинимо зграю,
То ворог в Тернопіль ввійде.

 

                * * *


   Генеральські погони

Я намалюю погони генерала.
І, як не дивно, я не один такий.
Кому війна задурно дарувала 
Високий чин і статус провідний.

Я ні хвилини не був у зоні бою,
Але у мене посвідчення АТО.
Ти на коліна вставай переді мною,
Скоріш під ноги встели своє пальто.

Зв’язки і блати у кожній гілці влади,
Шлях до кар'єри через один щабель.
І, як не дивно, не треба помирати.
Лиш головне, щоби прийняв тебе картель.

Я намалюю погони генерала,
А при нагоді з десяток нагород.
І все одно мені, кого війна забрала.
Я ж ВОЮВАВ, Я ж ЗАХИЩАВ народ.

 

                  * * *
 

Якби дорога вміла говорити

Якби могла сказати щось дорога,
Вона б давно повідала про тих,
Котрі, збиваючи об неї свої ноги,
Несуться у ділах своїх земних.

В історіях початок і кінцівка,
По ній проходило ціле життя.
Дорога – мов звичайна фотоплівка
Несе у собі пам'ять в забуття.

Вона б таке могла нам розказати, 
Котре мені не снилося і в снах.
По ній везли героїв смерть шукати,
На ній хтось розпочав свій новий шлях.

Для вас вона, можливо, тільки траса
Між пунктом «А» й далеким пунктом «Б»,
А я на ній впіймавв свого Пегаса,
Котрий мене у небо понесе.

Якби дорога вміла говорити,
Було б історій тисячі томів.
Мовчить вона! І кожен день прожитий
Несказаних несе мільйони слів.

 

                         * * *
 
                      Приналежність до Homo sapiens, 
                               ще не робить нас людьми. 


Реквієм байдужому суспільству

Скільки потрібно пройти кілометрів, 
Щоби нарешті уже зупинитись? 
Змінити футболки, куртки чи светри. 
Жити? І просто із цим всім змиритись? 

Скільки розвіяти праху над морем, 
Щоби звільнити заковану душу. 
Досить уже прикидатися хворим. 
Скинув суспільство. Без огляду рушив. 

Скільки молитися псевдоіконам,
Щоби нарешті уже зрозуміти
Ми особистості... Вільні персони... 
Хочеш летіти? То будеш летіти. 

Досить нам вже диктувати закони, 
Вчити незрячого правильно жити. 
Ми - це і є наші всі заборони. 
Хочеш любити? То будеш любити. 

Треба пройти хоч мільйон кілометрів. 
Знаючи: "Завтра, можливо, не буде" 
Стерти підошви улюблених кедів, 
Не зупиняючись жити... 
МИ ЛЮДИ.

 

                    * * *

 

              Поети
 
                "Як в нації вождів нема,
                Тоді вожді її поети."

                (Євген Маланюк)

             

В вогненнім горнилі куємо метал,
Що в жилах тече замість крові.
І в чашах холодних гарячий запал
Ми виллємо в кованім слові.

Карбовані літери наших сердець
Розвіємо з вітром по світу.
І ранимо душу, мов вправний стрілець,
Римованим гаслом з граніту.

І впаде під ноги із криці стіна,
Брехнею обтяжена й брудом.
Рокоче по світу могутня луна,
Розносячи правду між людом.

І стліє омани трухлява труна, 
Порвутся замшілі тенета
Як в нації лідера досі нема,
Для неї ним стануть поети.

(Володимир Ухач,
"Відлуння свинцевих громовиць", 2015 р.)


 

                   * * *

 

       Не для протоколу

Ми живемо в прекрасній країні,
Та керують в ній продажні гримаси.
Ну а люди настільки наївні, 
Що змирились з клеймом - "сірі маси"!

Влада має стурбовані лиця,
Не поясниш звичайному хлопу,
Інтеграція в їхній правиці,
Як у Азію, так і в Європу.

Кожен день все нові обіцянки,
Що згорають в порожньому слові.
Вже достатньо наїлись приманки?
І, можливо, нарешті готові?

Я скажу вам не для протоколу:
-    Якщо грошей впаде їхня норма,
То закриють лікарню чи школу
Під шумок, що в країні реформа.

Може досить збирати об'їдки
Зі столів "провідної еліти"?
Час порвати заплутану сітку,
У якій вже так звикли сидіти!

 

                      * * *

 

   П’ять сотень кілотонн


              (В подяку за Без_ЯДЕР_ний статус)
                              
Здійнявся в небо чарівний птах свободи, 
Для когось голуб, для інших же – грифон. 
Несе у дзьобі він вісточку з народу
З еквівалентом в п’ять сотень кілотонн. 

Сталеві крила відчули силу вітру, 
Уран й плутоній «співають в унісон». 
Вони сьогодні дарують мир для світу 
В еквіваленті в п’ять сотень кілотонн. 

І поховались у нори солдафони,
Настирний карлик укрився попід трон,
Як заревіли могутні ескадрони 
З еквівалентом в п’ять сотень кілотонн. 

Можливо, і війни би не настало, 
Ніхто б не зазіхав на наш кордон, 
Якби у сховку хоч декілька лежало 
З еквівалентом в п’ять сотень кілотонн.

