До другої частини книги Галини Мирослави "Богданія" увійшли такі твори: "Зозулька", "Вишиванки", "З Божою правдою", "Дзиґармістр", "Сенько Кепко", "Шаповал", "Яся", "Сажотрус", "Люстерко", "Жеб", "Виноградинки", "Купець", "Ворони", "Нестор", "Сокіл".
Радо читаймо оповідання української письменниці Галини Мирослави зі збірки «Маю Вам сказати».
ЗМІСТ КНИГИ:
1. Дивись
2. Плямки
3. Забути
4. Кульки
5. Шоколадні палітурки
6. Дерева
7. Отак
8. Нас було двійко
9. Фасетка
10. Зірка (читати та слухати, відео)
11. Будь ласка
12. Тричі
13. Петро Павлович
14. Вперше
15. Батько
16. Колобок
17. Петлі (читати та слухати, відео)
18. Ножички
19. Від себе
20. Інтуїція
21. Не за держанце
22. Не в ногу
23. Звідки?
24. Мить
25. Потяг
26. Брамурна сукня (читати та слухати, відео)
27. Кохаю
28. Ґрунтознавство
29. Знаки
30. Обіди
31. Розширюючись (читати та слухати, відео)
32. Чоловік, що світиться
33. Мирон
34. Сонцелика
35. Килими
36. Метр на метр
37. Супутник
38. Інтрига
39. Швельбавий
40. Два (читати та слухати, відео)
41. Тео-досі-я
42. Репутація
43.Передвеликоднє (читати та слухати, відео)
44. Дірочки
45. Вперед!
46. Хіба можна забути?
47. Перше купання
48. Знак
49. Червоний мак
50. Він
51. Доля (читати та слухати, відео)
52. Маг. І я
53. Неперервність
54. Люди в норах55. Доросла (читати та слухати, відео)
56. Лист
Зміст книги:
Кульки
Забути
Нас було двійко
Дерева
Дивись
Вперше
Шоколадні палітурки
"Вельми несподівано за кілька днів до Нового року, саме на свої уродини, я отримала від своїх дітей дуже приємний подарунок — подорож до Венеції на святкування Нового року. Вранці 30 грудня великим автобусом на 63 місця, який туроператор Tango Travel вибрав для акційної подорожі, ми вирушили від зупинки неподалік львівського аеропорту до Венеції. Ніч перед тим видалась безсонною, тож дорогою я в'яло оглядала терени за вікном і подеколи дрімала. Чим далі ми їхали, тим зеленішими виглядали поля. У Закарпатській області Київстар раптом висвітив поряд з часом у Києві час у Закарпатті, що мене неабияк здивувало. Контроль на митниці нам пощастило пройти швидко й спокійно. Кожні три години автобус робив зупинки, як цього вимагають правила проїзду туристичних автобусів у Європі. Згодом ми в'їхали у вечірній Будапешт, яскраво прикрашений до різдвяних і новорічних свят. Родзинкою дороги перед нічною їздою до Італії стала зупинка в Будапешті. Самотньо блукати нічним Будапештом мені зовсім не хотілось, як і чекати наодинці на березі Дунаю повернення нашої групи з плавання корабликом, отож дозволила собі розкіш вечірньої прогулянки з келихом смачного угорського шампанського..." (Галина Мирослава)
"Моя листопадова закордонна подорож цього року — неабиякий подарунок долі до моїх уродин у грудні. Дні народження кількох минулих років доливали до вина мого приватного свята краплю незахищеності та жури. Наче за правилом канапки, що традиційно падає маслом донизу, завжди знаходився хтось, хто уперто намагався випитати (щоб не відривалась від реальності, чого найбільше потребує моя душа), скільки ж то мені років, або голосно задемонструвати свої знання з арифметики й кількох деталей моєї біографії. Моїм порятунком від осідання в конкретному часі та замкненому певними межами просторі завжди була дорога, вона додавала сил і дозволяла забути бодай на трохи