Літературний календар: 28 вересня — день народження Василя Сухомлинського

 

28 вересня в Україні та світі відзначають день народження людини, творчість якої – унікальне явище в українській і світовій педагогіці. Це — видатний педагог Василь Олександрович Сухомлинський. 22 роки він був директором Павлиської школи, до його думок прислухалися любили його. Він не лише наш сучасник. Він прогнозував майбутнє освіти, передбачав дефіцит емоційного спілкування, занепад етичної компетентності в суспільстві, тому, очевидно, так щедро в його творах представлене емоційне, естетичне виховання.

Василь Олександрович, як ніхто інший у вітчизняній педагогіці, мужньо ставив і розв'язував проблему формування в молоді національного і естетичного світобачення. Про один із шляхів успішного розв'язання цієї проблеми він писав, що у душі дітей мають увійти кращі народні традиції і стати святим законом, бо не можна уявити народ без імені, без пам'яті, без історії. В дусі українських культурно-історичних традицій вчитель констатував, що мудрість є найважливішою прикметою людини. В його працях часто знаходимо вислови «мудра людська любов», «мудрість жити», «гідність — це мудрість тримати себе в руках». Педагог цілеспрямовано формував у кожного вихованця вміння бути маленьким філософом, осмислювати світ через красу природи. Для Сухомлинського формування естетичного почуття дитини, її емоційної культури — основне завдання гуманістичного виховання. А сприйняття й осмислення прекрасного — основа естетичної культури, без якої почуття лишаються глухими до всього високого й благородного. 

Спадщина кожного митця і кожного вченого має свою долю. Одну досить швидко забувають, іншу якийсь час тримають у полі зору. І лише небагатьом випадає залишитися у «великому часі». Є всі підстави стверджувати, що спадщина Василя Сухомлинського належить до останніх.
Вона не тільки ввійшла окремим значним розділом в історію педагогіки, а ділом в історію педагогіки, та й зберігла свою актуальність.
Плануючи свою роботу за новітньою особистісно орієнтованою технологією, ми повинні спиратися на думки та напрацювання Василя Сухомлинського, неодноразово звертатися до його спадщини.
Український педагог подарував нам цілісну педагогічну систему виразного гуманістичного спрямування. І то вже наша проблема, як зуміємо скористатися нею. Маємо підніматися до неї і серцем, і розумом.

 

 

 

Педагогічна спадщина Василя Сухомлинського

 

«Людина народжується, щоб  лишити по  собі  слід  вічний»
(Василь Сухомлинський) 

Педагогічна  спадщина Василя Сухомлинського – це  і  є  той "вічний  слід", по якому, як за дороговказом, ідуть освітяни різних країн. Василь Олександрович Сухомлинський увійшов в історію педагогіки як педагог-гуманіст, творець педагогічної системи, в центрі якої перебуває дитина. Він вбачав мету виховання у розвитку творчих сил і здібностей дитини в умовах колективу і на основі етико-естетичних цінностей, інтересів і потреб спрямованих на творчу працю і саморозвиток.

Педагогічна спадщина видатного педагога має різноплановий, багатоаспектний характер, та в центрі його уваги передусім — дитина, особистість, її духовний світ та моральні цінності. Акумулюючи найкращі надбання класичної вітчизняної і зарубіжної педагогіки, Василь Олександрович Сухомлинський на основі узагальнень тривалого широкомасштабного експерименту запропонував неординарні підходи до вирішення актуальних проблем навчання і виховання.

Проектування людини Василь Олександрович вважав найголовнішим у педагогічній роботі. Методика такого проектування передбачає системи розвивального навчання, самостійність і самобутність життя дитини, її право на щастя, яке може дати родина, школа, найближче оточення. Учіння має бути радістю, а не тягарем. Виховання дитини Василь Сухомлинський розглядав у контексті різноманітних видів діяльності (інтелектуальної, трудової, моральної, естетичної, фізичної), спрямованої на всебічний розвиток особистості. Основу виховання мають становити народна педагогіка та загальнолюдські цінності — добро, совість, честь, обов'язок, гідність. Чи не найважливішим засобом виховання Василь Сухомлинський вважав мистецтво спілкування педагога з дітьми. Людяність, душевність спілкування — ключ, що відкриває дитячі та юнацькі серця. Саме завдяки такому спілкуванню діти довіряються педагогу як старшому доброму пораднику, другу. «Учитель — це передусім жива людина, яка входить до світу пізнання, творчості, людських взаємин».

Василь Сухомлинський запропонував чимало оригінальних методів, прийомів, форм навчання та виховання, спрямованих на розвиток творчих, розумових та фізичних здібностей. Зокрема, впровадив у практику «уроки мислення» серед природи, які проходили в атмосфері співробітництва й творчості. Ці уроки він називав подорожами до джерела живої думки. Прагнення зрозуміти побачене спонукало встановлювати причинно — наслідкові зв'язки, пробуджуючи дитячу думку.

Розроблена Сухомлинським система занять передбачала розвиток творчої думки. Чільне місце в ній відводилося самостійному складанню казок, маленьких творів, доповідей, математичних задач, вивченню окремих тем. Домашні завдання педагог вважав необхідними, але часу на них має витрачатися менше, ніж на дозвілля учня. Своєрідно й творчо Василь Сухомлинський використовував казку у вихованні дошкільнят і молодших школярів. «Через казку, фантазію, гру, через неповторну людську творчість — вірна дорога до серця дитини», — наголошував він. Глибокі за своїм змістом казки Василя Сухомлинського — як свіжий вітер, що роздмухує вогник дитячої думки і мови. На його уроках діти самі складали казки, в яких їхня буйна фантазія поєднувалася з глибоким моральним змістом. У Павлиській школі було обладнано кімнату казок.

