""Ну й вигадуєш, ха-ха! Пелюстки в клітинку? Гарна казочка!" А я ж нічого не придумую. Заплющую очі - й мов наяву бачу луку свого дитинства, Велику Рудку в селі Мамаївцях на Буковині. Ранньою весною, ще лиш зазеленіє трава, на луці з’являлися квіти, які любило все село. Вони виднілися здалеку - темні цятки на тлі молодої трави. То були прекрасні квіти! Високе стебло з вузькими та довгими закрученими листками, а на ньому - ніби тюльпани, схилені додолу. Та найдивніше, що вони мали пелюстки, розкреслені в дрібнесенькі білуваті й вишневі клітинки. Не квітка, а справжня тобі шахівниця! Може, білі весняні метелики грали на них у шахи та були світовими переможцями, достоту, як українські шахісти? Наукова назва квітки - рябчик шаховий..." (Зірка Мензатюк)
"Трава, як руно, сонце, як золото, вишні в цвіту, і ми, малі, під вишнями, у кульбабовім раю. Весною в дівчаток не було милішої забавки, ніж кульбаба. У які тільки шати вона не прибирала нас, в які коштовності не перетворювалась! Розділиш стебло навпіл, зав’яжеш на зап’ясті - маєш золотий годинник; зробиш із стебла кільце - ось тобі й браслет; понанизуєш кільця одне за одне - то вже намисто, а скільки плели вінків!.." (Зірка Мензатюк)
"Поїзд віз до Рахова на Закарпатті повні вагони школярів, що зачудовано видивлялися на позолочені осінню гори. "Гляньте, крокуси цвітуть!" - почувся здивований вигук, і діти вкотре поприлипали до вікон. Справді, неподалік від колії, на темно-зеленій, посрібленій інеєм траві, серед мідяного опалого листя ясніли рожевувато-лілові квіти. Вони аж світилися посеред хрусткої паморозі - ніжні, беззахисно тендітні! "Яке диво..." - зворушено шепотіли дівчатка. Якби ось тут, серед листопаду, враз розквітнув яблуневий сад, то й він не вразив би дітей дужче. А дива, власне, й не було. То квітував пізньоцвіт, і квітував саме тоді, коли йому належить. За пізнє цвітіння він називається осінником, зимовником, морозовиком. Це дуже своєрідна рослина, такий собі упертюх, що все робить інакше, ніж інші. У пізньоцвіту свій календар, за яким весна для нього наступає восени. І припізніла бджілка в цю пору прилітає-таки до нього, бо інших квітів уже нема..." (Зірка Мензатюк)
"Ялинки, сосни та смерічки всім добре відомі, без них не обходиться новорічне свято. Але є в Україні ще одне голчасте дерево, найдивовижніше серед колючих побратимів — тис ягідний. Дивна назва, чи не так?. Річ у тім, що тис насправді родить не шишки, а яскраві червоні ягідки. Вродить і красується: на темно-зелених гілочках плоди горять, мов коштовні коралі! Від цього незвичайного дерева „позичили” собі назви річка Тиса на Закарпатті, містечко Тисмениця під Івано-Франківськом та чимало сіл — Тисів, Тисовиця, Тисменичани. Не тільки Колумбові, але й тисові людство завдячує великими географічними відкриттями. Без нього мореплавці навряд чи змогли переплисти величезні простори океанів. Саме з тису робили найважливіші деталі кораблів, адже він — негній-дерево, або залізне дерево Європи. Його червоняста деревина — гарна й надзвичайно тверда та міцна..." (Зірка Мензатюк)
"Гарна річка Дністер!.. Над безкінечними поворотами й закрутами здіймаються високі стрімкі береги. Тут простір і широчінь, тут сиве каміння в рудих плямах моху, рідкісні трави й квіти, невимовно мальовничі на цих важкодоступних скелях. Від гирла Золотої Липи до гирла Збруча над Дністром трапляється дивовижна рослина, яку вчені називають ясенець білий. В народі вона відома як неопалима купина, а названа так через свою незвичайну властивість. Коли до розквітлого куща піднести запалений сірник, рослина спалахне й погасне, лишившись неушкодженою. Тичинки, пелюстки, квітконіжки, навіть верхівки стебел містять безліч залозок, що виділяють ефірну олію зі своєрідним запахом, який трохи нагадує аромат лимона. Густі випари скупчуються навколо куща — саме вони й спалахують. Щоправда, для полум’я має стояти зовсім безвітряна й спекотна, до 35 градусів, погода..." (Зірка Мензатюк)
