Статті для дітей та батьків

"Підмела зима-бабуся всі стежки, усі доріжки. До куті готує мама пресмачні горішки. Тихо-тихо так морга до зірок сніг. Десь вітер в кучугурах на хвилечку  приліг. Місяць хмари розганяє, янголятам помагає. Одягає в срібло нічку, на віконце ставить  свічку. В хаті прибрано і чисто, одягнулася  бабуся у новесеньке намисто. Данко на сопілці грає, коляду нову вивчає. І Устим часу не гає, гарно іграшки складає. Навіть Барні вимив лапки, не гризе в дідуся тапки..." (Марія Деленко)

 

 

"Біленьке зайченятко
Стрибає по сніжку:
– Лютуй, мороз кудлатий –
Я в теплім кожушку."

(Ніна Колодяжна)

 

 

 

 

Кожен читач, на сторінках книги «Пісенник 100+» відкриє для себе унікальний світ творчості Юлії Хандожинської, де дитячі пісні змальовані у різномаїтті образів, передані найніжнішими почуттями автора до неймовірної пори – дитинства. У книзі можна віднайти пісні на популярні і потрібні теми. У поєднанні з нотами Миколи Ведмедері  утворюється прекрасний тандем, наповнений магічною силою слова та музики і, звичайно, любові до дітей.

 

 

 

 

"Зняв каштан тісний кожух
І м’ячем на землю – бух!
Не забився, не розбився,
Скоком-боком покотився..."

(Слова Наталі Карпенко
Музика Миколи Ведмедері)

 

 

 

"— Алло, привіт, розкажи мені, як ти?
Країна, що варта усіх галактик
Моя незалежна, доросла держава…
Розкажи мені, як ти? Як твої справи?
— Привіт, я в порядку, поруч з народом.
Відтепер, вiн синонім до слова «Свобода»
І це — є найвища винагорода,
Яку не придбаєш за нафту чи газ.
А сусіда мого охоплює сказ…"

(Олександр Висоцький)

 

"Мої Вам вітання, друзі. Продовжуємо спілкуватися про фарбування рослинами. Цього разу поговоримо про фарбувальні можливості ягід, які достигають пізньої осені і є доступними всю зиму. Чим холодніша погода, тим яскравіша барва — мова про загадкову і смачну магонію..." (Ірина Михалевич)

 

 

 

 

"А у нас зима надворі –
Білий вальс танцює сніг,
Веселяться срібні зорі,
Гріє ведмежа барліг.
Ґанок вранці посивілий,
Десь метілі чути свист.
Еквілібри роблять білки,
Є у них до спорту хист..."

(Ніна Колодяжна)

 

 

"У дружній родині — щаслива дитина,
Бо є в неї мама і тато.
Любов'ю осяяна кожна хвилина
І радістю повниться хата.
У дружній родині — щаслива дитина,
Бо братики є і сестрички.
Похмурого дня і у сонячну днину
В них усмішки сяють на личках..."

(Тетяна Строкач)

 

"Розлігся сніг навколо хати,
І сяяти ялинкам час.
Зустрінемо сьогодні свято –
День світлий об'єднає нас.
Внесемо дідуха на щастя,
Оберігав щоб від напа́стей."

(Ніна Колодяжна)

 

 

 

"Мої думки про тебе – невгамовні пташки,
Тріпочуть крилами та рвуться в піднебесся.
Я відпускаю їх, хоча прощатись важко,
І вболівання прагнуть затягнути в плесо.
Світлини з нами, на війні немов ікони,
Молитви зміст – хай б'ється серденько іскристе.
І розпускаються душі квіткові грона,
Коли нарешті бачу я від тебе звістку..."
(Ніна Колодяжна)

 

"Осінній бал – ошатне листя,
Голубить сонцем день жовтневий,
Танцює в сукні золотистій
Тендітна осінь-королева."

(Ніна Колодяжна)

 

 

 

 

"Зварю кутю – хвала життю! –
Дружина вернеться з базару,
Я піднесу їй ту кутю
У парі з глечиком узвару.
«Христос рождається», – скажу.
Дружина згодиться зі мною
(Обоє перейшли межу
Так рясно вкриті сивиною)…"

(Іван Низовий)

 

"Доступитись до каси було важко. Там роїлись напівп’яні чоловіки, завсідники цієї установи, хоча це була лише 11 година ранку. Вони туго сприймали слова  пишнотілесої касирки, блондинки (чомусь усі працівниці цього закладу, яких доводилось тут бачити, мали округлі форми та помальоване на біло чи жовто волосся). Кожному відразу впадало в око, як похітливо вони залицялись до жінок з обслуги. Я приходила сюди лише з тієї причини, що мама, яка з ранку до ночі працювала на панчішній фабриці, наказувала мені перед навчанням у школі тут пообідати. Порушити наказ мені ніколи не приходило до голови, жодної задньої думки не виникало – знала одне: раз батьки сказали, маю так зробити. Це було, як два на два — чотири... Мені було сказано заходити сюди по дорозі з Палацу культури, де я займалась гімнастикою, щоб поїсти гарячого, і просто звідси відправлятись до школи. Батьки днювали на роботі від досвітків до пізнього вечора, бабці ніколи з нами не жили, тож людини, яка б мала подати мені їсти, в природі не існувало..." (Галина Мирослава)

