Ілюстрація Лесі Морякової.
Валентина Турчин
ВІТРИК ШУКАЄ ДРУЗІВ
Вітрик ще зранку вирушив на пошуки друга. Від відірвався від тата Вітру на хвилинку, поки той впорядковував розлогі чуби дерев. Як всі цікаві малюки, він вирішив пошукати пригод у лісі. Тато однак поки не помітив його зникнення — можна вивчати закутки і шукати друзів. Вітрик знав, що в лісі не тільки багато цікавого, там також чатує і небезпека, але про це зараз волів не думати.
— Агов, це я! — вигукнув так, щоб почули довколишні мешканці.
Відповіді не отримав, тільки помітив, як білка пошепки покликала своїх білченят до дупла і прикрила вхід сухим листям.
«Я ж не такий страшний, щоб від мене ховатися. Я ж не збираюся нікого ображати», — подумав Вітрик і кинувся до того дерева, де було білчине дупло, і почав гратися з листям. Воно зашурхотіло, затріпотіло, а Вітрик ще і підсвистував, щоб було цікавіше. Та у відповідь жодного звуку, видно, білка не хоче з ним дружити.
Вітрик подався до галявини з грибами, підняв похилену траву, затріпотів нею. Почав постукувати по шапочках грибів, граючись з ними. Гриби невдоволено забурмотіли, щільніше прикрилися травою та листям. Ні хто не хотів грати з Вітриком, але він не засмучувався, бо побачив на дубовому пеньку родину равликів. Вони так повільно рухалися, що Вітрик вирішив їх підштовхнути. Зовсім трішечки. Та мама-равлишка не втрималася і ледь не впала, невдоволено позираючи на Вітрика. Той не розумів, чому його ігри не подобаються нікому. Помітив на гілці клена шпака і миттю кинувся знайомитися. Схопився за кінчик гілки, труснув нею так, що шпак миттю чорною грудочкою здійнявся в повітря, ніби його тут і не було ніколи. Вітрик не встиг засумувати — повз пролітала зграйка комарів. Він так зрадів, що миттю налетів, почав розганяти їх, кружляти кожного в танку, наспівуючи і посміхаючись. Комарі, мов десяток дзвоників, голосно озвалися у відповідь і зникли в гущавині. Вітрик знову загукав, озираючись:
— Агов, друзі! Я хочу гратися! Я не злий, я навіть дуже добрий! Я люблю кружляти, весело наспівувати і гудіти! Хто зі мною до гри?
Жоден лісовий мешканець не виліз зі своєї нірки, дупла чи схованки. Навпаки, запанувала суцільна, дуже дивна для лісу тиша. Вітрик озвався вдруге, втретє. Потім набрав повні щоки повітря і видихнув так, що кущі терену похилися ледь не до землі і деякі гілки залишилися без листя.
— О, який я сильний! Ми можемо грати в гру «хто сильніше дмухне». Я обіцяю піддаватися вам!
Тиша. Ніхто не озивався до Вітрика. З-за дерева визирнув зайчик та знову зник. З трави показався носик їжачка, та за мить Вітрикові здалося, зо то була просто ягідка чорниці. Вітрик так розізлився, що ледь не зірвав гніздечка сойки на ясенові, зламав кілька гілок ліщини при самій землі і струсив усі ягідки горобини.
— Йди геть! — почув з чагарів, та навіть не зрозумів, хто то такий сміливий, який жене його з лісу. І яке право має той хтось виганяти його? Вони з татом завжди гуляли тут, особливо перед дощем, або під час завірюхи. Ох, могли розгулятися так, що все летіло шкереберть. А тепер женуть геть! Його, Вітрика, який з татом вивчив тут кожен закуток, кожну травинку, кожен листочок. Вітрик уже хотів був видихнути повітря і голосно заскавуліти, та почув чиєсь гучне ревіння:
— Хто посмів завадити моєму денному сну? — з чагарів прямував великий бурий ведмідь. Він так голосно гарчав, що Вітрик вирішив присісти на гілці ялини і заховатися поміж хвоєю. Він затремтів і ледь стримував схлипування. Так захотілося до тата, з ним було так безпечно і спокійно. Раптом Вітрик відчув, що хтось схопив його і потяг на лісову галявину — то і був тато, який помітив зникнення сина і метався лісом, шукаючи його.
