"Як опинився Абібула сьогодні вранці на кладовищі, він і сам не міг би сказати. Завжди в ті дні, які кінчались великим благанням Аллаха, молодий дервіш був сам не свій. Його тіло наче втрачало вагу і злегка тремтіло, душа ставала прозорою, мов вода річки, на дні якої бачиш каміння, або як скло, що дзвенить від кожного руху. Йому не хотілось сьогодні робити, і він не пішов до шевця, а подався отак, навмання, й забрів на кладовище. Злазив на гору, руду, спалену, вкриту сухим бадиллям, засаджену густо надгробниками. Минав сірі плити, поточені дощами та вітром..." (Михайло Коцюбинський)
Оповідання "Сміх" (Михайло Коцюбинський)
"Бліда, невиспана пані Наталя одхилила двері з спальні в столову, де вже стирала порохи Варвара. Защібуючи на ходу білу ранішню блузу, вона тихо і наче з острахом поспитала: "Ви ще не одчиняли віконниць?" Варвара кинула стирку і наважилась бігти. "Зараз поодчиняю". "Ні… ні, не треба... Хай будуть зачинені цілий день!" - бистро й налякано наказала вона наймичці. Кремезна Варвара здивовано підняла на неї своє широке, землистого кольору обличчя..." (Михайло Коцюбинський)
Михайло Коцюбинський. "Сон" (новела)
"Щодня було те саме. Ноги, немов непотрібні, самі знали звиклі дороги, і очі, теж наче зайві, байдужне приймали все до нудоти знайоме. Пливли перед ними і безслідно зникали маломістечкові доми і все ті ж самі люди, наче потерті меблі у хаті, між якими роками можна ходити, не помічаючи навіть. Бульвар серед міста з рядом голих тополь, що біліли на осінньому небі, як хребти риб, алея, по якій щодня ходив він, так добре знайома кожним вибоєм або ріжком цеглини, на якому не раз спіткнувся. І та фігура, що йшла назустріч, — чиновник із казначейства. Похитала чорним пальтом, защібнутим глухо од голови до ніг, мигнула розчосом фарбованих баків і ліниво підняла над безбарвним обличям бриля..." (Михайло Коцюбинський)
"Лишилось тільки ще спакуватись... Се було одно з тих незчисленних «треба», які мене так утомили і не давали спати. Дарма, чи те «треба» мале, чи велике, — вагу те має, що кожен раз воно вимагає уваги, що не я їм, а воно мною уже керує. Фактично стаєш невільником сього многоголового звіра. Хоч на час увільнитись від нього, забути, спочити. Я утомився. Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а і чуже. А врешті — хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку. Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути, самотнім. Признаюсь — заздрю планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину...." (Михайло Коцюбинський)
"Іван був дев'ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Двадцятою і останньою була Анничка. Не знати, чи то вічний шум Черемошу і скарги гірських потоків, що сповняли самотню хату на високій кичері, чи сум чорних смерекових лісів лякав дитину, тільки Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі. Не раз вона з ляком думала навіть, що то не од неї дитина. Не "сокотилася" баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила свічки — і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня...." (Михайло Коцюбинський)
"Діялось се в тридцятих роках минулого століття. Українське поспільство, поборене у класовій боротьбі, з ярмом панщизняної неволі на шиї, тягло свою долю з глухим ремством. То не віл був у ярмі, звичайний господарський віл, якого паша й спочинок могли зробити щасливим: ярмо було накладене на шию дикому турові, загнаному, знесиленому, але овіяному ще степовим вітром, із не втраченим іще смаком волі, широких просторів. Він йшов у ярмі, скорившись силі, хоч часом із гніву очі йому наливались кров'ю, і тоді він хвицав ногами і наставляв роги…" (Михайло Коцюбинський)
"Злоначинающих спини,
У пута кутії не куй,
В склепи глибокі не муруй.А доброзиждущим рукам
І покажи, і поможи,
Святую силу ниспошли..."(Тарас Шевченко)
"Отаке-то було лихо
По всій Україні!
Гірше пекла... А за віщо,
За що люде гинуть?.."(Тарас Шевченко)
"Мій Боже милий, як-то мало
Святих людей на світі стало.
Один на другого кують
Кайдани в серці. А словами,
Медоточивими устами
Цілуються і часу ждуть..."(Тарас Шевченко)
"Тим неситим очам,
Земним богам — царям,
І плуги, й кораблі,
І всі добра землі,
І хвалебні псалми
Тим дрібненьким богам..."(Тарас Шевченко)
Мільйони жителів Індонезії і країн Тихоокеанського регіону в ніч проти середи, 9 березня 2016 року, спостерігали повне сонячне затемнення. Найкраще це рідкісне явище можна було побачити на заході Індонезії.
