Новий рік за китайським календарем настав 17 лютого 2026 року і триватиме до 5 лютого 2027 року. 2026 рік обіцяє бути надзвичайно інтенсивним, адже Червоний Вогняний Кінь — це символ, який з'являється лише раз на 60 років (востаннє це було у 1966-му). явіть собі безкраїй степ, де нічне небо раптом спалахує загравою. Це не просто світанок — це наближається Вогняний Кінь. У східній традиції Кінь символізує волю, швидкість і нестримний рух уперед. А коли до нього додається стихія Вогню, його енергія стає вибуховою.
"Deep Humanities (Глибокі гуманітарні науки) — це відносно новий міждисциплінарний напрям, який виникає на перетині класичної гуманітаристики (філософії, історії, літератури, етики) та стрімкого технологічного прогресу (ШІ, біотехнологій, нейромереж). Якщо коротко: це спроба зрозуміти, що означає бути людиною в епоху, коли межа між біологічним і цифровим стає дедалі тоншою..."
"Що спільного між Ілоном Маском, Стівеном Гокінсом і Айзеком Азімовим і вектором освітньої діяльності сучасного вчителя. Вектор — направлений відрізок. Характеризується початком (точкою прикладання), кінцем (напрямком), довжиною (силою). В 1957 році Айзек Азімов публікує повість "Фах". Автор представляє централізоване земне суспільство шістдесят шостого століття, у якому діти навчаються практично миттєвою прямою взаємодією комп'ютера та мозку, процесом, відомим як «запис на стрічку». Ця система схожа на нейрокомп'ютерний інтерфейс. Ілону Маску належать компанія Neuralink, що займається виробництвом імплантатів для мозку. В 2026 році розпочне "масове виробництво" пристроїв для інтерфейсу «мозок-комп'ютер» і перейде до повністю автоматизованої хірургічної процедури. Про це нещодавно заявив Маск в дописі на соціальній платформі X. Імплантат призначений для допомоги людям з такими захворюваннями, як травма спинного мозку. Перший пацієнт використовував його для гри у відеоігри, перегляду інтернету, публікації в соціальних мережах і переміщення курсору на ноутбуці. Першою людиною з порушеннями руху, під яку підлаштували комп'ютер, щоб усунути вади, викликані хворобою, був Стівен Гокінг. Хворий, він зміг стати повноцінним науковцем, завдяки пристрою, що перетворював мало помітні рухи міміки обличчя на команди комп'ютеру. Так він розмовляв, писав, займався науковою. Його вислів: «Найстрашніший ворог знань — не їх відсутність, а ілюзія їх наявності». Ілюзію знань — ось, що дає ШІ для більшості дітей і дорослих. І це не про доброчесність, це про бажання бути собою. Подібні проблеми хвилювали Айзека Азімова в оповіданні "Фах", аналогічні проблеми постають перед освітянами сьогодні." (Віктор Ловінський)
"Ще вчора, в останню п'ятницю літа, його П`ЯТУНЬЦЮ, Осип прощався з морем. Тепло, як прощаються з побратимами. І водночас наскрізь тривожно, ніби з усім своїм ВСЕСВІТОМ. Прощався від самого світанку аж до глухих сутінків. Але нині субота, день, котрий він завжди присвячував упорядкуванню, толоці, а він у дорозі, і вже досить далеко від дому. Його тіло звикло до розкладу, руки до роботи просяться, сверблять. Важко Осеві* не при ділі, особливо зараз. Залишена на згадку морська бірюза, чи, як кажуть його турецькі друзі, фіруза, кольором щастя вперто стоїть перед очима, де-не-де змінюючи відтінки, прозорість, блиск, мовби граючи з ним у незрозумілу, але вкрай щемливу, навіть щебетливу - сплески хвиль, плюскання риби, пташині переспіви - гру. Незримою тугою пронизуючи у намаганні ошанути його всього. Осип ледве втримується, щоб не заквилити чайкою. Якби ж то була можливість, він викричався б у море, а тут і перекинутись словом нема як, немає з ким. А єство таки потребує, ще й як! Йому треба проговорити, виговорити, заговорити до йоти усі страхи, аби не муляли. Таке з ним уперше..." ( Галина Мирослава)