— Ти ще зовсім маленький, щоб самому нишпорити лісом, — повів він притиснувши сина до себе.
— Я хотів знайти друзів…
— Знайшов?
— Ні…
— Звичайно, ти ж хотів показати який ти дужий та всесильний, так?
— Хотів. А що, я думав, що всі захочуть тоді зі мною дружити.
— Ведмідь теж дужий, чому ж тоді ти з ним не потоваришував?
— Він страшний…
— Отож-бо, щоб знайти друзів, треба показувати не свою міць, а свою доброту та щирість. Поглянь, куниці саме доганяють одна одну на галявині — приєднайся. Тільки пам'ятай мої поради.
Вітрик побіг до куниць і закружляв з ними, вправно наздоганяючи. А потім стрибав з білками з гілки на гілку, грав з зайченятами в схованки і з мухами — в квача. Йому було так весело, не помітив, як минув і день. Тато весь час був поряд, щоб син більше не зник і випадково не злякався якоїсь небезпеки.
А у Вітрика додалося багато друзів і він тепер знав, як знайомитися, і що є важливим у дружбі. А ще — ніколи не відходив далеко від тата.
ПРОГУЛЯНКА ЛІСОВОЮ ГАЛЯВИНОЮ
Мама Білка попрохала свого сина принести з лісової галявини свіжої зеленої травички, щоб вистелити дупло.
Перше весняне сонечко так привітно пригрівало, що хотілося тільки гратися і стрибати з гілки на гілку. Та Білченя подалося на лісову галявину, а дорогою встигло покататися на вербовій гойдалці, пострибати з гілки на гілку на осиці, понюхати крокуси і полежати трішки поміж соковитих паростків першої зеленої трави. Раптом воно помітило на пеньку Їжача, яке бавилося зі своїм хулахупом.
— Хелоу! — вигукнуло Їжача, — гоу грати на лісовій галявині!
— Ну… Можна пограти в схованки, але… я маю допомогти мамі…
– То почекає твоя мама! А схованки для малюків! Я маю дещо цікавіше! – Їжача дістало з кишені толстовки пальцевий твістер і почало розгортати його на траві.
— Я ходжу першим! — вигукнуло Білченя.
— Чекай, я маю ввімкнути секундомір на своєму смарт вотчі! Все по чесному!
Але блискучі сонячні зайчики лоскотали хвоста Білченяті та колючки Їжачкові, ніби знущалися.
— Я не можу роздивитися екрану, летс гоу в глибінь лісу! — роздратовано повело Їжача.
— Може пограємо просто в схованки... — озвалося Білченя.
— Ні! Ходімо туди, де нам не заважатиме це надокучливе сонце! Чекай, заберу свого хулахупа.
А сонячні зайчики мов кликали за собою в глибінь лісу, немов заманювали глибше та глибше. Друзі йшли, Їжача рахувало свої кроки та вимірювало пульс, а Білченя відстало від нього. Раптом воно помітило, що ті сонячні зайчики тепер уже зовсім не сонячні зайчики, а яскраві лісові феї з тендітними крильцями. Білченя не могло відірвати погляду від тієї краси, хоч Їжача на них і уваги не звертало, щось вмикаючи на своєму старт вотчі.
Лісові феї заходилися готувати ще сонний ліс до весни. З крихітних відерець вони додали яскравих барв до перших квітів, почистили нірки та дупла, настелили в них торішнього сіна, гребінцями розчесали соковиті трави, обережно видалили старе гілляччя на деревах.
І раптом Білченя аж здригнулося, згадало, що мама й досі чекає його з соковитою травичкою.
— Їжача, вибач, я маю бігти! — озвалося воно і побігло на галявину по траву.
— Ти куди? А пальцевий твістер, а хулахуп! Ну ти й нудний! — роздратоване Їжача щодуху стукнуло своїм кросом, щоб той засвітився, — я ще не пройшов і десяти тисяч кроків! А ти додому!
— Можеш подивитися, як лісові феї готують ліс до весни! Це справді цікаво! — вигукнуло Білченя, збираючи в пригорщі ароматні трави.
