Борис Остапенко. Поезії зі збірки «Уведення до храму» (2008 р.)


 

Картина художника Володимира Козюка.

Картина художника Володимира Козюка.

 

 

 

Борис Остапенко

ПАМ'ЯТЬ КРОВІ

СТРОФИ ПРО УКРАЇНУ

І

Як одчахнута від дуба гілка,
Вже давно без тебе я б зачах,
Бо тобою повна кожна жилка,
Бо сльоза твоя — в моїх очах...

Матінко стражденна Україно,
Я тобі віддам без каяття
Навіть серце, тільки б на хвилину
Щоб продовжилось твоє життя...
1969 р.


2

Хай злостивці знають: доки дишу,
Поміж нами не забити клин.
Бо мені мороз твій найтепліший,
Бо мені солодкий твій полин.

До твого прадавнього знамена
Притуляю зболене чоло:
Ти ще величавіша для мене
Крізь сльозу, як збільшувальне скло...
1971 р.


3

Та які ж ми діти України,
Як її так боїмось любить,
Як забули мову солов'їну —
Родоводу золотисту нить?

Вимира наш генотип здоровий,
Як туман той, нація зника:
Не залізо ж, а залізи в крові
Прапраправнуків Залізняка...
1985 р.


4

ЗВЕРШИЛОСЬ!!! НЕЗАЛЕЖНІСТЬ!!
СОНЦЕ! ВОЛЯ...
Чому ж це "небо ... синє, та не те",
Чому на українському роздоллі
Бузковий кущ печально так цвіте?

Обносять з нього купол білопінний,
Щоб цвіт з п'ятьма пелюстками знайти.
Як сам знайду — віддам тобі, Вкраїно,
Мені не треба, поки в горі ти...
2003 р.


5

Від козацької шаблі
Відхрестились давно.
Ми ще й тризуб на ґаблі
Віддамо заодно.

Де той дух наш, братове,
Що сильніш за мечі?
Пам'ять нашої крові
Гасне згарком свічі...
2002 р.

 
6

Моя українко незламна — червона калино!
Зціли нас, бо так ужалила підступна змія,
Що нам перестали боліти страждання Вкраїни,
Якщо і болить що,  то тільки бідонька своя.

Зціли українців, нескорена горда краянко,
Верни вільнолюбності гени і дух бойовий.
А сили не стане — візьми мою кров до останку,
Якщо з неї вийде хоч ягідка в кетяжок твій...
2004 р.

 

* * *

 

ЦЕЙ КРАЙ

Цей край, де вперше ти побачив
На вишнях цвіт,
Де у людей несхитну вдачу
Узяв граніт,

Де синяву у душу небо
Тобі влива,
Де зроду найдорожче в тебе —
Проста трава,

Де снігурем червоногрудим
Горить зоря,
Де почуттям зміліли люди,
Як ті моря,

Де мул заносить пісню рідну,
Як джерело,
Де зубром вимирає бідне
Твоє село,

Де обеліски край діброви
Згнили в журбі, —
Забути все це пам'ять крові
Не дасть тобі!

 

* * *

 

МАТЕРИНІ СОНЯШНИКИ

Я в отчий край ранесенько вертаю,
Хто знає легшу і солодшу путь?
Зоря чомусь на заході світає —
То соняхи матусині цвітуть...

Ах, соняшники — сонечка розквітлі,
Ласкаві промінці мого села!
Від вас на світі стало більше світла
І в серці більше затишку й тепла.

На їх уклін і я вклонивсь низенько,
Зняв одному гарбузика з плеча.
А он від сапки відірвалась ненька
З ласкавою журинкою в очах.

Та відцвіла вже соняхів родина,
Лише один і в заметіль цвіте.
То матінка край білої стежини
Зі сходу вигляда своїх дітей.

Спішім, летім до матері додому,
Для неї ми як сонце золоте,
Вертаймося крізь далеч невідому,
Допоки рідний соняшник цвіте.

 


* * *

 


ВИШИЛА МАТІНКА

Вишила матінка два рушники —
Двійко розквітчаних райдуг...

Вишила матінка два рушники.
Впала на першому — радість.

Вишила матінка два рушники —
Геть покололися руки...

Вишила матінка два рушники.
Другий - червоний од муки...

Вишила матінка два рушники:
— Сину, тобі один буде...

Вишила матінка два рушники:
— Інший хай лишиться людям...

Вишила матінка два рушники:
— Сину мій, сам вибирай ти...

Вишила матінка два рушники:
— Ви мені другого дайте...