 

 

"Моя Україна забула
Сміятись. Вона гомонить.
Моя Україна не вщухла 
Од прагнення жить.
Моя Україна не знає
Веселих світань.
Моя Україна палає
У мить догорянь."

(Василь Стус)

Сучасну тенденцію я ж вбачаю у наступних рядках... І я б хотів, щоб ці рядки звучали, як заклик та нагадування, що Україна - держава переможців. А українці - це нація, котра не боїться боротьби за свою свободу.

 

 

    Моя Україна

Моя Україна не зубожіла,
Досить стогнати!
ЇЇ вічна слава вогнем не згоріла – 
Треба лиш знати.
Моя Україна стрічає світанки
У променях бою.
В її поєдинках загоюють рани
Могутні герої.
Моя Україна не тужить,
Вона здобуває!
Хто землю осквернить, спаплюжить,
В блаженному гніві палає.
Моя Україна усе пам'ятає,
Вона не забула!
Історію предків величного краю,
Котрі не заснули...
Моя Україна не спить
І спати не буде!
Якщо хоча б одне серце бринить,
Не скоряться люди...

 

 

 

                                                  Лаври

"Це не моя війна", - чую я звідусіль, коли чоловіки переховуються від військових комісаріатів у підвалах чи мігрують за кордон, у короткі терміни роблячи собі закордонний паспорт. 
"Це не моя війна", - горланить мужик у пивнусі.
"Це не моя війна", - говорять байдужі перехожі, опускаючи голови.

Неможливо вбити в голову кожному, що ця війна зачепить всіх, так чи інакше ми до неї причетні. Тому це НАША ВІЙНА, того, хто на фронті боронить кордони і того, хто у тилу продовжує жити мирним життям. Ця війна торкнеться своїм кривавим дотиком кожного, як би ви цього старалися уникнути. Далекі світи не врятують нікого. Дай Бог, щоб було куди повернутися.
Ця війна сьогодні. 
Ця війна стосується кожного.
Ніхто не заставляє проявляти мужність та іти на фронт, просто треба скинути оболонку байдужості і всіма силами вести СВОЮ війну, навіть тут, де над головою не лунають вибухи. Словом та ділом нести волю собі та своєму народу. Об'єднані однією ідеєю ми зможемо здобути те, чого прагнемо. Адже поодинці ми всього лиш люди, а гуртом ми - народ. 
Адже, здається, що все частіше у головах людей лунають наступні рядки:

Герої?
Герої вимерли давно,
Як динозаври.
Кістки вже їхні скам'яніли!

До зброї?
До зброї братись не дано.
Спадуть же лаври.
Ми цього зовсім не хотіли.

Варто осмислити, якщо не скинути зі своєї голови псевдолаври, то завтрашнього дня для України може і не настати. Якщо вам немає для чого жити, подивіться в очі своїх дітей, подаруйте їм майбутнє на нашій, Богом даній землі. До зброї. Ґверової чи словесної сталі, діями та намірами – тільки вперед і тільки до перемоги.
 Скидайте лаври, панове.

 

 

      Доброволець

Мeнe нe кликала війна,
Вона нe моя.
І страх в душі ростe сповна,
Бо нe гeрой Я.

Та я нe зміг тeрпіти біль
І крик країни.
Я роблю крок, я бачу ціль
Цієі днини.

Я досі в руки щe нe брав
Холодну зброю,
Хоч в ворога життя забрав,
Та нe гeрой Я.

Мeні хотілося світань
У ріднім краю.
І ніжних тeплих побажань
Тих, що кохаю.

Мeнe ж покликала зeмля
Впeрeд до бою.
Я доброволeць, ми сім’я.
Та нe гeрой Я.

 

        * * *

 
 У мене є ціль

У мене є ціль…
Я зупиняюся на хвилину,
Щоб хоч на мить розігнуть спину.
І знову цей біль…

У мене є шлях…
Роздерши ноги об твердий граніт,
Несу ідею через цей світ
На мужніх руках.

У мене є мить…
Щоб постаратись змінити усе,
Чекаючи поки всесвіт засне,
А він все не спить.

У мене є біль…
Він супроводжує у житті
І не дає забути мені,
Що в мене є ціль.

 

         * * *


 
   Куди йдемо ми?

Куди йдемо ми? Кругом пусті лиш прерії.
Куди веде нас дороги полотно?
Ростуть республіки, впадуть старі імперії – 
Горить яскраво їх почорніле тло.

Куди йдемо ми? За зорями яскравими?
Куди ж це кличе нас старий чумацький шлях?
Ступаєм кроками з усмішками зухвалими
Та губим погляди у жовтих сторінках.

Криниця мудрості відкриє очі синії,
Знаннями вдарить прямо по нирках.
Куди йдемо по цій виткій стежині ми,
Не розбираючись у знаках на стовпах?

В обіймах вогників підступних світлофорів
Хвилини стомлено летять у літаках,
Години тонуть, наче камінь, в синім морі.
Ростуть республіки імперіям на крах.

Ростуть республіки, і ми ростемо з ними,
Крокуєм впевнено із заходу на схід.
Може, й зі сходу і на захід щохвилини
Хтось йде за сонцем, шукаючи свій брід.

