Юрій Гундарєв. «Дзен-день» (ужинок філософських та ліричних поезій)

Чуття

Порожня, мов кімната, голова,

в якій гуляє одинокий вітер…

Я часом чую, як росте трава,

поміж собою розмовляють квіти,

освідчуються в коханні риби —

все навкруги освячене любов‘ю,

і гребені на хвилях, наче німби,

спалахують над темною водою…

Натягнуті чуття, мов тятива, —

здається, що один на цілім світі…

Порожня, як кімната, голова,

в якій гуляє божевільний вітер.

 * * *

Жінка

Ти народила.

І захистила.

Справжнім бути

навчила теж ти…

Подарувала

потужні крила

і наказала:

лети!

 * * *

Віддзеркалення

У сірій калюжі, відчуваючи сморід,

можна розгледіти гній.

А можна побачити срібні зорі,

що відбиваються в ній.

Можна в картині розгледіти фарб

лиш загрунтовані льони.

А можна побачити духовний скарб —

якщо це Шагал чи Чюрльоніс.

Можна у вірші розгледіти слів

лиш побудову строгу.

А можна — просто ридати від сліз,

наче спілкуєшся з Богом.

Можна в очах розгледіти скло —

кришталик чи круглу зіницю.

А можна там прочитати любов —

бездонну і чисту криницю.

У сірій калюжі, відчуваючи сморід,

можна розгледіти гній.

А можна побачити срібні зорі,

що відбиваються в ній.

 * * *

Літери на снігу

Артемію

Зів‘ялим листям падають вірші…

Крокуєм паркетом блискучого льоду.

Тобі — вже дев‘ять, мені — трішки більше.

Зима демонструє кришталеву вроду.

Сонце сліпить, що аж на очах сльози.

Тримаємо в рукавицях палиці лижні.

Ти зупиняєшся на самому розі

і металевим стрижнем виводиш лінії.

Здіймаєш бризок фонтан на бігу,

подібний крихітному кораблю…

Цілую очима літери на снігу:

«Тату, я тебе люблю!».

 * * *

Крила

Крила — це, в принципі, марна річ,

як, скажімо, характеру зайва риса:

скажіть, як спати з ними всю ніч,

а потім удень протирати крісло?

Що ними корисного зробити можна:

потиснути чиюсь потрібну руку,

порахувати купюру геть кожну,

комусь підправити ніжно перуку?

Крила мають присмак астрального —

щось таке надзвичайне, найвище…

А що ними можна — конкретно, реально?

Літати хіба…

Так навіщо?

 * * *

Коли вмирають нації

«Нації вмирають не від інфаркту.
Спочатку їм відбирає мову…»
               Ліна Костенко

Від хамства вмирають нації,

а не від інфаркту —

це констатація

факту.

Нації вбиває брехня,

а не інфаркти —

оця цинічна війна

фактів.

Коли замість мови колодязної

нам суржик обскубаний впарюють

і, ніби тупим бульдозером,

розчавлюють творчі паростки,

коли гаснуть ліхтарики,

коли не відчуваєш мить як блаженство,

коли натовп Шарикових

розпинає Преображенських,

коли кращих забирає від нас

час - холоднокровний вбивця

і йдуть в небуття Тарас,

Леся, Іван, Коцюбинський…

Але приходять Прохасько, Жадан,

Славко, генерал Залужний,

 Ярослава Магучіх і Пліш Богдан,

Онука, Сильвестров, Забужко…

Коли самовіддано цілододобово

виконують хлопці й дівчата

місію, покладену самим Богом, —

нас захищати.

Ні, нашій сильній нації

не впасти після інфаркту —

це констатація

факту.

Ні, нашій гідній нації

не страшні ніякі віруси…

І ми знаємо це.

Віримо!..

Від хамства вмирають нації,

а не від інфаркту —

це констатація

факту.

 * * *

Бабин Яр

29 вересня — День пам‘яті жертв Бабиного Яру

"… На вулиці Артема вже було суцільне стовпотворіння. Люди з вузлами, з колясками, різні двоколки, підводи… Серед вузлів і валіз лежали хворі, гронами сиділи діточки. Немовлят іноді везли по двоє, по троє в одній колясці. Дуже багато було тих, що проводжають: сусіди, друзі, родичі допомагали нести речі, вели хворих, а то й несли їх на запліччі…"

(Анатолій Кузнєцов, «Бабин Яр»)

Це мій друг Фіма,

літні сандалі…

Зустрілись очима,

проходить далі.

Ось іде Софа -

дівчина з бантом,

я був закоханий…

Тепер - панна.