 


* * *

 


СТЕЖИНА

Шляхи, гостинці, путівці, дороги...
За все життя я стільки їх сходив!
Та тільки ця стежинка від порога
Змогла мені відкрить Країну див.

Така вона просвітлена, бо й досі          
Матусиною ласкою цвіте.
Промчу по ній, як у дитинстві, босий —
І всі незгоди із душі змете.

Вона мене водила в далі гожі,
Відводила від всякої біди.
На неї сонях наступить не може,
Щоб не зітерти дорогі сліди.

Бо знає, що я знову повернуся,
Аби із них узять собі тепла,
Яке, йдучи крізь терни, тут матуся,
Як воду із криниці, пронесла.

Слідочки ті і досі не схололи
На стежечці із пахощами трав,
З якої я не збочував ніколи,
Хіба що коли сапку в руки брав.

Співуча, тепла, лагідна, єдина —
На південь, аж до сонечка біжить.
Моя кровинко, стежечко-стежино,
Верни мені матусю хоч на мить.

 

* * *

 

РУШНИКИ

П'ять рушників на білих-білих стінах
Повисли у старенькій нашій хаті.
Злетілися до них зозулі сиві,
Щоб нам щасливих років накувати.

І півники на рушниках співають
Щодосвітка, щоб ми не спали довго.
Ті незабутні вишивки, матусе,
Немов літописи життя твойого.

Де кожен день твій, наче на долоні:
Тут чорним хрестиком лягала мука,
Червона нитка радість наснувала,
А жовта залишила слід розлуки.

А голубою вишиті надії.
І ті пісні, яких співала дітям
І розливала на тонку тканину,
Не висихали там усі ці літа.

Ті рушники щоденно я читаю
І вчуся, ніби по найкращій книзі...
Вони і досі, через стільки років,
Над нашими портретами донизу

Звисають тихо... І мені здається,
Що то не рушники, а білі крила,
Які для нас наготувала мати,
Щоб ми життя безкрилими не стріли.

 

* * *

 

ЧЕРВОНА НИТКА

П'ять ниточок на полотно лягали,
Коли ти доньці й чотирьом синам
Дороги найсвітліші вишивала,
Щасливу долю готувала нам.

А голка пучечки тобі сколола,
Бо ти наперстки нам приберегла,
Щоб кожен міг не тільки пальці голі,
А, може, й серце захистить од зла.

Ось ще кольнуло — й вишивання миттю
Зафарбувала крапелька свята...
Пройшла червоною тією ниттю
Твоя любов крізь все моє життя.

То чом же, степова моя лелітко,
Твій шлях скінчився між зелених трав?
Чи засилив тобі коротшу нитку,
Чи вузлика невміло зав'язав?

П'ять ниточок розквітнули узорно.
Чом шостої нема на полотні?
Матусю, на твою домівку чорну
Світ білий свій як обмінять мені?

 

 

 

Картина художника Володимира Козюка.

Картина художника Володимира Козюка.

 

 

 

ВОЛОШКА В ЛІСІ

Якось волошку стрів я на галяві —
Якась біда закинула у ліс,
У цю чужу, холодну їй державу
Дубів і грабів, сосен та беріз.

Їй випало самотньою там жити
Далеко від землі своїх батьків,
Без вірного плеча густого жита
Та золотої мови колосків.

Не знала зроду, як у стебла силу
Вливає жайвора віолончель.
І поглядів зі стежки не ловила
Таких же синіх, як сама, очей...

... Як цій рослинці — лісова поляна,
Такі чужі ми рідній стороні.
Коріння наше з кожним літом в'яне:
Душа і гордість, мова та пісні.

Пробач мені, волошко синьочола,
Що впала зіронька твоя в траву,
Що не змогла ти жить без свого Поля,
А я без Україноньки живу...

 

* * *

 

СТОЛІТНИК

Гіркий-гіркий, немов розлука довга,
Столітник виглядає із вікна,
Ждучи мене із дальньої дороги...
І тихе спогадання вирина...

У нього щось високе є від нені,
Адже в дитинстві щем усіх недух
Він колючками забирав од мене,
Неначе мати від дітей — біду.

Ні кольору, ні трунку запашного,
І не летять до нього солов'ї,
Але у скруті ідемо до нього:
Цілющий він, як доторки твої,

Коли купала в літеплі мене ти,
У чебрецевій ранішній росі
І в пісні українській!.. Мов планета,
Моя душа світатиме в ясі,

Коли столітник стану поливати,
Щоб матері приніс ясних століть...
Гіркий, як часом правда гіркувата,
На підвіконні сонячнім стоїть...