"Ми в світ прийшли щоб щось створити,
Цей поклик серця — вища суть,
Ті хто руйнують, труять й нищать,
Спинись Земля — нехай зійдуть!"(Наталія Грегуль)
"Їх було п’ять. Так, п’ять вишуканих червоних дзвіночків – прикрас для новорічної ялинки, і лежали вони в яскравій коробці для іграшок. Поруч знаходився скляний будиночок зі снігом на крівлі, білочка з горішком, сріблястий самоварчик, гномик, зайчик і різнобарвні кульки, а ще довгі барвисті бурульки. Всі вони терпеливо чекали тієї радісної митті, коли напередодні Нового року Надійка з братиком дістануть їх з коробки та прикрашатимуть ялинку. Тоді іграшки будуть радісно гомоніти поміж собою на гілках і милуватися яскравим сяйвом гірлянд..." (Марія Дем'янюк)
Юрій Гундарев. «Сім чудес ювіляра». Есеї
"Отже, мені виповнилося 70 років! З огляду на цю поважну цифру хотів би поділитися деяким нагромадженим досвідом. Можливо, він зацікавить когось із тих моїх читачів, хто лише наближається до такого далекого рубежу, який у дитинстві чи юності дорівнюється хіба що польоту на Марс. Пригадую, як розглядав світлини в настільній книжці батька про довгожителів: сивобороді вчені й письменники, зухвало посміхаючись в об‘єктив, рубали дрова чи сиділи, наче в теплій ванні, в ополонці… Звичайно, вік — це річ надзвичайно індивідуальна, що залежить від багатьох факторів, узятих окремо і в сукупності: гени, екологія, умови праці, спосіб життя, особливості характеру тощо. Один полюбляє лікуватися, повністю покладаючись на людей у білих халатах, інший протягом усього життя самотужки відкриває в собі власні ресурси… Скажімо, мій дідусь прожив майже 75 років, ніколи не звертаючись до лікарів, не маючи навіть медичної картки у поліклініці. Навпаки, його дочка, моя мама, яка прожила 80 з невеличким гаком, майже щотижня навідувалася до медичних установ. Вона, маючи від природи гарне здоров‘я, цілими жменями знищувала пігулки різних кольорів від різних хвороб. На мої делікатні протести мама завжди відповідала з невинною посмішкою: «Нічого, не завадить!». Одразу хочу попередити, що ці нотатки не претендують на роль якихось монументальних законів. Утім, буду дуже радий, якщо вони комусь допоможуть…" (Юрій Гундарев)
“We are working...
We are working...
We are working...
We will win!!!!”
(Kurama)
"Вимкнули світло, мама спокійно запалила свічку та продовжила розповідати. — Коли ти була зовсім маленька, — просокотала матуся та пригорнулась до Яринки, — ти ні секунди не могла спокійно постояти, все щось тобі було треба, кудись хотіла зазирнути, щось порухати, випробувати. Одного разу, добре це пам'ятаю, я принесла з крамниці борошно. Не встигла навіть оком змигнути, а ти вже була обсипана з ніг до голови мукою. — Заму́чилась, — засміявся братик Ярема. — І замучи́лась, - додала весело мама. Яринка усміхнулась. Вона відчувала, як серце в грудях тріпоче метеликом, а по тілу тече тепло..." (Галина Мирослава)
Тетяна Прокоф’єва. Чистомовки
Чистомовки — речення, де не вистачає слова: дітки мають дібрати його з картинок, які пропонуються на листівці.
Тетяна Прокоф’єва. Загадки про тварин
"Руденька, прудка,
Хвостиком маха.