— Які ще феї! То мої кроси світилися, а ти вигадав собі якісь лісові створіння!
Уже почало сутеніти в лісі. Сонце ховалося за деревами.
— Бувай! — озвалося Білченя, і помчало лісовою стежкою, міцно тримаючи траву для мами. Шлях додому йому освічували феї з крихітним ліхтариками в руках.
НАСІННЯ НЕВІДОМОЇ РОСЛИНИ
У Зайченяти не було друзів, окрім Бебешки, пухнастої сіренької мешканки городів та лісів, якої ніхто не помічав крім нього. Задля безпеки Бебешка залишала свою нірку в осиці тільки вночі. Її могли видати оченята, які світилися. Саме так Зайча і помітило її коли стрибало з гілки на гілку задля розваги.
Однієї зоряної ночі Бебешка поспішала на зустріч з Зайченям і на стежині поміж травою знайшла кілька довгастих насінин. Вона вирішила подарувати їх вухатому другові, так як свого городу вона не мала.
Зранку щасливе Зайча грало з мамою в гру «Хто заховає в ґрунт якнайбільше насінин невідомої рослини». Вухань вперше працював на грядочці. То було так цікаво.
— Мамо, а що у нас виросте?
— Можливо, морква, або капуста, або буряк, або ще щось смачненьке! — раділа мама, поливаючи насіння водою, яку Бебешка наносила їм вночі від джерела і залишила у дерев'яній бочці.
— Ой, я вже хочу спробувати! – не могло уже дочекатися врожаю Зайченя.
Мама ретельно загребла все насіння, подрібнила всі грудочки, гілочками позначила рядочки. Зайченя тепер тільки й уявляло, як на їхній грядочці зазеленіють перші паростки. А Бебешка ховалася поміж гіллям осики, яка росла неподалік, визирала з-за гілля і тільки раділа.
А зранку Зайченя помітило, що нахабна Ворона гребеться і видзьобує насіння на їхній грядці. Крізь сльози Зайченя тільки й змогло вигукнути:
— Гайда звідси, там мають вирости корисні плоди!
— А що мені плоди, я люблю насіння! – не вгавала Ворона і продовжувала гребтися.
Зайча заплакало і подалося до мами. Допоки вона прибігла, то Бебешка вже нагнала Ворону і поставила опудало з солом’яним брилем. Дивно, але мама навіть нічого не запідозрила, подумала, що то чемний сусід Кріт допомагає їм.
Бебешка розуміла, що тепер марно чекати врожаю. У неї залишилися ще з зими в нірці декілька насінин моркви. Тож довелося взяти свій мінітракторець, який зберігався в густому гіллі під осикою, гарно розпушити грунт і підсіяти те насіння. Потім вона провела автоматичний полив, тому що носити воду з джерела в дерев'яну діжку було не так і легко.
Як зраділо Зайченя, коли на грядочці одного дня показався перший соковитий паросток, потім другий, третій! Воно щодня поливало, підпушувало ґрунт, а Бебешка тільки задоволено спостерігала з нірки.
— Як ти думаєш, Бебешко, що виросте на моїй грядочці? — радісно перепитувало Зайченя, коли сиділо вночі на гілці осики, поряд з її ніркою.
— Морква, — не роздумувала Бебешка.
— Я люблю моркву! Це чудово! Я пригощу тебе морквою, коли ми збиратимемо врожай!
— Не варто, я не люблю моркви. Мені більше смакує зелень.
— Тоді, ти з'їси листя, а я — все решту. До речі, а звідки ти знаєш, що має вирости саме морква, то ж насіння невідомої рослини?
— Здогадуюсь, — загадково посміхнулося Бебешка, — має вирости морква, тому що ти її дуже любиш. Почекай, я маю секатором позрізати зайве гілля на осиці. Вона затіняє твою грядочку.
Кілька ночей Бебешка вчила Зайченя писати, і воно на біленькій табличці вивело червоним маркером «МОРКВА» і поставило її поміж зелених паростків.
Як добре, що воно знайшло Бебешку! Як добре, що її ніхто не бачить!