Морально-психологічний аспект перевірки якості засвоєння матеріалу передбачав оцінку не лише знань, а й наполегливості дитини у подоланні труднощів. Оцінка, на думку педагога, має бути позитивним стимулом навчання і ніколи не використовуватись для покарання.
Улюблений предмет та вчитель, який його читає, має бути в кожного учня, зазначав Василь Сухомлинський. З цього предмета він краще за інших вчиться, читає додаткову літературу чи отримує окремі завдання від учителя. Це розвиває інтерес до знань, таланти, створює інтелектуальний фон класу. Книга й робота з нею — найнеобхідніше в учінні. Дітей треба навчати вибирати книгу, читати й перечитувати її. Читання — це віконце, крізь яке діти бачать і пізнають себе. Найрадіснішим у школі Василя Сухомлинського було свято книги.
Як елемент розумової культури, який має розвивальне значення, Василь Сухомлинський розглядав шахи. На його переконання, треба зацікавити дітей грою в шахи, вводити її в життя школи.

Трудове виховання Василь Сухомлинський розглядав як гармонію трьох понять: треба, важко і прекрасно. Виховання в праці — це перш за все прищеплення любові до праці, зближення розумової і фізичної праці. Праця має згуртовувати дитячий колектив, бути посильною і радісною, до неї можна залучати дітей різного віку. Вони повинні бачити кінцевий результат, радіти йому, відчувати, що їхня праця — це частина праці дорослих. Старшим дітям треба давати більше самостійності та ініціативи — це підвищує їхню відповідальність за зроблене.
Великого значення надавав Василь Сухомлинський природі як виховному засобу. «Я прагнув до того, щоб перед тим як відкрити першу книжку, прочитати по складах перше слово, діти прочитали сторінки найпрекраснішої в світі книги — книги природи», — наголошував педагог. — «... Кожна мандрівка в природу — урок мислення, урок розвитку розуму».

Чимало праць Василь Сухомлинський присвятив ролі слова та особистості вчителя для дитини і сформулював вимоги до нього. Він радив учителю не робити насильства над душею людини, уважно придивлятися до законів природного розвитку кожної дитини, до її особливостей, нахилів. Основну увагу педагог приділяв становленню особистості, формуванню громадянських переконань, розвитку індивідуальності в умовах суспільного колективного виховання. Дитячий колектив Василь Сухомлинський розглядає не традиційно для свого часу. Так, у праці «Виховання колективізму у школярів» духовне життя колективу визначають індивідуальний внесок кожного вихованця та взаємовплив колективу й індивідуумів. У той час, коли радянські педагоги здебільшого з'ясовували вплив колективу па особистість, Василь Сухомлинський вивчав вплив особистості па колектив. Він виступав проти тиску колективу на особистість, що виховує пристосованців. Всупереч формулі підпорядкування особистих інтересів потребам колективу, суспільним інтересам Василь Сухомлинський обґрунтовує думку про гармонію особистих та суспільних інтересів. 

Усі праці Василя Сухомлинського пройняті гуманним ставленням до дитини, пошаною до її особистості, розумінням її інтересів, почуттів, позиції. У книзі «Серце віддаю дітям» він писав: «Дитячий світ — це особливий світ. Діти живуть своїми уявленнями про добро й зло, честь і безчестя, людську гідність. ...Я завжди вважав за необхідне стати в деякій мірі дитиною. Тільки за цієї умови діти не будуть дивитися на вас як на людину, що випадково потрапила за ворота їхнього казкового світу і якій байдуже, що діється всередині цього світу».

У працях Василя Сухомлинського порушено чимало проблем, які хвилювали сучасну школу. Спираючись на власний досвід, він розробив педагогічну систему, суть якої полягає в застосуванні нових типів уроків та модернізації методів навчання. Найважливішими засобами навчання він вважав слово вчителя, словники, довідники, наочність, технічні засоби. Василь Олександрович запропонував ефективну методику навчання мови, яка є актуальною і для сучасної школи.

У своїх роботах педагог чимало уваги приділяв вихованню наймолодших дітей, першокласників і тих, що вступають до школи. Роки дитинства — дошкільний і молодший шкільний вік — відіграють важливу роль у формуванні особистості, вважав він. Це не підготовка до майбутнього, а справжнє, яскраве, самобутнє, неповторне життя, і від того, яке було дитинство, хто вів дитину за руку в дитячі роки, що ввійшло до її розуму і серця з навколишнього світу, від цього значною мірою залежить, якою людиною стане сьогоднішній малюк. У дошкільному і молодшому шкільному віці формується характер, мова людини, мислення. Можливо, все те, що приходить до розуму й серця дитини з книжки, з підручника, з уроку, саме тому й приходить, що поряд з книжкою — навколишній світ, в якому малюк робить свої перші нелегкі кроки від народження до того моменту, коли він сам зможе розгорнути і прочитати книжку: «Навчання — це лише єдина пелюстка тієї квітки, яка називається вихованням. У вихованні немає головного і другорядного, як немає головної пелюстки серед багатьох пелюсток, які створюють красу квітки».