 

                    * * *

 
    Пам’яті Небесної сотні

Вони поглянули мені просто увічі,
Холодним поглядом голодних яструбів.
І світло дня чомусь змінилось тьмою ночі,
Калейдоскопом безкінечно тихих снів.

Я не кричав, як серце раптом зупинило
Гонити кров у хаотично впавших тіл,
Лиш тільки в погляді зібрав останні сили,
Щоби знайти продажний лазерний приціл.

Також разóм не стало холоду і болю,
Звільнивши силу величавих срібних крил,
Душа піднялась, мов пір’їнка над юрбою
Вздогін за сонцем у далекий небосхил.

А на землі лишився каменем лежати
Своєї неньки завжди вільний патріот.
Не маєм права за героїв забувати,
Що сотнею боронять нас з висот.

 

                  * * *

 

     Ім’я їхнє – «Легіон»
 
Солдатам, що поклали своє життя, 
але продовжують захищати нас небесною силою.

 

Палюче сонце почорніло,
Дніпрові хвилі піднялись.
І зранене війною тіло
Вознеслось ангелом у вись.

Розправив воїн свої крила,
Змахнув осяяним клинком.
І рать небесна свою силу
Додолу кинула орлом.

Метали ясні блискавиці
І гнали бузувірів тінь
Від чудодійної криниці
Майбутніх вільних поколінь.

І злякані, прокляті світом,
Згоріли, мов в вогні картон.
Від сили, що світліше світла,
Бо ім’я їхнє – ЛЕГІОН.

 

 

 

                                                                              ----------------

 

 

                                           Темне тавро України

 

«Геноцид», що ж ховається під цим страшним словом? Воно часто спливає у стрічках інформаційних новин, а найчастіше перед днями жалоби та вшанування пам’яті жертв голодомору. Та чи задумувалися ми, сучасні українці, над глибиною цього поняття, чи аналізували його в погляді крізь час та історію. Чи накладали його значення на ситуацію сьогодення.
Розглянувши поняття «геноцид», можна дійти висновку, що це цілеспрямовані дії з метою винищення частково чи повністю окремих груп населення, а то й цілих народів. Сюди належить, окрім вбивства людей, також завдання тяжких тілесних або психічних ушкоджень, створення умов, які розраховані на знищення певної групи населення та інше.
Тобто, Геноцид – крайня форма дискримінації. І з далекого 1948 р. вважається міжнародним злочином.
Ми кожного року із сумом та жалем проводимо поминальні дні за жертвами голодомору 1932-1933рр., адже це велика чорна пляма в історії українського народу. Скільки слів сказано про ті події, скільки книжок написано – безліч. Протягом 70 років після вищезгаданого геноциду всі факти та інформація замовчувалися, лише у 2003р. було визнано голодомор тих років – геноцидом проти українського народу. Що це змінило? В реальній ситуації нічого. Винних не було покарано по тій простій причині, що їх уже не було серед живих.
Все знову стало на свої місця. Почали жити, як і раніше, кожного року збираючись на траурну молитву перед пам’ятниками жертв голодомору, згадуючи події геноциду лише у визначені дні, а потім все закручується по новій. Як через погану плівку, пам’ятаємо – забуваємо. Безкінечний круговорот події.
Хотілося б висвітлити поняття геноциду у зовсім новому контексті. Розглянувши реалії теперішнього часу через призму віків.
Дискусійним, на мою думку, є питання подій на сході України, які тривають ось уже протягом чотирьох довгих років. Здається, що не буде перебільшенням, якщо дану ситуацію по винищенню українського народу назвати не інакше, як - «Геноцид - Фаза ІІ».
Так саме геноцидом є бойові дії на території України. Можливо, не таким явним та миттєвим, як голодомор, але все-таки геноцидом. 
Чому?
Щоб реально зрозуміти суть викладених мною слів, ми повинні розібратися в питанні: «Хто є учасниками бойових дій?» Відповідь очевидна та зрозуміла кожному: зі сторони агресора – найманці, не знаючі жалю, які готові за продажний «рубль» відрізати голову своєму побратиму, не кажучи про так званого нав’язаного політикою «Кремля» образу «Бандерівця», «Карателя», «Неофашиста». А хто ж тоді зі сторони вільного українського народу? Знову простіше немає куди, ті, кому не байдужа доля України, її територіальна цілісність та майбутнє, ті, хто не відсиджується у теплих будинках, нарікаючи на все на світі, ті, що не втекли за кордон при першому слові «мобілізація  – найкращі сини та дочки вільної нації, небайдужі серця, у яких тече справжня українська кров. Ця кров, як і у всіх червона, та вона цінніша за золото, адже вона кипить за свободу, заради майбутнього їх держави. Цвіт нації, який в’яне і тоне у ріках крові. Сюди належать не тільки солдати, які ведуть бойові дії, а й усі, хто безпосередньо словом чи ділом долучається до спільної ідеї з іменем свободи на устах.
Саме таких людей – майбутнє нації, винищують продажні найманці. Чомусь не тих, що з розкритими обіймами кричали «Расєя» та, піджавши хвости, швидко тікали і тепер відсиджуються по санаторіях, нарікаючи на важке життя. А тих, що піднялися на ноги заради вільної держави, національної ідеї, територіальної цілісності, які стоять за свої принципи, які, можливо, ніколи до цього часу не тримали зброю у руках та не змогли бути осторонь. Тих, кому на роду написано бути академіками, митцями, оперними співаками чи просто вільними громадянами. Тих, хто не чекає, а діє. Тих, хто міг славити та славив Україну в цілому світі, показуючи справжню міць свобідної душі. Вони полягли, країна втрачає цвіт нації.
Хіба це не геноцид? Чи задавали ви собі таке питання, переглядаючи кадри бойових дій по телевізору чи  інтернету. У кожного, напевне, уже є знайомий, який зі зброєю в руках захищає кордони нашої країни. Хотілося б додати до вищесказаних слів такі рядки:

 

 

Минають дні в нерівнім бою,
Давно солдат уже не спить.
Хтось це назве лише війною,
Я ж запевняю – геноцид.