Це мій вчитель музики -

комірець зім‘ятий,

відірвані гудзики…

Стакато … сто катів…

Це іде мій сум,

це крокує пам‘ять

про людську красу,

що розіп‘яли…

* * *

Кільця

Переконаний: кожен звук

має власний запах і колір:

ось, звичайно, Телоніус Мунк,

це, ясна річ, Колтрейн.

Переконаний: кожна мить

має різних відтінків жмуток:

просто сонцем оця зорить,

а та навіває смуток.

Переконаний: кожен рік,

мов чергове кільце на пні:

марних сил і страждань потік,

вітром часу віднесені дні…

* * *

Місячна соната

Зорі, як срібне намисто,

що випромінюють магічну красу,

тихо стікають на місто,

що майже відійшло до сну, —

на вулиці, площі й сквери,

на візерунки карнизів,

що тануть, ніби хімери, —

донизу, донизу, донизу —

і на мої самотні тюльпани,

що на лавці, ніби із скла,

я залишаю для пані,

яка так і не прийшла,

але, колисаю надію,

продовжує свій тривалий рух,

сповнений спазму бездії,

вдаль — до моїх рук…

 * * *

За склом

Пробач за те, що вже було,

за те, що не пробачений…

У клітці мов з подвійним склом,

стою безкрилий, страчений.

Стікає біль з мого чола,

у вухах — септакорди…

Чому почути не змогла

беззахисність нескорену?

Все робиш ти собі на зло —

смієшся, знову плачеш…

Пробач за те, що відплило,

немов примарна качка.

 * * *

Страта

Мене на площу привели для страти,

я ледь дійшов з розбитими ногами…

У вічі пильно подивився кату,

і відповідь отримав батогами.

Навколо раптом все зареготало,

коли із натовпу каміння полетіло…

Одразу сонце зовсім чорним стало,

неначе в небі вирили могилу.

На мене насувався подих зламу —

розчавили, принизили, зламали…

Але я відчував флюїди мами —

в її обійми заповзав, як равлик.

А потім все замовкло, оніміло —

хтось вимкнув регіт бісових симфоній!

Мов човен, пропливало мертве тіло

в калюжі теплій і такій червоній…

Та раптом дівчинка — руда, як сонце,

питає тихо, чи я буду пити,

так очі світяться, неначе два віконця…

Я зрозумів, що буду далі жити.

Але тягар образ з плечей я скинув —

вони ж не знали, що було робити…

Засяє знову сонце в небі синім,

щоб просто жити…

Жити і любити.

* * *

Моя душа

«Блакить мою душу обвіяла…»

Павло Тичина

Летить душа

за небокрай —

у тихий рай…

Не поспішай!

Моя душа,

як на хресті, —

на самоті…

Не залишай!

Моя душа

ковтає жаль

чужих страждань…

Не зневажай!

Кричить душа

від тих заграв —

червоних справ…

Ні, не прощай!

Летить душа,

за небокрай —

у тихий рай…

Не поспішай!

Не поспішай…

Не поспішай…

Не поспішай…

* * *

Фотозбільшення

Брехня — це крапля, що камінь точить,

вона проявляється, як на плівці...

Це вочевидь саме той злочин,

що розкривається без поліції.

Брехні не буває в ім‘я чи заради,

тут виправдання жодні — зайві…

Брехня, як завжди, — прихована зрада,

вони переплетені щільно, навзаєм.

Брехню ні вивести, ні стерти ластиком,

вона все одно проступає назовні.

Тож це аксіома.

Жанру класика.

Антоніоні.

 * * *

Відчуй!

Відчуй, що поруч,

що мовчки —

кричу,

що тихо молюся

за тебе,

що тілом,

душею

з тобою —

відчуй!..

Мовчить

незворушне небо.

І це не струмок,

а потужна лава —

щоденні здобутки і втрати.

Це хрест і, на щастя,

священне право —

кохати,

кохати,

кохати…

 * * *

Львівський трамвай

Стрибну на трамвая приступку,

зі дзвоном вперед покочу:

ось стрімко крокує Ступка,

ось каву п‘є Покальчук.

А ось — як взагалі повірити? —

навіть у горлі ком:

рудий весь з очима сірими —

Франко…

А це — граціозний, мов кіт

від самопальних кутюр,

геній, піжон, ерудит —

юний Роман Віктюк.

А ось для пані вибирає квіти

красень у шарфу помаранчевому…

Такого як не помітити?

Звичайно ж — Сергій Данченко.

