"Жив собі хлопчик, звали його Андрійко, він був слухняний та розумний, гарний хлопчик. І мама в нього була гарна, і тато, і навіть їхня кішка Принцеса дуже гарна була. І квартира у них була гарна, затишна і світла, вікнами на парк і ставок з качечками. Кожного ранку – крім вихідних, звісно, – тато, мама, хлопчик і кішка прокидалися дуже рано і починали займатися своїми справами. Тато і мама на роботу збиралися, Андрійко в садок, а Принцеса, тобто Приня, крутилася у всіх під ногами, нявчала і допомагала збиратися. Потім, умившись і почистивши зубки, всі сідали снідати. І йшли: тато – на свою роботу в офіс, мама на свою, в крамницю, кішка Приня на підвіконня, цокати зубками на птахів. А Андрійко йшов у садок. У садочку добре було. Друзів – багато. Іграшок – багато. І займатися є чим: то діти малюють, то будиночки з кубиків будують, то на ділянці у квача грають, то співають. Найголосніше Андрійко співав..." (Марина Корж)
Марина Валеріївна Корж народилася 14.08.1968 року в м. Ромни Сумської області, де живе і дотепер. Пані Марина працює у дитячому садочку з дітками та пише для них чудові казочки та оповідання. Пропонуємо Вашій увазі ті з них, які авторка надіслала спеціально для наших любих читачів.
До цієї добірки оповідок Володимира Даника циклу "З письменницького зошита" увійшли такі:
"Вірші, написані учора", "Прагнучи осмислити", "Серед філологів", "Мудрець чи... не мудрець", "Уміли капризувати".
Читайте також вірші: "Мамине серце", "У діда ювілей".
"Жила одна дівчинка. Вона дуже полюбляла полуницю. Вона обожнювала полуницю. Але їй не можна було її. Тому що у дівчинки на полуницю сильна алергія, навіть ліки не завжди допомагали. Одного разу, лише одного разу, вона не послухалася, і з'їла одну, найменшу, найкрихітнішу полуничку, та так глибоко заснула, що її мама і тато завчасно посивіли, а лікарі і медсестри здивувалися поверненню пацієнтки до життя. Опісля вона довго плакала, обійнявши батьків, і заприсяглася ніколи не порушувати заборони. Дивно, але ось тільки любов до полуниці не минулася. Її аромат, вигляд, пам'ять про її смак приходили дівчинці уві сні. І тоді вона вперше сіла, і намалювала полуницю. Несміливо, невміло, але вийшло якось по особливому, зворушливо. Одна полуничка на аркуші паперу. Батьки було стривожилися, але потім зрозуміли, що так дівчинка просто дає вихід своїй забороненій любові. Дівчинка намалювала полуницю ще раз. І вийшло краще..." (Юлія Дмитренко-Деспоташвілі)
"Я зранку сонцю посміхнуся,
Хай і воно веселим стане,
Так міцно обійму матусю —
Найвеселіший день настане..."(Інна Паламарчук)
"Осінь прийшла, не питаючись. Без запрошення, мов незвана гостя. Лісова миша Люська сиділа на купі хмизу й спостерігала за жовтавим листям, що кружляло в неї над головою, вкриваючи лісову стежку. — Ех! — сумно зітхнула вона, дивлячись довкола. — Оце ще мені ця осінь! Як гарно було влітку: сонечко, зелена травичка. Гуляй, не хочу. А тепер і податися нікуди. Одні калюжі та сухе листя. Та це ще що! Скоро й зима прийде. А Борсук-віщун, лісовий синоптик, передбачив, що зима буде дуже й дуже холодною… Хоча… Якщо згадати, то минулого року він казав те ж саме, а особливого холоду й не було. Тож, може й цього разу минеться… Та все одно, падаюче листя псувало Люсьці настрій, і в неї починалася, як ото кажуть люди, депресія. Про це вона читала в газеті, яку їй приніс дятел Дмитро із села, що поруч з лісом. Люська знала, що люди вміють виготовляти такі газети. Тільки от як вони це робили, вона не могла зрозуміти. У цей час єдине, що її тішило — це ліс..." (Ольга Зубер)