Горішки збирає,
До шишок складає."(Тетяна Прокоф’єва)
"— Тук-тук, тук-тук! — почулося знадвору. — Що це стукає? — прокинулась Мишка. Зовсім не хотілося їй вилазили з теплого кубельця. Але, цікаво ж. Вона підхопилася й визирнула у віконце. — Ого! — скрикнула мала. Вона наспіх одягнулася й вискочила на вулицю. Надворі вовтузився Борсучок. — А що ти робиш? — Будиночок будую. — А для кого? — Зима на носі. Мишка звела очі докупи й поглянула на свого носа. — У кого? — В усіх. — У мене немає. — Скоро буде. — То це для Зими будиночок? — То звісно. Прийде вона до лісу стомлена. От і буде їй де відпочити..." (Ольга Зубер)
"— А ось і ваш новий однокласник, — енергійно, сяючи радістю, вимовила директорка школи Мальвіна Олексіївна, зненацька прочинивши двері класу. З-поза неї визирав високий хлопчина з кучмою білопінного волосся на голові. Він скидався на кульбабку, яка от-от розлетиться від подуву першого ліпшого вітру, — Цей хлопчик перевівся до нас з іншої школи. Знайомтесь. Це Андрій Пуделко. — Пудель, — вигукнув Віталик, котрого завжди так і підбивало встругнути якесь дошкульне слово, особливо тоді, коли опинявся на задній парті. Клас, чого й слід було очікувати, затрясся од сміху. Андрійко знітився. Те, що він відчував, легко прочитувалось, варто було лише поглянути на Андрієве обличчя, що поступово набирало червоно-фіолетового відтінку..." (Галина Мирослава)
"Цій моїй шкільній історії вже понад піввіку. Хоча для мене вона є й досі надзвичайно актуальною, адже визначила для мене вектор на все життя…" (Юрій Гундарєв)
Галина Мирослава. «Петрикова петрівка» — пізнавальне оповідання для школярів та дошколяриків
"– Мамо, а що таке петрографія? – запитав у мами Петрик. Мама не встигла рота відкрити, як обізвалась Петрикова сестричка Інна, на рік старша за брата: – Графіті з нашим Петриком десь на паркані? І засміялась, але Петрик ніби й не звернув увагу, він вже давно звик до сестриччиних вибриків. Натомість хлопчик почав висловлювати свої припущення: – Це щось пов'язане з ім'ям Петро? Написане? Нашкрябане? Може, історія життя Петра, учня Ісуса Христа? Вгадав?! – Є ще петрологія, – замість відповіді матуся загадково доповнила Петрика, – І петрогліфи. Очі Петрика округлились. Мову на якусь мить відняло. Він як стояв, так і завмер, наче приморожений до підлоги. Матуся, зауваживши реакцію сина, вирішила зняти напругу: – Річ у тім, що ''петро'' у всіх цих словах походить від грецького слова ''петра'', що означає камінь. Ім'я Петро теж від каменю..." (Галина Мирослава)
"Вітаю, друзі. Пропоную Вашій увазі коротку оповідку про цікаву і сильну рослину — ґринделію розчепірену. Ця клей-трава (Grindelia squarrosa) рятує від болю в горлі за лічені хвилини. Минулої зими перехворіли родиною на ГРВІ, почалося все з болю в горлі: такого надокучливого, що й ковтати було боляче і неможливо було ні про що інше думати, як тільки про біль у горлі. Приготувала я настій з ґринделії: поламала пару стебел з квітами, проварила хвилин 10, настоювала, доки прочахло, а тоді прополоскала горло - через хвилин 15-20 біль значно притлумився. Прополоскала ще раз через пару годин - і я забула, що в мене боліло горло. Рідним теж полоскання допомогло. Відтоді ґринделія розчепірена для мене - то не тільки цікавинка..." (Ірина Михалевич)
