Василь Сухомлинський
СЕРЦЕ ВІДДАЮ ДІТЯМ
"ШКОЛА РАДОСТІ"
БАТЬКИ МОЇХ ВИХОВАНЦІВ
Щоб добре дізнатися дітей, треба добре знати сім'ю - батька, матір, братів, сестер, дідусів і бабусь. У мікрорайоні нашої школи була 31 дитина 6-річного віку, 16 хлопчиків і 15 дівчаток. Усі батьки погодилися посилати дітей в "Школу радості" - так через деякий час батьки і матері назвали нашу групу дошкільнят. З 31 людини 11 хлопців не мали батьків, у двох не було ні батька, ні матері. Доля обох хлопчиків - Віті і Сашка була трагічна. Батька Віті - партизана другої світової війни - убили фашисти, піддавши жорстоким тортурам на очах дружини. Мати Віті не перенесло горя, вона збожеволіла. Хлопчик народився через 6 місяців після цієї трагічної події. Мати померла після пологів, крихітку насилу вдалося виходити.
Батько Сашка загинув на фронті, мати була вбита під час боїв за визволення села від фашистських загарбників.
За кілька тижнів до відкриття "Школи радості" я познайомився з кожною родиною. Мене турбувало, що в окремих сім'ях не було атмосфери дружби між батьками і дітьми, батьком і матір'ю, не було взаємної поваги, без якої неможливе щасливе життя дитини.
Ось стоїть чорноокий, смаглявий, кирпатий Коля. У нього насторожений погляд. Я посміхаюся хлопчикові, а він ще більше хмуриться. У ці миті думаю про ту ненормальну обстановку, яка склалася в цій родині. Батько Коли до війни сидів у в'язниці, сім'я жила в Донбасі. Під час фашистської окупації він вийшов з ув'язнення, і сім'я переїхала в наше село. Мати і батько використовували горе людей з метою наживи, займалися темними справами: спекулювали, переховували речі, награбовані фашистськими прислужниками - поліцейськими. У важкі роки мати крала курей на колгоспній птахофермі, навчила Колю і його старшого брата ловити гав. Діти вбивали птахів, мати смажила їх і продавала на ринку під виглядом курятини ... Я дивлюся на хлопчика, хочу, щоб він посміхнувся, але в очах бачу замкнутість, боязнь.
Як пробудити в твоєму серці, Коля, добрі, людські почуття, що протиставити потворній атмосфері зла і презирства до людей, серед яких ти ріс? Дивлюся в байдужі, якісь незрячі очі матері, і мені стає не по собі від цієї байдужості.
Я довго думав, чи варто писати про ці деталі в книзі. Десятки разів закреслював і знову писав. Можна було, звичайно, дати узагальнену характеристику: батько і мати не були для дитини прикладом моральної чистоти ... Але це було б шкідливе пригладжування. Ні, не можна закривати очі на те, що навколо нас ще є зло і мерзота. Ніякою кам’яною стіною не відгородити їх від школи. Щоб боротися і долати це зло, очистити юні душі від бруду, успадкованої від старого світу, треба сміливо дивитися правді в очі.
Білявий, худенький, з синіми, як весняне небо, очима Толя. Він стоїть поруч з матір'ю, тримає її за руку, дивиться чомусь в землю і лише зрідка піднімає очі. Батько хлопчика загинув геройською смертю в Карпатах, матері прислали кілька орденів. Толя пишається татом, а про маму погана слава в селі: веде розгульне життя, зовсім занедбала дитину ... Що робити, щоб серце 6-річної людини не покалічило це велике горе? Що робити, щоб мати отямилася, щоб в її серці прокинулося почуття турботи про сина?
Війна залишила глибокі рубці, не загоєні ще рани. Переді мною діти тисячу дев'ятсот сорок п'ятого (деякі - 1944) року народження, не один з хлопців став сиротою ще в утробі матері.
Ось Юра, його батько загинув в передостанній день війни на чеській землі, мама без пам'яті любить сина, прагне задовольнити найменший дитячий каприз. У сім'ї є дідусь, він теж готовий зробити все, аби Юра жив безтурботно. З того, що я дізнався про цю сім'ю, було ясно: 6-річна дитина може перетворитися на маленького тирана. Сліпа материнська любов так само небезпечна, як і байдужість.