"У невеликому селі, на пташиному дворі, в затишному курнику жив-був Півник. Кожного ранку він голосно кукурікаючи, сповіщав про схід Сонечка. Це було його роботою, і Півник завжди старанно її виконував. – Ку-ку-рікуууу! Сонечко сходить! Ку-ку-ріку! Прокидайтеся! Ку-ку-ріку! Час ставати до роботи! Мешканці великого двору були за це Півнику дуже вдячні. І всі його страшенно поважали, але дружити з Півником було просто неможливо, адже він вважав, що Сонечко сходить лише завдяки його кукуріканню. Через це співун постійно пихатився і весь час гордовито крокував двором сюди-туди, туди-сюди. Інші мешканці двору теж старанно виконували свою роботу, але ніхто з них не був таким зарозумілим, як Півник. Всі між собою спілкувалися і поважали один одного. Не спілкувався ні з ким лише Півник. Ну і ще гордовитий Індик. Корівка і Кізонька давали молоко, Курка й Гуска несли яєчка, Баранець дарував вовну, Собака стеріг двір, а Котик ловив мишей..." (Ольга Лапушена)
"Івасик дуже, ні — дужезно, хотів навчитись читати якнайшвидше. Він наполегливо вчив з мамою від букви до букви українську абетку, а як тільки азбука була подолана, Івась з задоволенням погодився на мамину пропозицію читати по складах, розшукуючи назви міст, у яких є заданий склад. 1 червня, у щорічний День захисту дітей, Іванчик від самісінького ранку мав гарний-прегарний настрій. І, сповнений наснаги, відразу після сніданку витягнув з шухляди вчетверо складену карту України, на якій були позначені всі міста й містечка, розклав і почав шукати українські міста, які б мали у собі склад ''чер''. То правда, що не завжди Іванкові пошуки завершувались успішно, проте цього разу хлопчикові таланило. Першим містом, яке він віднайшов на карті, виявився Чернігів. Мама, що сиділа поруч, пожвавилась, коли синочок показав пальчиком продруковану назву..." (Галина Мирослава)
"До пітьми не звикли очі.
Та одначе – пам’ятаймо:
Найгустіша темінь ночі –
За годину до світання.
Йди поволі, але вперто.
Не оглянься, не спіткнися.
Не шукай доріг затертих:
Ними ходять темні й ниці.
Вмій навпомацки впізнати,
Друг чи ворог із тобою.
Не спокушуйсь на принади.
Переймись лиш боротьбою..."(Любов Сердунич)
"У розкішному двоповерховому будиночку, вікна якого завжди були закриті шторами й відкривалися лише у повний місяць, а вхідні двері зачинялися на сім замків, жила собі одна графиня, Емма ван Пігінґтон. Стильна леді із дуже зависокою самооцінкою, яка отримала у спадок від батька цей будинок разом із титулом та великою кількістю коштовностей. Не дивлячись на свої пишні форми, Емма завжди намагалася виглядати красунею. Одягала тісний одяг, який дуже вдавлював її неслухняний живіт, взувала черевички на два розміри менше й все це прикрашала асиметричним каре з діагональним чубчиком. Їй було байдуже, якої думки про неї були незнайомі люди, адже вона завжди себе вважала найпрекраснішою на світі. Життєвим гаслом Емми, була фраза: «Гарної жінки не повинно бути мало!», тож, їжа для неї мала велике значення..." (Євген Дмитренко)
"Мама — найдорожча, найрідніша,
Серденьку дитини наймиліша.
В слові цьому жайворонка пісня,
І струмка дзвінкого дзюркотіння,
Журавлів прощання й падолисти,
І у небі зіроньки іскристі.
В нім життя премудрості повчальні
І молитви щирі, життєдайні..."(Тетяна Строкач)
"Одягну я вишиванку зраночку-раненько,
Що мені подарувала моя люба ненька.
Підбирала візерунки, ниточки яскраві,
Заясніли на сорочці квіти різнобарвні,
Сонця промінь золотистий і блакитне небо,
Пам'ять, сила, мудрість роду — вічні обереги.
Одягаю вишиванку в будні і у свята.
В мирі й щасті хай розквітне Україна-мати!"(Тетяна Строкач)
Євген Дмитренко. Казка «Мишеня Хрусь»
"Десь там, в країні хижих звірів та неприступних лісів, чи то в Африці, чи то в джунглях Амазонки, жило собі маленьке мишеня на ім’я Хрусь. Хоробрим було мишеня. Нічого не боялося. Принаймні, воно саме так вважало. А чи так це було, чи ні, ми дізнаємося, прочитавши про його пригоду, після якої, на щастя, усі лишилися живі та неушкоджені. Ну, майже всі! Одного сонячного дня мишеня Хрусь вирішив перевірити свою хоробрість. Тож, зібрався він з думками та й пішов світ за очі пригод шукати. Ходить Хрусь полями та лугами, коли дивиться, а під деревом ведмідь спочиває. Та такий здоровий, немов та гора. Та такий чорний, немов та смола. А зуби у нього — гострющі-гострющі! Тож, залізло мишеня до ведмежої пащі, та й розглядає ті зуби, перестрибуючи з одного на інший. Відчув ведмідь, що поки він спить, хтось в зубах його колупається. Прокинувся та й питає.." (Євген Дмитренко)
"Зоряними очима дивилося Небо на Землю. Великими, розумними очима дивилася Ясочка на зоряний небосхил. − Зорі! Які ж ви красиві! Мабуть, немає в світі нічого красивішого, ніж вишите зірковим візерунком небо! – захоплено шепотіла вона. У верхівках дерев сонний вітер наспівував колискову. Неподалік спала річка, перекочуючи своїм диханням ледь помітні хвильки. Насолоджуючись покровом ночі, носились веселі кажани. Ясочка не спала. Навіть і не думала спати. Не зводячи очей, вона дивилась на яскраву блимаючи зірку, що виглядала з-за густого листя старого дуба. І в її очах була радість і захоплення, біль і смуток. Радість – від зіркового неба. Смуток – від залізної огорожі, яка відділяла її від зоряного обрію. Ясочці тут було тісно і незручно. Вона вже виросла і хотіла на волю. Часто вона закривала очі і уявляла собі, що мчить по безмежному полю, відчуваючи запах свіжого вітру, а згори її шлях освітлює всіяний зорями велетенський, безмежний небосхил..." (Ольга Зубер)
"У родині бурих ведмедів народився синочок. Тієї миті тато-ведмідь став, мабуть, найщасливішим ведмедем у всьому світі! Він поглядає на свого малюка й дивується. Йому лише декілька годин, а він вже так голосно вередує. — Татко поряд, синку! — промовляє ведмідь. Він бере малюка на руки й ніжно притискає до себе. Той заспокоюється й засинає. Йому один день. Він грається сосновою шишкою й необачно впускає її. Його очі наповнилися слізьми, щоки надулися, а носик засопів. — Татко поряд, синку! — промовляє ведмідь, віддаючи йому іграшку..."
