Ілюстрація Марини Михайлошиної.
Галина Мирослава
А ВИ?
А у вас було так, щоби ви цілим класом аж вмирали від сміху? А у нас сьогодні було. Коли Мілько перший підняв руку на уроці, аби продекламувати вірш Тараса Шевченка, Ельмаз Муккарамівна відразу виголосила:
— Що ж, продовжує Омелян Луць.
Мілько, найгігантезніший у нашому класі (я теж вигнався, але мені до Мілька далеко), підвівся над нами, як вежа, поглянув на передні ряди парт, ніби з оглядового майданчика, та з надмірною самовпевненістю голосно почав:
— На панщині пшеницю жала,
Втомилася; не спочивать
Пішла в снопи, пошкандибала
Івана сина годувать.
А далі Омелько забувся. Стояв, мовчав, пильно видивляючись щось на стелі. Я автоматично теж задер голову, намагаючись поглянути, чи нема якоїсь загрози згори, припустимо, павука на павутині. Я їх справді боюся. Чую — йому почали підказувати:
— Воно сповитеє...
Мілько недочув, та й годі було вчути в нашому шурхотінні й шепотінні, натомість він почав відсебенькати:
— Воно спочитеє співало
У холодочку за столом.
Ельмаз Муккарамівна, поза очі вся школа називає її Енциклопедівною, навіть очі закотила від такого незвичного трактування Шевченківського ''Сну'', а ми не втримались — як пирскнемо цілим класом зо сміху, луна пішла. Енциклопедівна й собі розреготалась за нами, хоча видно було, що старанно стримувалась. Мілько ж, ніби зачарований, гордовито стояв, ні на кого не звертаючи уваги, і правив далі своє:
— Розповіла, нагодувала...
Так виразно вицвірінькнув ''розповіла'' замість ''розповила'', що всі знову покотилися від сміху. Нас аж розносило, а Мілько не зважав, навпаки — спокійно стояв, як електричний стовп, якому зовсім байдуже, що поруч тече струм, і намагався згадати, що треба казати далі.
Давно я так не реготав на уроці.
На перерві ми продовжували жартувати між собою, кпинити, перекручуючи вірш. Аскольд згадав про стіл і розважив нас власними підмінами слів:
— На панщині пшеницю їла,
Наїлася, та й спочивать.
Денис запропонував своє дворяддя:
— Воно спочитеє мовчало,
Співали кури під столом.
Я й собі встругнув, але вже зовсім не дотримуючись Шевченкових рядків :
— А сніп лежав попід столом,
Сповитий...
І затнувся. Артур не став чекати, поки я щось придумаю, вигукнув:
— Мотузком.
Незабутні моменти. А на наступному уроці весь клас почувався на рідкість розслаблено, навіть Енциклопедівна. У мене було відчуття, що я перетворився на кульку, яку на попередньому уроці надули, а тепер-от вона здулась. Енциклопедівна запропонувала нам погратись у складання рим до слів, опісля до коротеньких речень. А коли ми награлися, додала, що буде чесніше та краще, коли ми висловлюватимемо свою думку власними словами, простими реченнями чи римованими, пояснила, що перекручувати чужі висловлювання не гоже, треба завжди думати своєю головою. Вона ще щось говорила, ми, втомлені та щасливі, намагались уважно слухати. Щодо мене, то мене, щиро кажучи, хилило до сну. Я не звик до тиші в класі. А тоді, мені здавалось, можна було почути не лише мух і комарів, навіть німих метеликів, якби вони тихенько застигли зі складеними крильцями десь у кутку.
А ви щось подібне переживали в школі?
Оповідання люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Більше творів Галини Мирослави на нашому сайті:
