"Жив собі на світі жучок-добрячок. Маленький не примітний, але з великим серцем. Було у нього багато друзів, яких він частенько навідував та завжди старався їм допомогти. То колосочки в нірку для мишки польової піднесе. То диким бджолам знайде найкращу галявинку із квітами, щоб вони могли зібрати смачненький мед. Усе і скрізь наш жучок встигав, адже мав він вісім лапок та крильця міцні. Втомився летіти, то швидко-швидко біжить. Он який спритний був! Усі його любили за гарну вдачу і щире серце. Одного разу біг собі жучок у справах, аж раптом назустріч йому іде хом’ячок. — Привіт, Жучок, куди ж це ти так поспішаєш? — Привіт, друже, ось біжу у садочок — потрібно допомогти їжачку яблук на зиму назбирати. — Ех, пощастило їжаку! Хто б мені допоміг? А то я сам — маленький, а справ так багато, — нажалівся жучку хом’ячок..." (Юлія Хандожинська)
"Посеред густого лісу, в кущах, стояла собі пічка. Хто її там змайстрував — то не відомо, давно вже вона там була. І любив на ній вітер-чарівник відпочивати. Мріяла пічка дуже, щоб хтось хоч раз спік на ній млинців жирненьких, чи то картопельки посмажив, а може й пиріжків напік. Ось така у пічки мрія була. Одного разу, як завжди, вітерець відлежував бочок на пічці. Слухав її стару добру пісню. — Ох, вітерець, хоч би разок хто запалив вогника та борщу наварив! — Якби я хотів допомогти тобі, сестричко! Та, бач, немає в мене рук. Щоб тебе спершу почистити, а потім приготувати щось. Слухай, а можливо, давай когось із звірів попросимо! Он, дивись, як їх багато в лісі живе! — Ідея! — зраділа стара пічка і почала чекати, коли вже перший звір якийсь коло неї пробіжить. Аж раптом — біжіть лисичка..." (Юлія Хандожинська)
"Жила собі на світі маленька ряба курочка. Ходила вона по двору і клювала пшеничку, а при будь-якій нагоді любила похизуватися перед всіма. Усе вона знала краще всіх, і все вона вміла, і дуже вже їй хотілося, щоб усі в дворі її поважали. І от вона собі придумала таку річ. Прийшла до півника і каже: — Ти знаєш, я тут подумала і вирішила, що тепер я буду усіх будити зранку! Я — найрозумніша, і знаю краще за тебе, як це зробити! Ну дуже вже їй хотілося, щоб зранку усі прокинулись, а тут поперед сонечка курочка на паркані сидить. — А ти знаєш, яка це відповідальна робота? — запитав її півник. — Пхе, та що там знати? Вилізь собі на паркан та й кричи. — Що ж, — промовив півник, — завтра ти будеш усіх будити, домовились? А я відпочину..."" (Юлія Хандожинська)
"Сьогодні в лісі на великій галявині під старим дубом — таким високим, що аж ген затуляє пів галявини, — позбиралося чимало мешканців лісу. А зібрала їх усіх сова-мудра голова. Адже сьогодні перше вересня і перший урок. Вовк, кабан, їжачок, лисичка і мале зайченя дружно прибігли до старого дерева. Усі з новими портфелями, пишними бантиками, новими пеналами і шкільним приладдям сіли за парти по двоє. Поважна сова у великих окулярах широко відкривала рот, щоб уважніше її дослухалися, і окуляри раз за разом поправляла. Звірята сиділи тихо — так, що можна було почути, як муха летить. А ось маленькому зайченяті, тому, що сидів поруч із жабчиком на задній парті, ну ніяк вже не сиділося. Він і лапками перебирав, і очима наздоганяв хмаринки, і, немов пружинка, підстрибував на одному місці..." (Юлія Хандожинська)