 

* * *

 

ПЕРЕПІЛКА

Липнева зоря ледь устала над світом —
Пішла ти, матусю, у вічні поля
Поглянуть,чи гарно вродилося жито,
Чи добре спочила до жнива земля...

Погладила соняху світлу голівку,
Звела переламаного колоска...
Стерня, об яку ти кололась довіку,
Чомусь тепер серце моє дотика...

Сама ж ти, як сонях, зростала на нивах
І хоч стільки кіп нав'язала в житті —
На третій полукіпок літ своїх сивих
Не встигла зв'язать три снопи золоті.

Не здужалала три перевесла скрутити...
Розсипалися колоски твоїх днів...
Прости, перепілко з крилом перебитим,
Що біль твій забрати собі не зумів!

 

* * *

 

НАША ПІСНЯ

Як же стало в Україні тісно!
Мов за ґратами - душа твоя.
Бо кудись поділась рідна пісня
З лагідним акцентом солов'я.

Соняшник чужинських так наслухавсь,
Замість тих, що дарував нам Бог,
Аж у безумі зелене вухо
Сам собі відтяв, як той Ван Гог...

Тільки ми свої пісні священні
Кидаєм, як у бою мечі,
Здаємо, як воїнські знамена,
У полон ганебний ідучи.

Розтають, зникають наші сили,
Як сніги з овеснених дібров:
...Перейнять чужі пісні — це в жили
Перелить не тої групи кров.

 

* * *

 

РУЖІ

До лісу я спішу нарвать шипшини,
Плоди ці й справді дуже помічні.
Та перший кущ зустрів так негостинно:
Чень, жаль свої скарби віддать мені.

Вчепився, як зубами, в сорочину,
До ліктя розпанахавши рукав,
А як зривав я третю насінину,
У руку зозла гострячка загнав.

Ну й молодчина! Бо в троянд сліпучих,
Що від шипшиноньки пішли колись,
Геть затупилися шипи колючі -
Під лезом селекційним, знать, звелись.

...І в нас такі шипи - жагу до волі,                    
Готовність боронить себе від бід, -
Чужинці постинали, і поволі
Забули ми свій древній родовід.

І на поталу зайдам ненаситним,
Як ружі - цвіт, ми віддали сповна
Коріння, пісню, мову самоцвітну
І волелюбних предків імена.

 

* * *

 

ШИПШИНА

...А коли на плоди дорогі розжилась ти, шипшино,
Відчинила до тебе скрипучі ворота біда:
Стали люди обносить червоне багатство осіннє,
Не хвилюючись, що на насіння не буде й плода.

Обдирали з гіллям, шматували гнучке твоє тіло,
Так що скоро донизу схилилася, ледве жива.
Ти ж усе дозволяла, шипшино, все мовчки терпіла —
Ну хоча б одного лиходія штрикнула, бува...

А коли я хотів підв'язати надламану вітку,
Щоби зовсім не всохла — ти в руку встромила мені
І зламала шипа там болючого, наче та плітка,
Ще і досі осколком ятрить він десь у глибині.

Батьківщино моя - мій одвічний шипшиновий болю,
Хоч у серце мені ти колючку загнала без слів,
Та я зла не таю:
тільки б ти розцвіла на роздоллі
Та щоб зламаний шип той нітрошки тобі не болів.

 


* * *

 


КУЩ БУЗКУ

Бузковий кущ до нашої хатини
Горнувся, щоб узять собі тепла.
Видать, ота стіна, звичайна, синя,
Для нього батьківщиною була.

А в росяному травні, на світанні,
Узявши врубелівських кольорів,
Той скромний кущ робився невпізнанним:
Не цвів, а не згоряючи горів.

Аж відсвіти крізь голубе віконце
У хату кидав той квітучий стіг.
Сам Клод Моне в своїм "Бузку на сонці"
Так світлоносність передать не зміг.

А пахощі такі були, що безом
Нам пахнув навіть дим із димаря.
І солов'ї в саду впадали в безум —
Так тьохкали ні світ ані зоря...

Того куща нема вже — є лиш пам'ять:
З вологим фіолетом на боку
Встає з тих пір веселка над степами,
Як доторкнулась нашого бузку...

 

 

 

Клод Моне. Бузок на сонці.

Клод Моне. «Бузок на сонці».

 

 

 

СТАРИЙ ВІТРЯК

У музеї під відкритим небом,
Нібито в притулку, дожива.
А йому ще вергать жорно треба,
Сипать борошно із рукава,

Ще гнуздать вітри шістьма руками,
Та забрали в нього волю - рух.
Тільки не змогли забрати пам'ять -
Півторастолітній житній дух.

