Барбу Штефенеску Делавранча
БАБУСЯ
Переклад українською мовою — Міхаела Гербіл та Людмила Дорош
Бачу її, ніби уві сні. Бачу чітко, такою, якою вона була. Високою, худорлявою, із сивим кучерявим волоссям, карими очима, зі стиснутим ротом та верхньою губою з глибокими зморшками, що спускаються борозенками від носа донизу. Коли вона відчиняла ворота, я вистрибував перед нею. Вона сунула руку в пазуху і казала мені:
– Вгадай...
– Лісові горіхи!
– Ні.
– Родзинки!
– Ні.
– Нут!
– Ні.
– Пряники!
– Ні.
Поки я не відгадував, вона не витягувала руку з пазухи. А її пазуха завжди була повною. Я цілував їй руку. Вона відгортала з-понад очей волосся й цілувала моє чоло. Ми йшли в тінь шовковиці, в глибину саду.
Вона встромляла свій кужіль у пояс і починала тягнути й скручувати довгу тонку нитку. Я лягав на спину й повільно опускав голову їй у поли.
Біля моїх вух шурхотіло веретено. Я дивився на небо з-поміж листя шовковиці. Мені здавалося, що згори сипеться синій дощ.
– Ну, що ти ще хочеш? – питала мене бабуся.
Її посмішка лоскотала мені маківку.
– Розкажи…
Вона ніколи не закінчувала казку.
Її солодкий голос колихав мене; мої вії зліплювалися і я засинав. Іноді я прокидався й щось її запитував. Вона починала розповідати, а я снив далі.
– Був колись великий, великий король...
– Наскільки великий?
– Дуже великий. І любив він свою королівну, як зіницю ока. Але дітей у нього не було. І йому було шкода, було дуже шкода, що не мали вони дітей...
– Бабусю, а це погано – не мати дітей?
– Звичайно, що погано. Дім людини без дітей – порожній.
– Бабусю, але у мене немає дітей і мені не шкода.
Вона відкладала веретено, сміялася, розділювала моє кучеряве волосся надвоє й цілувала мене у маківку.
Подеколи листя відпадало від гілок і опускалося, кружляючи. Я проводжав його поглядом і казав:
– Розказуй, бабусю, розказуй.
– Так от, він надзвичайно шкодував, що не мав дітей. І так йому було прикро, що він не має дітей... Одного дня до нього прийшов старий-престарий дід, який тягнув по землі свою бороду, такий старий та горбатий був. І був він маленький, дуже маленький...
– Наскільки маленький?
– Мабуть, був десь таким, як ти.
– Тобто, не був дуже маленьким...
– Був маленьким, але не занадто. Прийшовши до короля, він сказав йому: «Ваша Величність, у вашому саду є дві яблуні, одна біля одної, навіть не знати, які гілки одної, а які – другої; і коли вони цвітуть, не знати, який цвіт одної, а який – другої; і на цих двох яблунях з’являється листя, вони зацвітають, цвіт опадає, а яблук вони не родять. Ваша Величність, знайте, що коли на цих двох яблунях зав’яжеться плід, королева завагітніє й народить дитя, і буде воно надзвичайним».
Карлик пішов, а король побіг у сад і почав шукати й повсюди обшукувати, поки не натрапив на ті дві яблуні. Із яблунь пообсипався цвіт, бо під ними було біло, немов випав сніг, але плід не зав’язався.
– Чому на них не зав’язалися плоди, бабусю?
– Чи я знаю? Бог знає.
Було так тепло, так добре на колінах у бабусі... Повільний вітерець освіжав моє чоло, білі хмари, ковзаючи по блакитному небу, паморочили мене... Я заплющував очі...
Вона розказувала, розказувала все далі, тягнучи швидко й легко довгу лляну нитку з кужеля.
– І замислився король, що б його зробити, що б його вчинити, щоб яблуні вродили. Деякі радили йому постійно їх поливати. І він їх завжди поливав! Інші казали дати їм більше сонця. Тож король зрубав усі дерева довкола. Яблуні зацвітали щотижня і цвіт осипався, а плоди не зав’язувались. Одного дня до короля прийшла стара жінка, стара і зморщена, як я, і маленька, така маленька, як ти...
