Публікації за тегом: Виховання

"Наближався день Святого Миколая. Падав білий сніг, між деревами та кущами розгулював морозець. Всі діти готувалися до свята. Кожен з них сподівався на подарунки від Святого, і лише Петрик знав, що й цього року знайде під подушкою лише різки.Так, так, так. Був він дуже неслухняною дитиною. Ніколи Петрик не слухав батьків та й в школі був ще тим бешкетником. Скільки його не просили гарно себе поводити - все марно. Матуся відводила Петрика до школи та ледь не щодня, повертаючись додому, гірко плакала через неслухняність Петрика. Адже маленький Петрик, не знаючи, скільки болю завдає своїй матусі, продовжував себе погано поводити". (Інга Квітка)

 28 вересня 2018 року відзначаємо 100 років від дня народження Василя Олександровича Сухомлинського - видатного педагога сучасності, вченого, письменника, громадського діяча. Василь Олександрович Сухомлинський належить до найвидатніших постатей у педагогіці. З його іменем поєднується дальший розвиток і піднесення сучасної педагогічної науки. Неймовірно значуща, така  самобутня спадщина Василя Сухомлинського з плином часу привертає все більшу увагу. Про педагогічні ідеї, систему навчання і виховання підростаючого покоління, збагачену сільським учителем написані численні наукові статті, книги. Василь Олександрович Сухомлинський – педагог світового рівня, український просвітитель, людина енциклопедичних знань. Він належить до педагогів , вислови яких цитують як незаперечний доказ педагогічної думки. Філософські роздуми педагога переконують, що в основі його діяльності – глибокі знання і розуміння дитини, віра, надія, любов і повага до неї. У подвижницькому житті і науково – практичній творчості гуманіста провідною є система поглядів на людину, як на цінність.

 

"Шановні читачі, колеги - вчителі, вихователі, директори шкіл! Ця праця є підсумком багаторічної роботи в школі-підсумком роздумів, турбот, тривог, хвилюванні. Тридцять три роки безвиїзної роботи в сільській школі були для мене великим, ні з чим не порівнянним щастям. Я присвятив своє життя дітям і після тривалих роздумів назвав свою працю "Серце віддаю дітям", вважаючи, що маю на це право. Хочеться розповісти педагогам - і тим, хто трудиться в школі зараз, і тим, хто прийде в школу після нас, - про великий період свого життя - періоді, який дорівнює десятиріччю. Від того дня, коли маленька дитина-нетяма, як часто ми, педагоги, називаємо його, приходить в школу, до тієї урочистої хвилини, коли юнак чи дівчина, отримуючи з рук директора атестат за середню школу, стає на шлях самостійного трудового життя. Цей період є періодом становлення людини, для вчителя ж він - величезна частина його життя. Що найголовніше було в моєму житті? Без роздумів відповідаю: любов до дітей..." (Василь Сухомлинський)

"Після 10 років педагогічної роботи я був призначений директором Павлиській середньої школи. Тут завершилося формування моїх педагогічних переконань, які складалися в перше 10-річчя педагогічної праці. Тут мені хотілося побачити свої переконання в живій творчій справі. Чим більше я прагнув втілити свої переконання в практику, тим ясніше ставало, що керівництво навчально-виховною работою - це правильне поєднання вирішення ідеологічних і організаційних завдань в масштабі всієї школи з особистим прикладом в роботі. Роль директора школи як організатора педагогічного колективу незмірно підвищується, якщо вчителі бачать в його праці приклад високої педагогічної культури, безпосереднього вихователя дітей. Виховання - це перш за все постійне духовне спілкування вчителя і дитини..." (Василь Сухомлинський)

 

"Восени 1951 року за 3 тижні до занять, одночасно з прийомом дітей в 1 клас, школа взяла на облік 6-річних хлопчиків і дівчаток, тобто тих, кому починати вчитися через рік. З цими дітьми мені треба було працювати 10 років. Коли я зібрав всіх батьків разом з дітьми і запропонував послати дітей в школу за рік до офіційного початку навчання, думки розділилися: одні батьки схвалювали мій намір, вважаючи, що при відсутності цілорічного дитячого садка (в ті роки в селі був дитячий садок, який працює тільки в літній час) відвідування дітьми школи буде хорошою допомогою сім'ї, інші побоювалися, що передчасне вчення несприятливо позначиться на здоров'ї дітей..." (Василь Сухомлинський)

