Статті для дітей та батьків

Юна (їй - 13) художниця Марта з нової книжки Дзвінки Матіяш – неймовірно тендітна, мовби крихка. Ми проживемо разом із нею трохи більше за рік. І за цей час станеться багато всього, що дозволить зрештою сказати: дівчина подорослішала, навчилася контролювати своє «занадто сильне» внутрішнє життя....   «Розумієш, що почалося доросле життя. І ви з мамою одного зросту, а потім одного дня бачиш, що уже вища за неї. І помічаєш у тата сиве волосся на скронях. І вчиш малювати власних дітей, які називають твого тата «дідусем». І розумієш, що доросле життя зовсім інакше, ніж здавалося спершу. Що дорослі так само бояться і сумніваються…»

Книжка Тараса Шила «Літак в небі» – дебют у кубі. Це і дебютна книжка молодого прозаїка, і найперша серйозна робота художниці та редакторки в одній особі (Марії Магури), і зрештою, одна з двох книжок новоствореного «малого видавництва» під назвою «Круговерть». Повість оповідає про живих, справжніх підлітків, про звичайне життя і проблеми, знайомі кожному школяреві від 12 років. Ця книжка справжня й жива, читач легко вірить, що і гімназія, і її учні та вчителі й справді десь живуть. Можливо, це тому, що так воно насправді і є.

"Як тільки заплющую очі – кімната (вона тільки що стала моєю) раптом щезає: її витісняє фіолетова рогата пляма і пливе на зеленастих хвилях, як велетенська тінь корабля. Так мені уявляється острів, на який нині ступив я й де маю жити. А зараз по тім чую дрібне цокання підошов в камінь, тих дерев’яних дзвінких підошов, що одкидають од себе круглі жіночі п’яти. Наче хтось сипле на бляху волоські горіхи...."  (Михайло Коцюбинський)

"Минуло трохи більш року, як землетрус обернув пишну Мессіну в груду каміння. Була весна, море було спокійне і синє, небо – так само, сонце обливало помаранчеві сади по горбах, і, дивлячись з парохода на сірий труп міста, я не міг уявити собі тої страшної ночі, коли земля у грізнім гніві так легко струснула з себе величний город, як пес струшує воду, вилізши з річки. Ступивши на землю, я сподівався стрінути тишу і холод великого кладовища і був здивований дуже, коли побачив осла з повними кошиками на спині, що переступав обережно через каміння розмитого бруку, тримаючись холодку од зруйнованих стін прибережних будинків...." 

(Михайло Коцюбинський)

"Найбільш турбувала мене одежа. Шоколадна, в рогіжку, перероблена з старої панської, купленої на товчку. Вона мала цілком порядний вигляд, тільки на ліктях трохи протерлась. Я чув свої лікті: ось-ось там трісне і вони вилізуть. Я почув навіть прикрий холодок в лікті, коли виліз з вагона і побачив на станції якийсь шарабан. Я відгадав. Се були коні, вислані з економії, і голений хурман в широкій бурці, в шкуряному картузі взяв з рук моїх чемодан і навіть підсадив «пана навчителя». Сірий осінній ранок куривсь дрібною мжичкою, а в ній пливли, наче напівзабута казка, дерева, поле, оселі..."

(Михайло Коцюбинський)

"Як опинився Абібула сьогодні вранці на кладовищі, він і сам не міг би сказати. Завжди в ті дні, які кінчались великим благанням Аллаха, молодий дервіш був сам не свій. Його тіло наче втрачало вагу і злегка тремтіло, душа ставала прозорою, мов вода річки, на дні якої бачиш каміння, або як скло, що дзвенить від кожного руху. Йому не хотілось сьогодні робити, і він не пішов до шевця, а подався отак, навмання, й забрів на кладовище. Злазив на гору, руду, спалену, вкриту сухим бадиллям, засаджену густо надгробниками. Минав сірі плити, поточені дощами та вітром..." (Михайло Коцюбинський)

 

"Бліда, невиспана пані Наталя одхилила двері з спальні в столову, де вже стирала порохи Варвара. Защібуючи на ходу білу ранішню блузу, вона тихо і наче з острахом поспитала: "Ви ще не одчиняли віконниць?" Варвара кинула стирку і наважилась бігти. "Зараз поодчиняю". "Ні… ні, не треба... Хай будуть зачинені цілий день!" - бистро й налякано наказала вона наймичці. Кремезна Варвара здивовано підняла на неї своє широке, землистого кольору обличчя..." (Михайло Коцюбинський)

 