КАЗКА ПРО КРОТА
Кріт влаштувався будівельником у велику підземну компанію і тепер щодня рив будівлі для мешканців лісу. Білка, його співробітниця, малювала плани будівель, продумуючи до деталей розташування кімнат, коридорів, входу та виходу.
— Я побачила оголошення в газеті й хочу замовити підземний будинок для моєї донечки, — якось до їхнього офісу завітала Миша. — Вона хоче двоповерховий із підвалом і двома балконами. А ще там має бути десять кімнат, дві ванни, велика вітальня та їдальня.
Кріт радів роботі й після того, як Білочка намалювала план, відразу почав рити великий двоповерховий будинок для Миші. Працював без відпочинку, намагаючись зробити все саме так, як попросила замовниця. Коли нарешті будинок було завершено, Миша з донечкою прийшли приймати роботу. Вони були захоплені ошатними кімнатами та в’юнкими коридорами, там було дуже комфортно та затишно, навіть без меблів.
— Ви дещо забули, пане Кроте, — мовила розчаровано Миша, — або доробіть, або ми відмовимося від цієї дорогої покупки.
Кріт не міг зрозуміти, що він зробив не так. Старався, працював день і ніч. Зробив усе точно так, як у плані, що намалювала Білка. Згадував усі побажання Миші, а виходить, що не вгодив.
— У будинку темно! Якщо ви не проведете світла, то моя донечка-мишка не зможе тут жити. Це ви, кроти, любите суцільну темінь!
Справді, Кріт навіть не подумав, що не всі тварини можуть жити без світла. Та то була не проблема, ще кілька годин і в кожній кімнатці висів ліхтарик.
Миша з донечкою щедро заплатили будівельній компанії, а Крота підвищили — тепер він був керівником будівництва.
КАЗКА ПРО КОШЕНЯ ТА КОРОТУНА
Мурчик поселився у квартирі номер 25 нещодавно. До цього він жив на вулиці під кущем якоїсь колючої рослини. Тепер зовсім інша справа — тепло, їсти за розкладом, купатися щонеділі, гратися можна з будь-якими іграшками Влади, господині. Саме вона помітила Мурчика того дощового дня і принесла додому. Мама була проти, але Мурчик вірив, що вони добрі і не віднесуть його назад під той колючий кущ.
Цього дня Мурчик грався з клубком ниток, який раптово закотився під шафу. Котик потягся лапкою, але клубок відкотився ще далі. Тоді Мурчик просунув носика… і злякався. Там світилося дві пари велетенських очей. Мурчик здивувався, хто може жити під шафою? І як йому забрати нитки? Мама Влади їх обов’язково шукатиме.
— Де ти взявся? — невдоволено озвався чоловічок в ковпачку та желеточці, який був не вищий за той клубок ниток.
— Я, — не розумів Мурчик, — я… з вулиці. Тепер житиму тут.
— То чому ж забираєш у нас іграшки?
— Нитки? — Мурчик так і не розумів нічого.
Раптом помітив під шафою качечку, якою грався і вже кілька днів не міг знайти, потім — шкарпетку, яку шукала Влада, ручку, сукню ляльки, записник.
— Ти що крадеш всі ці речі і ховаєш тут, під шафою? — Мурчик почав злитися.
— Не краду, а колекціоную! Це різні речі! Я Коротун-колекціонер, у мене є брати і сестри, то вони мають інші хобі.
— А те, що всі ці речі шукають Влада і її мама, тебе не хвилює?
— Мене хвилює тільки те, що тут з’явився такий бешкетник, як ти! Мені досі жилося так спокійно! Тільки благаю, не кажи Владі та її мамі, що я тут живу, бо тоді мені доведеться змінювати квартиру, а так не хочеться. Тут багато цікавого і кольорового. Для колекціонера найкраще місце!
Раптом почулося голосне «гав». Влада привела додому песика, який бігав біля будинку уже кілька днів.
— Коротуне, я часом ховатимуся тут, під шафою, від того гавкуна. Можна? — злякано прошепотів Мурчик, який не хотів дружитися з песиком.
— Звичайно, в моїй хатці вистачить місяця всім, а ще тут багато всього цікавого!