Так, геноцид – хіба не видно,
Як в’януть квіти молоді,
А верховенство так єхидно
Вмиває руки у воді.

Звичайно, це не «тридцять третій»
Не мре від голоду людина,
Але сини безжально вбиті
І мамина в сльозах хустина.

Так, геноцид – хіба не видно?
Хто помирає на війні?
Прості герої, а не бидло,
Що в нас засіло на спині.

Поглянь, кого втрачає ненька:
Хоробрих, дужих, молодих.
Залишиться така благенька – 
Нема майбутнього без них.

Так, геноцид – дивись, країно
Нас укриває тінь війни.
Не дай нам впасти на коліна,
Веди вперед до боротьби.

 

 

У важких рядках цього вірша прозвучало моє поняття теперішніх подій. Можливо, багато хто буде не згідний з цим твердженням, але, звичайно, що знайдуться і прихильники такої теорії.
Самі ж можемо побачити, як на анексованій території бракує харчів, засобів гігієни і навіть простої питної води. Куди дивиться світ? Це питання повинно підійматися на широкий загал. Що переживають жителі Донецької та Луганської областей, ті жителі, які не змогли втекти, або просто не мають куди подітися, ті, які розуміють всю важкість ситуації, які стараються підтримати українських солдатів, приносячи їм харчі, ділячи між собою останню скибку хліба. Саме вони під загрозою. Саме свідоме населення несе найбільші втрати. На це закривають очі політики: на гуманітарні конвої з Росії, наповнені зброєю, на «овочеві» референдуми, у яких свій голос може віддати навіть корова. Знову постає питання: на що дивиться світ?
Десь там у далекому 1933 все було зовсім по-іншому, не потрібно було війни, достатньо створити штучний голод, і народ сам вимре. Так, втрати були колосальними, близько чотирьох мільйонів мирного, ні в чому не винного населення. За даними статистів втрати серед ненародженого покоління ще значніші. Все це тоді різко загальмувало розвиток української національності.
Хіба події теперішнього часу не призведуть до такого самого фінального акорду. Як на вашу думку?
Значна частина не повернеться, ті, хто повернуться з війни живими, будуть мати важкі психологічні та фізичні травми, багато з яких просто будуть несумісні з життям. Більшість уже ніколи не буде такими, як колись.
Що трапиться, якщо свідомих українців пустити під укіс? Які будуть втрати серед населення? Хто буде на нашій землі, якщо не зупинити «кремлівських перевертнів»? Ми дуже скоро дізнаємося відповідь на ці страшні питання. І тоді колись, можливо, за сімдесят років хтось також визнає цей акт агресії геноцидом. Але вже буде надто пізно.
Хочеться підвести коротенький висновок під сказаним. Ми не повинні закривати очі на події, які відбуваються у нас від боком. Це стосується кожного, бо разом ми – сила. Інакше в української нації просто не буде майбутнього, замість нас прийдуть «новороси», засіють пшеницю на рідній землі і назвуть її «исконно русский мир». Хіба цього ми хочемо? Все лише у наших руках, бо це наша боротьба, і ця боротьба не просто за територію. Ця боротьба за майбунє нації. Хіба це не геноцид?

 

 

Національна самосвідомість

В нас є народ, але немає нації.
В нас є земля. Але чи є країна?
В умовах бутафорської люстрації,
Каліки ділять «слово» Україна.

 

 

Із кожним днем все більше розумію, чому так важко здобути ту справжню вільну Україну, яку я так бажаю бачити. Відповідь дуже проста: більшість людей просто немає елементарної національної самосвідомості. Тут не потрібно глибокої полеміки, суть питання дуже поверхнева і приземиста: "мені не важливо, де і під ким жити, аби було добре". Тобто скажемо із таких думок випливає: "Львів – польське місто" – то нехай буде так, а що воно було по-іншому? Кому треба той Львів, чи той далекий в їх розумінні Донбас, чи Закарпаття, хто б на нього не роззявив рота. Кому воно все там потрібно, якщо мені добре. Ця думка переважної більшості. Всім навкруги потрібно по кусочку України, тільки не українцям. Бо повторюсь: в людей немає елементарної поваги до себе, як до національності, немає елементарного знання історії і далеко, дуже далеко до національної самосвідомості. Продовжуючи бути толерантним зі всім світом, ми уже віддали частину рідної держави москалям, то що, віддамо ще. Наступна черга дійде до інших етнічних територій, які відійдуть у чиїсь руки, а ми залишимося на згарищі колишньої країни, якою продовжуватимуть правити жиди. Ну ми ж толерантні і з ними. І на моє запитання, чому ж ви не зможете нічого змінити, я не почув відповіді. Тому що навіщо їм щось змінювати, якщо війна далеко, а на заробітки близько. Роблячи ставку на таку позицію, що поляк їде до Німеччини, німець до Англії, а англієць ще кудись... це чиста правда, але вони залишаються поляком, німцем і англійцем, а українець у свої переважній більшості, шукаючи теплішої перини, забуває, хто він є, хто його батьки, звідки він родом і що таке та Україна, згадуючи про неї в діаспорі, файно співаючи тужливих пісень, вдягнувши вишиванку. Дійсно, в мене тільки одна просьба: «Навчіться, нарешті, національної гідності». Перестаньте бути "дідами"... боріться за своє, бо воно повинно бути в серці. Я хочу, щоби мої діти їхали до Львова як до культурної столиці західної України, а не до польського міста. Я хочу, щоб мої діти ходили горами українських Карпат, вдивлялись у блакить українського Азовського моря з берегів українського Криму. Дихали вільно на своїй землі.