Петрика привели матір і дідусь. Я багато чув про нелегке життя матері хлопчика. Перший її чоловік залишив сім'ю ще до війни. Жінка вийшла заміж вдруге, але і це заміжжя не було щасливим: виявилося, що у батька Петрика десь в Сибіру є сім'я; після війни він поїхав. Гордій жінці прийшло в голову переконати сина, що його батько загинув на фронті. Хлопчик розповідав дітям про вигадані подвиги свого батька. Однолітки не вірили йому, говорили, що у нього батько - обманщик. Петрик плакав, йшов зі сльозами до матері. З усього було видно, що недобрі люди посіяли в душу дитини зерна зневіри в людину і озлобленість. Що робити, щоб дитина повірила в добро?
Костеві було вже 7 років, але він ще не вступав до 1 класу. В школу хлопчика привели батько, мачуха і дідусь. Смертоносний вітер воїни обпалив і цю дитину. Через кілька тижнів після звільнення села від фашистських загарбників вагітна Костею мати (тоді вона з дня на день чекала пологів) знайшла десь кілька металевих предметів і дала пограти першому, семирічному, синові. Серед предметів виявився запал міни. Стався вибух, дитина загинула. Мати повісилася. Нагодились люди, витягнули її із зашморгу, і в передсмертній агонії жінка народила Костю. Хлопчик вижив дивом: врятувало його те, що сусідка годувала в цей час грудьми свою дитину. З фронту повернувся батько. Він обожнював в сина, беріг і пестив його, любили хлопчика і мачуха - прекрасна жінка, і дідусь.
Але не виповнилося Кості і 5 років, як сталося ще одне лихо: знайшов хлопчик в городі блискучий металевий предмет, став стукати залізякою, стався вибух: закривавлену дитину відвезли в лікарню. Залишився Костя на все життя інвалідом: без лівої руки і без лівого ока; в обличчя назавжди пов'їдалися сині крупинки пороху...
Скільки ж треба віддати тобі, Костя, серцевої доброти і ласки, щоб ти став щасливою людиною? Як говорити з твоїм батьком, доброї мачухою і дідусем, щоб їх любов була мудрою і вимогливою? Як ти будеш вчитися? Рідні кажуть, що у тебе часто болить голова. Як полегшити твоє вчення, зміцнити здоров'я і розвіяти пригнічений настрій? Батько розповідав: ти іноді плачеш на самоті, тебе не тягнуть дитячі ігри однолітків ...
Ось поруч з матір'ю сіроокий замислений хлопчик Слава. У його матері - нелегка доля самотньої жінки. Їй вже під п'ятдесят. У молодості вона була непривабливою. Дівчина мріяла про щастя, але ніхто не хотів стати її чоловіком. Йшла молодість, а особистого щастя не було. І ось повернувся з війни самотній, як і вона, чоловік, весь в рубцях від ран. Чоловік полюбив жінку, вони одружилися. Але недовгим було щастя: чоловік незабаром помер. Всю, силу своєї любові до чоловіка жінка перенесла на сина, але виховувала вона його неправильно. Розповідали, що Слава не любить людей, цілими днями сидить удома, варто тільки запитати у нього що-небудь, в його очах спалахує недобрий вогник. Ось і зараз я подивився хлопчикові в очі, і вони відразу ж стали колючими, сторожкими.
Чим ближче я знайомився з майбутніми вихованцями, тим більше переконувався, що одним із важливих завдань, які стоять переді мною, є повернення дитинства тим, хто його не має в родині.
За три роки роботи в школі я знав кілька десятків таких дітей. Життя переконало в тому, що коли маленькій дитині не вдається повернути віру в добро і справедливість, він ніколи не може відчути людини в самому собі, зазнати почуття власної гідності. У підлітковому віці такий вихованець стає озлобленим, для нього немає в житті нічого святого і піднесеного, слово вчителя не доходить до глибини його серця.
Випрямити душу такої людини одна з найбільш важких завдань вихователя. В цій надзвичайно тонкій, копіткій праці відбувається, по суті, головний іспит з людинознавства. Бути людинознавцем означає не тільки бачити, відчувати, як дитина пізнає добро і зло, а й захищати ніжне дитяче серце від зла.
Вдивляючись в дитячі очі - чорні, сині, голубі - я думав: чи вистачить у мене добра і теплоти, щоб зігріти їхні серця? Я згадав слова І. К. Крупської: "Для хлопців ідея невіддільна від особистості. Те, що говорить улюблений учитель, сприймається зовсім по-іншому, ніж те, що говорить людина, чужа для них, яку вони зневажають".
