Платон Воронько. Поеми (зі збірки поезій для дітей "На рідному порозі")

З Німеччини в Чернеччину

І

Через поле мчаться танки 
Напрямці,
По дорозі на світанку 
Йдуть бійці.
Тьопа дівчинка по бруку 
Від села.
Командир бере на руки:
—    Ой мала!
Звідкіль ідеш?
—    З Німеччини.
—    Куди ж ти йдеш?
—    В Чернеччину.
—    А як зовуть?
—    Катрусею.
—    А мати де?
—    З бабусею 
В Чернеччині,
В Охтирщині.
Чи довго ще 
Іти мені?
—    Та ні!
Верстов із тисячу. 
Пройдеш луку 
Борисячу, 
А там кордон 
Із Польщею 
Поза селом 
Богольшею.
А там піде 
Волинщина...
— І там моя 
Охтирщина? 
Охтирщина, 
Чернеччина!
Я з Вовчого — 
Омельчина...
— Та не спіши, 
Кирпатенька!
— А ви не знали 
Батенька,
Омелька
Чорногорого?
— Которого, 
Которого?
— Високого, 
Чубатого.
— А це не той — 
Із п’ятого? 
Спитайте —
Не з Чернеччини?
Тут донька йде 
З Німеччини.
— З Чернеччини 
В Охтирщині?.. 
Катрусенько,
Чи ти, чи ні?
— Це я, жива,
Не вбитая.
Іду і всіх 
Розпитую,
І всі мені 
Розказують,
Куди іти,
Показують.
— Ой Катенька, 
Кирпатенька!
— Ой татоньку,
Мій батеньку! 
Звідкіль ідеш?
— З Чернеччини.
— Куди ж ти йдеш?
— В Німеччину.
В Німеччину 
Фашистськую, 
Далекую —
Не близькую.
Коли згинуть 
Приречені 
Усі кати 
В Німеччині,
В Німеччині,
У Пруссії —
Тоді з миром 
Вернуся я.

ІІ

Йдуть у поле трактористи — 
Плугарі,
Йдуть з піснями та присвистом 
На зорі.
Їм назустріч п’ятитонка 
Виліта.
Катя кісоньки в сосонку 
Запліта.
— Ізвідкіль ти?
— З Німеччини.
— Куди спішиш?
— В Чернеччину.
В Чернеччину,
В Охтирщину,
За міст
На Монастирщину,
Де Ворскла 
Гне підковою.
Я з хусткою 
Шовковою.
— А батько де?
— В Німеччині.
— А мати є?
— В Чернеччині,
На Вовчому,
Де затока.
А ви не знали 
Братика?
Маленького,
Безштанника,
Степаника?
— Степаника?
— Степана Чорногорого.
— Безштанника,
Которого?! 
Колгоспного
Баштанника?
Він дасть тобі 
Безштанника!
Ану гукніть 
Від Савича 
Степана Омелянича.
— Ой, звідки ти, 
Пропащина?
— З Німеччини,
Із панщини,
З голодної,
Далекої 
До вас лечу 
Лелекою.
А мати де?
— З бригадою. 
Ходім, скоріш — 
Порадую.

ІІІ
 
Синім бором край полянки, 
По сівбі
Йде маленька полонянка 
У юрбі.
Як зустріла сива мати, 
Обняла
Та й, ридаючи, до хати 
Повела.
— Зійшло для мене 
Сонечко,
Вернулась
Люба донечка.
Чи довго йшла?
— Два місяці.
— А спала де?
— Де світиться.
— А їла що?
— Що прийдеться;
Що прийдеться,
Що станеться,
У кого що 
Останеться.
Ох, і скупа ж 
Німеччина:
То жом, то бруква 
Печена.
І там є люди 
Гарнії —
Стрічають 
Наші армії.
Від них я йду 
З обновою —
З хустиною 
Шовковою.
Іду, до всіх 
Вітаюся, 
І всі мене 
Питаються:
— Звідкіль ідеш?
— З Німеччини.
— Куди ж ти йдеш?
— В Чернеччину.
— А як зовуть?
— Катрусею.
— А мати де?
— З бабусею.
В Чернеччині,
В Охтирщині.
Насип борщу 
Мерщій мені.