 

Стежками Холодного Яру

 

На Холодний Яр тінями далеких предків насувався густий вечірній туман… Одразу пропало безглузде запитання: «Чому Яр називають Холодним?»
Він наче й був, але його водночас не було. Тобто ти усвідомлював у голові, що раптово з липня події переносяться на кінець жовтня в температурному режимі, це точно. Та з іншої сторони не відчував цього холоду, він не пронизував до кісток, не пробирався під одіж своїми довгими мацаками. Він просто був, бо Яр же Холодний. А значить це так заведено. 
Крізь гул тисяч вільних голосів проривався і твій голос, він звучав гордо, як ніколи, він звучав в унісон зі всіма. Це голоси нескореної Нації, Нації переможців, не рабів, мов вільний птах здіймались у небо, зникаючи десь за хмарами та розносячи правду поміж глухим та сліпим людом, даруючи їм слух, щоб чули голос свободи, та зір, щоб бачили та чинили свободу. 
Тисячі думок, об’єднаних однією ідеєю… Тисячі сердець в єдиному ритмі перемоги… Яр знає, він відчуває коріннями своїх віковічних дерев, нових гайдамаків, нових борців за волю України…  І стане слово зброєю у вільних та мужніх руках. І луною котитиметься світом, голосячи пісню перемоги. Хто був, той повернеться, і повернеться не сам, а з підтримкою однодумців… І знову прийме усіх Яр… Він чекатиме, він плекатиме промінь звитяги, даруючи його поколінню Нових Перемог.

 

 
Пора здійснити національний атентат!

 

Одним із дієвих методів боротьби, що використовували УВО та ОУН є – атентат. Вони являли собою знищення чиновників та просто людей, котрі причетні до вчинення антиукраїнських дій та проявляли чи пропагували лояльне ставлення до окупаційної влади.
Крізь призму часу, глянувши на ситуацію, що склалася в сучасному просторі, варто поставити перед собою складне питання: «Чи не пора здійснити національний атентат?
Олянувшись навкруги, з розплющеними очима ми побачимо анексований Крим, чотири роки війни на сході України, відкриті виступи та антиукраїнські агітації, пропаганду «русского міра». У всього цього одна причина: безхребетність та заангажованість влади, що вже давно танцює «чічьотку» під балалайку Кремля. Вони відкинули наші національні інтереси далеко в минули, подаючи на блюдечку образ українського націоналіста, опираючись на свіжі історичні нариси як фашиста та безпардонного месника, що нехтує всіма моральними принципами.
Здається, що досить уже керуватись гаслом: «Ударили в праву щоку, підстав ліву». Такий підхід до ситуації лише послаблює українські позиції та ховає дух одвічної стихії до широких кишень можновладців. Кожного дня ми бачимо все нові смерті на фронті. Та кожного дня чуємо стандартне «немає наказу». А накази, нікому не секрет, це та ж сама «водка і сільодка під три струни балалайки».

Коли під кордоном гуртуються грозові хмари…
Коли смерть забирає найкращих…
Коли обіцянки та реформи вже наповнили по вінця діжку терпіння.
Можливо, пора здійснити національний атентат?

Око за око, панове. Тільки такий підхід відкриє вихід із ситуації, що склалася на наших теренах, бо мовчати та тихо опускати голову – це стратегія слабких. Плакати за втраченим та не здобутим – це стратегія слабких.
Діяти та перемагати – це підхід переможців. Вчити та пропагувати – це мета переможців. Славному народові славного минулого – славне майбутнє!

 
 

Під зоряним куполом

 

Під зоряним куполом народжуються мільярди думок. Деякі з них згасають, так і не вилившись у слова. Інші перетворюються на безглузді розмови, застигаючи на устах мільйонів людей і також повільно гаснуть... гаснуть... гаснуть...А потім просто зникають, забуваються в потоці все нових пустих балачок.
Та є й такі, поодинокі. котрі закарбуються в міцному слові і осядуть у головах... все повертаючи і повертаючи до їх першоджерела. Такі думки не забуваються ніколи, вони формують ідеології, мистецтво, цілі культури, вони розвиваються і передаються від особи до особи, досягаючи неосяжних масштабів... вони вічні. Вони - рушії прогресу, їх носії -  рушійна сила усіх змін. В таких думках криється саме майбутнє. Та всі вони, так чи інакше, народжуються під неосяжним зоряним куполом.


