Більше...

Осип Назарук, історична повість "Осмомисл" (читати та завантажити)


Осип Назарук, історична повість Осмомисл, читати та завантажити

 

Осип Назарук

ОСМОМИСЛ

Українська історична повість з XII століття в двох частинах, надруковано за виданням 1918 року.

 

Завантажити книгу Осипа Назарука "Осмомисл" (djvu.zip)

Завантажити текст повісті Осипа Назарука "Осмомисл" (txt.zip)

 

Частина перша 
ЗА ПОГОРИНУ ВОЛОСТЬ

 

І
Старий князь і молодий княжич

Глава перша, з котрої уважний читач довідається про те, як виглядав старий Галич в 12-тім століттю; які мав церкви, дільниці й головні шляхи; як представлялися княжі тереми, їх забудовання й нутро; запізнається з уступаючим невдовзі старим князем Володимирком та з його сином і наступником Ярославом; пізнає досвід і світогляд старого «многоглаголивого» князя, його змагання, діла і життє, що всім тягаром своїм налягає на будучу спадщину сина; довідається про книги, уживані тоді в культурних кругах византійського впливу; пізнає образу-ваннє молодого княжича і довідається, з ким той чому хоче його батько одружити.
Було то в навечерє великого свята.
Вже передзвонили дзвони галицьких церков. Одна по другій замовкали дзвіниці, як утомлені женщини, що дітям на сон співають. І замовкла перша дзвіниця монастирської церкви св. Іоана, опісля св. Спаса, за нею замовкла церков Пантелеймона на залуквянській рівнині, за нею церков св. Анни, сусідка її, за нею церков Рождества Христова, що стоїть і посеред нинішнього Галича, за нею сильно укріплена, цитадельна й катедральна церков Пресвятої Богородиці в осередку старого города, на залуквянській височині, на правім березі Лімниці біля її устя до Дністра; за нею замовкла церков Архистратига Михаїла, за нею замовкли церкви біля крилоських укріплень: Ілії, Юрія, Данила, Воскресення Христового і Благовіщенська. За ними позмовкали дзвіниці церков у Чагрові, Болшеві й У гольниках тай инших пригородах Галича. Майже рівночасно погасли блес-ки золочених копул святинь і веж на княжих теремах, що червеню горіли між цвітучими садами в заходячім сонці.
А як зовсім загасло велике небесне світило і сумерк покрив життє, бушуюче в столиці Володимирка і кругом неї на плесах Дністра, Лукви і Лімниці,— заблестіли тисячі людських світел в усіх дільницях Галича і пригородів його, де окремо мешкали купці і блюд-ники, кожемяки й сапожники, ковалі й золотники, поворозники й перевізники, робітники скляних гут. і всякі инші ремісники та зарібники.
Замаячіли світла і ген поза Галичом в напрямі на Калуш, де жили робітники при неісчерпаємих сільних жерелах, і на купецьких суднах здовж Дністра аж до Олеші та Чорного Моря та в напрямі на Вістову й Синевідсько та старий шлях Тухлянський, де порозставлювані були військові сторожі, що мали давати вісти в разі якого руху з Угорщини, і в напрямі на Устилуг тай пятьдесяти Червенських Городів, що сторожили земель нашого народу від сторони Польщі та в напрямі кріпостий над рікою Горинь, котрі від недавна берегли держави Воло-димирка від сторони Київа, що зависним оком дивився на зростаючу силу і богатство свого наймолодшого сина й суперника.
Як до потворности великий павук, озолочений світлом, шумів і серед ночі величезний Галич, простягаючи свої довжезні, кріпостями наїжені дороги — по Ярославль і Ряшів, по карпатські пропасти і дебри, по степи чорноморські і болота Припеті, перед котрою простягалася улюблена Володимирком Погорина Волость, де стояли укріплені ним городи Тихомель, Шумськ, Вигошів і багато инших. Словом, молодий Галич уже тепер світив на всі землі і волости, котрі посідав, або в будучині мав посісти.
Про неї, про ту Волость Погорину, за яку вже сто літ — точилися кріваві бої між Київом, Володимиром Волинським а вкінці й Галичом, рішився тепер старий князь поговорити з одиноким сином своїм, що може вже невдовзі мав засісти на золотокованім престолі в церкві Пресвятої Богородиці. Хотів йому сказати, щоб був її добрим сторожем, бо вложено в неї багато труду і старань і крови. І хотів дати синови свому вильнійшу підойму до оборони її, чим сам посідав.
А молоденький Ярослав немов прочував, що батько кличе його у важній справі: йшов задуманий поміж великі замкові конюшні і житниці. Товаришив йому майже невідступний учасник його забйв і науки, молоденький, як він, отрок і паж його матері, Мирослав Крушина. З пошаною вступалися княжичу з дороги і тіюни і бояри і вирники і тисяцькі, а замкова служба з любов’ю дивилася на молоденького князя. Бо в очах мав він розум свого батька, а в лиці красу і доброту матери своєї. Був він любимцем дружини й убогого народа і навіть чужих купців та гордих бояр, що зі страхом дивилися, як підупадає на силах старий князь, що виніс їх високо, дав їм власть і маєтки. По молодій літорослі його роду сподівалися бояри продовження батьківської політики і любили його по свому.
Зближився до батьківського терему, при котрого вході стояла сторожа в панцирах, прикритих синіми кафтанами з золотими поясами. Вона з почестью привитала молодого престолонаслідника, і він вступив у велику замкову світлицю, котрої вікна, осклені римським дорогим склом у срібних рамах, виходили на дністрові плеса, що блестіли в них, як чорні, гебанові тафлі, порізані золотистими пасму-гамИ' корабельних світил. В престольній світлиці було тихо і холодно. Над золотим столом Володимирка блестіли під іконами дві дорогі лямпади висаджені перлами і жемчугами. Кругом до стін прикріплені були золоті, срібні, мідяні й алябастрові лямпи та порозвішувані мечі з дорогими рукояттями, діямантами висаджувані, старинні римські копя, византійські мозаїки й арабські коронки, сафянові тули зі стрілами, східні килими і коври. Княжевич побіжним поглядом обкинув обстановку добре йому відомої салі й затримав чомусь очі на трох червоних щитах і срібних топорах,.уставлених за престолом батька, та на ряді портретів своїх предків по батьку й матері, які змалювали византійські майстри, привозені його матірю. Перейшов попри ряд тисових сиджень боярські ради й отворив малі двері, що провадили в коридор, при котрім містилися кімнати його родичів. Тут розпра-щався з ним товариш його, причім замінили тільки два словечка: «Скажеш?» — «Скажу.»
При дверях, що провадили до скромної кімнати старого князя, куняла, як все, велика освоєна медведиця, що впускала до середини тільки добре їй знакомі особи. На вид молодого княжича забурмотіла приязно й усунула одну лапу, щоб зробити вільніший перехід. Ярослав, що дуже любив сього косматого сторожа неймовірних розмірів і все мав для нього якийсь смачний кусок, нахилився до лежачої медведиці, погладив її темно-бурі кудли і поклав їй під ніс принесений кусок, котрий вона з видимим вдоволеннєм проковтнула й усунула ще дальше свої великі лапи, немов на знак, що вповні пристає на те, щоб молодий княжевич дістався до кімнати батька. Він ще раз погладив її по великій пащі і по вухах, відхилив двері й увійшов до середини.
В невеличкій, затишній і дуже привітній кімнаті, скромно урядженій, з дубовою обстановою й долівкою, вистеленою волохатими кожа-ми, сидів при столі старий князь Володимирко: стрункий, середнього росту мужчина, з сивіючим волоссєм, не робив ще вражіння старого, але в його лиці й рухах видно було велику втому. Бо все життє сидів він на коні і вічно був у походах за державними ділами. Тільки очи остали живі. Скоро, як давно, і безупинно переносили вони свій погляд то на темну тафлю дністрової води, що мигтіла у вікні кімнати, то на ясне огнище з кедрових полін, що вічно горіло в кімнаті князя, як зимою так літом. Бо живий дух князя любив огонь.
Був се монарх незвичайно хитрий і все життє вів таку спритну політику, що сусіди боялися його, як огню. Нераз гуртом нападали на його державу з усіх сторін. Одначе він все вмів виховзнутися і з найтруднішого положення так, що навіть найбільші побіди над ним не приносили його ворогам пожитку. Був се рідкий тип «многоглаголивого» і притім розумного чоловіка, у котрого мова служила виключно на те, щоб закрити свої думки і заміри. Говорив плавно та скоро й умів підбирати інтересні для кождого справи, бо добре знав людей.
На столі перед ним стояло кілька книг в дорогій оправі, кілька пергаментових звоїв, кілька звоїв папирусових, званих з єлинська «бібльосами» або «хартосами» і багато актів, списаних виключно на самаркандськім папері, бо старий князь такий уже був знервований, що не терпів уживаного тоді загально паперу виробу багдадського або дамасценського а то ізза його шелесту. Зеленавий блеск двох прислонених зверха византійських лямпад представляв схорованого на «дну» й ісхіяс князя ще більше нервозним, чим був.
Побачивши сина, встав нервозно, приступив до нього і погладив його ще золотисте волосся, глянув у його сталево-синяві очі і знов сідаючи, рухом руки показав на застелений ослін. Княжевич легко скло-нився перед старим батьком і сів на вказаний ослін. Старий князь ще раз кинув оком на темну тафлю Дністра, на котрій як золоті зорі замаячів саме рад корабельних світил, і сказав до сина мягким голосом:
—    «Сину мій! Я хотів би з тобою тепер поговорити про дуже важні справи. Ти одинокий у мене і я може невдовзі лишу тобі волость твою, котру передав мені твій дід а мій покійний батько, волость поширену і скріплену працею всего життя мого. Прожив я вже досить літ, втомився життєм тай чую що не довго вже буду жити...
Може ще діжду, як ти скінчиш свій другий літ десяток, а може й ні. Може ще час на таку розмову, мій синку, але твій батько все любив заздалегідь приготовляти й остане вірний тій постанові своїй тай у заповіті тобі її передасть. Я не хочу вбільшати своїх заслуг і скажу тобі все по правді, що не часто лучалося мені в життю: бо тяжко приходилося боронити спадщини прадіда і діда твого! І боронив я її збруєю і підступом, силою і тим, що люди, називають хитрістю. З усіх сторін обставлена волость твоя ворогами: на западі Ляхи, що з своїх піскових земель ласими очима поглядають на галицьку землю, щоб тут поживитися чимсь,— на полудні Угри, що перед півтретя сотками літ у подертих шатрах перекочували попід великі стіни городів наших, а нині загосподарювала я й раз-у-раз мішаються в наші справи, на півночі наша тиха Волинь, дивна країна з старими городами, що повинна бути на завше злучена з нашою волостю, а де вороги раз-у-раз зносять нам «зазулені яєчка»,— на сході Київ, такий заздрісний о зріст значіння і сили нашого Галича, що навіть не звертає належної уваги на вічну рану, яка йому ятриться від сходу і на нову силу, що росте ціпко в холоднім Суздалі. Всі инші князівства Рурикового роду ніде не бачать ворога, тільки в однім Галичі: се підюджувана сусідами зависть, мій сину, з якою і тобі прийдеться вести боротьбу, щоб обстояти сей вузький клинець волости своєї, втиснений між Угорщину та Польщу!...»
—    «На якіж сили можу я числити, мій отче?» — запитав Ярослав.
—    «Зараз, я ще не представив усього, що тобі ворогом буде, або може бути. Передовсім не думай, що твоя волость се якась суцільна сила! Я так дивився на неї з вікна терему свого, дивився наперед на Галич: він складається з замку, міста й укріплень, розсипаних кругом усего города. В самім замку уважав я за певну тільки ту медве-дицю, що убереже моїх дверий і більше нікого. В укріпленнях тільки каміння, земляні окопи з частоколами й рови, напущені водою, сосуди ратні, тарани, пороки, самостріли і праші, не люДий при них і не бояр, котрим я тілько доброго зробив, що нема богатшого боярства ні в одній волости Рурикового роду! Я, сину, мусів опертися на них, бо народ Галича не сприяв мені, тільки родови старшого брата мого. Те, що любить тебе, се не народ Галича, не те заможне міщанство, що ходить в дорогих уборах і має силу в сім городі та впливи і купецькі звяз-ки по инших городах, тільки боярство і біднота. Бо першим дав я уряди й богатства, а другу кормив із житниць своїх. Тай ще мужицтво сприяє мені, від коли беру його в опіку перед безправствами бояр. Одначе се ще свіжа приязнь, мій сину... І без сили вона.»
Ярослав з найвисшим здивуваннєм слухав понурих поглядів батька свого. Він мав незвичайно вразливий ум, що під впливом бесіди батька відразу покрився немов чорною паполомою смутку. В його молодечу душу перший раз увійшло недовірє до людий, вщіплене рідним батьком. Вігі якимсь зміненим поглядом подивився на батька, на кімнату, в котрій оба були і на чорну тафлю дністрової води, що блестіла у вікні золотими й червоними світлами на суднах і човнах. І перший раз відчув страх перед життєм. А батько мов обдуманим пляном пер його дальше в вир того страху. Прочуваючи се, запитав молодий княжич уже вдруге, сим разом майже дрожачим голосом:
—    «На якіж тоді сили можу я числити, мій отче?»
— «Зараз — я ще не представив усего, що тобі ворогом буде, або може бути... І се, що тепер тобі скажу, ще більше небезпечне чим те, про що я вже оповів».
Дальше говорив старий князь з особливим притиском на кождім слові:
—    «Є — в Руриковім роді — черта, що проявляється — в усіх його нащадках. Вона й у тебе проявиться: прийде для тебе час, коли душа твоя тай очі твої не знатимуть, що значить «сить». І не стане тобі простору в широкій землі Володимира і кожда її волость буде за мала для тебе і сей гарний город, котрий я так уважно прикрасив, видасться тобі замало княжим, як видався мені город, прикрашений моїм покійним батьком. І замок у нім не такий тобі буде, яким ти хотівби його мати, і кожда церков не там для тебе стоятиме, де ти хотів би бачити її, і кождий дзвін не так для тебе звенітиме, як ти його граннє хотівби чути, і все геть кругом видасться тобі замалим і затісним. І хочби все навкруги було спокійне, ти знайдеш собі причину до походів, щоб побачити чорноволосі смуги диму і нічні пожежі городів далеких і добичу, кровю дружини червону, щоб почути тупіт іржучих проти битви коний і шелест прапорів, несених до бою. Кров Святослава пробудиться в тобі. І на спокій від сусідів не жди: бо в кождім нащадку Рурикового роду діятиметься те саме, що в тобі. З великого нашого роду відприскують, як іскри з огнища, бродники й ізгої, що скитаються по чужих землях і заграничних дворах. А прибіжище їх Берладь, город окаянний, гніздо всіх хищників і розбишак, і тричі гірший від него глухий степ половецький, бездорожний, розпалений сонцем, все крови спрагнений, вічно голодний і вічно на розбій готовий... Він гірший тому, що Берладь можеш і ти покорити, а на степ не стало і сил Святослава! І ще жде на тебе тричі гірший двір у Византії, все повний коромол, підземних вязниць, кайдан, отруї й знаря-дів, якими виколюють очі. Він гірший тим ще й від диких степів чорноморських, що затроює душу і нищить все кругом, як гарний мухомор блискучий і до потворности великий. А на покореннє його замало сили всіх народів, що окружають землю Византії. З її хитрости і віроломства погиб великий батько Володимира, Святослав Завойовник; вона на нього наслала орду Печеніжську, бо був замогутний для неї. Убийства й осліплювання зявляються у нас між князями щойно з впливом ВизантіТ-Риму! Від византійської отруї погиб твій прадід а мій дід, покійний Ростислав, бо був зарозумний для неї, вона не могла йому забути того, що він був сином Володимира Ярославича, що зробив останний поход наш на Царгород, ідучи слідами великого Святослава. Не тільки кожда церква на землях Володимира, але й кождий злочин мав там свій взірець! Ми там пізнали і хрест і Голгофту, просвіту й зіпсуттє, яке нам ще довго ходитиме по костях так прикро, як ходить у мені костолом. Се я тобі говорю, я Володимирко, в усім понятливий учень Византії... Я тепер, дитино, в союзі з Царгоро-дом. Бо там на престолі сидить Емануїл, великий, гарний лицар, син доброго батька. Як він міг з явитись у тім гнізді розпусти і варварства, того я ніколи не розумів. Може ти знайдеш де розвязку загадки сеї, бо я не знайшов. І як зустрінемось на другім світі, то я лиш о те одно спитавби тебе. Бо всякі инші дива, бодай так мені здається, зрозумів я, п’ючи чашу все до дна. Лиш того не знаю. І тут тобі раджу, що поки він на престолі сидіти там буде, шукай у Византії помочи й поради, але ні хвилі довше. Бо се стародавний звичай Византії: омотувати союзників ще більше, чим ворогів. Ти навіть в своїм замку не будеш безпечний, вони знатимуть там, що ти тут їш і думаєш...»
Молодий княжич слухав з напруженнєм суворої бесіди батька, що падала на його молоду душу, як паде посуха на цвіт яблуні. Він боявся вже питати за сили, які матиме до розпорядимости, щоб не викликати нового водопаду жаху з уст свого батька. Та старий князь зміркував уже, що душа молодого сина до краю наповнена жахом і почав лагіднійшим тоном:
— «А про сили, на які ти могтимеш числити, подумав я також. Як великий князь Київський Ізяслав звязався з угорським королем Гейзою, давши йому сестру за жену, щоб тільки з двох сторін держати мов у кліщах галицьку волость, котру від сторони дунайського гирла шарпає ще розбійник у княжім колпаці, Іван «князь» Берладський,— тут Володимирко зробив згірдний рух рукою,— так я тісним союзом звязався з Мануїлом, цісарем Византії. Він уже не дасть Берладни-ку порости в пірє і шарпає Угрів, союзників Київа. Довго я вагався, нім рушився, подбати о честь союзника Византії. Бо для мене не було прикрійшої річи, як датися перехитрити. А від Київа відгородив я будучу волость твою городами Погорини. Низка тих укріплених городів нехай буде тобі тим, чим головна жила крови у десниці твоїй! Двічи видирав я Погорину Волость від попередника Ізяслава, Великого Князя Всеволода. І двічи йшов він проти Галича в союзі з Ляхами, Половцями та князями Рурикового роду, з Ігорем, Святославом і Давидовичом Володимиром і Володимировичом Вячеславом з двома Мсти-славичами, Ізяславом і Ростиславом і Святославом Всеволодовичем і двома Всеволодковичами, Борисом і Глібом і з Глібовичом Ростиславом! Устоявся я проти них силою самого Галича, хоч яка тяжка тоді була зима: ще на Великдень падав сніг великий і сягав коневи до черева. Більшого й сильнійшого напору не витримала досі ні одна держава! За той час укріпив я город Галич так, що тільки один є князь, що його взяти мігби: голод. А як Всеволод втретє збирав ще більші сили проти мене, смерть йому перейшла дорогу. В часі боротьби за київський престол захопив я знов кріпости Погорини. Тоді наслідник Всеволода Ізяслав пішов війною проти мене. А в союзі з ним ішли князі Рурикового роду і Ляхи й Угри і Чорні Клобуки і дикі Половці. Від сходу й западу, від півночі й полудня плили як повінь ворожі війська на галицьку землю. Карпати димили від огнів сімдесять і сімох полків угорських (Емануїл ще не був тоді союзником моїм), а з мочар над Припетю не підіймаються більші опари водні, як підіймалися дими від огнищ волинських, київських і новгородських полчищ та гострих веж половецьких, з котрими йшли і всі брудні Клобуки. Я з військом своїм поспішив під Перемишль, бо Ля^и й Угри перші вступили на землю мою. Але силою не мож було устоятися тоді тій навалі з усіх сторін світа. І перекупив я угорських полководців добрим словом і ще ліпшим сріблом, а Ізяслава приреченнєм, що зверну Погорину Волость. І так розвіяв ту небувалу тучу. Зрозумій, мій сину, що я свого приречення не сповнив і не сповню, поки життя мого! Бо не можу віддати ключа і заборола волости твоєї!»
Ярослав несміло запитав батька:
—    «А ти, отче, не боїшся одвічальности перед судом Бога за те, що його іменем побожив свої слова?»
—    «Та одвічальність упаде не тільки на мене але на всіх, що живуть у волости моїй: на дружину, котрій лекше буде боронити волости сеї, коли ключ до неї буде в руках її князя,— на смердів, що спокійніше оратимуть землю, на купців, що безпечніше їхатимуть шляхами Галича. Се для добра галицької землі, мій сину.»
Старий князь закашлявся і кашляв довго. Опісля простягнув руку до глибокої, різбленої миски, що стояла оподалік, наповнена свіжими яйцями, проколов одно з них з обох кінців і випив. Ярослав виждав, аж батькови полекшало і запитав: «Якимиж способами ти, батьку, таки удержався проти тільки ворогів, коли люди такі невірні?»...
—    «Я не казав, що вони невірні, тільки, що я не вірив нікому. І тобі раджу так робити. Але ніколи не покажи нікому, що не віриш йому: нехай твій удар буде скорший, чим слово твоє!».
—    «Щож заступало в тебе довірє до людий? Що тобі давало силу, підпринимати тілько війн і справ, коли ти ніколи не був певний, що твої люди не розсиплються, як каплини дощевої води?»
Старий князь взяв з посудини друге яйце, надколов його срібною протичкою з. одного кінця тай подав синови, кажучи:
—    «Спробуй випити!»
Ярослав взяв яйце і спробував його пити. По хвилі відложив, кажучи:
—    «Ліпше проколоти ще в другім кінці.»
—    «Так, тоді при найлекшім потягненню повстає струя, що ллється з нього. Подібно мається річ і з людьми та їх вірністю: коли ти добре все уложиш і приготуєш до якогось діла, то воно пливе, немов само від себе і відкись сил набирає, трівкости і гону. Кожда розумна думка і кожде велике діло знайде виконавців і потрібну силу. І сю науку маю з Византії; а її правдивість ствердив я всім життєм своїм. Каплини водні дійсно такі розсипні, як люди. Вони всякають в землю і щезають. Але що се шкодить нашому Дністрови?»
Князь показав рукою на оксамітну чорну тафлю дністрових від, що мерехтіла у вікні й могутнім шумом своїм аж тут долітала.
—    «Будь тим для людий, чим дністрове жерело для сеї могутньої ріки! Будь постійно діяльний і сам очима власними дивися на все і сам усе провір! Переконайся, який міх пшона мусить взяти кінний післанець, а який піхотинець, щоб дістатися з Галича до Ряшева, або до Ушиці, переконайся власними очима, кілько людий треба, щоб замкнути путь Уграм в Тухлянській долині, кілько на Сяніцькім шляху, кілько в проходах «Борсуків Діл» і «Родна Баня», а кілько в Чорного-рі на плаях чертежа. Переконайся, кілько возів харчу мусить їхати за мотником, кілько за тисяцьким а кілько за тьмою війська. Як вимощене каменем корито зменшує всякання води, так достаток харчу зменшує розтіч війська. Переконайся, яку вагу має заповнена скарбниця і навчися цінити богатство: пам’ятай мій сину, що життє здорової людини треває менше-більше до літ 60-ти, яких я дійшов, і ділиться на дві рівні частини: в першій цінить мужчина над усе женщину, а в другій богатство: що по за тим порогом, се вже не життє, а передсінок гробу, хоч не в усіх. Ти держитель великої землі й повинен знати людську душу, як колодій знає дерево, з котрого щонебудь зробити можна. Отож ті два гачки: женщина й золото се наймогутнійші підойми людських ділань. Але що женщина йде звичайно за золотом, отож та друга підойма ще важнійша від першої. А вага богатства в тім, що ним зможеш скріпити свою волю й опанувати других. Все те — то каміння, яким вимостиш собі шлях у життю, як корито дністровим водам. Тоді не боятимешся зради, бо всі й вся плистимуть тим вимощеним коритом. І ще пам’ятай, що в часі мира найліпші слуги княжі се чужинці: вони невкорінені в сю землю й одинока їх опіка власть княжа. Але в часі війни, коли хуртовина зніметься над твоїми землями, тоді вони щезають так тихо, як прийшли. Бо їх не вяже тут рідна земля: вона їм не рідна. Все те каміння для корита могутности твоєї. А жерелом її будь ти! Просякай усе й все постійно роби, витревало, і все блищи: Бо народ любить блеск, любить золото й силу, велич і справедливість...»
Молодий княжич думав над словами батька, що тепер як олива лагодили біль, завданий перше немилосерним осудом людий.
—    «Отож зради нема?» — запитав.
—    «Нема, мій сину. А те, що нерозумні люди так називають, спричинює нерозум князя, неприготуваннє діла й уживаннє чужих рук там, де треба своїми обійтися».
—    «І зломання присяги нема?»
—    «Для князя нема, дитино. Як княжий колпак не лицює смердо-ви, так присягою не ’завершують неможливих річий. А хто вимагає того, той сам собі винен, коли йому не додержать присяги, як винен смерд нерозсудний, що вдіне княжий колпак!»
Ярославу робилося студено від думок його батька — так, немов би йому в груди щезло все, що мав там досі й зробилася якась рапава порожнеча; як у маю зелена муха-майка об’їдає свіжу зелень листочків ясеня, що весело вигріваються до сонця, так никли одна по другій його мягкі мрії про будучність. Але старий князь знав, що засіяти на тім порожнім місци.
Він мав синови ще щось сказати й то щось такого, на чім йому особливо залежало. Але немов боявся підійти до тої теми, немов уважав, що за мало ще розговорився зі сином. Продовжав дальше бесіду, шукаючи в умі способу, як перейти до того, що хотів сказати, бо заздалегідь обдумані способи не складалися йому.
—    «Я — продовжав князь — згадав тобі про женщину й золото. В Руриковім роді, з виїмком Володимира Святого, не було таких визначних князів, що тратилиб свої сили на погоню за жінками. Мужі того роду ходили за женщинами лиш остілько, оскілько треба було, щоб осягнути продовженнє роду. І женилися розумно, де тільки вимагав інтерес їх роду і землі — то на блискучім дворі Византії, то з княж-ними западу, півночі й полудня, то з дочками могутних каганів — Половців. Для того ся небезпека менше тобі грозить, як тільки зробиш оден розумний крок. Притім пам’ятай, що добра жінка се половина долі в життю. Але те, чого люди шукають в жінках, є тільки в тих гарних єлинських подобах, що їх привезла твоя матір: непорочна краса й незмінчива постійність. І се, здається, чули всі князі наші з виїмком Володимира. Але в оцінці богатства були вони необережні. Розумілися на нім лиш Олег, Ігор і Святослав, розумівся й Володимир Великий. Глянь тільки на шляхи, якими йшли вони походами своїми: вони натискали на Задунайські землі й на золотий ключ до них, на город Ви-зантію та волости її. Перечитуй уважно найстарші договори наші з цісарями Византії. Вони ясно говорять, як розуміли прапрадіди твої, що князь лиш тоді буде богатий і могучий, коли буде богатий його народ. Приглянься тим льготам, які виробив Олег нашим купцям у Византії. І не пустий був на те розуміння Святослав Завойовник, що в своїх бурливих походах шукав осередка для складів шкір і воску, меду й збіжа з земель наддніпрянських. А Володимир Великий не тільки йшов уперто старими шляхами богатства, але кинувся й на нові — сюди, на запад сонця, де тепер ми засіли на його слідах. Але якраз на нім зломалося в Руриковім роді розуміннє богатства, а зломала його вже в самім Володимирі — нова віра, до котрої він занадто пристращався, таксамо як до женщин. А що вона говорить: «Роздай імініє своє», то він оставив по собі пусту скарбницю княжу. Ба, вже на довго за здоровля свого не мав чим оплатити нових варяжсь-ких полків, хоч треба їх було, бо від сходу сонця надтягали орди, що перебивали шляхи на полуднє. Отож ти, мій сину, не пристращай-ся до нічого. Ти князь і ум твій нехай буде холодний, як той верх Чорногори, де все здоровий холод віє. Пам’ятай, сину, що на верхах вічна, безжалісна студінь, а тепло тільки в закамарках долів. І тільки міцні витримують там, міцні духом, що не знають зневіри. Ти всему знай ціну й у всему май міру!»
Молодий Ярослав ніжно перебив батькову мову словами «Про богатство вчив мене много вчитель з Византії, котрого ти спровадив...»
Батько з оживленнєм спитав:
—    «І якже ти зрозумів його науку?»
—    «Він і сам учив і книги давав мені всілякі, а матір радо мені помагала, щоб я зрозумів добре мову Єлинів. З їх писань я знаю, що «хремата анер»1, бо хто не потрафить добитися майна, той не має розуму або витревалости в своїх змаганнях. Хоч Арістофан хвалить бідність, але робить се він очевидно тільки для того, що бідність додає ліпшим людям остроги й вудил до праці та старань, до суперництва з другими. Суперництво в кождій праці се для Єлинів найважнійша річ, про його вчився я вже у Гезіода «Роботах і днях». Щойно опісля появилися всякі босі фільософи, що хвалили бідність безоглядно, але їх я не розумію. Та дуже подобається мені те, що написав Талєм про біду...»
Тут молодий княжич звернувся до великої скрині, де лежали книги, бібльоси, пергаменти й папери князя, та, піднимаючи віко, сказав:
—    «Ти позволиш... учитель казав мені, що вже той твір віддав тобі. Я зараз вишукаю його...»
Досить довго перекидав у великій скрині, причім з очевидною любов’ю до книг піднимав гарно оправлені старі хроніки Синкельоса,
Монахоса, Скилїдзеса; вкінці витягнув великий енциклопедичний лєксікон Суідаса, зіставлений на основі праць учених комісій, установлених Константином Порфірородним, пошукав у нім за чимсь, поклав на давне місце й далі шукав.
Старому князеві аж очі сяли з радости, що його молоденький синок прикладається до писань розумних Єлинів, про які він сам знав тільки мало й то більше зі слуху, чим з читання, хоч добре заступав їх собі великим досвідом свого бурливого життя. Занявся ними щойно від часу, як хороба пригвоздила його до дому. Від тоді читав сі книги, але ізза мови, якої не опановував як слід, раз-у-раз просив о поміч свою подругу, що була з роду цісарів Комненів. Молодий княжич, знайшовши потрібний йому звій, розвинув його й гладко читаючи, перекладав батькови:
—    ...«Ось, бачиш, як тут говорить Бідність: ...«Чому воюєш зі мною? Чи я позбавила тебе чогось доброго? Чи умірковання? Чи справедли-вости? Чи мужности? Чи ти не маєш необхідних річий? Чи не даю тобі тілько леговищ, як велика земля? Чи не маєш за ложе листя?.. Чи не даю тобі недорогої й невибагливої приправи — голоду? Чи не той їсть з найбільшою приємністю, хто спрагнений? А чи хто коли жадний — марципанів або хійських вин?...»
Старий князь, пересуваючи помалу золотий нашийник, слухав з найбільшою увагою думок, якими син одушевлявся. А коли він скінчив, поважно відповів:
—    «Сі думки, які ти так гарно перечитав мені, дуже добрі. Вони такі добрі, як мід для пчіл, живе мясо для парда, овес для коня. Але як кожда порода сотворінь потребує свого корму, так само її з духовим кормом для людий ріжної породи. Розумний чоловік не кормитиме медом парда й коня, мясом пчоли й коня, вівсом пчоли й парда, бо се противне тілу їх і вони того не приймуть тай погинуть. Чоловік їсть усякий корм звіринний, як тільки відповідно приправити його, без шкоди для тіла свого. І тим людське тіло вигіднійше для людий. Але не всякий духовний корм вийде людині на пожиток, коли вона перейметься ним. І се, що ти перечитав добре знати й навіть примінитися до того, як прийде час походів і невигод. Але сі думки непризначені для князів: се духовий корм і напиток для простих людий, щоб не йшли до богатства всякими поганими способами, що ломлять порядок у городах і волостях княжих. До простих людий числю я й бояр і тіюнів і тисяцьких і посадників, словом усії, що не мають колпа-ків княжих і найвисшої власти — з виїмкою духовенства. Бо духовенство має подібну до княжої власть. І з ним ти добре жий і дбай про нього, особливо про ченців і монастирі. На них опри свій вплив на народ і дбай за їх дочасні добра, але тільки доти, поки вони самі про ті добра не дбають. Бо зрісши в надмірне богатство, стають вони тим, чим бояри: людьми лакомими на власть князя, ворогами княжої власти, ще більш небезпечними, чим бояри, бо через церкву й одіж свою мають особлив-ший вплив на народ.»
—    «І на се звернув мою увагу єлинський учитель. У їх писателя Арістофона є місце, де говориться: «Поки мужі державні бідні, чесно працюють для добра народу й держави. Коли розбогатіють публичним грошем, о — тоді вже по їх чесноті!»
—    «Гарно, моя дитино! Бачу, що ти сам добре приготовлявся на князя, коли запамятав собі якраз таке місце з письм Єлина того. Але й ті слова потребують пояснення. Не буде княжий тіун справедливий, коли він убогий, тільки буде хитрійший в злім. Бо вже Святе Письмо каже: «Не завязуй уст волови свому, коли він молотить збіже». Але й Святе Письмо не говорить докладно. Бо не можна допустити до того, щоб воли зїли все збіже: не для них воно призначене. Та нехай ніякий робітник твій не буде голоден, ні слуга твій убогий! Ти дивися на те, щоб він не став надмірно богатий і не ставав богатим в злий спосіб, бо се ломить в народі довірє до тебе. Так треба розуміти ту добру думку Єлина, яку ти переповів. І все треба розуміти по свому, в усім свій розум мати. А щоби зрілий розум мати, треба багато бачити, багато передумати, багато пережити. Для того нехай дорогі тобі будуть старі дорадники мої, яких тобі лишаю бодай до якогось часу. І «хрема-та», мій сину, є «анер» лиш остільки, оскільки здобутий гріш свідчить про ум людини, її сприт і розум — але ні трохи більше! Бо хто лиш до гроший привязує всю вартість, той не є правдивий муж. Він нерозумний. Бо гріш і богатство се не ціль, лиш средство,— правда, конечне средство. Гроші річ набута, а розумний і вірний муж, раз утрачений, не легко дасться заступити й ніколи такого самого не дістанеш. Але сама думка слушна, треба її тільки посвому — доповнити...
Пам’ятай, що не рідко мудрий дурне говорить, а дурний розумне скаже, хоч звичайно буває наоборот. Ти всего вислухай і все розглянь, а ріши так, як сам уважаєш за найліпше. Бо кожда рада є на те, аби її вислухати, але не кожда на те, аби її слухати.»
Настала мовчанка. Молодий княжич збирав у думках те, що почув від батька, старий князь рішався на найбільш непомітний спосіб переходу до справи, на котрій йому особливо залежало, причім зі здивуваннєм бачив, що інтелігенція сина з одної сторони бентежить його в тім замірі, з другої заохочує. Перший промовив Ярослав.
—    «Значить: ти уважаєш, що богатство потрібне князеви на те, щоб він уживав його не для себе, але для добра волости своєї й могут-ности роду свого; що князь тільки тоді може бути богатий, коли богатий його нарід і в тій ціли повинен він подбати о шляхи богатства для купців волости своєї, о порядок дома, о слуг справедливих: що князь не повинен допустити до надмірного збогачення бояр, бо тоді сягають вони по частину його власти».
—    «Так, мій сину».
—    «А як запобічи надмірному зростови богатства галицьких бояр?»
—    «Дивися на пальці тим приятелям моїм! Допускай до себе кожду жалобу мужицтва й кожду скаргу міщанства й безоглядно суди. Не бійся наслідків справедливого суду! А як мимо всего їх богахство зростатиме надмірно, то маєш іще способи: всувай на їх місця прибув-ших чужинців, але се роби в міру, бо воно й викликає ненависть у своїх і в завеликій мірі так само шкідливе, як у сталевім мечі забагато одного складника, твердістю неоднакового зі сталю. Меч ломиться тоді. Потому — війна тобі поможе. Я вже давно не сидів-би на галицькім престолі, як би не вигублював бояр у численних війнах. € й инші способи, тільки роздумати їх треба. А вибирати все менше помітні. Вкінці иамятай, що князеви все вільно робити для добра волости своєї й могутности роду свого. Сих останних слів не додаю на те, щоб представитися в твоїх очах ліпшим або мякшим, тільки для того, щоб ти чувся спокійний у своїй душі, коли зробиш таке, що люди називають жорстоким, або злочинним. Бо ти повинен се зробити, коли воно добре для волости твоєї! А тягар законів неналожений на тебе, як неналоже-ний на найвисші шпилі Чорногори тягар смерек і ялиць. Ти тільки в собі маєш свій закон: се міра й оцінка того, що добре для волости твоєї!»
Князь замовк. А молодий Ярослав задумався. В нім діялося щось важного, щось основного укладалося в його умі, немов усе те, що почув і передумав кристалізувалося в ясний, кровавий криштал почуття княжої висоти й власти, праці й обережности. Він встав., Виглядав так, немов-би виріс за час тої розмови й немов-би батько вже тепер вложив йому свій княжий колпак на його молоду голову. Сю хвилю уважав старий князь за найвідповідальнішу, щоб приступити до виконання свого заміру. Він сказав, також встаючи:
— «На кінці найважнійше: на ніщо не придасться тобі ні досвід життя мого, ні наука других, ні єлинська мудрість, коли не памятати-меш, що все треба робити в свій час. В свій час треба гатити греблю проти повені, в свій час треба збирати збіже на полі, в свій час треба приготовляти сили до бою. Тепер якраз час забезпечити тобі мою останню та найважнійшу добич, будучу основу величі твоєї. Як на полудні Гори Карпати, так на півночі к’востоку Погорина Волость буде другим берегом ложища галицької сили й твоєї власти, що простягнеться до моря. Без того берега будеш ти як ріка, що в пісках свою силу губить. А беріг той мусиш утримати й так скріпити, щоб він став недоступний як гори Бескида. Нім ти так його скріпити потрафиш, мусиш мати поміч, нову, свіжу поміч: інакше Київ проломить той беріг, як тільки замкнуться очі мої! А поміч ту дістанеш, як — возьмеш — за жінку — суздальську княжну — Ольгу Юрієвну...»
Тут князь урвав і ждав на відповідь сина. Молодий Ярослав злегка запаленів, але не дуже: на нього зробило вражінє тільки само предложеннє батька, не імя, котре він назвав. В своїх обїздках по княжих дворах бачив він ту княжну. Вона не зробила на нього більшого вражіння, чим яка небудь инша. Тепер він невиразно пригадував собі її бліде лице й сталево-сині очі Руриковичів, осаджені троха скісно: се був слід впливу половецької крови.
Батько, немов надумався й не даючи синови часу на дальші думки, скоро говорив дальше:
—    «Ліпшої злуки нема для тебе. Суздаль і Галич держатимуть Київ мов кліщами. В союзі з Суздалем матимеш забезпечену Погорину Волость. І що дуже важне: не тільки відтягнеш Половців від союза з Київом, але й сам отримаєш у дикім степу половецькім поміч і підпору. І як би так колись — чого тобі не желаю — прийшлося тобі йти слідом прадіда твого Ростислава, то на бездорожних степах половецьких у кождій гарбі є для тебе місце і в кождім шатрі є нічліг для тебе, вмить знайдуться броди на степових ріках, вмить знайдуться човни на великім Доні. Бо степ відчує зараз, що їде муж внучки кагана Половців...»
Старий князь перервав нагло струю своїх думок, немов жахаючися, що в змальовуванню всяких можливостей забрив аж на блудні стежки діда свого Ростислава. По хвилі докинув ще слова, мов останні каплини міцного меду, яким упоював ум свого сина: «Аж геть у далекі землі Самарканду сягає вплив Половців, їх голос і їх звязь...»
Настала напружена мовчанка. В ній чути було, що слова молодого княжича, котрі мали її перервати, сильно заважають на будучій долі Галицької землі. Ні батько ні син не припускали, що вони ще сильніще й ще більше важко відібються на особистій долі будучого князя на Галичі. Він був дуже втомлений навалою думок, викликаних словами батька. І було йому так, мовби за короткий час розмови з батьком пережив усі його тяжкі змагання для збереження волости, якби перейшов з ним увесь жах перед безчисленним натовпом ворогів — сусідів і втягнув у себе все недовірє до людий старого, схорованого батька, відчувши весь тягар дорогого колпака князів галицької землі. Ніжна думка його високо розвиненого ума, який одідичив по батьку від девятьох князівських поколінь, а по матері від цісарів Византії, дрожала як золоте промінне на згадку про блудні шляхи його прадіда — ізгоя. Серед того темного, прикрого й гіркого тягару бачив перед собою лиш одну ясну точку-підпору — ту, яку вказував йому старий батько. І під тим вражіннєм промовив:
—    «Я сповню волю твою, отче. Скажи мені тільки, як моя матір дивиться на те подруже.»
—    «Добре, мій сину. Я вже через послів і своїх і византійських розвідував у Суздалі, як стоїть та справа. Вона стоїть добре: До року можеш бути жонатий. А матір, як кожда матір: серцем воліла-би, щоб ти взяв за жінку когось з її родини й мала на приміті дві византійські княжни, нехай сам вибирає, казала; одначе й вона признає, що не знайдемо для тебе ліпшої подруги, як суздальська княжна, Ольга Юрієвна.»
Ярослав відітхнув, якби дійшов до якогось постою на довгій дорозі. Немов соромлячися свого рішення в справі женячки, запитав, щоби звернути кінець розмови на інакшу тему:
—    «А чи крім Київа не має Галич тепер ще якого суперника?»
Старий князь знов утішився тим заінтересуваннєм молодого сина державними справами й радо заговорив:
— «Тепер ні. Ляцкі князики поріжнені між собою від смерти їх батька (я тоді сидів іще в Звенигороді). Вони можуть тебе тільки шарпати й то лише в союзі з Київом. Одинока їх ціль — поживитися чимсь. Король угорський Геза занявся б зовсім стяганнєм Німців на пусті части своєї землі, якби не союз з Київом. Як тільки в Чехії притихнуть кроваві міжусобиці, тоді легко тобі буде, звязатися з нею проти Ляхів, а як Емануїл покорить до решти болгарську ворохобню, що тліє ще в недоступних горах, тоді він сильно возметься до Угрів. Але ти йди проти Угрів з Византією тільки так, щоб їх не зовсім ослабити. Бо тоді їх західний сусід, князь Бабенбергський зі свого малого городця Відня йдучи з бігом ріки так може скріпитися угорською землею, що загрозить і Чехію, твою природну союзницю в боротьбі з Ляхами. Волинь за слаба супроти тебе; вона держиться Київом і з ослабленнєм його дістанеться в твої руки, як дісталася в мої Пого-рина Волость. Твій одинокий, дійсний противник — йде від сходу сонця з руської землі... Він називається: Київ. Не той старий, могутний Київ, батько городів наших, що вмів колись держати в одній руці всі наші землі, тільки той ослаблений Київ, що через свою слабість утратив своє право й хоче його відзискати в спілці з Ляхами й ордами инших чужинців — против одного Галича! Тепер Галич, не Київ голова всім землям нашим, бо Галич найсильніший! Йому й треба бути найсильніщим. Бо тут від западу що раз утратимо, се може бути втрачене на віки, мій сину... А там, від степів, хоч небезпека тяжка і велика, але вона минеться; там орда випихає орду, й ми ще напевно будемо знов панами города Тмутороканя. Бо там ослабиться кожда орда, що побореться з нами. Як бачиш — і Половці вже не ті, що були... А ту бережися від Ляхів зорко, як орел! І найбистрійших воєводів давай на Перемишль. Бо Ляхи, хоч тепер убогі й слабі, якраз тому небезпечні на будуче.
«Захід видихує тепер новий хрестоносний похід і пятидневну лазню під Дамаском, про яку мені недавно доніс цісар Мануіл, хоч я вже рік тому мав про се незлі вісти від галицьких купців.»
Князь перекинув кільканайцять хартосів, що лежали на столі й один з них подав синови. Ярослав уважно перейшов його очима тай мовчки положив на місце.
Поговорили ще про кілька дрібних справ двірських і городських, і Ярослав попращався з батьком.