(Євген Дмитренко)
"— Цього року, напевно, буде багато снігу, — бурмотіла мала Софійка, дивлячись через вікно. Рудоволоса дівчинка з веснянками на носику, які прикрашали її, довго не могла заспокоїтися, вона вже так близько притулилася до вікна, що могла видавити скло. Все роздивлялася на сніг, який летів, як ніби хтось сипав його з відра, зачепившись то за дерево, то за паркан. — І ще летить, і ще летить! — раз по раз повторяла дівчинка. — Ти що, сніг рахуєш? – посміхаючись, запитала онуку бабуся. — Ні, я з ним розмовляю! У нас є свій секрет. Бабусю, ти тільки подивися, як гарно. Він своїми маленькими лапками до всього чіпляється, він якийсь казковий, а можливо чарівник? — Можливо, — погодилася бабуся. — Ура! Придумала! Я хочу з ним зустрітися! Він мені теж подарує білу шубку — таку м’якеньку-м’якеньку, пухнасту, як он на тій гілочці, що нахилилася до горбочка! А, можливо, і ще кращу! Бабусю, я вже одягаюся, сніг мене чекає, я з ним домовилася!.." (Юлія Хандожинська)
Румунські класики – дітям: казка Йона Крянґе «П’ять хлібин» (переклад українською Івана Кушнірика)
"Якось улітку мандрували собі двоє знайомих. В одного з них у торбі було три хлібини, у другого дві. Через якийсь час вони зголодніли й присіли у затінку плакучої верби, коло криниці з журавлем, вийняли кожен свій буханець і почали разом обідати, щоб було охочіше й смачніше. Аж тут підходить ще один мандрівник. Зупинився коло них, привітався і просить, щоб його почастували, бо він дуже зголоднів, а з собою нічого не має, та й купити ніде. — Сідайте, добродію, пообідаємо разом, — кажуть йому подорожні, — бо, слава богу, де обідає двоє, там вистачить і для третього. Третій мандрівник був такий голодний, що не став чекати, щоб його довго припрошували, а сів коло них і почав разом з ними наминати сухий хліб та холодною криничною водою запивати, бо ніякого іншого питва у них не було. І їли вони доти, доки з'їли всі п’ять хлібин, як за себе кинули..." (Йон Крянґе)
"Одного разу влітку, незадовго до Зелених свят, я прокрадаюся з хати і йду серед білого дня до вуйка Васіле, старшого брата мого батька, красти черешні; бо тільки в нього та ще десь у кількох місцях у селі була рання черешня, яка дозрівала близько Зеленої неділі. І я роздумую, як то зробити, щоб мене не впіймали. Спочатку я заходжу до нього в хату i вдаю, що кличу Йона скупатися в річці. – Йона немає вдома, – сказала тітка Маріоара, – поїхав привезти сукманів із твоїм вуйком Васіле до чесалки в Кодрень, що біля фортеці. Хочу вам сказати, що в Хумулештях прядуть і дівчата й хлопці, і жінки й чоловіки; і робиться там багато сувоїв: i чорного, і чорного з білим, різноякісного сукна, яке продають і шматками, і вже шитими. І продають все там же, на місці, вірменським купцям, що приїжджають навмисне з інших міст: з Фокшаню, Бакеу, Романа, Тиргу-Фрумос та звідусіль, а також спродують на ярмарках повсюди..." (Йон Крянґе)
"Жив-був собі цар, а в дворі цього царя росло дерево настільки високе, що його верхівки ніхто й не бачив. Це дерево цвіло і плодоносило щороку, але ні цар, ні його придворні, ні будь-який інший землянин не бачили ніколи його плоду. Отже там, у висоті, куди не сягає людське око, хтось не лишав їх опадати на землю, а вчасно збирав. Цар же лише хотів дізнатися, що за плоди родить те дерево, тож оголосив по всьому своєму царстві, що той, хто вилізе на нього і зможе розказати, які той має плоди, одружиться на одній із його доньок, яку сам собі вибере. З’їхалися всілякі бояри, королевичі, навіть хлопці-молодці, але жоден із них не зміг вилізти на дерево. А при царському дворі жив зарозумілий хлопець, який похвалився своїй матері, що він зможе вилізти. От він і попросив її піти до царя й передати тому, що він це зробить. Цар не повірив цьому та й покликав Данчу до себе..." (Йоан Славіч)
"Були колись два брати, які жили у свого батька у мирі й злагоді. Старший орав землю,а менший – вівчарив. Коли батько помер, господарем у хаті залишився старший, а молодший працював уполях та лугах, у всьому слухаючись свогобрата, і навідувався додому дуже рідко. Старший не працював, а проводив час, бенкетуючи з друзями та утримуючи гарних коней,а ще мисливських собак та соколів, як пан.Незважаючи на це, вони все більше багатіли. Старший брат одружився, тоді як молодший брат і далі залишивсяпарубком і лише на великі свята приходив додому.Одного разу, приїхавши на свято в село, його перестріли кілька заздрісних селян, які хотіли посіяти між братами розбрат..." (Йоан Славіч)