Тендітними паростками з попелу зростають зорі,
Вони не такі довговічні, як небесні світила,
Швидше за все беззахисні і навіть трохи хворі,
Хоча у світлі їх також прихована є сила.

Кволими квітами стараються летіти в небо,
Щоб залишити свій знак в його безкраїх просторах,
Це їх накреслений шлях, одна життєва потреба,
Німий додати акорд до безголосого хору.

Та не судилось дістатись їм примарної далі,
Нестача сил забирає останній подих життя.
Їх не приймуть у обійми ті яскраві коралі,
В польоті мрій та надій відправляться в забуття.
 
Країна вічних виборів та перевиборів – на вибір.
Країна безупинних виборчих експериментів.
Країна, де міняють хрестиком у бюлетенях
Лиш напрям руху політичних екскрементів.
(Юрій Руф)

 

 

 

 

  І знову галочка у бюлетені

Ми знову стадом йдемо вибирати.
Кого? Включайте мізки, гляньте лиш,
Отих, кому здебільшого плювати,
Що ти тут на землі своїй гниєш.

Ще вчора ти кричав: «Регіанали,
При владі вам не бути навіть день».
Сьогодні вони маски поміняли,
І галочку для них у бюлетень.

Згадай, ми не для того дим ковтали
І набирали повні жмені куль
Щоби вони як завжди показали 
Вже так знайомий нам, свій здоровенний... НІС!

 

                 * * *


 
  Що там за лаштунками?

Що там, за лаштунками? Ми не бачимо!
Воюють ті, кого продала влада.
Їхні життя уже давно проплачені
І чого вартує їхня зрада?

Що там за лаштунками? Земля палає!
Від громовиць пекельної машини.
Й ніхто не знає, що подарує зграя
На запах крові, ковтаючи слину.

Що там, за лаштунками? У іншім світі!
За правду б’ються ті, що возвишені.
Та опадають останнім цвітом
Напризволяще всіма залишені. 

 

                       * * *


 
                  Світлій пам’яті Степана Стефурака
                 (04.08.1995 р. – 22.09.2014 р .)

Боєць 5-го Окремого батальйону Добровольчого українського корпусу «Правий сектор».

      Псевдо «24»

Ти не боявся. Не сховався,
А сміло зброю в руки взяв.
Ішов вперед і не здавався.
Ти наш Герой. Ти воював.

Не знала навіть рідна мати,
Лиш телефонних кілька фраз:
- Я на навчанні. 
Іду з пари
Не переймайтесь, 
Все гаразд!
 
Ти йшов під кулі за свободу,
не знаючи  страху' в очах
Хоробрий син свого народу,
Лиш очі мами бачив в снах.

Та бій забрав тебе, наш брате,
Ворожий постріл й біль минув.
Пролила сльози бідна мати.
Спинилось серце. Ти заснув.

Господь прийняв тебе, дитино,
і світлі крила твоя зброя.
Провадь в останній путь, країно,
Свого полеглого ГЕРОЯ.

 

* * *


 
Шануй

А ты любi, 
А ты шкадуй, 
Сваё паветра, глебу пад нагамi.
Жыццём жывi, 
Багоў шануй, 
Ды не разменьвайся братамi.

Вышэй ляцi,
Далей глядзi, 
Твая зямля, твае абшары - 
Усё тваё, 
Усё маё, 
Дрыгва, хмызняк, у небе хмары.

Ёсць сёння,
Заўтра ўжо не, 
Няма ўжо нiчога, i ўвесь свет не твой...
Ты ўгнаенне, 
Уявi гэта сабе, 
Бо сёння на зямлi, а заўтра ты ў ёй...

(Тутэйшы)
 

----

 

Шануй

А ти люби,
А ти шануй,
Своє повітря, землю під ногами.
Життям живи,
Богів шануй,
Та не розмінюйся братами.

У вись лети,
У даль гляди,
Твоя земля, твої простори.
Усе твоє,
Усе моє,
Трясина, хмиз, у небі хмари.

Сьогодні є,
Завтра нема,
Нема нічого, бо світ не твій...
Ти зогниєш,
Лиш уяви,
сьогодні на землі, а завтра в ній...

(Переклад з білоруської – Володимир Ухач)

 

                      * * *


 
           Вже не довго

Ти прожираєш бюджет, мов скотина,
На іномарці катаючись в славу.
За тебе ж воює чиясь дитина,
Кинута твоїм наказом в канаву.
В теплій домівці не пахне війною,
Відпочиваючи після дебатів,
А хтось залишається сам із собою,
В темнім підвалі, чекаючи страти.
Скільки героїв без звістки пропало?
Скільки пройшло крізь ганьби коридори?
Поки ви свої зади примостили
До круглого столу тих переговорів!
Мінські доручення? Мирні угоди?!
Не буду казати, куди цілували!
Лиш тільки герої ще роблять погоду,
І далі воюючи як воювали!
Та пам'ятай, вже не довго, зміюко,
Грітись в промінні народної люті!
Дух наш підніме скалічені руки,
Молот розіб'є кайдани закуті!

