Ольга Зубер. «Мрії збуваються» (оптимістична казка для дітей та дорослих)

 

Картина художниці Ольги Дарчук.

 

 

Ольга Зубер

МРІЇ ЗБУВАЮТЬСЯ

— Мурчику! — погукала бабуся ведмежа, що вовтузилося в снігу.

Малий кілька разів перекинувся через голову й поспішив додому.

— Я зліпив сніговика!

— Молодець! Сідай вечеряти! — похвалила бабуся.

Пустунчик залюбки вмостився за стіл.

Зараз вони жили вдвох.

— В нас із татком річниця весілля. І нам треба святкувати! — сказала мама і вони з татком попливли на крижині в романтичну подорож.

Бабуся дуже любила онука та тільки те й робила, що його пестила. А що ще треба малому ведмежаті? Вдень він ласував смаколиками. А на ніч Бабуся читала йому казки, які полюбляла не менше за Мурчика. І після другої казки вже солодко спала. А в Мурчика був час помріяти.

Він любив фантазувати перед сном. Особливо про те, як одного чудового дня, в нього з’явиться братик. І вони разом ліпитимуть сніговиків. Мрії люблять, щоб їх мріяли. Тоді вони здійснюються! — так казала мама. Бо всі її мрії збувалися. От, наприклад, в дитинстві у неї була книга про кота. Він був білий і пухнастий. І звали його Мурчик. І той кіт так мамі подобався, що вона пообіцяла собі і всьому світу, що коли в неї народиться хлопчик, то неодмінно назве його Мурчиком!

Отак! Ведмежаті подобалося його ім’я. Він, навіть, потроху вчився муркотіти. І в нього не погано виходило. Чому він не абияк радів. Бо вміти муркотіти — це завжди чудово!

— Шкода, що в Арктиці не живуть коти… я б залюбки взяв у них уроки муркотіння, — думав, засинаючи Мурчик.

Вранці він прокинувся і відчув, що сьогодні буде особливий день. Але, не міг зрозуміти чому. Сніжинки так само бавилися за вікном. Вони час від часу відпочивали, але довго всидіти на місці не могли. От, прямісінько, як Мурчик. І тоді знову заходжувалися танцювати. Це було їхнє улюблене заняття. Бабуся добре зналася на хореографії і підказувала онуку, який саме танець виконують сніжинки. Вона змалечку танцювала з ними всі їхні танці. Згодом Мурчик вже знав, де вальс, танго, аркан або балет.

Аж ось, надвечір, тато з мамою повернулися і принесли з собою немовля. То була дівчинка.

— Сестричка! — зрадів Мурчик.

Так ось, чому сьогодні так особливо танцювали сніжинки! Вона була кумедна і зовсім крихітна. Тато дістав Мурчикову колиску, а бабуся зробила з неї затишне кубельце. Мурчик не зводив з неї очей і всміхався. Дарма, що хотів братика. Назвали малу Феєю. Як ще з дитинства мріяла мама. Одного разу вона почула пісню про лісову фею. І вирішила, коли в неї народиться дівчинка, так і назве її — Фея!

Пройшло кілька місяців. Фея підросла і мама дозволила Мурчику гуляти з нею на вулиці. А для того, щоб вони не загубилися в снігу, бабуся вив’язала для них яскраві шапочки. Мурчику — блакитну, а Феї — рожеву.

Мурчик посадив малу на санчата і повіз стежкою. З гірки спускатися мама поки не дозволяла.

— Хай підросте, — підморгнув тато.

— Добре! — погодився малий. — А яка в тебе мрія, татку?

— Вона вже здійснилася!

— Коли?!

— Тоді, коли я зустрів твою маму! — посміхнувся тато.

Так он чому тато завжди називав маму «Моя мрія», а вона посміхалася!

Мурчик був щасливий! Авжеж! Везти на санчатах свою мрію, то не аби яке щастя!

Цілісінькими днями вони каталися на санчатах, ліпили сніговиків та грали в сніжки. А потім йшли пити гарячий шоколад. На ніч слухали бабусині казки та мамині колискові.

Одного разу вони сиділи в льодовому палаці, і Фея сказала:

— Знаєш, про що я мрію?

— Про що?

— Про квіточку. Запашну, з ніжними пелюсточками, як у книзі.