"Одного разу ряба курочка вирішила знести яєчко. Вибрала вона собі затишне гніздечко у курнику, залізла туди, вмостилася. Розправила свого хвостика, аж раптом у курник вскочив тхір, який був дуже голодний і хотів поласувати свіжим яєчком. Тхір так налякав курочку, що вона скочила з місця аж пір'ячко згубила. Пір'ячко було маленьке, рябеньке і таке легесеньке, що миттю вилетіло з курника, немов маленький літачок, поки курочка не бачила. Летить собі пір'ячко, летить, аж раптом на зустріч йому індикачка чалапає. — Качечко, качечко, я загубилося, а візьми мене до себе на крильце жити. — Ну сідай та й живи, раз тобі так хочеться, — крякнула індикачка і почалапала до найближчого ставка. Сіло пір'ячко на крильце до качечки та й сидить тихенько, обживається, як раптом качечка вскочила в ставок..." (Юлія Хандожинська)
Юлія Хандожинська. "Овечка Пхинька" (казка для малят) — читати та слухати, відео українською онлайн
"Жила колись на світі маленька овечка Пхинька. І все їй завжди було не те і не так. Піде, бувало, в садочок пастися і — "ме-ме", недобра травичка в садку ("пхе, пхе, пхе"), наллє їй мама свіжого молочка, а вона надіп'є трішки, скривиться і: "Ме-ме: не люблю таке, хочу молочко з вареннячком!" Отак вона собі і жила, що не так, одразу: "Ме!" За це її не дуже любили інші мешканці двору. Одного літнього жаркого дня Пхинька вирішила піти попити холодної водички у луг. Бігти треба було через садочок донизу, а там через кладочку і джерельце прохолодне. Біжить Пхинька, мекає по дорозі, як завжди, все їй не так, добігає вона до кладочки, аж на зустріч їй баран..." (Юлія Хандожинська)
"Жила собі у річці маленька рибка. Така собі срібляста і швидка. І більше за все на світі любила рибка поговорити. Та от біда, що не почує — перекрутить, як захоче, а потім і по-своєму розкаже. Любила рибка затаїтися в очереті, де жили по сусідству водяні раки, і слухати, про що вони говорять, а потім швиденько пливти і розказувати усім новини. Дуже вже їй подобалося усе про всіх наперед усіх знати. Отож, одного дня засіла рибка в зеленому очереті. Нагострила вушка і слухає, про що раки говорять — думає, що ніхто її не бачить. А раки того дня підрізали очерет, прибирали навколо своєї хатки. Раптом бачать — щось поблискує. Знають, що то вже рибка чатує. От і шепоче один рак до іншому..." (Юлія Хандожинська)
"Була собі мушка, а звали її Петрушка. Мушка була неповоротка, повільна. Нікуди ніколи не поспішала. Сяде, бувало, на квіточку і спить, нічого її не турбує — ну геть зовсім, аністілечки! Нічого Петрушці не цікаво, тільки б поспати, і побільше, і подовше. От так вона і жила: де не сяде — там і спить. Одного разу вирішила Петрушка–сонна мушка на листочку біля лісу поспати. Лежить собі на сонечку, загоряє. Аж раптом — чує якийсь шелест. Глянь, а то комарик внизу, бідний, один тягне соломинку. — Гей ти, комарику, ану не шелести там, невже не бачиш, що тут я на листочку сплю, — закомандувала мушка. — Ти знаєш, не бачу, а шелестіти буду, бо бачиш, білий день надворі і потрібно працювати, а не спати..." (Юлія Хандожинська)
"Наближався день Святого Миколая. Падав білий сніг, між деревами та кущами розгулював морозець. Всі діти готувалися до свята. Кожен з них сподівався на подарунки від Святого, і лише Петрик знав, що й цього року знайде під подушкою лише різки.Так, так, так. Був він дуже неслухняною дитиною. Ніколи Петрик не слухав батьків та й в школі був ще тим бешкетником. Скільки його не просили гарно себе поводити - все марно. Матуся відводила Петрика до школи та ледь не щодня, повертаючись додому, гірко плакала через неслухняність Петрика. Адже маленький Петрик, не знаючи, скільки болю завдає своїй матусі, продовжував себе погано поводити". (Інга Квітка)