Я буду виховувати словом і особистим прикладом. Діти повинні читати в моїх словах і вчинках добро, правду, красу. За кожним моїм словом повинна стояти теплота, сердечність, душевність.
Галю привів батько. Вона і її молодша сестра пережили велике горе: померла мама. Через рік після смерті матері в сім'ю прийшла чужа жінка - добра, чесна, чуйна. Вона розуміла, що про відбувається в дитячих серцях, була обережна щодо виявлення своїх почуттів, сподівалася заручитися підтримкою дівчаток. Але йшли тижні, місяці, а Галя і її молодша сестричка Валя не хотіли навіть говорити з мачухою. Вони ніби не помічали її. Жінка плакала, просила поради у чоловіка і у родичів - що їй робити? Мала намір навіть залишити сім'ю, але потім у неї народився хлопчик. Думала, що поява дитини зігріє серця дівчаток, але надії не виправдалися. Діти (особливо Галя) не хотіли помічати маленького братика. Як доторкнутися до цього гордого серця?
Про що говорити з батьком і мачухою, що їм радити, адже батько вже приходив до школи, виливав своє горе? Я сказав, що порадити що-небудь зможу лише тоді, коли добре дізнаюся Галю.
Кругленька, сіроока, усміхнена Лариса сидить поруч з матір'ю, тримає в руках хризантему. Я знаю, що на серці матері важким каменем лежить горе. Її залишив чоловік. Дівчинка не пам'ятає батька. А мама каже доньці: "Батько прийде". І ось жінка вийшла заміж за хорошу людину, робочого машинно-тракторної станції. Вона зуміла переконати дівчинку в тому, що ця людина і є її батько. Лариса любить батька, а у матері болить серце: а що коли чиєсь необережно кинуте слово розкриє її обман. Дівчинка щаслива, але її серце треба дуже пильно оберігати від грубих дотиків недоброго слова. Чи зуміємо ми це зробити разом з хорошими батьками? Нерідний батько ... Кожній дитині такого б рідного батька, як у Лариси нерідний. Чим більше я узнавав цю людину, тим глибше переконувався в тому, що справжній батько той, хто виховав дитину.
Я часто бував у цій сім'ї і дивувався з одного цікавого явища: в очах дівчинки була та сама доброта, ласка, чуйність, що і у її нерідного батька. Дитячі очі випромінювали те саме захоплення, зачудування красою, що й очі вітчима. Навіть рухи, міміка, виявлення почуттів подиву, настороженості, суворості - все це Лариса запозичила нього.
Федя... У нього теж немає батька, і хлопчикові вже кілька разів довелося почути кілке, образливе слово, що натякає на те, що його мама вела себе далеко не бездоганно. Дитяча душа пережила сум'яття: як же це так, адже мама каже, що їх батько загинув на фронті. Я з довоєнних років знаю маму Феді. Її доля під час війни склалася нещасливо. Як ввести хлопчика в складний світ людських взаємин, щоб дитину не турбували болісні питання?
Часто ми, вихователі, забуваємо, що пізнання світу починається для маленьких дітей з пізнання людини. Добро і зло відкриваються перед дитиною вже в тому, яким тоном звертається батько до матері, які почуття висловлюють його погляди, рухи. Я знав дівчинку, яка йшла в глухий куточок саду і тихо плакала, коли батько приходив з роботи похмурий і неговіркий, а мати кожним словом намагалася догодити йому. Серце дитини розривалося від образи на батька і співпереживання до матері...
Але це лише перші, поверхневі рисочки людських відносин, які пізнає дитина. А що відбувається в дитячому серці тоді, коли з випадково кинутого слова, із суперечки між матір'ю і батьком маленька людина дізнається, що батько і мати не люблять один одного і розійшлися б, але їх пов'язує дитина?
Сестри-близнята Ніна та Саша. В школу їх привів батько. У цій багатодітній родині (крім Ніни і Саші - ще четверо) - своє горе: вже кілька років мати прикута до ліжка тяжкою хворобою. Старші сестри ведуть господарство - батькові важко. Ніна і Саша знають, що таке праця. У сім'ї у них дуже мало радощів. Коли дівчатка побачили у одного хлопчика зелений гумовий м'яч, в їх очах спалахнув радісний вогник, але відразу ж згас, і я побачив таку глибоку тугу, що клубок підкотився до горла. Як дати цим малюкам світлу, спокійну радість дитинства? Чи зможу я це зробити? Ось батько вже нагадує мені: дівчатка будуть приходити в школу не більше, ніж на годину, вони повинні допомагати йому вдома.