те, що тривожило або допікало. Тому запрошенню від „Geoattractions“ приєднатись до туристичної групи, яка, прямуючи на виставку мінералів і біжутерії „Скарби Землі“ у Любліні (Польща), планувала відвідати Музей скам'янілих дерев польської частини Розточчя, Музей фортифікації у Замості, Собор Різдва Пресвятої Богородиці, збудований князем Данилом Романовичем (Данилом Галицьким) у XIII столітті в Холмі, раділа, як мала дитина, з різних, звичайно, причин. І от, повернувшись домів, дякую усім причетним до цієї події, якою ще живу..." (Галина Мирослава)
"Крапля борщу упала на шкіру. Абищиця, а він здригнувся. У мозку щось знову рвонуло, мовби порох розсипався по тілу і якимось дивним чином вийшов через усі м’язи одночасно назовні укупі з потом. Вдихав повітря через рот, а видихнув через шкіру. Ще трохи — й усе спокійненько. Розшарувався, розсипався, а тоді знову докупи, як віяло — з’єднаними частинами у крило. А коли його триблисте тіло розслаблене, він відчуває себе маленьким хлопчиком, у якого, як при створенні світу, все — одне ціле, єдино правильне, таке, що не викликає жодних сумнівів. Тим біленьким синьооким хлопчиком, який ще не здогадується про двозначність світу, не те, що про багатовимірність, який щиро не підозрює про поділ на позитивне і негативне, не мастить собі голову думками про кордони між взаємно протилежним, йому анітрохи не важливо, величні вони чи не величні, адже попереду до сприйняття багатовекторності ще так далеко..." (Галина Мирослава)
"Горличка сиділа на димарі довго. Помітили ми її не відразу — садова турочка* мовчала. З таким горлечком та й не туркотіти?! Тутайка* не рухалась. Виглядало, ніби хтось прикріпив скульптуру самотньої птахи на вершечку складеного в одну цеглу вузького, геть невисокого, комина. Її неможливо було випустити з уваги — як дивовижний музейний експонат під голим небом, де єдиним вартісним об'єктом була брунатно-рожево-сіра горличка з чорним півмісяцем на шиї, оточеним білим ореолом. Промальований серпик виразно тримався ямки перед вигином спини. Він разом з чорним жуком дзьоба і пружними ніжками з червонястим відливом змушував зупинитись і завмерти..." (Галина Мирослава)
"Ой ті килими… Кому вони ниньки треба, а тоді я мусила їх щіточкою на колінцях навхильки чистити. Правильно чистити. Як лише найнялась до нього на роботу, думала, що нічого особливого у тому чищенні нема, а не встигла почати, він гарикнув: ,,Ти що? Хіба не знаєш, як треба чистити? Чи ти здуріла? Хочеш проти шерсті тягти, щоб навстовпужилось? Будеш мені нові килими купувати. Між ряди пісок позалізає, дурепо”. Назавжди запам’ятала. Законом життя стало не йти проти шерсті. А ви питаєте, чому у мене така чиста шкіра. Та саме тому — ніколи її туди-сюди не тягну, лише по масажних лініях, завжди у тому самому правильному напрямі. І в супереки ні з ким не вступаю, бо навіщо проти шерсті йти?! Добрий з нього навчитель був. Його науки не забуду, якби й хотіла. Сказав би лагідно, уваги б не звернула, далі по-своєму правила б. А говорив би спокійно, забула б. Дорослого годі швидко відзвичаїти. Армійської муштри треба!..." (Галина Мирослава)