 

                   * * *


 
  Без «псевдосвідомості»!

Свіжі картинки: "Що ви пам'ятаєте"
Всюди заповнюють ваші екрани,
Але на завтра уже не згадаєте,
Швидко загоються болісні рани.
Тільки на день хватить псевдосвідомості
Потім на рік можна знову забути,
Тих, хто від голоду і невідомості
Прагнув "червоне ярмо" розігнути!

 

 

Кожного року, пам’ятні дні у календарі, трагічні для всієї української нації, тут чи там спливають лише на один день, коли всі, підштовхнуті котроюсь із соціальних мереж включають псевдосвідомість та свій псевдопатріотизм і бурно обговорюють та дискутують на тему голодомору як геноциду української нації чи інших не менш трагічних сторінок історії становлення вільної української держави. Та цього патріотизму вистачає лише на один день і завтра, перевернувши сторінку календаря, всі забувають про трагізм чи Україну. Новий день подарує нові пріоритети, а до історії можна буде повернутися десь за рік, знову натрапивши на «день у календарі». Наче ніхто й не помічає, що уже чотири роки поруч з нами відбувається на східному фронті нашої держави. Темна орда помалу суне свою химерну машину розрухи та занепаду, поглинаючи все українське та рідне. Незнання минулого зупинить нас в майбутньому, адже все відбувається навкруги своя. Це не що інше, як замкнуте коло, уроборос, що пожирає свій хвіст. І не оглядаючись на пожовтілі сторінки історії ми наступатимемо на ті ж граблі, як робили це досі. Тільки крізь призму минулого нам вдасться побудувати світле майбутнє для нашої нації. Першим кроком є знання історії, решта це аналіз та правильні висновки. Зупинимо ГЕНОЦИД української нації разом. Просто задумайтесь: скільки патріотів уже полягло у безіменних могилах, скільки відправлені у цинку додому. Думаємо, встаємо, вчимося, зупиняємо! Взаємодопомога та згуртованість нації повинна подолати новий червоний терор.

 

 

          Планова ротація

Вас відправляють в ешелонах по-одному
В довгоочікувану планову ротацію.
І щира усмішка, в очах прикриє втому
Отих героїв, що захищають націю.

Сталеве небо над головою стерлося
І замінилося лиш дощовими хмарами,
А душі тих, котрі уже не вернуться, 
Приходять й далі в снах, безликими примарами.

Обійми рідних, надією осяяні…
Не автомат дзвенить, а знов дитячий сміх,
А у думках і далі помирають ранені,
Котрі пліч-о-пліч у бою ділили гріх.

 

                       * * *


 
        Партійні перевертні

Перевертні – то вже давно не казка,
Тепер це зветься – партії мандат.
І як буде до того ваша ласка
Підуть за гроші на будь-який парад.

Хто ближче підійде до п’єдесталу 
Тому і зад цілують у засос,
Щоб підхопити те, що гірше впало,
Чи що позволить взяти тобі бос.

Для тебе, хто керує не важливо!
Бо навіть стать змінити можеш ти,
Перебираєш шкурами сміливо,
Якщо до влади можна підповзти.

Жиди при владі? Знову все для себе!
Бар-міцва то зовсім є не біда.
Обріжеш ти що треба і не треба,
Щоб тільки бути ближче до жида!

Як керувати раптом стануть геї,
Ти вигоду не втратиш ні на мить.
Підтримаєш всі дивні їх ідеї,
Подумаєш, ну з-заду чуть болить.

Москаль для тебе буде рідним братом.
«Сільодка й водка» - то делікатес.
Ти комуністом був ще в яйцях тата,
Лиш тільки б не порушити процес.

Ти вже давно казав, що Крим – Росія,
Та всі чогось цуралися тебе.
А Путін – взагалі немов месія,
Якщо москаль до влади підгребе

Та ти ж продаш за гроші рідну матір, 
То що для тебе є держава чи народ.
Давно пора вас всіх перестріляти.
Твій облік – не людина, а урод!
 

 

                      * * *

 

       Багаж червоних спадків

                            (До 85-тих роковин Голодомору в Україні                             1932-1933 рр.)

Барви.
Золоті барви,
Змінились мороком осінніх чорноземів.
І кольори веселок злились в чорні фарби.
Червоні пси!
Терор скривавлених тотемів.

Голод.
Ще б день до завтра.
Та завтра може вже ніколи не настане.
І пом'яне останній день "остання ватра".
В пустих зіницях тихо полум'я розтане.

Жмені. 
Порожні жмені.
Вже не триматимуть суху скорину хліба.
Крізь сльзи в небо линуть молитви стражденні.
Ще ніби й парубка, а вже неначе й діда.

Пам'ять.
Все що лишилось.
І закарбовано в тілах живих нащадків.
Не витерлось.
Не згладилось.
Не змилось.
Цей шрам нагадує - багаж червоних спадків.
 

 

                        * * *

 

              Я патріот

Уже не модно бути просто патріотом,
Минувся хайп у вишиваних сорочках,
Знову у тренді - залишатись стадним скотом,
Туга, печаль і спомини в журбах.

Уже змирились із війною попід двері.
"Русский" так "русский" хай буде і "язик"
На вечір "водка" ну і ще "кривава мері"
Ну а на шиї знов почеплений ярлик.