У лабірінті вузеньких вулиць,

у млі незворушних століть,

наче пчілка у вулику,

старенький трамвай дзеленчить…

Обличчя суворих будинків

витягнуті, мов у Ель Греко.

Сонце спілою динею

десь майорить далеко.

Стрибну на трамвая приступку,

відчую, як тінь, самоту.

Підступить сльоза підступна —

я її проковтну…

 * * *

Мовчання

Мовчання — це вир ненароджених слів,

що б‘ються під серцем щомиті —

і вдень наяву, і вночі уві сні,

а потім вмирають, як квіти…

А взагалі, чи комусь потрібен

грунтовний відвертий звіт

за, так би мовити, звітний період

ніким не бачених літ?

І справді, чи комусь цікава

добірка твоїх стенограм —

вся чорна, наче подвійна кава,

з краплинами світлих плям?

Чи хочеш вийти на площу, може,

і всім прокричати: «Ось я!

Почуйте, люди! Почуй мене, Боже!»?

Ну, як — достоєвщина ця?..

Мовчання — це струм ще не вбитих мрій,

що б‘ються під серцем щомиті —

не поза грою, а завжди у грі, —

і згодом зростають, як діти.

 * * *

Закатований вірш

Мій вірш катували внизу у підвалі,

лиш крик виривався у нього з грудей…

Але він підвівся і рушив далі —

нагору, скоріш до людей.

Він все пам‘ятає, але всім пробачив

і далі по лезу йде босоніж…

Він все відчуває, страждає і плаче,

бо він є творець, він — Вірш!

* * *

Інша

Хтось ходить міцно по землі.

Ти, наче птах, летиш угору.

Чіпляють маківки голів

Легких чобіт дзвінкі підбори.

Хтось до землі навік прикутий.

Ти ж у повітрі, адже інша…

І той, як хрест, несе спокуту,

Хто служить прозі, а не віршам.

 Мона

У мене була кішка,

і звали її Мона.

Лягала до мене у ліжко —

під килим ховалась від грому.

У неї були очі,

наче якісь світлофори:

зелені — серед ночі,

а вдень — жовто-прозорі.

Ми разом з нею читали

і музику слухали разом…

А потім її не стало —

і щось обірвалося зразу.

Поклали її в коробку —

ту, що із-під взуття,

у цьому картонному гробику

зібрали її в небуття.

Так захотілося плакати,

та соромно було сліз,

коли металева лапа

рила в грудневій землі.

Тепер я один читаю,

а музику взагалі не слухаю.

Раніше не міг і представити —

на рівному місці й… туга…

Здавалося, це взагалі смішно!

Крадеться хвиля солона…

У мене була кішка,

і звали її Мона.

 * * *

Мур

Немає сліз —

гірких валіз,

на дні яких лиш сум…

Немає дум,

лише уламки фраз,

пустих образ…

Усе гаразд.

Усе давно мовчить

під білим стягом.

Лиш тихо плаче уночі

забутий янгол…

Немає вже, здається, сил

на невідоме завтра.

Сьогодні ж падає на стіл,

неначе бита карта…

Немає сліз —

гірких валіз,

на дні яких лиш сум,

що б‘є, мов струм,

точніше, бив,

о мур журби…

 * * *

Повітря

Знову чисте Бахове «Повітря»

піднімає душу догори…

Розтікається по жилах віра

в Того, хто все це для нас створив.

Розтікається по жилах віра

попри божевільний регіт бомб…

Знову чисте Бахове «Повітря»

повертає нам надію на любов.

* * *

Осінній трамвай

Ти робиш вигляд, що тепер ми — друзі.

Я розумію, що тепер — твій друг.

Тож ясно, що немає місця тузі,

картинному заламуванню рук…

Пливе салон осіннього трамвая,

твій ніжний профіль відбиває скло…

Ти робиш вигляд, що життя триває.

А я вже знаю, що воно було.

* * *

Аве Марія

Якщо можеш сказати стисло,

не розтікайся розлого,

адже немає крісла

для теревенів із Богом.

Скажи тільки першу фразу

і таймер ввімкни: раз, два, три…

Тож Він зрозуміє одразу

все без словесної гри.

«Аве Марію» хвилинну

згадай-но Шуберта Франца!

Це мов прозора молитва

натщесерце вранці…

* * *

Дощове

Дощ іде. Як у Маркеса — тридцять третій день.

День… Дзень… Дзелень…

Дощ іде. Тридцять три мільйони крапель.

Крапель… Скальпель… Кахель…

Дощ іде. Тридцять три — магічне число.

Число… Весло... Скло...