– Як дід замаленька?
– Так, як дід...
– Тоді вона була не такою вже й маленькою...
– Не була занадто маленькою. І сказала вона королю: «Ваша Величність, поки не надоїш глечик молока від Феї Квітів, яка спить по той бік Долини Плачу, у ромашковому полі, та не поллєш яблуні її молоком, на них не зав’яжуться плоди. Але будь обережним, Ваша Величність, бо як тільки квіти тебе відчують, вони почнуть рухатися, битися, і багато з них схилятимуться над її щоками й вона прокинеться, бо її сон полохливіший від пташиного. Але горе тому, кого вона побачить, бо перетворить його, залежно від її настрою, у смердючий бур’ян або в запашну квітку, але звідти він вже не зрушить.
– А що, заснув, бабусин парубче?
Я стрепенувся.
– А, ні, я знаю, де ти зупинилася... у Феї Квітів...
Я чув крізь сон.
Мої повіки стулялися, оповиті лінню, сном, задоволенням. І я почувався легким, як пір’їнка, що пливе по воді, яка тече повільно-поволеньки...
А бабуся розказувала й розказувала далі, і веретено шурх-шурх мені у вухах, як джміль, як ті пісні з бур’янів, де я стільки разів засинав.
– Король осідлав найкращого коня...
– Найкращого, – бурмотів я, побоюючись, що мене скує сон.
– ...взяв торбину з харчами і пішо-ов...
– ...і пішо-о-о-ов...
– і йшо-ов, йшо-ов, йшо-ов...
– йшо-ов, йшо-ов...
– поки не дійшов до великого темного лісу...
– ...темного...
– ...що крізь його гущавину не було нічого видно. Там він прив’язав коня до старого дуба, поклав торбу під голову й заплющив очі, щоб відпочити. А ліс, мабуть, співав і розмовляв, бо був зачарований. І він доносив до короля шепіт здалеку, із туманної далечині, і цар заснув і спав, і спав ...
Коли я прокинувся, бабуся закінчила свій кужіль.
– А казка?
З головою у полах бабусі я ніколи не міг прослухати цілу казку.
У неї були зачаровані поли і голос, і веретено, які непомітно оповивали мене, і я щасливо засинав під її поглядом та посмішкою.
Опубліковано в журналі Союзу Українців Румунії «Дзвоник», число 165, січень 2021 р., стор. 8-9.
Барбу Штефенеску Делавранча
ДІДУСЬ
Переклад з румунської — Міхаела Гербіл та Людмила Дорош
З акації долинає злива пахощів. Дідусь сидить на призьбі. Думає. Про що він думає? Ні про що. Рахує падаючі квіти. Дивиться в глибінь саду. Чухає голову. І знову рахує квіти, які струсив вітерець. Його сивe кучерявe волосся схоже на суцвіття білих квітів; брови, вуса, борода... на них сніжило багато нелегких років.
Тільки дідусеві очі залишились такими, як колись: добрими та ласкавами.
‒ Хто грюкнув ворітьми? Я думав, щo розгулявся вітер... о, дідусеві коники!
Хлопчик і дівчинка, рум᾽яні та повнощокі, поцілували руки татуся-дідуся.
‒ Татусю-дідусю, ‒ запитала дівчинка, ‒ а чому птахи літають?
‒ Бо вони мають крила, ‒ відповів старий, милуючись нею.
‒ А що, у качок немає крил? Вони чому не літають?
‒ Літають, ‒ сказав хлопець, ‒ але низько.
Старий обняв однією рукою дівчинку, а іншою – хлопчика.
‒ Ой, богатирі ж ви дідусеві!
І посміхнувся з-під вус, задивившись на них із такою любов’ю, що його очі засяяли світлом та благословенням.
‒ Дідусю, а журавлі куди летять, коли відлітають?
‒ У країну журавлів.
‒ У країну журавлів?
‒ Так.
‒ А ластівки куди летять, коли відлітають?
‒ У країну ластівок.
‒ У країну ластівок?