"Автобус з першокласниками був у дорозі вже пів години. Діти нудились. Ніби й поговорили, і побавились маленькими іграшками, принесеними з дому, кожен - своєю, але їх тягнуло бігати, скакати, доганяти один одного, задиратись. — Ще година, — з сумом підсумував Вітькó, що сидів біля вікна посередині автобуса. — Яка година?! — гарячково відреагував його сусід по автобусу Адáсь, — Ти ж чув, що нам казали: ''Годинка''. Це менше. Дорослі на задніх рядах усміхнулись, а Адамчик, пришпилений паском безпеки, як всі інші першачки, відкинувся на м'якому сидінні, заклавши ногу за ногу, точнісінько так само, як це робить його тато, вмостившись у фотелі після ситної вечері. Але Вітько не міг заспокоїтись, він би хоч зараз вискочив з автобуса, тільки дай йому волю..." (Галина Мирослава)
Галина Мирослава. Оповідання «Пліт»
"— Як це називається? — запитав Макар, тицьнувши пальцем на загороду* навколо ресторану при дорозі, куди він з батьками направився, коли вийшов з машини після кількагодинної їзди. — Пліт, — спокійно відповіла мама. — Пліт? — Макар зі здивуванням глянув на неньку, — Таку конструкцію брали й спускали на воду плотогони? — Хм, — потягнув звук через ніс тато, а тоді, як вони підійшли ближче до тої городьби*, промовив: — Різниця є, от поглянь: пліт огорожі вертикальний, а пліт плотогонів — горизонтальний. А от дерево і тут, і там щільно з'єднане, сплетене докупи. Наскільки я знаю, для водоплавного плота переважно беруть грубі колоди, для стоячої огорожі, гадаю, достатньо тоненьких, хоча не завжди так було. Старі дерев'яні замки огороджувались масивними колодами, вищими за людський зріст. — А я думала, що це тин, — обізвалась сестричка Богуслава зажурено... (Галина Мирослава)
"Мирко замислився. Він добре знає, що таке підніжка. Пам'ятає з молодшої групи в дитячому садку. А от слово ''підручник' нове для Мирка. Зовсім незнайоме. Так кортить довідатись, що мав на увазі той старший хлопчик на майданчику, коли питав іншого, чи має він підручник. Якби це був різкий рух, як-от підніжка, як його можна було б мати?! Рухи треба виконувати, отримувати. ''Підручник'' — це щось інше. Мирко сидів на гойданці, звісивши ноги, й легенько розгойдувався, а думки крутились навколо дивного слова: ''підручник''. — От дорослі люблять ходити попід руки,— міркував він, — Чи має ця дія якийсь стосунок до слова ''має''?! Цікавість не давала спокою, лоскотала, а коли вже почала допікати, Мирко не витримав, зіскочив з гойдалки на рівні ноги та швидким ходом направився до виховательки групи..." (Галина Мирослава)
Ольга Зубер. Казка «Лісові вечорниці»
"Настав вечір. Осінній ліс закутався у туман, наче в ковдру. Тиша. — Фирррр! — почулося з нірки, що сховалася за сосною. То було Лисенятко. І звали його Кусь. — Пора, — поворушило мале носиком у тумані. Вечір був прохолодний, і тому Кусь одягнув улюблений рудий светр. В ньому він був ще рудіший, наче вогник. І не аби як цим пишався. Бо бути рудим — це завжди чудово, вважав Кусь. Він взяв кошика з печивом і пострибав на лісову галявину, де його вже мав чекати Їжачок. Авжеж! Вони щовечора влаштовували вечорниці серед сонного лісу. Їжачок жив у чудовому кубельці, що біля струмочка, і залюбки приходив на зустріч із Лисенятком. Светра він не одягав, хоч і було прохолодно. Бо вважав, що його колючки — то найкраща прикраса. Але, полюбляв носити шкарпетки й пухнастий, наче хмаринка шалик. Звали його Коль. Він грав на баяні, а Лисеня бігало навколо й співало пісень..." (Ольга Зубер)


"Deep Humanities (Глибокі гуманітарні науки) — це відносно новий міждисциплінарний напрям, який виникає на перетині класичної гуманітаристики (філософії, історії, літератури, етики) та стрімкого технологічного прогресу (ШІ, біотехнологій, нейромереж). Якщо коротко: це спроба зрозуміти, що означає бути людиною в епоху, коли межа між біологічним і цифровим стає дедалі тоншою..."