 

ВЕСІЛЛЄ І СМЕРТЬ

Глава друга, з котрої читач довідається, як відбувалося приготуваннє до весілля княжого сина; як виглядала будуча його подруга, її почот і приїзд до Галича; які почування викликала вона в будучім мужу своїм; і довідається читач, як в осени того ж року прибув до Галича разом з повімо київський посол; як в тих часах виповідали війну, як старий князь розсердився та як помер на удар і що діялося по смерти князя в Галичі й умі його наступника, послухає надгробної промови владики, з котрої довідається про внутрішні відносини в столиці та вкінці довідається про поворот одної важної нагоди.
Над Галичом стояла зима. Свіжа, черства, брилянтова, пухкими снігами богата. З півночі, від твердинь Погорини та від пущ литовських задули морозні вітри й позамітали гладко широку тафлю замерзлого Дністра.
А Галич ладився до великого торжества, до весілля одинокого сина князя Володимирка,— престолонаслідника Ярослава. З околиць Надвірної гнали до столиці цілі стада тучних волів й отари овець, шляхом тухлянським везли з Угорщини великі маси вин, від Перемишля везли рядами саний солодощі, від Пліснеська питні меди, від Берладі рибу дунайську й чорноморську. З боярських садиб звозили тучних вепрів та молодих ягнят і телят, незлічиме число дробу, величезну скількість збіжа, меду, мяса, масла, сира і яєць. Довго тонуло все те в складах і будинках біля княжого замку, але вкінці й там не стало місця. Звожені річи стали приміщувати по княжих дворищах в околицях Галича а потому й у забудованнях бояр. Чужі купецькі гільдії та ремісничі цехи привозили на замок у кованих скринях свої дорогоцінні дарунки, а чужі гості з Угорщини й Чехії, з країни Варягів і Венеції, з земель Византії та з країн германських задивували всіх своїми щедрими чолобитнями.
На тиждень перед сподіваним приїздом суздальської княжни ула-джено ще великі лови в Карпатах, відки привезено множество рогатих оленів і иншої дичини.
Вкінці прийшов очікуваний день, і цілий Галич виляг далеко за Дністер на зустріч будучій княгині, судженій Ярослава, котру вже від Володимира Волинського супроводжала боярська дружина. Великий почот суздальської княжни доїздив до Галича серед чудової зимової днини зі співом і музикою.
На самім переді їхав відділ надворної сторожі Володимирка на конях, покритих скірами з пар дів. За ним їхала під проводом пятьох братів Ольги суздальська дружина в соболевих футрах, опісля достойники обох дворів, оружничі й скарбники, мечники й тіуни, по-стельниці й чашники, конюші й сідельники, ловчі й сокільники, печатники й стольники й усякі «путні бояри» та найстарщі воєводи й полководці обох держав, за ними довга низка саний жіночого двора будучої княгині Галича, а в середині вона сама в санях, запряжених у вісім білих як сніг коний, одіж її була вся біла і як кристал мінлива; шуба її була з дорогих срібних лисів сибірських; і личко мала княжна біле, злегка зарумяніле від вітру. Виглядала трохи на старшу від свого судженого. Поруч неї їхав на білім як сніг кони, арабського лову й галицького хову, молодий Ярослав Володимиркович, опертий в золоті стремена, в синій як небо киреї, грубо золотом шитій, жемчугами блискучій; золоті поводи держав у руці, і кінь його мав золоті підкови. За саньми княжни їхав довгий ряд жіночої служби в дивних уборах. Похід замикала галицька дружина та відділ орди Половців під проводом двох княжат куманських, що від самого Суздаля супровожали молоду внучку могутнього хана. За ними йшов величезний здвйг народу. Вкінці тягнувся довгий ряд возів, пильнованих Суздальцями, а навантажених усяким добром.
На березі Дністра під замком привитав будучу невістку сам князь Володимирко, окружений князями,, боярами, духовенством і військом з византійським посольством, у якім був син самого цісаря Мануїла і дві византійські княжни з роду Комненів, в закритих, шовкових лєктиках. Весь Галич з запертим віддихом дивився на ту невидану картину, що своїм блеском і пишнотою виглядала як мрія.
Забили дзвони з усіх галицьких церков, заграла музика,, заспівала дружина. І весь похід піднявся на замкові тераси — серед неописаної радости й гомону столиці. Скрізь лунали старі весільні пісні. Молодий княжич передтим звертав на них мало уваги. Але тепер упивався кождим їх словом, кождою стрічкою. А пісні звеніли:

«Ой зацвили сині квіти, зацвили,
Цілу гору камяную закрили...
Лишень одну стежечку лишили,
Щоби нею молоденькі ходили...»

Як похід підходив до замкових воріт, залунала з уст народа могутня пісня:

«А втвори, мамко, ворота,
Везем невістку — як злота!
А втвори, мамко, віконце,
Везем невістку — як сонце!
А втвори, мамко, новий двір,
Везем невістку — на вибір!...»

На внутрішнім подвірю почув ще одну пісню, що йшла за ним уже у кімнати:

Наша молода, наша,
Спіймала собі пташа —
З ножечками, з ручечками,
З синенькими очечками!
Не бій ся, княжно, ночи 
На шовковій обочи...

Той веселий гомін народа приємний був молодому Ярославу. Він відчував його щирість і його тепло. Але та чиста, біла дівчина зі Суздаля була йому якась дуже далека. Чужість і студінь віяли від її срібних лисів і гладких соболів, від її стрункого стану й білого личка з очима тропіка на скіс уставленими. Вона була весь час дуже засоромлена й дуже несміла, але мимо того чути було в ній якусь твердість і тугість, яких нема у дівиць сього південного краю, хоч супроти свого будучого мужа східним звичаєм оказувала велику привітність.
Вечером, як молодий Ярослав переходив попри жіночник, де приміщено жіночу службу, що прибула зі суздальською княжною, почув звуки якогось дивного інструменту й невідомої пісні, співаної незрозумілою мовою. Він заслухався в її мелодію і по якімсь часі побачив, що під вікнами жіночника на подвірю так само заслухалася в неї вся замкова сторожа. Ярослав прикликав начальника її й запитав, чи нема між сторожею чоловіка, що розумів-би сю пісню служби його будучої подруги. Відчував потребу бодай тим зближитися до неї.
— «Се пісня чудського племени, і між нашими людьми є кількох, що її розуміють.»
Ярослав казав одного з них прислати собі до своєї кімнати. Прийшов молодий дружинник, що бував у тих сторонах і передав княжичови зміст початку чудської пісні, якої Ярослав слухав з напруженою увагою. В ній раз-у-раз повторялися місця, з котрих було видно, що зродилася вона — у краю північнім, біднім, в неродючій земленці...
Чужістю повіяло на молодого Ярослава від тої величної пісні, що зродилася в крижанім краю північнім. Ту чужість заглушувало приємне почуваннє молодого мужчини, що він матиме жінку й родину. Він почував себе більше привязаним до Галича й волости його, чим до тепер. Інакшими очима почав оглядати його укріплення, немовби вперве побачив їх.
Сім днів і сім ночий трівало весілля Володимиркового сина й веселість у столиці його, нім молода жінка Ярослава отримала на будуче право, щоб несли перед нею пахучий огонь з кедрини. Сім ранних ранків виходило по дванайцять дочок боярських, вигребувати зпід снігу вічно зелений, хрещатий барвінок, яким убирали стіл молодої пари й молоду княгиню, Сім днів і сім ночий звенів від співу й гудьби княжий терем у Галичі й весь престольний город та підгороди його.

* * *

Надійшла вчасна осінь 1153 р. Небо було сіре, як задиміле олово, а дні від рана до ночі виглядали так, немовби все смеркало. Сонце не хотіло в такі дні показуватися. Сумно й безбарвно було кругом. Золоте листє лип і яворів перед часом стемніло, як грязюка. Мали ті сумні дні і свою сумну музику: міліони струмочків дрібненького дощу лилися з оловяного неба на землю, раз-у-раз спочиваючи.
А земля вже була сита води тай не приймала її. І вона бігла по землі без супочинку, як Каїн, і розмулювала жовту глину під замком тай розбігалася по ній, як велика родина, що не любиться між собою. Але часом були дні, в котрих несподівано випливало сонце на миттю прочищене фіялково-синє небо тай сипало світлом і теплом. Та скоро ховалося за знов навіяні, оловяні хмари. Лиш у такі ясні дні замовкав найбільший дзвін Галича, яким розганяли хмару.
А двайцять девятого дня місяця рюена надтягнули ще тяжші хмари від гирл дунайських, від города Берладь. І закурилося з всіх верхів Чорногори і почав лити вже безнастанний дощ. І лив без уговку трийцять днів і трийцять ночий.
Луква,— що плила попри укріплення Галича і була каналом до утримування комунікації з пристяннямй на Дністрі та найважнійшою купецькою жилою,— перша виступила з ложища свого та затопила купецькі базарі й торговиці, що тягнулися здовж її берегів від старого Галича аж до Дністра. За її прикладом пішла зараз Лімниця, що з другої сторони становила оборонну лінію столиці.2 Навіть мала притока Лукви, Мозолівський потік виглядав поважно як Лімниця. Вкінці зловісно забурмотів і Дністер тай з грізним шумом і клекотом затопив ареаль найдальших виливів своїх і посунув на город тай околичні поля. Протягом години щезли всі пороми й перевози, а в «Виковім Болоті» коло Галича потонуло сто возів з сіллю, запряжених у дві-ста пар волів, що їх захопила повінь в тім небезпечнім місці. Вони везли сіль з Удеча до Галича. Всего двох візників виратувалося з розшалілих дністрових филь і вирів. Все Зачевє і великі сіножати біля Біду ні станули під водою, що виглядала як море, котре не досягнуло тільки княжого замку, церков і боярських дворищ на горбах та висше положених дільниць. Найстарші люди не памятали такого виливу.
І в такий час потрафив дібратися до Галича посол київського Великого Князя Ізяслава, боярин Путятич з невеличкою дружиною, почекавши тільки тиждень у Болшеві, нім успокоївся Дністер. Він приїхав до князя Володимирка, зложити хрестну грамоту, заприсяжену князем по битві під Перемишлем, оголосити присягу за нарушену й виповісти війну — за Погорину Волость... В Київі княжив тоді Мо-намаховий син Вячеслав; але він ізза глибокої старости не мішався вже до державних справ і регентом був син його найстаршого брата, Ізяслав Мстиславич, котрого всі уважали властивим князем, що й відповідало дійсности.
В головній гридниці замку зібралися всі двірські достойники й представники духовенства. Вона була прибрана на византійський спосіб: над місцем, призначеним для княжого престола, висів на стіні богатий, золотом блискучий образ св. Трійці, а по обох головних стінах радної гридниці звертали увагу передовсім образи князів з Рурикового роду й византійських цісарів Комненів, що з роду їх походила княгиня
Євдокія. Входячі бояри звертали все увагу на ті чужі лиця далеких імператорів, особливож на образ, що прийшов недавно з Царгорода і представляв царя Мануіла на престолі. Перед ним висів образ його батька Івана, що помер в рік перед тим, як Володимирко переніс столицю до Галича, перед ним образ Олекси, Мануілового діда, побід-ника Варягів і Печенігів. Сі образи займали всіх, як чужі. Але найбільше імпонував образ Святослава Завойовника, батька Володимира Великого: барвистий лицар, з отвертим, смілим лицем стояв опертий на величезнім мечі варяжськім у просторій свиті з льняного полотна і дивився на палісади якогось города над Дунаєм. Майже копіями його були всі инші образи, що представляли князів Рурикового роду, з виїмкою осліпленого князя Василька, у якого терпіннє перемогло гордий вигляд Руриковича.
Володимирко насміявся при зібраних і зі своєї присяги і з домагань Ізяслава, глумливо кажучи до київського посла: «Хрестна грамота списана недокладно, бо в ній не записано, що київський побожний князь здобув її при помочі язичників Половців. Нехай-же тепер в додатку спробує ще дійсно здобути від мене Погорину Волость! Тоді та хрестна грамота набере якоїсь вартости, а так вона не більшої ваги, як той малий хрестик на короні св. Стефана, на який я під Перемишлем складав присягу...»
Київський посол спокійно вислухав кпин Володимирка і сказав:
—    «Великі князі Вячеслав і Ізяслав не хочуть нового проливу крови і задоволяться частиною відобраних Київу земель...»
—    «І певно ще кромі того Бужськ мавби належати до тої частини, що нею вдоволилися б побожні і малим задоволені Великі Князі?» — запитав глумливо Володимирко, вдивляючися у свого молодого сина.
«Так і є, княже! Тиж зобовязався до сього,»— відповів київський боярин.
—    «Спільники ляцькі!» — крикнув випроваджений з рівноваги галицький князь.— «Чи ви по тілько війнах ще не зміркували, що Бужськ то перла волости моєї і ключ воріт її шляхів на північ, куди вона скорше чи пізнійше розростеся, хочби ви на всі сторони шукали союзників...! Не поможуть вам ні голодні Ляхи, ні чорні Угри, а Половці вже не схочуть помогти! Тільки прокормлять коний орд своїх на полях ваших!... А Київ не дістане від мене не тільки Бужська, але ні одного з городів Погорини, ні одної скиби волости тої, поки повівають чорні галки на білих галицьких прапорах за моєї голови!...»
По такій рішучій заяві князя київський посол розвинув хрестну грамоту і почав її голосно відчитувати серед загальної тишини, з іри-тації мішаючи старі слова грамоти з народними:
«Се аз Володимерко, син Володарека, князя Ростиславова, князь на Галичи, Перемишлі, Звенигороді й Теребовлі, власник Рашека, Сано-ка, Ушици и Бакотьі, да имею клятву от Бога, в негоже верую и да буду жовтьій ак золото и власньїм оружем да изсечен буду, когда не видам градов Погорьіни, иже суть: Шумськ на Бели, Тихомель на Горини,
Вигошев и Гнойниця и пригородьі их, и ще города Бужська на Бузе, с усема соседами градньїми и ратньїми, с княжими неиспорченньїми грьідницами и колесницами...»
Князь Володимирко так розсердився, що навіть не вислухав до кінця, як звичай велів, хрестної грамоти й виповідання війни, тілько звернувся до присутного між зібраними боярами і достойниками славного оборонця Звенигорода, воєводи свого Халдієвича і голосно прика-зав йому, зараз зарядити мобілізацію всіх сил кінних і піших. Кріпкий і високий воєвода Халдієвич поклонився князеви і вийшов з гридниці, а в хвилі, як київський посол кінчив виповідати війну і всі присутні до половини витягнули мечі, роздався з башт княжого замку понурий рев рогів, звернений на чотири сторони світа. В заколоті й шумі чути ще було тільки вривані слова київського посла, висказані з особлившим притиском:
...«до месяца рюена,---дня---года Божаго...»: все инше покрив скріплений шум.
Князь Ьеред прихильних окликів бояр опускав салю.
Втім один з наймолодших боярів, Василь Судиславич, витягнув зі свого колпака гарне павине перо і скоро надпалив його огнем, добутим з кресала та мигнув ним перед очі київському послови. Той зрозумів символічне значіннє тодішнього способу взивання до війни як обиду для себе, бо не тут було місце на се, і крикнув обурений: «Ще, молодий отроку, не так припечуть тебе в сій війні!» В тій хвилі старий князь оглянувся і зором скартав боярина. Всі нараз стихли. Тільки рев рогів грав із башт замкових — грав протяжно-понуро. А йому у про-межутках відповідали иньші реви рогів з укріплень Галича і пригородів його та шляхів, що розходилися на всі, сторони світа.
Дзвонили на вечірню, як посол київського князя опускав галицький замок. На сторожевих вежах лагодилися вже запалювати смоляні віти на знак, що війна рішена. Щоб успокоїтися, йшов старий князь помалу й утикаючи до церкви св. Спаса: хотів у ній посидіти з думками своїми, а може й показати народови, що з Богом починає війну. На переході з замку до церкви побачив припадком київського посла як зїжджав з княжого двора. Досада і гнів відновилися в старім серці князя, він сильно розгнівався й ударений апоплексією впав на церковних сходах. Його занесли до замку, де він ще тої ночі помер.

* * *

Скоро як пожежа рознеслася серед ночі по великім городі вість про смерть князя.
Величезні товпи убогого народа, що облягали княжий замок від хвилі, як занесли до нього пораженого князя, заплакали голосним плачем і риданнєм, бо князь Володимирко від часу бунту проти нього суворий для міщанства, дуже сприяв убогому народови й брав його в опіку перед можними світа сего. В найдальших закутинах і заулках города та пригородів його заблимали світла: то вставали сироти й убогі вдовиці, щоби поспішити до тлінних останків опікуна свого. Вони з плачем вдиралися на подвіря й коридори княжого терему. Счи-нився такий натовп, що замкова сторожа не могла собі дати ради і світляними знаками завізвала відділи залоги з далеких окопів й укріплень за Галичем. З усіх сторін понуро йшла і їхала вулицями Галича княжеська дружина в напрямі до замку. Бояри, що провадили поодинокі відділи її, виступили в торжественній жалобі, без шапок: покійний князь надто високо підніс їх, щоб вони могли вже забути його щедрі для них руки.
Дивоглядні вісти бушували між товпою. Міщанство говорило голосно про кару божу, яка зустріла князя перед самою церквою за зломаннє присяги, додаючи: «і за кривду нашу...» Але простий народ, що болюче відчував утрату свого опікуна, хоч твердо вірив у те, що його дійсно постигла кара божа, відгукував богатим, чому на них не паде вже раз така кара...
Могло прийти до суматох на вулицях і площах столиці. Військо вже тільки з трудом перепихалося крізь натовп, а відділ чужих наємників вже попав у бійку з міщанством. Та на щастє постуденіло нагло, і великі, тяжкі каплини дощу почали падати на розярений народ. Зразу помалу, немов-би хто числив їх у темнім небі, потому що раз густійше і скорше. Над Галичом зірвалася буря, завила й засвистіла над княжим теремом і над всіми церквами, час до часу освічуючи город мертвим, трупячим світлом осліплюючих лискавиць і розпинаючи над ним опісля ще більшу темряву. В челюстях чорного неба зареготав грім так страшно, як нечиста сила, і перун з ломотом вдарив у високу копулу церкви Пресвятої Богородиці. Вихор зарухав дзвонами на дзвіницях, і вони задзвонили. Але так якось безладно й баламутно, що жах проняв усіх. Рев громів заглушив їх геть. Як огниста змия літала по чорних хмарах лискавична лента і перун раз-у-раз бив у скоро пливучий Дністер, тут і там трафляючи в купецькі судна. Буря шаліла до рана.
А як заблестів день і вона втихомирилася,— майже пусто було на великих вулицях і площах столиці. Тільки під стінами княжого замку, обступленого військом, дрожали ще змерзлі сироти і з поблизьких сел надходили повагом у своїх білих свитах мужики,— найвірнійші підпори кождого монарха. І до них дійшла вже скора вістка про наглу смерть їх князя, до котрого все мали доступ. І вони мовчки йшли до княжого замку, йшли залитими шляхами, серед дощу, щоб тільки довідатися, чи то не пани заподіяли йому смерть. І несли в хустинках завя-зані, за пазухою сховані гроші, щоб вибрати з них найкрасші для переправи на той світ — для свого князя Володимирка. Були переконані, що сі дарунки приймуть у них на княжім замку — вірні мужики-хлібороби, що йшли на похорон свого князя.
А їм напроти котилися металеві ридання дзвонів всіх галицьких церков.
Заголосила перша сильно укріплена цитадельна й катедральна церков Пресвятої Богородиці в осередку старого города на височині залуквянській, за нею задзвонила дзвіниця монастирської церкви св. Іоана, за нею св. Спаса, за нею св. Панталеймона на залуквянській рівнині, за нею церков св. Анни, сусідка її, за нею церков Рождества Христова, що стоїть і посеред нинішного Галича, за нею церков Архистратига Михаїла, за нею задзвонили церкви біля крилоських укріплень: Ілії, Юрія, Данила, Воскресення Христового і Благовіщенська. А їм ледви чутно відповідали дзвіниці церков у Чагрові, Болшеві, Угольниках і всіх инших пригородах Галича. Майже рівночасно за-блестіло ніжне світло осіннього сонця на золочених копулах святинь і веж на княжих теремах і на широко розлитій тафлі Дністра.
А мужики з відкритими головами щиро молилися до схід сонця, милилися за душу покійного князя. Старші між ними кланялися на роздорожах ще сходячій зорі бога Світовида й просили його о ласку для покійного князя й о здоровля для його молоденького сина.
А кругом замку та на його подвірях і коридорах аж кишіло від наро-да, що приходив помолиться над тілом князя.
На приказ вдови по покійнім, княгині Евдокії, дістали мужики над вечером дозвіл, також вступити до кімнати, де лежало наряджене від рана тіло князя. Роздираючі серце сцени можна тут було бачити. Серед хлипання воскових свіч шепотів народ молитви за усопшого князя, що з лицем жовтим, як золото лежав на чорній, золотом гафто-ваній, паполомі між срібними лямпами, в яких горіла найчистійша олива й серед запаху найдорощих кадил. Тут і там захлипала голосній-ше якась вдовиця. Тверді, мужицькі пястуки билися важко в груди, а уста довго й горячо цілували долівку княжої кімнати, немов благаючи сиру земленьку, щоби приняла в своє лоно найбільшого господаря сеї землі. До порога кімнати якийсь старий, сивий мужик бив головою і шепотів: «Аж тепер заберуть у мене мою ниву під Галичем, аж тепер, аж тепер...»
Не було тільки богатого міщанства, котре не могло забути покійному князеви масових вироків смерти по своїм бунті проти нього.
В бічній кімнатці сидів молоденький Ярослав, тепер уже князь на Галичі, Перемишлі, Звенигороді і Теребовлі. Сидів сумний, невеселий. Він чув, у якій важкій хвилі опустив його розумний батько, чув се всіми нервами. І вчився при його домовині, вчився зі стонів і молитв убогого народу за своїм батьком, вчився з неприсутности міщан при його тілі...
конях добігали гонці по ляцьку границю над Попрадом, Спиш і степ Чорноморський, стукаючи скрізь до воріт кріпостий, сторожевих замків та боярських дворищ. Вони кликали до походу ще в імени старого князя. Але в слід за ними бігли вісти, що Володимирко не сидить уже на золотім престолі Галича. Та мимо того княжеські сили збиралися поспішно на визначених постійних місцях збору і займали карпатські провали від Дуклі по Тухлю, від Тухлі по Борсуків Діл на верхнім Черемошу і по дебри Арделю, щоб заступити путь Уграм, союзникам Київа.
А третього дня по смерти Володимирка, серед небувалого здвигу бояр і народу навіть з дальших околиць, знесли путні бояри й полководці тіло князя у срібній домовині з високого замку і поклали на парадній, чорній колісниці з шістьма колесами, запряженій в 12 чорних коний. Востаннє мав князь переїхатися по городі при звуках рогів, труб і трембіт. Опісля похід рушив до церкви Пресвятої Богородиці. За домовиною йшла княгиня — вдова Евдокія, котру підтримували син і невістка. Перед нею востаннє несли пахучий огонь з кедрини, посиланої арабськими пахощами, привезеними з Багдаду, та сушеним васильком та маруною. За княгинею і дітьми ступав походний кінь покійного, покритий чорною паполомою. Провадили його два княжі полководці.
Князеви Ярославу здавалося, що він відпроваджує батька тільки на якусь, хоч і дивну прогульку. Він не міг погодитися з тим, що батька вже нема, що не буде можна до него піти і вислухати його живого, розумного слова, що краяло як ніж і сціляло як лік. На скруті глянув мимохіть на замок: він видався йому дуже пустим і немов чужим. І здавалося йому, що нема пощо вертати до того опущеного замку. Глянув на широку ленту Дністра, що плила вже спокійно попід замок і на поля та ліси за Дністром. І все те видалося йому супроти смерти батька якимсь малим і головно — байдужим. І знов вернула певність, що батько не помер, що він сидить там, у своїй кімнаті, а перед його двери-ми лежить як звичайно велика медведиця,— що всю ту історію з домовиною і похороном видумали скоморохи й попи...
Тут князь налякався власної думки, що була в такій разячій супе-речности з дійсністю. Дійсність, істина! Йому пригадалося — як батько за каждим разом, коли прислухувався, як його вчили учителі, говорив їм на відхіднім: «А головне в усякій науці, показати молодому умови істину, як воно де на правду є...» Скрізь і в усім спомин про батька, що помер, помер, помер. Молодий Ярослав на силу отрясався від неправдивого почування, що батько живе. І знов налякався: щойно тепер, майже перед церковними дверми почув сумне граннє дзвонів, хоч знав, що вони мусіли вже віддавна грати без уговку; щойно тепер перший раз побачив море воскових свічок в улицях Галича, щойно тепер узрів, що коні, які везли вулицями домовину, були дуже чорні.
— «Ум мій полонило горе»,— сказав собі молодий князь і випростувавшися, вступив у храм чорним оксамитом оббитий. Ще кілька разів затемнювався ум молодого князя, але тревало се коротко, і як єпископ Косьма станув у чорнім опараті біля срібної домовини, окруже-ної священиками в червоних як кров опаратах, тай почав пращати його батька, князь Ярослав був уже майже зовсім притомний і розумів надгробну промову. Владика говорив, показуючи лівою рукою на домовину його батька:
—    «Во імя Отця і Сина і святого Духа, Амінь. Духовенству й огнищанам, дружині і міщанам, купцям і гостям, смердам і закупам, ізгоям і жінкам ділаю відомим, що ктитор і благодітель святого храма сего, князь на Галичі, Перемишлі, Звенигороді і Теребовлі — Воло-димирко, син Володаря, внук Ростислава, з коліна Володимира Святого, з роду Рурикового,— правовірний, побожний і богочестивий, для убогих пан милосердний, суди я справедливий, будівничий престольного города сего і церков многих і кріпостий сильних, великий держитель волостий сих — зложив тяжкий клобук великокняжий і замкнув очі на вічний сон і супокій...»
Вже при згадці про милосерде й справедливість покійного князя зривалися тут і там короткі, на силу здержувані хлипання,— а тепер у храмі Богородиці вибухнув плачем убогий народ,— мовби перший раз почув сю вістку. Владика підняв обі руки в гору над домовиною, і народ утишився. Він говорив дальше:
—    «Помяни його Господи, як господаря доброго землі сеї, що боронив її від Угрина, Ляха і Половчина,— помяни його, Владико Небесний, як він помянув святині Твої і слуг Твоїх,— помяни його, Царю Всевишній, як він памятав про Твої сироти і вдовиці (—плач—), помяни струдженого трудами ратними'і ділами градними і справами державними князя і володітеля волости сеї, що в тяжкий час осиротив її...»
В церкві залунав голосний плач убогого народа. Заплакала тихо й княгиня Евдокія, закривши лице руками; крізь її як піна білі пальці падали тихо слези на край домовини мужа; їй пригадалися самотні, довгі ночі в княжеських замках, пустих для неї, що прийшла з світлиць царьгородських, за мужем, який був тільки гостем вдома. Глянула на сина й здержала свій плач, бо не ялося византійській царівні плакати разом хочби з боярськими жінками.
А Ярославу приємно було слухати теплих слів єпископа про покійного батька. Його горячі й блискучі згадки про добрі діла батька розсвічували синови темряву вічного сну, в який запав його батько. Тут Ярослав пізнав, що така добра згадка се одинока нагорода, яку людина має на землі, коли смерть замкне їй очі. І тут, над домовиною батька постановив в душі, заслужити й собі таку похвалу, на добрий довгий спомин потомних поколінь, що по нім житимуть. Але тут єпископ помалу почав звертати на иншу нуту, чисто політичну, зручно уладивши перехід до неї:
—    «Перед дверми святині своєї діткнув Ти його могутнього рукою своєю, щоб тут, перед очима його сина і наступника тай усего народа дати йому спокутувати гріхи його і чистого приняти до царства небесного, а тим, що переберуть велике і богате наслідство його од рода в род дати памятну науку, на знак, що ласкаве серце Твоє — для коліна Владимира Святого, для роду Рурикового! Люди ми всі і по людськи грішимо і милосерде знаходимо в очах Всевишнього. Але є гріхи, що нелегко знаходять прощенне у справедливости Божій. До гріхів таких належить ломаннє присяги, з Божим іменем звязаної! Бо сказано в Письмі Святім: «Паки слишасте, яко речено бисть древним: не во лжу кленешися, воздаси же Господеви клятви твоя! Аз же глаголю вам, не кляти ся всяко3: ні небом, яко престол єсть Божій, ні землею, яко под-ножіе єсть ногам Єго, ні Єрусалимом, яко град єсть великаго царя; ніже главою твоєю кленися, яко не можеши власа єдинаго біла или черна сотворити...» Тільки такому справедливому і побожному князеви, яким був покійний, простив Небесний Владика тяжкі гріхи його, бо покарав його вже тут, на сім світі, наглою і несподіваною смертю, не пустивши на останню молитву до святого храма свого. Се також знак Господньої любови і перестороги для улюбленого сина і наступника покійного князя, перестороги перед ломаннєм закона Божого і проли-вом крови правовірних. Чиж не вказує сам Господь у доброті і милосердю своїм праведної пути новому держителеви волостий сих? Чиж не кличе до нього батьківською карою: «Будеш великий як Володимир, могутній як Святослав і розумний як Олег, коли пошануєш заповіди мої! Розкоріню рід твій і скріплю нарід твій, коли пошануєш заповіди мої! А коли зломиш їх, горем і терпіннєм наповню душу твою, на дітях і внуках твоїх відібю злобу твою, попелом і голодом засиплю волость твою, опустошіє город твій престольний, а земля твоя жирови-щем стане для хижих орд чужинців...!»
Доси молодий князь уважно слухав проповіді владики. Був уже зовсім притомний. «Чи се має бути перша проба бояр, як мене молодого взяти в руки?» подумав син Володимирка і задумався. Не слухав уже так уважно дальшої промови владики, але тим уважнійше розбирав в думках події останніх днів і своє положеннє. Ті події потрясли всім його єством так сильно, як до сеї пори ніщо инше. Він чув, знав і розумів, що покійний батько лишив 3  Зовсім
йому добре загосподаровану волость, обставлену кріпостями, звязану міцними союзами, лишив добрих воє-водів і заправлену до боїв дружину та повну скарбницю, але не лишив довір я народу до роду свого. В тім усім треба-б у бутися і зжитися з тим, оглянути ту державу, котрій став умом і головою та направити блуд батька. А на те треба мира і ще раз мира. А тут оставив йому батько війну, завзяту війну з Київом, четверту з ряду — о ту нещасну частину Погорини, котру Київ вже тричі видирав з рук його бать-кови. І востаннє видер властиво: його покійний батько, побитий аж під Перемишлем, зрікся Погорини, зобовязався віддати її і заприсяг се тор-жественно тай наглою смертю припечатав зломанне присяги. Весь Галич ще під вражіннєм тої смерти, такої смерти! Знає про неї і дружина і народ. Деж від них можна вимагати, щоб ішли в поход ізза такої справи? І то в поход на всі сторони світа, бо союзники Київа напруть як звичайно з півночі і полудня, зі сходу і западу...
Молодий Ярослав почув в господнім храмі тягар колпака галицьких князів; перший раз почув його і похилився під ним, мов до молитви...
А що, як війни не дасться уникнути і вона скінчиться нещасливо? Мигнула йому думка. Старий батько вмів утримати волость проти всіх ворогів, але чи йому се вдасться? А як уникне війни через виданнє кріпостий Погорини, чи не видасть у руки завзятого суперника ключів до волости своєї? Чи не буде се початком кінця?
І йому пригадалися батьківські слова, що звеніли тепер, як глум ізза могили:
...«У кождій гарбі є для тебе місце і в кождім шатрі є нічліг для тебе, вмить знайдуться броди на степових ріках, вмить знайдуться човни на великім Доні...»
Перед очима станув йому дикий і непрівітний степ половецький і гіркий хліб ізгоя. Мимохіть подивився на свою молоду жінку, котру покійний батько вишукав для нього як запоруку на дні прикрости і смути. Він любив її за її відданість і улеглість, за її несмілість і чесноту. Але та любов була якась без життя і без запалу, він чув, що се не така любов, про яку оповідали, що жив нею Володимир Великий, хоч не мав у ній щастя.
Нараз тронуло його щось і мов приємним теплом розплилося по душі, змороженій думками про зимні вітри на половецькім степі: то владика робив перші кроки, щоб його погодити з народом Галича. Він говорив обережно і легко про масові вироки смерти покійного князя на галицьких міщан, що бунтувалися проти нього. Говорив дуже обережно серед мертвої тишини в битком забитій, катедральній церкві. В тій мертвій тишині так і чути було, що владика порушив найбільше наболілу справу, яка тяжким каменем налягла на відносини Володимирка до всіх верств населення, хоч дотикала властиво одної, тай тепер переходила в спадку на його сина. Владика Косьма пробував при домовині покійного Володимирка затерти сліди крови галицького міщанства і теплими словами заглушити стони казнених у погребах і тюрмах, жорстоко покалічених ворохобників, що мали тут рідню і родину. Він говорив, обернений до лав богатого міщанства, де блестіли парчі, сафія-ни, литі пояси і дорогі та цвітисті убори жіноцтва:
— «Невислідимі є стежки Божі і незбагнуті допусти Провидіння. І наймудрійші не знають, чи нещастє, що впало на них з Божої волі, не перешкодило ще більшому нещастю! Не одна матір, що плаче за сином, або сестра за братом, або жена за мужом, передвчасно погиб-шим, або скалічілим (в лавах міщанства можна було запримітити легкий, дрожачий рух, мов від порушення старої рани), не відає, не знає, що може в той спосіб охоронив Господь її сина, брата, мужа, її найдорожчу дитину, її опікуна (уриваний плач) — від гріха тяжкого, непростимого, від зневаги родичів і кревних, від убийств і кривд, від святотацтв і злочинів, яких бувби той син, брат, муж допустився, якби Божа мудрість не забрала йому в милосердю своїм життя або здо-ровля»...
Тихий, здавлюваний плач колихав народом у церкві, як вітер збіжем у полі, а сльози як горох котилися по блискучих намистах і дорогих уборах жіноцтва. То плакали жінки й старенькі матері, дочки й онуки показнених і посічених міщан. А мужчини понуро дивилися вземлю, від часу до часу споглядаючи без виразу на срібну домовину князя Володимирка.
Мусів се запримітити й єпископ але виобразованний на далекім Афоні і на византійськім дворі, де чув і учився від найліпших бесідників тодішнього світа, пробував дальше розбивати словом тверду скелю народної ненависти і жалю. Не хотів випустити одинокої нагоди перед лицем смерти.
Молодий князь Ярослав, котрого пекла тепер кожда слеза і кождий погляд, киданий на домовину батька, мав вражіннє, що владика зовсім непотрібно роздирає присклеплені рани галицького міщанства і робить його княжій власти медвежу прислугу. Але не мав ніякого способу, щоби звернути на се увагу владики.
Єпископ говорив дальше:
— «І всяких орудій добирає премудрість Божа для виконання незбагнутих замірів своїх: і води і вогню і війни і власти княжої! Тільки нерозумний чоловік носить у серці ненависть до орудія Господньої волі! Бо сказано в письмі святім, що не спаде волос з голови твоєї без волі Божої...! Будемо справедливі, бо лиш тоді зазнаємо спра-ведливости Божої! Згадаймо не тільки тверді діла тих, що не мають уже порахунків з сим світом, але й добрі їх діла поставмо на вагу совісти нашої, як робив Христос, Господь наш, у милосердію своїм: бо на образ і подобіє своє сотворив нас Отець наш небесний! Покажім-ся достойними тої ласки Його! Не судім нікого, аби нас не судили! А суд над иншими лишім справедливости Бога і милосердію його! Смерть всіх єднає, навіть ворогів найбільших! Відійшов на божий суд князь ваш, а тут стоїть перед вами його син і наслідник, який не провинився супроти нікого! Молодий і чистий, як цвіт у садах ваших, Богом благословенний! Задля злагоди з новим князем забудьмо старому все, чого ще не забули! Помолімся всі за душу усопшого князя, раба Божого Володимирка, що стоїть уже перед престолом Небесного Судиї!...»
В церкві счинився рух: духовенство, бояри й убогий народ зараз таки впали на коліна. Але богате міщанство стояло неподвижно, а з емпори, галєрії призначеної для жіноцтва, далі падали міщанські сльози, як горох рясні. Навіть у церковнім нартексі, де покутники очікували відпущення гріхів, міщани як мур стояли. Владика подивився в ту сторону і з уст його мимохіть вирвалися слова: «І остави нам долги наша, якоже і ми оставляєм должником нашим!»... Він тричі з притиском повторив ті слова і сам клякнув над домовиною покійного князя. Щойно тоді приклякло помалу й галицьке міщанство.
Богослуженнє кінчилося. Біля головного вівтаря завісили парадну, верхну, одіж покійного князя і відімкнули церковні підземелля, де бояри знесли срібну домовину з тілом князя. І Ярослав зійшов у темряву, пронизувану червонавим і золотистим світлом воскових свіч. Почув в нутрі, що батька вже дійсно нема і — не буде. З церкви доходив тут плач убогого народу, як запах кадила. Тяжко зробилося йому на душі. Всі думки щезли або зміліли. А як переломався їх душевний тягар, вернула знов думка про батька і здавалося йому, що в замку, котрий його батько побудував і укріпив, буде йому лекше, відчує близькість його духа і що там знайде вихід з свого трудного положення.
Клякнув біля домовини і молився. Недовго, але щиро. І почув полек-шу. Почув навіть у душі якесь дивне вдоволеннє, коли з останним ударом молотка в цьвяхи забивані в тисове віко, що прикривало срібну домовину батька, взяли дві найстарші боярині зперед матері-княгині пахучий огонь з кедрини і поклали перед його молоденьку подругу, що клячала поруч, а в головах домовини поставили два старі дружинники копіє покійного князя.
Вийшов з церкви, відітхнув. Сонце клонилося ід западови й червеню покривало широку, розлиту струю Дністра, що виглядала як пливуча кров.
В тій хвилі приступив до нього великий печатник і повідомив, що київський посол завернув з дороги на вістку про смерть князя Володимирка.