У дитинстві починається тривалий процес пізнання — і розумом, і серцем — тих якостей і цінностей, що лежать в основі моралі. Василь Сухомлинський вважав, що треба виховувати високоосвічених, працелюбних, наполегливих людей, готових долати не менші труднощі, ніж долали їхні батьки, діди, прадіди. Чим більше коло знань має опанувати дитина, тим більше треба зважати на природу людського організму в період бурхливого розвитку і становлення особистості. Процес пізнання навколишньої дійсності є неодмінним емоційним стимулом думки для дитини дошкільного і молодшого шкільного віку. Істина, в якій узагальнюються предмети і явища навколишнього світу, стає особистим переконанням дитини тоді, коли вона одухотворюється яскравими образами, що впливають па почуття. Тому важливо, щоб перші наукові істини дитина пізнавала в навколишньому світі, щоб джерелом думки була краса й невичерпна складність природних явищ, щоб дитину поступово вводили в світ суспільних відносин, праці. Людина була і завжди буде дитям природи, і те, що ріднить її з природою, має використовуватись для прилучення до багатств духовної культури. Саме в природі джерело дитячого розуму.

Перш ніж давати знання, треба навчити думати, сприймати, спостерігати. Треба також знати індивідуальні особливості здоров'я кожної дитини — без цього не можна нормально вчити. «Розумове виховання далеко не те саме, що набування знань. Хоча воно неможливе без освіти, як зелений листок неможливий без сонячного проміння, однак виховання розуму не можна ототожнювати з освітою, як зелений листок — із сонцем». Тому вивчення внутрішнього духовного світу дітей, особливо їхнього мислення, Василь Сухомлинський вважав одним з найважливіших завдань учителя. Дитина мислить образами. Чим яскравіші в її уявленні ці картини, тим глибше осмислює вона закономірності природи: «Клітини дитячого мозку настільки ніжні, настільки чутливо реагують на об'єкти сприймання, що нормально працювати вони можуть лише за умови, коли об'єктом сприймання, осмислення є образ, що його можна бачити, чути, до якого можна доторкнутися. Переключення думки, яка є сутністю мислення, можливе лише тоді, коли перед дитиною або наочний, або ж настільки яскраво створений словесний образ, що дитина немов би бачить, чує, відчуває на дотик те, про що розповідають». Якщо ізолювати дитину від природи, якщо з перших днів навчання вона сприймає тільки слово, то клітини мозку швидко стомлюються і не справляються з роботою, яку пропонує вчитель.

Розповіді вихователів — обов'язкова умова повноцінного розумового розвитку дитини, її багатого духовного життя. Вони повинні бути яскравими, образними, стислими.
«Впливайте на почуття, уяву, фантазію дітей, відкривайте віконце в безмежний світ поступово, не розчиняйте його відразу навстіж, не перетворюйте на широкі двері, — радить Василь Сухомлинський вихователям. — ...Умійте відкрити перед дитиною в навколишньому світі щось одне, але відкрити так, щоб шматочок життя заграв усіма кольорами веселки. Залишайте завжди щось недомовлене, щоб дитині захотілося ще, й ще раз повернутися до того, про що вона дізналася».

Розумове виховання як одна з найважливіших ланок системи виховання, за Сухомлинським, передбачає: набування знань і формування наукового світогляду; розвиток пізнавальних і творчих здібностей; вироблення культури розумової праці; розвивання інтересу і потреби в розумовій діяльності, у постійному збагаченні науковими знаннями, в застосуванні їх на практиці. Але процес набування знань і якісне їх поглиблення будуть фактором розумового виховання лише тоді, коли знання стануть особистими переконаннями, духовним багатством людини, що позначається на ідейній спрямованості її життя, на її праці, суспільній активності, інтересах. Формування світогляду — це серцевина розумового виховання.

Творчі пошуки, ідеї Василя Сухомлинського були новаторством у часи авторитарної радянської педагогіки. Яскрава самобутня думка видатного педагога, виважена в особистій практичній учительській та виховній роботі, віднесена до теоретичних узагальнень, послужила розвитку демократичних та гуманістичних засад у педагогіці. Василь Сухомлинський один з небагатьох толерантно та наполегливо обстоював гуманістичну педагогіку всупереч тиску московських опонентів. Спадщина Василя Сухомлинського є цінним внеском у вітчизняну та світову скарбницю педагогічної думки.

За матеріалами: Сухомлинский, В.А. Сердце отдаю детям / В.А. Сухомлинский. - 2-е изд. – Киев. : Рад. школа, 1972 р., 244 с.

 

 

 

* * *

 

Афоризми Василя Сухомлинського:

-    Виховуй у собі Людину — ось що найголовніше, інженером можна стати за п'ять років, учитись на людину треба все життя. 
-    Виховуючи свою дитину, ти виховуєш себе
-    Без будь-кого з нас Батьківщина може обійтися, але будь-хто з нас без Батьківщини — ніщо.
-    Нікчемність — рідна сестра підлості.
-    Розніжені й розбещені індивідууми формуються тоді, коли в їхньому житті домінує єдина радість — радість споживання.
-    Справжня любов народжується тільки в серці, що пережило турботи про долю іншої людини.
-    Той, хто не знає меж своїм бажанням, ніколи не стане гарним громадянином.
-    Дитина — дзеркало родини; як у краплі води відбивається сонце, так у дітях відбивається моральна чистота матері і батька.
-    Людина народжується на світ не для того, щоб зникнути безвісною пилинкою. Людина народжується, щоб лишити по собі слід вічний.
-    Любов — це насамперед відповідальність, а потім уже насолода, радість.
-    Совість — це емоційний страж переконань.
-    Роки дитинства — це насамперед виховання серця.
-    Людина лише тоді по-справжньому дорожить життям, коли в неї є щось несумірно дорожче за власне життя.
-    Там, де є суворість і вимогливість жінки, дівчини, юнак стає справжнім чоловіком.
-    Той, хто по-справжньому любить Батьківщину, — з усякого погляду справжня людина.
-    Людина така, яке її уявлення про щастя.
-   Егоїзм — першопричина раку душі.
-    Для того щоб виховати справжніх чоловіків, потрібно виховувати справжніх жінок.
-    Там, де в жінок не розвинуте почуття честі й гідності, процвітає моральне невігластво чоловіків.
-    Якщо люди говорять погане про твоїх дітей — вони говорять погане про тебе.
-    Багато лих мають своїми коренями саме те, що людину з дитинства не вчать керувати своїми бажаннями.
-    Музика — це мова почуттів.
-    Любов шляхетна тільки тоді, коли вона сором'язлива.
-    Закоханий у себе не може бути здатний на справжню любов.
-    Перш ніж полюбити в дівчині жінку, полюби в ній людину.
-    Людина звелася над світом усього живого насамперед тому, що горе інших стало її особистим горем.
-    Сім'я — це джерело, водами якого живиться повновода річка нашої держави.
-    Слово — найтонший дотик до серця; воно може стати і ніжною запашною квіткою, і живою водою, що повертає віру в добро, і гострим ножем, і розпеченим залізом, і брудом… Мудре і добре слово дає радість, нерозумне і зле, необдумане і нетактовне — приносить біду. Словом можна вбити й оживити, поранити і вилікувати, посіяти тривогу й безнадію і одухотворити, розсіяти сумнів і засмутити, викликати посмішку і сльози, породити віру в людину і посіяти зневіру, надихнути на працю і скувати сили душі…

 

 

* * *

 

Десять "не можна" Василя Сухомлинського:

1.    Не можна ледарювати, коли всі працюють; ганебно байдикувати, розважатися, коли - ти добре знаєш про це - старші працюють і не можуть дозволити собі відпочинку.

2.    Не можна сміятися над старістю і старими людьми це величезне блюзнірство; про старість треба говорити тільки з повагою; у світі є три речі, з яких ніколи не можна сміятися, патріотизм, справжня любов    до    жінки    і    старість.

3.    Не можна заходити в суперечку з шанованими і дорослими людьми, особливо зі стариками; не гідно людської мудрості й розсудливості поспішно висловлювати сумнів щодо істинності того, що радять старші; якщо в тебе просяться на язик якісь сумніви, придер ж їх у голові, подумай, розміркуй, а потім спитай у старшого ще раз - спитай так, щоб не образити.

4.    Не можна виявляти незадоволення тим, що в тебе немає якоїсь речі... У товариша твого є, а про тебе батьки не подбали: від своїх батьків ти не маєш права вимагати нічого.

5.    Не можна допускати, щоб мати давала тобі те, чого вона не бере собі, - кращий шматочок на столі, смачнішу цукерку, кращий одяг. Умій відмовитися від подарунка, якщо ти знаєш, що в цій речі мати відмовила собі; думка про право на якусь винятковість - це отрута твоєї душі; велике щастя відчувати нетерпимість до цієї отрути.

6.    Не можна робити того, що осуджують старші, - ні на очах у них, ні десь на стороні; кожний свій вчинок розглядай з погляду старших: що подумають вони; особливо неприпустимі настирливість, намагання без потреби нагадувати про себе, виставляти напоказ свої домагання: мати і батько ніколи не забувають про тебе; якщо ти не на очах у них, вони думають про тебе більше, ніж тоді, коли ти крутишся поруч; пам'ятай, що в матері і батька є свій духовний світ, вони іноді хочуть залишитися наодинці з собою.

7.    Не можна залишати старішу рідну людину одинокою, особливо матір, якщо в неї нема нікого, крім тебе; в радісні свята ніколи не залишай її саму; ти сам - твоє слово, твоя усмішка, твоя присутність - єдина її радість; чим ближчий кінець людського життя, тим гостріше переживає людина горе своєї самотності; залишати одиноким дідуся, старого батька, навіть тоді, коли ти сам уже став старим, - нелюдяно, дико; пам’ятай, що в житті людини настає такий перюд,коли ніякої іншої радості, крім радості людського спілкування в неї вже не може бути.

8.    Не можна збиратися в дорогу, не спитавши дозволу і поради в старших, особливо в діда, не попрощавши ся з ними, не дочекавшись від них побажання щасливої дороги і не побажавши їм щасливо залишатися.

9.    Не можна сидіти, коли поруч стоїть доросла, особливо літня людина, тим більше жінка; не чекай, поки з тобою привітається старший, ти повинне першим привітати його, зустрівшись, а прощаючись, побажати доброго здоров’я; у цих правилах етикету закладено глибоку внутрішню суть - повагу до людської гідності; не вміючи поважати її, ти уподібнюєшся невігласу, який плює у прекрасні хвилі моря; море величезне у своїй величі і красі, і цим ти його не зневажиш, не принизиш, а тільки зганьбиш себе.