"Фрр! Здійнялись круки в небо. Зі свистом:"Ф'ю, ф'ю"... "Кра"... До кісток. Ти б теж хотіла так легко відірватись від землі, розправити крила рук і, вихитуючи пір'їнами пальців, кистями, відчувати пучками доторки повітря, чути кожен м'яз і нерв, що здіймає й опускає передпліччя, плечі, розрухуючи обидва горбики лопаток і викривлений часом рів поміж ними, що весь мав би служити віссю. Весь. Але не втечеш, бо вони заполонили все село. Вчора стояла фукавиця*, нанесла снігу, кожен крок тепер на всі боки видно. А у стрій який зодягнутися? Хоча ти знаєш, що з усіх сорочок ця, з вишитими густо рукавами, чорним по білому, з широкими поясами манжетів на зап'ястках, хрестик за хрестиком тобою при тьмяному світлі в кутку найменшого покою хати шита, тобі пасує найбільше. Лише ти знаєш, що твою голку вела не ти, а ти лише довірилась своїм відчуттям, не малювала на папері жодного взору, не рахувала, не прикидала, як зазвичай робиш.." (Галина Мирослава)
"Досі, о Θεο, мій Боже, я пам'ятаю ту хвилю, ту пінну фалю, близьку до темного фіолету у своїй основі, ті бульки її слини, що прикидалися вовною, по її краях. Вона котилася навіжено по білому піску Теодосії, такому білому, як моє ще не віддане сонцю тіло першого в житті дня на морі. Пам'ятаю її непогамовність, її швидкість за спиною. Це перша у житті подія, яку легко й часто відчитую мимоволі з пам'яті. Пам'яті трирічної дівчинки, якою я давно вже не є. Вона поки вміє читати лише по губах, але після цього випадку втікатиме у книжку, аби ковтати світ складами. Тіло кує страх, під серцем загусає невитиснений назовні крик, птахи зі своїм "кр" над головою, о Θεο, це вперше побачений Крим, мить — і ця скажена фаля накриє, фалатне, не лишиться нічого, хіба маленькі фалати тіла на піску, переламані, як дерево на картині Юліана*. Я не знаю, що це, досі не знаю, але залишаю тіло на піску пляжу і підіймаюсь над ним вище хвилі, значно вище. Так високо, що бачу цілий пляж і перелякану маму, яка біжить до залишеного мною на піску тіла..." (Галина Мирослава)
"Старі книги, особливо томові видання, енциклопедії, з якими мені доводилось працювати, здебільшого мали коричневі палітурки. І не просто коричневі, а кольору шоколаду. І ті, що я маю вдома, теж шоколадні. Та й стоять вони у мене хоч і серед різнокольорових видань, проте в оточенні шоколадистого кольору меблів, які тепло налаштовують на щось притягально приємне, просто, без зайвих зусиль, вводять ув особливий стан своїм дуже відповідним для такого типу літератури темним кольором, спроможним віддаляти в бік тіні від жару червоного - улюбленого кольору маленьких дітей і первісних народів. Саме шоколадність надає того спокою, коли поверховість, за яку так тримається жовтий колір, розсіюється, а пасивність, притаманна схильному до пихатості зеленому, затягується зосередженістю і, до того ж, не відволікає та не стягує, як це робить самозаглиблена у себе синя барва. Дивишся на полицю - тут же мимоволі тягнешся до цього шоколаду, який на певний час допомагає тобі забути про мирське та таке суєтне. Іноді достатньо лише потримати книгу в руках - і від тихої коричневизни, що не дуже поривається наступати на тебе, як інші, і не особливо обороняється від твого наступу, пальці наповнюються якоюсь дивною магічною силою, щоб ти міг входити у текст, захований за палітуркою..." (Галина Мирослава)
Читаймо цікаві дитячі оповідання, подаровані нашим любим читачам відомою львівською письменницею Галиною Мирославою.
