Юлія Хандожинська. "Пічка" (казка) — читати та слухати

На відео: казку "Пічка" розповідає авторка, Юлія Хандожинська.

Юлія Хандожинська

ПІЧКА
 
(казка)

 
Посеред густого лісу, в кущах,  стояла собі пічка. Хто її там змайстрував — то не відомо, давно вже вона  там була. І любив  на ній вітер-чарівник відпочивати. Мріяла пічка дуже, щоб хтось хоч раз спік на ній млинців жирненьких, чи то картопельки посмажив, а може й пиріжків напік. Ось така у пічки мрія була. 

Одного разу, як завжди, вітерець відлежував бочок на пічці. Слухав її стару добру пісню.

— Ох, вітерець, хоч би разок хто запалив вогника та борщу наварив!

— Якби я хотів допомогти тобі, сестричко! Та, бач, немає в мене рук. Щоб тебе спершу почистити, а потім приготувати щось. Слухай, а можливо, давай когось із звірів попросимо! Он, дивись, як їх багато в лісі живе!

— Ідея! — зраділа стара пічка і почала чекати, коли вже перший звір якийсь коло неї пробіжить. 

Аж раптом — біжіть лисичка.

— Гей, лисичко, — гукнула її пічка.

— Га, що тобі, стара рухля, потрібно?

— Є в мене мрія, щоб хтось хоч раз приготував смачненьке з моєю допомогою.

— Я??? Та щось приготувати маю?

— Так-так! Тільки от біда — спершу потрібно мене почистити від попілу та бруду, бо я й сама не знаю, коли то осатаній раз було.

— Еее, та щоб я свої кігтики об твої брудні камінці поламала?  Чи то мої лапки створені, щоб гарячі млинці пекти? Придумала таке! Навіть і не подумаю! — і махнувши хвостиком, лисичка побігла собі за найближчі кущі. 

Гірко зітхнула пічка — так стало її шкода себе. Мабуть, це нездійсненна мрія.

— Гей, пічко, — раптом почула вона несміливий голосок біленького зайчика. — Не плач, я тобі допоможу!

І почав зайчик лапками вигрібати попіл та сажу аж самого дна.  Вигрібав бідненький — та так, що аж біла шубка сірою стала. Ну, ще ось трішечки, ще ось той камінь — і вже можна буде вогонь розводити, підбадьорював пічку зайчик. І хотів він було витягнути камінець, що посеред пічки застряг, аж раптом — цюк, і розвалилася пічка в друзки! Раптом звідти посипалася купа золота і камінців червоних коштовних. Бо пічка та була не проста, а з золота побудована.  Тому ніхто на ній ніколи не готував.

— Ех, пічка, подруженька моя, стала ти золотком —мабуть, що ти була чарівна! — сказав вітер.

— Золото! — раптом з кущів вискочила лисичка. 

Вона побачила, як зайчик попіл вигрібав і хотіла було поласувати тією вечерею, яку він мав приготувати. Лисичка ж була хитра.

— Е ні, руда, так не буде! — заговорив вітер. — Зайчик вигрібав сажу й попіл з пічки, хотів її допомогти, ото ж і золото його.

— Його, кажеш! Зараз я погукаю інших звірів, і побачимо, чи  золото буде йому, чи всім? Ліс — спільний,  тож і золото — спільне! Діліться зі мною або з усіма! — хитрувала лисичка.

— Мені не потрібно золота! Мені хоч би моя шубка трішки сірою була, а багатства я не хочу!

— Добре, — кричала лисиця. — Більше мені буде!

— Е ні, заперечив вітер–чарівник і дмухнув на гору золота що є духу.

Враз…. І все листя в лісі пожовтіло, почервоніло, ніби озолотилося. 

Так з’явилася золота осінь  — коли дерева жовтіють, а шубка в зайчика з того часу почала міняти колір, як йому потрібно. Тільки лисичка — як була хитра, так хитрою і залишилася.