10.    Не можна сідати до столу, не запросивши старшого; тільки моральний невіглас уподібнюється тварині, що вгамовує свою жадобу сама і боїться, щоб її родич, присутній при цьому, не урвав шматка собі; людська трапеза - це не вгамовування голоду, не фізіологічний акт у ланцюгу обміну речовин; люди придумали стіл не тільки для того, щоб ставити під нього ноги, а на стіл спиратися; за столом відбувається цікаве духовне спілкування людей; якщо ти запросив старшого розділити з тобою трапезу, ти зробив йому велику приємність.

 

 

 

* * *

 

«Серце віддаю дітям…»

або Історія одного життя

Народився Василь Олександрович Сухомлинський 28 вересня 1918 року в селі Василівка Олександрійського повіту Херсонської губернії (тепер Кіровоградська область) у селянській родині. Він був другою дитиною в сім'ї, яка мала чотирьох дітей. Умови, в яких зростав майбутній педагог, були дуже складними: революція, зміна урядів, громадянська війна, невдалі спроби колективізації, голодомор 1933 року, насильницька колективізація.               
В ці роки село в Україні виживало завдяки віковим патріархальним традиціям з їх відданістю народній моралі, родині, природі. Воно спиралося передовсім на трудові цінності й традиції: невпинна і тяжка праця, самообмеження, відповідальність стали тим стрижнем, який допомагав людям вистояти, в тому числі й сім'ї Сухомлинських, а Сухомлинському-юнаку – ще й наполегливо вчитися, шукати своє місце в житті.
Батько Олександр Омелянович був помітною людиною в селі: і тесля, й член правління колгоспу, й учитель праці, й сількор, й активний учасник сільської самодіяльності. Бабуся і мама були обдарованими, творчими натурами, носіями народних традицій, і це значною мірою вплинуло на особистість майбутнього педагога.
Протягом 1926 – 1933 років хлопець навчався в семирічній школі. Учителі та учні спостерігали ранні вияви його творчої натури – він гарно малював, писав вірші, грав на народних музичних інструментах. У цей же час проявилися і педагогічні нахили юнака: він часто був в оточенні дітей, заміняв вчителя, допомагав однокласникам.
Природні здібності Василя Сухомлинського, підтримані у шкільні роки, визначили його життєвий шлях: у 1934 р. він вступав на підготовчі курси учительського інституту в Кременчуці, а потім навчався в ньому на факультеті української мови і літератури.
На обрання професії, напрям творчості Василя Олександровича значною мірою вплинув той факт, що він зростав хворобливою дитиною, і це, з одного боку, привело до самоаналізу, заглиблення у світ власних відчуттів і переживань, а з другого – викликало його пильну увагу до тих, хто потребував допомоги, до менших, слабших, беззахисних.
Через хворобу в 1935 році юнак залишив заняття в інституті і розпочав роботу в школі, яку (за винятком двох воєнних років) не залишав до кінця свого життя. Він працював учителем у сільських школах рідного району і навчався заочно у Полтавському педагогічному інституті. «З великою теплотою згадую про Полтавський педагогічний інститут, який закінчив, – писав він згодом у праці "Павлиська середня школа", – про викладачів педагогіки, літератури, історії. Тут педагогіка була не засушеними висновками, а живою яскравою розповіддю про мистецтво виховання, про методи впливу на свідомість і почуття». 
По закінченні навчання у 1938 році Василь Сухомлинський продовжив працювати в школі завучем у районному центрі Онуфріївці. Робота в школі у поєднанні з самостійним оволодінням педагогічними знаннями давала простір для педагогічної творчості, вироблення самостійного підходу до проблем навчання й виховання.
Під час другої світової війни, у липні 1941 року, Василь Сухомлинський був призваний до армії, направлений на короткочасні курси політруків у Москві, затим брав участь у боях на Калінінському фронті. Війна залишила значний слід у творчості педагога. У своїх працях, у виховній діяльності він багато говорив про неї, про героїзм радянського народу, про біди й нещастя, які вона принесла. Війна пройшла крізь його життя і долю: учасник важких боїв, тяжко поранений під Ржевом, людина, що розгубила своїх рідних, Василь Олександрович писав про неї болем своїх незагойних ран, вважав її уроки джерелом виховання патріотизму, громадянськості.
Після поранення та численних госпіталів Василь Сухомлинський був комісований (1942 р.). У невеличкому селищі Ува в Удмуртії він працював директором школи до 1944 р. Це були нелегкі роки для педагога. Він палко любив Україну, яка знемагала у війні. Нічого не знав про своїх рідних – батька, матір, двох братів і сестру. В усі-усюди писав листи, розшукуючи їх. У цей же час Василь Олександрович знайомиться зі своєю майбутньою дружиною Ганною Іванівною Дев'ятовою, працівником Наркомосу Удмуртії. У 1944 році вони одружилися. І як тільки було звільнено Україну, подружжя виїхав на Батьківщину: Україна збирала своїх синів на відбудову.
З 1944 по 1948 рік педагог працював завідувачем Онуфріївського районного відділу народної освіти. Добір кадрів, відбудова шкіл, організація харчування, безпосередня допомога дітям-сиротам. Роботи багато. Одначе ця адміністративна діяльність його не задовольняла, не давала простору для творчої, ініціативної натури. При першій нагоді він попросився на роботу в школу – до дітей, до живої справи.
З 1948 року до кінця свого життя Василь Олександрович працював у середній школі в Павлиші. Саме тут, за сім кілометрів від села, де народився, він був удома. Тут реалізувався як педагог, як особистість, як письменник-мораліст. Життя в Павлиші додавало йому сил, почуття внутрішньої свободи. Тут він міг висловлювати свої погляди, відстоювати свої переконання, виявляти свої особистісні якості. Тут діяв самостійно, часто всупереч офіційним вказівкам.
Перший період його діяльності (1948 — 1956 рр.) у Павлиші, підготовчий, характеризується організаційним становленням навчально-виховного процесу, створенням матеріальної бази, формуванням педагогічного і дитячого колективів. Очевидно, цей початок з нуля став певним поштовхом до наступного розвитку педагогічних новаторських та реформаторських ідей. У ці роки особистісне, предметне стає визначальним у науковій біографії Василя Олександровича. Він не служив своєму часові, а жив у ньому, навіть випереджаючи його.
Щоденне спілкування з дітьми поставило перед директором велику кількість педагогічних проблем, які вимагали теоретичного осмислення, практичної перевірки. Він вивчив засоби підвищення грамотності та успішності учнів, замислювався над удосконаленням форм навчання, над взаємозв'язком між умовами й результатами навчання. Свої міркування Василь Олександрович оприлюднив на сторінках спочатку районної та обласної преси, а згодом - у республіканських та всесоюзних засобах масової інформації.