IV

Вийшла Катя погуляти 
На село.
Тут загати, далі хати 
Не було.
— Ці руїни не боюсь я 
Помічать,—
Тихо мовила Катруся 
До дівчат,—
Бо це ж моя Чернеччина,
Я з Вовчого — 
Омельчина.
Я тут росла,
Тут житиму,
Учитимусь,
Робитиму,
Про рідний край 
Казатиму,
Що кращого 
Не знатиму. 
Летіла я 
З далеччини 
До рідної 
Чернеччини.
Я нею скрізь 
Пишалася,
Коли мене 
Питалися:
— Звідкіль ідеш?
— З Німеччини.
— Куди ж ти йдеш?
— В Чернеччину,
В Чернеччину,
В Охтирщину,
За міст
На Монастирщину, 
Де Ворскла 
Гне підковою 
Під сизою 
Дібровою,
Під лозами, 
Ліщиною, —
Іду
На Батьківщину я!

Ярик-школярик

Ярослава звали Ярик 
Тато, мама і сестра,
А на вулиці — Школярик 
Прозивала дітвора.

Хлопчик піде поза двором — 
Враз навкруг аж загуде, 
Малюки гукають хором:
«Он Школярик в школу йде!»

Як приліпиться дражнилка,
Не відстане років п’ять.
Мов набридливая бджілка, 
Буде в’їдливо дзижчать.

Особливо, як надмешся,
Як образишся на всіх, 
Жартівок не обберешся — 
Діти вміють брать на сміх.

Звідки ж прізвисько взялося, 
Причепилось до Ярка?
Ріс меткий, дзвінкоголосий 
Син у теслі Корчака.

Він любив свою сестрицю, 
Ніжну, тиху, мовчазну, 
Їй приносив полуниці 
І малину запашну.

Катя, старшенька від нього, 
Як пішла у перший клас, 
Мимохіть було й малого 
Збудить, вставши в ранній час. 

Катя в школу, й слідом з двору 
Наче вітер ніс його.
А було йому в ту пору 
Літ чотири усього.

Завертали хлопця в хату,
Він пручався і сопів,
А тоді з ослона парту 
Під столом собі робив.

А якось таки пробрався 
Тишком-нишком в перший клас. 
Вмить під партою сховався,
Де сидів Паньків Тарас.

Дзвоник. Вчителька з’явилась,
Учні встали: «Добрий день!»
Серце в хлопчика забилось.
Він сидить і нітелень.

Тут хтось приснув: «Ярик! Ярик!» 
Засміявся дружний клас.
«О, то є новий школярик,—
Каже вчителька, — у нас».

Кличе хлопчика до столу,
Він, маленький і чудний,
Вперто дивиться додолу,
Мне кептарик вовняний.

В нього торба на ремені,
Черевички з кулачок,
На сніданок у кишені 
Є новенький п’ятачок.

Все, що треба, має Ярик,
Лиш на зріст не повезло.
З того дня слівце «Школярик» 
До хлоп’яти й приросло.

«Щось засмучений Школярик, 
У Школярика біда»,—
Говорили Петрик, Ааврик, 
Навіть дядько Лобода

З жартом вигукне дражнилку: 
«Ти, Школярику, не плач».
І дає нову сопілку 
Чи з пружиною деркач.

Хлопчик, справді, дуже злився: 
«Що тут вдієш — не росту».
Все частіше він тулився 
До опори на мосту —

Примірявсь до мітки завше 
Без бриля і у брилі.
Час летів, а мітка там же, 
Недалеко від землі.

Навіть взимку йшов до мосту. 
Мітку хуга замела —
І не видно, скільки росту 
Довга осінь додала.

Та із днів складались тижні, 
Цілі місяці, роки.
Восени летіли крижні 
У далекі мандрівки.

Їх Ярко лічив поволі,
Шепотів: «Усіх злічу.
Як не буду вчитись в школі, 
Сам із ними полечу. 

За морями, за горами,
Кажуть, є така земля,
Що весняними вітрами 
Росту й віку прибавля».

Літом Ярик вже не гуси 
Гнав на пашу, а корів.
З ним ішла сестричка руса 
На луку за Довгий рів.

А коли пожовкло листя 
На кущах і деревах,
В школу діти понеслися 
По стежинах і ровах.

Як же наш маленький Ярик? 
Знов ховається в дворі,
Щоб не крикнули: «Школярик!» 
Голосисті школярі?

