Публікації за тегом: Вірші

Зміст: З Німеччини в Чернеччину  Ярик-школярик  Вівчарик Іваник-склярик  Його планета

 

"...Ще з дитячих років стали нерозривними для Платона Воронька на все життя поняття праці й пісні. Адже батько його був ковалем, а дід — бандуристом, котрий пішки виміряв не один десяток доріг. І Платон Микитович, невтомний поет і трудар, не один десяток доріг пройшов майже в усіх кінцях світу — доріг війни й миру, доріг страждань і щастя, доріг негод і перемог. І на всіх дорогах життя не полишала поета дідова пісня, гартована у батьковому горні, бо вона, вбираючи в себе всі болі й радощі життя, сама ставала його невід’ємною часткою. Не випадково поруч із дорослими віршами в доробку поета займають рівнозначне місце твори для дітей. Поезія і дитинство — це для Платона Воронька спільне, невід’ємне одне від одного. Всі його вірші пронизані усмішкою, зігріті лагідною добротою, яких так частенько не вистачало в свій час малому Платонові... Тож коли доля нагородила його щасливою можливістю дарувати дітям радість — він усі щедроти своєї душі віддав найменшим!.." (Анатолій Костецький) 

 

Платон Микитович Воронько — визначний український поет, учасник Другої світової війни. З воєнних випробувань Платон Воронько виніс незабутні враження, пам’ять про фронтових побратимів, що наснажувала всю його творчість. Платон Микитович Воронько створив чимало героїко-патріотичних поезій, поем, зворушливих ліричних віршів, а також творів для дітей. Його поезії властива широта жанрового діапазону, роздумливість, життєва правдивість, глибина переживання, ритмомелодійна своєрідність, збагачена народнопісенними традиціями. Деякі вірші Платона Воронька покладено на музику. За книгу поезій «Повінь» П. М. Воронько у 1972 році був удостоєний Державної (нині — Національної) премії України ім. Т. Г. Шевченка.

"Падає з дерева листя жовтеньке,
Падає з дерева листя руде.
Ще би дощу хоч малесеньку жменьку,
Вересень кладку для жовтня кладе.

Хай розмалює нам жовтень намисто,
Вкутає стежку і вкриє траву. 
Хай сорочину пошиє барвисту,
Вересень вив’язав жовтню канву."

(Наталя Карпенко)

 

"Ще ніби... жодного удару!
Іще незрозуміло всім,
Що грім ще схований у хмарах –
Такий важкий, тривожний грім..."

(Володимир Даник)

Галина Мирослава, у дитячій літературі часто підписувалась як Галка Мир, родом з Червонограда. Пані Галина — з родини вчительки української мови, що фанатично любила свою професію та українську літературу, Мирослави Козак, і дизайнера одягу, шанованого у Червонограді закрійника невеличкого ательє, до якого приїздили шити костюми та плащі навіть зі столиці, Івана Козака. За життя навчалась на різних курсах, як потрібних, так і таких, що були даремною тратою часу, змінювала види діяльності, та єдине, що завжди залишалось незмінним — безмежна любов до української мови та поезії.

"У безодню неба лине душа, 
Щоб зоріти зорею. 
До гурту поспіша, 
Щоб із чарівною піснею 
Та з Любов'ю найсолодшою 
Ширяти над землею."

(Людмила Кибалка)

 

 

 

"Летять лелеки вдалині,
А з ними лелечатко.
Йому не страшно в вишині,
Бо поруч мама й татко.
Та сумно залишати край,
Де в радості зростало.
Тут рідні поле, річка, гай.
Тут весело кружляло.
А я прошу: "Лети! Лети!"
І в небеса дивлюся.
А лелеча: "Курли! Курли!
Весною повернуся!"" (Ганна Максимович)

"Щоб квітла Україна
Із сонцем, з вітерцем —
Кожнісінька родина
Саджає деревце.
Той вишеньку,
Той яблуньку,
Той дуб, а той горіх
Для того, щоб прикрасити
Свій батьківський поріг..."

(Надія Кир’ян)

 

 

"В сестри Оленки в квітничку
Барвіночок зацвів.
А я викохую квітник
Із наймиліших слів.
Квітник-словник,
Словник-квітник —
Він справжній чарівник.
Вміщає поле, і ріку,
І день, і ніч, і вік..."