МОЛОДИЙ КНЯЗЬ І РАДА БОЯР

Глава трета, з котрої читач довідається, як утомлений попередними думками, молодий князь рішився в одній хвилі, не допустити до війни за всяку ціну і як щойно в розмові з київським послом охолонув і до ціни мира не хотів додати города Бужська; як київський посол узнав се за можливу основу до переговорів і домагався ще тільки згоди бояр; яке становище заняв провідник боярів, воєвода Халдієвич; як виглядала боярська рада під проводом князя; що говорив єпископ Косьма і боярин Микулич; як виглядали звіти про княжий скарб, про княжі магазини й житниці — причім пізнає найвисших достойників князя і їх вдачу той довідається про дух й вислід нарад.
На вістку, що київський посол завернув з дороги і проситиме зново послуханнє, князь Ярослав станув, як вкопаний. Сам Бог завертає посла, подумав. В тій хвилині рішився, ніяким чином не вдаватися у війну і приказав зараз припровадити до себе посла Великого Князя Ізяслава. Було се рішеннє молодого чоловіка, повзяте під першими вражіннями.
Нім прийшов київський посол, порозсилав князь окремих гонців до кількох полководців, котрих знав як прихильників усяких воєн, щоби навіть з дороги вертали на свої місця і приготовляли все до походу потрібне, бо поход розпічнеться невдовзі.
Перший раз мав молодий князь полагоджувати з чужим послом важне, державне діло. Чувся тим оживлений і боявся того кроку. Числив одначе на те, що і тут не опустить його дар зєднування собі людий, який запримітив у себе вже давнійше і який у нього високо цінив навіть його покійний батько.
Казав боярина Путятича спровадити до своєї мешкальної кімнати, без свідків, бо хотів запобічи тому, щоб його двораки і достойники бачили на його лиці яке небудь змішаннє або заклопотаннє.
До кімнати увійшов мужчина літ понад пятьдесять, з гладко обри-тим, худим лицем і поважним вусом. Очи мав спокійні, але дуже твердого погляду. Був богато одітий; великий варяжський меч, що мав його при боці, віддав отрокови перед дверми. Вступивши в кімнату, випростувався на весь ріст, опісля вклонився молодому князеви в пояс і промовив:
—    «Поклін могутньому князеви на Галичі, Перемишлі, Звенигоро-ді й Теребовлі і блаженний мир волостям його! На вість, що Богу сподобалося забрати до себе батька Твого, княже, завернув я з дороги в надії, що інакше прийме мене його син, про котрого тільки добрі вісти доходили до Київа й инших городів, де сидять потомки Рурика!»
Молодий князь встав і подав руку бояринови, кажучи: «І я чув багато доброго про тебе, боярине, і твій славний рід, що мечем і умом мно-го послужив нашій землі.»
Боярин з видимим вдоволеннєм вклонився молодому князеви. Князь вказав йому рукою на крісло. Київський посол сів і почав говорити:
—    «Ти, княже, був при тім присутний, як я покійному батькови твому зложив хресну грамоту, підписану під Перемишлем, і знаєш добре справу, в якій я приїхав до покійного батька твого. Навіть ціла Погорина Волость не варта тої крови, яку пролито доси за частину її. Вічна війна говорить о ту волость, від коли поспорилися о неї волинський князь Всеволод і київський Ярополк. Сто літ минає, від коли перша кров полилася за ту спірну волость, а я від найвчаснійшої молодости своєї нічого так часто не чув, як імена городів: Бужськ, Шумськ, Тихомель, Вигошів і Гнійниця! І якби ти загоїв ту гнійну і розятрену рану нашої землі, то мавби заслугу рівну Мономаховій!»
—    «Боярине!» сказав князь, «ти мігби батьком моїм бути, бо літами й досвідом багато старший ти від мене. Для того я не щоб тебе вчити, або щоб перед тобою показувати, що вже розумію лад державним ділам,— але на те, щоб показати всю трудність свого рішення, запитаю тебе: Чим Білгород Київу?»
—    «Білгород ключ Київу, княже!»
—    «А Бужськ ключ Галичу, боярине! Я пристав би, звернути Київу всі городи Погорини, але не Бужськ, що стоїть на границі лісів Волині і піль Поділля, що береже трьох сплавних рік моїх: Буга, Солотвини і Полтви! Ти як досвідчений вожд знаєш ціну города того і знаєш також, що ніяка сила не видре мені Бужська з його болот і мочар. Бужська не можу дати!»
—    «Вправді Бужськ то споконвіку волинський город, але на тій основі можуть бути переговори, княже.»
—    «Не переговори, а мир!»
—    «Не мир, а переговори, княже! Ти ще старим з'вичаєм не засів на престолі в церкві і ще галицькі бояри не цілували хреста на вірність тобі! А й опісля, княже, на кім ти опрешся, як від самого початку розійдешся з боярством? Бояри були одинокою підпорою покійного батька твого, що вмів перехитрити найхитрійших. Не роби вже першого діла без волі їх. Хоч уважають тебе розумом рівним найбільшим з Рурикового роду, але нім ти ще убувся на престолі, послухай ради старого, київського посла, бо не все тобі вороже, що з Київа приходить. Навіть наш князь Ізяслав згадує тебе добрими словами»...
Молодий галицький князь почервонів з заклопотання. Він почув, що зробив ошибку, що показався недосвідченим молодиком, який не знає навіть своїх домашніх відносин — і то супроти чоловіка, що знав до подробиць всю спадщину його! Але рівночасно відчув у словах і раді київського посла щиру прихильність до себе. Змішаний, як молода дівчина, промовив:
—    «Твоя правда, боярине, і я дійсно вдячний за науку тай приємно мені, що від Путятича її одержав. Скоро прикажу скликати раду бояр, а ти будь гостем у моїм теремі з дружинниками своїми. А великого Князя Ізяслава згадую і я тільки добре і не забуду ніколи, як він брав мене нераз на коліна малим дитятем.»
Київський посол з нетаємним вдоволеннєм попращав молодого князя, дякуючи за гостину і заявляючи, що має в Галичі кревних бояр.
По його відході приказав Ярослав завізвати до себе старого воєводу Івана Халдієвича. До комнати увійшов великий старуган, з білою як сніг бородою, сивими вусами і білим волоссєм. Зпід білих бров світили сині очі коліру води, що немов говорили: багато княжих тайн, багато людських справ бачили ми. Сей воєвода вратував свого часу престол Володимиркови.
Було се в часі другої війни Володимирка з попередником Ізяслава, київським князем Всеволодом, котра вивязалася з подій, звязаних з першою війною між ними. В&лодимирко виповів першу війну Всеволодови ізза того, що той посадив свого сина Святополка на Волині, до котрої Володимирко мав претенсії. Всеволод в союзі з Ляхами, котрих привів зять його Болеслав, та всіми дикими Половцями і багатьома князями Рурикового роду двигнувся проти Володимирка і так його стиснув, що він мусів окупити мир 1400 гривнами срібла. Утомлений і знеохочений тим неповодженнєм виїхав Володимирко на лови, в тись-‘меницькі ліси, щоб відітхнути по воєнних трудах. Тоді галицькі міщани в його неприсутности созвонили віче і сказали: Дуже неспокійного духа має в собі наш князь і без огляду на перемагаючі сили противників виповідає війну, якої виграти не може. Тай рішили позбавити його престола й волости і призвати на княженнє Івана Берладника, сина Ростислава II, що княжив тоді в Звенигороді. Але він тільки 3 тижні вдержався на галицькім князівстві, бо Володимирко при помочі воєводи Халдієвича, що зорганізував боярські сили, розбив і строго покарав бунтівників4. Іван Берладник став ізгоєм і втік до київського князя Всеволода. Володимирко зажадав його видачі. Всеволод відмовив. Тоді Володимирко вдруге виповів йому війну. Сим разом заскочив Всеволода несподівано, бо київський князь і не думав, щоб Володимирко в такий короткий час і по такім великім погромі міг відважитися на нову війну. Скоро посунувся Володимирко аж у землі Великого Князівства Київського, дійшов до города Прилуки, обляг його і здобув. Та згодом постягалися сили Всеволода і наспіли його союзники: Ляхи, Половці, а також другі князі Рурикового роду. Перед такими силами противника почав Володимирко відворот і відступив аж за Звенигород. В тій стадії війни зробили противники Володимирка засадничу похибку: замість пігнатися дальше за уступаючим князем, облягли серед зими5 кріпкий Звенигород, заосмотрений в усякі припаси і хоч не велику, але дібрану залогу, на чолі котрої стояв воєвода Халдієвич. Несподівано пустила студінь, почали падати дощі і сніг стік так, що Володимирко не міг доставити відсічі свому городу. А Всеволод при казав до саний доробити колеса та підкотив пороки під город і первий день повалив остроги кругом нього. А другого дня Звенигородці созвонили віче й хотіли передати город. Тоді воєвода Халдієвич увязнив на вічу трьох найвизначнійших провідників міщанства, приказав їх розрубати мечами в пів і скинути їх тіла з городських стін. Се поділало так, що коли третої днини Всеволод почав приступ на город з усіх сторін, Звенигородські міщани не думали вже про здачу й боролися завзято від ран-ної зорі «до пізної вечірні», а коли Всеволодові війська в трьох місцях зажгли город, угасили пожежу і дальше боролися. Тоді Всеволод уступив. Так витревало і кріпко боронився Халдієвич, аж поки противники не зужили своїх сил безуспішними наступами. Всеволод уступив з нічим і почав приготування до нової війни, стягаючи ще більші сили. Та серед тих приготовань помер, а о київський престол почалася війна між Ізяславом Новгородским і Юрієм Суздальським, в котрій побідив Ізяслав, що саме тепер княжив у Київі.
Такі заслуги положив в останних часах супроти держави старий воєвода, родом з Володимира Волинського; він памятав іще діда теперішнього князя і був при хрещенню Ярослава. Ярослав шанував його може навіть більше чим батька, бо був се чоловік без підступу і хитрости, тип старого, правдомовного лицаря. А старий воєвода любив молоденького князя, що від колиски виростав на його очах. Він учив його воєнної штуки, перший по5  1146 р.
казував йому, як уставляти градні сосуди, як висилати наворотниці, як уставляти військо до бою.
Молодий князь сердечно привитав старого воєводу, могутного провідника бояр, оправдуючися перед ним, що досі не міг його попросити на розмову.
—    «Знаю, знаю», відповів старий воєвода, приймаючи запросини, сісти біля князя, «тепер був у тебе, княже; київський посол.»
—    «Якраз в тій справі хочу тебе просити о пораду, нім скличу раду бояр. Я тепер вагаюся в тій справі, хоч недавно рішився був проводити війну і навіть приказав кільком полководцям, приготовити все до скорого походу. Як твоя думка в справі мира з Київом?» — запитав князь, хоч знав, що воєвода буде за війною.
Йому було ніяково, що підходить учителя свого. Але в душі оправдував себе науками батька, котрий йому нераз говорив: «Будь хитрий лис і розумний як вуж, а думок своїх не зраджуй нікому, бо ти князь і рівного тобі нема у волости твоїй». Ще в острійшій формі, хоч ніжнійшим тоном, вбивала йому в память те саме і матір, що любила його понад усе. Для неї все тут було й остало чужим і синови свому нераз говорила, що тільки його очи пригадують їй рідний край з його веселим сонцем. Ділав докладно по науці батька. У своїй грі почав відчувати якусь невідому перед тим приємність, яку відчуває все слабша людина, коли має нагоду перемогти міцнійшу. Але та дивна приємність була така тяжка, як гріх. Він аж мусів боронити себе перед нею, толкуючи собі що тільки в той спосіб дотримає батьківської присяги і може тим вратує батька від адських мук, що так не допустить до війни і проливу крови. Але тягар почував мимо всего. І знов пригадав собі слова владики, про тяжкий великокняжний клобук, одідиче-ний по батьку. Старий воєвода не знав, що діється в душі князя. Звичайно запитав:
—    «Хочеш сказати в справі видачі городів Погорини?»
—    «Так.»
—    «Чи ти прирік уже що послу київського князя?»
—    «І так і ні. Я показав перед ним охоту до мира. Але стануло на тім, що вперед скличу раду бояр.»
—    «Ти розумно зробив, княже»,— відповів старий воєвода, видимо втішений тим, що його ученик так спритно знайшовся в першім державнім ділі. А молодий князь почервонів від того признання, почуваючи, що властиво відступом отримав його, бо не признався до своєї ошибки. Старий воєвода, немов прочуваючи се, запитав:
—    «А як далеко посунув ти свою охоту до замирення княже?»
—    «Я застеріг собі, що не віддам Бужська!»
—    «Дуже гарно застеріг ти се, княже, бо сей город то ключ до волости твоєї від півночі і до Погорини не належить!»
Тут князь переповів воєводі свої думки і побоювання, які мучили його в церкві св. Богородиці на похороні батька. Замовчав тільки те, що богате міщанство подякувало за запросини на велику стипу по покійнім князеви, бо не хотів сам показувати навіть воєводі, що не може числити на поміч міщанства.
Старий воєвода уважно слухав оповідання Ярослава, а коли той скінчив, відповів:
—    «Так, ти, княже, одідичив по покійному батьку своїм не тільки волость, але й ум його. І він так усе думав про всякі можливости в будуччині, все обдумував докладно, що може бути і як може бути і як боротися з тим, що наступити може. Але»,— старий воєвода все думав по-вояцьки,— «твій покійний батько знав, що в усім є такий лад, як у війську: наперед ідуть наворотниці, щойно за ними головна сила війська; полк, пущений до бою, вже не в твоїх руках, він має вже власну долю, як стріла, випущена з лука, а твій ще тільки той полк, що дивиться на битву. Наворотниця може вернути розбита. Се не значить ще, що битва програна. А програна битва не значить іще, що війна програна. А програна війна не значить іще, що волость втрачена, княже! Але те, що випустиш з рук добровільно, не є вже у тебе, а коли випустиш ворогови, то втрату подвійно болючо чутимеш! А як се буде цінна річ, то втрати взагалі забути не мож. Ти слушно уважаєш Бужськ ключем свого Галича, але мусиш знати, що Шумськ, Тихомель, Виго-шів і Гнійниця — се зубці того ключа...! Без них тобі правити сею волостю так само, як мені меч держати без отсих трьох пальців, котрі я утратив при здобуванню Шумська...»
Старий воєвода витягнув і положив на стіл свою праву руку, що мала тільки два пальці.
Князь відповів: «Коли-б ти втратив їх був у молодшім віці, то остав-ші пальці так сильно розрослися би, що ними мігби ти держати меч не гірше, коли не ліпше, чим усіма. Молодий ще я і моя держава скріпляється, стає люднійша і богатша. Вона може переболіти таку частинну втрату і діждатися нагоди, щоб знов відзискати її тай ще нові землі придбати! Щож ти на се, воєводо?»
—    «Я ніколи не сумнівався в розум Володимиркового сина. Не сумніваюся й тепер, що твої думки можуть бути слушні. Скажу тобі лиш те, що труднійше збільшити свою волость, коли її наперед зменшиться тай що коли зменшення мусіло-б уже наступити, то нехай відповідає ?а се і рада бояр, а не ти сам.»
—    «А коли вона постановить війну?»
—    «То нехай і за неї відповідає перед Богом і народом Галича, а ти, княже, не бери на свою молоду голову ні крови, ні пятна утрати!»
—    «Порозумійся з великим печатником і скличте за тиждень раду бояр і всіх полководців!»

* * *

На семий день рано, як сонце вихилилося зпоза темних лісів і за-блестіло на золотих копулах церков у Галичі та пригородах його, зароїлося на замковій горі від бояр і їх почотів. До радної гридниці у княжім теремі входили повагом галицькі бояри, воєводи, полководці і тисяцькі та начальники більших городів і кріпостей. В дорогих уборах, в золотих, широких поясах, у сафіянових чоботях зі срібними підковами входили на салю рослі, заживні достойники, переважно з сивим або шпакуватим волоссєм. Тільки тут і там видно було одного та другого начальника кріпости, вояка старої дати, що приїхав до свого князя в звичайній вояцькій одежі, в якій його застав княжий післанець. В мирних часах всі відкладали мечі й иншу збрую та входили на салю без ніякого оружя. Тільки княжі намісники з Перемишля, Звениго-рода, Теребовлі і Бужська мали звичаєвий привілей, вступати до радної гридниці з короткими мечами при боці. Кромі них входили з оружем тільки князь та свояки князя і чужі суверени. Тепер було інакше.
Гордість і почуттє сили пробивалися в тих блискучих постатях, що з шумом входили до палати і радної салі.
Князя ще не було, але мав уже невдовзі появитися, бо по обох боках його престол а стояла вже почесна сторожа: дванайцять молодих отроків з найліпших боярських родів, що держали перед собою червоні щити і нагі мечі. А на столі, при котрім засідав найвисший заступник князя в судейських справах, лежала вже отворена «Руська Правда» в трьох ріжних примірниках і в ріжних редакціях. На першій, оправленій в золото і призначеній до ужитку князя, була напись: «Правда, установлена Руской земли, єгда ся сувокупиль Изяслав, Всеволод, Святослав, сьіньї Ярослава Мудрого и Росняко, Печениги, Мики-дор Киянин, Чюдин, Микула, воєводи тиуни и боярьі ихь.» На другій, оправленій у срібло і призначеній до ужитку княжого заступника в судейських справах була напись: «Устав Великого Князя Ярослава Владимерича о судьях». На третій книзі призначеній до ужитку кож-дого з учасників ради й оправленій у червонии сафіян, була напись: «Суд Ярославль Володимирица». Перед столом, при котрім засідав єпископ, лежало замкнене ще Святе Письмо в дорогій оправі зі слоневої кости.
Коли бояри й инші члени ради позанимали вже місця, відчинилися рівночасно двері численного ряду кімнат, крізь котрі мав переходити князь і загреміли роги з чотирох башт замкових. Попереджений галицьким єпископом і окружений найвизначнійшими воєводами й пут-ними боярами, вступив до престольної салі молоденький князь Ярослав з русявим, гарним волоссєм і сталево-синявими очима, стрункий і легкий, як дівчина, в дорогій одежі, з княжим колпаком на голові і батьківським мечем при боці. Між поважними й суворими лицями бояр робив вражіннє ще молодшого, як в дійсности був. Виглядав немов казочний цвіт папороті-щастя серед старого ліса. Всі бояри повстали: їх очі мимохіть звернулися на молоденького князя і горді боярські голови похилилися більше перед красою його розумних очий і молодости, чим перед княжим колпаком, що заступав корону.
Ярослав поважно перейшов салю, відклонюючися приязно на обі сторони. Чув по атмосфері, що тут нема для нього ворожого настрою.
І дійсно: могутні галицькі бояри любили Ярослава, передовсім як сина покійного князя Володимирка, що віддав у їх руки великі впливи.
Легким але певним кроком вступив молодий син Володимирка на застелені византійськими килимами степені престола, сів на золотоко-ванім батьківськім столі, не знимаючи княжого клобука по старому звичаю і повним достоїнства рухом дав знак, що члени ради можуть заняти свої місця. Повагом усіли бояри.
Сей перший виступ молоденького князя всім присутним очевидно припав до вподоби ізза свободи й природности його поведення та несподіваного достоїнства в такого молодика. Гордим, галицьким боярам було приємно мати такого князя. По великій салі тут і там понісся легкий шепіт признання. Опісля стало тихо як у церкві. Всі з напруженням очікували перших слів нового князя. Видно було, що ті старі, в боях і коромолах посивілі люди з розбитими голосами хотіли почути звінкий, чистий голосок свого молоденького князя, котрому з очий і лиця била інтелігенція. І дійсно: князь Ярослав заговорив звінко, плавно, поточисто, якби сріблом сипав.
Заслухалися на його мову зібрані бояри так, що аж коли князь скінчив її, побачили, що говорив до них, стоячи. Батько його Володимирко, говорив до них, сидячи, і сю новину взяли бояри за признаку поважання їх зі сторони молодого князя. Се ще більше приязно настроїло їх до нього. І зміст промови молодого князя був так дібраний кож-дим її словом, що не дразнив непотрібно похвалами Володимирка тих зпоміж бояр, що їх в останнім часі позасуджував старий князь на зворот загарбаних ним смердів, тай не мав у собі нічого немилого боярству. Молодий князь говорив:
—    «Сподобалося Богу, взяти зі світа покійного батька мого та вло-жити тяжкий колпак галицького князя на мою за молоду ще голову. І все те сталося в дуже прикрій хвилі, коли над Галичем зависла війна. На вістку про смерть мого батька завернув з дороги київський посол, що виповів вже війну, щоби предложити ще й мені мир за ціну городів Погорини. Щоб розвязати сю трудну справу, скликав я тут всесвітлу раду бояр і воєводів і прошу вас о пораду мені молодому — в тій надії, що заша прихильність до мене рівно велика, як досвід і розум сивих голов ваших, що багато передумали для добра нашої землі. А що всяку справу слід зачинати з Богом, прошу єпископа, уділити нам благословенія свого!»
Молодий князь усів, обкинув очима раду й набрав переконання, що не звернули уваги на те, як спритно він уділив голосу прихиль-никови мира.
Владика Косьма піднявся з місця і, звернувши золотий хрест до князя, промовив:
—    «Благословлю нового князя й господина волости сеї від щирої душі і щирого серця і молю Бога, щоб утревалив панування його як великого князя мира, що противиться братовбивчій війні! Благословлю молодого сина князя Володимирка, що хоче додержати присяги батька свого! Благословлю побожного князя сего, що противиться проливу крови христіянської»!
Серед боярської ради піднявся легкий, ледви замітний шум. Присутні групами стали порозуміватися між собою. Всі очима шукали за поглядом старого воєводи Халдієвича. Але він уперто розмовляв з печатником, вижидаючи розвитку нарад. По хвилі виступив один з найпо-важнійших, боярин Іван Микулич з Надвірної, сивий, заживний мужчина. Він разом з молодшим братом своїм Мирославом колись часто послував до заграничних дворів і пізнав багато світа. На старість осів на місці і займався господаркою. Знаний був як спритний і розумний хоч скупий чоловік. Його свояк був княжим намісником у Бужську і через те Микулич належав до противників тих, що хотіли сповнити хресну грамоту. Він за дозволом князя повагом став говорити:
—    «Тут напевно не знайдеться такий, що не годився-б на частину промови владики, а саме на його благословенство, уділене новому князеви (тут боярин уклонився Ярославу), котрого ми всі високо цінимо й шануємо. Але тут позволив собі галицький владика, вдатися ще в державну справу, котра вимагає довшої розваги, нім взагалі щонебудь буде можна рішити про неї. Покійного князя ми все підпирали як слід і тішився він у нас великим признаннєм за свій розум. По першім виступі князя Ярослава бачимо всі, що він дійсно син Володимирка. Новий князь поступив так, як не соромйвся-б поступити і найдосвіднійший муж, він здержався від вислову своєї думки, щоб почути думку ради, яку задля того скликав. І для того я не розумію, яким способом галицький владика побачив у словах князя те, чого в них не було, а саме: охоту до видачі городів Погорини, чи пак до замирення з Київом. Щодо братовбийчої війни, то не ми її починали, а вже певно не молодий князь наш! Ми маємо надію, що він не схоче розпочати княжен-ня свого розтрачуваннєм батьківської спадщини, яку ми кровю і трудом своїм здобували!»
Старий боярин почервонів з досади і тяжко сів на тисове крісло, а з членів ради піднявся суперник владики о вплив на Володимирка, княжий заступник у судейських ділах, Гражданцем званий і попросив князя о голос. Князь знаючи, що він своїм звичаєм спробує завдати владиці якесь круте питаннє, сказав:
—    «Нім почую вашу думку, мої достойні дорадники, прошу воєводу Халдієвича, представити скількість і силу війська нашого та висказати свою думку про те, чи, як довго і з яким успіхом моглиб ми видержати напір Київа й усіх союзників його!»
Се рішеннє князя припало до вподоби і прихильникам і противникам мира. Перші чули, що князь в той спосіб старається впровадити нараду на спокійні тори тай сподівалися, що вже зі звіту воєводи покажеться, що нема потрібної сили на веденнє нової війни бо всі знали, що покійний Володимирко надшарпав свої полки і думали, що княжий скарб пішов на веденнє війни та на перекупства сусідських полководців. Другі знов були вдоволені тим, що князь дає в той спосіб річеву основу дальшій нараді і то над справою війни, а не мира. А одні і другі тішилися тим, що князь не допустив до голосу спритного правника, котрий уже за часів, Володимирка не одному бояринови дав доброго чосу в процесах своїми штучками, яких навчився в італійських школах і византійських академіях, а любив мішатися також до справ, на яких не багато розумівся.
Старий воєвода Халдієвич відступив від печатника, вклонився князеви і підійшовши блисше до престола, станув обернений лицем до ради, витягнув ізза широкого пояса невеличкий «хартос» з самаркандського паперу, розвинув його і не дивлячися в нього, почав повагом говорити:
—    «Такі тепер сили і розклад полків княжих: В Галичі, Перемишлі, Звенигороді і Теребовлі та пригородах їх стоїть „дванайцять княжих полків, між ними два полки чужих наімників; в Гнойниці три полки, в Шумську, Тихомлі й Вигошеві по два, в Бужську і Ярославі по одному, в Сяноці і здовж його провалів два полки, в Синевідську і провалі тухлянськім два, в провалах Бурсуків Діл і Родна Баня два, в Ушиці оден, в Пліснеську, Тисьмениці й Коломиї по одному, разом 33, в тім пять полків чужих наємників. В те не вчислено сторожевих і посилкових відділів у Вістовій, Любачеві, Гологорах і Бакоті, бо вони також в часі війни мусять робити свою службу, хоч і в инших місцях. Майже вдруге тільки сили представляють полки і відділи бо ярів, розміщені в усіх инших городах і при дворищах бояр»...
—    «Вони в потребі княжі полки!» лунало з усіх сторін салі від прихильників війни.
—    «Ще не показав ніхто потреби війни!» — відгукували противники її.
Князь підняв руку і рада стишилася. По окликах бояр знав уже, хто за війною, хто проти війни, а хто нерішений ще, чого зрештою і перед тим сподівався: перший оклик походив від прибувших полководців і тих бояр, що мали свої добра в безпечних місцях, як майже всі, що сиділи в Карпатах і на Підгірю (з виїмкою «припровальних») тай ті, що сиділи в глибині краю або були начальниками недоступних городів. їм війна, навіть програна, все таки могла принести більше користи чим страт. Инші були проти війни. Вони очевидно були в мен-шости супроти перших бояр і полководців, що також з малими виїмками походили з бояр. Але та меншість не була така, щоб її неможливо було зробити більшістю. Старі бояри, що стояли вже над могилою, не висказали своєї думки. На них міг мати вплив єпископ і старий ігумен монастиря св. Іоана, де неодин з тих старців заходив і любив перемешкувати.
В сій хвилі рішився князь, по бесіді Халдієвича і звітах скарбника та начальників житниць і складів оружа, перервати нараду до завтрашнього дня ji в тім часі вплинути на Гражданця, котрий був спритним бесідником та звести нерішених бояр з єпископом й ігуменом.
Воєвода говорив дальше:
—    «В разі нападу на нас можемо ще числити на оружну силу городів, то є міщанства, котра докладнійше дасться обчислити щойно по перегляді писемних звітів поодиноких начальників, які саме порядкуються в княжій канцелярії. Сили ті можуть при добрих обставинах навіть рішати, як свого часу рішили в обляженім Звенигороді; одначе в склад походних полків увійшлиб на разі тільки в незначній мірі. В разі великої потреби і якби були гроші, можна-б ще старим звичаєм набрати ратників що пятий впавший жереб по всій землі галицькій. Але се вимагає часу...
«Труднійше друге питання, яке завдав мені мій князь. Воно тому труднійше, бо ще не знати, з якими силами рушать проти нас противники. Кождого з окрема ми не боїмося. Навіть блискучий Київ не страшний нам, якби ми заступили йому путь, станувши здовж східної границі. Бо ми за плечима мали-б свою волость, твердині Погорини, Пліснеськ і Теребовль, де твій покійний батько, княже, нагромадив доволі засобів і сосудів. А київські полки малиб за собою лиш шляхи далекі і ліси великі. Можемо приняти, що тепер Київ двигне проти нас около три четверті тілько полків, як має наш князь тай усі бояри і що майже вдруге тілько прийде йому в поміч з союзних волостий Рури-ковичів. З ляцьких князів лиш два входити можуть в рахубу: краківський Владислав і сандомірський Генрик, останній не конче напевно, бо має тепер клопіт з племенем Ятвягів і разом з братом Мечиславом, князем гнізненським та братом Болеславом, князем мазовецьким ненавидять краківського, а всі вони не любляться між собою. Супроти того найбільшу небезпеку представляє король угорський Геза, шурин Ізяслава, що зараз двигнеться на Сянік і Перемишль, тай задержить ще до того частину наших сил у Провалі Тухлянськім і на Родній Бані. А на Кучелемин, Ушицю і Бакоту скочить ще князь берладсь-кий, Іван Ростиславич, внук Володаря!»...
Тут прихильники війни замахали руками. Далися чути оклики:
—    «З якими силами? Деж у нього полки?»
—    «З волоськими чабанами, з половецькими розбишаками, зі степовими волоцюгами!»
—    «Лекше струбіти їх, як удержати!»
—    «Чиж вам за мало сил ворогів, які я вичислив перед тим?»
—    «А деж союзники наші? Де цісар Мануїл? Де князь суздальський? Де половецькі хани?» Лунало з усіх сторін, аж поки Ярослав не підніс в гору руки. Рада втишалася і воєвода говорив дальше:
—    «Союзники далеко. Половці непевні; вони проти такої сили нерадо йдуть. А нім Византія перейде Дунай, нім князь суздальський дійде під Чернигів, вже київські полки будуть на Сереті і Угри з Ляхами зрабують пів землі! Значить — ми вже тоді будемо о половину слабші!»
—    «Нім наші посли ще до них дійдуть!»
—    «І чи взагалі дійдуть?» закричали противники війни.
—    «Зате берладський князь напевно зявиться зза верхів Ар-делю!»
—    «І знайде тут добрих провідників!» гукали ті бояри, що були противні війні.
Воєнна партія зі зростаючим здивуваннєм слухала промови свого довголітного провідника, що говорив тепер проти війни. Оден Ярослав чув по його тоні, що він зараз виразніще заговорить і розумів, що дотеперішний зміст його промови був властиво сильно за війною: завзятий воєвода Халдієвич, здобувець городів Погорини, хотів очевидно викликати велику, затяжну війну і якраз для того представляв боярам весь її тягар, щоб побудити їх до напруження всіх сил.
Ярослав не помилився. Старий воєвода заговорив дальше з особлив-шим притиском тай так голосно, що князь не потребував утишувати ради:
—    «І для того, пресвітла радо бояр і полководців, я є за тим, щоб ми всі сили, які маємо і можемо мати, зібрали зараз і вдарили в той бік обруча ворогів наших, де можна його переломати! Ми мусимо потроїти свої сили і засоби. Тоді витримаємо до часу, нім цісар Емануїл так зашарпає Гезу, що він на лоб на шию поверне за Карпати! Ми мусимо так довго не дати знищити галицьку волость, поки суздальський князь не підійде під Київ, а половецькі хани за Змиїний Вал. Тоді руські полки ще скорше повернуть як прийдуть! А з иншими ворогами дамо собі легко раду. Вони самі розтічуться, гнані нашими полками. Я уважаю Погорину Волость, так само як покійний батько нашого князя, за таку важну для нас землю, що навіть не буду говорити про вагу її. Впрочім тут ніхто доси не заперечив сього. Але на те, щоб ми її задержали, треба і нам, боярам, підперти з усіх сил князя нашого Ярослава, як ми підпирали батька його, підперти полками, засобами і грішми. Особливо грішми! Вони нам повернуться сторицею!»
Бурливі оклики одобрення залунали в усій салі, піднявся шум, якби війна вже була постановлена. Прихильники мира втратили всяку надію на мир. Тільки один князь Ярослав, не тратив її. Він весь час застановлявся, чи старий воєвода зміркував, що нарочно тепер отримав голос, щоб опісля, коли зійдеться ще більше бояр, не мало його повторене слово первісної сили.
Князь дуже був у душі заінтересований тим, як скінчиться його перша боротьба, дужаннє молодого чоловіка з радою старих бояр, дорадників його батька. Чув, що та хитрість, при помочі якої боровся, вступила в нього щойно від хвилі, як став князем. Перед тим мав душу, чисту від неї. Чув, як щось нового виростає в його душі і росте з дивною скорістю. І тим дужше бажав собі, не допустити до війни, щоб у спокою упорядкувати свою волость і свій ум, розораний новими подіями, упорядкувати по своїй думці.
А воєвода кінчив свою промову:
—    «Зробивши все, але то все, що в нашій силі, витримаємо напір, нім прийде підмога. Бо полки галицької землі, як показало княженнє Володимирка, тверді і не йдуть, в розтіч навіть перед найбільшою ворожою силою. їх можна ізсічи, але годі перестрашити! Вони не уступають в нічім не то Ляхам, ні Уграм, але навіть варяжським дружинам, які складаються з найліпшого добору тих, що мають відвагу, йти в далеку чужину. А кромі них і далеких союзників можемо мати ще одного союзника, якого так добре випробував покійний князь Володимирко. Се срібло і золото! Сего вірного союзника можете за кільканайцять днів попривозити з усіх усюдів до княжого терему. Я скінчив.»
Майже всі мали вражіннє, що війна була так, якби рішена.
Умом молодого князя заволоділо на хвилину прикре почуваннє. Йому здавалося в часі, як воєвода проголошував другу частину своєї промови, що на його місци мігби рівно добре сидіти який небудь боярин. Мав ніякове вражіннє, що з ним не числяться тут — у такій важній справі! «Чи так само відважився би був говорити хочби воєвода Халдієвич, якби тут, на сім золотім столі сидів мій покійний батько?» — подумав Ярослав. Але се прикре почуваннє тревало тільки хвилину. Князь витолкував собі, що робить кривду старому воєводі. Бо по перше: сам йому приказав, висказатися подрібно в справі війни і воєвода тільки сповнив його припорученнє, отверто і рішучо, як яло старому жов-нірови, не скриваючи й усіх трудностий, звязаних з війною. По друге: за Володимирка він не говорив би так, бо вони оба становили немов один дух в двох тілах, отож за нього все те сказав би був старий князь.
Тут Ярослав почув, що його погляди і молодість сильно відріж-няють його від сього збору старих дружинників і достойників. Вкінці пригадав собі батьківські слова, нераз повторювані: «Воєвода Халдієвич належить до тих людей, що як навіть скажуть тобі щось прикрого в очі, то тим певнійший можеш бути, що поза очі боронитимуть тебе все і всюди. Він для мене рівно цінний, як городи, які здобув для моєї волости».
Заслужена старість має свої права, подумав молодий князь і позбув-шися своїх хвилевих, прикрих почувань, знов повеселійшав. По бесіді воєводи запанувала тишина, опісля легкий шум розмов, серед котрого залунав звінкий голос молодого князя, що немов знов брав у руки керму нарад:
— «Промовляти має великий скарбник, путний боярин Любора-дич!»
Між сидячими боярами піднявся старший уже чоловік, з волоссєм припорошеним сивиною, в скромній одежі, без жадного перстеня на пальцях, тільки з писальцем, оправленим в золото. Розвинув довжелезний хартос, вийшов з ним і станув біля престола та почав його відчитувати одностайним, хоч звінким голосом, немов котивби стрібло по столі. Він мав славу чесного й випробуваного скарбника. І дійсно — старий князь бувби може без нього не міг усе мати заповненого скарбу, з якого часто і багато черпав на свої війни й перекупства, викупи й контрибуції.
Всі ждали на остаточні висліди його звіту. Але він читав і читав, аж дивно було, як того письма змістилося тілько на однім хартосі. Читав про доходи з кождого города, про купецькі данини, про видатки на платню наємним полкам і т. д., і т. д. Вкінці прийшов до висновків, що як заплатиться ков6 наємним полкам на пів року наперед, то в княжім скарбі остане 3 тисячі гривен сріблом, 5 тисяч куницями й около дві тисячі золотом тай иншими дорогоцінностями. «Одначе, додав, маю від покійного князя припорученнє, повідомити його сина і наступника на самоті про більші, тайні видатки, які треба доконче відносити й отсим прошу о послуханнє в тій справі.»
Ярослав занепокоївся тими видатками; але пригадав собі, що покійний батько на византійський зразок часто уживав тайних агентів і на заграничних дворах і в Галичі. Успокоївся і сказав:
—    «Прийдеш, боярине, до мене ще днесь по западі сонця.— Промовляти має начальник княжих складів, путний боярин Іван Судисла-вич!»
З боярських лав виступив старий батько відомого нам уже боярина Василя Судиславича; він був білий як голуб, але черствий і живий. Знаний як противник воєн; мав лице пооране близнами від мечевих ударів. Від двайцяти літ завідував княжими складами і добре памятав ще Ярославового діда. Ніхто більше від сего боярина не причинився до того, що князь Володимирко міг провадити такі часті війни. Бо боярин Іван Судиславич утримував княжі склади у великім порядку і хоч все нарікав на війни, але все мав приготоване до них. Він знав на память, в котрім складі що було і в якій скількости. Без ніяких записок почав живо реферувати свою справу, переплітаючи звіт дотепами проти прихильників війни.
Вислід його звіту був такий, що покійний князь Володимирко найліпше заосмотрив в оруже і всякі припаси кріпости і городи на сході, «аби київський князь не потребував за тим далеко йти і нищити галицьку землю»... «Зате не був покійний князь ласкав на убогих Ляхів і перший склад умістив щойно в Перемишлі, який не так легко здобути, а як-би й здобули вороги, то все забралиб Угри, бо вони міцнійші від Ляхів, за що ручить воєвода Халдієвич.»
На сей двозначний дотеп голосно засміялися противники війни, засміявся й старий воєвода, протестуючи проти такої інтерпретації своєї промови. «Але я йому своєї голови не дам!» закінчив промову своїм улюбленим окликом старий боярин Іван Судиславич і домагався в разі ухвалення війни найменше трьох тисяч гривен на нові засоби.
—    «Промовляти має начальник княжих житниць, путний боярин Лисинич!»
З боярських лав виступив присадкуватий, кремезний і грубий старуган, з добродушим лицем і ярко синіми очима, без одного волоска на голові. Виглядав як подоба якогось доброго бога старої віри. ї він був знаний з того, що чим ліпший був урожай, чим повнійші княжі житниці, тим тяжше нарікав. Але заосмотреннє все мав знамените. Бо старий князь умів добирати собі людий, причім приговорював жартом: «Досить їм, що здирають народ!»
На вид боярина Лисинича посипалися ріжні уваги про тяжкі роки. «Може хоч ся осінь удалася йому!» замітив глумливо Микулич з Надвірної. Але ніхто не засміявся. Бо боярин Лисинич мав дуже поважне лице. Він витягнув руку і довго показуючи крізь вікно на широко розлитий Дністер, говорив сим разом без нарікань, що було недобрим знаком. Повагом ви^исляв засоби збіжа і худоби тай закінчив строгим, нечуваним у нього голосом, що як зараз стягнеться людий від землі, то нарік буде «глад велій».
На тім князь перервав нараду, заявивши, що продовженнє її і рішеннє про війну наступить завтра по богослуженню в церкві св. Спаса. А тепер запросив усіх присутних на пир до себе і казав також післати кормильчича з двома отроками по київського посла.
Воєводу Халдієвича запросив до своєї кімнати на вечір по відході скарбника, Гражданця по нім, а ігумена монастиря св. Іоана приказав покликати до себе над ранком, бо старий ігумен якраз тоді вставав; ні в день, ні вечером, ні в ночи з монастиря не виходив. З єпископом почав говорити зараз. Бояри, кланяючися свому молодому князеви, з котрого проводу на раді були вельми задоволені, з шумом і повагою опускали радну градницю й переходили до великої їдальні з шістьма вікнами, зверненими на Дністер, де вже заставлені були столи.