Ні! Прийшла жадана днина. 
Хата теслі розцвіла.
І шовкова сорочина,
Дрібно вишита, мала,

І кептарик Ярослава,
І червоні чобітки —
Все розкладено по лавах 
На широкі рушники.

Одяглися мама й тато 
У святкові убрання —
Сина в школу виряджати.
Всі ж цього чекали дня.

Мама хліб поклала й сливи,
Як за звичаєм кладуть.
«Йди, синочку, будь щасливий, 
Будь розумний, чесний будь».

Так сказали мама й тато.
Склала зошити сестра. 
Хлопчик вискочив із хати, 
Птахом вилетів з двора.
 
Он, погляньте, він до школи 
Йде сьогодні з усіма.
І здавалось, що довкола 
Ані жодного нема,

Хто б на нього не дивився, 
На його новий кептар,
Хто б йому не уклонився 
Біля кузні чи кошар.

І Ярка неначе крила 
Підіймали аж до хмар.
Тиша хлопцеві сурмила:
«Ти школяр, школяр, школяр!»

Він ніколи не забуде 
Цей жаданий перший крок 
І довіку знати буде 
Перший вивчений урок.

Ось і школа. Квіти, квіти 
Загойдалися вгорі.
Ті, що звались просто діти, 
Нині звуться школярі.

«Я... Школяр я!..» — ненароком 
З уст зірвалось у Ярка. 
Підійшов юнак високий,
Взяв на руки хлопчака. 
 
«Ти школяр, — він мовив просто, 
Вперше йдеш у перший клас. 
Потім підеш в п’ятий, шостий 
І в десятий... Прийде час.

У знаннях, в труді, у пісні 
Вмійте хороше дружить.
Нашій матері-Вітчизні 
Вчіться правдою служить».

Сивий вчений з рук на руки 
Взяв Ярка під крик «Ура!»
Він промовив: «У науки 
Є світанкова пора.

Як без раннього світання 
День не піде по полях,
Так без першого навчання 
До наук закритий шлях.

Я ученим став. Ракети 
Ми спрямовуєм до зір,— 
Посланців Землі-планети.
Але цей зелений двір,

Клас із вікнами до гаю,
Перших вчителів своїх 
Щогодини пам’ятаю,
Лину згадкою до них».

Потім Ярика вітала 
Героїня-ланкова,
Садівник, шофер Потала, 
Партизанка-удова.

Наче щастя естафету,
В школу — в дім усіх наук — 
Через підняті букети 
Хлопця несли сотні рук.

Віддалявсь, вщухав надворі 
Гомін радісних людей.
У широкім коридорі 
Стріла вчителька дітей.

Усміхнулась, привіталась, 
Ніби знала їх давно. 
Малюки у двір злітались, 
Заглядали у вікно...

В класі прибрано, просторо. 
Зі стіни всім повсякчас 
Усміхався добрим зором 
Вчитель мудрий — наш Тарас.*
[...]
* відредаговано (ред.)

     Вівчарик

Випав перший ранній сніг, 
Всі стежини білі.
Встав Петько, селом побіг 
До двора артілі.

Під ногами — скрип та рип 
Сніжна полотнина.
І стоїть, мов білий гриб, 
Молода ялина.

Вишень сизі пагінці 
Цвітом запишались:
В них ранкові промінці 
Бджолами злітались.

І Петько, мов мак, розцвів 
У годину любу.
Налипав сніжок до брів, 
Цілував у губи.

На долоню упаде 
Зіронька й розтане,
В мить єдину пропаде, 
Крапелькою стане.

Хлопчик пісеньку завів,
Бо на серці радо.
Проминув тесовий хлів 
На краю левади.

Далі він гайне униз,
До ставків поверне, 
Продереться через хмиз, 
Вискочить до ферми,

Бо туди його думки 
Кличуть щохвилини.
І стукочуть чобітки 
По грудках стежини.

...На тваринницькім дворі, 
Де нова запарка, 
Розпливалась угорі 
Пари біла хмарка.

Петрик сніг з чобіт оббив, 
Та мерщій — в кошару. 
Дуже, дуже він любив 
Овечок отару.

Ще отара молода — 
Бирочок з десяток,
Та ростиме, не біда!
Є вже сім ягняток.
 