"Цей ліс сьогодні мій, бо я його люблю. Я ступаю і в золоту, поцятковану сонцем тінь, у найчудовіші пахощі, у соковиту зелену весну. Я гладжу рукою свіже листя ліщини (бо воно молоде й ніжне, аж хочеться доторкнутися), а коли відхиляю з дороги гілки черемхи, притуляюся до них лицем. Черемха вже перецвітає, її пелюсточки осипаються, і від того земля й трава під черемхою вся покрапала білим. А проте вона ще пахне, ще зоріє суцвіттями, мов далекі гаснучі сузір’я. "Яка ти гарна, - кажу я черемсі. - Добре, що ти для мене цвітеш." Черемха киває гілкою. Вона рада, що сподобалася. Під сосною красується чорний сон, якого називають лісовим чорнобривцем за його смагляву вроду..." (Зірка Мензатюк)
"Ромашку лікарську і справді вважали чарівною. У стародавньому зільнику про неї написано, що вона загострює зір і слух, зміцнює пам’ять та оберігає від чарів. І хоча від чарів давно вже ніхто не лікується, цілюща ромашка не виходить з ужитку. З неї виготовляють мило, мазі, косметичні креми, з неї п’ють золотистий духмяний чай, у ній купають немовлят. У 30-ті роки, коли сатанинська влада в Кремлі вирішила винищити українців голодомором, ця маленька квіточка разом з лободою, кропивою стала в ряди наших рятівників..." (Зірка Мензатюк)
"Коли весна сягає свого зеніту, ці лісові квіти враз заполонюють міські вулиці прекрасними білими букетами. Тонкі незрівнянні пахощі струменіють тоді містом, і здіймаються в душі незбагненний щем і зачарування, і хочеться, покинувши все, мчати в ліс, під зелені шатра молодого листя, до солов’їного щебету, до прохолодної папороті, до сріблистих місячних галяв. Конвалія - то лісова знаменитість. Хіба ще фіалка може похвалитися такою ж увагою поетів і митців. А скільки легенд про ці квіти! Одна з них так пояснює появу конвалій..." (Зірка Мензатюк)
"Щоразу навесні, коли повертаюся з дачі, заходжу в ліс подивитися, як з’являється сон-трава. Серед сухого торішнього бадилля мовби починає куритися димок: то виростають сиві волохаті листочки. Дим здіймається вище, стає густішим - точнісінько так розгоряється вогнище. І ось нарешті пробиваються лілові з золотом язички полум’я - квіти сон-трави. До цього зілля в народі склалося добре, зворушливе ставлення, адже його вважають сиротою. Як і людських сиріток, мачуха будить його дуже рано: „Сон, сон, іди вон, усі квіти зацвіли, тільки тебе нема!”. Сон устає, виходить нагору, а воно ще й сніг, і лід, холодно йому в босі ніжки, а нікому пожаліти..." (Зірка Мензатюк)
"Щороку, коли з календаря відривали останній лютневий листок, у мене починалися тривалі суперечки з мамою: "Таж мамо! Таж уже весна!" — наполягала я. "Почекай до 21 березня. Весна почнеться з рівнодення," — заперечувала мама. А раз не весна, то не дозволяли перевзуватися в легенькі черевички, не пускали бігати в луг коло Прута. Тому я йшла шукати аргументи, які б переконали маму. І якщо в саду була хоч латка вільної від снігу землі, то таки знаходила їх у вигляді мацюпусіньких біленьких квіточок. "Весна, весна! — мчала я до хати. — Уже цвітуть ці маленькі ромашечки!" То були не ромашки, а стокротки, або ж маргаритки. У них теж білі пелюстки й жовта серединка — достоту філігранна мініатюрна копія ромашки. Щовесни вони біліють у траві, немовби дрібні перли. Від грецького слова „перлина” — „margarites” — і походить їхня назва — маргаритки. А латинню їх називали Beilis perennis — „вічна красуня” за те, що вони цвітуть довго, упродовж кількох місяців..." (Зірка Мензатюк)