Мурчик почухався. Він знав, що дівчата люблять квіти. Але, де ж її взяти, ту квіточку серед снігу?

У них дійсно була така книга. Дуже цікава. Про ведмежат. Тільки бурих.

Вони жили в лісі, гуляли на квітковій галявині , й часто ходили з мамою на вечірні прогулянки.

— Мухи сплять
Бджоли сплять
Джмелики хропуть.
А маленькі ведмежата

В подорож ідуть! — співали вони, стрибаючи лісовою стежкою.

Мурчик з Феєю роздивлялися малюнки й уявляли, що замість сніжинок навколо них літають метелики й бджілки-гуділки, квітнуть квіти й шумить від вітру загадковий ліс.

Якось ввечері Мурчик складав пазли зі сніжинок, а на високій крижаній скелі підстрибував Місяць.

Мурчик і собі почав підстрибувати.

— Тобі теж холодно? — спитав Місяць.

— Ні! Мені подобається стрибати!

— А я так гріюся. Вітер забрав усі хмаринки-шалики на спортивні змагання! І мені нічим вкритися! У вас тут так холодно, у вашій Арктиці, — цокотів зубами Місяць.

— Ходи до мене! — погукав ведмедик. — Я тебе зігрію!

Місяць м’ячиком скотився скелею й опинився в м’яких лапках ведмежати.

— Ого, яка в тебе шубка! Мені б таку! — він вмостився Мурчику на ручки й — заховався в густу шерсть.

Мурчик обійняв його міцно.

— Ти здійснив мою мрію, — задоволено засопів Місяць. — Я, нарешті, зігрівся!

— Ех! Якби мені ще вдалося здійснити мрію моєї сестрички!

— А про що вона мріє?

— Про квіти! А їх немає в Арктиці…

— Як це немає?! — місяць вистрибнув з обіймів Мурчика й пострибав угору по скелі. Через мить він вже сидів на хмаринці й копошився у великій скрині.

— Лови! — кинув він крихітний мішечок.

Тут насіння різних квітів!

Мурчик подякував і побіг додому. Бабуся з Феєю посіяли насіннячко в горщик й поставили на підвіконня.

— Бабусю, а яка в тебе мрія? — спитав Мурчик.

— Ой! Я дуже хочу спробувати меду. Наші родичі, бурі ведмеді п’ють з ним молоко, та печуть медівники!

— Мед! — задумався Мурчик, і наступного вечора пострибав до крижини, на якій полюбляв бавитись Місяць. І не дарма. Той якраз з’їзджав з крижини на санчатах.

— Привіт! Часом не знаєш, де можна дістати меду? Хочу здійснити бабусину мрію!

— Та в мене того меду, як у вулику! Який тобі?

— Липовий!

Місяць заліз у скриню й дістав скляночку золотистого меду.

— Дякую! — підстрибнув ведмедик.

Ох, як же ж зраділа бабуся тій скляночці меду! Вона вибігла на вулицю й заходилася танцювати гопака разом зі сніжинками!

Мурчик з Феєю виглядали у вікно й плескали в долоньки.

На знак вдячності вона вив’язала для Місяця теплий плед, з м’якеньких помаранчевих ниток. Аби той більше ніколи не мерз в Арктиці.

Через якийсь час у горщиках зацвіли квіти. Фея не відходила від них ні на мить, і все дякувала турботливому братику.

На вікні цвіли квіти, за столом зібралися тато з мамою, бабуся й Мурчик з Феєю. Вони пили молоко з медом і ласували медовим печивом. На тлі синього неба вальсували сніжинки. Місяць закутався у плед й читав книгу.

Раптом він почув:

— Дивися! Помаранчевий Місяць! — на запашній галявині серед сонних квітів стояла дівчинка й тримала маленького братика за ручку.

— І зовсім я не помаранчевий! Це в мене плед такий! — заворушився Місяць і помахав пледом, наче крилами. Та не втримав його. Плед ковзнув униз покружляв метеликом, і перетворився на рожеву хмаринку.

 

Картина художниці Ольги Дарчук.

Казка люб'язно надіслана авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".

 

 

 

Читайте також на "Малій Сторінці":

Цікаві дитячі казочки від Ольги Зубер