‒ Так…
‒ Татусю-дідусю, я хочу, щобі мені виросли крила і щоб я полетів високо-високо, аж у небесну височінь, ‒ сказав хлопець, розгладжуючи дідусеву бороду.
‒ Якщо у тебе виростуть крила, ‒ сказала дівчинка, ‒ спіймай мені вівсянку і щигля.
‒ Так, хм... хм, а мені?
Дівчинка засмутилась.
Старий погладив її і сказав хлопчикові:
‒ Добре, злови й собі, злови і їй теж.
‒ Тобі двоє – і мені двоє... так, татусю-дідусю?
‒ Звичайно, тобі двоє, йому двоє, а мені одного.
‒ Ти теж хочеш, дідусю? ‒ запитав із гордістю хлопчик.
‒ Чому б ні? Мені щигля.
Які ж вони щасливі!
Хлопчик осідлав одне коліно, а дівчина ‒ друге. Дідусь грається з ними. Діти плещуть у долоні. Дідусь співає їм «Гей, козаче, козаченьку, що шукаєш ти вночі у повітці»...
У ворота з'являється худорлява жінка з двома дійницями води. Діти перестали сміятися, а дідусь ‒ співати. Це їхня мати та його дочка. Побачивши його, вона почала:
‒ Ой, батьку, знов ти їх балуєш... вони тобі на голову вилізуть...
Дід піднімає руку вгору, склавши пальці, як благословяючий священик, і протяжно каже:
– Нехай діти приходять до мене!
‒ Добре, тату, добре... але ти знаєш... ох, вже ці діти!
Жінка заходить у хату.
‒ Хай же мають талан та здоров’я, ‒ прошепотів старий, ніби докоряючи комусь, і поцілував у маківку й одного, і другого.
І знову почалися сміх, ігри та пісні.
Втомився дід. Перестав гратися. Діти почали його гладити.
Слово за словом, діти заволоділи щоками діда.
‒ Ця частина моя.
‒ А ця ‒ моя!
‒ Цей вус мій.
‒ А цей ‒ мій!
З бородою вони заплуталися. Дід помирив їх, сказавши:
‒ Навпіл.
І діти розділили бороду, досить швидко, бо старий прижмурив очі.
‒ Половину мені.
‒ І половину – мені.
І після того, як вони поділилися по-братньому, почали хвалитися.
Хлопець:
‒ Мій вус довший.
Дівчинка:
‒ Ні, мій довший!
І хлопець почав тягнути за один вус, а дівчина – за другий, щоб то його, а то її був довшим.
У діда виступили сльози, але він промовчав. Щоб примирити їх, він сказав:
‒ Вони обидва однакові.
‒ І мій, і її!
‒ І мій, і його!
Коли діло дійшло до щік, сварка загострилася ще більше.
‒ Моя частина гарніша.
‒ Ні, моя, бо вона біліша!
Дідусь усміхнувся.
‒ Ні, моя, бо вона тепліша!
‒ Ні, моя, бо вона солодша!
‒ Ні, моя, бо вона не така, як твоя!
‒ Ні, моя, бо має зеленіше око!
‒ Ні, моя, бо має ще зеленіше око!
Дідусь ледь утримував сміх.
‒ Ні, моя!
‒ Ні, моя!
І хлопець, розсердившись, дав ляпаса по дівчиному боці. Дівчинка заридала, зістрибнула з дідусевого коліна, кинулась і дала ляпаса по хлопцевому боці. Зі сльозами на очах хлопчик поцілував свій бік, а дівчинка, зітхаючи, поцілувала свій.
Їхня мати з’явилася у дверях і різко запитала:
‒ Що це таке, невгамовні чортенята?!
Дідусеві щоки були червоними й теплими. І, щасливо посміхаючись, він відповів своїй доньці:
‒ Нехай діти приходять до мене!
Опубліковано в журналі Союзу Українців Румунії «Дзвоник», число 166, лютий 2021 р., стор. 8.
Дивіться також на "Малій Сторінці":
Читаймо та слухаймо на нашому сайті твори румунських класиків для дітей у перекладі українською мовою, опубліковані у новій цікавій рубриці журналу «Дзвоник», що видається Союзом Українців України.