"Жив собі маленький соловей. І дуже він любив співати і пісеньки придумувати. Кожного дня він трудився над своїм голосом і вкладав душу у свої пісні. Одного ранку летів лісом соловейко і тихенько пісеньку співав: — Тьох, тьох, фіть, фіть, фіть, Хто є в лісі, ой не спіть, Ви мені допоможіть, Тьох, тьох, тьох, фіть, фіть, фіть. Так йому було весело та радісно, як ніколи. Всі дерева вушка-листочки розправили, тріпотять, ніби підспівують соловейкові. Аж тут, де не візьмись з-за шовкового куща показалася ворона. — О, привіт, соловейку, як же ти гарно співаєш! Так ніхто в лісі не вміє! Не вміє, повір мені! — Ось тільки трішки затихо, якби в тебе була сопілочка, це було б пречудово — тебе було б чути навіть в ті далекі ліси, що за крутими горами..." (Юлія Хандожинська)
28 вересня відзначаємо день народження Василя Олександровича Сухомлинського - видатного педагога сучасності, вченого, письменника, громадського діяча. Василь Олександрович Сухомлинський належить до найвидатніших постатей у педагогіці. З його іменем поєднується дальший розвиток і піднесення сучасної педагогічної науки. Неймовірно значуща, така самобутня спадщина Василя Сухомлинського з плином часу привертає все більшу увагу. Про педагогічні ідеї, систему навчання і виховання підростаючого покоління, збагачену сільським учителем написані численні наукові статті, книги. Василь Олександрович Сухомлинський – педагог світового рівня, український просвітитель, людина енциклопедичних знань. Він належить до педагогів , вислови яких цитують як незаперечний доказ педагогічної думки. Філософські роздуми педагога переконують, що в основі його діяльності – глибокі знання і розуміння дитини, віра, надія, любов і повага до неї. У подвижницькому житті і науково – практичній творчості гуманіста провідною є система поглядів на людину, як на цінність.
"Шановні читачі, колеги - вчителі, вихователі, директори шкіл! Ця праця є підсумком багаторічної роботи в школі-підсумком роздумів, турбот, тривог, хвилюванні. Тридцять три роки безвиїзної роботи в сільській школі були для мене великим, ні з чим не порівнянним щастям. Я присвятив своє життя дітям і після тривалих роздумів назвав свою працю "Серце віддаю дітям", вважаючи, що маю на це право. Хочеться розповісти педагогам - і тим, хто трудиться в школі зараз, і тим, хто прийде в школу після нас, - про великий період свого життя - періоді, який дорівнює десятиріччю. Від того дня, коли маленька дитина-нетяма, як часто ми, педагоги, називаємо його, приходить в школу, до тієї урочистої хвилини, коли юнак чи дівчина, отримуючи з рук директора атестат за середню школу, стає на шлях самостійного трудового життя. Цей період є періодом становлення людини, для вчителя ж він - величезна частина його життя. Що найголовніше було в моєму житті? Без роздумів відповідаю: любов до дітей..." (Василь Сухомлинський)
"Директор школи" - з книги Василя Сухомлинського "Серце віддаю дітям" (розділ 1 - "Школа радості")
"Після 10 років педагогічної роботи я був призначений директором Павлиській середньої школи. Тут завершилося формування моїх педагогічних переконань, які складалися в перше 10-річчя педагогічної праці. Тут мені хотілося побачити свої переконання в живій творчій справі. Чим більше я прагнув втілити свої переконання в практику, тим ясніше ставало, що керівництво навчально-виховною работою - це правильне поєднання вирішення ідеологічних і організаційних завдань в масштабі всієї школи з особистим прикладом в роботі. Роль директора школи як організатора педагогічного колективу незмірно підвищується, якщо вчителі бачать в його праці приклад високої педагогічної культури, безпосереднього вихователя дітей. Виховання - це перш за все постійне духовне спілкування вчителя і дитини..." (Василь Сухомлинський)