"Весело розгойдуючись на стільчику, Омелянчик взявся до домашнього завдання з англійської. Він силувався скласти англійські буквиці докупки й отримати слова. Коли мама почула слово ''юнн'', вона перестала перекладати речі й запитала: – ''Юнн''? А що це таке? Як воно пишеться? – Хіба не здогадуєшся? Прислухайся... ''Юнн'', майже по-нашому, відразу ясно, що воно означає ''юний'', спочатку пишеться слово ''ти'': ''вай'', ''ов'', ''ю'', а за ними: ''ен'', ''джі'', – розтлумачував Мілько..." (Галина Мирослава)
"Він пишеться Швайка. І не випадково. Шило, як кажуть, не в тому місці. Шварний, однак не швайкало — не шейкається з місця на місце без потреби. Казали, що він шваб, може й так. Вимову має нечітку, тому кличуть його в містечку Швельбавий, та він не ображається. Добрий дуже. З усіх сил старається говорити гарно, не швандрикати, не шварґотати, а коли швидкає — не виходить, змазується. Для його роботи важливіші руки. Працює шевчиком. Має свою шевню, там і шевцює, і готує чоботи до шварцу. Часом принесуть такі, що вже варто швирдиць або швиг, а він шварунок знайде, шварком постукає, щось швигне, десь замінить, швари попідтягує — ніколи не зноситься. І все швидко-швидко. Знайшов собі пару шевчина. Тепер працюють удвох з шевчихою. А ще він, можете від здивування шваркнути, мій шваґер. Отак!" (Галина Мирослава)
"Уночі, коли дітлашня солоденько засинає, 33 літери абетки повертаються до свого казкового будиночка "Абетний дім", що має два широкі під'їзди. Літерам теж потрібно відпочити. У кожному під'їзді казкового будиночка по 16 квартир. Літера М, яка в абетці займає 17-е місце і стоїть рівно посередині неї, тут головна. М, як справжня матуся-квочка, що все має врахувати, добре про все помислити й подбати, квартирує на мансарді, її приміщення, мовби крила, накриває усі інші кімнати будиночка. Аби будиночок міцно стояв на землі, його будували не дуже високим — він має лише 4 поверхи. У кожному під'їзді на кожному поверсі розташовано по 4 квартири..." (Галина Мирослава)
"...Було це, діточки, давно. У понижжі за порогами могутнього Славутича-Дніпра на вільних землях почали збиратися волелюбні відчайдухи та сміливці. І стали разом військову муштру проходити, волю, силу духу кувати, різну зброю проти нечистого ворога освоювати, щоби бути готовими нападникам гідний відпір давати. А що були набожними, то в центрі Січі звели затишний Храм-Церковицю. Так щоранку, щовечора та о полудні у ній збираються і щиро моляться за збереження й благословення землі рідної. Якось молилися ревно козаки перед боєм, бо знали про наближення ворожої орди, що палила цілі села, забирала молодь в рабство, а ще прикликала зло в поміч...." (Галина Римар)
«— Чому так? Як так жити? Сірість скрізь... Безлад. І стільки зла!
— Але є і добро. Попроси у Господа вибачення за всі гріхи. Щиро. І він змилостивиться. Пошле тобі світло надії, віри, дасть любов до життя...»(Галина Римар)
"Скоро День матері. Катрусенька хоче приготувати своїй дорогій матусі приємний сюрприз, бо дуже її любить. Коли дівчинка ішла до школи, побачила бабусю, яка продавала вирощені вдома великі, неймовірно красиві квіти сон-трави. У горщечках, а ще так дбайливо загорнуті в гарний подарунковий папір! Та у дівчини нема коштів на них. Зате коли вона прийде додому, щось допоможе матусі, тоді хутенько повчить уроки (а їх має бути небагато, бо дві контрольні), і закінчить валяти з вовни м'якеньке сердечко в подарунок!.." (Галина Римар)
"У садочку, що повниться пташиними піснями від самого світання, сивий дідуньо майструє колисоньку. У білій сорочці, з добрим настроєм, як і годиться. Не снідаючи, після ревної Молитви. Йому підсобляє тато. Малому Сергійкові це так цікаво! То він хутенько вніс дрівцят до печі - мама з бабунею попросили, і біжить до татка з дідусем. А дід Андрій усміхається..." (Галина Римар)
Читаючи чудові твори Галини Римар, ми бачимо, що авторка добре знає світ дитячих фантазій, любить дітей, знайома з дитячими мріями. Злет душі пані Галини знайшов своє місце у її творчості, оповіданнях, казках, поезії, музиці, натхненній співпраці з талановитими людьми.