У центрі його уваги перебували питання організації і керівництва всією навчально-виховною роботою школи. У 1955 році Василь Олександрович захистив кандидатську дисертацію на філософському факультеті Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка «Директор школи – керівник навчально-виховної роботи».
Творчі пошуки педагога в ці роки йшли в руслі розвитку офіційної педагогіки, яка в той час у цілому ставила перед собою завдання підвищення грамотності у школярів, дисципліни, ідеологічної спрямованості навчання і виховання. Але у Василя Олександровича Сухомлинського як людини творчої вони не завжди вкладалися в заплановані й продекларовані канони.
З кінця 50-х років Василь Олександрович у своїй теоретичній і практичній діяльності відійшов від школи навчання (учіння), що панувала в ті роки, від спрямованості лише на розвиток інтелекту до трудової школи як основи розвитку дітей і підготовки їх до життя, де основним засобом виховання виступала педагогічно обґрунтована й методично спрямована праця. Ці ідеї найвиразніше прозвучали у працях: «Виховання комуністичного ставлення до праці» (1959 р.), «Виховання радянського патріотизму у школярів» (1959 р.), «Формування комуністичних переконань молодого покоління» (1961 р.).
Педагог постійно був у роздумах, творчому пошуку, наполегливій самовід­даній праці. 
«Відлига» надала могутнього стимулу творчій інтелігенції всієї країни для розвитку ідей, що відштовхувались від особистісного вибору власних інтересів і потреб. У цей час багато вчених – філософів, психологів, педагогів-дидактів, письменників, митців почали розвивати новаторські за формами й змістом концепції, ідеї, твори мистецтва. Це були так звані «шістдесятники», які стали провісниками процесів перебудови й демократизації суспільства кінця 80 – початку 90-х років XX ст. Василь Олександрович Сухомлинський належав до їх числа.
Від середини 50-х до середини 60-х років Василь Олександрович розробив свою педагогічну систему. Рушієм творчого процесу для нього стала невдоволеність наявними на той час у педагогіці і практиці роботи школи авторитарно-догматичними структурами виховання і схоластичним, відірваним від життя змістом освіти. Це - особливий етап життя педагога, час сподівання на радикальні зміни.
Він звернувся до тем і проблем, які раніше не були предметом педагогічних досліджень. У 1961 році вийшла друком його книга «Духовний світ школяра», у 1962 – «Людина неповторна», у 1963 – «Моральний ідеал молодого покоління», у 1965  – «Виховання особистості в радянській школі». Василь Олександрович звернувся до духовного світу особистості, до моральних її цінностей задовго до того, коли на неї звернули увагу інші педагоги. Ці твори послужили поштовхом для по­дальших творчих шукань.
Саме в цей період педагог висловив своє досить критичне ставлення до політико-партійного керівництва школою: він написав листа М. С. Хрущову, в якому не погоджується з партійною програмою реформування школи, а також виступив на нараді при ЦК КПРС з приводу організації шкіл-інтернатів, де назвав ідею загального суспільно-державного виховання дітей з дворічного віку необгрунтованою і небезпечною. Він виступив також з критикою положень, що відстоювали ідею ранньої й повної професійної підготовки учнів.
Згодом, у 90-тих роках, була висловлена думка про значний вплив ідей Василя Олександровича Сухомлинського на розвиток тогочасної освіти в державі. В одній із монографій зазначається: «Свої погляди В. О. Сухомлинський активно відстоював в Академії педагогічних наук, на нарадах працівників народної освіти, в періодичній пресі. Їх поділяли вчителі, батьки й самі учні. Ідеї, погляди, що їх висловлював В. О. Сухомлинський, вплинули значно сильніше, ніж це прийнято вважати, на деякі положення тез ЦК КПРС і в кінце­вому рахунку на прийнятий в грудні 1958 року Закон про зміцнення зв'язку школи з життям».
Оскільки пошуки педагога збігалися з загальним напрямом демократизації суспільства, вони були підтримані на загальнодержавному рівні: у 1957 році його було обрано членом-кореспондентом Академії педагогічних наук РРФСР, у 1958 році - присвоєно звання Заслуженого учителя школи УРСР, а в 1960 році - нагороджено орденом Леніна.
Але загальнодемократичні суспільні процеси поступово загальмовувалися уже в період правління М. С. Хрущова, брежнєвський режим зовсім відмовився від реформування. Більш того, «після придушення військовою силою руху за реформи в Чехословаччині в 1968 році все більше посилювалась репресивна політика радянських лідерів стосовно людей, які мислили неортодоксально» [Робер С. Такер Політична культура і лідерство в Радянській Росії. – США, 1990. – № 6. – С. 74].
У розвитку Василя Олександровича Сухомлинського як педагога-мислителя фатально далися взнаки процеси, які зводили нанівець здобутки «відлиги» початку 60-х років. Повернена в своє звичайне річище авторитарності й схоластики школа, ще більше заідеологізована й заполітизована педагогіка, догматизм духовного й морального життя поклали край офіційним пошукам у галузі педагогіки, чітко окреслили рамки, які обмежували появу й поширення нових ідей.
За такої ситуації Василь Олександрович продовжував експериментувати, що, зрештою, призвело до особистісної драми і драми його ідей, з одного боку, а з іншого – через глибокий духовний катарсис поставило поряд з видатними педагогами-гуманістами модерної доби.
В цілісному вигляді гуманістичні педагогічні ідеї Василя Олександровича Сухомлинського вперше викладені в «Етюдах про комуністичне виховання» (1967 р.). Ось найголовніші з них: довіра й повага до дитячої особистості, погляд на навчальну діяльність школярів як на насичений творчими відкриттями процес пізнання та самопізнання, обмеження сфери впливу колективу на особистість, виховання без покарань, велика роль слова та особистості вчителя для дитини.
Ці погляди Сухомлинського на виховання викликали обурення з боку офіційної педагогіки; «Етюди...» були піддані нищівній критиці (Б. Ліхачов, В. Кумарін, Л. Гордін, В. Коротов), а сам Василь Олександрович звинувачений у проповіді «абстрактного гуманізму».
Позбавлений можливостей відстоювати свою позицію в педагогічній пресі через відмову друкувати статті, в умовах цькування Василь Олександрович Сухомлин-ський продовжував розвивати свої ідеї в таких загальновідомих творах, як «Серце віддаю дітям» (1968 – НДР, 1969 – Україна), «Павлиська середня школа» (1969), «Народження громадянина» (1970 р.).    