"Що спільного між Ілоном Маском, Стівеном Гокінсом і Айзеком Азімовим і вектором освітньої діяльності сучасного вчителя. Вектор — направлений відрізок. Характеризується початком (точкою прикладання), кінцем (напрямком), довжиною (силою). В 1957 році Айзек Азімов публікує повість "Фах". Автор представляє централізоване земне суспільство шістдесят шостого століття, у якому діти навчаються практично миттєвою прямою взаємодією комп'ютера та мозку, процесом, відомим як «запис на стрічку». Ця система схожа на нейрокомп'ютерний інтерфейс. Ілону Маску належать компанія Neuralink, що займається виробництвом імплантатів для мозку. В 2026 році розпочне "масове виробництво" пристроїв для інтерфейсу «мозок-комп'ютер» і перейде до повністю автоматизованої хірургічної процедури. Про це нещодавно заявив Маск в дописі на соціальній платформі X. Імплантат призначений для допомоги людям з такими захворюваннями, як травма спинного мозку. Перший пацієнт використовував його для гри у відеоігри, перегляду інтернету, публікації в соціальних мережах і переміщення курсору на ноутбуці. Першою людиною з порушеннями руху, під яку підлаштували комп'ютер, щоб усунути вади, викликані хворобою, був Стівен Гокінг. Хворий, він зміг стати повноцінним науковцем, завдяки пристрою, що перетворював мало помітні рухи міміки обличчя на команди комп'ютеру. Так він розмовляв, писав, займався науковою. Його вислів: «Найстрашніший ворог знань — не їх відсутність, а ілюзія їх наявності». Ілюзію знань — ось, що дає ШІ для більшості дітей і дорослих. І це не про доброчесність, це про бажання бути собою. Подібні проблеми хвилювали Айзека Азімова в оповіданні "Фах", аналогічні проблеми постають перед освітянами сьогодні."

"Їх було п’ять. Так, п’ять вишуканих червоних дзвіночків – прикрас для новорічної ялинки, і лежали вони в яскравій коробці для іграшок. Поруч знаходився скляний будиночок зі снігом на крівлі, білочка з горішком, сріблястий самоварчик, гномик, зайчик і різнобарвні кульки, а ще довгі барвисті бурульки. Всі вони терпеливо чекали тієї радісної митті, коли напередодні Нового року Надійка з братиком дістануть їх з коробки та прикрашатимуть ялинку. Тоді іграшки будуть радісно гомоніти поміж собою на гілках і милуватися яскравим сяйвом гірлянд..." (Марія Дем'янюк)

.jpg)


"— Тук-тук, тук-тук! — почулося знадвору. — Що це стукає? — прокинулась Мишка. Зовсім не хотілося їй вилазили з теплого кубельця. Але, цікаво ж. Вона підхопилася й визирнула у віконце. — Ого! — скрикнула мала. Вона наспіх одягнулася й вискочила на вулицю. Надворі вовтузився Борсучок. — А що ти робиш? — Будиночок будую. — А для кого? — Зима на носі. Мишка звела очі докупи й поглянула на свого носа. — У кого? — В усіх. — У мене немає. — Скоро буде. — То це для Зими будиночок? — То звісно. Прийде вона до лісу стомлена. От і буде їй де відпочити..." (Ольга Зубер)

"– Мамо, а що таке петрографія? – запитав у мами Петрик. Мама не встигла рота відкрити, як обізвалась Петрикова сестричка Інна, на рік старша за брата: – Графіті з нашим Петриком десь на паркані? І засміялась, але Петрик ніби й не звернув увагу, він вже давно звик до сестриччиних вибриків. Натомість хлопчик почав висловлювати свої припущення: – Це щось пов'язане з ім'ям Петро? Написане? Нашкрябане? Може, історія життя Петра, учня Ісуса Христа? Вгадав?! – Є ще петрологія, – замість відповіді матуся загадково доповнила Петрика, – І петрогліфи. Очі Петрика округлились. Мову на якусь мить відняло. Він як стояв, так і завмер, наче приморожений до підлоги. Матуся, зауваживши реакцію сина, вирішила зняти напругу: – Річ у тім, що ''петро'' у всіх цих словах походить від грецького слова ''петра'', що означає камінь. Ім'я Петро теж від каменю..." (Галина Мирослава)
