"На верхній полиці стояв чайний сервіз. Шість чашечок з блюдечками і чайник — пузатий, червоний в горошок. Чайник стояв, як маяк, пишався своїми горошками, а носа, носа задер аж до самого неба! Ні з ким чайник не полюбляв товаришувати і вважав, що то не гідне діло — спілкуватися із звичайним посудом, адже він був не простим чайником, а святковим. Діставали його лише на великі свята, або коли гості поважні приїжджали, тож від таких справ чайник вважав себе «пупом» усього кухонного начиння. Бувало, прибіжать чашки, аж рум’яні після чергової порції чаю, або пахнуть малиною після свіжого компоту. Щасливі — щебечуть, радіють. А чайник — зирк на них: "Та що ви? От я! Я — не простий чайник, а святковий! З мене найповажніші гості в цьому домі п’ють! А ви? Що ви? Тільки й тратите свої обідки на прості чаї! Вас навіть у куточок кладуть. А от я ! Я на самій серединці стою!" І вже замовкнуть чашечки і мовчать, стоять собі скромно в куточку..." (Юлія Хандожинська)
"На вітрині крамниці красувалися шоколадні цукерки. Вони виблискували кольоровими фантиками. Радували око різнобарвними відтінками і вабили своїм запахом покупців. — Ой, я настільки приваблива, що мене полюбляють усі, і дорослі, і малі, — хизувалася «Ліщина», — а плаття, платтячко яке! Зелененьке у золотий горішок! — Ой, то твої горіхи усім в зубах застрягають! Теж мені знайшлася цукерка ! — єхидно перебила її сусідка. — Ти — довга і зелена, як качан кукурудзи, нічого особливого! А ось я! Я! Кругленька, як яєчко, а платтячко — біленьке в горошинку! А що вже смачна! Тільки й чути, як діти біжать і кричать: «Хочу «Ко-ко-чоко»! Хочу «Ко-ко-чоко»!» — і зліва, і справа! — нахвалювала себе кругла цукерка — та так, що мало із полиці не звалилася..." (Юлія Хандожинська)
З радістю чекаємо юних художників до нас на уроки вільного живопису.
Наші викладачі допоможуть розкрити творчий потенціал вашої дитини.
Володимир Нагорняк. "Як народжувався идароп" (літературознавче дослідження авторського жанру)
"Як народжувався идароп — авторський поетичний жанр; зразок неодноплощинного мислення; передмова до написання всеукраїнської об’єднувальної ідеї, до створення авторської філософії ціленаправленого інакомислія. Дослідницьке проникнення в проблематику вивело на авторський поетичний жанр. Думка в идаропі не нав’язується, а пропонується. Авторський монолог вірша перетворюється на діалог рівнозначимих «за» і «проти», що спонукає читача не на споживацьке пережовування прочитаного, а на зацікавлене конструювання власної думки навколо заданої фактом самого идаропа проблеми. Структурна побудова вірша має такий вигляд: Теза, Антитеза, Алогічний висновок та Идаропна метаморфоза. Алогічність працює на логічне мислення, відтінює та підкреслює задану проблематику..." (Володимир Нагорняк)
"У садочку, що повниться пташиними піснями від самого світання, сивий дідуньо майструє колисоньку. У білій сорочці, з добрим настроєм, як і годиться. Не снідаючи, після ревної Молитви. Йому підсобляє тато. Малому Сергійкові це так цікаво! То він хутенько вніс дрівцят до печі - мама з бабунею попросили, і біжить до татка з дідусем. А дід Андрій усміхається..." (Галина Римар)
"Жили собі братик і сестричка. Жили гарно і дружно в хатині невеличкій. Хоч хатинка була маленька, але діти і мама прибирали її чистенько. Діти у мами були слухняні-слухняні і дуже чемні. Одного разу сестричка, братик і їхній друг, песик Бровко пішли до лісу по ягоди. Зайшли до лісу, а там суниці, чорниці, малинка, ожинка. Збирають вони ягоди, збирають, трішки балакають, веселі пісеньки співають. Аж раптом..." (Юлія Смаль)