СКРИПЕНЬ — МЕШКАНЕЦЬ ХОЛОДИЛЬНИКА
Скрипень жив поміж ковбас, сирів, тортиків у коробочках та борщу у велетенській каструлі. Йому було дуже зручно тут, у холодильнику. Навіть те, що часом було тісно, а часом — порожні полиці, зовсім не лякало Скрипеня. Головне, що тепло. Так, порівняно з шквальними вітрами та сильними морозами, у холодильнику він просто відігрівався.
Якось уночі Скрипень спокійно подрімував на тарілочці з котлетками, раптом дверцята холодильника прочинилися, і показалися злякані оченята. Хіба ж Скрипень думав, що ця дівчинка так стомиться за день, що засне без вечері, а вночі захоче їсти? Ніколи-ніколи бабуся, до якої приїхала в гості ця дівчинка, не заглядала до холодильника вночі. Скрипень, звичайно, прошмигнув поміж бутербродом в пакеті і зеленою цибулею, але, однак, помітив на собі здивований погляд.
— Хто тут? — озвалася дівчинка.
Скрипень не відповідав, тому що не хотів ні з ким знайомитися, а ще не мав бажання залишати такий затишний куточок. Подумав, нехай ця дівчинка вважає, що це все їй здалося. Але Марійка, так звали дівчинку, була не з тих, які навіть спросоння залишать нерозгаданими такі таємниці.
— Тут точно хтось є! — озвалася голосніше, витягаючи бутерброд, на який сперся Скрипень. Ще мить — і дівчинка дивитиметься прямо на нього. — Добре, мовчи! Але якщо завтра знову зникне безслідно частинка мого шоколадного торта, то ти полетиш жити в інше місце!
Дверцята холодильника зачинилися, і Скрипень зміг полегшено видихнути. Зрозумів, що не варто захоплюватися солодким, тому що бабуся ніколи не помічала зникнення варення чи пів тарілочки желе, а ця Марійка помітила третинку шматочка торта! Але ж і голодати не годиться. Треба знати міру. Скрипень сподівався, що ця дівчинка приїхала до бабусі не надовго, і скоро його життя буде таким же розміреним та спокійним, і не доводитиметься ховатися.
Якось Марійка спеціально зазирнула до холодильника, щоб привітатися з дивним мешканцем, про якого не казала навіть бабусі.
— Агов, озвись! — гукала, оглядаючи кожен закуток.
Але відповіді не було. Дівчинка злякалася, зазирнула у коробку з яйцями, у відділення для овочів та фруктів, за пачечки з кетчупом та майонезом, але дивного чоловічка ніде не було. Хоч Марійці й не подобалося, що він ласував її солодощами, але тепер зрозуміла, що з цим чоловічком було навіть весело, та і шкода, якщо він змерз, або втік до іншого холодильника.
— Бабусю, чи не викидала ти нічого з холодильника сьогодні? — сумовито перепитала, сподіваючись знайти чоловічка.
— Так, там твої бутерброди в пакетиках. Ти їх недоїдаєш у школі, а вони лежать і псуються. Здалося, що на них навіть цвіль з’явилася, чи щось незрозуміле.
— І де ті бутерброди?
— В смітнику….
За мить Марійка була уже біля сміттєвого бака на вулиці. Як вона зраділа, коли помітила, що дивний чоловічок саме спускається по стінці на асфальт. Дівчинка схопила його й понесла назад до холодильника.
— Дякую… — озвався наступного дня Скрипень, пожовуючи плавлений сир, коли Марійка діставала з холодильника варену ковбасу для бутерброда. Вона тільки посміхнулася, щоб бабуся випадково не почула їхньої розмови.
ГНОМИК
Гномик саме готував свого ліхтарика до нічної зміни. Його задача — підсвічувати лісовим мешканцям уночі. Вдень він любив поспати, загорнувшись у пелюстки лопуха. Вночі ж допомагав білці відшукати білченя, яке випало з гнізда, чи зайчисі малюка, який за дня сховався від вовка і не встиг до темна прийти додому. Бувало, що підсвічував перелітнім птахам, які поверталися в сутінках, чи равликам, які так повільно йшли, що не помітили настання темряви. Тож Гномик радів, що роботи завжди вистачало. Ліхтар йому передав ще дідусь, тому гордо продовжував його справу.