ПИР І НІЧ КНЯЗЯ ЯРОСЛАВА

Глава четверта, з котрої читач довідається про те, як виглядав пир на княжім замку в Галичі і про що на нім говорили; пізнає зовсім нові особи головно з окруження князя та довідається більше про уподобання й світогляд знайомих уже осіб; пізнає дальші труди правління нового князя і вагання його молодої душі під тягаром давних і нових подій.
Було якраз полуднє. Княгиня-вдова Евдокія і її молоденька невістка Ольга виходили саме з великої їдальні, де стара княгиня оглядала, чи все уставлене як слід, і давала прислузі останні поучення, як усадовляти прибуваючих гостий і де лишати свобідні місця для тих, що спізняться. Сама княгиня не брала участи в пирі.
З терас княжого замку видні були на дорогах почоти бояр, що спізнилися на раду ізза повені. По величезнім, розлитім Дністрі, плили судна, що перевозили прибувших. Рух і шум панували на замковій горі. По зводжених мостах разураз дудніли почоти бояр, а від усіх брам города доносилося привітне, одноразове граннє труб і рогів.
Велика їдальня пригадувала прибраннєм византійський спосіб, але й ріжнилася від нього. Тисові столи були уставлені на всю довжину салі в два ряди й застелені покривалами з білого шовку. На них стояла срібна й мідяна посуда, дорогі вази й амфори, покриті малюнками, перед золотим кріслом князя пишалися тарелі, викладені емалією і дорогим каміннєм, вложені в мармурову плиту його столика, що лучив оба ряди довгих столів. Молодий Ярослав рівно як батько його нераз противився проти виставности для себе, але княгиня Евдокія, привикла до пишнот византійського двора, була на тій точці рішуча й неуступ-чива.
При самих кінцях обох рядів столів, получених з собою, стояв напроти княжого сидження стіл зі звичайним деревляним накриттєм. Тут сідав приклонник простого способу життя, воєвода Халдієвич. Він від давна мав такий звичай і задержав його також за нового князя. Стіл його був накритий звичайним льняним полотном. І чужих страв йому не подавали, бо він випрошував собі те.
Близько воєводи сідав постійно молодий варяжський полководець Руальд, стрункий і високий мужчина, з ясно-золотистим волоссєм, синіми очима й отвертим приємним лицем. Він умів рівно добре боротися, як співати і грати. Воєвода любив його так само міцно, як не терпів другого присутного варяжського полководця, старого Веремунда, Руальдового дядька, що посивів уже в службі покійного князя Володи-мирка. Вони постійно спорили з собою на воєнних радах. Руальд щойно перед роком прибув до Галича, але вже від першої стрічі вмів собі позискати старого воєводу, що зразу негодував на стяганнє тут свояків Веремунда. Старий знав від давна бесіду Варягів і залюбки говорив нею з Руальдом.
Недалеко від воєводи Халдієвича сідали усе його старі приятелі, мовчаливий боярин Гарбуд, родом з далекого Спиша і боярин Чагрів з вісьмома молодими синами, хлоп в хлопа, як дуби. Старий воєвода любив говорити до нього: «Шкода, що маєш тільки одну дочку, бо забираєш за багато місця на княжих пирах. Якби так кождий боярин мав по вісьмох синів, то прийшло сяб хиба в конюшках їсти!»
— «Мої хлопці і там умілиб собі дати раду!» — відповідав звичайно Чагрів, вдоволений тим, що його здорові сини звертають на себе увагу.
Воєвода, старий бездітний вдовець, часто бував у нього в гостях, а від коли приїхав Руальд, все з молодим Варягом, котрому дуже припала до вподоби думка, оженитися колись з дочкою Чагрова. Халдієвич жартував з ним, мовлячи: «Тут тебе й оженимо, як лише дівчина підросте, а ти навчишся говорити з нею», причім Руальд паленів увесь. «Уважай лише, щоб не робив колись галицькому князеви тілько клопоту своїми синами, що робить боярин Чагрів: вони самі нараз зїдять о заклад цілого оленя», додавав старий, сміючися.
Скрізь на столах стояли квіти в скляних посудинах. У фрамугах вікон пишалися великі грецькі амфори. На стінах порозвішувані дорогі килими, щити і кристалеві чаші на прикріплених підставах. В срібло і золото оправлені роги турів і лосів незвичайної величини надавали тій великій їдальні свобідного вигляду і немов спонукували до розмов про стрілецькі пригоди. Два чудові соколи колисалися на зелізних обручах, привязані до них ланцушками.
Але тепер тільки найбільш запалені мисливі говорили про свої ловецькі пригоди в усіх сторонах краю. Більшість бояр, що наповнила салю, говорила про покійного князя і про війну, про приготування до неї, про сили княжі, боярські й городські, про майбутніх ворогів. Множество плянів єдиноспасаємих подавали собі взаїмно до відома полководці і бояри, причім творилися ріжні кружки, повставали спори.
Коли до салі увійшли княжі стольники та почали розсаджувати учасників пира, лишаючи зазначені для неприсутних місця, гамір уложився. А як уже всі засіли на своїх місцях, дверники отворили головні двері й на салю увійшов молодий князь Ярослав в окруженню найстарших воєводів і боянів з гуслями та- гудців. Всі повставали. Тоді князь обернувся до одинокого святого образа, що висів над ним,— було се весіллє в Кані Галилийській — і відмовив коротку молитву. Потому владика поблагословив присутних і заставлені столи, а князь промовив:
—    «Будьте гістьми моїми, як у батька мого бували. В часі пира всім розвяжуться язики, а покищо «кождий гість най їсть», як повідає приказка!»
Всі знов посідали і розпочався пир. Вносили страви за стравами, ріжні варені й печені мясива, варені орябки, жарені слукви й инших птиць, багато овочів і солодощів та множество напитків, особливо питного меду і вин. Час до часу співали бояни свої пісні і грали гудці. З ріж-них частий столів зривалися дотепи і вторували їм веселість, але здержувана з огляду на присутність князя. Бояри мали поважаннє перед «молодиком», як називали його між собою. Вони відчували його великий, образований ум і його проникливість.
Ще пир не дійшов до половини, коли міркувати по стравах і напит-ках, як до салі вступив один дворянин і підійшов до стольника тай щось пошептав йому на вухо. Стольник підійшов до князя і вклонивши-ся, теж тихо говорив щось до нього. Князь, вислухавши його, встав. І всі повставали.
Ярослав сказав до присутних:
—    «В важних справах мушу опустити товариство ваше. Пируйте і веселіться без мене, а я, як тільки зможу, загляну ще до вас.»
Вийшов, супроводжений поглядами й уклонами бояр, які щораз більше поважали й любили того «молодика.»
Щойно тепер воцарилася невязана веселість між учасниками пира. І тревала довший час, особливо між молодшими.
Старші обговорювали дальше воєнні діла та пляни. З них зійшли на останні новини з княжого двора, причім один з дворян запримітив тихо, але так, що половина салі могла його почути, що молода княгиня мабудь уже невдовзі скаже князеви, що породить сина.
—    «Чомуж якраз сина?» — запитав якийсь боярин.
—    «А ти хотівби, щоб дочку?»
—    «Дочку, не дочку, але чому сина?»
Веселість піднималася кругом.
—    «А ти думаєш, що то добре, як на світ прийшовби якраз син?» обізвався з боку якийсь старий боярин. «Сини з такого молодого по-дружа рідко бувають вдатні. Он що діється з дітьми Всеволодка, сина Давида Ігоревича, правнука Ярослава Мудрого, що дістав Городненську Волость: має він трьох синів і дві дочки, але всі вони нині-завтра подякують за хліб-сіль сему світу»...
—    «Вони вимруть за неспокутуваний гріх свого діда Давида, через котрого князь Василько Теребовельський невинно втратив очі»; докинув знов инший боярин.
Всі слухачі притакнули.
І розмова зійшла на поважнійші справи відпокутування гріхів.
—    «Є тепер добра нагода, позбутися тягарів гріховних», замітив боярин Судиславич. «Оден з моїх свояків повернув недавно з хресто-носної виправи і каже, що вже в Византії сам патріярх відпускає гріхи всім учасникам»...
—    Повернув? Котрий «загуло з усіх сторін».
—    «Мій молодший братанич Іванко Судиславич, що сидить під Перемишлем. Дива розказує про свій поход у Святу Землю».
—    «Розкажіть, розкажіть!» загуло з усіх сторін.
—    «Вже пять літ минуло від голосної битви хрестоносців під Дамаском, а ми й досі не знаємо, що і як там було, ні навіть як прийшло до того!» докинув якийсь старший боярин з гурта і побожно зітхнув, немовби його гріхи додушували.
Старий Судиславич почав оповідати:
—    «Як прийшла до нас вістка, що поґанці назад здобули якийсь там важний город, який мали вже хрестоносці, і що німецький цісар та французький король вибираються відбирати знов той город, вїхала мому братанкови до голови думка... як фіра сіна, що без него там не обійдеться. Що я йому не наговорився: «Чи ти ошалів, кажу? Куди хочеш йти і пощо?»
—    «Хочу, каже, йти до Святої Землі з поганцями битися, бо вони Святу Землю засідають!»
—    «Пек тобі та осина, кажу! А наша земля яка? Не свята для тебе? А диви, кілько поганців засіло її! Аж під сам Київ підбігають Половці! Та бери коня і добрий меч, збери собі ще трохи таких шибайголов, як ти, і їдь просто свого носа, а все на схід сонця. Тай доїдеш там, де тебе більше треба, чим між тими Греками, що ні Жиди, ні Цигани!...»
—    «Але виясніть ви що тому, хто має своїх двайцять літ і гадає, що всі розуми поїв! Вперся: піду та й піду! Не було ради. Мій брат, а його батько вже давно покійний, тай хто знає, чи той шибайголова і його бувби послухав! Бачу, що нема на нього способу і що готов іще нічю сам втекти на Угорщину навіть без доброго коня та збруї на сором Судиславичам. Тай кажу до нього:
«Іди, куди наставився! Я тобі своєї голови не дам! Але можу тобі дати порядну збрую, прислугу і троха добрих коний».
«Хлопець якби рай узрів перед собою, відчинений на роствір, то певно не бувби такий радий, як тоді, коли я відчинив перед ним свою стайню — знаєте, ту, що на дворищі біля Криничок — і кажу: «Вибери собі десять коний, яких хочеш! А продри очи, бо як тепер не продреш очий, то потому продреш ноги!» Варта було дивитися, як він вибирав ті коні: як старий воробець зернята з пастки! Додав я йому ще пятьох моїх людий, здорових як відземки. Запас їх оружем, харчем і грішми тай попращав від щирого серця словами: «їдь на зломаннє карку, коли тобі своя земля не свята і забагається святійшої!» А мій братанич такий був рад, якби я його на сто коний посадив, не на десять, і так приємно усміхався на прощаннє, якби я йому Бог зна які солодощі говорив.
«Як поїхав, так пропав. І минав рік за роком, а по нім ні вістки ні слиху. Я вже був певний, що мої прощальні слова сповнилися на нім, як «амінь» в отченаші. І жаль мені було хлопця. Як уже доконче хотів гинути, то міг се ліпше зробити десь за Київом або Черниговом або таки в галицькій волости, думаю нераз».
—    «Ну і вернув?» перебив один зі слухачів нетерпеливо.
—    «Яж уже казав, що вернув! На самого Купала сего року. По пятьох літах! Вже займалися купальні огні, як дивлюся,— їде якийсь їздок, а за ним двох піших піхотинців. їздок здалека кричить: «Стрию, стрию! То я!»
—    «Та що за я?»... питаю.
—    «Іванко Судиславич! Зі Святої Землі!»
—    «Я тобі вже раз говорив, що й наша земля свята!» кажу. Але сим разом не вилаяв я вже його ні шибайголовою, ні туманом вісім-найцятим. Бо, бачу, такий з нього вибрався лицар, що очі мож забути. Високий, стрункий, барвистий, а лице все в близнах, як дівчина в квітках.
—    «А тебе хто так обкусав?» питаю, витаючися з ним. Вже не ходив я тої ночі на обхід Купала; мій братанич їв як медвідь, немов-би від часу, як виїхав, не мав нічого в роті. Попоївши, почав оповідати...»
—    «Ну, нарешті!» крикнуло кількох бояр.
—    «І щож оповідав?» посипалися запити.
В тій хвилі загреміли гудці. То котрийсь боярин з жарту дав знак гудцям, щоб заграли.
—    «Перестань грати!» загуло могутно як з двох грудий.
Учасники пира мали звернені голови в два центри,— як опилки зе-
ліза звернені до двох магнетів: одним з тих магнетів був боярин Судиславич, що зацікавив приреченим оповіданнєм про пригоди свого братанича в Святій Землі, а другим магнетом був боярин Боринич, запалений мисливий, мужчина в силі віку, але похилений як вовк наперед: він був так скривлений від молодих літ, від часу пригоди з медве-дицею, котрій вибирав в гаври малі медведенята. Чудом утік тоді від смерти, але мав памятку на ціле життє. Мимо того молоде його тіло прийшло по літах знов до себе, і він дальше залюбки занимався ловами, особливо на медведів. Був се дивний чоловік і вже виглядом звертав на себе увагу, а хто раз побачив його, не забував уже ніколи: він мав острі як рись очі, вовчі рухи й величезні, мов медвежі лапи, оброслі аж до пальців. Говорив тільки про лови і про ніщо більше. Поза ловами не обходив його цілий світ. В городі з’являвся дуже рідко. Навіть як треба було йти в похід, то лучився з княжою дружиною десь по дорозі; а походи любив так само як лови, тільки не оповідав ніяких пригод з війни, хоч наочні свідки оповідали про нього, що рідко хто висмикався з його зелізних лап, як попався йому на довготу його меча, або на мет рогатини. В Галичі був отеє другий раз від часу, як Галич став столицею волости.
Для того молодий отрок старої княгині, Мирослав Крушина, ровесник князя Ярослава, що доси заслуханий був в оповіданнє боярина Судиславича, обіцюючи собі Бог зна’які дива почути про поход аж до Святої Землі,— перший раз узрів боярина Боринича. Він був саме в розгоні оповідання про свою одиноку улюблену забаву й заняттє, як чийсь жарт з музикою перервав йому оповіданнє. Якраз в тій хвилині побачив його молодий Мирослав; чи вигляд сего оповідача, чи те, що його слухачі так заслухалися кругом нього, що мов скаменілі держали в руках хто чашу з вином, з медом, хто кусень жареного мяса, чи те, що оповідання Боринича прислухувався з увагою сам воєвода Халдієвич (на його деревляну миску і льняне накривало кидав Боринич зависні погляди, бо мимохіть боявся діткнутися гладкого шовку і багатого накриття, яке було перед ним),— досить, що молодий отрок звернув увагу вже на його оповіданнє, хоч дуже жаль йому було й першого. І він слухав рівночасно обох, але вже більше Боринича.
Рівночасно з Крушиною звернув увагу на Боринича й Лівонко, ве-сельчак князя, і почав крутитися по салі та випитувати знакомих дворян про того дивного боярина. А Боринич глянувши на гудців таким оком, як на своїх улюблених собак, що перервали йому лови, оповідав дальше, високо розмахуючи руками, щоб тільки не діткнути шовку, до якого не привик:
—    «Поч’кай, медвежа віро! Вже я тебе вуйку, мушу ймити, хочби ти мене мав у другий бік так зігнути, як уже раз зігнула твоя своячка!»
—    «Го, го!» — загули слухачі напів з недовірєм, бо видно Боринич мусів їм передтим оповідати про якийсь незвичайний сприт сего медве-дя. Боринич кинув на тих, що загукали, таким оком, як перед хвилею на музикантів, і говорив дальше так міцно, якби топором рубав:
—    «І сліджу я за ним, день за днем і ніч за ніччю. Куда я не ходив за ним! Хоч не нинішний я і не з одної дебри нив воду, але до тої пори я не знав, що є в нашім Бескиді такі страшні і чудні вертепи, як були ті, по яких виводив мене мій вуйко. Від Говерлі здовж найвисших недеїв Чорногори та її найглибших вертепів і провалів ходив собі мій вуйко аж на Волощину і в гори Арделю. А я за ним. Але все вертав і знов відпочивав, то коло озера Шибене, то на Темнатику, то на Синяку, то на Шпицях і йшов у Горгани та в гори тухлянські. Всі груні, плаї і дебри сходив я за ним і переконався, що він розумний як чоловік. Раз, памятаю як нині, підглянув я його над берегом Прута під верхом Ребровач, на яких триста кроків від моєї колиби. «Га, відвідуєш мене, вуйку?» подумав я собі. «Аж тут справлю тобі подзвінне!» А він повагом і безпечно, як княжий туін, іде собі просто до ріки, йде якийсь час з її бігом, аж знайшов неглибоке і чисте плесо; тоді вирвав зі землі каменюку завбільшки дитини й спокійно став над Прутом тай дивиться в воду. Я дивлюся на него»...
—    «Як в образ!» докинув один зі слухачів.
—    «Як в образ!» повторив мов відгомін Боринич. «А мій «вуйко» як не метне каменюкою в плесо, а за хвилину шубовсь за нею в воду і витягає рибу, одну красшу від другої, тай смачно заїдає»...
—    «Га, га, га...» засміялися слухачі.
Майже рівночасно залунав сміх від другого осередка магнету. Кількох слухачів немов загіпнотизуваних сильним тоном Боринича брало зі стола жарені риби і махінально несло до уст, що инші привитали гучним сміхом.
Весь той час доносилося до молодшого Крушини також дещо з оповідання боярина Судиславича про поход його братанича до Святої Землі. Чув, як той братанич прилучився в Буді до німецького війська, що йшло через Угорщину і як разом з ним доїхав до Царгоро-да. Чув опис Византії, що видавалася йому гарна, як мрія. Слухав уже пяте через десяте, як молодий Судиславич ішов з більшою частю німців через пустині малоазійської держави Іконіон та як голод і спека забрали там Німцям тілько людий, що ледви що десятий добився до Нікеї, як відтам ішли здовж морського побережа, аж вкінці всіли на кораблі, як по ріжних невдачах дійшли пішки до Дамаску, де в дві неділі по Івані Купайлі почався приступ на город, що тревав пять днів і через зраду лицарських законів хрестоносців скінчився невдачею. Там молодий Судиславич утратив трьох своїх товаришів.
Мирослав не слухав уже уважно ні одного ні другого оповідача, бо йому зробилося жалко, що не зазнає ні такого життя як Боринич, ні такого як молодий Судиславич: був він сином колись заможної, а тепер зубожілої міщанської семї; покійний князь Володимирко приняв його був до зими на товариша для свого сина і разом з ним дав учителям в опіку, бо в останних часах старий князь хотів зблизитися до міщанства/
Молодий Мирослав сумно дивився в свою будучність під впливом оповідань, які чув: «Хиба де на старі літа, як уже не зможу ні подорожувати, ні на лови ходити, дороблюся на якімсь княжім уряді майна, що забезпечить мені достатнє доживаннє віку», думав. «От від часу, як молодий князь оженився, майже не сходиться зі мною.»
Мов крізь мраку чув, як молодий Судиславич попав в полон, зіскочивши один з перших з муру до города Дамаску і як серед ріжних пригод утікав по двох літах з полону разом з двома товаришами недолі, як його в Царгороді вирядили на дорогу галицькі купці і як він дістався домів через Волощину і Берладь, де бачився з внуком Володаря, князем-ізгоєм Іваном Берладником, стриєчним братом Ярослава.
Бачив потому Мирослав, як княжий бирич приступив до скарбника Люборадича й викликав його кудись, як опісля вернув Люборадич і викликав воєводу Халдієвича, як потому вернув воєвода і викликав Гражданця. Додумався, що вони ходили до князя. «Тільки мене князь не кличе!» подумав і зітхнув.
Тимчасом Боринич оповідав про свого медведя дальше і се вже ліпше врізувалося в память Мирославу:
—    «Коли я переконався, що «вуйко» що-раз частійше навідується в мої ліси, постановив я зловити його в яму-западню, хоч дуже соромився того, що не міг уполювати його! Тай казав я викопати на його стежці яму, але таку, що була найменше в два хлопа завглибшки. Викопав і чатую. Нема, нема і нема. Аж раз як розвиднялося, йду я туди, щоб подивитися, чи не зловився мій «вуйко»; аж тут так з на два гони від ями, бачу — кого? мого «вуйка», великого і темного, як скеля, мохом поросла! Я присів у гущавині й придивляюся ліпше, а мій «вуйко» несе в лапах довгу, росохату остриву, що її витяг напевно з моєї власної копиці сіна. Бо кругом моя земля! Я з дива аж рота роздоймив і дивлюся, що він з тим деревом робитиме. А «вуйко» суне з ним просто до моєї западні. Хоч холодно було, а я з цікавости трохи не згорів. Аж душно зробилося. Жду. Мій «вуйко» повагом підійшов до самого краю западні, забурмотів, але негнівливо, й обережно почав зсувати остриву з западню!...»
—    «Сссс», зашипіли рівночасно слухачі зі здивування.
—    «Мірив глибину?» запитав котрийсь з них.
«Та де там мірив глибину! На чорта вона йому потрібна. Поставив остриву й жде, мов рибак на рибу. Але в ямі тихо. І я не знаю, що мій «вуйко» робить і в якім замірі. Вже нетерпеливлюся. А мій «вуйко» також. Вже грізно бурмоче. По якімсь часі навкучилося йому ждати й він як чоловік махнув лапою тай відійшов. Але обзирався поза себе, а все на западню. Відійшов у гущавину й присів. Очевидно сховався. А я аж віддих задержую, щоб не почув мене, бо дуже хочу знати, що з того буде. За якої пів години піднімається щось із западні; дивлюся й очам своїм не вірю; зі западні вилазить мій найліпший чабан Микита, хлоп як дуб, що і з медведем поборовся-б. «Вуйко» побачивши його, встав на задні лапи, забурмотів приязно
і пчихнувши так голосно, що мені аж в усі залящіло, відбіг собі легкою ходою Бог вість куди...»
Всі слухали з увагою.
—    «Ти як тут взявся й що за спілку з медведем держиш?» питаю.
—    «Добра то спілка», каже. «Ледви приходжу до себе зі страху.
Йду я з полонини до вас, каже, з важними справами. Вечеріло, як я доходив до місця, де була западня. А що я ті місця знаю від дитини, отож іду сміло, як Бог приказав. І нараз — бевх! паду в яму. Дивлюся в гору; ні суди Боже дістатися на верх: нема як рукою зачіпитися за край, бо за високо. Ні підскочити, ні підлізти. Гукнув я кілька разів, аж луна по верхах покотилася.— Тихо. Біда, гадаю. Як ніхто з тиждень не загляне, прийдеться з голоду вмерти. А тут нічого при собі не маю, хоч пальцями греби сходи в стіні!» І що за дурень викопав тут яму? гадаю...»
—    «То я», кажу.
—    «А, як ви, то добре...»
Сміх перервав. Але Боринич не звертаючи на ніщо уваги, докладно оповідав дальше пригоду свого чабана:
—    «Сів я в тій ямі і думаю і сиджу. Потому їм сир, що мав з собою.»
—    «Та вже?! Таж ти сам казав, що голоду боявся!»
—    «А звірі де? Бодай не буду голоден, умираючи, гадав я. Іно я зїв, аж слухаю, щось суне до ями. Так само сміло, як я. Йде скоро а ріще тріщить під ним. Ніщо инше, лиш медвідь, гадаю. Зі страху аж голос завмер мені в гортанці, а то може криком бувби відігнав його, або звернув увагу, що тут яма. Але я не крикнув, тільки що мав сили притиснувся до стіни. Наді мною засопіло, нависло і геп! «Вуйко» завбільшки скелі впав аж застогнав і він і земля під ним. Почав світ продиратися між смереками і я побачив, як «вуйко» здивувався і засоромився мене. Але зараз піднявся і приступив до мене, поставив мені лапу на рамя так, якби ми Бог зна від коли приятелювали, тай потиснув, але не дуже. Я зі страху присів. Тоді «вуйко» забурмотів грізно й знов потиснув мене. Я ще більше присів, а він ще грізнійше забурмотів. Тоді зміркував я, що він не хоче, аби я присідав. Стою як мур. А «вуйко» обі лапи кладе мені на рамена тай тисне. Знаєте, що я і три міха збіжа беру тай іду з ними під гору, але від того «вуйкового» трібування тяжко мені було. Та що було робити? Заперся і стою. А «вуйко» так приязно бурмотить, як корчмарка, коли в неї багато попити. Нарешті вискочив на мене, зараз оперся в стіну тай миттю був на горі. Не довго трівало і знов прийшов тай приніс остриву, аби ще мені дати поміч. Гарне з цього сотворіннє Боже: памятає прислугу ліпше, як чоловік. Я боявся зразу лізти, але потому виліз. Тай зараз побачив вас...»
—    «Ото! Раз!» загуло з усіх сторін.
—    «А сполювали ви того «вуйка»? посипалися питання.
—    «Ні, того не міг», відповів сумно боярин Боринич. «Але смерть його я бачив. Умирав достойно, як боярин на війні. А я вже почав уважати його за нечисту силу, бо мої собаки, що й тичні вовків не бояться, дуже його боялися. А смерть мав мій «вуйко» таку дивну, як і життє. Було то пізним вечером. Сиджу я в хаті, жінка пряде. З гір тягнуло холодом і я присунувся до огнища. Нараз чую рев. Але то такий голосний, що голоснійше не витали-б міщани навіть свого любимця, бер-ладського князя...»
—    «Го-го!» загули бояри здивувані, що Боринич дався пірвати політичному натякови. Він мов засоромився й тягнув дальше:
—    «Очевидно мій «вуйко» розгнівався на когось», подумав я зараз. Скочив я від огнища, вхопив ратище й рогатину, крикнув на челядь, аби йшла за мною, і свиснув на собак тай іду в напрямі, відки чув той рев. Йду тай іду. Слуги засвітили смолоскипи. Дивлюся, а тут два сліди попід гору: висше слід мого «вуйка», а низше повз того слід дикого кабана. В такій компанії я ще ніякого «вуйка» не бачив, не то сего. І біжу дальше тими слідами. Знов чую рев. Повторявся він щораз частійше, а подвійні сліди крови були щораз більші і місцями виглядали мов калюжі. Вкінці чую вже, як сопе мій «вуйко». А собаки, що здалека лаяли, тепер поховали хвости під себе і йдуть за нами. Коло «вуйка» дикий кабан рохкає. Так і чути, як прискакує до «вуйка» з долу. А «вуйко» його тільки «трах!» лапою по морді. І кабан в діл. Тай знов іде. Не даром говорять про його упертість. Вкінці під одним таким «вуйковим» ударом кабан повалився на землю й вже не вставав. Підходимо — а він має морду спухлу як подушка й одно око на верх йому висадило, зуби повибивані, словом — опорядив його «вуйко». Йдемо дальше за «вуйком», бо по слідах крови видно, що «вуйко» йшов уже як пяний. Пішов ще зо пять сот кроків і тихо повалився на землю — мертвий.
«Де і як вони зачепилися тай котрий котрого зачепив, не знаю, але ті реви «вуйка» й один його бік, страшенно подертий клеваками, свідчили, що і йому не легко було в тій боротьбі. Бо кабан, уперто йшов поруч нього і раз-у-раз прискакував та дер «вуйка» як міг і скоро відскакував. «Вуйко» бив його за кождий раз в пику. Може коли перема-хнувся і впав тай тоді дістав смертельну рану. Бо в однім місці мав сильно розпорений живіт...»
Боярин Боринич скінчив одну історію, випив неімовірно великий ріг меду, попоїв, знов напився і дальше оповідав інтересні пригоди з лисами, борсуками, бобрами, рисями та всякого рода птицями.
Наговорився найменше на два роки. За кождим його оповіданнєм повставала суперечка між слухачами, яку глушила музика.
Так забавлялися на княжім пирі галицькі бояри, що навіть не запримітили, коли прислуга позасвічувала лямпади й порозпалювала огнища з пахучої кедрини.
Служба поспрятувала столи й заложила їх виключно овочами, солодощами й напитками. Учасники пира здебільшого повставали й розбилися по салі на поодинокі гуртки. Тільки любителі вин і медів завзято сиділи -й дзвонили кристалевими й срібними чарками та різьбленими рогами, вщерть налитими.
Двірський весельчак Лівонко «пускав» дотепи:
—    «Два нащадки Мономаха беруться до війни з одним Ростислави-чом. Чи не смішне?»
—    «Чим же смішне, Лівонку?» запитав великий скарбник, боярин Люборадич, що весь час сидів поважно й роздумував над новими видатками.
—    «Тим смішне, що «Мономах» значить «Єдиноборець», а його нащадки в спілці беруться до одної волости.»
—    «Адже й Мономах у спілці брався до Половців», відповів начальник княжих житниць, добродушний боярин Лисинич, що весь час спорив зі сусідами про те, чи просо, чи фасоля ліпший харч для війська.
—    «Чомуж їх діда називали «Єдиноборцем»?» запитали з кількох сторін.
«А для чого тетерева називають «глухим», хоч він ліпше чує як «вуйко» боярина Боринича й його не підійде так легко навіть найліпший стрілець, не то кабан.»
Кількох засміялося, а Лисинич добродушно відповів:
—    «А я думаю, що Мономаха тому так називають, бо він був одинокий, найліпший борець проти Половців в тих часах.»
—    «А що ти на се, Лівонку?» — запитало кількох бояр.
—    «Я на те оповім вам, пресвітла радо бояр і воєводів», почав Лівонко, поважно видуваючи губи,— «дивний сон начальника житниць княжих»...
Сим разом всі засміялися з заклопотання боярина Лисинича. А підбадьорений тим Лівонко говорив дальше:
—    «Сниться йому, що він є також начальником житниць, але не у нашого князя Ярослава, лиш у єгипетського фараона. Нараз вибухає війна з Амаликитами чи якимись иншими Жидами. На щастє був тоді третий рік урожаю і боярин Лисинич дуже втішився, кажучи до себе в серці своїм: «Господи, Господи!» Тожто дам собі духа, нарікаючи тяжко перед фараоном, що весь Єгипет пропаде з голоду!»
Всі засміялися хором, а боярин Судиславич крикнув до Лисинича:
—    «Лисинич! Приречі йому щось, бо обсмішить тебе на смерть і я притім згину зі сміху!»
Судиславич був у добрім гуморі, бо всі уважно слухали його оповідання про братанича, а він любив оповідати уважним слухачам. Хор сміху докінчив його оклик, а Лівонко тягнув дальше:
—    «Аж тут показалося, що медвідь, боярина Боринича зовсім не згинув від кабана, бо се таки не був медвідь, лиш опир. Він преспокійно встав і просто пішов аж до Єгипту, причім не гавкнула ні одна собака...»
Боринич подивився на весельчака зпід лоба, що викликало нову сальву сміху. Лівонко присунувся близше до воєводи Халдієвича, даючи тим до пізнання, що його замість неприсутного князя уважає покровителем в потребі. Старий воєвода добродушно усміхнувся на знак згоди, а Лівонко, забезпечений тим, дальше говорив своє:
—    «А така вам бестія була проворна і злобна, що в трьох годинах з’їла всю рибу з єгипетського Прута, виїла весь мід, і дикий і людьми крадений пчолам, тай знищила все збіже на пни! І перервалося сім урожайних літ, про які недавно читав у св. Письмі боярин Боринич...»
Загальний регіт заглушив дальші слова Лівонка, бо всі знали, що Боринич навіть до рук не любив брати книжки. А він почервонів з досади й встав. Хоч похилений від часу своєї пригоди з медведицею, але мимо того своїм величезним ростом перевисшив усіх.
На той вид переляканий Лівонко чмихнув у найблизші двері, не довіряючи навіть повазі старого воєводи. Всі взялися пояснювати розлюченому Бориничови, який рідко бував на княжім дворі, що навіть старий князь Володимирко хвалив Лівонка за добрий дотеп, хоч він звертався й проти його особи. Сам воєвода Халдієвич приступив до розлюченого Боринича зі словами:
—    «Брате! Як добра собака не здержиться перед найдужшим кабаном, так добрий весельчак не здержиться і перед князем з дотепом своїм. Якраз тим добрий він!»
Як утихомирили Боринича, всунувся Лівонко до салі, але не мав уже гумору й не скінчив навіть оповідання про сон Лисинича, хоч просили його. Кинув ще кілька блідих жартів, а коли котрийсь з полководців замітив, що мало хто сміється, відгризся:
—    «З того, що ви не смієтеся з мене, не буде ніякого зла для землі галицької, але буде як я сміятимуся з вас, коли повернете з до-бичею, що називається «довгі носи».
Опісля винісся зі салі.
Та бояри дальше весело пирували на замку князя Ярослава в Га-личи над Дністром. Вони співали разом з боянами й одинцем. Співав також молодий варяжський полководець Руальд якусь воєнну пісню скандинавську.
Не забавляв тої ночі лиш оден — князь Ярослав. На нього якраз тоді щораз більшою вагою почав налягати тягар княжого колпака. І на тягар той майже не вистарчала його молоденька сила, чи радше неви-роблена ще зручність. І він виглядав як благородний олень, гонений подіями ловів на стрімкий верх, з котрого тільки якийсь несподіваний скок може його вратувати — бодай на якийсь час — з немилосердних зубів собачої сфори, яка з усіх сторін осачує його, та відстріл і рогатин.
Почалося з того, що дворянин, який в часі пира приступив до молодого князя й щось шептав стольникови, приніс йому, а той князеви вістку, що стара княгиня просить сьна, щоб зараз прийшов до її кімнати. Князь перейшов ряд кімнат і знайшовся в тихій кімнаті своєї матері. Стара княгиня, одіта в темну, довгу одіж, сиділа біля огнища й читала якусь грецьку книжку. Побачивши сина, встала, й пригорнула його до себе та попросила сідати. Ярослав усів на лавочку біля ніг матері, а вона повідомила сина тихо, що його жінка почувалася в тяжи.
Ярослав засоромився й зблизив зарумяніле лице до огнища, щоб укрити своє заклопотаннє. Разом з першою хвилею крови, що набігла йому до лиця, відчув якусь дивну радість, якої не зазнав іще ніколи, почув себе сильнійшим, більшим і ліпшим, а заразом більше привяза-ним до свого тягару, до княжої власти. А як хвиля крови відбігла йому з лиця, відчув, що з ним сталося щось несподіваного; як з каменем, що котиться в однім напрямі з гори і трунувши о якусь річ, зміняє свій біг.
Що се значило, не знав ще. Тільки присунув близше лице своє до колін матері й слухав її слів. А вона говорила:
—    «Нім підеш до кімнати Ольги — не довго там сиди тепер, мій синку — скажи мені, що порішила рада боярів в справі війни тай коли виправляєш послів до Византії?»
Ярослав підніс голову в гору. Він тепер саме рішався в справі війни — сим разом в останнє. Молода його думка билася о події й факти, як риба о крижані зломи леду. «Син, син, син», кричало щось в душі солоденького князя... «Ти міг відступити все, що належало до тебе, але не всмієш відступити ні скиби землі рожевого немовлятка свого, бо воно не вміє ще спімнутися за собою. До нього, не до тебе, належать ті дні, що прийдуть по хвилині, в якій ти ляжеш на чорній паполомі, як ляг покійний батько твій. І всі трудносте, що принесуть зі собою ті далекі дні, в яких не буде вже тебе, але буде син твій, належать до нього. Не смієш зменшити основи могутности його!...» Ще один зовсім новий аргумент проти війни блиснув між думками князя, як свіча в царських вратах і — погас; князь здивувався тільки, що той аргумент не прийшов йому скорше до голови. Було се бажаннє експіяції батьківської вини, що плила зі зломання приречення, даного під Перемишлем, бажаннє очистити його й — себе. Але перший невинний віддих сина здмухнув в його уяві те бажаннє й молодий князь відповів матері:
—    «Я довго важився, але тепер рішився, не брати назад батьківського слова в справі війни! Зрештою бояри за війною. І вона буде».
—    «Се добре, мій сину, що ти не пішов відразу в розділ з ними. А чи міг би ти постановити инакше?» запитала стара княгиня, з ніжносте до сина придавивши недовірє в тоні.
—    «Міг» відповів Ярослав. «Через цілу ніч мусітиму валити те, що побудував недавно проти їх волі.»
Матір з гордістю подивилася на сина й сказала:
—    «Не забудь як найскорше вислати послів до мого стрия, цісаря Маніла, щоб його військо скоро перейшло Дунай, інакше Угри стануть під Галичем.»
—    «Посольство вже завтра відійде.»
Ярослав встав і попращався з матірю та хотів йти до кімнати подруги. Матір встала також і пішла з ним. В кімнаті, що перед спальнею, задержала їх жіноча прислуга, кажучи, що лікар княгині заборонив тепер впускати князя. До середини увійшла тільки стара княгиня, а по хвилі вийшов лікар, византійський Грек, і заявив князеви, що тільки що прибув і завтра здасться йому справу з у сего.
Князь пішов до своєї кімнати. В ній було тихо й привітно. Ясний огонь з кедрових полін кидав снопами приємне світло й тепло на кімнату, в котрої вікна бив осінній дощ. Ярослав усів на крісло з пору-чем і відітхнув. Відпочивши хвилю, приказав покликати до себе скарбника Люборадича. За хвилину припровадив його бирич з пира.
Князь показав йому рукою ослін і запитав:
—    «Якіж більші й тайні видатки маємо тепер поробити?»
Люборадич витягнув ізза пояса пергаментовий звиток і запитав:
—    «Чи ти, княже, рішився вже на війну?»
—    «Буде, як порішить завтра рада бояр і полководців», відповів обережно князь.
—    «Се значить, що буде війна. На той випадок припоручив мені твій покійний батько сказати тобі, що в крайній потребі маєш збережену перед усіми більшу скількість дорогоцінностий. Ось їх список.»
—    «А видатки?»
—    «Видатки полагодив я сам, як передтим. Чи тепер дати список?»
—    «Пізніше. Маєш ще що сказати?»
—    «Єврейські купці прислали з власної охоти три тисячі гривен на воєнні потреби.»
—    «Як перед кождою війною. Не забудь пригадати воєводі Хал-дієвичови, щоб взяв їх в опіку перед насильствами переходячих військ і пришли його сюди.»
Скарбник вийшов.
По кількох хвилинах увійшов старий воєвода. Князь встав і положивши обі руки на рамена старому, сказав приязно:
—    «Не багато займу тобі часу: я роздумав все й сказав собі, що твоя правда. Але не возьми мені за зле, коли завтра на раді владика й ігумен виступлять завзято проти війни: з владикою я вже говорив, що війни не хочу, а тепер те саме мушу сказати й ігуменови. бо він і так довідався вже певно від владики, про що я говорив з ним. А відкликати перед владикою годі, бо за що він уважав би мене?»
Старий усміхнувся й відповів:
—    «Алеш овшім, се тобі, княже, тільки на добрий вийде, як по монастирях і церквах думати будуть, що ти миротворець.»
—    «Євреї дали з доброї охоти гроший на воєнні потреби й я казав Люборадичу, аби в свій час пригадав тобі від мене, що їх треба брати в опіку».
Воєвода знов засміявся:
—    «Люборадичови таких справ не треба аж пригадувати. Він з ними лізе до очий кождому полководцеви з окрема. А мені бувало так надо-їдав, що я мусів перед більшими складами чужинців ставити сторожу».
—    «Чи не було-б добре, зробити зимовий похід? Ми вже так якби приготовані завдяки мобілізації зарядженій покійним батьком моїм. Коли ждатимемо до весни, Ізяслав матиме час порозумітися з Гейзою.»
—    «То правда. Але тоді й ми матимемо час порозумітися з Визан-тією. Колиж зараз розпічнемо, то Угри скорше будуть у нас, чим Византійці в них».
—    «Якже переведемо завтра воєнну ухвалу?»
—    «Дуже легко. Я говоритиму за тим, щоб вислати до Київа ще одно посольство з жаданнєм поділу Погорини, на що київський князь напевно не пристане. Тоді війна».
—    «Добре. Що там на пирі?»
—    «Ааа! Там «пир на весь мир!», як то кажуть. Гамірно й весело, якби й не чути було про війну... Судиславич оповідає щось, як звичайно. Але маємо й рідного гостя, Боринича. Не знаю, кому вдалося стягнути його до Галича. Щойно оповідав про свої пригоди з медведем і з парою лисів, а тепер оповідає, як два закупи його свояка убили тура. Добре говорить. Ждатимеш на ігумена?»
—    «Так; перед тим говорити ще маю з Гражданцем. Пришли його до мене».
Розпрощалися.
Прийшов Гражданець. З ним князь не мав вже тепер про що говорити, бо змінив вже своє рішеннє в справі війни. Для того запитав його звичаєм свого батька, коли той спішився кудись:
—    «Чи відколи мені припала волость не було яких надзвичайних злочинів?»
—    «Ні!» відповів Гражданець.
Поговорили коротко про ріжні дрібні справи й Гражданець вернув на пир в тім переконанню, що князь перед рішеннєм війни хотів знати, чи нема злої ворожби в незвичайних злочинах.
Князь післав ще спритного бирича Яструба до монастиря, довідатися, кілько бояр там заїхало. Коли бирич доніс, що двайцять двох, був вже спокійний о вислід завтрашньої наради.
Хоч до розсвіту було ще досить далеко, вислав князь двох своїх биричів до монастиря св. Іоана, щоби, як встане ігумен Данило, ще раз запросили його до замку, а сам положився. Але заснути не міг. Закликав прислугу й приказав знов засвітити та взявся переглядати книги. Відложив на бік житія святих Івана Дамаскина, переглянув євангеліє й довше спинився на книзі подібній до «Физіолога»; його бавили ріжні дивовижні відомости тої книги про рис я, що очима бачить крізь мури, про поганого носорога, що має очі найкрасші з усіх земних і водних сотворінь.
Князеви пригадалися притім веселі, повні уодушевлення хвилі, які переживав, читаючи ту книгу зі своїм товаришем Мирославом Крушиною. «Якже давно не говорив я з ним», подумав князь. «А він бувби добрий до посольства; притім узрівби ті полудневі краї, про котрі ми так часто говорили». Казав прикликати його.
Мирослав увійшов до кімнати князя дуже врадуваний несподіваним зазивом.
Князь простягаючи до нього свого «Физіолога», сказав:
—    «Чи памятаєш, Мірку, як ми нераз цікавилися сею книгою? І чи не хотівби ти поїхати там, де можеш зустріти бодай частину див, описаних у ній? Завтра, найдальше позавтра відїде посольство до Византії. Вибачай, що я скорше не сказав тобі сього, але ти не знаєш, як дуже багато клопотів мав я від хвилі смерти мого батька».
Розговорилися як за давних, добрих часів. Мирослав оповів князеви все, що бачив і чув на пирі: особливож докладно про клопіт з примі-щеннєм освоєного медведя, з яким прибув на пир боярин Боринич. Служба говорила, що з гір прийшли два медведі на пир, лиш одного треба було взяти до конюшні на ланц, а другого до княжого стола. Князь дуже тішився Мирославовим переповіданнєм. Вкінці стануло на тім, що головою посольства, в склад якого входитиме кілька поважних купців і бояр та один варяжський полководець, буде брат відомого нам вже Івана Микулича з Надвірної, боярин Мирослав Микулич. Він за старого князя рівно як брат його послував і добре вивя-зувався зі своєї служби. Князь волів його, чим Івана, бо Іван був дуже скупий і через те не виступав достойно й пишно.
Як засвитало, повідомили князя, що приїхав старий ігумен Сту-дитів, Данило. Мирослав Крушина попращав князя й пішов. А до кімнати вступив старець, немов сотворений на образ і подобє чоловіка, описаного в евангелію Матея словами: «Во дни же они приїду Іоан Крес-титель, проповідая в пустини Іудейскій; імяше ризу свою от влас верб-люж і пояс шкіряний около бедр своїх; а кормом єго була шаранча і мед дикій».
Образований ум князя пригадав собі зараз те місце св. Письма, причім сказав собі в думці: «Сей чоловік не тільки виглядом, але й діяльністю подібний буде до біблійного Іоана Хрестителя; з нього лунатиме глас вопіющаго в пустини».
І зробилося йому дуже прикро на думку, що він, молодик, не скаже правди тому старцеви, якого завізвав до себе. Не може сказати. Відчув виразно всю глибину ріжниці, яка була між ними: той старець у волосінниці, підперезаний ремінним поясом, не мав уже ніякої звязи з сим світом кромі св. Письма. І дивно зробилося молодому князеви на думку, як та свята книга творить людий, як надає їм зверхний і внутрішний вигляд — одна книга, що прийшла до нас з далекої Византії перед шістьма поколіннями князів; у семій филі Володимирко-вого потомства прибув на світ він, Ярослав, внук Володаря, що був правнуком Ярослава Мудрого, сина Володимира Святого, за якого та свята книга почала панувати на нашій землі. І відчув якусь дивну пошану, майже острах перед тим старцем, якому на сім світі вже на нічім не залежить, кромі на виконуванню слів св. Письма. Але молоде рожеве дитя, яке було в його уяві, додало йому відваги, станути до розмови з тим строгим старцем.
Витримав його благословенне й довшу молитву над своєю головою тай усадовивши біля себе, сказав:
— «Отче, я попросив тебе задля поради в дуже важній справі. Як ти може чув уже, завтра боярська рада має рішити, чи буде мир, чи війна з Київом ізза Погорини, яку прирік звернути мій покійний батько. Я хотів змити батьківську вину...» (Тут князеви мимохіть напиралися слова: «Але відколи мені сказали, що я сам став батьком, не можу сього зробити». Одначе переміг себе й докінчив так:) «Але вже на нинішній нараді бояр зміркував я, що більшість за війною. Ти знаєш добре, що я, як молодий князь, якому ще навіть не склали присяги бояри, не можу явно виступити проти волі їх. Чи ти не міг-би рано перед радою довідатися від тих поважних учасників ради, що заїхали до монастиря, чи вони будуть за війною, чи проти війни й мене про се повідомити?»
Старець насупив брови, встав і витягаючи праву руку, промовив слова Святого Письма, чого саме сподівався молодий князь:
— «Слишасте, яко речено бисть древним: не убієши! Аз же глаголю тобі, яко всяк гнівайся на брата своєго всує, повинен єсть суду і геєнні огненній».
Чи ізза великої втоми молодечого тіла князя, який не привик до неспаних ночий, чи ізза натовпу вражінь і думок останньоє днини, чи під впливом сего дивно строгого монаха-старця, досить, що князем заволодів якийсь горячковий жах. Чув себе вельми грішним перед тим оли-цетвореннєм Святої Книги. Йому здавалося, що стоїть перед ним не той сухий, винищений постами старець, тільки Святе Письмо й говорить до нього про пекольний огонь. В очах зробилося йому червоно від огню, що пік його уяву й обхоплював усе кругом. З трудом видержав дальшу розмову зі старим ігуменом.
Як ігумен вийшов, князь не міг відразу заснути, хоч був дуже втомлений. Вже настав білий день, як сон зморив його й він заснув. Стара княгиня, довідавшися від прислуги, коли заснув її син, заборонила його будити скорше, як на раду бояр і полководців, що мала рішити війну, як всі вже чули й знали.