 Ось основні ідеї, які розвинув Василь Олександрович у цих та інших працях:

- любов до дитини;
- розвиток творчих сил кожної окремої особистості в умовах колективної співдружності на основі етико-естетичних цінностей, інтересів, потреб, який спрямований у кінцевому підсумку на творчу працю;
- культ природи, природа як найважливіший засіб виховання почуття прекрасного і гармонії;
- розробка демократичних педагогічних засобів і методів навчання й виховання (повага, заохочення, опора на позитивне, моральне покарання);
- звернення до внутрішнього світу дитини, опора на її сили, внутрішні потенції, підтримка і розвиток того здорового, що є в кожній особистості;
- розвиток ідеї «радості пізнання», тобто емоційне сприйняття процесу навчання;
- демократизація структури управління навчально-виховним процесом у школі (психологічний і педагогічний семінари, школа для батьків тощо).

Особливу увагу педагог приділив ідеї самоцінності й неповторності, талановитості кожної дитини, вільному розвитку особистості в педагогічно продуманих умовах; включенню соціального середовища в сферу педагогічних впливів; природному вихованню (в єдності з природою) як головному чиннику формування людини – її розуму, почуттів, емоцій («уроки мислення на природі», «школа під голубим небом», «школа радості»); організації переживання дітьми нагромадженого досвіду; висуненню слова вчителя як провідного засобу виховання особистості; відмові від колективних засобів впливу на особистість, особливо коли мова йде про проступок; розробці комплексної програми «виховання красою» людини, природи, вчинку; введенню статевого виховання в структуру навчально-виховного процесу; вирішенню проблеми біологічного і соціального на користь двофакторного впливу (врахування, крім соціальних чинників, фізичного стану, статі, спадковості, рівня розвитку здібностей).

В останній період життя Василь Олександрович Сухомлинський все голосніше та емоційніше обстоював народні імперативи й цінності, спираючись на українську етнопедагогіку Він ввів її в усі ланки педагогічного процесу, особливо наголошуючи на значенні рідної мови, слова, пісні, поезії, казки. Розширюючи педагогічний простір, він сам створював для павлиських дітей казки, оповідання, притчі, які лежать у площині української ментальності, українського світосприйняття, й широко застосовував їх у навчально-виховному процесі.
У ці роки Василь Олександрович з особливим значенням говорив про роль рідної мови у вихованні, пристрасно й палко освідчуючись їй у любові («Слово рідної мови» (1965 р.); «Джерело невмирущої криниці» (1970 р.)).
Гуманістичні ідеї Василя Олександровича Сухомлинського, які глумливо відкидалися консервативним крилом офіційної педагогіки, з ентузіазмом і радістю сприймалися вчителями, батьками, широкою педагогічною громадськістю. Павлиська школа, якою керував, і де експериментував педагог, поступово перетворювалася в педагогічну «Мекку»: до неї їхали не лише з України, а й з-за кордону.
Позиції Василя Олександровича Сухомлинського підтримували й деякі офіційні особи, зокрема - П. Ю. Шелест, якому, без сумніву, імпонувало звернення Василя Олександровича до національних витоків. Саме завдяки його підтримці педагога було нагороджено у 1968 році. золотою зіркою Героя Соціалістичної Праці та другим орденом Леніна.