Раптом Гномик почув дивні звуки. Не розгубився, але сховався за пеньком і прикрив ліхтаря кожушком. Гномик не міг впізнати по голосу, що то за звір. Не вовк і не ведмідь, не сойка й не ворона. Раптом роздивився — кіт! Ще ніколи не доводилося Гномику стрічатися у лісі з котом, тож і вагався виходити чи ні. Але ж це його робота — освічувати стежечку для тих, хто заблукав у лісі. Не міг спокійно спостерігати, як хтось потребує його допомоги.
— Е…, Коте, ви далеко зібралися? — почав Гномик і вийняв з-під кожушка свого ліхтарика. Враз у лісі стало світло, мов удень.
— Загубився у парку, коли зі своїми господарями мандрував сусідніми містечками. Та не був би я котом, аби не знайшов дороги додому. Йду вже третій день і третю ніч. З сил вибився. Пугач озвався, а я з переляку збився зі стежини.
Гномик радів, що може стати у пригоді. Освітив Котові стежину і той поволі попрямував додому.
Через кілька днів уночі знову почув Гномик ті ж звуки. То муркотів Кіт, якому від допоміг знайти стежину.
— Що сталося? — здивовано вигукнув Гном, присвічуючи довкола.
— Чекав-чекав, немає моїх господарів. Десь поїхали чи зникли геть. Я люблю свій дім, але коли там ні душі, то якось сумно, холодно і голодно. Чи можна приєднатися до твоєї служби?
Так кіт став диким лісовим і щоночі допомагав Гномику знаходити стежку тим, хто заблукав.
Він часто навідувався додому і якось не повертався до лісу аж кілька днів. Як потім дізнався Гномик, господарі кота повернулися з закордонної поїздки і зраділи, що вдома їх чекає вірний кіт, який колись згубився.
Але, як і раніше, щоночі Кіт приходив на службу до друга Гнома.
ЯК ПІВНИК З ЛЕЛЕКАМИ ПОДРУЖИВСЯ
Перші весняні промінці розтопили останній сніг на подвір’ї. Молодий Півник гордо прогулювався грузькою стежиною, оглядаючи все довкола. На клумбі показалися паростки першоцвітів, які ось-ось ряснітимуть квітами. Яблуні та груші поскрипували і гойдали розлоге гілля з крихітними зеленими листочками. Півнику здавалося, що всі його вітають, стрічають вклоняючись. Він такий розкішний, виблискує на сонці, розвіває на вітрі свої різнобарвні пір’їнки. Курочки мали за честь прогулюватися поряд з Півником, слухати його цікаві історії, складені довгими вечорами в курнику. І Півник відповідав усім, махав своїм розлогим гребенем, мов короною. Йшов так поважно, мов весь двір, то його володіння. Заглянув у сад:
— Чи скоро вже будете красуватися цвітом? Скільки зелені, що аж нудно, — звернувся до вишень.
Ті здивувалися і голосно розсміялися. Для чого Півневі знати, коли вони зацвітуть?
Заглянув до квітника і озвався до пролісків:
— Чи скоро вже засиніють ваші квіти поміж зеленим листям? Якось одноманітно.
Проліски підняли свої набубнявілі пуп’янки і нічого не відповіли. Що вони могли вдіяти проти природи? На все свій час.
Раптом Півень підняв голову до сонця, бо ж хотів щось сказати і йому, але побачив дивину. На зрізаному ще восени дереві двоє лелек почали лаштувати своє гніздо. Вони носили в дзьобах гіллячки, мох, трави. А Півень, мов господар цього двору, вигукнув:
— А ви де тут взялися? Це моя територія і я тут господар. Чому ви не запитали дозволу? — він був таким непривітним, а лелеки так поспішали зробити гніздо, що не звертати на Півня уваги.
— Геть звідси! – вигукнув Півень, коли гніздо вже було готове і лелеки радісно кружляли довкола.
— Тепер будемо сусідами, — озвалися вони радісно.
— Які ще сусіди! Я тут головний і забороняю вам забруднювати своїм гіллям це подвір’я! Геть!
