Галина Мирослава. «Доля» (історичне оповідання з книги «Маю вам сказати») — читати та слухати, відео
"Стефа, яка нещодавно розміняла восьмий десяток, вже не мала сили підвестися з ліжка. Після падіння позаторік ноги відмовили. Але її голова залишалась світлою, тіло — підтягнутим, серце — напрочуд чулим. Приємно видовжене обличчя, яке вона за звичкою, прищепленою в дитинстві, щоранку змащувала соком огірка впродовж життя, вражало свіжістю, помітити на ньому зморшки було майже неможливо, от тільки великі каламутно зелені очі глибоко позападали всередину. Стукіт у двері змусив її здригнутися. Вона відчула, що щось зараз має статися. Арсен, чоловік Стефи, з яким вони разом понад 40 щасливих років, чомусь затримався біля дверей. Стефа прислухалась. Голоси з передпокою не впізнавала, вловити зміст не могла тим більше. Несподівано за Арсеном до невеличкої кімнати зі Стефиним ліжком, двома стільцями та шафою-білизняркою, зайшли двоє: молода розкішна жінка з чорним волоссям по плечі та її високий і досить худий чоловік. Навіть худіший за Арсена. Життєрадісна жінка, що пахла квітами, світилась усмішкою. Арсен лагідно поглянув на Стефу й промовив.." (Галина Мирослава)
Не можу з тим відійти на той світ, мушу виповісти. Болить воно, муляє. Хочу спокійно переставитись, воно ж не дає, хоч і давнє. Молодий я тоді був, мене совіти до війська забрали та на фронт кинули. Якраз перед кінцем війни. Ми в Секешфегерварі, дуже гарне місто, край угорський, в монастирі отаборились, довго звідти стріляли, а як втихло, дивлюсь — хлопці, з якими служив, солдатики молоденькі, черниць ґвалтують разом, у рот вкладати прутня змушують, у вуха випускають, одяг їхній монастирський на них роздирають і на ганучі беруть. Я ж з родини, що в Бога вірить, у мене душа навпіл рветься, того тягаря витримати не може, а заступитись не смію — розстріл на місці. Стою поруч, сльози ковтаю, брешу, що то піт, відмовляюсь, кажу: „Не стоїть”, а сам молитви безперестанку шепчу. „Ти што, вєрующій?” — питають, головою киваю, мов ні, а в Бога тут же пробачення прошу. Петром мене, мабуть, нарекли недарма, мав я на своїй шкурі відчути як то від Бога заради свого життя відмовляються..." (Галина Мирослава)
До добірки увійшли пісні (слова — Юлії Хандожинської, музика — Надії Галабурди): «Україна», «Молитва за Україну», «Славетний край», «Рідна земле моя, українська», «Намалюю Україну», «Моя Україна – пісня колискова», «Українське слово», «Квітуча Україна», «Заспіваю про Карпати», «А я поділюся», «Батькова порада», «Для братів», «Доня-горошинка», «Коляда», «У гості йде свято», «Випускник», «Ми бажаємо миру», «Чому», «На здоров'я і добро», «Ми війні скажем — ні», «Припиніть стріляти», «Мої пісні».
"Малою дитиною я завжди брав ложку не за держанце, як належить, а за черпу. Наді мною підтрунювали, але якось так, що не підранювали, ніби вичікуючи, що колись та й доумлюся. Тато все повторювати любив: “Дайте мацьопі цьопку часу. Не боркайте, як хочете, щоб з нього щось путнє вийшло”. Не знати, чи що путнє вийшло, а от життя мені та звичка врятувала. Чуєте, лебеді греготять над плесом. Гущак за ними бачите? Так, старий уже, пожовчений. Він навіть взимку, хоч і поборошниться, з-поміж гілля брезкинить. Дитиною я в його черпі переховався. Те місце мені горнцем стало. Пригорнуло. Вибрав би іншу місцину — одкриту, рівну, — не жив би. Ніхто й понині не знає, як то сталось, але коли ті, не дай Боже знову, “визволителі” були на підході до нашого села, хтось із лісу пальнув і влучив у їхнього, зовсім молодого та незграбного солдатика. Ким була та дитина для них? Сімнадцятку, кажуть, заледве мав. Найвправнішим солдатом, сином полку, другом, братом? Цього ніхто тепер не скаже, та село вони вирішили покарати, знищити, прирікши усіх нас на смерть..." (Галина Мирослава)