"Кажуть, що його принесено в Україну на копитах татарських коней. Під час своїх набігів татари, перш ніж брати воду й напувати коней, кидали в озера й річки коріння аїру — для дезінфекції. І вода ставала придатною для пиття. "Літа Божого 1224 зі сходу сонця бігло за татарським копитом зілля татарське аїр", — пише Ігор Калинець, котрий склав багато віршів і казок про квіти. В Україні аїр не родить плодів — шкірястих червоних ягідок, як у себе вдома в Азії. У нас немає комах, що його запилюють. А проте він прижився, розрісся, облямувавши береги тихих озерець довгим і вузьким, мов шаблюки, листям. Його називають татарка, аїр, лепеха, шувар, а то навіть і цар-зілля (таке воно цінне). На Зелену неділю його запашними стеблами й листям застеляють долівку в хаті. Можливо, спочатку таким чином вдавалися до чарів: топтали ординське зілля, жадаючи потоптати й саму лиховісну орду..." (Зірка Мензатюк)
"І чим той терен заслужив такої шани? Є ще глід та шипшина, теж колючі, теж цілющі, і цвіт мають не гірший, ніж у терну. Так ні. Про них тільки й придумали, ніби їх створив лукавий, щоб люди кололися та грішили, лаючись. А про терен склали зворушливу легенду. Нібито був він колись не колючим. І так безжалісно люди ламали його гілки з терпкими ягодами — на ліки, на узвар, на наливку, на варення, що врешті терен не витримав. Пішов на скаргу до Бога. "Так і так, — почав жалітися, — я геть беззахисний. Хто йде, той і терне, й обламає." То Бог і дав йому захист: густі та гострі колючки. Вертався кущ від Бога, а позад нього чувся сміх: "Ану, люде, тепер терни! Тепер спробуй обламай!" Терен живучий і невибагливий, оселяється всюди, не вибираючи місця: у ярах, балках, на глинистих кручах, кам’янистих схилах, на узліссях і в долинах річок..." (Зірка Мензатюк)
"Мабуть, зозуля - добра квітникарка. Бо ж он скільки квітів названо на її честь: орхідеї зозулині черевички, рожевий зозулин цвіт, мох зозулин льон, що росте зеленими подушками, зозулині рушнички, зозулині слізки, а ще є розмаїтий зозулинець. Ото про нього й мова. То теж орхідеї, і саме з них почалося вивчення родини орхідних. Зозулинець трохи подібний до гіацинта: схоже листя, таке ж суцвіття, а квіти - інакші. Правда, листя в зозулинців буває різне: в одних довгасте, в інших - округле; одні гарно пахнуть, інші - без запаху; і цвіт у них теж різнобарвний. Адже зозулинців є багато видів: болотний, широколистий, шоломоносний, гостроверхий, обпалений, плямистий, пурпуровий, розмальований, чоловічий і навіть мавп’ячий - усього в Україні зростає 20 видів цих гарних орхідей з рябенькими, мов зозулька, квітками..." (Зірка Мензатюк)
"Любо йти на озера й луки:
в цю благодатну мить
благословляють незримі руки
тих, в кого серце болить.."(Михайло Драй-Хмара)
"На річку! На річку! Там тепла, прогріта зеленаста вода, там гарячий пісок, сонячні зблиски, веселі бризки, там сміх і гамір! А попід берег, по коліна в воді стоїть зеленою стіною... Що ж там стоїть? Що ти за зілля, як тебе звуть? Шумлива, різуча — авжеж осока! Де вода чи болітце, там і вона. Усі її знають, тільки остерігаються чіпати, бо недовго й порізатися. Тому й осока, що січе своїм гострим листям. Високі стебла, темні качалочки — то рогіз. Хто не ліз у воду, щоб дістати його тугі коричневі суцвіття? Вони гарні у вазі. Але як висохнуть та пустять пух, буде в ньому вся хата. Бо хіба жарт: в одній качалочці 150 тисяч насінин! З рогозу плетуть килимочки, сумки, навіть домашні капці, які іноземці купляють як сувеніри..." (Зірка Мензатюк)
"— Паничику чорнобривчику, чом не виростаєш?
— Я росту, росту: листя — у висоту, корінь — углибину, у чорну землю, у холодну воду, що рідним голосом говорить.
— Паничику чорнобривчику, а вже літо рум’яне!