Овечки жують сінце,
Поруч і малята 
Тісно збилися в кільце 
Біле та пухнате.

Тітка Варка йде сумна: 
«Петрику мій, Петю, 
Заблудилася одна 
Десь у очереті.

Чи серед Краснянських нив,
Тих, що біля бору...
На прогулянку гонив 
Дід отару вчора.

Та пропала, що Пушком 
Ти прозвав улітку...
Кіньми їздили, пішком...
Не знайшли і слідку».

Подививсь Петько-вівчар: 
«Так, Пушка немає».
Із кошари через яр 
Полетів до гаю.

Завернув у очерет, 
Поколовши литки; 
Вихопивсь на ожеред,
А Пушка не видко.

Луг мовчить, мовчать лани, 
Лози і вербички,
Бо не бачили вони 
Білої ягнички.

«Мабуть, треба в бір іти...»    
I побіг до бору.
Наче сріблені гноти, 
Золотисту кору

Обвивали у ялин 
Батоги-повійки.
«Ось галява Довгий Клин. 
Тут я три копійки

Миколаївські старі 
Причепив Пушкові.
Ось і тирло на горі 
В кам’яній підкові.

Тут ховав я у дуплі 
Сушені горішки». 
Розшукав — лежать малі 
В моховому ліжку.

«Бач, горішки розшукав,
Хоч про них не думав». 
Взяв дві жмені у рукав, 
Трішечки похрумав 
І пішов...
І день пішов 
Прямо з надвечір’я.

Петрик зойкнув:
«Слід знайшов!»
Ніжки — наче з пір’я —

Легко, м’яко по снігу 
Боязко ступали.
Слід згинався у дугу,
Де гілок завали. 
    
«Це Пушків... Овечий слід!» —
Закричав хлопчина. 
Раптом слід, немов під лід 
Канув.
То ліщина

Сніг на себе прийняла,
А земля голенька.
Мабуть, там вона й пройшла, 
Бирочка маленька.

Петрик збіг з гори униз, 
Взявся знову вгору 
Через вибалки і хмиз 
В гущавиння бору.

Вже забув і стежку ту,
Що вела на гірку...
Сів на рубанку товсту 
І заплакав гірко.

«Любий мій Пушок, Пушок, 
Не ходив би в хащі,
Тут вночі ухопить вовк,
Чи ведмідь-ледащо».

Бір зітхав, немовби знав 
Про Петькове горе.
Темний вечір обступав 
Хлопця серед бору.

«Ме-ке-ке», — почулось десь. 
Може, Петі сниться? 
Задрижав, як лист, увесь — 
Перед ним — ягниця.

Дрібно труситься мала — 
Холодно Пушкові.
Притулилась до чола 
Вушком пастушкові.

«Може, це якась мана, 
Мариться і тільки?
Ні, Пушиночка, вона!
Ось і три копійки,

Що на шию причепив 
На галявці влітку». 
Усміхнувся, обхопив 
Дорогу лелітку.

Враз підскочив і побіг,
А куди — не знає.
Під ногами листя й сніг 
Вихором злітає.

Ніч згущалась, як смола. 
Вітряно і слизько.
«Десь доріжка до села, — 
Думав Петя,— близько.

Буду слід шукать дрючком, 
Тут же недалеко».
(А ягня під пальтечком 
Все дрижить та мека.)

Де не ткне — все лист і лист. 
Чи сніжок латками.
А навкруг виття і свист... 
«Кажуть, із вовками

Здибувались лісники,
Тільки не убили...»
Петрик падає в ямки,
Йти уже несила.

«Он два вогники внизу,
То село, ягничко.
За годину донесу,
Дам сінця, водички».

Він іде. Два блимунці 
Сунуться на нього.
Піт у хлопця на лиці, 
Затерпають ноги.

Хижі вогники блись-блись...
І завив звірюка.
«Вовк!» —
Аж подих зупинивсь, 
Затремтіли руки.
«Де ховатись: Що робить?»
На сосну повище
Він, мов кіт, заліз умить.
Вовк підкрався ближче.

Хлопець гілку осідлав, 
Обхопив соснину, 
Перед себе він тримав 
Бирочку-пушину.

«Що, як вовк сюди шугне?» — 
Тріснуло паліччя...