 

"Він розбудив мене посеред ночі. Від кожного з його дотиків вдаряло струмом. Колись я вже з цим зустрічалась. На випускному в школі, коли взяв мене до танцю шкільний товариш. Під час наших кружлянь його кілька разів пронизував струм. Стримуючи переляк, я приймала ці удари, точніше, стріли, з глибоким внутрішнім напруженням. Я боялась цих відчуттів, та вони повернулись. Найбільше вбивали його очі. З них проривалась дика, нічим не погамована, одержимість, що знесла б усе на своєму шляху. Мовчки, без жодного спротиву, я підвелась з ліжка і покірно, з затаєним страхом усередині, чекала, що ж буде далі. ”Встань на коліна,” — почула його напружений голос. Це не був наказ, проте проймало відчуття, що різке порушення його плану обернеться страшною бідою. І я послухалась, він теж  опустився поруч. Мав такий вигляд, наче от-от почне розшаровуватись на частини. Його сили катастрофічно  вичерпувались від намагання зібрати себе докупи. ”А тепер помолимось і зачнемо дитину від Святого Духа,” — напрочуд ніжно проказав він..." (Галина Мирослава)

 

"Ніщо так не виправдує людину, як традиція. “Так заведено”, — кажете ви. Гість ніяковіє і підкоряється, бо він лише гість, він не має морального права на руйнування чужих засадничих речей. “Мабуть, – думає він, — у цьому є свій потаємний зміст.” І робить спробу його віднайти. ,,У чужий монастир зі своїм статутом не лізь,” — згадує. І, поки не зірвався з гальм, не лізе. А що з того, що поліз би?! Перед традицією він безсилий. Правда завжди на стороні господаря. Микола  у себе вдома – пуп, він відчуває родове коріння в усьому ще з того часу, як засвоїв, що в українській абетці рівно тридцять три літери, не якихось 29  чи 35, а 33. Не дивно, що своїми улюбленими числами він завжди вибирає симетричне 11, пам’ятаючи, як “Отче наш”, що одинадцять земних років — циклічний період активності Сонця, а ще обирає шляхетну трійку...." (Галина Мирослава)

 

"«Написано від душі, але цього не надрукують. А от тобі «придрукують» — 10 років без права переписки. З німецького табору ти втік, з нашого тікати безнадійно... Отже, знищи все, коли хочеш жити»,— порадив мені Олексій Євдокимович, прочитавши мій рукопис ще за радянсьикх часів. Олексій Євдокимович Пономаренко був для мене не тільки вчителем, але й другом. Я звертався до нього з болючими проблемами, висловлював найпотаємніші думки. Ми часто розмовляли на «заборонені» теми: про Мазепу, Петра І., Грушевського. Іноді обговорювали й «політику партії» — колективізацію, голодомор. І захотілось написати, щоб спомини мої не канули в Лету, щоб нащадки знали, яка то насправді була політика...     До болі шкода було нищити свій рукопис, але зауваження Олексія Євдокимовича виявилися цілком слушними, я й сам розумів. І знищив. Тепер важко все відновити по пам'яті, адже пройшли десітиліття. І все ж таки спробую..." (Микола Колесник)

 

"Засинай, маленька,
Спочиває день.
Місяць чарів жменьку
В ліжко покладе.
Сон тебе поманить
В ночі дивосвіт.
Повезе у мандри
Темно-синій кит."

(Ніна Колодяжна)

 

"На розкриту долоню Улі несподівано впав жовтий листок — літо у розпалі. А день — надвечір'я.
— Улю, за твоїми словами, кульки були сріблястими, а Василь описав їх ...
— Василь? — притишила голос Уля. — Ви зустрічались?
— Так, зустрічались. Можна? Глянути, — Данило взяв листок з Уліної долоні. — І, за його словами, вони були зеленими. А в Устима — синіми. А Богдана — Богдана бачила не кульки.
— Зачекай. То у вас був збір, де ви говорили про іншопланетні кульки, а я про це ось щойно дізнаюся? Згадавши про них побічно..." (Олена Більчук)

 

"Миколай, Миколай, до нас в гості завітай!
Подарунки для малечі під подушки заховай!
До Святого Миколая діти мрії шлють в листах,
Хтось чекає на домівку, дехто мріє про літак..."

(Наталія Грегуль)

 

 

 

 

"Вони дивились на мене так, ніби хотіли увійти. Просто в мене. Потяг рівномірно гойдало, ложечка у склянці чаю постукувала. Араб під два метри, заледве не мокрий від напруження, поперемінно то  щільно стискав ноги докупи, то розпружував, дозволяючи їм розходитись у сторони. Його очі бігали з одного кутка в інший, ніби боячись провалитись у мене. Місця в купе було надто мало, щоб не помітити, що він не має куди себе подіти. З рухом потяга очевиднішало, що якби в купе не виявилось більше нікого, мені б не вдалось уникнути його рук. Підходила ніч. Ніч розхитаного вагона. Балакучий в’єтнамець з кожним свавільним кидком потяга вбік ближче підсувався до мене,  частіше дихав,  продовжуючи наполегливо розповідати мені про досягнення в’єтнамської медицини та про здобуту ним медичну освіту в Індії, про дуже потрібний йому для праці диплом нашого медінституту..." (Галина Мирослава)