(Надія Кир'ян)

"Любий святий Миколаю!
Ми на тебе всі чекаєм!
У зимову ніч казкову
Одягнеш свої обнови,
та візьмеш дарунків міх,
Й обдаруєш діток всіх.
Не минеш і сиротину,
І знедолену дитину.
Хай всміхнеться дітвора
Від двора і до двора!
Радо свято зустрічає,
Миколая величає!"  (Тетяна Винник)

 

 

"Де, мій друже, Україна,
Наша рідна Батьківщина?
Якщо буде твоя ласка,
Підкажи мені, будь ласка.
Відповів мені хлопчина:
"У серцях в нас Україна!""

(Юлія Забіяка)

 

 

 

"У рідній моїй стороні
Не маю я рідного дому,
Ні саду — щоб діяти те,
Що миле й відрадне мені.
Зібрав би я в гарну сім'ю.
Дерева, і квіти, і скелі,
І плем'я, чий голос — пісні,
Любило б оселю мою..."

(Володимир Свідзінський)

 

"Ти увійшла нечутно, як русалка, 
Обличчя тлінне, спущені повіки,
Вогка земля в одежі. Ти сказала, 
Глузливо усміхаючись: — А, морок, 
Морока, труд гіркий — живу сховати! — 
Я крикнув і збудився. Ніч стояла,
Ніч, повна шуму й древньої скорботи.
І плакав я вночі. Ти так далеко! 
Страшна земля в одежі... Так глибоко! 
Та сосонка, приставлена до тебе,
Та сосонка зів’яла чи живе?.."  (Володимир Свідзінський)

 

"На небі є Ведмедиця,
Якої не боюсь.
Колись давно сузір’я це
Відкрив мій пра-дідусь.
Ведмедиця, Ведмедиця,
Ведмедиця крилата —
Навколо неї бавляться
Маленькі ведмежата.
Як ніч сховає сонечко,
То з-під її крила
Нам світять дві Ведмедиці —
Велика і Мала..."  (Надія Кир'ян)

"Холодна тиша. Місяцю надламаний,
Зо мною будь і освяти печаль мою.
Вона, як сніг на вітах, умирилася,
Вона, як сніг на вітах, і осиплеться.
Три радості у мене неодіймані: 
Самотність, труд, мовчання. Туги злобної 
Немає більше. Місяцю надламаний,
Я виноград відновлення у ніч несу..."

(Володимир Свідзінський)

 

"Прозорий січень небо розтворив 
І знову світло світові явив.
Срібліє обрій в ніжному тумані; 
Широко день роздав блискучі грані,
І я дивлюсь — і всі щасливі дні,
Що спопеліли в сонячнім вогні,
Мов віяло, таємною рукою 
Розгорнене, встають передо мною.
І первісна затаєна любов 
На мляве серце напливає знов..."
(Володимир Свідзінський)

 

Володимир Євтимович Свідзінський — видатний український поет-лірик, незрівнянний майстер поетичної медитації, твори якого зачаровують яскравою самобутністю, безпосередністю, мудрим спокоєм споглядання й любові. Творчість Володимира Свідзінського мало відома читацькій аудиторії, позаяк довгі роки поспіль його ім’я і трагічна доля замовчувалися, а за життя поета побачили світ лише три його невеличкі поетичні збірки: «Ліричні поезії» (1922), «Вересень» (1927) та «Поезії» (1940). Микола Бажан свого часу писав про Володимира Свідзінського: «Це — поет неповторний, своєрідний, тонкий. Я маю насолоду від його поезії і думаю, що невдовзі прийде час і на достойне поцінення його творчості критикою і громадськістю».

"У тім краю, відкіль весна нам перші вісті шле, 
Була собі вдова одна — Нанана Боселе.
Дві дівчинки росло при ній і ще дитя мале.
І кажуть люди, що вдова поставила свій двір 
Коло дороги, де блукав і кочовик, і звір,
І що двора не прихищав ні тин, ні частокіл,
Нанана смілива була і певна власних сил.
От сталося, пішла вона у гай по вітролом,
Аж до оселі слон бреде, виляючи хвостом, 
Неначе скирта лугова, оперта на стовпи.
Від човгання незграбних ніг здвигаються степи..."

(Володимир Свідзінський)

"Колись у давній давнині - є в людях поговір -
Численні карлики жили серед Кавказьких гір,
Такі дрібні, що папороть здавалась їх очам 
Високоверхим деревом з розложистим гіллям.
На неї лазили вони, стинали гілочки 
І мудро будували з них хороші теремки.
І добре жити їм було. Розумні та сильні, 
Вони уміли ставити огради кам'яні, 
Стріляли з лука дичину, багато мали стад, 
Удозвіль зерна й волокна..."

 (Володимир Свідзінський)