"Вітаю, друзі. Пропоную Вашій увазі коротку оповідку про цікаву і сильну рослину — ґринделію розчепірену. Ця клей-трава (Grindelia squarrosa) рятує від болю в горлі за лічені хвилини. Минулої зими перехворіли родиною на ГРВІ, почалося все з болю в горлі: такого надокучливого, що й ковтати було боляче і неможливо було ні про що інше думати, як тільки про біль у горлі. Приготувала я настій з ґринделії: поламала пару стебел з квітами, проварила хвилин 10, настоювала, доки прочахло, а тоді прополоскала горло - через хвилин 15-20 біль значно притлумився. Прополоскала ще раз через пару годин - і я забула, що в мене боліло горло. Рідним теж полоскання допомогло. Відтоді ґринделія розчепірена для мене - то не тільки цікавинка..." (Ірина Михалевич)
"Автобус з першокласниками був у дорозі вже пів години. Діти нудились. Ніби й поговорили, і побавились маленькими іграшками, принесеними з дому, кожен - своєю, але їх тягнуло бігати, скакати, доганяти один одного, задиратись. — Ще година, — з сумом підсумував Вітькó, що сидів біля вікна посередині автобуса. — Яка година?! — гарячково відреагував його сусід по автобусу Адáсь, — Ти ж чув, що нам казали: ''Годинка''. Це менше. Дорослі на задніх рядах усміхнулись, а Адамчик, пришпилений паском безпеки, як всі інші першачки, відкинувся на м'якому сидінні, заклавши ногу за ногу, точнісінько так само, як це робить його тато, вмостившись у фотелі після ситної вечері. Але Вітько не міг заспокоїтись, він би хоч зараз вискочив з автобуса, тільки дай йому волю..." (Галина Мирослава)
"Мирко замислився. Він добре знає, що таке підніжка. Пам'ятає з молодшої групи в дитячому садку. А от слово ''підручник' нове для Мирка. Зовсім незнайоме. Так кортить довідатись, що мав на увазі той старший хлопчик на майданчику, коли питав іншого, чи має він підручник. Якби це був різкий рух, як-от підніжка, як його можна було б мати?! Рухи треба виконувати, отримувати. ''Підручник'' — це щось інше. Мирко сидів на гойданці, звісивши ноги, й легенько розгойдувався, а думки крутились навколо дивного слова: ''підручник''. — От дорослі люблять ходити попід руки,— міркував він, — Чи має ця дія якийсь стосунок до слова ''має''?! Цікавість не давала спокою, лоскотала, а коли вже почала допікати, Мирко не витримав, зіскочив з гойдалки на рівні ноги та швидким ходом направився до виховательки групи..." (Галина Мирослава)
"Настав вечір. Осінній ліс закутався у туман, наче в ковдру. Тиша. — Фирррр! — почулося з нірки, що сховалася за сосною. То було Лисенятко. І звали його Кусь. — Пора, — поворушило мале носиком у тумані. Вечір був прохолодний, і тому Кусь одягнув улюблений рудий светр. В ньому він був ще рудіший, наче вогник. І не аби як цим пишався. Бо бути рудим — це завжди чудово, вважав Кусь. Він взяв кошика з печивом і пострибав на лісову галявину, де його вже мав чекати Їжачок. Авжеж! Вони щовечора влаштовували вечорниці серед сонного лісу. Їжачок жив у чудовому кубельці, що біля струмочка, і залюбки приходив на зустріч із Лисенятком. Светра він не одягав, хоч і було прохолодно. Бо вважав, що його колючки — то найкраща прикраса. Але, полюбляв носити шкарпетки й пухнастий, наче хмаринка шалик. Звали його Коль. Він грав на баяні, а Лисеня бігало навколо й співало пісень..." (Ольга Зубер)