"В одному українському селі, а точніше, на хуторі, що розлого красувався неподалік заможного села, навесні народився сильний-пресильний хлопчик. За давньою традицією цього дужого козацького роду щасливий татусь посадив біля дому дуба. Поряд з молоденьким веселим деревцем поважно росли міцні дуби різного віку, які щороку рясно родили плоди-жолудятка. Ними й любив бавитися малюк. Як трохи підріс, інші діти, бувало, в піжмурки, квача, довгої лози грають і його кличуть, бо чесним, добрим та надійним товаришем був, а він між дубами сяде та на сопілоньці чи кобзі з дідусем пограє, пташечок послухає, потім з жолудят іграшок усіляких навигадує для сестричок та сусідських діточок, тоді поїсть та й засне. Просто неба, під своїми дубами. Тільки рядниною його прикриють. Витривалим ріс, і нічого й не боявся...." (Галина Римар)
"У небі над містом на синій хмарині живе Вечірній ельф. Це особливий ельф – сяйливий. Удень він солодко спить, щовечора прокидається і запалює ліхтарі. Тоді над вечірнім містом спалахують вогники і місто від того ясніє. Люди усміхаються, вітаючи вечірні вогники, і їх усмішки підсилюють це сяйво. Місто ясніє вечірніми ліхтарями і усмішками... Є у Нічного ельфа подружка – Яскринка. Вона завжди прилітає на сяйво, і вони разом залюбки кружляють навколо вечірніх ліхтарів. Та якось Темна Злюка вирішила зробити так, аби темінь проковтнула вечірнє місто. «Що ж таке придумати, – гадала вона і зрештою придумала..." (Марія Дем’янюк)
Олесь Ільченко. «Хто не жив посеред бурі, той ціни не знає сили» (дитинство Лесі Українки)
Олесь Ільченко — український поет, прозаїк, сценарист, журналіст. Народився у Києві 4 жовтня 1957 року. Закінчив Київський педагогічний університет ім. Драгоманова та Московський літературний інститут ім. Горького. Тривалий час працював журналістом, редактором на українському телевізійному каналі. Пише вірші та сценарії. Поезії перекладено в США, Сербії, Литві, Росії. Автор понад 30 книг для дітей і дорослих, а також численних публікацій в пресі на культурологічні теми. Олесь Ільченко — лауреат телепремій «ТЕФІ» й «Телетріумф» (2006), переможець конкурсу журналу "Кореспондент" "Найкраща книга року - 2010". Член Асоціації українських письменників, Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України.
"Жило собі мале лошатко. Було воно вперте, і все робило наперекір. А гарне яке ж було: і грива, і хвостик — розкішні, довгі, блискучі. Звали його Топу-Топ, бо дуже вже воно любило тупцяти ніжками, бігати і брикати. Бувало, заженеться в город і все, що там є, топче. Вскочить у помідори, і вже чути «чвак-чвак», а потім летять шматки гарбуза чи кабачка. І кричить Топу-Топ: — Іго- го, іго-го! А його мама просить: — Не лізь туди, не йди сюди, будь обережним! Та нічого не можна було зробити. Ось такий був неслухнянчик. Того дня у Топу-Топа був день народження і ввечері він чекав на гостей. Мама розчесала його розкішну гриву і хвостика і відпустила гратися. Звісно, як кожен іменинник, він подумав, що сьогодні йому можна все. І поки мама не бачила, він тихенько вислизнув у город..." (Юлія Хандожинська)