В ПОЧАТКАХ ВОЄННОГО КРУГОВОРОТУ

Глава п'ята, котра виясняє, чому по ухваленню війни зблід молодий галицький князь; які він укладав пляни з воєводою й куди мали роз'їхатися його посольства, та як один з учасників посольства, Мирослав Крушина, затягнув довг і яку довжну грамоту виставив і яких людий притім пізнав; а не вияснює ся глава, що вийшло з того знайомства.
Хоч війна ще не була формально постановлена, але все відбувалося вже в її круговороті.
їм я війни: несподіванка, а символ довг, а тло чорне пожарище, а письмо її червоне. Вона багатьох убиває збруєю, а ще більше трудами й голодом. Вона нищить багато тих, що беруть у ній участь і ще більше тих, що не беруть в ній участи. Вона приносить зі собою несподіване множество страху й трудів, болю й тягарів, положень і знакомств, про які людям ніколи й у снах не приснилося. Вона кидає людьми в далекі землі, на високі гори, на глибокі води. Показує їм отворені рани й темне дно розпуки й смерть. Всіляку
смерть, небажану й бажану і навіть пожадану. Але не ті найбільше нещасливі, що були в страшних руках війни; бувають і такі, яких вона ощадила, а які в чдальшім життю жалуються їй словами: «Чому ти не забрала нас у сиру земленьку, в муках конання?» Вона показує людям, як сила замагає силу й які ріжні є сили на світі, і як хитрість збиває силу з ніг і як припадок панує над усім, мов збиточний хлопчик в кімнаті, повній дорогоцінного скла. Але й він не годен змінити того, щоб вода не плила й каміннє не котилося вниз. Бо вічні є закони світа і як тягар олова, так тягар провини все падатиме вниз.
Молодий князь спав, аж поки сонце не стануло над найвисшими недеями Горганів і в княжих теремах не зібралася повйа рада бояр. Тоді збудили його й він убравшися, поспішив на раду. Був втомлений і блідий та мав дивне вражіннє, що втратив не тільки половину днини, але й пів життя, бодай того доброго, сонішно-го, щасливого життя. Як золотий промінь, що лучив його теперішні турботи з веселістю минулих днів, блимала в нім думка про сина. Нею оживлений увійшов до радної гридниці, що була заповнена до краю.
Його привитали як вчера, тільки може з іще більшою пошаною. Сим разом нарада не тревала довго. Така велика більшість заявилася за війною як за чимсь самозрозумілим і немов поставновленим, що меншість замовкла й своєю мовчанкою немов потверджувала становище противників. Щойно по промові воєводи Халдієвича порішено, що князь може ще провадити переговори в справі замирення на основі відступлення двох східних городів Погорини. Але в можливість мира не вірив вже ніхто й бояри таки зараз розїхалися, приготовлятися до походу; київського посла повідомив великий печатник, брат перемиського воєводи й приятель Халдієвича, що князь і рада бояр постановили предложити київському князеві поділ Погорини та що в тій ціли виїде до Київа окреме посольство.
Князь ішов з воєводою Халдієвичем до своєї кімнати, як приступив до него лікар княгині й вклонившися, сказав, що мавби щось заявити князеві на самоті. Молодий князь в переконанню, що лікар говоритиме про новонароджене дитя, відповів:
—    «Говори! Я не маю тайн перед старим приятелем мого батька».
Тоді лікар отягаючися, сказав:
—    «Молода княгиня зовсім уже здорова».
—    «Син?» з ніжною гордістю й укритим острахом запитав князь.
Лікар замнявся й по хвилі відповів:
—    «Княгиня повила — донечку...»
Бліде лице князя зблідло ще більше так, немовби вся кров сплила з нього. Опісля червень почала йому підступати й дійшла аж до очий. Запримітили се і лікар і воєвода тай оба почали нараз, говорити. Але князь не чув, що вони говорять. По хвилі прийшов до себе й обернувшися до воєводи, сказав дивно твердим тоном:
—    «Ходім! Треба кінчити діло!»
—    «Розпочинати, княже!»
—    «Нехай буде розпочинати!»
Вступили до кімнати князя, перед котрою, як все, куняла медведиця.
Ярослав, як усі мужчини з його роду, скоро приходив до себе. Він був вже зовсім спокійний і сказав до воєводи:
—    «Думаю, що найважнійша річ, відтягнути Угрів від війни».
—    «Так!» відповів воєвода.
—    «А що зробити з Ляхами?»
—    «З ними не стоїть говорити, бо вони занадто бідні й голодні, щоб не пішли скрізь, де тільки сподіваються, поживитися. Впрочім маю певні вісти, що війною проти нас можуть піти тільки два ляцькі князики: краківський і сандомірський. Першого розібємо над По-прадом, а другого треба ще в осени, а найдальше в зимі облягти в його курнику».
—    «Угрів думаю відтягнути двома способами: переговорами й ударом Византії. В тій ціли висилаю завтра посольство до византійського цісаря, яке має його повідомити про смерть мого покійного батька та про війну з Ізяславом і зажадати на основі договору цісаря Мануїла з моїм покійним батьком, щоб византійські сили як найскорше перейшли Дунай і вдарили з полудня на Угорщину. Те саме посольство вступить по дорозі до Буди й спробує навязати добрі відносини між мною й угорським королем. Як се вдасться йому, то має дальше їхати до Византії вже без домагань, щоб вона вдарила на Угрів».
—    «О се нема страху, щоб шурин Ізяслав не пішов йому на поміч. Я боюся чогось иншого, а саме, щоб він не приказав по дорозі між Будою й Дунаєм зловити ціле наше посольство так, що воно не доїде до Византії».
—    «Мабуть ні», відповів князь. «Мій покійний батько говорив мені нераз, що Угри дичіють як тільки вийдуть поза свою землю, але дома вони поводяться по лицарськи. Як тільки з ними відповідно поводитися. А молодий Микулич уміє з ними говорити».
—    «А я думаю, що тим лицарям, що ще.так недавно як чорні від бруду чабани переходили нашими степами, нема що вірити».
—    «Обережність не зашкодить ніколи, хоч якраз супротив Угрів може вона бути менша, чим супроти старої Византії. Я дам другу грамоту Мирославови Крушині в тайні перед цілим посольством. І якби Угри відібрали від Микулича мою грамоту, то на молодого Крушину не звернуть уваги. А що буде, як Византія не прийде на час, або взагалі не прийде?»
—    «Сего не треба боятися. Я знаю цісаря Мануїла. Мусимо лиш о те подбати, щоб він мав час напасти на Угрів. Від посольства, що поїде до Київа, залежить, чи цісар Мануїл матиме час, поспішити нам на поміч».
Тут старий воєвода положив обі руки на своє чоло й помалу запитав:
—    «Але кого вислати до Київа? Хто зможе переконати старого Ізяслава, що ми не хочемо тільки зискати на часі? Се трудно буде зробити, дуже трудно. Бо навіть мала дитина знає, як є... А Путятич уміє дивитися й слухати».
Князь також задумався. І тихо стало в кімнаті княжій. Лиш крізь відчинені вікна долітав одностайний шум Дністра. Мовчанку перервав князь словами:
—    «Так, се буде дійсно трудне посольство...»
Князь подумав ще хвилю й сказав:
—    «Ізяслава переконає тільки такий чоловік, який сам переконаний, що я хочу мира. Такого чоловіка маємо: є ним ігумен Данило».
Старий воєвода положив обі руки на стіл, а морщини його чола вигладилися. Він радісно подивився на молодого любимця свого й промовив:
—    «Так. Я не тільки що не міг-би переконати про те київського князя, але не можу навіть зрозуміти, що галицький князь має всего на всего літ двайцять. Ігумен Данило як сотворений на посла до Київа. І тому, що вірить у твоє миролюбіє й тому, що говорить добрі проповіди. А в старих київських церквах добра проповідь ліпше западає в душу, чим у нових галицьких».
—    «Що ігумен вірить у моє миролюбє, в тім він навіть не так дуже ошибається», сказав задуманий князь таким голосом, якби говорив до себе. Воєвода видивився на нього, якби хотів замітити: «Знов нерішучість?» Але молодий князь відповів на його здогад:
—    «Пропало! Війна буде. А до помочі ігуменови додам Граж-данця й Судиславича. Вони вже дадуть собі раду з дорадниками Ізяслава, як тільки ігумен справиться з ним самим. Гражданець знаменито списуватиме нову хрестну грамоту», з якимсь тяжким віддихом сказав молодий князь. Він почував себе дуже ніяково в тій помотаній сітці дипльоматичних підступів, яку сам починав плести. Та в душі леліяв мрію про мирну працю для сврєї волости й всіх земель нашого народу.
—    «Лишається ще тільки одно посольство — до Суздаля», сказав воєвода.
З неохотою відповів князь.
—    «Відійде й воно, хоч я волівби обійтися без сеї помочі. Вже важнійше, те, щоб тесть порозумівся в нашій справі з половецькими ханами». Воєвода додумався, що князеви неприємна була згадка про Суздаль ізза несповнення його надії на першого потомка, але не сказав нічого.
Князь запитав ще:
—    «Чи сили, якими розпоряджає мій перемиський воєвода, вистарчить на здержаннє ляцьких князів?»
—    «Тих голодних князиків? — Зовсім вистарчить. При дрібочці сприту вистарчило-б і війська, що стоять у Ряшеві, Ярославі та Сяноці», відповів старий воєвода, що не любив свого суперника, перемиського воєводи Дмитра Надітича й зовсім неслушно робив натяк на недостачу сприту в нього.
Розпрощалися, й Халдієвич вийшов.
Але вернув з коридора й сказав:
—    «Маю ще одну раду для тебе, княже, тільки не знаю, як приймеш її».
—    «Кожду твою раду приймаю радо, воєводо», відповів молодий Ярослав, котрому зробилося приємно на думку, що старий воєвода числиться з ним уже майже так само, як з його покійним батьком.
—    «Моя рада така, щоб до київського посольства вжити також старого міщанина Рака».
Князь широко розкрив очі.
—    «Адже се тайний провідник противного мому батькови міщанства!» сказав.
—    «Якраз для того добре було-б синови, ужити його до важного діла й тим позискати».
—    «Тим його не позискаємо. Впрочім він не згодиться їхати до Київа».
—    «Як не позискаємо, то бодай ослабимо його ворожнечу. Але невиключена річ, що він згодиться їхати: він має в Київі свої склади й тому буде на руку, переїхатися там на княжий кошт. Я сам піду до нього в тій справі, може ще з ігуменом. Тоді мабуть не відмовить».
—    «Можеш спробувати».
Від хвилі сеї розмови князя з воєводою війна почала розпускати щораз ширші круги. Воєвода взяв у свої досвідчені руки військові справи, а князь своїм гнучким умом взявся дальше виплітати помотану сіть дипльоматичних заходів.
Наперед взявся до зорганізування посольства до Византії, яке найскорше мало відійти.
Мирослав Крушина вийшов одушевлений з кімнати князя й землі не доступаючи, поспішив до дому. Був такий веселий, якби на ново на світ народився. В його мозку шибали думки веселі як сонішне промінне, одна красша від другої: побачить вічно блакитне небо полудня й море, якого ніколи не бачив і передовсім — Визан-тію, ту Византію, що через ряд століть була мрією всіх князів і вис-щих верств українського народу. Византія мала для нього ще одно, зовсім особисте значіннє: там спочивали тлінні останки його покійного батька, колись дуже заможного купця, що помер там у молодім віці, як Мирославу було літ дванайцять, полишивши молоду вдову й троє діточок, з яких найстарший був Мирослав. Вірителі розхопили тоді великі батьківські склади так, що його матері й рідні остав тільки дім у Галичі й кілька кусників поля та рибний став. Тоді старий князь. Володимир приняв його на свій двір і казав учити тим самим учителям, що вчили молодого Ярослава.
Щойно тепер мав він нагоду, довідатися у Византії докладнійше про вірительности свого батька й — може прийти до маєтку. Ся думка справляла йому велику радість не тому, що ходило о майно, тільки для того що матір нераз згадувала про те, якби то було добре, відзискати втрачене добро. Він чув себе більшим і ліпшим, чим доси, бо був комусь дуже потрібний.
Нестара ще матір приняла його запитом:
—    «Коли їдеш, Миросю?»
—    «Ми мали їхати завтра, але мабуть не виїдемо скорше як за тиждень, бо приготування до дороги займуть споро часу».
—    «Не забудь, що батькови треба поставити надгробний камінь. Про те, де він лежить, скажуть наші купці, що живуть там постійно». Говорила про се зі слезами в очах.
І Мирославу зробилося сумно; він знав, що в них нема гроша на таку річ, а з того, що призначив для нього князь, на кошти подорожні, не хотів черпати на потреби своєї родини. Впрочім хотів велично виступити перед чужими й мати в чужині свій гріш при собі. Матір немов прочуваючи, чого посмутнів її син, сказала:
—    «Я була нині у грецьких купців, бо до своїх не хотіла йти. Прирекли позичити. Піди до них!»
Мирослав знав, про котрих саме грецьких купців говорила матір. Було то два богаті спільники, що мали великі склади в Галичі, Київі й Володимирі Волинськім. Вони були рівночасно політичними агентами византійського уряду, а покійний князь Володимирко вживав їх часто до своїх підступів на чужих дворах. Вони мали в Галичі недобру славу як небезпечні лихварі, особливо молодший з них, Скелідзес, що залюбки займався ріжними коромолами й готов був перепродати не то ризи, але й кости Спасителя, як говорив про нього воєвода Халдієвич.
Для того Мирослав з неохотою вислухав предложення ма-тери. Одначе иншого виходу не бачив. До своїх купців не хотів звертатися о позичку, бо на се не позволяла йому його гордість: від його батька й діда позичали гроші не тільки галицькі купці, але й найбогатші бояри, й йому соромно було звертатися тепер о позичку до своїх. Розмірно легкий кредит міг знайти ще в Жидів, але знав з оповідань, що вони опісля любили звертатися зате по всілякі прислуги й протекції. А він був ще за молодий, щоб мати впливи. А знов за кождим разом іти до князя не хотів. Для того рішився піти до Греків, хоч мав перед ними страх.
Запитав матір, чи випитували її що ті Греки.
—    «Випитували, хто провадитиме посольство й куди воно їхатиме. Я сказала їм, що провадить молодий боярин Микулич і що посольство їде до Византії. А вони питали, куди. Але того я не сказала, бо не знала».
—    «Навіть, якби ти знала, мамо, то не треба таких річий говорити», відповів поважно Мирослав і вибрався до Греків, виждавши до вечера.
Склади їх були ярко освітлені, особливо золотникарський склеп. Скелідзес, побачивши Мирослава, зараз вийшов і запросив його до своєї кімнати на поверсі. Двері відчинив їм німий невольник Половчин і знов зачинив за ними. Вони були самі й Мирослав з острахом, який відчував дитятем перед великим павуком, приглядався Скелідзе-сови. Був се чоловік літ около пятьдесяти з великими очима без віїв, що виглядали мов склепові вікна на його майже чотириграннім лиці, що мало радше тупий, волячий, чим хитрий вигляд. Дуже рідкий заріст і борода робили те дивне лице ще більш неприємним.
—    «Нікона нема?» запитав Мирослав о другого Грека.
—    «Він мусів лишитися, нім позачиняють склади», відповів Скелідзес; «як ви спішитеся, то я сам можу полагодити з вами справу».
Мирослав не спішився. Але відповів, що спішиться, бо йому якось непривітно тяжко робилося в тій павучій ямі, повній ріжних дорогоцінностий і міцно кованих скринь. Йому здавалося, що в тих скринях замінене добро й спокій багатьох родин.
Грек виняв грубий папір, уживаний до списування грамот і запитав:
—    «Кілько потребуєте?»
—    «Пять гривен сріблом».
Була се значна квота, бо в тих часах гріш мав високу вартість: за 50 гривен можна було купити село з полями, лісами, сіножатями, будинками, людьми.
Але Грек не сказав проте ні слова, тільки розложив перед молодим княжим дворянином грамотний папір і заговорив до нього силувано-приязним тоном:
—    «Напишіть грамоту».
—    «На який рост?»
—    «По уставу князя Ярослава Мудрого», відповів Грек, роблячи вигляд праведника. По хвилині додав: «І по дві бочки живопросоль-ної риби та по бочці щучини. І, нехай, по пять коробок оброку та шестий сніп».
Мирослав не відповів на те нічого й мовчки взявся писати довжну грамоту:
«Се аз Мирослав, син Івана Крушини, купца с Галича, дворянин княжий, занял єсьму у Нікона і Скелідзеса, гостей елинских, гривен пять серебром...»
Тут перервав писаннє й сказав до Грека:
—    «Віддам за пять літ. Котрого дня хочеш?»
—    «Переводжу рахунки на Юрія».
—    «Добре», відповів Мирослав і писав дальше:
«...от Юрьева дни осеннего до Юрьева дни на годов пять. А на то серебро давати мені рост по старому, по книгам Ярослава князя, с году на год, и по две бочки риби живопросольной. А буде Бог пошлет щучиньї...»
Тут перервав йому дальше писаннє Грек окликом:
—    «Якто: «А буде Бог пошлет »
—    «А так! Бо в нашім схаві не все є щуки. Впрочім, ти сам сказав, що рост має бути по книгам Ярослава. А в тих книгах нема про щучину!»
Скелідзес не відповів на те нічого й Мирослав скінчив уже спокійно писати грамоту:
«...привезти бочку, а не захочу тое риби свезти, коя в сей кабале писана, и дати мені денег за нея. И ще давати им оброку в дом: хлеба, ржи и овса пять коробок в новую меру и с поля шестьій сноп с года в год. А кабалу писал я сам лета 6662 от созданія Божаго міра в год смерти Володимерка, князя галичьскаго и начала княженья Ярослава, сьіна его».
Мирослав встав і подав грамоту Грекови.
—    «А свідки?» запитав той.
—    «Адже мені якраз о те ходить, щоб ніхто не знав, що позичаю. Якби не те, то я не потребував-би брати в тебе на рост уставу Ярослава, за який князь Ярослав засадив-би тебе в погреб. Впрочім і князь і Гражданець знають моє письмо».
На те Грек:
—    «Без свідків не можу дати. Грамота згорить, ти, дворянине можеш пропасти в світі а тоді й мої гроші пропадуть».
—    «Дам заклад», сказав Мирослав. «Кого хочеш: невольника чи невольницю?»
—    «Молоду невольницю».
Мирослав усів і почав переписувати грамоту. Перед останним реченєм вложив такий уступ:
—    «В занятих гривнах я, заимшик, заложиль и подписаль им, Никону и Скелидзесу, девку половеческую, нехрещеную, именем Итиль. А буде я, Мьірослав, не вьїкуплю у них после сроку, вольно им по сей закладной кабале, нею владеть и у себе держать и на сторону продать и заложить. Та невольница моя преж сей закладной незаложена не продана. Где ся закладная грамота виляжет, тут по ней суд и правеж кто с грамотою сею станет, той по ней истец».
Скінчивши, подер старанно попередню грамоту, а нову подав Г рекови.
Скелідзес не сказав уже нічого, тільки поклав грамоту в скриню, яку старанно замкнув й отворив иншу скриню та виняв з неї чотири гривни срібла в прутах й одну в монетах. Поклав прути на вагу й зваживши, передав Мирославу. Він обвинув срібло в принесену вовняну плахту й задуманий вийшов з кімнати. Перед самими дверми зустрів Нікона й мало не розбив йому носа. В світлі, що падало з кімнати на коридор крізь відчинені двері, побачив дивне лице того старця й станув. Лице Нікона виглядало дуже благородно й достойно, тільки мало якесь пятно суму чи злочину, чи зависимости від когось.
—    «Інтресно, що звязало сего чоловіка, що мусів колись бути чесною людиною, з тим осоружним лихварем?» — подумав Мирослав, що чув від варяжських дружинників ріжні «заги» про те, як бог Одін значить кожду людину на лиці так, що мудрець може по тім пізнати, з ким має до діла. «Князь Ярослав по першій розмові з тими спільниками пізнав-би все», сказав собі й пішов темними вулицями домів.
Тих пять гривен тяжіло йому неймовірно, аж пекло. Він чув, що ті срібні прутики як гаки впиваються в поле його матері й рідні, яким він як найстарший син управляв. І відчув біль від того першого довгу свого. Прийшов до дому й оповів матері про умови ДОВЖНОЇ грамоти. Вона тільки зітхнула й дала синові їсти.
Тим часом Скелідзес показував грамоту Ніконови. Той уважно перечитав її й сказав:
—    «Так, так. Мало ще ворогів маємо, треба нам нових. Чиж ти не міг задоволитися законним ростом? Він зовсім не малий? Адже сей молодець товариш князя й колись легко може скрутити тобі голову, нехай тільки прийде до власти. А се напевно буде».
—    «Отож не буде, бо я рішився скрутити йому карк і то нім ще доїде до Византії».
Нікон видивився питаючо на свого спільника, а той притишеним голосом говорив дальше:
—    «Той молодик отримав якісь важні папери від князя, здається важнійші, ніж сам Микулич, що має провадити посольство. Не знаю тільки, що в тих паперах є, але купця на них знайду, а властиво вже маю».
—    «Кого?»
—    «Або не купить князь Берладський? Оповідають, що він тепер безоглядно рабує галицьких купців і мусить мати гарний гріш».
—    «А від кого знаєш, що той молодик має якісь папери? Видко, що не від надто високого дворянина, коли не знаєш, що в тих паперах?»
—    «То пусте! Часом невольник, що палить у княжих печах, може зробити рівно добру послугу, як великий печатник князя. Одно тобі скажу: що на сю прогульку виберуся я сам, але ти з неї не дістанеш нічого».
—    «Очевидно», відповів Нікон, що весь час держав у руках довжну грамоту Мирослава. «Тільки не забувай, що з такої прогуль-ки можна дуже легко не вернути, бо нехай тільки один з того посольства доїде до Византії тай скаже Мануїлови, як і що, тоді перестанеш на віки журитися, як перевезти до Византії все, що ти придбав».
— «От ліпше не кракай!»
Нікон поклав грамоту на місце й мовчки вийшов до своєї кімнати.