"Восени 1951 року за 3 тижні до занять, одночасно з прийомом дітей в 1 клас, школа взяла на облік 6-річних хлопчиків і дівчаток, тобто тих, кому починати вчитися через рік. З цими дітьми мені треба було працювати 10 років. Коли я зібрав всіх батьків разом з дітьми і запропонував послати дітей в школу за рік до офіційного початку навчання, думки розділилися: одні батьки схвалювали мій намір, вважаючи, що при відсутності цілорічного дитячого садка (в ті роки в селі був дитячий садок, який працює тільки в літній час) відвідування дітьми школи буде хорошою допомогою сім'ї, інші побоювалися, що передчасне вчення несприятливо позначиться на здоров'ї дітей..." (Василь Сухомлинський)
"Щоб добре дізнатися дітей, треба добре знати сім'ю - батька, матір, братів, сестер, дідусів і бабусь. У мікрорайоні нашої школи була 31 дитина 6-річного віку, 16 хлопчиків і 15 дівчаток. Усі батьки погодилися посилати дітей в "Школу радості" - так через деякий час батьки і матері назвали нашу групу дошкільнят. З 31 людини 11 хлопців не мали батьків, у двох не було ні батька, ні матері. За кілька тижнів до відкриття "Школи радості" я познайомився з кожною родиною. Мене турбувало, що в окремих сім'ях не було атмосфери дружби між батьками і дітьми, батьком і матір'ю, не було взаємної поваги, без якої неможливе щасливе життя дитини..." (Василь Сухомлинський)
"Маленька дівчинка почистила свої черевички та вийшла на вулицю. Там стояв хлопчик. Він говорить дівчинці: "А мої черевики краще твоїх блищать!" Дівчинка подивилася на черевики хлопчика і питає.." (Василь Сухомлинський)
"З хвилюванням чекав я на малюків. О 8 годині ранку прийшло 29 вихованців. Не прийшла Саша (мабуть, мамі погано). Не було Володі, очевидно, проспав, а матері не захотілося будити хлопчика. Майже всі діти святково вдягнені, в новеньких черевичках. Це мене занепокоїло: сільські діти з давніх-давен звикли в жаркі дні ходити босоніж, це прекрасне фізичне загартування, кращий засіб запобігання простудним захворюванням Чому ж батьки намагаються захистити дитячі ніжки від землі, вранішньої роси й гарячої, розпеченої сонцем землі? Все це вони роблять з добрих намірів, а виходить погано: з кожним роком усе більше сільських дітей взимку хворіють на грип, ангіну, коклюш. А треба так виховувати дітей, щоб вони не боялися ні спеки, ні холоду..." (Василь Сухомлинський)
"Це було влітку. Цілий день пекло сонце, а потім насунули чорні хмари. Пішов дощ. Під високою гіллястою шовковицею сидів Василько. Він не боявся зливи. Його захищало від неї густе листя.
Під шовковицею було сухо. А поруч текли струмки. Василько побачив, як один струмок поволеньки почав заповнювати невеличку заглибину. Утворювалось озерце. На середині цього озерця був маленький острівець. Води все прибувало й прибувало. Ось-ось затопить острівець. Раптом Василько побачив на острівці маленьке червоне сонечко..." (Василь Сухомлинський)
"Дрімучим лісом ішли двоє подорожніх: дідусь і хлопчик. Було жарко, хотілося пити. Нарешті вони прийшли до струмочка. Тихо дзюрчала холодна вода. Мандрівники нахилились, щоб напитися. Дідусь сказав: "Дякую тобі, струмочку." Хлопчик усміхнувся. "Чого ти усміхнувся, хлопче?" — запитав дідусь. "Навіщо ви, дідусю, сказали струмкові «Дякую»? Він же не живий, не дізнається про вашу подяку, не почує ваших слів"..." (Василь Сухомлинський)