"Прийшов час, і на Краю Світу настала зима. Пан Вітер пригнав з-за лісу стадо Снігових Хмар, а потім ще й запросив пана Мороза. І почали вони хазяйнувати й робити все на свій лад. Снігові Хмари сіяли снігом, аж пихтіли. Пан Мороз все морозив і проявляв неабиякі художні здібності, розмальовуючи вікна. А пан Вітер намітав кучугури й свистав у вікна. Жителі Краю Світу завчасно запаслися теплими речами й грілися біля комину, а ввечері ходили до Марти на посиденьки. Та одного дня Дідусь змайстрував для них справжні санчата. І всі тепер почали більше часу проводити на вулиці, катаючись з гірки. Щоправда, каталися усі, окрім Лори. Сама ж Лора сиділа осторонь і лише спостерігала за розвагами своїх друзів. А ті — то з’їжджали вниз з гірки, то тягнули санчата назад, нагору..." (Ольга Зубер)
До збірки Сергія Губерначука для школярів увійшли цікаві та своєрідні вірші, що вирізняються багатими поетичними образами. Поєднуючись з яскравими ілюстраціями, вірші розвивають уяву і креативність дітей, захоплюють їх, дарують радість. Усі вірші щирі, просякнуті душевним теплом і любов’ю, а деякі з них – і тонким, дружнім гумором. Вони вчать важливим речам, які супроводжують людину в житті, – любові до України, рідного краю, навколишнього світу, всього живого і прекрасного. Вірші надихають до навчання і пізнання історії своєї Батьківщини і всього нового. Збірка запрошує у подорож до цікавого світу поезії разом зі справжнім майстром слова. Добірка віршів приваблює оригінальністю думок, загальним оптимістичним настроєм, буде не тільки до смаку, але й на користь дітям, навчаючи їх важливим життєвим цінностям – мудрості і доброті, прищеплюючи любов до поезії, розвиваючи мовлення і літературні смаки.
Ера Тік-Току, блогерства та медійності за помахом чарівної палички конверсії навчила нас нової мудрості: усе, що ти бачиш довкола можна перетворити на тренд. А тренд конвертувати у популярність, охоплення та репутації. І вже на цих трьох китах сміливо можна будувати масштабні проєкти чи реалізовувати амбітні стратегії просування бренду. Ще кілька років тому можна було з натяжкою уявити, як книго-сфера (одна з досить класичних та більш консервативних галузей) розриватиме Тік-Ток, Інстаграм, Фейсбук та інші платформи. Адже книга стало трендом. Відео з книжковими новинками, які залітають на мільйони переглядів є новою буденністю. За кордоном та в Україні почали з'являтися книжкові клуби, фендоми та телеграм-канали, де можна було обговорити улюблену книжку та просто лампово поспілкуватися з іншими букловерами. З'явилися окремі ком'юніті, а букблогерство стало ще однією популярною категорією медійності.
Ірина Михалевич. «Дерево з писанок. Чому нас вчить писанка» (оповідка містить творчу вправу)
"У писанкарок прийнято питати, чому вони вчать дітей на своїх майстер-класах. Очікувано почути — охайності, посидючості, зосередженості, щось такого. Досвідчені майстрині, звісно ж, такого не скажуть. Бо вони розказуватимуть не за себе. Київська писанкарка, відома дослідниця писанки, авторка фахових книг Оксана Білоус в інтерв'ю Наталці Фіцич зазначила, що крім практичних навичок, діти на заняттях чують про минувшину і це виховує любов до рідної землі. Вчить вчитель, а писанка хіба чомусь навчить? Так! Писанка вчить і старих, і малих..." (Ірина Михалевич)
Галина Мирослава. «Розширюючись» (оповідання з книги «Маю вам сказати») — читати та слухати, відео
"Я задихалась від самотності. Однак з кожним днем все сильніше зживалась з нею. Хто я така, щоб розраховувати на щастя у тридцять з хвостиком, коли навколо повно молоденьких звабливих дівчат? – думала собі. На що може розраховувати пересічна людина без особливих здобутків у житті у маленькій квартирі на п’ятому поверсі на околиці маленького провінційного містечка? Низенька, худенька, без пишних форм та виразного обличчя… Я підходила до дзеркала, сумно констатувала свої можливості. Хоча, – казала сама собі, – роки мене поки не псують, навпаки, з часом набираю королівської постави, витонченості, тільки її треба зауважити. Одного разу я таки спромоглась зареєструвати себе у кількох соціальних мережах, про які багато розповідали мої знайомі..." (Галина Мирослава)
"Вітри і бурі весняні
Звалили камінь із могили,
В кривавім морі і огні
Її окрадену збудили.