Той лиш страх Петьків збагне, 
Хто самотній ніччю

Залишався у борах,
В хащинах безмежних,
У звіриних таборах —
Вовчих та ведмежих.

Заговорять дерева,
Звірі, навіть хмари.
Всюди чуються слова,
Сунуться примари.

Вовком здасться трухлий пень, 
Гадом стане корінь,
А настане світлий день —
Все розгонить промінь.

І страхіття лісові 
Згинуть в росяниці,
На деревах, на траві 
Защебечуть птиці.

Поки ж — надовкіл пітьма, 
Ніби чорна гуща.
Жах всього тебе пройма,
Шле примари пуща.

Так і з Петриком було.
Вовк почав казати:
«Коли хочеш у село,
Не жалій ягняти.

Дай мені його, а сам 
Забирайсь додому».
Петя крикнув: «Не віддам 
Я Пушка нікому!»

Потім тиша. Довгий час 
Тиша панувала.
Хтось гукав десь раз у раз 
Із за перевалу.

«Може, вовк поверне геть... 
Може... Може... Може...»
З хащів голос: «Петю! Петь... 
Де ж ти, мій небоже?» 
 
«Дядько, дяденько гука», — 
Шепотів хлопчина.
Унизу в кінці ярка 
Тріскала ліщина.

Петрик з дерева гукнув: 
«Тутечки я, тута!»
Ліс прокинувся, загув,
Кроки, крики чути.

Та й пішло на всі лади 
Лунами зусюди:
«Тут Петько, ідіть сюди!» —
І зійшлися люди.

Онде ж, ондечки село —
За ярком поблизу.
Злого вовка й не було 
Біля купи хмизу.

Там трухлявий пень стирчав, 
Порохнею блимав,
Він не вив і не гарчав,
Не світив очима.

Щоб не виказать при всіх, 
Як, було, злякався,
Петя все звернув на сміх — 
Встав і засміявся:

«Не дали мені ягня 
Відходить, зігріти —
Всі за мною навмання...
По хатах ідіте.

Знаю сам ці всі стежки, 
Тут не раз я був же».
Розступилися дядьки,
Радісно зітхнувши.

До села Петько побіг 
Із ягням хорошим.
Сто стежинок, сто доріг 
Замела пороша.

Ні ведмедів, ні вовків,
Ні примар навколо.
Наче тисяча Пушків,
Скрізь біліє поле.

Ось і ферма.
У дворі
Вигуки тривожні:
«Ти іди у чагарі,
Ти — під Переложне, 
Ти ж — у Чорні Гнилиці,
Там грузькі купини —
Може, в ямі чи в сільці 
Наш вівчарик гине».

«Петя! Петрик з бору йде!» - 
Хтось гукнув із гурту.
Мати рада:
«Де він, де?» —
Вибігла за бурту.

Підлетіла до Петька:
«Ой синочку рідний!
На ось, любий, пиріжка — 
Зголоднівся, бідний.

Де ж ти день і ніч гасав? 
Рибонько, хлоп’ятко!»
Він нічого не сказав — 
Показав ягнятко.

   Іваник-склярик

І

Грає вітер, мов гусляр, 
Дзвонить пилкою тесляр, 
До відновленої школи 
Йде по вулиці школяр.

Чобітки на нім нові, 
Синій кант на рукаві.
Він іде по срібних росах, 
По уранішній траві.

Проминувши моріжок, 
Підстрибнув на поріжок. 
Та чого ж у того учня 
Ні паперів, ні книжок?

Може, він іде на гру, 
Бігать з дітьми по двору? 
Глянь: на ремені у нього 
Золотіють букви РУ.

Букви РУ горять, як жар 
То повз вулицю-бульвар 
Поспішає склити школу 
Ремісник Ванюша-скляр.

В школі стріне майстер Гай, 
Скаже: «Курточку скидай. 
Та, дивися, не барися,
На лінійку налягай.

Подавай мені шибки, 
Відбивай криві кутки. 
Бережися, не поріжся, 
Не пошкодь собі руки.

Не порань себе, не вдар, 
Нам ще склити вісім пар. 
За косяк міцніш тримайся, 
Не впади на тротуар.

В школу прийдуть школярі, 
Скажуть: «Слава вам, склярі, 
Що впустили в наші класи 
Сяйво сонця і зорі!»