"Щодня було те саме. Ноги, немов непотрібні, самі знали звиклі дороги, і очі, теж наче зайві, байдужне приймали все до нудоти знайоме. Пливли перед ними і безслідно зникали маломістечкові доми і все ті ж самі люди, наче потерті меблі у хаті, між якими роками можна ходити, не помічаючи навіть. Бульвар серед міста з рядом голих тополь, що біліли на осінньому небі, як хребти риб, алея, по якій щодня ходив він, так добре знайома кожним вибоєм або ріжком цеглини, на якому не раз спіткнувся. І та фігура, що йшла назустріч, — чиновник із казначейства. Похитала чорним пальтом, защібнутим глухо од голови до ніг, мигнула розчосом фарбованих баків і ліниво підняла над безбарвним обличям бриля..."  (Михайло Коцюбинський)

 

"Лишилось тільки ще спакуватись... Се було одно з тих незчисленних «треба», які мене так утомили і не давали спати. Дарма, чи те «треба» мале, чи велике, — вагу те має, що кожен раз воно вимагає уваги, що не я їм, а воно мною уже керує. Фактично стаєш невільником сього многоголового звіра. Хоч на час увільнитись від нього, забути, спочити. Я утомився. Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а і чуже. А врешті — хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку. Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути, самотнім. Признаюсь — заздрю планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину...." (Михайло Коцюбинський)

"Іван був дев'ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Двадцятою і останньою була Анничка. Не знати, чи то вічний шум Черемошу і скарги гірських потоків, що сповняли самотню хату на високій кичері, чи сум чорних смерекових лісів лякав дитину, тільки Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі. Не раз вона з ляком думала навіть, що то не од неї дитина. Не "сокотилася" баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила свічки — і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня...." (Михайло Коцюбинський)

 

"Діялось се в тридцятих роках минулого століття. Українське поспільство, поборене у класовій боротьбі, з ярмом панщизняної неволі на шиї, тягло свою долю з глухим ремством. То не віл був у ярмі, звичайний господарський віл, якого паша й спочинок могли зробити щасливим: ярмо було накладене на шию дикому турові, загнаному, знесиленому, але овіяному ще степовим вітром, із не втраченим іще смаком волі, широких просторів. Він йшов у ярмі, скорившись силі, хоч часом із гніву очі йому наливались кров'ю, і тоді він хвицав ногами і наставляв роги…" (Михайло Коцюбинський)

 

"Злоначинающих спини,
У пута кутії не куй,
В склепи глибокі не муруй.

А доброзиждущим рукам
І покажи, і поможи,
Святую силу ниспошли..."

(Тарас Шевченко)

"Отаке-то було лихо
По всій Україні!
Гірше пекла... А за віщо,
За що люде гинуть?.."

(Тарас Шевченко)

"Мій Боже милий, як-то мало
Святих людей на світі стало.
Один на другого кують
Кайдани в серці. А словами,
Медоточивими устами
Цілуються і часу ждуть..."

(Тарас Шевченко)

"Тим неситим очам,
Земним богам — царям,
І плуги, й кораблі,
І всі добра землі,
І хвалебні псалми
Тим дрібненьким богам..."

(Тарас Шевченко)

Мільйони жителів Індонезії і країн Тихоокеанського регіону в ніч проти середи, 9 березня 2016 року, спостерігали повне сонячне затемнення. Найкраще це рідкісне явище можна було побачити на заході Індонезії.

«Шевченко – митець, який відкрив для української нації двері в безкінечність. Саме він є гарантом нашої вічності…» – сказав Микола Жулинський. Значення постаті Тараса Шевченка для українського народу переоцінити неможливо. Існує багато різних Шевченків: шкільний Шевченко, модерний Шевченко, адміністративний Шевченко, космічний Шевченко, богорівний Шевченко… Справжній Шевченко – не на плакатах і біл-бордах, навіть не в книжках, -  а в наших серцях. У кожного – Шевченко свій, близький і рідний, особливий.

Дивимось майстер-клас на відео, робимо своїми руками аплікацію квіточок, даруємо найкращий подарунок для мами чи бабусі на свято.

Робимо для мами на свято 8 Березня паперові квітки крокуса або букет різнокольорових тюльпанів так, як показано у майстер-класі мистецтва орігамі на відео.

 “... А Куар побудував місто Куари, і назване воно було Куарами за його іменем; а Мелтей побудував на полі тому своє місто й назвав його за іменем Мелтей; а Хореан побудував своє місто і назвав його за іменем Хореан. І з плином часу, порадившися, Куар, Мелтей і Хореан піднялися на гору Каркея і знайшли там прекрасне місце з гарним повітрям, оскільки був там простір для полювання і прохолода, а також безліч трав і дерев, і побудували вони там селище, і поставили вони двох ідолів, одного на ім’я Гісаней, другого на ім’’я Деметр”.