В красі нетлінній, чарівній
Вона розкрила очі сині…
Лани й ліси вклонились Їй —
Воскреслій мрії — Україні..."(Олександр Олесь)
"Жила в одному лісі вредна Лисичка. Ні з ким не дружила. З усіх кепкувала, обманювала, дражнила. Та найбільше дошкуляла Зайчику. Підстерігала, піймати грозилася. Та от, сталася халепа. Застудилася Лисичка. Лежить вдома, кашляє. — Хоч відпочинемо від неї, — радіють усі. Усі, окрім Зайчика. Шкода йому Руденьку. Спік він капустяного пирога, поклав до кошика та й пострибав до Мишки. — Дай, будь ласка, лікувальних трав для Лисички, які ти влітку збирала, — попросив він. — Для лисички? — здивувалася Мишка. — Так. Хворіє вона, допомогти треба!.." (Ольга Зубер)
"Наша велика родина, за тодішніми господарськими мірками, заможною не була. Землі – обмаль, синів, невісток і онуків – купа. Проте в найми не йшли, на багатших не батракували, попідтинню не вмирали. Обходилися своєю працею. Прабаба згадує, що за її дитинства у дворі була навіть пара волів і сяка-така пасіка – може, два, може, три вулики. Був добротний сільськогосподарський реманент. Усім цим до часу кермував мій прапрадід Панас (Охтанасій). Кермував вправно. Кожного ранку він узував свої незмінні юхтові чоботи – лівий чобіт на праву ногу, а правий на ліву – і поволеньки йшов уздовж хутора. Дворів, у яких жили його сини з невістками чи зяті з дочками, було в селі чимало. [...] Ото хіба вже в глибокій старості виходив Охтанасій увечері на ганок, приставляв долоню до вуха і скрушно зітхав: «Ееее, не чуть уже, не співають дівчата й парубки». Починалися тридцяті..." (Сергій Осока)
"Білими килимами зима позастеляла землю. Виблискують виткані полотна на сонечку, переливаються то рожевими, то срібними кольорами. А як тільки день добігає кінця, і на небі зʼявляються зірочки, то вони одразу починають себе розглядати у скованих морозом річках чи озерцях. Милуються собою, своєю вродою. А морозець цьому й радий, старається, вимальовує візерунки на вікнах, водоймах. Люблять звірі пані Зиму, вона їм дарує нові шубки, забави. Повсідаються білочки на гілочку сосни, й нумо спостерігати, як зайчики граються у піжмурки. Сміються вухані, тільки й видно, як із-за кучугур виглядають їхні хвостики. Вовчик із лискою теж приєднуються до забав. Наліплять кругленьких куль та й нумо майструвати сніговичка. Зайченя принесло морквину, совеня — чорні ґудзики, їжачок дістав старе відерце, а білочки — шалика, щоб не змерз..." (Тетяна Прокоф’єва)
"Маленька дівчинка прилинула до вікна і легенько дихнула на круглу шибку, заквітчану морозом. Крижані квітки та завитки, швидко танули під теплим подихом, відкриваючи картинку засніженого двору. Все сяяло під холодним срібним поглядом місяця. Десь там навіть було видно яскраву зірку, засніжені дерева і шматочок городу, який наче хто залив молочним киселем. А осьдечки видно, як засипало стару кабичку — ту, що бабуся сама із цеглин та глини склала. Ой, як же хороше літніми вечорами було сидіти біля тієї пічки за старим столиком, допоки під вогняними язиками смажились смачні деруни! Як хороше було бігати малими ногами навколо та зацікавлено розглядати різномаїття квітів навкруг. А як же добре було весняними ранками розгрібати малими патичками цибульки перших квітів, а потім бачити, як з кожним днем все швидше ростуть квіти. Нюхати кожну квіточку іперебирати пальчиками її пелюстки. — Як же хороше, — про себе зітхнула мала і сірими круглими очима знову глянула на шибку. Морозні квіти, немов стрепенулися, і від теплого подиху залишився тільки маленький круглий отвір, схожий на дірку від бублика..." (Юлія Хандожинська)
"у порожньому
і такому холодному
що пробирає наскрізь
домі
відучора порядкує вітер
кіптЯва стеля напівуцілілого будинку
пам'ятає
як у грубі спалювали
мумії древніх дерев
які час тримав для історії
вкриваючи пледами землі від вогню
від вітру
від злого ока
у безлюдному темному домі
вже нема нікого..."(Галина Мирослава)