З ПЕРШИМ МЕТОМ ВІЙНИ

Глава шеста, котра вияснює, куди й як розіжджалися три посольства княжі й з ким по дорозі зустрілося посольство, в якім був молодий Мирослав Крушина тай що потому вийшло з тої стрічі, що Мирослав бачив у столиці Угрів і чого не зрозумів на угорській пусті; як його посольство попало в погану засідку в горах Арделю й як Мирослав ранений і самотний дістався в руки розбишак; як опісля привезли його до таємничого й страшного города Берладі, що бачив у городі тім і з ким пізнався й кого відшукав і як видобувся з нього й як дістався до Византії; що бачив на дворі царгородськім і як йому сподобався той двір тай куди й в якім стані метнула ним несподівано війна.
За кілька днів виїхав Мирослав з посольством Микулича, в котрого склад входило коло сотні людий. Князь питав його перед виїздом, чи не має яких потреб, але се було найдразливійшою стороною Мирослава, що він погодив з роду зубожілого. І він твердо відповів:
—    «Ні».
По хвилі додав мякше:
—    «Не дай зробити кривди моїй матері й рідні».
Князь мовчки кивнув головою і подав приятелеви 5 невеличких пергамінових листків; на першім було виписано великими буквами «Странникь Паломника», званий пізнійше «Странником Стефана». Був се опис византійських церков і памятників Мирославу аж очі засвітилися з утіхи. Він сердечно дякував за дорогий дар.
Не вступив Мирослав до Чагрова, щоб попрощатися з своїм това-ришом, Борисом; він любив його, але поза його домом, бо там були за високі пороги на його ноги.
З собою міг взяти тільки одного слугу, молодого пятьнайцять-літного сироту з гір. Стефана Бистринчука, дуже спритного хлопця, котрого Мирослав кликав не «Стефане», тільки «Стефа», як кличуть у горах. Сей спосіб так йому сподобався, що часто гукав за Сте-фаном, хоч не потребував його, але Стефан добре пізнав, коли його Мирослав потребує.
Майже рівночасно виїхали й два другі посольства: до Київа найбільше й до Суздаля. Останним проводив воєвода Халдієвич. Він мав уложити плян спільних воєнних підпринять зі суздальськими силами. Завдання його було не менше трудне від завдання того посольства, що їхало до Київа, тільки в иншім напрямі: вся трудність його полягала на скорости, бо воєвода мав доконче вернути, нім сніги злізуть з галицької землі. Через те воєвода вибрався легко, з малою скількістю возів й оминаючі більші городи, їхав більше навпростець, гот в кождої хвилі покинути свої вози. їхав в напрямі на Погорину Волость з великим поспіхом так, що нім посольство, котре їхало до Київа, дібралося до Теребовлі, він був вже далеко за Пинськом. Виконане своїх воєнних заряджень поручив перемись-кому воєводі Надітичу, щоб опісля як говорили злобні язики, мати на кого звалити невдачу. В дійсности зробив він се тому, бо хоч не любив того старого суперника свого, але цінив його в душі, як досвідченого полководця, чого ніколи не міг признати.
Зовсім инакше їхало київське посольство. Його завданєм було, їхати можливо найпомалійше, Ігумен Данило відправляв молебні в усіх церквах, які зустрів по дорозі, а старий Рак мав скрізь множество ріжних купецьких діл. Його участь в посольстві причинилася до того, що міщанство почало дешевше продавати княжим слугам упряж для кінноти й инші воєнні припаси. Але була се тільки чемність за ту чемність, яка зустріла їх зі сторони князя, що визначив одного з них такою важною місією, чого старий князь уже давно не робив. На загал настрій міщанства не змінився.
Разом зі сим посольством вертав до дому й київський посол Путятич. Але в Теребовлі видалася йому їзда таки надто помалою й він випередив галицьке посольство.
Майже рівно скоро як воєвода Халдієвич посувався й молодий Микулич тухлянським шляхом до столиці Угорщини. Рівно велике як неприємне було здивуваниє Мирослава, коли за Вістокою догонили — Скелідзеса, що їхав в тім самім напрямі з кількома возами, навантаженими всяким купецьким добром. Він попросив боярина Микулича о дозвіл, прилучитися до його дружини, щоб безпечнійше міг їхати під охороною його уоружених людий. Боярин пристав на те; Мирослав хоч дуже був невдоволений з товариства того лихваря, але не противився тому, бо се був загально принятий звичай в тих часах, що купці прилучалися до всяких посольств і користали з їх охорони.
Чудові тухлянські гори, в яких Мирослав був перший раз тепер, почали займати всю його увагу. Він як дитина радісно приглядався на постоях бистрому Опорови й розкладав вечерами великі вогні пахучих чатинних дерев. На горах стояв уже сніг, але в довгій долині над Опором було розмірно тепло. Тільки віяли сильні вітри й разураз падав зливний дощ.
Як перейшли найвисші хребти Бескида й минули граничну сторожу за Лавочним, очам Мирослава представився чудовий вид: сонце світило на блискучі сніги, що лежали на верхах і на червоне листя букових лісів, що покривали полудневі сточища Карпат. А на все те сіяв золотистий дощ міріядами довгих-довгих каплин. Угорщина видалася йому кращою, чим галицька земля, але тільки на границі.
Столиця Угорщини Буда зробила на нього знов сильне вражіннє, особливо королівський замок на стрімких білих скелях, що піднімалися в гору прямо з филь широко розлитого Дунаю. Ту величаву ріку знав він досі тільки з пісень і оповідань. Як вона показалася йому, мов величезна, лискуча гадина, дивився на неї зі запертим віддихом і вслухувався уважно в її грізний хлюпіт. Порівнував його з Дністром. І Дністер видався йому якимсь близшим, привітнійшим.
В королівськім замку принялн галицьке посольство надсподівано добре; король приняв з подякою до відома вістку про вступленє на престол молодого князя Ярослава й запросив на пир його посольство. Воно задержалося кілька днів. Одного ранку бачив Мирослав, як в окруженю двірських жінок ішла замковим подвірєм до каплиці молода жінка угорського короля, дочка київського князя Ізяслава. Він низько вклонився їй і поздоровив рідним словом. Королева станула на мить і приязно відклонилася. Мирослав запізнався скоро з українськими женщинами з окруження королевої, що прийшли тут з нею з далекого Київа. Він порівнував кожду стрічну женщину зі «своєю», але ні одна не припадала йому так до вподоби. Пригадував собі й міщанські дівчата з Галича, свої сусідки. І мріяв.
Посольство отримало вкінці відповідь, що невдовзі відійде до Київа окреме посольство з Буди, котре возьме участь у переговорах в спірній справі, бо свого часу по битві під Перемишлем угорський король, поручив зворот Погорини за галицького князя, що присягав тоді на похилений хрест корони св. Стефана.
Се рішеннє було значним успіхом галицького посольства, бо опізнювало можність рішеня Київа й давало Византії та Суздалеви можливість прийти на час з підмогою галицькому князеви. Боярин Микулич зараз вислав з вісткою про те до Галича двох їздців, отримавши для них перед тим окрему ескорту до границі, причім гойно сипав дари на всі боки від служби до вельмож, розуміючи по свому слова Халдієвича на памятній раді бояр, що треба десь переломити страшний обруч ворогів. Коштівна то була річ і старий воєвода Халдієвич не даром накликував бояр, щоб передовсім грішми підперли молодого князя.
Опісля рушило галицьке посольство дальше на полуднє. Його угорська екскорта змінялася в придорожних городах, Скелідзес віз з Будапешту дуже значну скількість возів і мав зі собою більшість людий ріжно язичної збиранини. Вони весь час ходили на пів пяні й заєдно билися між собою.
Як галицьке посольство вїхало в глибину угорської пусти й стануло на нічліг біля якоїсь самітньої гостинниці, счинився опівночі несподіваний крик і всі схопилися на рівні ноги. Гостинниця стояла в огни, а оподалік втікали якісь уоружені люди. Був се очевидно один з таких частих в тих часах нічних розбишацьких нападів, що не міг удатися ізза чисельности нападе них. Але мимо того угорська ес-корта розбіглася, якби її не було. Боярин Микулич уставив своїх людий до бою, але ніхто не нападав. Тільки приступив до нього Скелідзес, оглядаючися трівожно на всі сторони й заявив йому, що дякує за дотеперішну охорону, але дальше сим шляхом не поїде, бо має від своїх людий певні вісти, що се тільки перша сторожа великої розбишацької банди, що розбиває понад Дунаєм, пробувала захопити язика про те, хто їде. Супроти того він дальше не поїде сим шляхом, але звернеся через гори Арделю на Волощину й туди хоч з більшим трудом, одначе безпечнійше дістанеться до Византії.
Мирослав був надто молодий, а боярин Микулич надто лицарський чоловік, щоб у тих словах Грека доглянутися підступу. Вправ-ді инші галицькі купці, що їхали з посольством у власних ділах, говорили, що таки сей шлях безпечнійший але боярин Микулич послухав ради Грека й звернув на схід в напрямі гір Арделю, кажучи до Мирослава:
— «Вже той старий лис добре мусів пронюхати дорогу й не нарахував-би на втрату свого «добра».
Йому й на думку не приходило, що то Скелідзес зорганізував той нічний, уданий напад і наклонив ескорту до утечі тай тими способами манить посольство на Волощину, де мав від тепер добре зорганізовану розбишацьку ватагу більших розмірів. Посольство рушило в зміненім напрямі й в перших днях грудня дійшло до гір Арделю.
Падав сніг з дощем одного пізного понурого пополудня, як довгий ряд возів знайшовся в якійсь дебрі зі стрімкими стінами. Нараз з поза скель сипнув ся на ідучих град стріл та рогатин і почали виглядати якісь великі постаті в косматих кожухах, з клапанями на головах. Крик і метушня піднялися в провалі. Ранені й убиті люди й звірята падали на місці. Похід станув. Мирослав оглянувся поза себе й побачив Скелідзеса, що все прилишувався зі заду, як він, окру-жений тими волохатими напасниками, показував їм його й Микулича. Зрозумів усе. Що тепер діялося, діялося дивно скоро, так скоро, що він не знав навіть, коли. Прискочив до боярина Микулича й крикнув йому в саме вухо: «Знищити грамоти!» Боярин почав розпинатися. Але в тій хвилині обскочили їх напасники й боярин перестав шукати за грамотою, а вихопивши меч, роздавав удари на всі сторони. Коло нього стовпилася горстка найблизших дружинників його й власними грудьми заслонювала боярина. Мирослав перший раз в життю знайшовся в такій бійці. Хвилину стояв безрадний, але побачивши, як звивається його Стефан, хоч підросток, засоромився своєї зрештою недовгої бездільности й метнувся з коротким ножем у вир бійки. Та не мав часу вжити ножа, бо якийсь напасник обхопив його в пів і разом з ним повалився на землю.
Сумерк почав западати й Мирославу здавалося, що вже смеркає молоде життє його. Але в ту мить напасник отримав від одного з дружинників такий удар що тільки раз зойкнув і розвів руками. Мирослав піднісся помалу. Чув неприємне зимно в голову, на котру падав мокрими платами сніг. Напів одужений відрухово здер з голови «свого» напасника клапаню й наложив на свою голову. В тій хвилі вцілений ударом рогатини повалився на землю боярин Микулич і важко за-стонав, віддаючи духа. Двох напасників кинулося на його тіло й почало з нього здирати одіж. Майже відрухово кинувся на нього й Мирослав та дивно скорими руками вихопив грамоту.
—    «Помалу, братчику, рабуй! І так мусиш віддати все до поділу», сказав до нього якийсь розбишака, взявши його очевидно за одного зі своїх.
В тій хвилині шибнула Мирославу думка, що його можуть пізнати й що він має тепер обі грамоти, від яких залежить усе! Йому станула перед очима вся навала ворогів, що так звалиться на його рідну землю, як звалилися ті розбишаки на галицьке посольство. Галич і дім родинний станули йому перед очима, обступлені з усіх сторін чорними Уграми й голодними Ляхами та множество ворожих полків. Се напрягло всі його нерви й мязи до небувалої висоти. Майже рівночасно скочив своїми молодими ногами в щілину стрімкої стіни, яку в сумерку доглянув. Мав вражіннє, що має сталеві ноги, гнучкі як дамасценські мечі. Миттю знайшовся на верху стіни й інстинктивно оглянувся в напрямі Скелідзеса. Той обома руками показував на нього й кричав:
—    «Ловіть його! Живого або мертвого доставте князеви Бер-ладському!»
Мирослав почув коло себе свист стріл і фуркіт рогатин. Мимохіть присів, причім почув шелест грамоти, яку міцно держав в руці, всю змяту. Щойно тепер пригадав собі, що її має, що видер її від умираючого боярина й що її треба знищити. Почав її дерти на шматки, причім великими скоками біг в одинокім напрямі, який мала та стіна. Нараз почув удар в ліву ногу й прикляк, хоч болю не чув. Оглянувся: за ним біг його Стефан з рогатиною в руці. Мирослав дуже зрадів, але ждати на нього не міг, бо аж свистіло кругом від стріл і кілька рогатин зарилося в сніг біля нього. Вирвав одну з них і з найвисшим нагіруженнєм змірився там, де стояв Скелідзес. В хвилі як кидав, мав вражіннє, що від того мету залежить все. Трафив. Бо почув крик Грека, довгий і проразливий, майже звірський. Тайна грамота, яку мав зашиту в одежі, пекла молодого Мирослава як грань. «Втікати з нею!» шибнуло йому в голові. І він в горячці кинувся зі стіни в дебру на противну сторону від розбишак. Чув іще за собою другий скок, майже в мить виконаний по його.
Упавши в сніг, почув Мирослав біль такий сильний, що зімлів.
А як прийшов знов до притомности, чув біль за кождим рухом (чув) що його несли на якихось ношах з пруття. Не отвирав нарочно очий в переконанню, що так лекше довідається, що з ним робитимуть. Помалу, запираючи віддих, переконався, що може без болю рухати обома руками й правою ногою; тільки в лівій чув, як скимить рана й ще чув окремий біль, гірший від першого.
—    «Ага», подумав, «отож я ранений окромі того звихнув ногу». Щойно тепер пригадав собі свою грамоту й кров ударила йому в очи зі сорому, що так пізно згадав про неї. Скорим рухом руки помацав місце, де мав її зашиту: вона була!
Радісно забилося в нім серце. Але рівночасно обхопила його трівога, що той його необережний рух мусіли запримітити ті, що його несли. Почав отже мимо болю кидатися на лежанці й напрасно рознимати очи, причім дивився, чи не замітить де Стефана. Але його не було.
—    «Конає?» запитав один з його клапатих сторожів.
—    «Лише кидається. Певно горячка», відповів другий. Всі пристанули. Далися чути й голоси Волохів, котрих він троха розумів.
—    «Несім його до найблизшого села», сказав один з них, «там є добрий знахор, що вилічить його».
—    «Ая, ліпше живим його доставити, більше заплатять за нього», докинув третий.
—    «Але куди його везти?» запитав перший.
—    «Наперед до Текучі, а відтам у Берладь», сказав голос того, що його Мирослав почав уважати за провідника. «Гарний хлопець! А скаче ліпше як олень...»
—    «І не зле метає рогатиною», докинув хтось з гурту. «Добре, що трафив того проклятого лихваря, бо инакше він був-би все загорнув».
Останні слова пригадали Мирославу його гроші, призначені на памятник для батька. Він знов обернувся, щоб мати нагоду переконатися, чи є вони. Гроший не було. Значить його обрабовано, але не з найдорожчої річи. Був у веселім настрою, який одначе за хвилину щез, бо прийшло йому на думку, що вже в знахора при перевязуван-ню ран можуть у нього відкрити тайну грамоту! Постановив собі дуже кричати при перевязуванню, удаючи великий біль. Впрочім було йому вже все крім грамоти рівнодушне: він знав значіннє слова «Берладь».
Чув мокре зимно й велику втому. А сніг падав і падав. Ті, що його несли, глибоко западали в снігові заспи. Вкінці коло полудня дійшли до волоського села над якоюсь річкою між високими горами. Він чув вже страшний голод, що не давав йому думати про ніщо инше.
В теплій, мужицькій хаті положили його на постіль і дали теплого молока, що видалося йому райським напитком. Старий, сліпий на одно око мужик Волох взявся зараз натягати йому звихнену ногу. Мирослав не дуже потребував притім удавати, що його болить і кричав так, що й птиця не сіла-б на хату. Вкінці натягане й мащене та перевязуванє скінчилося щасливо. Він був увесь в потах. Заснув і по глибокім сні збудився аж на другий день, оживлений і майже здоров. Тільки лівою ногою не міг рухати без болю.
Його положили на сани, вимощені сіном і рушили з ним в дорогу. По дорозі вступали до волоських сіл. Щойно в Текучій почув Мирослав рідну мову й дуже утішився. Йому пригадалося родинне місто. Від Текучої до Берладі було 7 миль. В Текучій тільки переночували з ним і на другий день рано вирушили на північ здовж ріки Бирладі, проти води. Кругом бачив тепличини й снігом зрадливо покриті мочари, з яких курився дивний опар. Сторожа його була вже змінена й представлялася зовсім поважно, як дружина; говорила переважно по українськи. Були се очевидно княжі люди. З його дотеперішніх сторожів остався тільки провідник, але й він перебрався та виглядав тепер як дружинник, тай два слуги зі склепів Скелі-дзеса.
Берладь!
Мирослав мав узріти Берладь! Таємничий город князів-ізгоїв Володаревого роду, місто страху могутнього галицького князя, місто ненависти боярства й прихильности міщан. Мав узріти Берладь, з якого за памяти живучого тепер покоління не вийшов ще живим ні один боярин галицький, що переступив окопи або брами города того й де втікали всі, що коли небудь провинилися проти закона. Мирослав почав в думках приготовлятися на смерть, бо був дворянином галицького князя, смертельного ворога князя Берладі.
Тут у Берладі було гніздо всіх хищників і розбишак, бо сюди втікали з усіх усюдів всі, яким за тісно було дома. Мирослав знав Берладь лиш з оповідань матері тай вістий, що кружляли про нього й його князя, але не богато знав про нього. Сей город був для нього чимсь далеким і мало зрозумілим, хоч цікавим як казка. Напевно знав про Берладь лиш те, що в тім городі княжив тепер Іван Берлад-ник, внук Володаря, стрийний брат Ярослава, Володимирко позбавив його Звенигорода. Князь Іван осів зразу за згодою Володимирка на городах біля устя Дунаю; згоду Володимирка на те вимогла на нім його подруга, княгиня Евдокія, що над Дунаєм найліпше припильнує його Византія. А перед чужими говорила княгиня, що не годиться, щоб князь Іван остав без волости. Се донеслося, до нього, і він до смерти добре згадував жену Володимирка. Колиж замітив, що Византія уважно сторожить його в наддунайських городах, почав поширювати свою волость в напрямі Галича і переніс свою столицю до Берладі.
Все, що Мирослав чув поза тим про сі сторони й їх князя, видавалося йому дуже дивним і часто противорічним. І так галицькі бояри не називали берладського князя инакше як розбишакою в княжім колпаці та розсівали про нього найстрашнійші вісти. А знов міщанство, що займалося торговлею, дуже хвалило того князя й при кождій нагоді піднимало голос за тим, що він як внук Володаря покривджений покійним князем Володимирком. Бояри розказували, що він організовує розбишацькі банди й ватаги з пройдисвітів і ши-байголов усіх народів світа, дає їм дозвіл, обходити осоружні поганські торжества, на яких Половці приносять своїм богам в жертву молодих дівчат і хлопців чотири рази в році в часі місячної повні.
З дрожанєм зближався молодий Ярослав до таємничого города Берладі, а та дрож його походила не тільки зі страху, але й з ціка-вости. Він при своїх двайцяти літах бувби сам радо скочив подивитися на той город, хочби за ціну свого життя, якби не тайна грамота, яку мав при собі, а від якої зависіло те, чи вороги чи союзники довідаються про воєнні заміри галицького князя. Мирослав дрожав на згадку, що князь берладський прочитає ту грамоту й вже бачив, як його гонці біжать до Київа й до Буди, щоб дати знати про пляни Ярослава. Мав вже тільки одно бажанє: щоб його закопали в його одежі, де була зашита грамота.
Місяць доходив до повні й трупячим блеском засипав снігом покриті поля й ліси, що вгиналися й скрипіли під його тягаром. А сани, на яких лежав Мирослав, окружені кінною сторожею, мчали як вихром гнані. Мороз іскрився й сніг скреготав під копитами половецьких некованих коний. Вже кілька разів привиджувалися напруженим від очікування оком Мирослава снігом засипані стіни й окопи Берладі, але за кождим разом переконувався, що се або якісь придорожні горби, або гаї. Вкінці серед ясних снігових піль у місячнім сяйві заблестіли перед ним зариси таємничого города, білого як смерть, з чорними тінями в загонах мурів.
Коні летіли як вихор і Мирослав не міг навіть думок зібрати як переїхав окопи й опинився під византійськими воротами города ізза яких видніло кілька церковних веж. Чув тільки, що провідник його сторожі говорив до сторожі, що стояла при брамі, в українській мові, але не памятав опісля, що, бо всю його увагу захопили дві річи: перша то були трупи й нагі кістяки людські, що висіли біля воріт на гаках шибениць.
Сніг почав саме легко порошити й Мирославу здавалося, що вік присипає вже й його кістяк. Нехай станеться се зі мною за землю галицьку й за полки її, думав. А та думка, якою не міг навіть поділитися з ніким, справляла йому приємність. Те, що кістяки були без одежі, заняло всю його увагу й думки: він насильно прикликав до себе думку, що його одіж зідруть з нього люди, які не звертатимуть уваги на такі річи, як папір, або викинуть його. І представляв собі, що та грамота мусить уже бути змята й знищена.
Город був у нутрі ще майже пустий і подобав на Теребовль. Все в нім було деревляне, тільки частина стін біля в’їздових воріт була з каменя.
Станули перед якимсь будинком, перед котрим стояли на сторожі наші дружинники, Половці, Волохи й Чорні Клобуки. Чотирох знесло його до якоїсь студеної, пустої кімнати й положило на долівці, де він перележав до рана. Мав якусь дивну певність, що не вмре, хоч знав з оповідань, що кому з впроваджених сторожею до сего міста не завязано очий, щоби не оглянув його укріплень, той призначений на смерть. Згадав матір і жаль йому зробилося її. Мав з одного тільки вдоволене: що за весь час не виговорився з нічим, хоч допитували його. Набирав щораз яснійшого переконання, що князь берладський має слушно недобру славу. Впевнювало його в тім погляді те, що учасник нападу на галицьке посольство, був очевиднб в княжій службі.
З такими думками перележав до рана. Весь час думав над тим, чи не давалося-би знищити грамоти. Але боявся, чи його не підглядають крізь отвори в дверох. Кілька разів був певний того. Волів отже не роздирати одежі.
Над раном задрімав. Але зараз скрипнули двері й якийсь дружинник приніс йому кусень ячмінного хліба тай води в посудині, мовчки поклав се коло нього й вийшов, замкнувши двері на ключ.
За які дві години увійшло чотирьох дружинників з ношами, а пя-тий з мечем в руці, видно їх начальник. Поклали його на ноші й почали нести.
На вулиці Берладі побачив тепер Мирослав великий рух: ішли й їхали всілякі відділи дружинників, Половців, Чорних Клобуків, Греків, Угрів і Волохів, ішли то гуртами то поодиноко якісь дико виглядаючі люди, що жалібно з під лоба споглядали на ряди купецьких возів. Бачучи тих г'ольтіпак і всю ту збиранину з ріжних сторін світа, зрозумів, що її може втримувати в сякім-такім порядку тільки жах. І ті кістяки, що висіли при городських воротах, видалися йому тепер зовсім оправдані й навіть потрібні. Побачив якусь процесію поган зі жрецем, перед яким несли гарного хорта, мабуть жертву для ідола. На хвилю здавалося йому, що замітив вози галицьких купців. Обернувся лицем до лежанки, бо не хотів, щоби знакомі бачили його в такім стані.
На краю города піднимався на сугробі княжий замок, окружений окремими частоколами й ровами. При нім стояла велика сторожа. На подвірях снувалися дружинники. Запримітив між ними обох слуг Скелідзеса. Його внесли до великої кімнати без ніяких уряджень. В ній куняло кільканайцять постатий в ланцухах і кайданах, а при кождій стояло по двох дружинників. Поклали його на землю й він ждав на свою чергу.
Сусідні двері відчинялися що якийсь час і приходив якийсь дворянин та мовчки показував на одного зі закованих. І його вели. Вкінці прийшла черга й на Мирослава та понесли його через ряд кімнат і коридорів. Внесли його в якусь більшу, ясну кімнату й очам його представився такий вид:
За столом на скромнім, тисовім кріслі, покритім багряним покривалом, сидів в княжім колпаці чоловік, літ около сорок пять, або й більше з енергічним виразом лиця, властивим всім скитальцям. Мирослав пізнав його відразу, хоч бачив перший раз: то був пострах галицького боярства — князь Іван Берладник, внук Володаря, подібний з лиця й рухів до Ярослава свого первого брата, тільки той не мав затиснених уст і такого завзяття, як цей. По обох сторонах його судейського крісла стояло дванайцять дружинників з червоними щитами й рогатинами, самі добирані, величезні ростом мужчини; між ними були й Половці й Волохи. На столі перед ним лежала якась замарена книга. Певно «Руська Правда», подумав Мирослав; «но. він мабуть не дуже її держиться».
Мирослава поклали з лежанкою на землю на середині кімнати й йому зробилося приємно від огню, що горів у всіх чотирьох рогах її. Почав на руках підноситися на лежанці, щоб усісти. Князь Іван махнув рукою, що може лежати й запитав уриваним, твердим голосом:
—    «Хто ти?»
Мирослав таки сів і відповів голосно:
—    «Я Мирослав Крушина отрок на дворі галицького князя Ярослава».
По лиці князя Івана перенеслася легка хмара. Він питав дальше:
—    «З ким, куди й по що ти їхав?»
—    «Я їхав з посольством галицького князя до Византії, щоби там покласти надгробний камінь на могилі покійного батька мого, але в горах Арделю напали на нас твої люди, княже, побили й зрабу-вали також у мене все, що я мав».
—    «Чи ти син галицького боярина?»
—    «Ні, я син купця Івана Крушини, родом з Галича».
—    «Віднести його до вязниці!» приказав князь і чотири дружинники, що стояли весь час біля Мирослава, схопили в руки його лежанку.
—    «Мені спішно — до Византії, княже!» закричав Мирослав підносячи обі руки в гору з просьбою.
Князь усміхнувся на пів здивовано, на пів глумливо й відповів:
—    «А мені, отроче галицького князя, спішно до Звенигорода, але ще годі йти... Можем оба тут лишити свої кости...»
Дружинники здержані відповідю князя, станули на хвилю. З того скористав Мирослав і голосно сказав:
—    «Алеж я маю тут свідків на те, що правду кажу!»
—    «Так?! Тут? Хтож вони?» запитав зі здивуванєм князь.
—    «Два слуги Грека Скелідзеса, купця Галича. Вони є тут, у замку!»
Князь недавно переслухував їх, пізнався на тих грабіжних лисах і розоружений таким предложенєм, сказав:
—    «Поставте його! Побачимо, що вони тобі посвідчать! Прикликати тут тих двох Греків, що недавно були!»
Два биричі вискочили з кімнати.
Князь встав і підійшов до вікна та довго дивився на снігом засипані поля. Потому приступив до одного зі своїх дружинників, взяв від нього рогатину, приступив до огнища й поранив нею горіюче дерево, опісля власноручно докинув кілька сухих полін і віддав рогатину дружинникови.
Мирославу чомусь приємно зробилося на той вид. Він подумав: «Ярослав не зробив-би того в присутности чужих». Взагалі сей князь-ізгой дуже припав йому до вподоби, може тому, що ждав побачити щось страшного, а приємно розчарувався.
Биричі привели двох Греків, що дрожали зі страху; кланяючися до землі, поступили кілька кроків наперед і впали на коліна.
Князь показуючи на Мирослава запитав одного з них:
—    «Хто він?»
—    «Дворянин галицького князя», відповів Грек дрожачим зі страху голосом.
—    «Якто: дворянин?! Чи мав який уряд на княжім дворі?»
—    «Був отроком у матері князя Ярослава».
—    «Ааа», сказав князь Іван півголосом, не мов виключно до себе, «при княгині, що стала нашою, коли її чоловік став підступним Византійцем».
—    «Чий він син?» питав дальше.
— «Міщанина Івана Крушини, що помер у Византії».
—    «Можете вийти!» Греки врадувані зірвалися на рівні ноги й кланяючися до землі вийшли так само, як прийшли.
Лице князя розяснилося троха. Він звернувся до Мирослава:
—    «Кілько гроший забрали в тебе ті люди, що ти їх називаєш моїми, не знаючи навіть, що моя власть не сягає аж там?»
—    «Дві гривни сріблом. Я позичив пять у Скелідзеса, але добре, що три лишив матері».
—    «Чому добре?»
—    «Бо булиб усі пять пропали».
—    «Виплатити йому дві гривни сріблом», звернувся князь до того дворянина, що впровадив Мирослава. «А ти, мій сину, знай, що люди Берладського князя не забирають нічого в галицьких містах. Се не були мої люди».
—    «А той дружинник, що мене тут привіз?» не стерпів молодий хлопець, щоб не запитати.
—    «Так, мій боярин, що так само як ти називається, був одинокий з моїх людий, але він шукав там тільки за грамотою, яку віз боярин Микулич і більше за нічим. За те, що він був там, виплатять тобі заразом твої гроші».
Дворянин, що привів до кімнати Мирослава, виплатив йому дві гривни.
Мирослав щиро подякував берладському князеви й попросив ще о дозвіл, виїхати з города до Византії.
—    «Запровадити його до боярина Крушини!» сказав князь. «Даю дозвіл на виїзд».
Мирослав знав, що перед літами втік з галицької тюрми його стрий, котрому князь Володимирко казав відтяти праву руку. Але сей Крушина мав обі руки й виглядав розмірно молодо. Коли привели його до боярина Крушини, Мирослав приглядався йому докладно й вкінці по полагодженю своєї справи з виїздом, відважився запитати:
—    «Чи ви не зустрічали галицького втікача Мате я Крушини, що перед двайцяти роками втік з тюрми Володимирка?»
Боярин видивився на нього й запитав:
—    «А тобі на що сего знати?
—    «Бо я його братанич».
—    «Ти?»
—    «Так, я. Називаюся Мирослав Крушина син Івана. Але мій батько не був ще тоді жонатий, як утікав стрий і мене ще тоді не було на світі».
—    «Не знаю твого стрия», відповів по надуманню боярин. Але Мирославу здавалося, що він мусів його знати, хто зна, чи не з побратимства не помінялися назвищами.
Мирослава знов положили на сани, повні сіна, але тепер уже старанно прикрили кожухами, хоч поралися коло нього самі Половці, що нерозуміли його бесіди. Тільки таких вибрав той дивний боярин Крушина, що вибрався й сам супроводжувати його. Як виїхали за город, він присівся до Мирослава й сказав:
—    «Я твій стрий, дитино!»
—    «Не може бути! Деж, мій стрий не має правої руки», крикнув Мирослав.
—    «І я її не маю». Кажучи се, взяв себе лівою рукою за праву, котра була безвладна й переконав про се Мирослава.
—    «Мій стрий мусить бути старий».
—    «Бурливе житє, дитино, держить чоловіка молодим».
—    «Що сталося з моїм молодшим від мене хлопцем, тим, що скочив за мною в дебру?»
—    «Досить ти маєш оленячі ноги, але його ще ліпші. Він не тільки добре скочив той раз, але ще порався коло тебе, аж поки ми не зблизилися. Опісля вибіг на верх і довго дивився, що з тобою роблять. Але зловити ми його не могли. Не бійся, такий не пропаде!»
Мирослав дуже втішився тою вісткою. Боярин бачучи, як дуже обходить Мирослава доля його Стефана, нарочно затаїв перед ним, що на слідах молодого замітили поважні кроваві пятна. Що сталося з иншими не знав.
Опісля почав боярин оповідати, що він перебув від хвилі утечі з рук галицького князя, як утікав горами, як дібрався до Византії, як ходив до Святої землі, до Господнього гробу, як скитався по світі, аж вступив на службу до берладського князя, котрого дуже хвалив. Мирослав був вже прихильником того князя, але ні словечка не зрадив тайни, яку віз. Він привязався До неї як матір до дитини, при якій богато витерпіла. Боярин докладно випитувався про свого брата й його жінку та дітий, про сусідів, з яких уже богато поумирало й про ровесників, про відносини в Галичі та дуже тішився, коли Мирослав заявив йому, що новий князь позволить йому напевно відвідати Галич і навіть жити в нім.
—    «Жити буду вже тут», відповів боярин, «але поїду відвідати вас».
І не счулися, як перед ними замаячіли засипані снігом окопи Текучі. Боярин мусів відси вертати, але передав Мирослава в опіку зна-комим купцям, що мали внедовзі їхати до Византії.
Мирославу здавалося, що все те один дивний сон, що він пережив. Але обвязана нога пригадувала йому, що се була дійсність. За той час вона вже троха згоїлася й Мирослав міг з трудом помалу ходити. В Текучій перебрався й нетерпеливо очікував виїзду до Византії. Вкінці прийшов той день і він вирушив в дорогу, перебравшися в нову одіж, яку подарував йому стрий.
З тої подорожі остали йому в тямці Дунай і снігом завіяні гори Балкани тай красна грішниця, золота Византія. Приїхав до неї на сам Йордан рано й бачив всю велеліпність византійських церковних торжеств. У Византії примістився при кольонії галицьких купців, що жили там постійно. Вони вказали йому спосіб як дістатися на послухане до цісаря. Грамоту мусів передтим віддати великому печатникови. Зараз на другий день покликали його до цісаря Мануї-ла, що галицьких купців дуже здивувало ізза скорости.
—    «Тут не Галич, де до князя кождий має доступ», говорили.
Мирослав дуже був цікавий на те, як виглядає принятя на дворі,
з якого походила матір його князя. І на самого цісаря Мануїла був цікавий. Для того від рана ждав нетерпеливо. Коло полудня впровадили його до цісарських кімнат чотири прагматевти, а вели його через «салю кандидатів» і салю, де іменуються магістри, опісля через салю, звану «золотою рукою» до портику августеона, де казали йому ждати. За якої пів години прийшов великий майстер церемоній і повчив його, що перед цісарем Византії треба впасти на коліна. Мирослав не відповів на те нічого, але в дусі сказав собі: «Хиба трутите мене, инакше не впаду!» По тій науці попровадили його через абсиду, гіпподром і внутрішні переходи августеона до салі трофеїв, а відтам до салі Юстиніянової, де на підвисшеню засланім червоним шовком стояв великий трон імператорський, а з боку золоте крісло, а дальше під двома запонами срібні органи, яких Мирослав ще ніколи не бачив і не знав, що се таке. В саді ждали вже на послуханя ріжні достойники й чужі посли. По якімсь часі увійшла ці-сарева й сіла на золотім кріслі, а за нею увійшов кубукліон, зоста, жінки магістрів, патриціїв, преторів, протоспатаріїв і спатаріїв, спата-рокандидатів і кандидатів. Щойно тоді увійшов імператор Мануіл в окруженю достойників і сів на великім троні. Всі прибувші впали перед ним на коліна, а Мирослав так задивився на все те, що навіть якби був не постановив собі, не падати на коліна, бувби не впав. По-рівнуючи всю пишноту й богатство византійського двора з княжим замком в Галичи, котрий доси представився йому як верх усего, що гарне й величаве, дивувався, як знаменито приноровилася до нових обставин матір Ярослава, княгиня Евдокія і щойно тут полюбив її за те. Саме пригадував собі, як слушно замітив про неї князь Іван, що вона «стала наша», коли незамітно приступили до нього два дверники й препозит тай давали йому з обуренєм знаки, щоби впав на коліна. Мирослав також обурився їх приказом і сказав до них досить голосно, що його болить ще нога.
Всі звернулися в його сторону. Звернув увагу на нього й цісар Емануіл тай рухом руки прикликав перед себе. Мирослав пішов, станув перед престолом і вклонився, як кланяються бояри галицькому князеви. На лицях присутних було обуреня, тільки молодші дами двору цікаво дивилися на те й усміхалися незначно, бо їм сподобалося, що щось нового перервало одноманітність таких принять. Усміхнувся й цісар тай запитав Мирослава через товмача:
—    «У вашім Галичі нема таких звичаїв як тут?»
Мирослав вмів по грецьки, бо вчився разом з молодим князем, але не мав відваги, говорити тут тою мовою й відповів по українськи:
—    «Як хтось князя дуже о щось просить, то чому ні, впаде й на коліна. А так, то лиш у церкві клякаємо перед Богом».
Товмач переклав його слова на грецьку мову й між зібраними щезло обурене, а зявилося на їх лицях заінтересуванє тим молодцем. Цісар Мануіл ждав очевидно на те, щоб Мирослав передав йому поклін від нового князя, хочби й стоячи. Але молодий посол галицького князя був такий заклопотаний тим, що всі звертали на нього увагу, що думав тільки про те, якби то було добре, коли-б на його місці стояв покійний боярин Микулич. Йому представився в уяві провал, в якім лишив убитого і слези станули в очах.
Цісар, щоб випровадити його зі заклопотання, завдав аж кілька питань одно по другім — про смерть свого приятеля, князя Володимирка, про вступленнє на престол його сина та про здоровлє його матері, княгині уЕвдокії. Мирослав відповідав, а товмач перекладав, але так лихо, що вкінці Мирослав зважився говорити по грецьки. Се викликало нове заінтересуваннє ним. Він говорив досить добре, а де не ставало йому слів, помагав собі українськими: з чого товмач був дуже радий, бо мав менше труду.
Не були се послухання дипльоматичні, тільки т. зв. вступно-по-клонні. Царгород, як спадкоємець Риму, уважав себе одиноким прав-ним паном і володарем усего світа. (Хоч нищений внутрішним зіпсутєм, не міг уже сам оборонити навіть своїх посілостий перед наступаючим зі Сирії й Єгипту народом Сараценів). І для того перед усяким хочби найпильнійшим діловодством з чужими послами відбувалося на тім дворі вступне принятє чужинців, на якім розкладано перед їх очима всю велич і весь блеск двора імператорів. Але мимо того, чи як раз для того нецеремоніяльне поведене Мирослава не всім сподобалося. В часі обіду, який відбувався для послів в золотій салі, а на який запрошено й Мирослава, оповідали, що самому ціса: реви зробила його жінка виговір, що невідповідно забавлявся з тим молодим варваром. По обіді всі посли й товмачі отримали дарунки — по дванайцять міліярезій. А Мирослав отримав тричі по дванайцяти, причім препозит, що роздавав ті гроші, пояснив, що найменше буває трьох послів з чужих земель і йому виплачується за трьох.
—    «Коли о те ходить», замітив Мирославу якийсь з італійських послів,— «то тебе обманили, бо найменше приходить тут пятьох-шістьох з одної держави: меншу скількість послів уважають ті двораки за обиду».
Мирослав не хотів зразу приняти гроший, кажучи, що його князь заосмотрив його на дорогу, але той сам італійський посол переконав його словами:
—    «Бери! Вони обідруть тебе в місті і з того, що дали й з того, що ти привіз зі собою. Не бійся! вони не за щедрі!»
Вечера для послів відбувалася в пентакувуклії св. Павла й знов усі отримали по 12 міліярезій, а Мирослав 36, причім сусід сміючися до Мирослава, сказав до нього тихо:
—    «Тільки почисли, якби вас було десятьох, кілько на тобі заробили на сім дворі!»
Щойно другої днини почали з Мирославом говорити про властиве діло всякі стратори й безчисленні патриції, причім головно розпитували його про сили галицького князя, скількість і розклад та уору-женя полків, грошеві й инші засоби. Мирослав не маючи до них довіря, відповідав дуже обережно, а коли не міг довше викручуватися від їх запитів, зажадав, щоб його допустили до імператора, котрому все скаже.
—    «Ти гадаєш, що наш імператор такий як галицький князь, до якого кождий все має доступ?» запитав його злобно якийсь дворянин. Се до живого діткнуло Мирослава й він відрізав:
—    «Тим, що галицький князь допускає людий до себе — він ліпший від вашого імператора».
Се викликало безмежне обуренє. Мирослава щойно за тиждень допустили до приватного кабінету цісаря на послухане.
Мирослав вийшов з нього вдоволений, але зарікся, що ніколи більше не поїде послувати на царгородський двір.
Так полагодивши свою найпильнішу справу, пішов помолитися на могилу батька й опісля почав оглядати царгородські церкви тай инші памятки.
Почав від св. Софії, перед котрою на високім стовпі сидів на коні Юстиніян Великий з золотим яблоком в лівій руці, праву руку простираючи в напрямі Єрусалима. Перейшовши семеро дверий, вступив у найбільшу і найкрасшу церков православних, де найбільше вражінє зробила на нім відома на Руси ікона Святого Спаса та множество стовпів з червоного мармору, чудно окованих і лежачі в них мощі. Потому пішов «Царевим Путем», при котрім на третім холмі стояв привезений з Риму 90 стіп високий стовп царя Констан-тина з багряного каменя порфіра, скріплений по швам мідяними обручами в виді вінців. Оглянувши його, знов вернув до св. Софії, біля котрої, недалеко церкви Пресвятої Богородиці стояв женський монастир з мощами св. Евдокії, іменниці галицької княгині. Дальше оглянув монастир Панагран з главою св. Василія. Вражіння з тих святинь так його втопили, що вчасно пішов спати.
На другий день пішов раненько к Теодору, до монастиря твердого закона Студитів; хотів бачити місце, де виховувався «святий старець», ігумен Данило, которого поважав. Дуже здивувався, побачивши золотом і жемчугами прикрашену церков Студитів і навіть їх трапезу біля золотих воріт, де їла студитика братія, а під котрою лежали мощі Теодора Студійського. Богатство сього монастиря походило з Руси, котра віддячувалася йому за устави, тріоди й инші церковні книги, які головно відси спроваджувала.
По кількох днях такої блуканини по пишнім городі подумав Мирослав знов про могилу батька.
При помочі галицьких купців вишукав якогось каміняра й зробив з ним умову в справі надгробного каменя на могилі батька. Заплатив каміняреви згори при свідках всю належитість і вишукав різьбаря, щоб вирізав на камені напись.
Усе те коштувало дуже дорого, так само дорого, як житє в Цар-городі й Мирослав почав журитися, як видержить тут, щоб полагодити купецькі справи батька та як доїде хоч до Берладі. А позичати як посол галицького князя соромився.
Але знайшлися люди, що не дали йому довго журитися: як одного вечора йшов берегом Золотого Рога й любувався красою грішної Византії почув несподівано сильний удар під колінами. Не мав часу навіть крикнути, бо рівночасно чиїсь руки в грубих рукавицях заткали йому сильно уста й кілька пар рук схопило його з усіх сторін. Нім Мирослав усвідомив собі, що з ним діється, мав вже звязані руки й ноги та закнебльовані уста й завязані очі. Вмить знайшовся в мішку й чув, як його завязують. Опісля поставили його на якісь ноші. І несли. Все те діялося так поражаючо скоро, що Мирослав подумав:
— «Се мусять бути розбишаки по званю!»
Чи сей напад уладили на нього слуги Скелідзеса, що могли за той час аж тут прийти його слідами й вишукати спільників, чи може обурені на нього двораки цісарські, не міг рішити. Підозрівав то одних, то других.
Його принесли до якогось підземеля. Чув се по холоді й по ступнях, якими зіступали вдолину його нові «опікуни». Йшли довго. Вкінці поклали його на дуже студену долівку й Мирослав почув відмикане тяжких дверей, що страшно скрипіли й звеніли. Його пересадили через поріг, витягнули з мішка й розкнеблювали уста. Була крайна на те пора, бо вже мало не вдусився. Розвязали й очі. Мирослав сміло розглянувся. Хоч знав, що сі розбишаки небезпечнійші від тих, з якими познакомився в дебрах Арделю, але не мав тілько страху, що першим разом. Привик.
Під тяжким камяним склепінєм стояла на камяній долівці де-ревляна, спорохнавіла прича, а біля неї стояли якісь дивні зубаті прилади зі зелГза. Мирослава обступило шістьох драбів, з яких лиш два виглядали на сильних; з останними чотирма, що мали вигляд звироднілих, скаправілих котів, давби собі раду, якби не був звязаний.
Один з тих котів, що держав в руці горіючу свічку, з неприємною усмішкою сказав по грецьки до Мирослава:
—    «Кожда проба втечі або крик — се значить удар затроєного ножа. Розумієш?»
—    «Розумію!» відповів Мирослав. А собі подумав, що тут нема що кричати, бо й так ніхто не вчує.
Котики обшукали його докладно, не так як ардельські розбишаки й забрали всі гроші, які мав, тай вийшли, а за ними вийшли й два великани, що розвязали йому руки й ноги, наложивши кайдани й примкнувши їх замком до стіни. Тяжкі двері замкнулися за ними зі скреготом і Мирослав остав сам, перший раз в житю в такім стані. Темно було зовсім, тільки порохно його деревляної лежанки світило невиразним, трупячим світлом.
В першій хвилі відчув жах, мов перед смертю, аж серце стиснулося йому в груди. Але за хвилю великий спокій заволодів ним. Зробилося йому якось дивно мирно в душі й він заснув сном добрим на твердій лежанці, що світила розкладом своїм.
Збудив його скрипіт дверий і звенкіт ланцухів. З явився той чоловічок з виглядом каправого котика з зачервонілими повіками й свічкою в руці, за ним ішли два знакомі великани й гарна женщина з лямпадою. Мовчки поклали перед ним їжу, а женщина лямпаду й якусь книжку й вийшли. Мирослав жадібно схопив за книжку. Була се Апокаліпсіс св. Івана. Женщина, що принесла сю книжку, сподобалася йому! Мала рухи подібні як — Настася Нагрівна. Зі здивуванєм побачив він, що їжа була знаменита. Не знав, що його годують на продаж і їм треба було, щоб добре виглядав. .
Сидів довго в тій тюрмі, але як довго не знав, бо не бачив денного світла. Втратив зовсім рахубу часу й тюрма почала йому важко тяжіти. Ніщо в світі не представлялося йому тоді більше пожаданим і гарним, як воля — але там, далеко, де стоїть Галич над Дністром. В такі хвилі заливався горячими слізми й горячо молився.
Вкінці винесли його з тої тюрми так само як принесли тут у мішку. Коли висипали його з мішка й розвязали очі та розкнеблювали уста, побачив, що він під чердаком якогось судна, а біля нього ще з десяток таких як він від тюрми зблідлих людий зі звязаними в шир руками. Дали йому як і товаришам його весла в руки й впровадили звязаних між два ряди таких самих невольників. І всі веслували, а над ними ходили два наставники з дротяними батогами й — били — били, як лише хто з утоми переставав веслувати.
На кораблі була та гарна женщина, яку Мирослав бачив раз у підземеллю. Мав вражінє, що то вона купила його, бо за весь час ніхто більше не оглядав його в ціли купна. Коло неї невідступно крутився чоловічок подібний до того «котика», що все приходив з горіючою свічкою. Подобав на його старшого брата або стрия, або вуйка. Він дуже скакав коло тої гарної женщини, але й для невільників був облесно чемний.
Переплили чудове море Мармара, над якою берегами стояв сніг пахучого цвіту ясминів, що білів у зелені як діточі личка між листєм. Сонце сипало золотим світлом на ясне і спокійне як зеркало море, а чисте пахуче повітрє опянювало Мирослава так що забув про Галич і красу його.
Вплили між сірі скелі Гелєспонту, .що виглядали як порослі мохом руїни замків легендарного князя Буса, які Мирослав бачив раз, будучи на Волині з молодим Ярославом ще за житя князя Володимира. До тих скель в часі припливу моря скакали води, білі від піни й подібні до табунів диких коней.
А як переплили ті величні морські ворота Гелєспонту, розстелилося перед ними грецьке море, гарне як церков св. Софії в Царго-роді. На нім як дорогі вівтарі пишалися острови. Корабель часто причалював до них і нераз довго стояв але невольників все дуже пильнували й Мирослав не міг з ними порозуміватися тай навіть довідатися, що то за люди й з яких сторін. Коло него гребли два Серби й один Болгарин.
Але хоч від нашого моря ділили Мирослава два проливи, воно немов з милосердя над його недолею вислало за ним гонців: десь з глибини українських степів через Чорне море надлетіли Стрибогові внуки й нагнали густий туман, яким окутали грецькі острови. Вода закипіла як окріп, а з почорнілого неба полили струї дощу й Перун почав метати громами тай влучив в корабель, яким їхав Мирослав. Серед оглушуючого реву розбурханого моря й небес почали неволь-ники веслами розбивати свої кайдани. Не всі мали час увільнитися з них. Мирослав належав до тих, що знайшов прихильність у сильніших сусідів, що скорше увільнилися з кайдан і помогли йому. Був крайний час на те, бо корабель потапав, його розбиті бальки й людий розігнали вітри на всі сторони світа. Довго боровся Мирослав зі шаліючими филями, що топили його. Але намокла одіж тягнула його вділ. Зібравши всі сили, вибився якось на верх і виплював з уст солону морську воду. Втім узрів недалеко два збиті бальки, останки корабля. Як доплив до них, побачив недалеко — того чемного Грека, що крутився коло гарної женщини. Він вже тільки одною рукою добувався з филь, другу мав очевидно зранену, Мирославу зробилося жаль його.
— «Коли бог уратував мені житє, треба ратувати ближнього», подумав тай відпочатими силами почав зближатися до раненого Грека й витягнув його на свої бальки.
Як успокоїлося море й вони добилися до якогось грецького острова, тоді уратований Грек удався до властий, щоб увязнили Мирослава як невольника його й віддали йому в посідане. Мирослав говорив, що він не є ніякий невольник, тільки посол галицького князя до грецького цісаря, але уратований Грек показав на чоло на знак, що з Мирославом не все в порядку. Знаки від кайдан, які мав на руках, свідчили проти нього й його віддано в руки того Грека.
Мирослав не довго був в нього. Проданий иншому Грекови, а потому якомусь Сирійцеви, дістався до Сирії.
Цвили пахучі нарди й цинамони, як Мирослав ішов між верблюдами попід гори Ливану. Образ сеї країни змінявся скоро, як чоло Мирослава. Купецька каравана, до якої належав, зміняла разураз напрям і вкінці звернулася в долину Сіддон; де розливає свої мертві води страшне озеро Асфальтида, зване Мертвим Морем. Мертвою тут і земля, як оком глянути кругом. Вона складається тільки з горячої, брудної соли, сірки, каміння й движимого піску; нема на ній ні травиці, ні моху, а в повітрю ні одної пташини, ні одної мушки, бо сірчаний опар прогонює все живуче. Тільки в долі ліниво як блискуче гадє рухається густа й темна, нафтою вонюча поверхня Асфаль-тиди, в якій нема ні одної риби, ні навіть водного простору від часу, як околицю сю прокляв розгніваний Єгова. «Якіж щасливі ті, що може тепер у битві гинуть у моїм благословеннім краю», подумав Мирослав, «десь там над Попрадом чи Вислоком, або в Ужоцькім Провалі, на плаях Чертежа, чи в Борсуковім Долі».
Каравана задержалася над Мертвим Морем лиш на коротку молитву. Високі Араби в білих бурнусах попадали на землю, лицем обернені до Мекки й молилися горячо до Бога свого. Молився й Мирослав, обернений до свого Галича, до церкви Пресвятої Богородиці на залуквянській височині, що потапала десь тепер у свіжій зелені й білім цвіті садів черешневих, в яких пахла черемха й співали птиці та бреніли пчоли. Молився за матір свою й за сестри свої й за всю рідну землю, що йшла десь до війни. Молився, щоб вона не побачила на своїх нивах диких орд Клобуків і Ковуїв та голодних Ляхів і чорних Угрів. Уважав себе пропащим в сій країні. Але серце мав легке, що сповнив все, що міг сповнити по силам своїм, по молодости своїй. «Що там робиться дома?» подумав встаючи, як повставали Араби і як відчув невидержиму спеку. На пів в горячці побачив в пустині дві ясні особи й здавалося йому, що то йде Христос Спаситель і Іоан Хреститель, оба в одежі з верблюжого волосся, в шкіряних поясах, ідуть задумані між спечені сонцем скелі пустині й говорять про долю людську.
Каравана рушила в напрямі на Єрусалим, але не вступала до него, тільки до поблизьких сіл. Здалека побачив Мирослав Оливну Гору, покриту зеленю. Пізнав її з описів численних галицьких паломників, що оповідали докладно про всі замітні місця Святої землі. Довго глядів на небо, чи не летять у рідні сторони перелетні птиці. Але не бачив тих сполучників з рідною землею. І спустив очи на горячу Землю полудня й припав до неї й поцілувавши землю, по якій ступали ноги Спасителя, відмовив господню молитву. Зі словами: «...да будет воля Твоя...» запустився зі своїми панами в агарянську пустиню, йдучи між великими верблюдами, що пригадували йому своїми малими головами галицьких овець, які саме тепер гнали з гір отарами для полків князя Ярослава.


