"Найдорожче", "Мати", "Матусенько-о-о", "Зелені паляниці", "Покарання", "Моя улюблениця", "Дідова школа", "Грачине містечко", "Батіжок", "Боровики", "Синьоокий серпень", "Бевка", "Жар-птиця", "Війна, дітоньки, війна", "Дідух" - оповідання Миколи Магери, представлені у цій добірці.
"Білочка", "Спека", "На баштані", "Перша наука", "Дивовижна дружба", "Їжачок", "Їдальня на дереві" - кілька оповідань Олександра Копиленка з різних збірок.
Оповідання Ярослава Стельмаха: "Конкурс пісні", "Як ми до Генки ходили", "Вабик", "Про козу", "День народження", "Нахаба", "Санчата", "Санько-брехун".
«Кодекс українського лицаря», «Кодекс лицарської честі», «Козацькі заповіді», «Козацькі заповіді милосердя», «Іспит козацько–лицарської честі».
Письменниця Катерина Бабкіна поставила собі мету: зібрати за 2016-й рік за допомогою своєї нової книжки «Шапочка і кит» 1 млн гривень для благодійного фонду «Таблеточки», який опікується онкохворими дітьми.
"Він прокинувся й нащулив вуха: у вогкому струмені вітру долинав сухий, різкуватий звук. Звук летів знизу, від річки. Лось звівся, тепер його постать чітко вималювалася в удосвітніх сутінках. Це був великий звір з широкими грудьми, які легко здималися од дихання. Його роги нагадували осінній низькорослий кущ, із якого обнесло листя. Лось знав, що то тріщить стара гілляка на дубі, всохла, кощава; їй давно вже б треба впасти, а вона не падала, з дивною впертістю тримаючись за стовбур. Він те знав, однак це не заспокоювало, і тривога в крові, спершу слабка і майже невловна, дедалі густішала, й від того шкура на грудях здригнулася раз, а потім іще. Струмінь вітру доносив запах річкової криги, в ньому жив дух примерзлого болота, долинало шарудіння прив'ялих стеблинок, які пускалися вскач по впалому листю, але над усім цим линуло знеможене, схоже на зітхання порипування гілляки..." (Євген Гуцало)
Оповідання Євгена Гуцала: "Олень Август", "Лось", "Запах кропу", "Сім'я дикої качки", "Дениско і відьма", "Пригоди літнього дня", "Пригоди осіннього дня", "Пригоди зимового дня", "Ласун", "Камінчик, знайдений в садку", "Зелений папуга".
"— Як тебе звати?
— Калина.
Любомир здивовано зводить брови й перепитує:
— Може, Килина?
Усміх сонячним зайчиком спалахує на губах у дівчини:
— Ні, Калина... Хіба не чув такого імені?
— Хто тебе так назвав?
— А батько з матір'ю. — Та й, поспішаючи вибалакатися, так і сипле лункими словами-дзвониками. — Я була маленька, то не пам'ятаю, як вони мене називали. Ми сюди приїхали з Чорнобиля, я тепер живу у баби Явдохи..." (Євген Гуцало)
"Жили собі чоловік та жінка. І була в них дочка Люля. І красива, і на слово дотепна, а щастя не мала. Заміж ніхто не бере, та й годі. Батько з матір’ю у розпачі. Для Люлі усе купляють. В усе наймодніше її зодягають. А парубки вернуть носа од неї. Якось проходив селом мандрівний чоловік. Завітав до батьків Люлі. Поділилися вони із ним своїм горем. А він і каже..." (Євген Дудар)
"В одному селі жила Червона Шапочка. Дівчина гарненька, ставненька. Нижню; половину її вроди облягали вичовгані джинси. Верхню — розписаний незрозумілими гаслами балахон. На голові хвацько сиділа червона шапочка. Подарунок від бабусі на день шістнадцятиріччя. За те її і називали Червоною Шапочкою..." (Євген Дудар)
"Не за далекими морями, не за високими горами, а на подвір’ї Івана Нетудихати це діялося. Мав господар у своєму хазяйстві десять курочок та одного півника. Курочки були, як на підбір, гарненькі і чубатенькі. Не породи нью-гемпшир, але вагою природа їх не обділила. Півень ходив красенем поміж своїм жіноцтвом. Дбав про кожну однаково й уваги приділяв усім порівну. Бувало, знайде гребенястий черв’яка, засокоче ніжно. Покличе одну свою подругу. Знайде комашку — покличе другу. Нікого не ображав, нікого не виділяв. Господиня також до всіх ставилася однаково. Було, вийде на подвір’я, посипле пшениці і так ніжно-ніжно усіх кличе..." (Євген Дудар)
"Загальні збори звірів у лісі одностайно ухвалили: «Господарем лісу обрати Ведмедя». У протоколі нагадувалося, що ведмідь і молодий, і працьовитий, і чесний, і принциповий, і морально стійкий. І ведмідь став господарем..." (Євген Дудар)