— Ще почекаю, не зацвітаю: ще тому літові немає краю!.."(Зірка Мензатюк)
"Був собі автобус. "Ну і що? — скажеш ти.— Автобусів тисячі." Воно правда: у світі немало цікавіших речей. Та незвичайні пригоди трапились саме з простим приміським автобусом, до всього ще й не новим. Отож був собі веселий деренчливий автобусик з потертими сидіннями і припилюженими боками. Його колеса добре знали й асфальт, і кам’янисті гірські шляхи, адже бігав він з далекого села до Коломиї, тоді з Коломиї знов у село, і так щодня туди-сюди, туди-сюди. Часом він їхав майже порожній, а то набивалося стільки людей, що ніде й повернутися, знадвору ж просили: посуньтеся на півчоловіка! І в автобус втискалося ще з десяток пасажирів з кошиками й бесагами, ліжниками й дубовими бочечками, свіжими коломийськими калачами, коробками з чобітьми, новими каструлями, з молдавським виноградом і ванільними булками дітям на гостинці. Все це неодмінно поміщалось, і, що цікаво, люди ніколи не сварилися. Навпаки, вони ще й підсміювалися над тиснявою та над своїм торгуванням, бо, як ви, напевно, здогадалися, так завізно бувало у ярмарковий день..." (Зірка Мензатюк)
"Ох, як вона мене вабила, як манила до себе! Ніби то не квітка росла, а сама спокуса. Вона мала дивовижні темно-сині квіти, що формою нагадували черевички. От би взути в них ляльку! Але мама строго-настрого забороняла чіпати тою (так називалися ті квіти). Тож я тільки ходила довкола куща з гарним блискучим листям та зітхала. Тепер я знаю, чому мама була такою суворою. Тоя — смертельно отруйна, одна з найбільш отруйних рослин України. І вона ж — могутня магічна рослина. Люди вірили, що тоя захищає від злих чарів, лікує від насланих хвороб; що від неї втікають гадюки, тому, йдучи в ліс, брали з собою листя тої й любистку..." (Зірка Мензатюк)
"За Прутом є село, за селом — гора, а на горі лісок-перелісок, такий невеличкий, що його можна оббігти довкола. У тому лісочку живе мавка-зеленавка, мала, як і він. Взимку вона спала в сухому листячку, а поверх листя лежав сніг. Але прийшла весна, сніжок розтав, і мавка прокинулась. "Що це дзвенить, мов чисте срібло, аж мене розбудило? Може, це ви, струмочки?" — спитала вона. "Ні, мавко. Ми дзюрчимо не перший день, але ти не будилася", — відповіли струмки. "То, може, це ти, берізко?" "Я всю зиму дзвонила обмерзлими гілочками, — сказала берізка. — Але ти того не чула". "Тоді, напевно, це вітер, що гуляє над горою?" "Ні, мавко, не я це. Я взимку дзвенів-свистів, мів летючими снігами, а тепер я тихий і лагідний". "То хто ж воно?" — роззирнулася мавка довкола й побачила на лужку, на узліссі, дівчаток. Вони бігали й сміялися голосно-голосно, аж котилася луна. Адже почалися канікули, і нарешті була весна: тепле сонечко й воля гратися скільки захочеш. "Он хто мене розбудив", — усміхнулася мавка, бо цих дівчаток вона знала від торік: Марусю, Олюсю і старшеньку Миросю. "Скоро Великдень, — тим часом казала до менших дівчаток Мирося. — А ви ще не навчилися веснянок". "Таки ні..." — кивнули Маруся й Олюся. "Я знаю «Молоданчика». Мене бабуся навчила, а я навчу вас!"" (Зірка Мензатюк)
"Це трапилося в часи перших християн, у пору палкої віри й великої жертовності... Один священник, ідучи лісом, милувався погідним літнім вечором і дякував Богові за ясноту неба, за мрійливу тишу, за всю довколишню красу, що сповнювала серце зачаруванням. Він вийшов на галявину, і раптом очам відкрилося справжнє диво. Все навколо мов залила блакить, так рясно цвіли дзвоники. Вони похитувались під лагідним вітром і наче видавали чистий, ніжний, мелодійний передзвін... Довго стояв священник зворушений, слухав прекрасну музику квітів, милувався досконалою формою блакитних вінчиків. І в нього виник задум: відтворивши форму лісової квітки, вилити для костелу дзвін із лункого металу. Легенда називає й містечко, де він це зробив: Нола в італійській області Кампанія. Був то перший металевий дзвін. Латинська назва дзвоників досі нагадує про ту місцевість: кампанула (campanula). Дзвоники ростуть повсюдно, усі їх знають і ні з чим не плутають завдяки неповторній формі квітів..." (Зірка Мензатюк)