Ось і школа. Ось і клас. 
Ваня пробує алмаз, 
Розглядає свіжі рами —
Це ж йому не перший раз.

От він все приготував,
Скло як слід розфасував. 
Жде годину, другу, третю... 
Де ж це майстер загуляв?

Де він ходить, чом не йде?
Час летить, пора не жде.
Майстра наш Ванько шукає, 
А його нема ніде.

Скрізь, мов лунами, гуло: 
«Майстра Гая не було!»
«Значить, дома», — дума хлопець, 
І — в Заріччя, на село...

Через місто, через міст,
Через тесаний поміст 
Він біжить, немов на свято 
Поспішає ранній гість.

Чобітки на нім нові,
Синій кант на рукаві,
А за спиною у нього 
Бистрі крила вітрові.

II

За рікою, на селі 
Працювали ковалі.
Коло них плуги, сівалки, 
Ржею з’їдені граблі.

Биті танки, тягачі 
На чересла, копачі 
Перековують у кузні 
Мирні люди — силачі.

І ворожа вбивча сталь 
Піде в степ, у синю даль; 
Там, піднявши грунт родючий, 
Стане чиста, мов кришталь.

В горнах полум’я реве,
В йих залізо вогневе.
Ваня чемно привітався 
І спитав, де скляр живе.

«Скляр... який це? А, Денис... 
Онде хата, подивись.
Тільки він, здається, хворий. 
Не вберігся, простудивсь».

Так сказали ковалі 
І взялися за граблі,
А Івась мерщій до хати 
Біг, не чуючи землі.

Тихо стукнув у вікно, 
Відхилилося рядно.
«Ну, заходь, заходь скоріше! 
Ми ждемо тебе давно»,—

Хтось гукнув із-за вікна.
В хаті морок, тишина.
Біля ліжка, на ослоні,
Донька Маня мовчазна.

Гай лежить слабий, блідий,
Від примочки бинт рудий.
«От спасибі, що провідав,
Мій підмайстре молодий.

Ой, захворів я не в час,
Та мені не перший раз; 
Поваляюся з півтижня —
Та ізнову за алмаз».

Запечалився Івась,
Тихо з майстром попрощавсь. 
«Ми останні у змаганні»,—
З болем думка пронеслась.

Донька вийшла до воріт.
Прип'яла Рябка за дріт.
Ваня взяв її за руку:
«В тебе ж, Маню, склярський рід.

Бачиш, нам не повезло.
Ти ж умієш різать скло».
«Добре, Ваню, — каже Маня. — 
Жди, я вийду за село».

III

Ось і школа. Ось і клас. 
Маня пробує алмаз.
А Івась по рамі лізе
Аж до верху — в перший раз.

Став на виступ, на карниз, 
Мимоволі — зирк униз,
А під ним старі дерева 
На бульварі, ніби хмиз.

«Ваню, страшно там чи ні,
Ти устоїш на вікні?
Не соромся, — мовить Маня, — 
Все, як є, кажи мені».

Спалахнув Івась, мов жар, 
Скоса глянув на бульвар 
І узявся чистить раму,
Як старий, бувалий скляр.

«Що ж страшного на вікні? 
От, бувало, на війні!.. —
Він згадав, як майстер каже, — 
Йшли в атаку у вогні!»

І немовби майстер Гай, 
Крикнув: «Курточку скидай. 
Та дивися, не барися,
На лінійку налягай!

Подавай мені шибки,
Відбивай криві кутки, 
Бережися, не поріжся,
Не пошкодь собі руки.

Не порань себе, не вдар,
Нам ще склити вісім пар.
За косяк міцніш тримайся,
Не впади на тротуар.

В школу прийдуть школярі, 
Скажуть: «Слава вам, склярі, 
Що впустили в наші класи 
Сяйво сонця і зорі!»

День погас. Вечірня мла 
Над бульваром потекла. 
Вибіг з школи скляр Івасик, 
Вийшла склярочка мала.

Дзвоном дзвонить тротуар. 
На шибках проміння фар 
І виблискує, і сяє,
І палає, мов пожар.

І склярі біжать з гори,
Все заскливши до пори.
А навколо багряніють 
Шовкоткані прапори.

IV

В школі свято. Шум і спів. 
Віє вітер із степів. 
Вбіг-влетів до школи Ваня — 
Ледве подих перевів.