"Від Пляшевої до Берестечка й Острова - широке поле. Влітку 1651 року тут лютувала битва, що вписала героїчну й трагічну сторінку в історію нашого народу. І хоча тоді доля відвернулася від України, та військо під проводом Богдана Хмельницького вкрило себе невмирущою славою..." (Євген Шморгун)
"«Піди туди — невідомо куди, принеси таке — невідомо яке»,— загадують героям у казках. І коли сміливці зрештою приносять те, що від них зажадали, ми навіть не дуже дивуємося: адже у казці все збувається. Інша річ, коли таке трапляється в житті. Ми ходили туди — хтозна й куди, шукали таке — ледь відомо яке. І ніяк напасти на нього не могли. Бо шукали рослину, знайти яку хіба що трохи легше, ніж цвіт папороті. Так-от, націлилися ми на зозулині черевички, або, як їх у науці називають, венерині черевички..." (Євген Шморгун)
"Жаба, що співала по-журавлиному" - зі збірки "Пшеничний колосок"
"Жайворонок і Сонце" - зі збірки "Куди поспішали мурашки"
"Жайворонок сонечку допомагає" - з добірки "Байдужий пеньок"
"Жаль самого себе" - зі збірки "Сергійкова квітка"
"Життя" - зі збірки "Казки школи під голубим небом"
"Жменя пшениці" - зі збірки "Казки школи під голубим небом"
Довгий і складний шлях пройшла Ольга Юліанівна Кобилянська. Протягом півстоліття виступала вона в літературі, відображаючи життя народу в його різноманітних виявах, духовні прагнення інтелігенції, малюючи природу рідного краю. Письменниця утверджувалася в українській літературі поступово, в процесі переходу з німецької на українську мову, опанування культурних надбань рідного народу, реалістичного методу! Художньо осмислюючи той життєвий матеріал, що був їй найбільше відомий, Ольга Кобилянська створила цілу галерею образів із середовища демократичної інтелігенції, втіливши в них свої погляди на соціальні й морально-етичні проблеми часу. Художня проза Ольги Кобилянської сприяла розширенню світового резонансу українського художнього слова. Її новели, повісті неодноразово перекладалися російською, польською, чеською, словацькою, болгарською, словінською, французькою, румунською та іншими мовами. Ім’я видатної української письменниці-демократки, яка пройшла благородний шлях самовідданого служіння народові, віддала йому всі думки і помисли у тяжкий час соціального і національного поневолення, і в світлий час його возз’єднання, духовного відродження, оповите в нашій країні глибокою шаною і любов’ю, відоме у широкому світі.
«Володимир Сенцовський — поет своєрідного, тонкого сприймання, в ліриці якого, не тільки досвід його почуттів, а й своєрідна біографія, генезис, а часом і щасливе проникнення в таке рідкісне, трепетне в божественно прекрасне життя внутрішнього й зовнішнього світів, на чому ми, на жаль, не часто фіксуємо увагу» (Петро Куценко)
Для Бориса Харчука література ніколи не була цінністю самодостатньою. Він виділяв лише ту, яка допомагає людині залишатися людиною, а народу - народом. Справжньою вважав літературу, яка виправдовує своє існування в контексті історичної долі народу. Наш народ заслуговує долі кращої, то й література бачилася йому передовсім як сила історієтворна і націєтворна. Література, на його думку, творить народ. У цій свідомій заангажованості виявляється традиціоналізм Бориса Харчука.
Багатогранність постаті Івана Франка спонукає науковців, дослідників, краєзнавців, письменників України до нових дослідницьких пошуків, а нас, читачів, – знову і знову відкривати для себе щось нове і цікаве в його творах. Дивіться у цьму розділі твори Івана Франка: збірка казок "Коли ще звірі говорили" та казка "Абу-Касимові капці"; "оповідання "Малий Мирон" та "Грицева шкільна наука"; драма з сільського життя в 5 діях "Украдене щастя"; повість "Boa constrictor"; новела "Сойчине крило"; вірші зі збірки "З вершин і низин"; поезії зі збірки "Давнє й нове"; поема "Іван Вишенський"; збірка поезій "Із днів журби"; збірка віршів "Зів'яле листя"; повість "Захар Беркут"; "Слово про похід Ігоря".