 


***
На сонечка ромашок вийшли жатки,
Серпи в похід на звіробій пішли.
Під косами ницьма трибарвні братки —
Мої троюрідні брати — лягли.

То не лікарські помічні рослини
Шлемо вагонами без перепон —
По квітці, по корінчику й стеблині          
Вивозим Україну за кордон.

Міняємо на срібняки злиденні
Її здоров'я, силу та красу...
Простіть мені, брати мої зелені,
Що серця не підставив під косу...
(1985 р.)

 

* * *

 

ВОЛОШКИ

Вже стільки днів земля не просихає,
Так нудно дощ шумить собі, шумить.
Довкола сіре все - уже й не знаю,
Чи там, за хмарами, ще є блакить.

Та раптом над дорогою, у житі,
Три крапелинки неба я уздрів -
Дорогоцінні, свіжі, перемиті,
Хитались між достиглих колосків.

Волошки рідні, ви мені надію
Вернули, що не вічні ці дощі.
Що обрій невзабар заголубіє
І знову сонце зійде у душі.

То як мені без квітів цих прожити,
Коли вони - моєї віри знак?
Ще дід казав, що без волошок жито
Не жито ще - лише буденний злак.

І як побачу квіти ці в корзинах,
Одразу струмом думка б'є страшна:
То не волошки понесли на ринок,
А барву голубу зі знамена.

 

* * *

 

НЕЗНИЩЕННА ТРАВА

Хто в дитинстві це зілля
не знаходив у травах,
Щоб до рани прикласти
прохолоду листка?

І відразу весь біль
та долонька шершава
Забирала, як тепла
материнська рука...

Подорожнику тихий -
незрадливий мій брате,
Твоє листя цілюще
я на душу кладу,

Бо щемить там стежина
до далекої хати,
І вода із криниці,
й кожна гілка в саду...

Подорожнику скромний -
побратиме єдиний,
Навіть пам'ять твій доторк    
повертає мені,

Щоби не забував я,
звідки наше коріння,
Пам'ятав найсолодші
українські пісні...

Притуляю до серця
мову цю солов'їну,
Що й сама, як ця добра,                                                      
незнищенна трава:

Як її не топтали,
як не рвали з корінням,
Вона й досі цілюща,
незборима, жива!

 


***
Звідки в тебе ця тривога?
Все ж тут, як було одвік:
Стежка держиться порога,
Наче роду - чоловік;

На штахетині он глечик
Передзвони дня збира;
Ластів'яток грай з гніздечок -
Все одно, що світло з бра.

Ще жива душа обійстя -
Нестолочений спориш.
Все тут на своєму місці,
Все тут, як було раніш.

...Тільки бідний сонях тяжко
Все зітхає у кулак:
Без матусиної ласки
Не розквітне ну ніяк!

 

* * *

 

РІДНА СТОРОНА

Чом же ми збайдужіли до неї?
Може, в наших жилах скисла кров,
Чи проліг між нами та землею
Пласт ізоляційний підошов?

Забуваєм босими ходити
По цілющій луговій росі,
Забуваєм теплий запах жита,
Голос перепілки у вівсі.

Забуваєм, як співа стежина,
По якій вертаються в село.
Забуваєм батьківську хатину,
Звідки сонце кожному зійшло.

Забуваєм предківські могили,
Забуваєм матерів живих,
Що колись під серцем нас носили,
Що несуть у серці нас довік.

Забуваєм, що вмирає поле,
Знемагаючи у боротьбі.
Забуваєм хоч би краплю болю
Забирать з його долонь собі.

Забуваєм все, що так любили,
Чим ізмалку дорожили ми.
Забуваєм, що на світ цей білий
Нам судилося прийти людьми...

 

 

Картина художника Володимира Козюка.

Картина художника Володимира Козюка.

Матеріали люб'язно надіслані автором спеціально для читачів "Малої Сторінки".

 

 

Читаймо також на нашому сайті:

Борис Васильович Остапенко — український поет, член Національної спілки письменників УкраїниБорис Васильович Остапенко — український поет, член Національної спілки письменників України, лауреат премії Національної спілки журналістів України «Золоте перо» (2001), лауреат Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка, лауреат обласної премії імені Михайла Клименко (2012).

 


Останні коментарі до сторінки
«Борис Остапенко. Поезії зі збірки «Уведення до храму» (2008 р.)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми