Йоан Славіч
ДВА БРАТИ
Переклад з румунської — Міхаела Гербіл та Людмила Дорош
Були колись два брати, які жили у свого батька у мирі й злагоді. Старший орав землю,а менший – вівчарив.
Коли батько помер, господарем у хаті залишився старший, а молодший працював уполях та лугах, у всьому слухаючись свогобрата, і навідувався додому дуже рідко. Старший не працював, а проводив час, бенкетуючи з друзями та утримуючи гарних коней,а ще мисливських собак та соколів, як пан.Незважаючи на це, вони все більше багатіли. Старший брат одружився, тоді як молодший брат і далі залишивсяпарубком і лише на великі свята приходив додому.Одного разу, приїхавши на свято в село, його перестріли кілька заздрісних селян, які хотіли посіяти між братами розбрат.
– Хіба ти не син свого батька? – запитали вони його.
– Чому ж ні? – відповів той.
– Гаразд, – сказали вони, – якщо це так, то чому ти цілими днями виснажуєшся з вівцями та працюєш на полі – і в дощ, і в заметіль,і в спеку чи задуху? Працюєш, як ніхто інший, а тим часом твій старший брат ніжиться, як пан. Унього є все: вдосталь одягу, їжі та напоїв, його цінують і шанують, а ти ніби його слуга. А скажи-но йому, нехай він робить те, що робиш ти, а ти залишишся вдома, ось і побачиш, наскільки він тобі брат.
Менший брат нічого не відповів, але їхні слова впилися йому в серце.Він пішов додому і переночував під одним дахом із братом.
– Як тобі спалося, братику, цієї ночі? – запитує його той наступного ранку.
– Я не зміг стулити очей, дорогий брате, – відповів менший брат.
– Чому?
– Поміркуй сам – відповів той знову. – Минуло стільки років, як помер батько, а я день і ніч живу далеко від дому. Лише раз у рік навідуюсь сюди; не маю зв’язків із жодною людиною; не маю ні друзів, ні ворогів. Прийде час і мені одружитися, як тобі, заснувати свій дім. Як мені піклуватися про своє господарство, якщо я нікого не знаю і не розуміюся на домашніх справах?! Ось про що я думав іне міг заснути цілу ніч, і нарешті вирішив попросити тебе змінити порядок у господарюванні. Дозволь мені кілька років побути вдома, а ти попрацюй там, де працював я дотепер.
Старший брат закипів від люті,але не показав цього.
– Добре, братику! – згодився він. – Залишайся тепер ти вдома, а я буду працювати замість тебе. Тільки прошу тебе, дозволь мені сьогодні поїхати на полювання, а потім пообідаємо разом; а від завтра помі-няємося місцями.
Потім він пішов до стайні, осідлав коня і покликав свою дружину.
– Слухай-но, жінко, – сказав їй, стримуючи свій гнів. – Зараз я вирушаю на полювання, а брата запросив пообідати разом, коли повернуся додому. Знай, що я не приїду. Ти заріж ягня і засмаж його, і в те м ̓ясо поклади отруту. Потім накрий на стілі запроси мого брата поїсти. І запам ̓ятай! Коли я повернуся додому і не почую, як ти оплакуєш мерця, не вирвешся живою з моїх рук.
Сказавши це, він осідлав коня й вирушив на полювання зі своїми мисливськими собаками та соколами. Його дружина остовпіла. Вона любила свого чоловіка і хотіла жити з ним у злагоді. Але її жіноча душа не могла дозволити отруїти свого дівера. Треба було вибирати: або вона отруїть його, або сама не мине смерті. Вона багато міркувала й роздумувала: якщо зможе врятуватися – добре, а ні – то краще помре, ніж отруїть чоловікового брата
Тож вона зарізала ягня і засмажила його. Накривши на стіл, запросила свого дівера попоїсти.
– Хіба ж так годиться? – відповів той. – Брат пообіцяв, що ми будемо разом обідати.
Та глибоко засмутилася, бо бачила, наскільки її дівер любить свого брата, а той його ненавидить. Тож вона заридала й кинулася йому на груди.
Той здивувався, підтримав, щоб вона не впала, і запитав, чому вона плаче.
– Горе мені! – відповіла вона. – Сьогодні міг би бути останній день мого життя.
– Як? Чому? Про що ти?! – запитав він.
– Ти думаєш про мого чоловіка, – промовила вона, – і не хочеш їсти без нього. А він? Він наказав мені отруїти тебе і поклявся, що якщо не почує в домі плач та голосіння, повернувшись із полювання, то вб’є мене.
Від здивування дівер закляк.
– Не хвилюйся, – сказав він через деякий час, – я не помру, дорога своячко. Та давай подивимося, що робитиме мій брат, побачивши мене мертвим. Ми пошлемо когось до повороту, щоб підстерігав, коли він повертатиметься. А зараз поїжмо спокійно. Коли нам повідомлять, що брат під'їжджає, я простягнуся на столі, а ти накриєш мене саваном, як мертвого, запалиш свічку в узголов’ї й почнеш мене оплакувати.
Так вони й зробили.
А старший брат, пішовши з дому, подався туди, де зазвичай їздив на полювання. Проте цілий день проходив даремно, бо, на превеликий подив, йому нічого не вдалося вполювати.
Лише в сутінках, повертаючись додому, він помітив у височині орла і випустив своїх двох соколів.
Ті здійнялися в небо, погналися за орлом і врешті-решт збили його, і мисливець зміг його зловити.
– Ось бачиш, – сказав він орлу, – як би високо ти не літав над хмарами, з моїх рук тобі не вирватись.
– О, горе! – відповів орел, плачучи гарячими слізьми. – Якби був живим мій брат, твої соколи, будь їх не лише двоє, а навіть двадцятеро, нічого не змогли б мені зробити. Хай відсохне рука тому, хто його вбив!
– А хто його вбив? – запитав мисливець.
– Ох! – відповів орел. – Був морозний день, йшов сніг і мела заметіль, коли нас із ним занесло над Чорним морем і ми шукали притулку на кораблі. Мій брат сів, а один корабельник – відсохла б у нього рука! – вдарив його так, що він упав у море. А я, бідолаха, залишився у важку хвилину без його допомоги, як ти і бачив зараз, коли я не зміг врятуватися від двох твоїх соколів.
Почувши це, мисливець прозрів. Подумав про свого брата, відпустив орла і чимдуш почав гнати коня.
Біжучи з усіх сил, кінь врешті-решт упав, віддавши останній дух, а мисливець побіг далі пішки.
Коли він наблизився до дому, його молодший брат ліг на столі, як мертвий, а своячка накрила його саваном, запалила свічку в узголів’ї й почала оплакувати.
Почувши жалобні плачі, мисливець побіг ще скоріше. Убігши до хати він вийняв шаблю і кинувся на дружину, щоб порізати її на шматки.
– Нікчемна жінко! – закричав він. – Ти отруїла мого брата!
Почувши таке, його брат схопився на ноги.
– Не смій торкатися моєї своячки! – крикнув він. – Не вона мене отруїла, а ти хотів це зробити!..
Старший брат на мить остовпів, а потім обійняв молодшого.
– Ах, – сказав він, – мій дорогий брате, ти живий, ти справді живий?
Він поцілував його й зізнався у своєму гріхові, а далі розповів, що сталося, коли він спіймав орла.
Відтоді зажили брати в мирі та любові і більше ніколи не сварилися.
Опубліковано в журналі Союзу Українців Румунії «Дзвоник», число 169-170, травень-червень 2021 р.
Інші твори Йоана Славіча на нашому сайті:
"Жив-був собі цар, а в дворі цього царя росло дерево настільки високе, що його верхівки ніхто й не бачив. Це дерево цвіло і плодоносило щороку, але ні цар, ні його придворні, ні будь-який інший землянин не бачили ніколи його плоду. Отже там, у висоті, куди не сягає людське око, хтось не лишав їх опадати на землю, а вчасно збирав. Цар же лише хотів дізнатися, що за плоди родить те дерево, тож оголосив по всьому своєму царстві, що той, хто вилізе на нього і зможе розказати, які той має плоди, одружиться на одній із його доньок, яку сам собі вибере. З’їхалися всілякі бояри, королевичі, навіть хлопці-молодці, але жоден із них не зміг вилізти на дерево. А при царському дворі жив зарозумілий хлопець, який похвалився своїй матері, що він зможе вилізти. От він і попросив її піти до царя й передати тому, що він це зробить. Цар не повірив цьому та й покликав Данчу до себе..." (Йоан Славіч)
Дивіться також на "Малій Сторінці":
Читаймо та слухаймо на нашому сайті твори румунських класиків для дітей у перекладі українською мовою, опубліковані у новій цікавій рубриці журналу «Дзвоник», що видається Союзом Українців України.