"Була собі на світі маленька мишка Пікавка. — Пі-пі-пі, — кричала мишка і швидко-швидко бігла у своїх справах. А справ у мишки було багато: то сиру потрібно було накрасти, щоб кіт Микита не побачив, то нірку свою облагородити, а саме: вкрасти пір'ячко у курочки. Ось яка була справна мишка Пікавка, була крадійкою. Та не тільки красти мишка вміла, а ще, бувало, любила і понасмі- хатися з оточуючих, вкраде шмат ковбаси, а по дорозі ще й глечик з сметаною поб'є. То вже на ранок кіт Микита отримує по повній програмі, а мишка сидить глибоко в нірці і тільки чути: — Пі-пі-пі! Старий кіт, що уже тільки не робив: і сам мишку чатував біля нірки, і собаку просив, і півня, але ніхто не міг Пікавку зловити, від усіх вона тікала, а потім тільки чути з нірки..." (Юлія Хандожинська)
"Маленька руденька лисичка одягнула свій улюблений капелюшок і побігла в ліс. Біжить по стежинці, пісеньку співає, радіє, а назустріч їй — Вовчик. — О, привіт, лисичко. — Привіт. — Боже, який в тебе красивий капелюшок. — Так, красивий, а ти що хочеш теж поносити? — То бери, мені не шкода, а ввечері повернеш — ну, за якийсь там маленький гостинчик. — Добре, — каже вовк. — Ти ж знаєш, де я живу. Підвечір вовчик повернув капелюшок і приніс лисичці м'ятки на чай. Лисичка все забрала, зраділа, а на ранок — знову до лісу..." (Юлія Хандожинська)
"Жив собі на світі жучок-добрячок. Маленький не примітний, але з великим серцем. Було у нього багато друзів, яких він частенько навідував та завжди старався їм допомогти. То колосочки в нірку для мишки польової піднесе. То диким бджолам знайде найкращу галявинку із квітами, щоб вони могли зібрати смачненький мед. Усе і скрізь наш жучок встигав, адже мав він вісім лапок та крильця міцні. Втомився летіти, то швидко-швидко біжить. Он який спритний був! Усі його любили за гарну вдачу і щире серце. Одного разу біг собі жучок у справах, аж раптом назустріч йому іде хом’ячок. — Привіт, Жучок, куди ж це ти так поспішаєш? — Привіт, друже, ось біжу у садочок — потрібно допомогти їжачку яблук на зиму назбирати. — Ех, пощастило їжаку! Хто б мені допоміг? А то я сам — маленький, а справ так багато, — нажалівся жучку хом’ячок..." (Юлія Хандожинська)
"Посеред густого лісу, в кущах, стояла собі пічка. Хто її там змайстрував — то не відомо, давно вже вона там була. І любив на ній вітер-чарівник відпочивати. Мріяла пічка дуже, щоб хтось хоч раз спік на ній млинців жирненьких, чи то картопельки посмажив, а може й пиріжків напік. Ось така у пічки мрія була. Одного разу, як завжди, вітерець відлежував бочок на пічці. Слухав її стару добру пісню. — Ох, вітерець, хоч би разок хто запалив вогника та борщу наварив! — Якби я хотів допомогти тобі, сестричко! Та, бач, немає в мене рук. Щоб тебе спершу почистити, а потім приготувати щось. Слухай, а можливо, давай когось із звірів попросимо! Он, дивись, як їх багато в лісі живе! — Ідея! — зраділа стара пічка і почала чекати, коли вже перший звір якийсь коло неї пробіжить. Аж раптом — біжіть лисичка..." (Юлія Хандожинська)
"Жила собі на світі маленька ряба курочка. Ходила вона по двору і клювала пшеничку, а при будь-якій нагоді любила похизуватися перед всіма. Усе вона знала краще всіх, і все вона вміла, і дуже вже їй хотілося, щоб усі в дворі її поважали. І от вона собі придумала таку річ. Прийшла до півника і каже: — Ти знаєш, я тут подумала і вирішила, що тепер я буду усіх будити зранку! Я — найрозумніша, і знаю краще за тебе, як це зробити! Ну дуже вже їй хотілося, щоб зранку усі прокинулись, а тут поперед сонечка курочка на паркані сидить. — А ти знаєш, яка це відповідальна робота? — запитав її півник. — Пхе, та що там знати? Вилізь собі на паркан та й кричи. — Що ж, — промовив півник, — завтра ти будеш усіх будити, домовились? А я відпочину..."" (Юлія Хандожинська)