 

"Щоб добре дізнатися дітей, треба добре знати сім'ю - батька, матір, братів, сестер, дідусів і бабусь. У мікрорайоні нашої школи була 31 дитина 6-річного віку, 16 хлопчиків і 15 дівчаток. Усі батьки погодилися посилати дітей в "Школу радості" - так через деякий час батьки і матері назвали нашу групу дошкільнят. З 31 людини 11 хлопців не мали батьків, у двох не було ні батька, ні матері. За кілька тижнів до відкриття "Школи радості" я познайомився з кожною родиною. Мене турбувало, що в окремих сім'ях не було атмосфери дружби між батьками і дітьми, батьком і матір'ю, не було взаємної поваги, без якої неможливе щасливе життя дитини..." (Василь Сухомлинський)

 

"Маленька дівчинка почистила свої черевички та вийшла на вулицю. Там стояв хлопчик. Він говорить дівчинці: "А мої черевики краще твоїх блищать!" Дівчинка подивилася на черевики хлопчика і питає.." (Василь Сухомлинський)

"З хвилюванням чекав я на малюків. О 8 годині ранку прийшло 29 вихованців. Не прийшла Саша (мабуть, мамі погано). Не було Володі, очевидно, проспав, а матері не захотілося будити хлопчика. Майже всі діти святково вдягнені, в новеньких черевичках. Це мене занепокоїло: сільські діти з давніх-давен звикли в жаркі дні ходити босоніж, це прекрасне фізичне загартування, кращий засіб запобігання простудним захворюванням Чому ж батьки намагаються захистити дитячі ніжки від землі, вранішньої роси й гарячої, розпеченої сонцем землі? Все це вони роблять з добрих намірів, а виходить погано: з кожним роком усе більше сільських дітей взимку хворіють на грип, ангіну, коклюш. А треба так виховувати дітей, щоб вони не боялися ні спеки, ні холоду..." (Василь Сухомлинський) 

 

"Це було влітку. Цілий день пекло сонце, а потім насунули чорні хмари. Пішов дощ. Під високою гіллястою шовковицею сидів Василько. Він не боявся зливи. Його захищало від неї густе листя.
Під шовковицею було сухо. А поруч текли струмки. Василько побачив, як один струмок поволеньки почав заповнювати невеличку заглибину. Утворювалось озерце. На середині цього озерця був маленький острівець. Води все прибувало й прибувало. Ось-ось затопить острівець. Раптом Василько побачив на острівці маленьке червоне сонечко..." (Василь Сухомлинський)

Твори Сухомлинського формують у дітей найголовніше — людяність. Вони вчать маленьких читачів відрізняти гарні вчинки від недобрих, бути чемними, поважати старших, захищати менших.

 

Зміст добірки (за абеткою): А пісня жива Верба — мов дівчина золотокоса Внучка старої вишні Любов і жорстокість Майже чарівна розмова Мильна бульбашка Навіть квіти з сорому почервоніли Найкрасивіше і найпотворніше Орач і кріт     Оце задача! Петро і Марійка Покинуте кошеня Причина, явище, наслідок Прогулянка до лісу Сам себе перехитрив Хлопчик і Дзвіночки Конвалії Чорнобривці Як Ніна не злякалась гусака

"Дрімучим лісом ішли двоє подорожніх: дідусь і хлопчик. Було жарко, хотілося пити. Нарешті вони прийшли до струмочка. Тихо дзюрчала холодна вода. Мандрівники нахилились, щоб напитися. Дідусь сказав: "Дякую тобі, струмочку." Хлопчик усміхнувся. "Чого ти усміхнувся, хлопче?" — запитав дідусь. "Навіщо ви, дідусю, сказали струмкові «Дякую»? Він же не живий, не дізнається про вашу подяку, не почує ваших слів"..." (Василь Сухомлинський)