БИТВА ПІД ТЕРЕБОВЛЕЮ

Глава сема, що оповідає про змінений в часі походу воєнний плян князя Ярослава й причину тоі зміни, про першу боротьбу з ворожим відділом на ступах Панталихи й про рану молодого князя; про перебіг великої битви під стінами Теребовлі й про страшний нічний злочин Ізяслава на східнім березі ріки Гнізни на Горі Вишневій.
У ріднім краю Мирослава не цвила ще черемха, ні вишня, ні черешня й червона кров ще не багрила земель його. Дрімали ще під снігом чатинні бори Бескида й полонини завіяні снігом і спала ще зимовим сном вся галицька земля. Бо пізна була весна того року.
Але як тільки зпід біліючих снігів зазеленіла, свіжа, мякішю землі пахуча мурава, як з шумом теплих вітрів і розкованих з леду ручаїв загомоніли щебетучі жайворонки, як попід синим, озолоченим небом Опілля надтягнули довжезні ключі клекотячих бузьків,— тоді молодий князь Ярослав двигнув з Галича головну силу військ своїх в напрямі на північній схід, шляхом на Домамирову Печеру. Лівим крилом хотів опертися о полудневі замки Погорини, центром станути перед вододілом Ікви, Горині й Серету, а праве крило зложене з кінноти розвинути здовж Серету як сторожеві відділи над ним аж до Дністра, так заступити путь Київському князеви й союзникам його та ждати нагоди до рішаючої битви.
Почуттє якоїсь орлиної сили, якого ніколи досі не зазнав, розпирало грудь молодого князя, коли смотрів на свої полки, що лавами сунули на схід і на північ. Він з гордістю дивився, як їхала його кіннота на добрих конях, покритих шкірами з рисів, як блестіла його гридь-дружина, закута в сталеві панцирі, як твердо йшла піхота в медвежих шапках; як тяжко їхали великі сосуди ратні, тарани, пороки, пращі, метавки і самостріли, що метали колоди, камінне й оловяні кулі, і як справно посувалися полки наємних чужинців Варягів і Половців. Кождий полк і більший відділ мав свої відзнаки: то одностайні шапки, то тули боброві, борсучі або вовчі, то однакову збрую або кінську упряж. Полки дружинників співали старі, походні пісні.
«...Ой, попід гору, попід зелену,
Ой долом, долом та суходолом Ой іде військо аж землі тяжко.
Попереду князь коником грає,
Коником грає, мечем махає...
На нім сорочка, як сніг біленька Як сніг біленька, як лист тоненька...»
По просушених вітром дорогах тягнули тяжкі й великі метавки й обляжничі машини по чотири пари міцних волів, випасаних що року на полонинах верховини. Вони немов з жалем оглядалися поза себе, чуючи весну й пахучу пашу на високих горах на полуднє від напряму шляхів їх. Кругом блестіли на сонці мечі й списи та червоні щити дружин і маяли з вітром княжеські прапори. А над ними летіли в повітрю на північ ключі перелетних птиць, що вертали з вирею; на полях зустрічав птиць-бігунів, що помагали собі бігом, верстати далеку дорогу, а на водах бачив водні птахи-перелетці, що плили в тім самім напрямі.
І здавалося йому, що вся його земля суне перед себе разом з людьми, весняними вітрами й перелетними птицями, суне на нову займан-щину. Куди йшов, виходив народ йому на зустріч і ставав біля шляхів та благословив його, а біловолосі діти довго бігли за відділами війська. Князь дуже любив дивитися, як вони на постоях мов пташенята сідали на потворні тарани й пороки та легко гладили круторогих волів, або зеленим віттєм зганяли з них муху, немов заохочуючи їх до тяжкого труду й далекої дороги. Чувся молодим опікуном тої щебе-тучої дітвори й горячо молився Богу, щоб допоміг йому, ніколи не допустити до того, щоб вона бачила переляканими оченятами чужі, ворожі полки. На пустих полях і ще більше в лісах відчував якусь дивну тугу за простором, за тим простором, що простягався ген поза межі волости його.
З найбільшим здивуваннєм подумав, як міг іще так недавно вагатися, чи не звернути київському к*нязеви Погорину Волость. Тепер чув всею силою молодої душі своєї, що йому за мало здобичі батька, чув, що мусить посунути її та поширити тісну волость свою, що вузьким клином звернена на запад, поширити туди, куди має широку підставу, на північ і на схід сонця, куди тепер звернена фронтом головна сила його військ. І пригадалися йому слова батьківські: «Прийде для тебе час, коли душа твоя й очі твої не знатимуть, що значить «сить» — і не стане тобі простору в широкій землі Володимира...»
Перед очима Ярослава станула, як жива картина памятної розмови з батьком. Не бачив вже ні весняного неба, озолоченого сонцем, ні ключів птиць перелетних, ні полків дружини своєї, а бачив ніч у Галичі й кімнату батька з книгами й хартосами. «Що тепер робить моя медведиця?» подумав. І видалося йому на хвилю, що вона найліпша річ з того, що придбав йому батько.— «Не жінка?» — подумав — і засоромився так, що кров ударила йому в очи. Ствердив в думці, що взагалі рідко згадує свою подругу й тільки тоді, як чогось потребує від неї. Він не взяв її ізза неї самої, тільки ізза помочі зі Суздаля — для удержання Погорини. І ті полки йдуть тепер на схід і на північ ізза удержання волости тої, І думки його заняті тільки нею, тою граничною землею Волині, де поміж темними лісами блестять очі лісних озер. Почув себе не то паном, не то слугою землі — і задумався.
Зі задуми збудив його воєвода Халдієвич вісткою, що головні сили київського князя і його союзників переходять ріку Збруч, а передні сторожі їх запустилися вже в галицькі гори Медобори й що після всякої правдоподібности головний удар їх скермований не на кріпости Погорини, тільки на Теребовль; лише часть київських військ облягла східні городи Погорини, одначе залоги їх удержаться напевно. Князь Ярослав здержав коня й глянув перед себе: перед ним блестіли в світлі сонця довгі, живі плеса ріки Стрипи й зеленіла Золота Гора над нею. Під нею приказав станути й відбути коротку воєнну нараду. Князь і полководці позсідали з коний, котрі отроки по короткім відпочинку запровадили до ріки. На лузі над Стрипою відбулася воєнна рада, що по короткій перепалці між воєводою Халдієвичем і полководцем Вере-мундом порішила: завернути полки ідучі в напрямі на город Пліснеськ і ріку Горинь та зосередити всі сили кругом Теребовлі, розставивши в горах Вороняках тільки малі вістунські сторожі, що немов звена тонкого ланцуха лучили-б кріпости Погорини з головною силою князя коло Теребовлі. З постою над Стрипою князь вислав також гонців до сторожевих полків у карпатських провалах, бо дуже непокоїла його недостача всяких вістий про наступаючих Угрів.
Княжі війська перейшли на бродах ріку Стрипу й запустилися в степи Панталихи, ідучи в напрямі на Піскову Гору. Вечеріло. Сонце кидало останні бліді лучі на безмежний степ, і військо Ярослава мало вже розкладатися на нічний відпочинок, як від півночі надбіг на конях княжий відділ, що становив бічну сторожу й доніс, що в полуднево-східнім напрямі летить, що коні вирвати можуть, значний відділ ворожої кінноти, мабуть Чорні Клобуки.
—    «Напрям їх бігу вказує на те», сказав молодий князь до воєводи Халдієвича, «що вони втікають перед одним з наших полків, що сходять з гір Ворон яків на рівнину між Стрипою й Серетом. Дивне тільки те, що вони непомітно загналися аж так далеко».
—    «І я так думаю», відповів воєвода.
По тих словах молодий князь поправився в сідлі й махнув рукою на два найблизші кінні відділи дружини своєї. Бояри обступили його та просили, щоб не запускався в степ і не наражував особи своєї в боротьбі з таким відділом. Але молодий князь що ніколи не брав участи в правдивій битві, аж дрожав з нетерплячки, вибічи проти ворожого відділу. На його приказ два полководці розпустили оба відділи в довгі ряди й з князем рушили вперед, щоб відтяти дорогу неприятельській кінноті.
Темрява скоро западала на великім обрію Поділля. За пів години князь був вже далеко від головної своєї сили, як у темнім сумерку побачив на тлі неба довгий ряд острокінчастих шапок чорноклобуцьких їздців і почув приглушений тупіт копит їх некованих коний. Вони не могли ще бачити княжих відділів, бо ті їхали низшим тереном, але му-сіли вже чути їх тупіт, бо в їх рядах можна було запримітити немов якесь хвилеве ваганнє. Але воно тревало тільки коротку хвилю. Опісля залунав серед темного степу дикий крик і Чорні Клобуки всею ватагою кинулися на відділ, котрим особисто провадив князь Ярослав. В бігу випускали стріли зі своїх луків і скоро наближалися. Тільки частина їх, що мала вже з собою жіночу добичу, хотіла висмикнутися з нею й гнала в напрямі степового мочару, де сподівалася укрити свою добичу. Ярослав вислав за втікачами часть свого відділу а сам метнувся проти головної сили Клобуків. Серед темряви счинилася суматоха й прийшло до рукопашної боротьби, в котрій князь відніс болючу рану в праву руку, але цілий відділ Чорних Клобуків у части погиб, в части попав у полон.
З перевязаною на борзі раною вертав молодий князь до табору незвичайно радий з тої «першої рани за землю галицьку», як говорив до бояр, що окруживши його, робили йому щирі закиди. Найбільш насупився на нього старий воєвода Халдієвич, що в серці найдужше тішився тим поступком свого любимця, який називав нерозважним. По таборі скоро рознеслася вістка про рану князя й викликала велике одушевленнє між військом. Воно прудко розкладало вогні, щоб на грани припікати попавших в полон Клобуків в тій ціли, щоби видобути від них докладні й правдиві вісти про силу й розложеннє військ київського князя. Зі згідних зізнань полонених показалося, що був се відділ, що втратив лучність з иншими силами Ізяслава й заблукався в лісистих горах Вороняках та припускаючи, що вже з правого боку Се-рета зустрінеться з київськими військами, в тім напрямі втікав перед галицькими силами, що йшли від Пліснеська.
Старий воєвода Халдієвич, почувши від княжого лікаря Жида, що рана князя розятрюється, був з того сильно вдоволений, бо тільки тим сподівався здержати князя від участи в рішаючій битві. О се просила його дуже матір і жінка молодого князя тай він сам був тої думки, що князеви не треба пхатися в вир битви, бо се рівно добре виконає перший ліпший, до бою заправлений, дружинник. Опершися на рукояті величезного варяжського меча, шепотом сказав до лікаря:
—    «Чи не міг-би ти ще більше розятрити рану так, щоб князь не міг кілька днів опустити ложа? Його матір і жена й я не забулиб тобі прислуги тої, бо боюся, що він не видержить і возьме участь в битві мимо рани».
—    «Я, воєводо, маю тільки лічити рани а не розятрювати їх», відповів старий лікар спокійно, але так рішучо, що старий воєвода перестав його дальше намовляти. Був се його одинокий замірений підступ поза боєвищем. І той не вдався старому рубайлови, що дуже любив «свого» Ярослава.
Теребовль була вже недалеко. Відділ, котрим особисто проводив князь, ішов здовж Водави й Ничви, инші посувалися иншими шляхами. Серед густої мряки розпочався бій передових полків о перехід через ріку Серет. Рано перейшли Кияни ріку, а була тоді мряка така велика, що годі було бачити кінець копія. Та згодом Кияни подалися, боячися окруження і ждали на прихід своїх головних сил. А війська Ярослава вступили в укріплений город, що стояв на західнім березі Гнізни, і розложилися довгими таборами на схід від нього. Головна княжа кватира була в Теребовельськім замку, відки як на долоні видно весь город і поля на схід і полуднє. Відси висилав князь менші й більші відділи на схід і на північ, щоби слідили рухи неприятельських сил, що по малу надтягали з гір Медоборів: очевидно київський князь Ізяслав ждав ще на помічні полки деяких своїх союзників і не хотів без них ставати перед Теребовлею. Се зволіканнє виходило на добре й Ярославу, бо й його сили мали час стягнутися під Теребовль та приготуватися до битви.
Вкінці зсунулися хмари київських військ з гір Медоборів і великим півколесом надтягали під Теребовль. Вони надтягнули від сходу й півночі; наворотниці їх правого крила запалили села Смолянку й Скоморохи та багато инших осель. Опісля станули табором на милю від Теребовлі на горах Дівочій, Дубовій і Вишневій, а на полях між тими горбами й найдальшими укріпленнями Теребовлі розвинули боєву лінію. На правім їх крилі стояли союзні полки: чернигівські, переяславські, волинські й турово-пинські, центр і ліве крило займали київські війська, Чорні Клобуки й часть наємних степових племен становили кінноту, що займала боки й звивалася перед фронтом. Правим крилом київських сил кермував найстарший син Ізяслава, Мстислав, центром і лівим крилом сам Ізяслав. Проти них уставилися галицькі полки, чисельно менші, одначе ліпше уоруженнє й оперте о теребо-вельські укріплення майже зрівнувало їх з неприятелем.
В навечерє битви полководці й бояри обступили молодого князя й просили його, щоб він не брав участи в битві.
— «Ти один у нас», говорили йому, «і молодий ти, ще не нажився на світі. Лишися у теребовельськім замку, а ми самі складатимемо голови свої за волость твою».
Князь, травлений горячкою, що повстала з рани, рішився по короткім опорі, не брати безпосередної участи в битві й остався в замку. Як сонце склонилося ід западови, вийшов на західну замкову терасу й довго дивився в напрямі Галича. Вечір був свіжий, спокійний і .гарний. Останні проміні сонця мов острі списи впилися в заповнені водою рови, що як великі жили окружали замок і блестіли кругом нього. З тих потворних жил немов бухнула кров і багряною червеню розлилася по них, обливаючи також окопи, вали з палісадами, городеькі стіни й дооколичні ліси, рівні степи й далекі крила обох військ, що стояли напроти себе. Нараз та яскрава червень почорніла, як велика рана, захоплена гангриною. І ніч закинула смертельну, чорну паполо-му на оба війська, на город і замкові укріплення. А на тій чорній, окса-мітній паполомі замаячіли тихі світла в цілім городі, немов таємничі знаки якогось дивного письма, якого не можна відчитати. Разом з вогким подихом нічної мряки донісся до молодого князя блеск і дим великих огнищ таборних.
— «Завтра о сій порі не буде вже тих огнищ», подумав Ярослав, «і не буде на світі багато з тих, що їх розкладали».
Тільки одна-одинока думка ворушилася в молодім умі князя: що ворожі сили зорганізовані Великим Князем Київа, матері городів руських, хочуть ослабити волость його, вбиту вузьким клином між Угорщину й Польщу! Се видалося йому злочинним, таким злочинним, що закусив уста й бувби зломав приреченнє, дане боярам, що не возьме сам участи в битві, хоч рана пекла й щеміла. Але пригадав собі слова боярів: «Ти один у нас і молодий...» І велика туга за сином розперла грудь його,— за таким малим, рожевим дитятем, що ви-ростало-б на його очах і було спадкоємцем волостий його, спадкоємцем і сторожем, як виросте. Великим, дужим лицарем в шоломі, що чув-би те саме, що він тепер чує: потребу обстояти й скріпити галицьку волость. Чув себе без того дитяти малим і таким, що мусить берегти свого життя, бодай до якогось часу, бодай до хвилі, коли побачить рожеве личко сина і наступника свого, спадкоємця тяжкого колпака князів галицької землі.
Зрозумів, що завтрішня битва надходить, зближається неминучо, як призначіннє. Ще до сеї хвилі не вірив, що вона направду відбудеться. Але тепер був вже певний того. А на западі стояла темна ніч. Тільки на сході жевріло небо від лун пожарних: то руські війська і їх союзники нищили огнем галицьку волость. Князеви аж серце стискалося на вид тих лун, що стояли на небосклоні.
Пішов до замкових кімнат, але заснути не міг. Щойно над ранком задрімав. Збудив його з півсну голосний рев труб і рогів та биттє в мідяні кітли. Очевидно починалася битва. Молодий князь скоро зібрався і вийшов на східну терасу замку. На лівім березі річки Гнізни відбувався вже великий рух. Крила обох військ, особливож їх легка кіннота, знаходилися в повнім руху, що захоплював щораз дальші ряди. Тупіт великих мас кінноти й шум та приглушений крик доходили аж до замку. Все те покривав рев труб і рогів та проразливе іржаннє коний і звенкіт кітлів. Над крилами обох військ піднялася курява пороху, з котрої видніли обі боєві прапори. Князь Ярослав в окруженню кількох дворян і отроків приглядався своїй першій битві зі запертим віддихом. Вона розвивалася правильно. По опадаючій куряві й стишенім тупоті можна було вносити, куди борючі маси тяжкої кінноти розходилися, щоби знов наперти на себе з розгоном. Тут і там можна було крізь тумани пороху доглянути, як уже й поодинокі полки піхоти починали вдаватися в битву то з кіннотою, то з ворожими піхотинцями. Але центри обох військ все ще стояли неподвижно, а довгі ряди їх панцирів блестіли на сонці як стіни зі срібних блях. В середині центра галицьких військ видно було сугорб, обставлений прапорами. Там стояв головний штаб під проводом старого воєводи Халдієвича. Від нього разураз відривалися точки куряви: то бігли гонці з приказами. Вслід за кождим таким рухом одної точки, окутаної курявою, наступав більший рух; то йшли до битви свіжі полки.
Від самого рана дзвонили дзвони й правилися молебні в усіх церквах Теребовлі^ Молився і князь з окруженнєм своїм о побіду для галицьких полкій. Кров била йому в лице. Він ставав щораз більше неспокійний. 
А битва розвйралася дальше зовсім правильно. Тільки коло горбка, на котрім стояв головний штаб галицьких військ, можна було запримітити засадничу зміну: щораз менше точок, окутаних курявою, відривалося від того горбка й розбігалося на ріжні сторони, а щораз більше таких точок наближалося до того горбка з ріжних сторін великого боєвища. То начальники поодиноких полків і відділів кінноти, що брали участь в битві, домагалися підмоги з центра. Коло полудня, якраз в часі, коли з церков почали виходити процесії з хоругвами й образами та прямувати на замок, звигнувся до бою весь центр галицьких військ і крик великий покрив боєвище та бив у небо разом з граннєм дзвонів і ревом труб та рогів всіх відділів княжих та разом з димами горіючих осель на сході. На той вид князеви Ярославу похололо в грудях і по мозку шибнула як лід студена думка: се знак переваги київських військ, коли аж центр галицьких полків мусить вирівнувати напір ворожих крил. А що той напір був величезний, видно було також по базнастанній процесії несених і ведених ранних, що від рана напливали через київські ворота Теребовлі.
Сильно загреміли труби й роги всіх полчищ київського центра, за-звеніли кітли й живо замиготіли довгі стіни панцирів, посуваючись в напрямі на захід. Счіпилися. І видно було тільки тумани пороху та крепку суматоху, що тревала так довго, як довго йде піший післанець з Галича до Болшева. Ні одна ні друга сторона не уступала, ні одна, ні друга не мала вже до розпорядимости свіжих резерв. Змагалися. Ціле поле, закрите туманами копоту, рухалося, як живе. Нараз — князь закрив очи рукою; то праве крило галицьких військ очевидно подавалося взад і то дуже скоро, скорше, чим курява, що піднима-лася над полем битви. Вже видно було ряди піхоти, що з поспіхом добігала до перших укріплень города. За нею з- радісним криком бігли київські полки. Боєва лінія, що доси йшла просто з півночі на полуднє, вигнулася виразно на полудневий захід. Битва очевидно добігала до кінця. І сонце клонилося ід западови тай крівавою червеню засипало поле боротьби, над яким уносився крівавий пил борні.
Як людина, що старається затамувати уплив крови з тяжкої рани своєї, так молодий князь Ярослав метнувся з високого замку до перед-них окопів города, щоб рятувати втікаючі полки. Мимо болючої рани гнав на коні, аж земля розступалася. За ним летіли на конях старі дворяни й молоді отроки.
Як летів попри «Гору Трох Хрестів», шибнула йому в бігу думка: сей хрест найблизший замку то хрест осліпленого князя Василька, сей другий то народа, що саме тепер починає платити останню ціну за
Погорину Волость, а сей третий то мій особистий. Що я ще заплачу за неї?
Долетів до передних окопів города на сході мало що скорше як утікаюче праве крило галицьких військ. Дивним дивом був вже зовсім спокійний і не чув жадного болю. Виріжняв навіть поодинокі лиця знакомих бояр; між иншими побачив похиленого Боринича З великою довбнею в правій і рогатині в лівій руці та з невідступним медведем при боці, що йшов біля него як величезна собака. Великий пес, мішанець з вовком, виглядав при нім як щеня. Між псом і медведем йшов одинокий синок Боринича, що мав усего літ пятнайцять. Перед Бориничем було неприятелів досить рідко; очевидно пересічні люди мали пова-жаннє перед ним і його товариством. Але ті, що напирали на нього, були велитні й очайдухи та спритні шибайголови; вони вже відкись роздобули дивних приладів і напирали з дрекольми та довжелезними гаками.
З боків надбігали вже як шершені, лакомі на добичу, Клобуки з довгими копіями. «Напір мусів бути не аби який, коли й сі два медве-ді втікали», подумав князь, глянувши на Боринича. Смертельна блідість покрила його лице. Спокійними рухами приказав спустити всі зводжені мости на глибоких ровах, залитих водою. Втікаюче військо на вид свого князя стануло й обернулося лицем до неприятеля; немов набрало відваги, бачучи, що кождої хвилі має можність, схоронитися за укріплення города. Неприятельські сили як нестримна повінь лавами підпливали під укріплення міста. Але нім досягнули Галичан, сипнувся на них град величезних стріл, тяжких колод, каміння та оло-вяних куль з многих пращ, самострілів і инших сосудів градних. їх понурому фурчанню завтурували численні крики ранених, і замішаннє піднялося в ворожих рядах. Тоді рушили на них галицькі полки бігом. Князь бачив виразно, як боярин Боринич, усуваючи за себе сина, що зручно метав малою рогатиною понад голову батька, біг наперед і як поруч нього біг ревучи його медвідь.
І сталося щось надзвичайного: за два отченаші трісла міцна звязь панцирних полків Київа на всім лівім крилі його військ і счинилася нечувана суматоха під окопами й стінами Теребовлі. Під западаючий сумерк, серед пекольних криків і стонів розпрягалася битва й чорно-клобуцька кіннота помішана з київськими полками тратувала їх і купами лягала поруч Киян на побоєвищі. Тисячі полонених входили без оружа по зводжених мостах до города й кров Киян та Галичан стікала по камянім бруку Теребовлі. Битва на правім крилі й до половини центра була виграна.
Але в північній части боєвища крик не стихав. Якийсь дивний тупіт долітав аж тут, немовби великі маси військ кудись бігли й заверталися й знов бігли. Земля стогнала важко. Князь вслухувався в той рух і висилав в тім напрямі відділ за відділом; вони тонули в вечірній мряці.
Нараз — крик приблизився разом з темною вже нічю. Але був він якийсь приглушений і слабий. При рудім світлі двох смолоскипів наближався малий відділ на поранених конях з одним-одиноким подертим й окрівавленим прапором, на якім видніли чорні галки.
Князь глянув на той відділ ранених людий і коний: на ліжнику, розпятім між двома кіньми лежав тяжко ранений воєвода Халдієвич. За ним несли тіло його приятеля Гарбуда зі спишської землі. Біля нього йшов з окервавленим, двосічним мечем варяжським молодий Руальд в помятій кольчуЦ, без щита й шолома; праве його лице стікало ще кровю від удару, що захопив його разом з чолом. Він мав сльози в своїх синіх очах і ще дрржав недавним розгаром боротьби. З ним було кількох Варягів, всі поранені. Такої усі инші вояки тої дружини були поранені, а деякі з них ледви на ногах держалися. Між ними були й два наймолодші сини боярина Чагрова — Борис і Лука, Руальдові ровесники. Борис був тяжше ранений і його провадив брат з одним дружинником.
Ярослав прискочив до воєводи Халдієвича й почув слабі, прегноб-лені слова:    «Ліве — крило — наших — військ — розбите — його — нема — воно — в крови — або в полоні —»
— «Якже се сталося?» лагідно запитав князь.
Але відповіди вже не діждався. Старий воєвода зробив тільки рух устами й рукою, немов хотів благословити молодого князя, з уст його бухнула кров і він віддав духа Богу.
Князь здоймив колпак і тричі перехрестився та почав відмовляти молитву за усопших. За його прикладом пішла й дружина, що його окружала. Клячучи в поросі дороги, пращала вона душу старого вожда свого, що поклав голову свою для добра галицької землі.
Щойно на замку довідався князь, який дивний перебіг мала битва в північній части боєвища на лівім крилі його військ. Се крило було сильнійше від правого і якраз ся обставина стала причиною його погрому. Бо в хвилі як слабше праве крило почало подаватися назад, під охорону городеьких укріплень, потягаючи за собою частину центра, ліве крило в почуттю своєї сили здержувало напір союзників Київа, а його полководці порозумілися між собою й отримавши вісти, що праве крило вже знов посувається вперед, тим безпечнійше стояло на становищах своїх. Тимчасом київський князь Ізяслав пхнув на поміч розбитій части своїх військ два полки, відірвані зі свого правого крила; вправді вони прийшли запізно, щоби щонебудь змінити в полудневій частині боєвища, але по дорозі несподівано обскочили головний штаб галицьких військ з усіма прапорами, бо воєвода Халдієвич числив також на поворот свого правого крила й стояв на місци. В боротьбі о ті прапори відніс смертельну рану старий воєвода й впало багато галицьких бояр, між ними й спишський боярин Гарбуд; але хоч штабови здебільшого вдалося перебитися, одначе тільки з одним прапором, який руками виривали собі взаїмно ранені лицарі. Всі инші прапори галицького головного штабу стали добичею двох полків Ізяслава.
Ся на око - маловажна обставина мала страшні наслідки для лівого крила Ярослава. А сталося се так: оба полки київського князя, бачучи, що в полудневій части боєвища не тільки нічого не поможуть, але ще самі можуть попасти в вир замішання, яке там счинилося між їх братами, почали вертати. А що ніч западала, вони засвітили великі смолоскипи й гордо піднесли в гору свою добич: подерті праЬори галицького штабу. Здалека запримітили їх галицькі полководці лівого крила й в переконанню, що центр галицьких військ обступає вже київські сили, пхнули свої полки в два напрями на скіс, щоби прийти в поміч осередкови свому. Се розпрягло їх звязь і рішило їх долю. Кромі них попало в полон багато Галичан з правого кршщ, що в замішанню битви задалеко загналися, зваблені власними прапорами. Галицьких полонених примістив князь Ізяслав в тій части свого табора, що була на Вишневій Горі.
Полуднева часть боєвища була в руках князя Ярослава, північна в руках великого князя Ізяслава. Битва була нерішена. Оба противники мали в своїх руках велику масу полонених.
Ще перед північю скликав князь Ярослав воєнну раду. В великій гридниці княжого замку засіли полководці; значна їх часть мала рани, а деяких на ношах внесено до радної світлиці. В бічній кімнаті лежало обмите, але ще ненаряджене тіло воєводи Халдієвича; в головах його стояв одинокий прапор, котрий він, вратував, а в ногах клячав монах і тихо читав молитви. Кождий з учасників ради вступав наперед до тої кімнати й помолившися за душу воєводи, йшов до радної гридниці.
Князь Ярослав був в дуже сумнім настрою, хоч властиво вислід битви не був нещасливий і значно перевисшав висліди змагань його покійного батька з тимсамим ворогом, який тепер не посміє ставити ніяких домагань, бо показався рівно сильним як Галич. Але мимо всего на душу молодого князя налягав тяжкий сум. Вона немов про-чувала якесь нещастє, хоч було вже по битві. Отож найтяжший з до-пустів, які могли наступити, перегремів над його волостю й головою доволі добре. В голові молодого князя щибнула думка, що він, сю війну властиво виграв. Бо хоч бива нерішена, але все таки київський князь не отримає того, чого хотів, значить війна для нього програна. Одначе мимо всего не мав почуття веселости й як був з чого блідо вдоволений, то хиба з того, що не був без рани на сій нараді, де майже кождий з учасників її був окрівавлений свіжою кровю. Хоч добре знав стан річий і втому тих частий війська, що сяк-так ціло вийшло з битви, немов з обовязку розпочав нараду заявою, що визисканнє битви се по битві найважнійша річ. Опісля приказав полководцям зложити бодай приблизні звіти зі страт у їх полках.
По звітах показалося, що третина всіх сил убита або в полоні, менше-більше друга третина ранена, решта-ж так утомлена цілоденним боєм, що якби не три мотні, що на щастє спізнилися в дорозі й прибули під сам кінець битви, то не було-б ким обставити сторожий на більше небезпечних місцях. Се значило, що не було вже чим відновляти битви зрана й що найскорше перед вечером слідуючого дня можнаб-було наперти на останки київських сил і спробувати, увільнити полонених. А до того часу відпічнуть і київські сили. О тій самій порі відбував у своїм шатрі нараду також київський великий князь Ізяслав. Але вона була зовсім инакша: він радився тільки зі своїми думками. Був се чоловік старший віком, бо мав літ 59, але виглядав найбільше на сорок пять і не мав ще ні одного сивого волоска. На його кремезнім тілі ні літа ні довгі воєнні труди не лишили таких слідів, як лишають звичайно на людях у його літах. Бо він не тільки з роду був дужий і здоров, але ще до того мав добру вдачу, тай опікувався бідними не з політичного вирахування, як покійний князь Володимирко, тільки з вродженої доброти. Сей чоловік ходив тепер знервований по великім шатрі своїм і думав, поки пасмо думок його не переривали стони. Бо він не сам був у своїм шатрі. В однім кутку його лежав його молоденький син Ігор, ровесник Ярослава, гарний як весна молодець, поранений тяжко в сій битві на правім крилі київських військ. Біль як окріп горячий прошибав груди батька-вдівця за кождим стоном Ігоря й сунув думки його в сусідство з ненавистю.
А ті думки й так були безмежно болючі. О, якби галицький князь знав, які вони були, бувби певний того, що виграв війну так, немовби розніс на прах всю силу Київа й союзників його. Бо ся нерішена битва перечеркувала всі пляни Великого Князя, що саме тепер мали звершитися й ще до того ставила його в незвичайно трудне положеннє: з одним-одиноким утомленим битвою крилом військ своїх, переважно союзних, у ворожій державі, під стінами сильної кріпости Теребовлі, в котрій тепер вигідно спочивають галицькі сили, щоби може завтра наперти на його табор, в котрім тепер більше полонених як вояків його!
Одинокий вихід з положення сього: як найскорше втікати. Але перед ким?! Перед таким молодиком, якого він свого часу на колінах бавив, якому ще добре й вус не засіявся, який навіть не привик ще до княжого колпака на біловолосих кучерах своїх, якого не було ще на світі в часі, коли він кермував вже битвами... Сором палив його як грань і болів, як стони молоденького Ігоря.
Такий молодик виграв війну з ним, старим князем і полководцем, що побідив навіть батька його, старого хитруна, якому не було пари між князями! І ще до того так перехитрив його, протягаючи переговори, поки не напер суздальський князь з півночі, а византійський цісар з полудня! Через те чернигівський князь не міг йому дати значнійшої помочі, а його шурин, угорський король Геза взагалі не вислав сим разом ніякої підмоги. Показується, що той молодик Ярослав ще ліпший грач, чим його батько. А з Ляхами навіть не переговорює, тільки бє. Що за розум у того молодика! Як він знає, де треба бити, а де говорити й як довго говорити! Не соромився би був, як би так покійний князь Володимирко обмотав його війська й державу. Але тепер... І як тут вертати в Київ, як показатися на очи союзникам? Тай коби то ще так легко було вернути! Чиж той молодик у колпаці Володимирка ке може тепер стягнути всіх залог з кріпостий Погорини й відтяти йому дорогу! І що тут робити з тою масою полонених, що числом перевисшають недобитки його власного війська? Що робити з мно-жеством ранених? Адже нім він перевезе їх через гори Медобори, вже з півночі перетнуть йому шлях до Київа галицькі залоги кріпостий Погорини... Гарне положеннє. Нема що казати! і
Князеви здавалося, що вже ті його міркування, /Хоч вони тревали хвилину, забирають йому непотрібно час і що вже треба лаштуватися до спішного повороту на схід. До утечі. Так, до речі... Йому, внукови Мономаха, Великому Князеви Київському — перед удільним князиком на Галичі, що не вийшов ще зпід опіки матери! Втікати або — о мир просити. Ні, ні, ні! Сего упокорення не буде! Хочби мав утратити в дорозі всі недобитки військ своїх! І так — се по більшій части не його власні війська. Бо Кияни або застелили поле битви своїми трупами, або лежать тепер по тюрмах Теребовлі як полонені...
—    «Тату, тату! Мене — дуже — печуть — рани — мої», застогнав улюблений син його Ігор.
Батькови потемніло в очах і в тій темряві щезли всі небезпеки перед одною, що нагло наповнила його душу: що буде з Ігорем? Присівся біля його лежанки й дрожачим голосом промовив:
—    «Цить, сину мій, цить, дитинко моя. Біль перейде, притихне й ти знов будеш такий дужий, як передтим...»
Немов запереченнєм батьківської надії були глибокі стони, що виривалися з грудий раненого. Він жадібно пив воду з посудини, яку при-ложив йому до уст батько.
А батько мав також горячку, може не менше прикру від сина, тільки инакшу: думки бігали йому по мозку щораз скорше, скорше й без-ладнійше. Як тут везти його? думав про раненого сина. І в своїй журбі відчував кождий ступінь коний, що мали нести на розложених ліжниках його дитину. Аж ген далеко, над могутній Дніпер, де колись над його берегами не так хоронили членів княжого роду, а з жінками, не-вольниками й кіньми, з ворожими полоненими...
Здрігнувся. Якась забута картина з давних літ станула йому перед очима. Закрив очі рукою й думав та говорив до себе: Так, так! Скінчилися пляни мої, привернути Київу давний його блеск і значіннє, скінчилися тут, під мурами Теребовлі. Не забезпечив я земель Великого Князівства Київського від заходу, не забезпечу мабуть і від сходу...
Пригадав собі солоденьку грузинську царівну Тамаретту, з якою зараз по відбуттю сього походу мав повінчатися в Київі, щоб опісля при помочі Грузії в два вогні взяти розбишак половецьких. Чи доїду я тепер до Київа, чи може той молокосос заощадить мені клопотів з молодою подругою й дожене де по дорозі — подумав глумливо.
Глянув на піскову клєпсидру, в якій тихо пересипався пісок. Було по півночі. Час рішатися, поробити приготування до — утечі, сказав півголосом і відхилив занавісу шатра та глянув в темну ніч, в яку світло зі шатра кинуло широку смугу світла. В тім світлі побачив — усю сторожу в глибокім сні. Гірко усміхнувся і подумав: «Чому той молокосос тепер не підходить на мій табор? Скорше все те скінчилося-б» і сказавши голосно до себе: «Не дивниця!», крикнув:
—    «Сторожа!»
Сторожа зірвалася на рівні ноги. Князь Ізяслав удав, що не бачив, на чім її приловив і приказавши покликати до себе обозного, спустив занавісу шатра. В тій хвилі молодий Ігор дістав кровотоку носом і устами, кілька разів кинувся на лежанці й помер на очах батька.
Ізяслав хвилину стояв як скаменілий, ні один звук не вирвався з його груди. Тільки якийсь тягар почув в ній, немов рапавий камінь. Опісля спокійно відхилив другу занавісу, що лучила його шатро з відділом сина, де тепер спав лікар, Болгарин з роду. Спокійно збудив його й сказав: «Прошу оглянути тіло мого покійного сина».
Перестрашений лікар, старий, поважний чоловік, зі сивою бородою, схопив лямпаду, що світилася, на землі й вбіг до шатрового переділу старого князя. Дрожачими руками оглянув тіло молодого Ігоря й пообтирав мокрою губкою окервавлене лице. Потому докладно вислухав коло серця, потому ще живчик і сказав, очевидно щоб успокоїти батька:
—    «Душа його вийшла з полону тіла, й пішла там, ідіже ність болізни, ні печали. Йому там буде ліпше, ніж тобі тут, княже».
Сказавши се, взяв лямпу з рога шатра де її передтим поставив. В тій хвилі лямпа вилетіла йому з рук і розбилася на землі. Від неї занявся ріг щатра; князь спокійно вийшов і спокійно дивився, як палахкотіло дороге накривало. В тім часі його лице дивно мінилося. Виднів у нім то якимсь релігійний захват, то рішучість і завзяттє.
В хвилі, як поломінь опала, станув перед ним його обозний полководець.
Князь обернувся напів до нього, напів до трупа свого сина, на якім дотлівала одіж і запитав:
—    «Коли ти, боярине, переставляєш свою клепсидру?»
—    «В полуднє й опівночі, княже».
—    «Як свитатиме, збудиш обоз, а як твоя клепсидра впаде в тебе на девять значків, обоз має бути готовий до відходу й всі ратні, розуміється, також».
—    «Се неможливо, княже».
—    «Чому?»
—    «Бо люди потомлені битвою, а полонених тілько, що...»
Князь перервав йому:
—    «Полоненими я сам займуся! Твоя річ обоз і військо. Потомленим скажи, що як отягатимуться, то впадуть їм на карки Галичани, а тоді скоро позбудуться втоми. Пришли мені, боярине начальника Чорних Клобуків».
Боярин уклонився й пішов. За якої пів години прийшов заспаний вожд Чорних Клобуків, високий, плечистий мужчина в силі віку, чисто туркоменського типу й в пояс поклонився князеви. Князь усів біля тіла свого сина й тихо, але з притиском сказав:
—    «Побудиш зараз своїх ратних і нім перший блеск сонця зійде, вибєш до ноги всіх полонених Галичан, не вибираючи ні бояр, ні бо-гатих купців. Все, що твої люди знайдуть при них і на них, буде їх і твоя добич. Все те має відбутися тихо. Розумієш?»
Чорний Клобук перекручував щораз висше голову, немовби наслухував і не вірив власним ухам. Опісля засвітив очима й сказав тихо:
—    «Чорні Клобуки все вірно служили київським князям».
—    «Поки їм добре платили», подумав князь, але не сказав нічого, тільки кивнув йому головою на пращаннє, й він щез у нічній пітьмі.
Князь сидів неподвижно при тілі свого сина й сам не знав, відки йому прийшла до голови та страшна думка. Але хоч у нутрі боявся її та рівночасно тішився нею, мов вязень пожежою, що знялася в тюрмі, в якій сидить. Здавав собі справу тільки з того, що та думка повстала в нім у хвилі, як горіло шатро, у котрім остало тіло його сина-любимця й пригадував собі невиразно, що то смаглистий на лиці лікар Болгарин викликав чимсь у нього полученнє полонених з ножами Чорних Клобуків. Але чим, не знав. Зрештою, се його зовсім не займало. А займав його тільки вислід тої думки.
Він видавався йому знаменитим в сім положенню: бо не тільки позбудеться тої маси полонених, які числом перевисшали останки його військ і могли при найменшій помочі зовні вибити до ноги своїх сторожів, але буде міг скорше йти вперед і ще до того нажене такого страху Галичанам, що попамятають на віки, що значить боротьба з ним, Великим Князем, і видираннє йому земель, яких правно зреклися. Не буде син Володимирка вїздити до Галича як побідник над ним і не вийде йому на зустріч веселий і радий з побіди народ Галича!
Князь попав в якусь дивну екстазу: йому ввижалося, що через те діло Київ поборов Галич і знов засіяв у давнім блеску своїм, як одинокий світоч великих земель Володимирка. І станув перед ним привид величезної тризни з прастарих часів з кровю й кострами, з часів, коли ще Великий Князь Святослав, батько Володимира, покланявся Перу-ну й Дажбогу. Йому здавалося що від хвилі, як рішився на ту думку, минуло вже дуже багато часу. Глянув на піскову клєпсидру, що стояла окоптіла біля тіла молоденького Ігоря. Майже махінально підняв і обтер її та здивувався, що вона опала всего на один значок. По таборі почали тихо сунутися в нічній темряві цілі відділи в острокінчастих шапках. Скрадалися хильцем, на пальцях, як злодії. Ніхто не здержував їх, не питав о ніщо.
—    «Очевидно всі стійки сплять, як убиті! Тепер требаб тільки галицькому князеви підійти під мій табор», подумав. «Вже його батько був-би ліпше використав таке положеннє моє», додав собі в думці й усміхнувся без виразу.
Темні постаті в острокінчастих шапках щезли як привиди. Може все те сниться мені? подумав Великий Князь, Так, я хорий, сказав собі й діткнувся рукою скрони. Вона була горяча як грань. Почув сильну спрагу, але не мав навіть на тілько енергії, щоби підняти посудину з водою, яка стояла оподалік. А кликати не хотів, бо кождий звук разив його.
Нараз почув проразливий свист і ще страшнійший крик, немов з багатьох людських або звірячих гортанок. Що діялося з ним опісля, не памятав потому докладно. Пригадував собі тільки, що той крик не уставав довго, дуже довго, цілу вічність, взагалі ніколи не уставав ні на мить. І що перед ним зявився цілий штаб його полководців з обуреними лицями, що найголоснійше кричали до нього Волиняки, повторяючи разураз: «Такого не було ще в нашій землі!» Що він відповів їм на се: «Кого ще не вбили, тому нехай відріжуть праву руку]» і що потому зімлів біля тіла свого покійного Ігоря. Здається, що тоді починало свитати...
Як почало свитати, обозний не потребував вже будити нікого, бо весь табор був на ногах, збуджений страшним ділом Ізяслава. Всі з неописаним поспіхом збиралися, щоб як найдальше й найскорше втекти від місця, де Галич зложив останню ціну за Погорину Волость.
Як піскова клєпсидра впала на десять знаків, щез табор Ізяслава з крівавого боєвища під Теребовлею.
Галицька сторожа чула серед нічної тишини страшний крик в таборі київського князя й донесла про нього начальникови свому. Але ніхто не припускав, що там могло статися щось иншого, як бійка о добичу між двома полками.
— «Нехай собі голови покрутять!» крикнув начальник сторожі. «Чого мене будите без потреби?!»
Зараз по відході Ізяслава побачили галицькі сторожі, що сталося в ночи. Одначе се так поділало на них, що тільки помалу пішли донести своїм начальникам. Ні один з них не вірив і кождий особисто ходив переконуватися. Нім вістка дійшла до князя Ярослава, було вже зполудня.
І молодий князь виїхав на боєвище. їхав помалу, нога за ногою, в окруженню полководців своїх й уважно дивився своїми сталево синіми очима на струї й калюжі крови й на стоси-покоси людських і кінських трупів, з котрих сторчали поломані копя, мечі, стріли й рогатини з потрісканими людськими кістьми й розбитими щитами та погнутими панцирами. Чув якусь надлюдську, розкішну могутність, що дрожала в усім його тілі й душі. Міцно станув в стременах і піднявся в сідлі та вдивився в далеку, синю даль, як молодий лев, перед яким втекла частина добичі його. Був такий гарний і страшний той молоденький князь з Володимиркового роду, як той Святослав Завойовник, що пив шоломом воду великої Волги й синього Дунаю, що переходив з військами засипані снігом гори Балканські й здобув рожеву долину Адріянополя. Кров того предка зі сталево-синіми очами збудилася в нім. Не звертав найменшої уваги на товпи жіноцтва й дітий, що плакали й заводили по цілім боєвищі. І бувби може український нарід мав другого Святослава, що кровю й зелізом злучив би всі землі України, якби молодий князь звернув з того місця й не поїхав дальше, на Гору Вишневу. Побачивши тут стоси навалених трупів, при яких не було збруї, зблід смертельно. Щось напрасно зломалося в його душі, а слези як горох покотилися по його молодім личку, що в ту мить споважніло як у старого. І вже ніколи більше не стало таким молодим, як передтим. Тільки ще раз, одинокий раз — як обняла його в обійми свої грішна, глибока любов до женщини, яка так ріжниться від гніву войовиика, як піхва від меча: вона глибша, але ще пустійша.
Як Ярослав вертав з Вишневої Гори, зустрів на вулицях Теребовлі багато дружинників своїх з відрубаними руками, а на переді молодого сина Судиславича. Слези як іскри заблестіли в очах князя, але здержав їх і затяв коня та втік на замок. Всі, що бачили, яке вражіннє зробило боєвище на молодого князя, хвалили його за співчуттє з людською недолею. Лиш старий Веремунд, варяжський полководець, що багато світа бачив, багато вождів, багато боєвищ, сказав до Руальда:
— «Він заплакав двічи над силою великого вожда, що зломалася в нім; з него вже не буде Завойовник. За скоро побачив найгіршу тайну війни: смерть безоружних. Шкода молодого львинятка того. Чи бачив ти, як він на боєвищі дивився в далечінь? Мов лагодився до скоку на старий Київ, якому саме час підпасти під власть молодого Галича...»


ЯК ЯРОСЛАВ ЗАСЛУЖИВ ІМЯ «ОСМОМИСЛА»