Зірка Василя Олександровича згасла на злеті – на 52 році життя. Він був сповнений задумів, мрій, творчих пошуків. Про це свідчать твори, що побачили світ в 70-ті роки: «Методика виховання колективу» (1971 р.), «Розмова з молодим директором школи» (1973 р.), «Листи до сина» (1978 р.). В них він розширював і поглиблював свої гуманістичні ідеї у напрямі розвитку духовності, яка, за переконанням педагога, опосередковує всі інші риси особистості.
Праці, над якими він працював до останнього дня – «Як виховати справжню людину» (1989 р.), «Хрестоматія з етики» (1990 р.), присвячені формуванню духовності як визначальної, провідної якості особистості через морально-етичне виховання, прищеплення цінностей. Василь Олександрович Сухомлинський ввів етику в структуру педагогічної науки, наповнив її педагогічним змістом, культовими засадами як на основі соціальних реалій, так і народної та класичної культури. Він вибудовував виховний процес як прищеплення «культури почуттів», «культури бажань» краси і любові, створив «філософію для дітей», основою яких виступають написані ним художні мініатюри, а педагогічну аргументацію було закладено в моральних повчаннях книги «Як виховати справжню людину».
Як учений Василь Олександрович, на відміну від багатьох його сучасників і попередників, був учителем-практиком, творцем експериментальної та авторської школи, де апробовувалися педагогічні ідеї, і до якої зверталася мисляча інтелігенція. Зрештою, Василь Сухомлинський впливав на поширення власних педагогічних поглядів і своїм способом життя, і власною моральністю. Його особистість була незвичною для педагогічної науки того часу: виходець із села, аскетизм і скромність у роботі й побуті, невтомність у праці надавали ідеям Василя Олександровича особливої ваги і звучання.
В останніх працях Василь Олександрович Сухомлинський розмірковував над проблемами в загальному гносеологічному сенсі: «що таке людина?», «яке її призначення?» – і намагався дати відповіді на них засобами педагогічної науки. Він дедалі більше говорив про такі прості й необхідні для кожної людини і суспільства в цілому речі: про добро й милосердя, про смисл життя і правильне ставлення до смерті, про зло і його подолання, про необхідність гармонії в людських стосунках, про любов, про жінку-матір – основу людського життя.

Після 1970 року почався новий етап біографії педагога – «життя після смерті». Це стосується його 48 книг, 600 наукових статей, більш як 1500 оповідань і казок для дітей. Спадщина Василя Олександровича Сухомлинського розійшлася по всьому світу, живе своїм життям. На початок XXI століття вийшло 65 його творів тиражем близько 15 млн примірників. Вони перекладені на 59 мов народів світу. Найпопулярніша книга «Серце віддаю дітям», яку жодне видавництво не хотіло публікувати й випустило в 1969 році тільки тому, що вона вийшла роком раніше в Німеччині, має 55 видань на 32 мовах народів світу.
Ідеї Сухомлинського, які не знайшли свого повного застосування в свій час, значно вплинули на подальший розвиток педагогічної науки і практики – вони лягли в основу широкого руху «педагогіки співробітництва», популярного наприкінці 80-х – на початку 90-х років XX століття. Ці ідеї ввійшли органічною частиною в сучасну реформовану початкову школу України, за ними працюють різні навчальні заклади, проводяться щорічні Всеукраїнські педагогічні читання «Василь Сухомлинський і сучасність».
Педагогічна спадщина Василя Олександровича Сухомлинського глибоко вивчається в Україні та багатьох країнах світу. Створені і активно працюють: Українська асоціація імені Василя Сухомлинського (1991 р.), Міжнародне товариство послідовників Сухомлинського (Німеччина, Марбур, 1990 р.), Всекитайське товариство прихильників Василя Сухомлинського (1998 р.). 

 

За матеріалами: Сухомлинська О. В. Сухомлинський Василь Олександрович / О. В. Сухомлинська // Українська педагогіка в персоналіях: навч. посібник для студентів ВНЗ: у 2 кн. Кн. 2. ХХ століття / за ред. О. В. Сухомлинської. - К.: Либідь, 2005 р., стор. 380-386.  

Джерело: Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В.О. Сухомлинського НАПН України

 

 

Читайте твори Василя Сухомлинського на нашому сайті:

 

Жив на світі Учитель. Його звали Василь Олександрович Сухомлинський. Він був середнього зросту, худорлявий; каштанове волосся відкривало високе чоло. Але головними на його обличчі були очі — карі, променисті, то лагідні, замріяні, то вимогливі, запитальні, а то й усміхнені, жартівливі. Усе своє життя з 17 років Василь Олександрович працював у школі. Учитель за покликанням душі, він учив маленьких і великих школярів грамоти, математики, літератури, історії. Але більш за все він хотів навчити дітей думати, відчувати, радіти й сумувати не лише своїми власними радощами й печалями, а й татовими і маминими, дідусевими й бабусиними, братовими й товаришевими, зайчика і синички, верби і тополі, місяця й вітру, всієї нашої землі. Для цього Учитель сам писав казки й розповідав дітям, їхнім батькам, учителям.

 

 

 

Шукайте твори Василя Сухомлинського на нашому сайті за абеткою: 

 

Твори Василя Сухомлинського на сайті "Мала Сторінка" за абеткою