Тетяна Прокоф’єва. «Чарівна історія про лисичку, її книги та Неслуханя» (добра казка для малят)
"Історія ця трапилася давно, коли саме, вже й не згадаєш, але повідати її вам дуже хочеться. В однім казковім лісі, де звірі говорили, де птахи щебетали веселі пісні, жила-була лисичка. Мала вона свою хатинку під старою ялиною. Затишно було у її домівці. Біля віконця стояв стіл і стільці, у пічці потріскували дровенята й від них тепло розливалося по кімнаті та головною окрасою помешкання була — бібліотека. Так-так, саме книги полюбляла читати наша лисичка. Усі мешканці цієї чарівної місцини її знали й радо приходили у гості. Лиска кожного зустрічала привітно, пригощала малиновим варенням і гарячим чаєм, читала цікаві історії, казки, вірші. Кожен, хто потрапляв до неї, завжди повертався до дому у гарному настрої й з добротою у серці..." (Тетяна Прокоф’єва)
"Сонечко все ще бавило землю своїми теплими промінцями. Хоч на календарі був місяць — грудень. Горобчик, на імʼя Літайчик, усе ніяк не міг натішитися золотим павутинкам сонця, яке залітало у його домівку. І тут однієї зимової ночі у двері постукали. — Хто там? — запитав горобчик. — Білочка! — щасливим голосочком відповіла гостя. Літайчик відчинив обережно двері..." (Тетяна Прокоф’єва)
До збірки увійшли такі пісні: «Берегиня», «Білка скаче», «В Україні», «В хаті не сидиться», «Великоднє свято», «Вербна неділя», «Веселий дощик», «Веселий сніг», «Веселка», «Весна», «Весніє», «Весну-красну зустрічай», «Весняні кульбабки», «Випускний», «Вихвалялася зима», «Вишиваю рушничок», «Гарна в нас ялиночка», «Гострокрилі прилетіли», «Диво весна», «Дід Мороз», «Дід Мороз не спав», «Дочекалися зими», «Дощик крап, крап, крап», «Жабка», «Загубилося курча», «Зайченя», «Зайчик-чеберяйчик», «Заховалася ялинка», «Заходився танцювати», «Зимонько», «Йде тихо осінь», «Квітень», «Квіточка весняна», «Кішка», «Кольоровий світ», «Кораблики», «Котику, коточок», «Крашанки», «Кульбабаба», «Літо», «Маленький гусь», «Малесенькі дівчатка», «Ми білки», «Ми веселі їжачки», «Мій любий край», «Мовою, рідною мовою», «Морозко–морозець», «На батьківській землі», «На весняне свято», «На мамине свято», «На санчатах», «Найкраща у світі матуся», «Нерозлучна двійка», «Новий рік до всіх приходить», «Новий рік спішить», «Осінь», «Осінь пахне», «Пісня Снігуроньки», «Плакали зайчата», «Прийшла весна», «Свято новорічне», «Сіє, віє, засіває», «Січень», «Скаче коник», «Слава козакам», «Сніг-сніжок», «Сніжинки», «Сонечко проснулось», «Сонячно», «Струмочок», «Травичка», «У засніженому лісі», «Хай буде мир», «Хмаринки», «Ходить літо», «Ходить осінь», «Хусточка моя», «Це весна», «Чомучка», «Шишки», «Я заспіваю», «Ялинка», «Ялиночка».
Вірші про кіборгів
"Нам кажуть, що не витримав бетон,
а як же вої – витримали пекло,
коли на них скидали безліч тонн
й текла рікою кров солдатська тепла.
Нам кажуть, що не витримав бетон,
де "Кіборги" москвинів били вміло,
на смерть стояв Безсмертний Легіон
і невідомо звідки брались сили..."(Святослав Щербина)
Вірші про кіборгів написали: Марія Яновська, Ганна Верес, Наталка Слободянюк, Галина Онацька, Світлана Онуляк-Мінтенко, Святослав Щербина, Віктор Погуляй, Василь Ткачик (Т. Василько), Ігор Іванко, Микола Паламарчук, Надія Кошіль, Наталя Мазур, Роман Прус, Сергій Сергієнко, Зоя Енеївна.
"Ця історія трапилася одного морозного вечора, коли Край Світу був щедро засипаний снігом, і усі сиділи по своїх домівках. Лорі, як вже бувало, не спалося. І вона, сидячи біля світильника, читала книгу, яку взяла у пана Жоржика. Раптом, вона почула, як зашумів ліс, і виглянула у вікно. Це пан Вітер гнав стадо Снігових Хмар у бік Океану. Хмари були зовсім сонні і ледве плентались одна за одною. Та одна з них навпаки була напрочуд весела й непосидюча. Очевидячки, хмара не дотримувалася режиму дня. Вона ніяк не хотіла слухатися пана Вітра і рвалася в напрямку Лориної хатинки. Непомітно відірвавшись від стада, вона почала наближатися до Високої Гори..." (Ольга Зубер)