Йоан Славіч
ЗАГАДКОВИЙ ПЛІД
Переклад з румунської — Міхаела Гербіл та Людмила Дорош
Жив-був собі цар, а в дворі цього царя росло дерево настільки високе, що його верхівки ніхто й не бачив. Це дерево цвіло і плодоносило щороку, але ні цар, ні його придворні, ні будь-який інший землянин не бачили ніколи його плоду.
Отже там, у висоті, куди не сягає людське око, хтось не лишав їх опадати на землю, а вчасно збирав. Цар же лише хотів дізнатися, що за плоди родить те дерево, тож оголосив по всьому своєму царстві, що той, хто вилізе на нього і зможе розказати, які той має плоди, одружиться на одній із його доньок, яку сам собі вибере.
З’їхалися всілякі бояри, королевичі, навіть хлопці-молодці, але жоден із них не зміг вилізти на дерево.
А при царському дворі жив зарозумілий хлопець, який похвалився своїй матері, що він зможе вилізти. От він і попросив її піти до царя й передати тому, що він це зробить.
Цар не повірив цьому та й покликав Данчу до себе.
– І ти не зможеш вилізти, ‒ сказав він парубку. ‒ Знай: якщо тобі це не вдасться, я накажу відрізати твою голову.
Данчу погодився, щоб йому відрубали голову, якщо він не зможе забратися, і попросив царя дати йому три дні на роздуми. За ці три дні він доручив ковалю викувати йому залізні черевики, а потім почав лізти.
Він усе піднімався і піднімався три дні й три ночі і раптом натрапив у корі дерева на отвір, через який увійшов у халупу. Там побачив стару-престару бабцю. Він гречно привітався з нею.
– Добрий вечір, дорога бабусю! – сказав він їй.
– Добре, що ти назвав мене бабусею, – відповіла йому стара, – інакше в одну мить я б тебе згубила. Але що привело тебе сюди, хлопчику мій?
– Дорога бабусю, ‒ відповів він, ‒ чи не змогла б ти мені сказати, які плоди родить це дерево?
– Почекай трішки, поки повернеться мій син, – відповіла вона, – він і це має знати, бо дме й у найменші щілини.
А вона ж була Матір’ю Вітрів. Увечері її син повернувся й відчув людський дух.
– Я чую запах людини, – сказав він матері. – Хто це прийшов і по яких справах блукає?
Вона докладно розповіла йому все точнісінько так, як дізналася від Данчу.
– Так, – сказав її син Неспокійний Вітер, – це правда, що я завіваю у всі щілини, але мені й досі не довелося дізнатися, які плоди у цього дерева.
Пішов парубок ні з чим далі. Піднявшись сюди, він сточив одну пару залізних черевиків. Тепер узув іншу пару.
Ліз він нагору ще три дні й натрапив на іншу халупу. Увійшовши всередину, гречно привітався.
– Добрий вечір, люба бабусю!
І ця стара дала йому таку ж відповідь, як і попередня, а потім запитала:
– Звідки ти й куди?
Він сказав їй, що блукає, щоб дізнатися про плоди дерева.
– Що ж… – відповіла вона, – мені шкода, що я не можу тобі роз'яснити. Але почекай, поки прийде мій син; він напевне зможе тобі сказати.
Потім бабця його нагодувала, бо той був дуже голодним, а далі постелила, щоб він поспав.
Коли її син, Чоловік з Місяця, повернувся додому, він також запитав усе те, що й вітер. Мати відповіла йому, що той парубок – хороша людина і ходить, аби дізнатися, які плоди дає дерево.
– Мені дуже шкода, ‒ відповів їй син. – Це правда, що я заглядаю у всі щілини, але й досі мені не довелося дізнатися, які плоди у цього дерева.
Уранці, коли Данчу прокинувся зі сну, бабуся йому все це розповіла. Не залишилося Данчу нічого іншого зробити, як вийняти свою третю пару залізних черевиків, а зношені кинути вниз.
Знайшовши їх у дворі, слуги віднесли ті черевики до царя, який таким чином зрозумів, що парубок добирався все далі .
«Здається, він таки знайде плоди дерева, – подумав він про себе, – та я все одно не віддам йому свою дочку».
А Данчу піднімався все вище й вище день, другий, а на третій знову натрапив на халупку. Тут він знайшов ще старішу бабцю, Матір Сонця; і з нею все сталося так, як і з тими двома попередніми, і рушив парубок далі.
І знову він поліз, ліз і ліз ще три дні, і знову ще три дні, але його залізні черевики не сточилися, і якраз увечері сьомого дня він опинився біля воріт раю.
Тепер же все було не так, як раніше: біля воріт він знайшов не стару, а старого-престарого дідуся.
– Ти втомився, чи не так? – спитав його старий.
– Так, я таки втомився! – відповів парубок.
– Ну добре! – промовив старий. – Якщо ти зморений, ходи-но на моє місце і відпочинь, поки я повернусь.
Данчу сів і почав чекати годину, другу. Довго він чекав, та старий не повернувся. Він намагався встати, але не міг; було відчуття, ніби його прибили до стільця.
Раптом він побачив перед собою дуже красиву дівчину, яка ні з того, ні з сього запитала його, чи не хоче він найнятися кучером до Лії – Феї Фей.
– Може, я й хотів би, – відповів їй Данчу, – та не можу звідси встати.
– Що ти! – відповідає йому гарна дівчина. – Я негайно підніму тебе. Я приведу назад старого, який тут був.
Потім вона побігла до Лії й сказала їй, що старого немає на своєму місці і що він залишив замість себе когось, хто був би готовим найнятися у неї кучером, але не може звідти встати.
Лія насупилася і наказала своєму посланнику швидко піти і привести старого на його місце.
Посланник вирушив у дорогу і біг увесь день, з ранку й до вечора, але не наздогнав його. Потім біг ще один день, а під вечер настиг його, схопив і дав прочуханки, а потім взяв собі на спину й відніс до Данчу, який піднявся відразу ж, як тільки вони підійшли до нього.
Ще одного прочухана дав посланник старому, а потім посадовив на його місце, а цигана відвів до феї Лії, щоб той став її кучером.
Лія мала двох верхових коней, обоє із золотою гривою.
– Якщо ти хочеш найнятися у мене, – сказала вона Данчу, – скупайся у цій діжі.
Циган, не довго роздумуючи, роздягнувся і стрибнув у діжу. Купався він там з півгодини, а потім Лія наказала йому вийти звідти. Він виліз і не повірив своїм очам! Гляди, яка дивина! Він став настільки гарним, що не можна було знайти йому пари по всій землі.
Як же соромно мало стати тому цареві, який вирішив не віддавати за цигана свою дочку!
Після того, як він одягнувся, знову прийшла та красуня й відвела його до стайні тих двох коней із золотою гривою.
– Дивись, – сказала вона, – у сусідній комірці є золотий овес; давай коням щодня по четверику.
І зникла, і лише відтепер з Данчу стануться по справжньому надзвичайні пригоди.
Після того, як три дні поспіль він відбув свою роботу, знову прийшла красуня і сказала йому, що Лія, Фея Фей із Царства Сонць, вибере собі за чоловіка того, хто зможе наслідувати її, зробивши все так, як і вона.
– Веди мене до неї! – вигукнув Данчу, підстрибнувши від радості. – Я повторю за нею все точнісінько, як і вона.
Його відвели до хазяйки. Увечері Лія наказала поставити в її опочивальні друге ліжко, на достатній відстані від свого. Потім вона почала роздягатися, і, роздягаючись, у неї було шістнадцять суконь, тоді як у Данчу була лише пара гачів. Та він розірвав свої гачі на шістнадцять смужок, і коли Лія клала на свій стілець сукню, він теж клав на свій по смужці. Після чого поклав смужку до смужки, щоб зшити їх назад, але яке диво! смужки трималися одна за одну, тож Лія, Фея Фей, була вражена, побачивши, як уранці він одягався, як і вона.
Потім Лія пішла розчісуватися. Циган також. Поставили їм два дзеркала, кожне з усім необхідним для розчісування, і обидва вони почали розчісуватися. Коли Лія вела гребінцем по своєму волоссю, Данчу також вів по своєму. Вона провела шістнадцять разів, і він також. У цигана теж було довге волосся, а після того, як він розчесався – ще одне диво! – його обличчя стало таке ж гарне, як у Лії. Тож, подивившись на нього, Лія не знала, що й робити від радості. Вона покликала його до себе й поцілувала – як наречена цілує свого нареченого.
Потім відбулося велике весілля, а після весілля Лія відправила Данчу на полювання, і був він уже не циганом, як усі цигани, а легінем-красенем, геть як будь-який царський син.
Перед тим, як піти, вона дала йому дзеркало і сказала:
– Коли хочеш знати, що я роблю, подивись у це дзеркало й побачиш у ньому мене.
Опісля, попрощавшись одне з одним, він вирушив на полювання. Та, зробивши лише кілька сотень кроків, побачив гінця, який біг до нього сказати, що Лія передає йому не занапащати дичину й застрелити лише двох зайців.
Йдучи все далі й далі, він угледів ліс із золотими деревами, а по лісу бігало стадо тварин із золотою шерстю, але жодного зайця там не було. Поки він ішов тим лісом далі, перед ним пробігло ще одне стадо, але і в ньому не було жодного зайця. І знову пішов він далі, поки не натрапив на третє стадо, проте в ньому був лише один заєць. Він спершу натягнув лук і – раз, два, три! – уклав його на землю. Проте він мав принести Лії двох зайців. Тож він пішов уперед, щоб уполювати ще одного.
Ідучи так, спочатку по дорозі, а потім по стежці і врешті-решт по стежинках, він заблукав і не знав, куди йому йти. Тоді він дістав дзеркальце і подивився в нього. І одразу ж побачив Лію, яка зробила йому знак повертати направо. І він пішов, і все йшов – годину, дві, три. Вже чотири години йшов він, не зупиняючись, аж поки побачив ціле стадо зайців.
Він розгубився. Йому залишилося вполювати одного зайця, лише одного. А їх було сила-силенна, один біля одного. Він же, не бувши вправним мисливцем, боявся, що вистріливши в одного, раптом уб’є декількох. Тож він став чекати і так довго чекав, що урвався йому терпець і він вистрілив, поваливши трьох зайців.
Йому було шкода, що він не зміг дотриматися слова, даного своїй дорогій дружині, та не залишалося нічого іншого, як повернутися додому. Незабаром на шляху йому зустрівся здоровань – справжній велетень.
– І не соромно тобі, що застрілив двох моїх зайців? – запитав його той чоловік, який був господарем маєтку, де заблукав Данчу.
Тобто, лише один із трьох зайців належав Лії.
– Давай мірятися силами! – вів далі власник тих двох зайців, який був сердитим і тому, бо хотів, щоб Лія обрала його за чоловіка.
Данчу почав тремтіти від страху. Він не відчував себе достатньо сильним, щоб мірятися силами з подібним здорованем. Він узяв у руки лук і натягнув його.Другий теж був готовий стріляти, але було вже надто пізно, бо Данчу вже уклав його на землю.
Потім він подався додому. Лію охопив жах, коли вона побачила, що він приніс чотирьох зайців.
– Ой, лишенько! – вигукнула вона. – Навіщо ти вбив і тих двох зайців? Якщо їх господар дізнається, умить тебе вб’є.
– Не хвилюйся про це! – відповів їй циган. – Я вирішив з ним це діло. Проте хотів би дещо тебе запитати, якщо твоя ласка мені відповісти.
– Хіба я можу не відповісти? – промовила вона. – Гадаю, ми з тобою нічого не приховуємо одне від одного.
– Скажи мені, будь ласка, які плоди у цього дерева? – запитав її Данчу.
– Це все, що ти хочеш мене запитати? – відповіла Лія. – Чому б я мала не сказати тобі про це? Я тобі дам навіть з’їсти ці плоди, скільки забажаєш.
Вона швидко покликала одну зі своїх служниць і наказала їй принести десять плодів з того дерева.
Служниця залізла на дерево. А те дерево мало три види плодів: золоті яблука, золоті груші й золоті сливи. Служниця не знала, яких плодів узяти чотири, бо ж беручи по три з кожного, було лише дев’ять плодів. Врешті-решт вона вирішила взяти чотири сливи, бо сливи були меншими за яблука. Так вона й зробила й віднесла їх Лії, яка віддала плоди чоловікові.
– У мене є невелика справа на землі, – сказав той.
– Якщо так, – відповіла Лія, – ти можеш негайно спуститися вниз.
Потім вона наказала швидко зробити гойдалку, яка опуститься до землі, і посадовила на неї свого чоловіка. У ту ж митьДанчу дістався землі із плодами, які тримав у кишені, і відніс їх цареві. Не хотів цар віддавати йому свою дочку, але тепер, побачивши його таким вродливим, віддав.
Проте царева дочка не хотіла брати його за чоловіка, боючись, щоб він знову не став таким, яким був колись. Та Данчу схопив її, підняв і поніс до своєї матері, яку потім попросив піти з ним і повів до того високого дерева.
Прийшовши туди, він гукнув «раз» – і гойдалка опустилася. Усі троє – він, мати та царська дочка – посідали в неї. І коли він знову сказав «раз» – гойдалка піднялася вгору.
– Не хотіла ти мене любити – не люблю тебе і я! – сказав він царівні й штовхнув її, щоб та упала на землю. Вона падала три дні і три ночі поспіль, а коли долетіла до землі, то не залишилося від неї нічого цілого, окрім голови, яку одна зі слуг віднесла царю.
– Боже святий! – нарікав цар. – Хто змусив мене не віддавати добровільно мою дочку?
Коли цар так нарікав, перед ним раптом постав циган, який теж каявся у вчинку, скоєному у хвилину гніву.
– Зараз ти був би готовим віддати мені добровільно свою дочку?
– Я не тільки охоче віддав би її тобі, – відповів цар, – а й дав би в придачу половину свого царства, якби моя дочка була живою.
Данчу пішов до матері й розповів їй, що сказав цар.
– Дивись, – сказала вона, – я дам тобі коробочку з чарівним порошком. Якщо посипати цим порошком обличчя мертвої, вона оживе, і тіло відновиться і стане ще кращим, ніж було колись.
Данчу побіг до царя, попросив у нього голову мертвої дочки й посипав її порошком, як сказала його мати. Одразу ж тіло дівчини почало відновлюватися частинка за частинкою і вона заговорила. Цар із задоволенням віддав би її зараз цигану, але той не захотів її брати.
– Живи щасливо зі своєю дочкою, – сказав він цареві, – бо я знайшов собі іншу дружину.
Тоді він покликав свою матір і пішов з нею до дерева. Посідали вони в гойдалку і миттю піднялися до Лії, Феї Фей із Царства Сонць, яка зустріла їх із великою радістю. Потім він побудував для своєї матері прекрасний палац і сказав їй:
– Якщо ти скучиш за мною, надішли вісточку служницею і за мить ми з дружиною будемо у тебе.
Потім пішов він додому і влаштували вони велике весілля. Лія хотіла запросити й царя, але циган не погодився сідати за стіл з тим, хто замислював обдурити його. Тож запросили на весілля мишу, яка наїлася від пуза.
І я там гуляв, з ними вино попивав, а потім пішов, залишивши їх у щасті, яке не закінчилося й донині, якщо раптом вони не повмирали.
Інші твори Йоана Славіча на нашому сайті:
"Були колись два брати, які жили у свого батька у мирі й злагоді. Старший орав землю,а менший – вівчарив. Коли батько помер, господарем у хаті залишився старший, а молодший працював уполях та лугах, у всьому слухаючись свогобрата, і навідувався додому дуже рідко. Старший не працював, а проводив час, бенкетуючи з друзями та утримуючи гарних коней,а ще мисливських собак та соколів, як пан.Незважаючи на це, вони все більше багатіли. Старший брат одружився, тоді як молодший брат і далі залишивсяпарубком і лише на великі свята приходив додому.Одного разу, приїхавши на свято в село, його перестріли кілька заздрісних селян, які хотіли посіяти між братами розбрат..." (Йоан Славіч)
Дивіться також на "Малій Сторінці":
Читаймо та слухаймо на нашому сайті твори румунських класиків для дітей у перекладі українською мовою, опубліковані у новій цікавій рубриці журналу «Дзвоник», що видається Союзом Українців України.