Ми сидимо на галявині в затінку високої розлогої груші. Я кажу батькам про те, як уявляю собі виховання дітей, кажу те, що можна сказати при дітях, а з голови не виходять біди і тривоги кожної сім'ї. У кожного своє горе, і виносити його на люди, давати поради в присутності інших людей - це означало б вивертати навиворіт чужу душу, виставляти напоказ глибоко інтимне. Ні, все це я повинен тільки знати, але розповідати про це всім батькам не можна. Якщо і доведеться доторкнутися до найпотаємніших куточків сердець батьків, то робити це треба тільки в особистій бесіді, тисячу разів продумавши і зваживши кожне слово. Сердечні рани, негаразди, образи, печалі, тривоги, страждання у батьків і матерів, про які я розповів (в переважній більшості батьки моїх вихованців - прекрасні люди), настільки індивідуальні, що якоїсь спільної розмови бути не може.
Коли переді мною відкрилося складні переплетіння гарного і поганого в людях, які сидять поруч, я зрозумів, що немає батьків, які б спеціально давали поганий приклад своїм дітям.
Читачеві, може здатися: занадто багато горя і незгод - адже мова йде лише про один дитячий колектив. Не можна забувати, що все це рани війни. Далеко в минуле відійшли перші повоєнні роки, затягнулися важкі душевні рани тих років, виросли, стали матерями і батьками ті, хто читав своє перше слово під сяйво переможних блискавиць 1944-1945 років, діти наших вихованців перших повоєнних років давно вчаться в школі, деякі вже наближаються до юності. Здавалося б, в нинішніх молодих сім'ях все повинно бути освітлене щастям, але в житті це далеко не так. Є і зараз ще горе, нещастя, трагедії...
А про ті роки й говорити нема чого. Мене тішило, що серед батьків більшість жили хорошим сімейним життям, як то кажуть, в добрі та злагоді, добре виховували дітей.
Ось батько 7-річного здорованя Вані. Він - великий трудівник, агроном, гаряче закоханий в землю і працю для людей. Щороку на своїй присадибній ділянці вирощує десятки саджанців яблунь та винограду і роздає їх людям. Його дружина - ланкова-шовківниця, гарний майстер у праці, добра, чуйна, сердечна людина і дбайлива мати. У тяжкі дні 1933-1934 років вона взяла в сім'ю чотирьох сиріт, урятувала їх від голодної смерті, виховала, як рідних, і вони називають її матір'ю.
Батько Люсі, дівчинки з дивовижно пишними чорними косами, - людина дуже чесна і правдива. Є люди, про яких говорять, що вони душевно прекрасні. В переважній більшості такі люди не здійснюють подвигів. Їх духовна краса у взаєминах з людиною. Навряд щоб коли-небудь батько говорив Люсі, що треба бути чутливою. Чуйності і людяності він учить дітей своєю поведінкою, ставленням до дружини. У матері Люсі хворе серце, і вона працює на буряковій плантації колгоспу. Батько взяв на себе всю хатню роботу.
Батько і мати Каті перетворили свій плодовий сад на своєрідний клуб для малюків: тут разом з чотирма їхніми дітьми з ранньої весни до пізньої осені відпочивають, граються і купаються під душем діти із сусідських дворів. Катін батько обладнав у дворі маленький спортивний майданчик для малюків. Весь урожай фруктів у плодовому саду — це ласощі для дітей.
Батьки Сані — дівчинки із синіми, завжди замріяними очима — добрі, сердечні люди. З міста до них в гості на все літо приїздять три дівчинки — племінниці батька. Саня з нетерпінням чекає на родичів. Санин батько побудував для малюків купальню на ставку. А зараз майструє моторного човна, щоб принести дітям ще одну радість.
З чудової сім і прийшла до нас Ліда. Її батько, робітник вагонобудівного заводу,— музикант і співак. Він учить дітей співати й грати на скрипці, влаштовує імпровізовані концерти: в саду збираються чоловік з двадцять дітвори; діти слухають музику, розучують народні пісні.