А за вікнами розмай,
Мов квітує свято Май. 
Озирнувся Ваня — слідом 
Поспішає майстер Гай.

Він поглянув на шибки —
І ціпок упав з руки:
По новому склі-блакиті 
Сонце сіє світляки.

За склярем біжить дочка,
І легенька, і гнучка; 
Підіймає, підставляє 
В руку татові ціпка.

«Що за диво, — каже скляр, — 
Може, ще у мене жар,
Мо’, привиділося тільки? 
Ти-но глянь: всі вісім пар!..»

А Ванько йому в одвіт:
«Все ви бачите як слід.
Скло засяло в наших рамах 
Голубе, мов перший лід».

Гай обняв Ванька-скляра. 
«На ура його, ура!» — 
Закричала з усіх боків 
Гомінлива дітвора.

Заспівали школярі:
«Слава, слава вам склярі,
Що впустили в наші класи 
Сяйво сонця і зорі».

  Його планета

Морозець легенький, 
Розпушений сніг.
«Біжи, мій маленький, 
На білий моріг.

Прямуй без доріжки, 
Сміливим рости.
Ліпи собі сніжки,
Зі сніжок — мости

З льодовим помостом,
З рядами биків,
Щоб зайчик під мостом 
Ховавсь од вовків. 

Ти вмієш ліпити — 
Палаци зведи. 
Снігурка спочити 
Прибуде сюди,

Із Дідом Морозом 
У шапці з куниць,
Із цілим обозом 
Казок-небилиць:

Про Бабу-Ягу,
Що летить на мітлі 
Й складає в стогу 
В тайники немалі

Цукерки, горішки...
Ти знайдеш той стіг. 
Біжи без доріжки 
В розпушений сніг;

Про килим летючий 
Є в діда казки.
Той килим за тучі 
Шугає віки.

І мріяли діти 
Три тисячі літ:
Ото б облетіти 
На килимі світ!

А нині ракети 
Злітають до зір».
Та сина замети 
Гукають у бір.

Мов зайчик, хлопчина 
Крутнувся і втік.
Тоненька ліщина 
Хитнулася вбік.

Сніжок в оченята —
І сльози з-під вій.
А він рученята 
У білий сувій

Запхав і сміється:
«Татусю, вода!»
Над коміром в’ється 
Чудна борода.

«Гартуйся, мій сину,
Тобі у житті 
Планети-крижини 
Стрічати в путі.

Не килим казковий, 
Не джини старі,
А велетень новий 
Колись до зорі

Тебе понесе 
З дорогої Землі, 
Вогнисте шосе 
Прокладе у імлі».

Отак шепотів я, 
Присівши на пень: 
Уже в надвечір'я 
Привеслював день.

Максимко сміється, 
Радіє малий,
А думка несеться 
В далекий, новий, 

В небачений день. 
У нечуваний рік. 
Незнаних пісень 
Пролітає потік.    

В уяві світання 
Постало ясне.
І музика рання 
Збудила мене.    

Всі їдуть, ідуть 
По мостах за ріку, 
Букети кладуть 
На дорогу стрімку.    

Хто має прибути? 
Посланець який? — 
Ніяк я збагнути 
Не можу, старий.
    
Зібралися вчені, 
І натовп замовк. 
На щоглі-антені 
Зелений клубок    

Засяв, запалав —
Аж у очах болить. 
Легкий зореплав 
3 високості летить.    

На нім України 
Жовтоблакить. 
Затихли машини, 
Лиш сурма гримить.    

Я встав, подивився 
На борт корабля. 
Там напис світився: 
«Юпітер — Земля».

Відкрилися лядці... 
Ось трап подали 
Й зійшли зореплавці 
Під вигук хвали.

Дивлюся й не вірю — 
Невже це мій син? 
На Землю з міжзір’я 
Вернувся Максим.

«Пробач мені, тату, 
Що я не признавсь 
Раніш. Хвилювати 
Тебе побоявсь.

Літав на Юпітер...» — 
Говорить синок. 
Сльозинку я витер 
Чи талий сніжок?

Беру «зореплавця»: 
«Пташино мала,
Вже час нам вертаться 
Вечірня імла

Роздмухала вітер — 
Буран забуя.
А онде Юпітер — 
Планета твоя».