— Ми тобі не заважатимемо. Не жени нас, — почали благати лелеки.
— Ви повинні бути чимось корисними! Ви не можете просто так займати тут місце! — не міг заспокоїтися Півень.
— Ми можемо розповідати цікаві історії, — запропонували лелеки.
— Історії тут розповідаю я! — вигукнув Півень.
— А чи знаєш ти історії про теплі заморські краї, про річки та озера, про розлогі поля?
Півень змовчав.
— А про мешканців пустель і боліт, лісів і гаїв? Про те, де сходить та сідає сонце? Про крокодилів, ведмедів, слонів і фламінго?
Півень хотів щось заперечити, та він і справді не був далі воріт, тож нічого не знав про те, що відбувається навіть на сусідній вулиці.
Лелеки почали оповідати про свої мандри, а яблуні, груші, вишні, проліски, ряст навіть та зелена цибулька на городі — всі прислухалися до цікавих оповідок лелек. Півень і сам, не показуючи зацікавлення, уважно слухав.
А одного дня і сам запропонував:
— Станьмо друзями. Ви описуєте такі загадкові краї, що я теж хочу їх відвідати. Можливо, ви допоможете мені те ж туди потрапити?
— Не всі птахи можуть долетіти до теплих країв, але ми обіцяємо тобі приносити безліч цікавих історій з наших мандрівок.
Півник вмостився поміж зелених паростків і заслухався розповідями лелек, розуміючи, що поза цим подвір’ям ще скільки всього цікавого.
ЇЖАЧОК-СОНЬКО
У їжачій хатинці вже всі прокинулися: відчули, що весняні промінці лоскочуть усе довкола. Тільки їжачок Петрик ніяк не хотів прокидатися. Перевертався з боку на бік, накривався подушечкою, прикривав оченята листочками, аби тільки не вставати. Ну, не виспався він за зиму, не хочеться допомагати батькам шукати їжу, лагодити будиночок, заготовлювати гриби та ягоди. Перевернувся — і знову засопів носиком. Так солодко спиться, коли ніхто не заважає! Раптом прокинувся від того, що живіт аж загарчав від голоду. «Все ж потрібно встати й щось перекусити. А потім відразу знову спати», — подумав їжачок Петрик. Щойно визирнув з хатинки — скривився: сонячні промінці заліплюють очі. Побачив біля будиночка тарілочку з комахами. «Мабуть, батьки для мене приготували. Як вони дбають про мене», — зрадів їжачок. Під’їв і знову пірнув під ковдру. Прокинувся від того, що мама накривала на стіл. Там було стільки ласощів, що в їжачка аж сон пройшов. Умився й примостився на своєму стільці.
— А ти що будеш їсти? — спитала мама.
— Усю цю смакоту!
— А ти допомагав нам?
— Ні…
— Тоді піди та знайди для всіх щось на десерт. А ми тебе почекаємо, — сказала мама та почала розставляти для всіх їжаченят однакові тарілочки.
— Мамо! Ось я знайшов для нас горішки, що впали зі старої ліщини!
— А чому сумний такий? Що трапилося?
— Зустрів друзів, а вони не беруть мене у футбольну команду. Я ж грав минулого року, а тепер сказали, що я розучився.
— Звичайно. Адже ти так довго спав, сили не набрався, — заспокоїла мама. — Поїж, щоб зміцніти, — отоді й біжи на тренування. Не варто марнувати час, коли можна гратися з друзями, тренуватися, ставати спритнішим. А спати будеш вночі!
Матеріали люб'язно надіслан авторкою спеціально для читачів «Малої Сторінки».
Читаймо також на "Малій Сторінці":
Валентина Турчин є авторкою книг: поетичних збірок "Війна залишиться у віршах" та "Зранені слова", дитячої книги "Абетка про тварин" та співавторкою на укладачкою низки книг, зокрема "Доброкрай", "На крилах сну", "Барви року". Валентина Турчин отримувала дипломи та відзнаки за свої твори, серед найцінніших: IV місце в конкурсі "Мала коронація слова" за оповідання, також оповідання про Київ коштом КМДА були надруковані у трьох збірках оповідань "Як тебе не любити...".