Простий народ! Простий народ ні в чім не винний
Простий народ! Простий народ бажає мир.
Простий народ! Поклін у ноги в хлами синій.
Простий народ піде в московський монастир.

"Русский" так "русский". Згадалось "ми же братья"
Простий народ не бачить в цім біди.
Тай бути патріотом то не "по понятиям",
Коли зростає "русский", як гриби.

Сьогодні я чомусь зовсім не в трендах.
І завтра хайп зривати не буду.
У мене не буде мільйонів в "френдах"
Я не репоститиму "русскую байду".

Так, я не модний. Я лишаюсь патріотом.
І мій контент не модний, як завжди.
Бо в голові ще не заляпано болотом.
І серце не болить ще від журби.

Так, я не модний. Не міняю свою шапку
Не був ніколи поміж трендів і чуток.
Простий народ –  не мій контент. На цьому крапку.
Я патріот. Це не залежить від думок.

 

 

(Коли всі змирилися зі становищем і приймають те, що їм подають на блюдці, залишайся завжди при своїй думці. І крізь непроглядну тьму мордору твоя душа і тіло будуть світлом. Плюнь на все і залишайся патріотом.)

 

 

          Моя Незалежність

На ваших руках кров моєї Незалежності
Із ваших уст плювок в мій суверeнітет
Так раз повірили з юнацької необережності,
Та вже ніколи не сховаємо стилет.

Ви, що єхидно "братом" в очі називаєтесь,
Що вчили стримувати свій блаженний гнів,
Ви на святе сьогодні хтиво зазіхаєте,
Під пильним градом артилерії вогнів.

Зі всіх сторін, хоч по кусочку, відриваєте,
Взамін вчите нову історію для "псів".
Моїх героїв ви принизливо вбиваєте,
Зробивши з них простих бандитів і катів.

Не вам казати, хто герой чи хто мій брат,
Не вам до мене набиватися в рідню.
Достатньо пафосних оцих публічних страт,
Ми вже не віримо в мальовану брехню.

Ви, що зі всіх сторін зухвало тиснете,
Запам'ятайте, прапор вільно майорить.
І вже не буде так, що тільки раптом свиснете
В ту сторону, і стадо побіжить.

Мій брат – це той, хто в повні груди вільно дихає,
Мій брат – це той, хто зброю піднімав в руках,
І не важливо, буде схід чи захід тиснути,
Мій брат піде, куди покличе рідний стяг.

На ваших руках кров моєї Незалежності.
Із ваших уст плювок в мій суверенітет.
Та вже в свідомості немає в нас залежності.
І вже виблискує нагострений багнет.

 

                * * *

 

         Я дякую не всім

Я дякую не всім,
Бо дякувати всім - для мене особиста зрада.
В країні, де війна, моя подяка – це моя блокада
Від тих, котрі руйнують рідний дім.
Я дякую Батькам!
За те, ким став! За світ дитинства і батьківську хату.
За вашу душу, що дарували нам із братом.
Ми ж віддамо її своїм синам.
Я дякую за день.
За тих людей, котрі пліч-о-пліч біля мене.
Куди б дорога не вела, вона додому верне
у миті маминих пісень.
Я дякую солдатам.
За небо, вільне від страшного огнева гармати
За тиху ніч, за сон, що не тривожать автоматом.
Ми можем спати.
Та все ж я дякую не всім.
Бо дякувати всім - для мене особиста зрада.
Подяки не чекайте вожді кривавого параду!
Повернемо наш край!
Наш рід! 
Наш дім!

 

 

Володимир Ухач. Три патрони (збірка патріотичних віршів)

За матеріалами: Володимир Ухач, "Три патрони". Тернопіль, видавництво "Вектор",  2019 р. 

 

 

Дивіться також на "Малій Сторінці":

Хто не знає свого минулого - той не вартий майбутнього. Блог історично-просвітницького проекту Бункер від Мистецького збіговиська Delirium. "Історико-просвітницький проект «Бункер» створений Мистецьким збіговиськом «Delirium» у 2018 році. Метою проекту є популяризація української історії, як одного з головних елементів національної ідентифікації. Бо «хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього» - слова, які є ключовими у розповсюдженні проекту. Все почалося дуже просто, як завжди - з ідеї. Ідеї, чи не створити нам історичні ролики, які б розповідали про звитягу боротьби за незалежність України, крізь призму часу і у сьогодення. Перші випуски, були так би мовити більш аматорськими намаганнями вибрати формат проекту, і ось уже починаючи з четвертого-п’ятого – сформувавши бачення, які повинні бути відеоролики, ми почали плідну працю для досягнення своєї мети. На даний час нами створено дев’ять робіт, що у своєму часовому проміжку зачіпають різні епохи, від козацької до теперішніх часів. Кожен з випусків розповідає про один із елементів історії України, більш чи менш ключовий, але важливий..." (Володимир Ухач)


Останні коментарі до сторінки
«Володимир Ухач. "Три патрони" (збірка патріотичних віршів)»:
Оксана , 2019-11-16 14:56:33, #
Катерина , 2019-11-16 23:31:25, #
Ігор , 2019-11-19 16:16:36, #
Оновити список коментарів
Всьго відгуків: 3     + Додати коментар
Топ-теми