Дружна сім'я в Павла. Понад чотири роки була прикута до ліжка мати хлопчика. Батько зумів замінити її: він не тільки працював на виробництві, а й викопував усю хатню роботу.
В сім’ї Сергійка — смаглявого, чорноокого хлопчика,— батько, мати, двоє дітей, і всі дуже дружні. Як тільки випадає вільний день — всією сім’єю йдуть до лісу. Там, на галявині, вони посадили чотири маленькі липи. Вдома діти посадили по яблуньці — матері, батькові, дідусеві та бабусі. Я часто задумувався: чому діти в цій сім’ї так люблять батька, матір, дідуся, бабусю? Мабуть, усе добре, що вкладено в дитячі серця, повертається до матері й батька в сто разів сильнішим і чистішим почуттям любові.
Любу привели до школи мати, батько, бабуся, старша сестра і молодший братик. У дівчинки п’ятеро сестер і братів, дві бабусі і дідусь. Дух беззаперечної покори старшим грунтується в цій родині на взаємній довірі і повазі. Я багато наслухався, як старші в цій сім’ї вміють поважати дітей, дорожать їх почуттями.
Гарні народні традиції живуть у сім’ї найменшого хлопчика Данька. Троє дітей — 6, 8 і 9 років — залишаються на господарстві, коли мати й батько на роботі. Малюки готують обід і вечерю, доять корову, доглядають рослини на городі. Літнього вечора, коли мама й тато повертаються з роботи, їм приготовлено душ, чиста білизна, гаряча вечеря і... букет польових квітів на столі.
У сім’ї панує повага до праці, можна сказати, культ праці, і при цьому нема ніякого поспіху, квапливості.
Батько Валі працює на машинобудівному заводі в Кременчуці, мати — в колгоспі. У цій дружній сім’ї всі вчаться: і батьки, і троє дітей. Дух поваги до знань, школи, вчителя, що панує у родині, дуже цікавить і радує. Коли Валя вступила до «Школи радості», розкрилась чудова риса цієї сім’ї: виявилося, що старенька, яку всі вважали рідною бабусею Валі,— «чужа» жінка, у неї немає нікого з рідні, два її сили загинули на фронті, сім’я Валі дала їй притулок, і старенька стала для дітей рідною. Валя навіть не знала, що вона «чужа» жінка.
Мати й батько маленької сіроокої Люди працюють у колгоспі. Батьки прищепили дітям велику повагу до простої праці на землі. В сім’ї панує почуття родинної честі. «Все, що ми робимо для людей, має бути гарним»,— учить батько дітей. Влітку старші діти працюють разом з батьком на польовому стані. Люда кілька разів на місяць їздить до них з матір’ю, ці поїздки для дівчинки— справжнє свято.
У Тані батько й мати працюють на тваринницькій фермі. Дві дочки влітку часто бувають там. Батько й мати зуміли прищепити дітям любов до праці.
Вчителі не раз милувалися з такої картини: в куточку тваринницької ферми батько лаштує маленький загін для ягнятка або телятка. Таня разом із старшою сестрою дбайливо доглядають тварину. Це улюблена гра дітей; вона тим приваблива, що в ній беруть участь і тато, і мама.
Батько Шури — хлопчика з чорними, допитливими, лагідними очима — працює на залізниці, вдома буває раз на тиждень. Приїзди батька для Шури, його брата й сестри стали подією, що залишає глибокий слід у дитячій душі. Діти з нетерпінням чекають на батька: він завжди дарує їм щось. Подарунки його своєрідні: батько гарно вирізьблює з дерева фігурки тварин, людей, фантастичних істот. Кожній дитині він привозить дерев’яну фігурку. Велике задоволення дають дітям і розповіді батька. В нього рідкісне вміння знаходити добрих людей. Розповіді про цих людей немов відкривають дітям вікно в світ.
Батько Володі будує мости. Мати працює в колгоспі. Молоді батьки гаряче люблять свого первістка. Та в цій любові мало мудрості. Занадто багато вони дарують хлопчику всіляких дрібничок, щоб вдовольнити примхи сина. От і зараз Володя сидить поруч з матір’ю і тримає дві гумові кульки. Він хоче щось сказати матері, але вона не помічає його, і син надув губи, на очах — сльози.