Тридцять третій день

дощ іде…

* * *

Перехрестя

Ось перехрестя.

Де дорога?

Чиї залишились адреси?

Ідеш до Бога?

Чи від Бога?

Перехрестити?

Перекреслити?

Ось перехрестя.

Де дорога?

Пиха, бажання, інтереси…

Ідеш до Бога?

Чи від Бога?

Безслідно зникнеш?

Чи воскреснеш?

* * *

Кільце гармонії

Моє місце — п‘яте, а Ваше — сьоме,

колонна зала, п‘ятий ряд.

Ми майже поруч, але не знайомі,

і познайомимося, схоже, навряд…

Сьогодні справжнє випробування

для найвитонченішого вуха:

у програмі — фрагменти Вагнера

з «Кільця Нібелунгів».

З перших тактів скрипки,

з щемних нот готичного хору

наші душі злітають стрімко —

раз! — вертикально вгору

й гойдаються разом на люстрі,

безпечні і невагомі,

в якомусь бурхливому русі…

Порожні місця — п‘яте і сьоме.

* * *

Розірвана рима

Він сам намалював її образ,

присвячував незвичні вірші…

А вона була ближче до прози —

трішечки інша…

Коли, зрештою, зрозумів це,

закинув поезію зовсім…

Та підліток нерозумний — серце

складає рими й досі.

* * *

Чотки

Перебираю дні, мов чотки,

в обіймах звичного безсоння

і чую серця тихі кроки

щомиті в напрямку до сонця.

* * *

Муза

         «О, панно Інно, панно Інно!

         Я — сам. Вікно. Сніги…»

                     Павло Тичина

О, пані Музо гонорова!

Я — сам. Вікно. Дощить…

Збираю віршів ваших грона,

і сльози у душі.

Гортаю подумки рядки,

йде кругом голова…

Погоджуюся залюбки:

все це лише слова.

Слова — нащадки творчих мук…

А за вікном дощить…

Все зрозуміло. Таж чому —

ті сльози у душі?!

* * *

Дзен-день

Жодних тут одкровень

і ніякої тайни…

Жити так, наче кожен день —

перший твій і останній.

Все з нуля, як Гоген,

відкидай всі вагання!

Жити так, наче кожен день —

перший твій і останній.

Будь стійким, ніби дзен,

мов чернець із Китаю…

Жити так, наче кожен день -

перший твій і останній.

* * *

Тріумфальна арка

Крокую парком.

Згадав Ремарка.

Війна у книжці:

і раптом — ніжність…

Та більше — сум:

вбивають красу…

Лунає сирена.

 Час воєнний.

Ось їде коляска.

Пропускаю: будь ласка!

Як в поганому сні:

діти війни…

Дзеленчить горобець:

війні — кінець!

Чи брешеш, сірий?

Та як без віри?

Крокую парком.

У небі — арка…

Тріумфальна!

І сонця факел.

* * *

Аксіома

Ніхто ніщо не піднесе на таці,

ніхто ніщо так просто вам не дасть —

щодня потрібна відчайдушна праця…

Це аксіома.

Як Екклезіаст.

* * *

Народження

Коли щось бринить уві сні,

присмАк на губах солоний,

коли шепочуть якісь голоси,

і аж пітніють долоні…

Готуйся пологи приймати,

напевно, уже не спиш…

У ці хвилини ти — мати:

народжуєтся вірш…

Тож лясни його по сідниці

і відштовхни від грудей —

хай світло своє зірницею

мерщій несе до людей!

* * *

Кава з «Онукою»

Власне, за дуже великим рахунком,

чи, як кажуть сьогодні, за гамбурзьким,

не варто валізи збирати хутко

і пхатися кудись на Багами.

Чи дертися по кар‘єрній драбині,

опановуючи технологію підстав та інтриг

і раптом згадуючи про високі святині,

лише коли тінь накриває поріг.

Чи на гроші, щедро омиті потом

придбати уживаний мерседес,

щоб потім його зухвала гопота

кинула розбитим вщент бознаде.

Чи вкладати останні крихти в банки,

що тануть посмішкою чеширського кота,

чи гратися в інші бізнес-обманки,

що спалахують жваво то тут, то там.

Щось прихопити в труну — моветон,

але ж ця подорож  остання твоя — до небес,

візьми із собою хоча б телефон!

Всевишній навряд чи почує тебе…

Краще просто візьму твою руку,

підемо в кафе крізь краплини дощу…

Замовлю дві кави. Поставлю «Онуку».

І щастям, як тістечком, тебе пригощу.