"Розкажу про те, як малюки вчилися читати й писати. Все те, про що йтиме мова, не розглядайте, дорогий читачу, як новий метод навчання грамоти. Я не замислювався над науковим обгрунтуванням нашої творчості,— а це саме творчість дітей, виховна робота, що допомагає навчанню,— далекий від думки, що вона може якоюсь мірою замінити методи навчання грамоти, перевірені десятиліттями. Це творчість, що народилася серед полів і лугів, у затінку дібров і під палючим степовим вітром, на зорі літнього дня і в зимові присмерки..." (Василь Сухомлинський)

 

"У глухому куточку шкільної садиби школярі посадили хризантеми. На осінь тут зацвіли білі, сині, рожеві квіти. Ясного теплого дня я повів сюди своїх малюків. Діти були в захопленні від такої великої кількості квітів. Та гіркий досвід переконав мене, що дитяче захоплення красою часто буває егоїстичним. Дитина може зірвати квітку, не вбачаючи в цьому нічого поганого. Так трапилося і цього разу. Ось я бачу в руках дітей одну, другу, третю квітку. Коли залишилося не більше половини квітів, Катя вигукнула: "А хіба можна рвати хризантеми?" В її словах не було ні здивування, ні гніву. Дівчинка просто запитувала. Я нічого не відповів. Хай цей день стане уроком для дітей. Діти зірвали ще кілька квіток краса куточка зникла, галявина немов осиротіла. Порив захоплення красою, що спалахнув у дитячих серцях, згас. Малюки не знали, що робити з квітами..." (Василь Сухомлинський)

 

"З перших днів життя "Школи радості" я прагнув внести в колектив дух сімейної сердечності, задушевності, чуйності, взаємної довіри, допомоги. У вересні - день народження трьох дітей: Віті, Валі, Колі. Ми всім колективом відзначали його: в шкільній їдальні пекли пиріг, дарували іменинникам малюнки, книги. Я з подивом дізнався, що в родині Коли ніколи не відзначали дня народження ні дітей, ні батьків. Це був перший свято в житті хлопчика. Увага товаришів схвилювало дитину. У роки дитинства кожна людина вимагає участі, ласки. Якщо дитина виростає в обстановці безсердечності, він стає байдужим до добра і краси. Школа не може в повній мірі замінити сім'ю і особливо мати, але якщо дитина позбавлена у родині ласки, сердечності, турботи - ми, вихователі, повинні бути особливо уважні до нього..." (Василь Сухомлинський)

 

"Залишився місяць до того дня, коли мої вихованці стануть учнями. Наближався чудовий місяць літа - серпень. У спекотні липневі дні діти приходили в школу рано вранці і у передвечір’я. Декому далеко було йти додому обідати, тому діти залишалися обідати в шкільній їдальні. У мене зародилася думка: нехай з місяць поживуть малюки не вдома, а десь в саду, на березі ставка. Місце облюбували поруч зі ставком; в заростях дерев старші школяри допомогли нам спорудити кілька куренів - в таких куренях ціле літо живуть сторожа баштанів. В курені наклали соломи, зробили столики для малювання. До наших куренів прилягав великий сад. Садовод дозволив: сад буде головним місцем нашого відпочинку. Поруч з куренями побудували кухню, сільський голова дав нам продукти, призначив кухаря. Батько Сані спорудив купальню, поруч з нею стояв моторний човен, побачивши який у хлопців спалахували очі. Почалося життя нашого колективу в Саду здоров'я - так назвали наше житло і місце відпочинку батьки дітей..." (Василь Сухомлинський)

 