У Варі — смаглявої, тоненької, як ніжна стеблиночка, чорноокої дівчинки з кучерявим волоссям — мама працює на маслозаводі прибиральницею, батько після фронту тяжко хворий, про нього дбає вся рідня, та стан його здоров’я поки що не кращає. Троє дітей відчувають, що на плечі матері доля поклала важкий тягар, і всіма силами намагаються полегшити її життя. Заробіток у матері скромний, вечорами вона вишиває сорочки й рушники, заробляючи додаткові кошти, необхідні на лікування чоловіка. Старша сестра Варі вже навчилася вишивати і допомагає мамі. Варя теж вчиться народній вишивці. Дитина - це дзеркало морального життя батьків. Я замислювався над хорошим і поганим в кожній родині. Найцінніша моральна риса хороших батьків, яка передається дітям без особливих зусиль, - це душевна доброта матері і батька, вміння робити добро людям. У сім'ях, де батько і мати віддають частинку своєї душі іншим, приймають близько до серця радощі й прикрощі людей, діти виростають добрими, чуйними, сердечними. Найбільше зло - егоїзм, індивідуалізм окремих батьків. Іноді це зло виливається в сліпу, інстинктивну любов до своєї дитини, як у батьків Володі. Якщо батько і мати всі сили свого серця віддають дітям, якщо за ними не бачать інших людей, - ця гіпертрофована любов врешті-решт обертається нещастям.
Про це я думав, розповідаючи батькам про те, якою уявляється мені "Школа радості".
Розмова була дуже важка. Кожне слово, звернене до батьків, має враховувати і гарне, і погане, що є в сім’ях. Коли я говорив про дух чесності, правдивості, взаємної довіри, що пануватиме в «Школі радості», мене непокоїла думка про сім’ю Колі. Та про зло й неправдивість, що пронизують життя цієї сім’ї, не можна було говорити всім батькам: це могло відштовхнути матір від школи, навряд чи вона коли-небудь прийшла б. Тут необхідне щось інше, а що — я довго думав над цим і не міг знайти правильної відповіді на це складне питання.
Я намалював батькам перспективу виховання дітей. Сьогодні діти прийшли до школи 6-річними малюками, через 12 років вони стануть зрілими людьми, майбутніми батьками й матерями. Шкільний колектив робитиме все, щоб діти були патріотами своєї Батьківщини, гаряче любили рідну землю, були чесними, правдивими, працьовитими, добрими й сердечними, чуйними і непримиреними до зла й неправди, мужніми й наполегливими в подоланні труднощів, скромними і морально красивими, здоровими і фізично загартованими. Діти повинні стати людьми з ясним розумом, благородним серцем, золотими руками і високими почуттями.
Дитина — дзеркало сім’ї; як у краплі води відбивається сонце — так у дітях відбивається моральна чистота матері й батька. Завдання школи і батьків — дати кожній дитині щастя. Щастя багатогранне. Воно і в тому, щоб людина розкрила свої здібності, полюбила працю і стала в ній творцем, і в тому, щоб діставати насолоду від краси навколишнього світу й творити красу для інших, і в тому, щоб любити іншу людину, і щоб любили тебе, вирощувати дітей справжніми людьми. Тільки разом з батьками, спільними зусиллями, вчителі можуть дати дітям велике людське щастя.
Діти й батьки йдуть додому, я нагадую: «Завтра, тридцять першого серпня, починає жити наша «Школа радості».
Що принесе мені цей день? Сьогодні діти тримаються за руку матері, а завтра прийдуть самі. В кожного свої радощі. У кожного — сонячний ранок, перед кожним — нескінченне життя. Напередодні цього для мене найбільше хвилювало, щоб школа не забрала в малюків їхніх дитячих радощів. Навпаки, треба так ввести їх у шкільний світ, щоб перед ними відкривались усе нові й нові радощі, щоб пізнання не перетворювалось на нудне навчання. І разом з тим, щоб школа не стала для дітей нескінченною, зовні захоплюючою, але пустою грою. Кожний день має збагачувати розум, почуття, волю дітей.
За матеріалами: Василь Сухомлинський. Вибрані твори в п'яти томах. Том третій. Київ, видавництво "Радянська школа", 1977 рік, стор. 20 - 30.
Усі статті книги Василя Сухомлинського "Серце віддаю дітям":
Василь Сухомлинський. "Серце віддаю дітям" (читати, завантажити)