«Шевченко – митець, який відкрив для української нації двері в безкінечність. Саме він є гарантом нашої вічності…» – сказав Микола Жулинський. Значення постаті Тараса Шевченка для українського народу переоцінити неможливо. Існує багато різних Шевченків: шкільний Шевченко, модерний Шевченко, адміністративний Шевченко, космічний Шевченко, богорівний Шевченко… Справжній Шевченко – не на плакатах і біл-бордах, навіть не в книжках, - а в наших серцях. У кожного – Шевченко свій, близький і рідний, особливий.
Красивий подаруночок для мами на 8 Березня - аплікація квітки. Робимо своїми руками лілії та нарциси
Дивимось майстер-клас на відео, робимо своїми руками аплікацію квіточок, даруємо найкращий подарунок для мами чи бабусі на свято.
Робимо для мами на свято 8 Березня паперові квітки крокуса або букет різнокольорових тюльпанів так, як показано у майстер-класі мистецтва орігамі на відео.
“... А Куар побудував місто Куари, і назване воно було Куарами за його іменем; а Мелтей побудував на полі тому своє місто й назвав його за іменем Мелтей; а Хореан побудував своє місто і назвав його за іменем Хореан. І з плином часу, порадившися, Куар, Мелтей і Хореан піднялися на гору Каркея і знайшли там прекрасне місце з гарним повітрям, оскільки був там простір для полювання і прохолода, а також безліч трав і дерев, і побудували вони там селище, і поставили вони двох ідолів, одного на ім’я Гісаней, другого на ім’’я Деметр”.
"Приходжу до своїх ровесників. Сімдесятилітніх хлопців і дівчат. А вони заздрісно: "Щось ти, Ільку, все молодієш. Он Варвара з тобою до школи ходила, а поглянь на неї. Зігнулася в дві погибелі. Ти ж — ніби огірочок свіженький". "Еліксир молодості, — кажу. — У мене є онук. Чотири роки. Як ртуть. Всі на роботу йдуть. Мене з ним вдома залишають"... (Євген Дудар)
"Жили собі чоловік та жінка. І була в них дочка Люля. І красива, і на слово дотепна, а щастя не мала. Заміж ніхто не бере, та й годі. Батько з матір’ю у розпачі. Для Люлі усе купляють. В усе наймодніше її зодягають. А парубки вернуть носа од неї. Якось проходив селом мандрівний чоловік. Завітав до батьків Люлі. Поділилися вони із ним своїм горем. А він і каже..." (Євген Дудар)
Цікавий та веселий мультик для найменших глядачів "Що на що схоже" випущено на студії "УкрАнімаФільм" у 1974 році. Режисер фільму - Володимир Дахно. Автор сценарію - Микола Рибалко. Композитор В. Мовчан. Художник Едуард Кирич. Допитливий песик занурюється в свою уяву, придумуючи для оточуючих його речей цікаві порівняння. Кульбабка, що розлетілася від вітру - це сотня сніжинок, джміль - розгніваний тигр. Зустрівши інших звіряток, які сумують і ніяк не можуть придумати собі заняття до вподоби, песик вирішує розвеселити їх і захопити своєю грою.
Мультфільм знято за мотивами твору українського письменника Юрія Винничука «Лежень» (збірка «Львівські казки»), в якій відображений особливий колорит пригоди, любов, старовинні костюми та архітектура західної України в стародавні часи. У замку біля Львова неможливо жити Князю і його домашнім, тому що нечисть робить все, щоб вигнати жителів замку. Остання надія домочадців на онука старого економа. Всі звуть його Лежень — він не робить нічого такого, що з точки зору інших приносить зиск або задоволення. Не співає, не гуляє, не розважається з хлопцями та дівчатами, любить тільки вареники та … читати книжки! Князь обіцяє Лежню віддати в дружини дочку Княжну, яка готує найсмачніші вареники… Мультфільм "Лежень" знято на студії "Укранімафільм" у 2013 року. Автор сценарію та режисер-постановник Людмила Ткачикова. Художник-постановник Валентина Серцова. Ролі озвучили Богдан Бенюк та Наталія Сумська.
"А що правда, то не гріх, а що торба, то не міх.
Біду їж, а правду повідж.
Бог правду видить, але не скаже.
Він уже на правді, а ми ще на кривді.
За правду б’ють, ще й плакати не дають."
(записав Володимир Плав'юк)