"Закінчувалося життя нашої «Школи радості». Скоро мої вихованці стануть учнями,— від цієї думки мені було і радісно і тривожно. Радісно від того, що не один ще рік вестиму своїх малюків стежиною життя, праці й пізнання, що за рік мої малюки зміцніли, загоріли.
Коли скінчилися дні нашого перебування в «Школі радості», я подумки порівняв, якими були Володя, Катя, Саня, Толя, Варя, Кость рік тому і якими стали тепер. Були бліді, кволі, із синіми жилками під очима. А тепер усі рум’яні, загорілі; про таких дітей кажуть: кров з молоком. Радісно було й від того, що без задушного класу, без дошки й крейди, без невиразних малюнків і розрізних літер діти піднялися на першу сходинку пізнання — навчилися читати й писати. Тепер їм буде незрівнянно легше, ніж тому, для кого ця сходинка починається з прямокутної рамки класної дошки..." (Василь Сухомлинський)

 

"Тихим сонячним ранком в останній день серпня 1952 року на зелену галявину перед шкільним будинком прийшли всі школярі, вчителі, батьки. Цей урочистий день, що передує початку навчального року, вже давно став у нас традиційним святом школи і книжки. Особливо хвилюючим було свято цього ранку. Як землепроходець, що вирушає в далекі, невідомі землі, дивиться в очі своїх супутників і товаришів, так і я вдивлявся в очі моїх малюків. Ось вони стоять — 16 хлопчиків і 15 дівчаток. Разом з дітьми прийшли батьки, багато хто з бабусь І дідусів. Ось матері Колі і Толі. На плече Галі поклала руку мачуха, і дівчинка не насупилася, як це було рік тому. Всі поздоровляють нас, бажають доброї путі. Десятикласники підходять до малюків, вручають кожному пам’ятний дарунок — книжку а написом; «Доброї путі тобі, маленький друже. Бережи цю книжку. Нехай вона все життя нагадує тобі про свято школи, про день, коли ти став учнем. Нехай завжди зберігається в бібліотеці твоєї сім'ї». Минули роки, мої вихованці стали дорослими людьми, і кожний з них береже цю книжку як святиню, як безцінну пам'ять про золоте дитинство..." (Василь Сухомлинський)

 

"Я не боюсь ще й ще раз повторювати: турбота про здоров’я — це найважливіша праця вихователя. Від життєрадісності, бадьорості дітей залежать іхнє духовне життя, світогляд, розумовий розвиток, міцність знань, віра в свої сили. Якщо виміряти всі мої турботи й тривоги про дітей протягом перших 4 років навчання, то добра половина їх — про здоров’я. Турбота про здоров’я неможлива без постійного зв’язку із сім’єю. Переважна більшість бесід з батьками, особливо в перші 2 роки навчання дітей у школі — це бесіда про здоров’я малюків. Я пояснював батькам, що їхнім дітям не задаватимуть домашніх завдань. Правила й визначення діти запам’ятовуватимуть (заучуватимуть) на уроці. Дома учням треба виконувати головним чином вправи, мета яких — сприяти глибокому осмисленню матеріалу..." (Василь Сухомлинський)

 

"Дуже важливо, щоб дивовижний світ природи, гри, краси, музики, фантазії, творчості, що оточував дітей до школи, не закрився перед дитиною класними дверима. Навчання в перші місяці і роки шкільного життя не повинно перетворитися в єдиний вид діяльності. Дитина лише тоді полюбить школу, коли вчителі щедро відкриють перед ним ті ж радості, які були у нього раніше. Разом з тим навчання не можна пристосовувати до радощів, навмисне полегшувати його тільки для того, щоб дитині не було нудно. Поволі дитину треба готувати до найголовнішої справи свого життя - до серйозної, наполегливої праці, яка неможлива без напруження думки. Важливу виховну задачу я бачив в тому, щоб поступово прищеплювати дітям навички напруженої, творчої розумової праці. Дитина повинна вміти відволікатися від навколишньої дійсності в даний момент, щоб розумові зусилля спрямувати на досягнення мети, поставленої учителем або самим собою..." (Василь Сухомлинський)

 

"Познайомтесь з хлопчиком Андрійком, який ніколи не говорив «Дякую!». Та ще одним хлопчиком Іванком, який завжди дякував усім за добрі справи. Якось вони пішли до крамниці за морозивом. Коли вони купили морозиво, Іванко сказав продавщині: «Дякую!» А Андрійко мовчки взяв до рук своє морозиво і нічого не сказав продавщині..." (Вікторія Лабунець)