Глава восьма, з котрої читач довідається про нараду над злочином Ізяслава; про постанову «Руської Правди», в справі убийства, про те що в заголовку глави сеї написано; про скликаннє та перебіг віча; про мутну бувальщину гарної Погорини й про останню боротьбу за неї між князями нашого народи.
Великий, серце роздираючий плач потряс Теребовлею й луною покотився по землі галицькій на вістку про тяжкий злочин Ізяслава на Горі Вишневій. В місті не було майже родини, що не оплакувала-б сина або батька. Вулиці і площі города наповнилися зойком сиріт і вдів.
І туга велика блукала по домах, церквах і окопах міста. Народ ^як стогнуча филя зі скаргою плив до княжого замку, до молодого князя так, немовби він міг воскресити погибших. Але на вістку, що князь не вернув ще з Вишневої Гори, ринули за ним барвисті хвилі розплаканого народу. І старці і діти і жінки і все, що жило, вилягло на Вишневу Гору під Теребовлею, де як дрова лежали стоси покалічених трупів полонених. Між ними було багато ратників з Теребовлі й околиць її. їх матері, жінки і дочки заводили над тілами побитих. При багатьох лежали в поромі плачучи малі діти в білих сороченятах, що як покошені квітки валялися в крови батьків і крівних своїх. А над понурим місцем злочину котилося повагом велике, безжалісне сонце та з шумом кружляли хмари чорних галок і круків.
В Теребовлі було майже пусто від населення. Остали в ній тільки київські полонені, військом окружені. Вони не містилися в тюрмах і їх приміщено також під голим небом, на площах города й на терасах княжого замку. В очікуванню певної смерти клячали вони на твердім камінню і тихо молилися в покорі до неба, цілуючи порох землі, яку опоганив їх добрий серцем князь Ізяслав. Кругом них як мур стояла мовчки галицька сторожа з нагими мечами. І було так тихо в старім городі осліпленого князя Василька, якби смерть перелітала вже по нім. Навіть коли князь Ярослав вертав з дворянами з Вишневої Гори до замку, сторожа, що все витала його голосним окликом, тепер мовчки витала князя. Лиш очікуючі смерти полонені звернули шепіт тихої молитви до молодих очий і смертельно блідого личка князя.
У княжім теремі під заходяче сонце та похоронний рев дзвонів збиралася велика рада бояр і полководців, на яку прибули у вислан-ники теребовельського міщанства та за виразною волею князя також представники простих дружинників і все духовенство, присутнє в городі. Велика радна гридниця так була битком набита, що ледви мож було зробити вузький перехід для князя. З салі поусувано заздалегідь всі крісла й столи з виїмком княжого.
Князь короткою промовою отворив нараду й зажадав від присутних, щоб висказували свої думки в справі останної страшної події. Між присутними зашуміло як в улию. Крізь отворені вікна радної гридниці долітали з города жалоби й завід жіноцтва, мов крики поранених птиць: довгі, сумні, протяжні. З натовпу зборів залунало в один гуж:
«Смерть київським полоненим!»
Князь не пробував утишити тих розярених людий. Гамір і крик тре-вав так довго, аж поки з товпи не перетиснувся якийсь боярин до княжого престола — князь навіть не дивився, хто се був: всеодно мав він бути тільки висловом поглядів загалу — і попросив о голос і книгу законів. Була тільки княжа книга, в золото оправна. Князь позволив йому взяти її зі стола. Боярин отворив з пошаною книгу і скоро знайшов потрібне йому місце та сильним голосом почав читати:
«Так говорить Правда установлена руській земли, єгда ся сово-купил Ізяслав, Всеволод, Святослав, сини Ярослава Мудрого, внуки Володимира Святого, та Коснячко, Печеніг, Микифор, Киянин, Чю-дин і Микула, воєводи, бояри і тіуни їх: «Коли вбє чоловік чоловіка, то може мстити брат за брата, або сина за батька, або батько за сина, або братанич, або сестринич». Не як воїн ратник, а як простий голов-ник-убийник поступив собі Великий Князь Ізяслав, що в нічній темряві побив полонених! Нехай же буде йому по законам землі нашої, по старим постановам, що їх списано у матері городів наших, де тепер сидить на княженю князь недостойний города того! А вони кажуть: Коли провиниться боярин або чоловік простий, то в голову, а коли князь, то у волость його! Ти, княже, як батько убитих, маєш право засудити і засудивши віддати местникам діло їх. Бо хтож инший упімнеться за сю кривду до небес о пімсту вопіющу? А як ти ізза молодости своєї не можеш взяти на свою совість непочесної смерти багатьох людий, віддай суд над ними боярам і тіунам своїм або прикажи возвонити всенародне віче в городі сім; бо хоч перший голос належить Галичу, але й він не рішить справи инакше як перший ліпший пригород його, а Теребовль старий, престольний город княжий, старший від Галича! Смерть київським полоненим!
— «Смерть київським полоненим!» залунало в цілій гридниці і навіть на коридорах замку повторено той оклик. Не підлягало сумніву, що се було однодушне домаганнє всіх представників війська й народу. Вправді духовенство мовчало, але й ніхто з його представників не важився виступити проти загальної думки.
Князь Ярослав сидів на престолі блідий, але спокійний. Червоний відблиск заходячого сонця падав на його лице й червону пурпуру та чорний хрест, якого при спрятуванню кімнати не усунено разом зі столом представника духовенства, тільки постановлено на княжий стіл. Образований ум князя кінчив саме розвязувать одну загадку, над якою нераз застановлявся. Аж потрясеннє, викликане останними подіями, помогло йому розвязати її.
Застановлявся над тим, чому стара, чудова віра прадідів, так знаменито приноровлена до понять і вдачі словянських народів, мусіла упасти під напором чужої віри, що прийшла з Азії, чому Дажбог, великий творець вселенної і світлий Світовид, бог всевидючий, і величній хоровід трийцяти Віл, сестер збиточних, яких одначе можна було уняти жертвою з крищеного хліба і стілько инших прегарних богів і богинь — мусіло упасти перед сином Марії, що помер на хресті в страшних муках. Побіда понурого хреста над ясним сонцем і богами його золотого круга старої віри ледви формально завершилася, бо в народі дальше жила стара віра і ніякого свята не зустрічав він з таким дрожаннєм і торжественністю, як свято в ніч Купала. Ще жили люди, що памятали таких, що говорили з останними волхвами, старої віри; ще в народі не загинули память урочищ і печер, де він покланявся старим богам своїм і великих тризн на могилах його племінних князів, по яких остали вже тільки глухі легенди, як старе камінне на пів мохом забуття поросле.
Князь сам памятав іще, як старі двірські слуги показували йому в Галичі урочище, де стояв двоголовий бог Пек-Осина і як вони з пошаною обходили се стариною освячене місце. Зрозумів, що ні в Галичі, ні в Київі не забули ще могутнього Перуна, бога громів і хмар, лиска-вок і війни; його висока, блискуча подоба зі срібною головою й аметистовими очима, на зелізних ногах і з зелізними руками, з палахкотячим камінним громом в піднесеній у гору десниці, що горів у блеску сонця від карбункулів і рубінів, стояла ще в уяві народа в окруженню всемо-гучого Дажбога, що все більше має як роздав, й Услада, бога життєвої радости й Мякоші, богині плодючої землі, любки бога сонця і таємничого Хорза та Сумеркал і всевидючого бога Світовида з чотирма лицями і Стрибога, прадіда вітрів і Лади, опікунки домового огнища й подружа, і Велеса, бога худібки, культури і мистців і трийцяти Віл, сестер збиточних, але не злих, яких мож було вдоволити окрушина-ми з хліба. Всі вони стояли на Горі над Дніпром, в святім гаю біля вели-ко-княжого терему під віковими дубами, в тіни пахучих лип і пальчастих яворів і тінистих буків — і осок, в нутрі як кров червоних. Відновлював їх ще Володимир Великий по убитю братів Олега і Ярополка, щоб переблагати гнів богів. Особливо пильно відновив подобу бога війни і грому, могутнього Перуна, прибравши його в золоті прикраси, а його грім у величезний карбункул і червоні як кров пімсти рубіни. А як се не успокоїло його совісти, він удався по прощенне гріхів до Сина Марії, що мучився і вмер у землі юдейській. І тоді приказав поскидати подоби богів батьків своїх, причім нарід плакав і тяжко проклинав, як оповідає стара літопись.
Князеви пригадався плач за батьком його і проклони, які мусіли сипатися на його домовину від покривдженого міщанства та сказав собі: «Не дивниця, що проклинали й Володимира Великого; адже вони всіми думками й почуваннями зрослися через богато поколінь з тим світлим кругом старих богів батьків своїх і я не цінив би їх, як би вони мовчки були дивилися на їх зневагу». Зрозумів, що те, перед чим клонилися сотки попередних поколінь, ще довго опісля мусить будити пошану у народа. І на тій основі побудував свій плян: увільнити від смерти полонених Киян. Він був майже певний, що простий народ віднесеться до страшної тризни на Горі Вишневій як до старого звичаю, що спалахкотів в останнє, мов страшна поломінь пожежі. Був уже певний того, що князь Київа де вперве застромлено хрест на землях сього народу, справив останню поганську тризну над трупом свого сина, останню і — може найбільшу, в болю не знаючи про те, що робить. Може йому в горячці, викликаній болем, пригадалися давні оповідання про похорони князів і як привид опанували його старечу душу...
Так, се був останний взрив старої віри, хоч уже й несвідомий. Князь пригадав собі не так знов давні прояви свідомого бунту приклонників старої віри, відомі йому з оповідань очевидців, а саме як у Київі літ тому 83 зявився волхв і проповідував, що за пять літ Дніпро потече назад, а землі зі своїх місць перейдуть на чужі так, що грецька земля стане на місце нашої, а наша на місце грецької. Народ почав ворохобитися під впливом могутного слова того волхва. Але, як пише літопись, в одну ніч «волхвь бьість безь вьсти». Щез. Річ очевидна, що його спрятали тихо, без гомону. Незражений тим виступив в Новгороді другий волхв в сім літ опісля й прилюдно хулив христову віру, «творив ся аки бог» і казав, що передвидів усе будуче і що перейде по воді як по суші. Він зворохобив проти христіянства весь народ і що йно князь Гліб Свя-тославич зробив кінець його діяльности, убивши його власним мечем перед лицем зібраного народа.
Князь Ярослав вдумувався в ті справи і прийшов до переконання, що погляди і почування, виховані старою вірою, закорінені ще глибоко й час до часу вибухають як підземна пожежа.
Його відкриттє осияло весь ум його. І він зрозумів, в чім стара віра, безперечно красша від нової як естетична поява, була від нової низша: вона не давала можности, перервати зло, що родить все нові зла. Бо вона благословила месть і виробляла местників і сіяла кровавий злочин та роздор. Молодий князь знав святе письмо не гірше від єпископа Косьми. Перед ним станув як живий молодий чин Марії у білім хито-ніЛ пригадалася йому висока проповідь; в подразненню і прибиттю немов чув його звінкі слова з оливних гір Святої Землі: «Благословіть проклинаючих вас і чиніть добре ненавидячим вас. Бо отець небесний, що бачить се в тайні, винагородить вам на яві...!»
Мов цілюща олива полилася по зболілій душі молодої літорости великого роду Руриковичів. Він почувся як чоловік сильнійшим, чим був перед тими думками. А як князь бачив виразно, що нема ніякої розумної потреби, позбавляти свою волость, що втратила тілько здорових мужчин, робочої сили й плідности Киян. Його молодість дала йому бажаннє боротьби з напором думки загалу й охоту, побідити над нею. Всі ті думки і почування скоро як лискавиці перелетіли в його умі в хвилі, як дивився на пурпуру заходячого за ліси старого й вічно молодого бога Світовида з осьмикратним поглядом очий та на чорну шибеницю невинного сина Марії, звану хрестом. Знав уже, що хоче сказати і памятав, як має говорити, памятав з науки хитрого батька свого. І почав обережно:
— «Пресвітла радо бояр і народа! Я все шанував і шанувати буду старі закони нашої землі, що їх казав списати великий розум моїх прадідів. Одначе ті закони нігде не постановляють, що треба проливати кров неповинних. Не Кияни а Чорні Клобуки виконали різню на наших полонених, як згідно зізнали ті, що їм удалося вратувати життє перед ними. Ніхто не знає напевно, чи київський князь, опанований злим духом, хотів справити таку тризну покійному синови свому, чи Чорні Клобуки зробили се самі для добичі й рабунку. Чиж отсі Кияни, що в наших руках, винні смерти наших братів? Відповідайте!»...
Стало тихо. Ніхто не обзивався.
«Чи полекшає нам від того, як загинуть сі полонені брати наші? Правда, старий закон наказує месть. Але новий наказує прощаннє! А ми хочемо сповнити прикази обох — пімстити наших погибших полонених і не убивати невинних: нехай же київські полонені утратять свободи і лишаться на землі нашій, але нехай задержать життє! Я христіянський князь і не можу судити тих, що не провинилися, не знаючи навіть певно, хто тут провинився. «Бог поставив князів воло-стелями в месть злочинцям і в добродітель благочестивим» — як говорив мій покійний батько. Я хотів би бути добрим господарем сеї волости і для того нерадо позбавив би її тілько робітників, яких кожда родина, що втратила кормильця свого, може забрати собі і між якими неодна вдовиця може знайти мужа. Але правда і те, що сказав боярин про мою молодість. Я дійсно наймолодший між вами і не буду виступати проти волі і суду мого народу і посивілих в радах дорадників покійного батька мого, що вже не одно добре діло постановили для сеї землі. Для того послухаю ради, якої ви всі мені уділили устами одного, що тут промовляв і скличу на неділю всенародне віче. І нехай станеться так, як осудить воно, а я молодий підпишу те, що урадять старі голови, досвідом богаті. А як би хто з присутних або неприсутних тепер чи опісля заявив, що не яло ся Теребовлі созвоняти віча перед Галичем, тоді я не скажу, що престольний город там, де князь перебуває, тільки ще раз созвоню віче в Галичі, як буде потреба».
Був майже певний того, що практичність народу переможе і тут і там жадобу відплати.
Молодий князь сів знов на престолі, а в радній гридниці залягла тишина мов у церкві. Кождий з присутних важив у думці силу аргументів князя. Перші проснулися з заклопотання духовні і з обовязку свого почали всуміш голосно благословити молодого Ярослава. Счи-нився шум і знялася гурткова, притишена розмова. Старий боярин Судиславич сказав півголосом до окружаючих його бояр:
—    «Я князеви своєї голови не дам, бо він має мудрійшу, хоч молодшу. І хтоб то подумав, що я, старий боярин, що памятаю ще діда його, кричав недавно, не роздумавши: Смерть київським полоненим! А він молодий хотів би їм дарувати життє, але зовсім не без кари: бо хоче їх поженити...»
Мимо поваги хвилі сильно здержуваний сміх зашипів в окруженню боярина і його дотеп скоро рознісся по великій салі та прогнав з неї кровавого опира відплати. Оден з молодших бояр не видержав і приступивши до княжого престола, тихо переповів князеви дотеп Суди-славича. В радній гридниці запанувала просто весела атмосфера, особливо як старий Судиславич, що мав дуже прудку подругу, почав просити знакомих і сусідів, щоби мали згляд над ним і не сказали його жінці про сей дотеп. Злобні язики оповідали опісля, що ні один київський полонений не вийшов так кепсько як боярин Судиславич, бо про його дотеп таки довідалася жінка.
Коли в салі запанувала знов повага, виступив боярин Микулич з Надвірної, що все пропадав за робітниками і чабанами, які йому раз-ураз втікали з його полонин на недалеку Угорщину. Але сим разом він очевидно говорив без огляду на потребу робочих рук:
—    «Наш молодий князь бачить кромі того що инші, ще й те, чого инші не бачать і чує ще й те, чого инші не чують і знає, як можна зло-мати нещастє, чого инші не знають...»
—    «Осмомисл!» сказав хтось з круга бояр, здається боярин Кедри-нич з Тухлі, що ніколи не відзивався на раді. Для того автор того влучного оклику потонув в забуттю, але його оклик перетривав століття і треватиме в яснім значінню своїм, поки житиме його мова. А для князя Ярослава мав той влучний оклик велике значіннє в будучім життю його: він пристав до нього на все, немов друге імя і поміг скоро рознести славу його розуму по всій його державі і далеко по всіх землях українських і за їх границями. Багато добра зробила землі нашій та добра слава князя: багато злочинців, обманців і кривдників, убийників і розбишак, що спритно вміли затирати сліди злочинів своїх і злочинних спілок та змов і перед найрозумнійшими судиями,— виявляли діла свої, коли їх приведено перед князя, котрого весь народ називав Осмо-мислом; багато княжих спорів, коромол і межиусобиць, що булиб крівавою посокою розлилися по землях українських, удалося в час усмирити князеви Ярославу завдяки великій славі свого розуму, який всі признавали; багато разів удалося йому пхнути спільні сили нашого народу проти дикого степу й оборонити їх перед знищеннєм. Одного тільки не предвидів той мудрий князь многогранним і блискучим умом своїм: не передвидів свого власного терпіння, якого не зазнав ні один з князів і вождів українського народа, від коли сягає память найстарших літописий і лєгенд українських аж по наші дні. Але про те велике терпіннє князя Осмомисла ще час оповідати, бо ще ждали на Ярослава довгі ряди днів ясних як сонце і солодких як ягоди винної літорослі, що доспівала в землях його матери. Але вони минули прудко як дністрова филя, як легіт з чатинного бору в парний день мандрівця. Боярин Микулич кінчив свою коротку промову заявою:
—     «Ми всі пристаємо на розумну раду нашого князя, щоб созвони-ти віче на неділю».
Загальним ободреннєм принято ті слова Микулича. І на тім закінчилася рада, з котрої легко міг вийти новий злочин.
Вісти про хід наради й бесіду князя скоро розійшлися по городі тим більше, що в нараді брали участь і представники міщанства та простих дружинників. Се від разу поділало на облекшеннє долі полонених. І сторожа й милосердне жіноцтво Теребовлі почало їм давати поживу, причім навязувалися сердечні взаємини. Майже всі були раді, що не потребували бути свідками нового масового убийства, а багато мало вигляди і на практичні користи. Одначе князь почав надумуватися, чи добре зробив, заповівши віче не в Галичі, а в Теребовлі. І так уже населеннє Галича не добре відносилося до нього ізза діл його покійного батька. Вправді добре булоб, показати галицькому міщанству, що коли дальше оставатиме в опозиції, то є ще городи, що можуть його заступити. Але перетягати тої струни не треба, бо таки Галич ліпший на столицю чим усі инші городи його волости: Теребовль за близько східної границі, на Перемишль скоро можуть напасти і Ляхи й Угри, а Звенигород, як впрочім і два попередні городи, не має такої ріки, як Галич, що приносить йому великі доходи з торговлі. Значить — треба числитися з галицьким міщанством. Тай ще одно: і Галич і инші городи мають право, взяти участь у вічу, бо волость се єдина цілість. Lкнязь зараз вислав биричів і підвойських на розставлених конях до Галича, Звенигорода, Пліснеська, Бужська, Отинії й Коломиї з запрошеннєм на віче до Теребовлі. Повідомив про віче і Перемишль та Сянік, Ря-шів і Ярослав з тим, що ті городи можуть у Перемишлі зійтися на віче.
Було ще днів пять до неділі. Четвертого дня прибули майже рівночасно депутації з Галича, Пліснеська й Отинії, а пятого з Бужська і Звенигорода, поважно на конях; тільки найстарші депутати приїхали возами.
А в неділю по великій службі загув із дзвіниці вічевий дзвін церкви Василія Великого, яку побудував перед пів століттєм рідний брат Яро-славового діда по батьку, князь Василько Теребовельський, один з найліпших господарів української землі, осліплений перед пів століттєм Князем київським Святополком за саме підозріннє, що хоче його позбавити Погорини. Василько будував ту церков уже по осліпленню і приказав урядити її так, щоб мала біля вівтаря тілько світла, кілько має найкрасша весняна днина по дощи, коли веселка .грає красками на цвитучих бозах і ясминах, і щоби при вході була така понура, як осінний вечір, коли з хмар оловяних ллється пітьма довжезних шнурочків дощу на безмежні лани, дірками стерні покриті. В сімох склеплених вікнах святині над головним вівтарем були шиби з дорогого римського скла в сімох красках мозаїки-веселки на ясно-синім тлі. Райські картини ясного щастя пишалися в тій части святині. А в другій, мальованій на темно, без ніяких вікон, представлена була на стінах Оливна Гора в час бурі і чаша горя Христова і гора Голгофа і гробниця Божа у святій землі з срібною лямпою князя Мономаха.
Ярослав, рішився запросити на віче Галичан, прочував, що вони робитимуть йому трудности, хоч в дійсности війні за Погорину Волость не були противні з торговельних причин; вони з давна оцінювали добре її значіннє, як заборола безпеки Галича від Київа. Для того на-рочно приказав дзвонити дзвоном, який вилив стрий його батька, що за Погорину Волость утратив свої очи і натерпівся в тюрмі під замком у Володимирі Волинськім. І дзвін дзвонив як на пожежу, повагом, помалу. Тай викликував спомин терпіння Ростиславичів за Погорину Волость. А рівночасно княжі биричі і підвойські запрошували ще особисто знатнійших бояр і богатих міщан, взяти участь в вічу.
На сходах перед відчиненими дверми святині установлено малий, золотом оббитий стіл для Ярослава, а низше біля нього крісло для галицького єпископа Косьми, що на вість, о що ходить, прибув особисто разом з міщанами Галичанами, хоч инші мав заміри. Кругом них станули в півколесі воєводи і бояри, депутації Галича й инших городів та найповажнійші старці і батьки родин. За ними на площі перед церквою, займаючи також бічні вулиці уставилися свобідні й повноправні люди; зі свобідних не було лиш закупів, а то ізза їх зависимости від тих, що нанялися у них. По обох сторонах стояла княжа дружина з виїмком наємників.
Як перегудів останний удар вічевого дзвона і тишина залягла на площі перед церквою, молодий князь Ярослав встав зі свого золото-кованого стола і голосно промовив:
— «Бояри і народе Галича, Теребовлі і волости сеї! За радою світлого збору бояр і полководців приняв я на себе тягар четвертої війни за Погорину Волость, яка вивязалася між покійним батьком моїм князем Володимирком і Великим Князем Київським. Бог допоміг полкам галицьким, обстояти під мурами сього города і волость Галицьку і волость Погорину. Київ і Галич показалися в останній битві рівно сильні, причім одно крило Галичан попало в полон київського князя, а одно крило Киян у наш полон. Та коли ми старинним звичаєм ніякого зла не заподіяли полоненим, у тій частині ворожого табора, що стояв на Вишневій Горі, стався в ночи по битві небувалий злочин: Чорні Клобуки, невідомо на чий приказ, убили безоружних полонених а одній тисячі їх пообтинали руки. На вість про те зібралася в моїм замку у Теребовлі рада і загоряча домагалася від мене смерти київських полонених, або віддання суду над ними народному вічу. Памя-тайте, що невідомо, хто дав Чорним Клобукам приказ, убивати полонених Галичан і невідомо, чи вони взагалі мали такий приказ, чи може самі зробили змову для рабунку. Памятайте, що Кияни не брали участи в тім морді і що їх князь у тім часі був при вмираючім наймолодшім сині. В разі як присудите відомстити на Киянах погане діло чор-ноклобуцьких дикунів, позбавите себе і волость свою многих робітників і кормильців осиротілих дітий ваших та стягнете на себе пятно проти-законія як християнський нарід...»
Князь сів, а віче підняло великий шум одобрення. Справа була вже властиво рішена по волі молодого князя і короткі промови єпископа Косьми та представника Теребовлі, якій дуже подобалося те, що в її мурах відбувалося з волі князя віче всеї волости, були вже тільки похвалами молодому Ярославу.
Але депутація галицьких міщан постановила видвигнути на днев-ний порядок віча зовсім иншу справу. Вона перешептувалася між собою і вкінці з рядів її виступив поважний і дорого одітий міщанин Сріблянич, вклонився князеви як звичай велів і попросив о дозвіл говорити та отримавши дозвіл, почав:
—    «Ми висланці престольного города Галича на віче волости яке князь наш скликав до Теребовлі, не будемо оспорювати слушного рішення князя, бояр і народу, що тут тепер запало. Але війна о Погорину Волость не скінчилася ще сею непевною битвою під стінами Теребовлі. І ми хотіли б знати, як дивиться народ Галицької Волости на право свого князя до Погорини, що коштувала нас тілько завзятих воєн, тілько крови і гроша та майна».
Князь Ярослав запаленів на лиці. Для нього було ясним, що сей удар скермований був тільки проти нього як сина Володимирка і що Галичани не булиб сего підносили, як би о Погорину вели боротьбу улюблені ними потомки Володимиркового брата Ростислава II, Іван Берладник і малий син його Ростислав III, що як ізгої жили на чужині.
Йому не випадало, вияснювати сю справу і він ждав, чи не зголоситься хто до слова. Зголосилося нараз кількох бояр і полководців. Князь дав голос старому Судиславичеви і він почав:
—    «Я нікому своєї голови не дам, але вона може сказати те, що знає в сій справі, хоч здається мені, що те саме знають або бодай повинні знати і ті, що питають. Але як запитали, треба їм відповісти. Погорина Волость се не тільки ті городи, які здобув і заняв покійний батько князя Ярослава, але й землі по обох берегах нижної Горині; їх західна межа йде вододілом притоків Горині, Стубли і Стира та по верхівям Велі. А на сході крайний город Погорини Корчеськ. До Київа належить щойно побереже Случі. З давних давен належала Погорина Волость до земель Деревлян і в лісах її погиб уже дід Володимира Святого, київський князь Ігор, як вибрався на грабіж Деревлян. Погорина Волость воліла Волинь чим Київ і тягнула сюди, а не туди. Се й було причиною, що як Володимир Великий розміщував синів у землях своїх, то найстаршому Борисови, якого посадив у Володимирі Волинськім, віддав не тільки Волинь та Червень але й Перемишль та Теребовль і з ними Погорину Волость. Колиж Борис пішов княжити до Ростова, одержав ті землі брат його Всеволод, що погиб у боротьбі з Святополком Окаянним на землях Погорини з рук ляцьких спільників Святополка, князя київського. Землі ті злучив Ярослав Мудрий, а по його смерти одержав Волинь син його Ігор. Літ тому рівно сто відлучили теперішню Галицьку Волость для Ростиславича, але вже в десять літ опісля загорнув її разом з Волиню київський князь Ізяслав, іменник сего, що тепер війну провадить з нами; по нім княжили тут Всеволод II і Олег Святославич і знов той Ізяслав, а по нім син його Ярополк...»
В дальших рядах віча вчинився шум і почалися розмови. Старий боярин Судиславич з йовяльним лицем крикнув як міг найголоснійше:
—    «Було шуміти тоді, як питав голова галицьких міщан, а не тепер. Я вам своєї голови не дам, аби ви могли тут розібрати, хто по ким ішов, але й ваші голови можуть спокійно слухати. Як через вас помішаю князів, то не моя в тім буде вина!»
Знялася веселість. Князь підняв руку в гору і боярин говорив дальше:
—    «За Ярополка Ізяславича упімнулися о свої волости старі отчичі їх: о Волинь син Ігоря, внук Ярослава Мудрого, Давид Ігоре-вич, а о теперішню Галицьку Волость сини Ростислава Володимирича. Про їх заходи, напади, війни й переговори не скажу нічого поважним галицьким міщанам, то було їх тілько, кілько гривен і куниць мають у своїх дворищах галицькі купці. Вкінці було досить тих міжусобиць навіть київському Великому Князеви Всеволоду і він лишив в руках Ярополка Ізяславича тільки саму Волинь; Галицьку Волость віддав Ростиславичам, а Погорину Давидови, внукові Ярослава Мудрого. Ярополк, князь волинський, не вдоволився тим і пішов війною на Ростиславичів, але був убитий в часі походу проти них. Тоді Волинь забрав Давид Ігоревич, князь Погорини, що рівночасно втратив Погорину, яку знов загарбав київський князь Всеволод. Як київські князі дбали від тепер о те, щоб Погорина Волость не була в одних руках з Волиню, так Ростиславичі мусіли дбати, щоб вона не була в одних руках з Київщиною. Се було таке очевидне, що через те втратив очи князь Василько Теребовельський, на якого Давид кинув підозріннє перед київським князем Святополком, що він хоче позбавити його По-горині. В війні, що вивязалася з очий князя Василька і тревала чотири роки, Давид, внук Ярослава Мудрого, втратив свій стіл; забрав його київський князь Святополк. Ще за його життя засів на нім його син Ярослав Святополкович, що літ тому ЗО погиб у війні з Мономахом, що ми всі памятаємо добре. Ще в часі тої війни сидів на Волині син Мономаха Роман, опісля син його Андрій, що помер літ тому двайцять. По нім заняв Волинь Ізяслав Мстиславич, внук Мономаха, з котрим воюємо тепер, по нім Святослав Всеволодич, а по нім знов Ізяслав Мстиславич. Від коли він в останнє усадовився біля київського стола і жде на смерть Вячеслава, передав Волинь «блюсти»7 брату свому Святополку. Тоді покійний батько нашого князя заняв частину Погорини, щоб вбити клин між внуків Мономаха, що все робили київські князі. А на нижній Горині є городи Степань, Городен і Дубровиця; там засів недавно син Давида, правнук Ярослава Мудрого, князь Все-володко так, що навіть потомство того, що дав привід до виколення очий Василькови, має своє гніздо. І кому тут кривда? І чиє тут право нарушено чи потоптано?»
—     «Є, є так, що їх покривджено!» загули враз висланці галицького міщанства. «Деж волость нащадків первородного сина князя Володаря?! В чужій Волощині?! На гіркім хлібі ізгоїв!?»
Счинився шум. Бояри закричали, що віче, скликане в справі полонених, полагодило вже все, що треба. Міщани закричали, що віче має право, займатися всіми справами. Дальші ряди вже від довшого часу не знали, о що ходить 7  блюсти — берегти, пильнувати
і тепер підняли оглушаючий крик. Втім дзвони Василькової церкви задзвонили на вечірню. Князь встав і пішов до церкви. Віче було скінчене. Галицькі міщани підозрівали єпископа Косьму, що то він дав потайки приказ, задзвонити на вечірню, хоч пора вечірні ще не прийшла. Вечірню почав правити сам єпископ Косьма. Князь, навчений досвідом, постановив собі в часі вечірні, ніколи не скликати віча до Галича, де галицьке міщанство не таку моглоб счини-ти буру в інтересі прав Володаревого потомства та заспокоєння своєї ворожнечі до Володимиркового сина.
Але в однім мали слушність галицькі міщани навіть зі становища його як галицького князя: війна за Погорину Волость ще не була скінчена, бо ще в преділах її стояло військо Ізяслава. Князь постановив очистити її з ворожих відділів.
Вівторок рано заревіли роги з теребовельського замку і князь Ярослав рушив на північ здовж правого берега Гнізни в напрямі на Горинь. Рівночасно бігли гонці на городи Пліснеськ, Бужськ і Звени-город з приказами, щоб уся залога тих городів як найскорше відійшла з них і зібралася в городі Шумську на ріці Велі. В два дні дороги за
Теребовлею отримав князь гонцями відрадну вістку, що перемиський воєвода Надітич розбив на прах ляцьких князиків з Сандомира й Кракова, знищив ляцькі городи за Попрадом, обляг Сандомир і частину злишних військ відіслав до розпорядимости князеви та що вона знаходиться вже на пів дороги до Звенигорода. Князь на ту вістку згадав старого воєводу Халдієвича і щиро помолився за усопшого.
Вагався хвилину, чи не скріпити свобідними силами Надітича сто-рожевих полків від границь Угорщини; але по нараді з полководцями рішився прилучити ті сили до своїх військ і з радістю рушив у дальшу путь.
А як перейшов лісисті Медобори, шумлячі роями диких пчіл і шер-шенів і вступив на кріваву землю Погорини, де з її вохких лісів і знад її озер підіймалися мраки з тепличин і мочар, застав у ній загальну шарпанину своїх залог з розсипаними скрізь військами князя Ізяслава. І закровавилися ще дужче болота і глухі лісні дебри Погорини, де на старих урочищах молився народ ще старим богам потайки. Глухо застогнали прастарі дуби святих гаїв від походу галицьких полків, получених з залогами Погорини. Серед тої глуші молодий князь з жалем згадував управлену й загосподаровану землю галицьку, де владах цвили вже десь пахучі бози і ясмини, де цвіт черемхи наповняв уже воздух всіх кімнат його терему. В крівавім поході дійшов аж до Десни, виловлюючи заблукавші відділи київських військ, що ставили завзятий опір, бо між ними розійшлася вже вістка про те, що зробив їх князь з полоненими Галичанами і вони боялися пімсти Ярослава.
А молодий князь Ярослав був уже до краю втомлений походом і ще більше переживаннями своїми. Його постійно мучила думка про те, що йому особисто прийдеться заплатити за ту нещасну волость, бо не сходила з тямки страшна ціна, яку дав за неї галицький народ на очах його. Чув, що боротьба за Погорину Волость по столітнім треванню дійшла вже до такого стану, що му сіл а тепер скінчитися і що він допивав останні каплини великої, гіркої чаші.
І дійсно ніяка літопись українського народа не згадує вже опісля ні одним словечком страшної волости тої, немов би рука кождого літописця жахалася доторкати пера задля неї по тім, що сталося на Горі Вишневій. Але про останну каплю горечі, яку допив опісля князь Осмомисл, згадав літописець українського народа, не згадуючи про властиве жерело й причину терпіння одного з найліпших наших володарів.

 

 

Частина друга 

ЗА ЛЮБОВ

ЗАКИ ПРИЙШЛА ВОНА...

Глава перша, яка вияснює, чому Ярослав помалу вертав з походу, тай оповідає, як його приняли дома і до якоіі праці взявся молодий ум його та чи вона була йому під силу; оповідає й про те, як воєнна заверюха що знялася над Киівом, дала свобідно відітхнути, Ярославу і як він мусів іти походом на матір городів українських; як вїздив у святий Київ в 25-тім році життя свого й о що молився в Софійськім Соборі при домовині Володимира Святого; як опісля пішов походом з бігом галицьких рік на землі наддунайські і як прилучив їх до Галича, як перебудував Галац і замкнув дунайські гирла та з якими плянами вертав до Галича.
Вже давно відцвила конвалія й черемха, улюблені цвіти матері Ярослава з часів, як була ще дуже молода. Минули перші сінокоси і настало літо, а з ним зацвив тревалий, міцний цвіт чебрика, який його матір любила тепер. Що днини він зявлявся на княжім столі, чи князь був у замку, чи в мужицькій хаті, чи в наметі під голим небом. Його міцний запах і матово-червонавий цвіт з відтіню фіялки пригадував йому постійно останні слабі лучі заходячого за Галичем сонця і любов матери, з якою брала вона його до себе під вечірню годину тай оповідала старі казки Єлинів. І ще як дивився на червонавий цвіт чебрика, то він пригадував йому пахучий огонь з кедрини, що його несли на золотій посуді перед матірю а від смерти батька перед жінкою. Спомин того огню немов лучив в його очах ті дві найблизші особи, які мав на світі.
В холодних і вохких лісах Погорини пригадалася йому тепла і привітна комната подруги. І він перший раз затужив за нею, а в молодім його тілі пробудилася жадоба.
І наступили ночі без сну, в котрих думки його перебували в білій, спальній комнаті молодої княгині Ольги. І здавалося йому, що також її туга, біла як грудь княжни і мягка як оксаміт, верстає ночами далеку путь, ідучи все слідом золотих підків копит його найкрасшого коня, степами Панталихи, Вишневою Горою, східним берегом Гнізни й берегом Горині — аж тут у глибокі бори Погорини, над її озера; йде трясавицями, пісками й мочарами; приходить і питає, коли він-поверх з далекого походу. Неохота до жінки, викликана взаїмним холодох, немов щезла, немов покрилася занавісою.
Князь стужився за домом. Але від заходу ще шарпали його волость війська Ізяславового брата Святополка. І він не хотів вертати, не докінчивши діла. Неспані ночі не томили його, тільки давали хоч коротший але кріпкий сон над раном. І він вставав оживлений та з дня на день мужнів. /
На пісках Волині перецвитав уже жовтий цвіт розхідника між його дрібним, мясистим, мов восковим листєм, як Ярослав упорався з князем Святополком. Волинські ліси прибралися в мідяну краску як труби княжих сурмачів. І здавалося, що то конає літо в своїй крови, хоч чудова волинська земля кипіла ще життєм і в кождім корчи її лісів було повно гнізд. Здавалося, що тим життєм і гамором земля як любка пращає свого милого, могутнього Дажбога, що дав їй плідність і любов. А він вже тільки слабо усміхався до неї, весь зарумянений з жалю, між мідяним листєм лісів Погорини.
В такий час відшукав Ярослава галицький гонець, що привіз лист від матери. Князь отворив його, перебіг очима і поклав знеохочений: його подруга привела на світ другу дочку і матір питалася, яке імя бажав би він дати новій донечці своїй.
Його мов зимною водою злило.
Коли так дальше піде, то на кого лишить свою волость, шарпану звідусіль? І що вона варта буде, як не лишить сина, що досів би коня і метнув копієм? Адже будучі зяті тільки збільшать замішаннє кругом його держави і в нутрі її, коли не буде сина, що взяв би на себе тягар оборони землі.
Віджила в нім знов неохота до жінки, яку розлука перемінила була на короткий час в тугу.
Відписав, що лишає матері і жінці до порішення, яке імя надати другій донечці і що невдовзі поверне до Галича.
Вертав помалу, бо вже не чув туги за домом. А ще до того побоювався, як зустрінуть його Галичани, котрим не дав можности, рішати на вічу про долю київських полонених. І висилав до дому полк за полком, а сам з останками сил задержувався в городах, що були на його шляху, контролював їх управу, судив, порядкував. Що йно близька дощева пора приспішила його поворот.
Вже в Бужську почали його витати як побідника, що не дав чужим волкам нищити галицької землі. І Галич зготував йому зовсім гарне приняттє. Скрізь говорили про те, що вже давно ніяка війна не скінчилася так щасливо як ся, бо все галицька волость бачила в своїй нутрі чужі полки і му сіл а їх кормити та зносити знущання і пожежі, а тепер обійшлося без того. Простий народ і мужицтво благословили молодого князя і молилися Богу за його здоровлє і довгий вік. І бояри були задоволені. Тільки одно міщанство дальше держалося в опозиції, але не проявляло її в нічім.
В дома застав князь такий сам настрій, який лишив, ідучи в похід. Прихід другої дитини на світ мав у собі тілько доброго, що молода княгиня мала чим занятися і Ярослав мав причину, як найрідше заходити до неї. Нарочно приходив в часі, коли жінка займалася дитинкою, посидів хвильку й ішов, «до своїх пильних справ». А жінка помічаючи се, ставала все більше непривітна, що знов іще більше відпихало від неї мужа.
Працював пильно. Насамперед взявся до полагодження справ, звя-заних з відбутою війною; поділив їх на такі, які зараз дадуться полагодити і на такі, яких полагодженнє вимагає більше часу. До перших, дрібнійших справ зачисляв відшуканнє свого товариша з хлопячих літ, Мирослава Крушини. В короткий час по повороті князя з походу зголосилася до нього матір Мирослава зі Стефаном Бистринчуком, що якраз повернув схорований і блідий як смерть. Князь прирік матері Мирослава, зробити все можливе, щоб відшукати пропавшого сина, а Бистринчука задержав і докладно випитав про перебіг в ардельськім провалі. Молодий хлопець не багато міг йому оповісти. Коли Стефан вийшов, князь відітхнув і подумав: «Як би так він ізза упливу крови не мусів був лишитися майже рік на ласці ворховинців, але прибув зараз до Галича й оповів, що Мирослав дістався в полон, я мусів би був набрати переконання, що від нього відобрали грамоту. Через те був би я лишив значнійшу часть сил проти Угрів і битва під Теребовлею булаб напевно нещасливо скінчилася для мене». Тепер знав уже від галицьких купців, що Мирослав в сам час був на послуханню у Мануїла і що Византія зараз почала з Угорщиною війну о морське побереже, яка що йно скінчилася.
Вислав до Византії свого найспритнійшого бирича Яструба, щоб шукав за пропавшим Мирославом.
Полагодивши дрібнійші справи, взявся до справ більших і передовсім роздав земельні наділи тим ратникам, яким Чорні Клобуки повідтинали руки по битві під Теребовлею. Для цілковитих немічників призначив дохід з кількох сіл, а урядженнєм і приміщеннєм їх занялася по видужанню княгиня Ольга; як на її холодну вдачу, досить ревно.
Зараз опісля взявся молодий князь до зорганізування війська і скріплення стін тай окопів ріжних городів; справа ся була дуже пильна, бо війна з Київом властиво не була закінчена формально ніяким миром. Вправді скорого відновлення воєнних ділань не було потреби боятися, але обережність зашкодити не могла.
Кромі служилої дружини приказав князь збільшити число чужих, наємних ратників і скріпив т. зв. рублене військо, себто рід ополчення. Воно по старому звичаю полягало на тім, що свобідні селяни, звані «смердами», доставляли («зрублювали») з десятьох сох одного кінного воіна. Ярослав зарядив, що один кінний мав припадати вже на пять сох, чим в двоє збільшив ополченнє, яке мало в потребі брати участь в поході. Розуміється, в разі появи ворога в нутрі країни, мало бути покликуване й загальне ополченнє.
Переведеннє тих змін припоручив князь воєводі Надітичеви, а сам взявся до скарбових справ. Одначе тут скоро наткнувся на величезні трудности. Вправді податкові справи купецтва не представляли особ-лившого труду, але зате показалося, що инші свобідні верстви не в силі поносити й таких тягарів, які ,поносили досі. Всякого рода ремісники, смерди і закупи несли надмірні тягарі. Наслідком того було, що вони часто-густо падали в невольничу верству. Ярослав Осмо-мисл скоро відкрив причину тої появи, дуже шкідливої для державної сили його волости. Причиною того був очевидно за дорогий кредит, себто по просту лихва. Бо хто раз затягнув довг, того вже законний високий ріст так скоро втягав у дальші довги, що він мусів продавати себе в неволю, або втікати в світ за очі. Але як легко було відкрити ту причину, так тяжко було її усунути.
Молодий князь докладно обдумував усякі способи, як зарадити лиху і вкінці прийшов до переконання, що тут можуть мати успіх лише два способи: або збогаченнє краю оживленнєм торговлі, або зменшеннє високої процентової стопи. В ціли переведення першого способу треба було здобути нові торговельні шляхи, на що знов треба нових затягів і військ і нових воєн, а на те треба передовсім великих засобів, значить нових тягарів. Але й тоді користь з нових займанщин малиб купці і бояри, а инші верстви народу тільки посередину. Як сей спосіб був на разі неможливий до переведення, так знов другий був просто небезпечний: тут треба було передовсім зірвати з старим законом, укладаним ще синами Ярослава Мудрого й обурити на себе боярство і всі заможні слої суспільности, що тягнула великі зиски з високого росту.
Хоч бачив ясно причини лиха, але чувся ще за молодим і за слабим на те, аби їх усунути. Найліпшим видавалося йому полученнє обох способів, але на се треба було часу і нагоди. Коли молодий князь бився так з думками над великою реформою, прийшла до Галича вістка про смерть Великого Князя Ізяслава, а в слід за нею приїхав боярин Путятич і привіз Ярославу від покійного київського князя ріжні дорогоцінности, які він на смертнім ложі відказав жертвам і родинам жертв свого страшного діла на Вишневій Горі.
Князь приказав впровадити київського посла до радної гридниці і приняв його в присутности бояр і духовенства. Всі вислухали уважно слів київського посла про те, як Великий Князь Київський, вернувши з походу, оженився з молодою грузинською царівною, але не зазнав щастя, бо совіть гризла його і як він на смертнім ложі приказав зібрати всі свої дорогоцінности і золоті та срібні прикраси покійної матери своєї і першої жінки тай відвезти їх до Галича і там роздати родинам тих, що терпіли смерть між побитими полоненими під Теребовлею, як також тим, що їм пообтинано руки з просьбою, щоб за душу князя раз в рік відправити .молебень у церквах Галича.
Ярославу приємно було слухати про жаль і покаянне київського князя, а всі присутні бачили в тім наслідок розумного і доброго діла
Ярослава. І слава того молодого князя Осмомисла укріпилася ще більше. Смерть київського князя відвернула увагу Ярослава від трудних завдань і реформ, якими в тишині мира занявся ум його і звернула її на події, які почали відграватися над Дніпром у небувало скорім темпі.
Ярослав з запертим віддихом слідив ті події і був вдоволений, що має оправданнє відложити великі реформи, які були йому ще не під силу. Звернув очі на Київ.
А дивно виглядав старий, золотоверхий Київ і все, що кругом нього діялося по смерти Великого Князя Ізяслава. Матір городів українських, чудово положена над широкою лентою Дніпра, за великими лісами, перед безмежними степами, подобала на дорогоцінну, сияючу лямпаду прекрасної робота, що мерехтіла на горах таємничим блеском і притягала до себе гарні, колірові нетлі всілякої краски, величини і сили, що обпалювали собі крила від його старого, таємничого сяєва. Багато князів звернуло туди свої думки й очі, змагання і війська, змови й союзи, щоб тільки засісти на золотім престолі в найстаршім городі нашім.
А в нім старенький 88-літній Вячеслав, стрий покійного Ізяслава, держав ще в знемощілих руках знак власти, але правити вже не міг. І приказав завізвати до себе найблйзшого з ряду Ізяславового брата, князя Ростислава, якого усиновив ще за життя Ізяслава тай сказав до нього:
— «Сину! Я вже старий і не можу порядкувати волостю, в якій престольним городом є Київ. Передаю тобі все те, що мав у своїй управі старший твій брат Ізяслав; тиж уважай мене своїм батьком і віддай мені ту честь, яку мені показував Ізяслав, а мої полки і дружина, що бережуть святого города сего,— в твоїм розпорядженню».
Ліпшого вибору старий князь зробити не міг. Бо князь Ростислав був чоловіком дуже добрим і шанував усяку давнину. Кияни приняли його як найсердечнійше і заявили йому: «Київ твій, поки життя твого, тільки шануй старенького Вячеслава, як шанував брат твій Ізяслав».
Все складалося як найліпше, але тільки на перший погляд. Бо Ростислав був недоброю заміною Ізяслава на ті тяжкі й неспокійні часи — якраз тому, що був за добрий і за мало безоглядний. А кругом Київа розпочався такий крівавий танець князів, що для удержання київського престола треба було князя з зелізною рукою або з лисячою хитрістю. А ні сеї ні тої прикмети не посідав брат Ізяслава.
Танець той розпочався ще перед приїздом Ростислава в Київ, а розпочав його чернигівський князь Ізяслав син Давида, братанич Олега «Греславича», чоловік дуже меткий і дуже витревалий. На вістку про смерть іменника свого, він зараз поспішив до Київа з дружиною, яка була під руками, сподіваючися захопити несподівано матір городів українських в свої руки. Але на дніпровім перевозі задержала його невеличку дружину київська сторожа, а начальник її в імені старенького Вячеслава запитав чернигівського князя, чого він їде до Київа.
Чернигівський князь відповів, що не був на похороні свого іменника і хоче тепер поплакати на його гробі. Старенький Вячеслав, повідомлений про відповідь чернигівського князя, не повірив в побожний замір сусіда і приказав не пускати його до Київа, а для оборони столиці закликав тим часом Ростиславового братанича, молодого князя Святослава, сина покійного Всеволода і віддав йому провід над військом.
Невдовзі приїхав Ростислав і подякувавши братаничеви за прислугу, подарував йому туровопинську волость за збереженнє Київа.
Але чернигівський князь Ізяслав Давидович, не вспівши захопити Київа для себе, кличе разом з Ольговичем Святославом суздальського князя Юрія, щоб тепер пробував сягнути по свою давню мрію. В тій суматосі між сином і внуками та правнуками Мономаха сподівався чернигівський князь собі бодай кусень урвати. Суздальський князь дійсно двигнувся в похід на Київ, а рівночасно його союзники Половці кинулися на Переяславську Волость, де княжив Мстислав, найстарший син покійного Великого Князя Ізяслава.
Тяжка туча збиралася над новим князем Київа і союзниками його. Насамперед треба було боронити Переяславщину перед Половцями, бо вони найскорше напиради. Великий князь Ростислав вислав на поміч братаничеви свому Мстиславу свого сина Романа з військом і збирався й сам вдарити на Половців. Але Половці перенюхали, що сила противників першим і найтяжчим ударом малаб упасти на них тай втекли в свої степи, не ждучи на Ростислава. Тоді Ростислав скоро рушив на Чернигів, щоб Ізяслава Давидовича присилувати до битви ще заки надійде суздальський князь Юрій. Вже був за Вишгородом, як гонці з Київа принесли йому вістку, що помер старенький Вячеслав. Ся вістка рішила про війну. Бо Ростислав мусів вернути до Київа, щоб утвердитися там на княженню, поховати стрия, роздати його майно на церкви й убогих та порозумітися з Киянами як їх одинокий вже князь. Тимчасом Ізяслав чернигівський порозумівся з Половцями і велика половецька орда йшла йому в поміч, а з півночі наближалися війська суздальського князя Юрія.
Ростислав, полагодивши свої справи в Київі, рушив знов на Чернигів. З ним ішли й два братаничі його — Мстислав, син Ізяслава і Святослав, син Всеволода, але з малими дружинами. Перший визначався спритом, рівним Ізяславовому, другий був лише типом доброго лицаря й чесного мужчини, що починає займатися політикою. Прийшовши під Чернигів, зажадали вони від Давидовича, щоб під присягою вирікся Київа. Одначе він, знаючи, що леда день може надійти йому велика половецька поміч а за нею й суздальська, відмовив. І дійсно, на другий день прибула велика половецька орда. Положеннє київського князя нагло змінилося так, що тепер він сам предложив чернігівському князеви мир з тим, що відступить йому і Київ і — Переяслав, обіцяючи Мстиславу иншу волость. «Бо», як казав, «побють нас і заберуть нам волости, а так хоч инші застережемо собі».
На вістку про те переяславський князь Мстислав опустив свого стрия, що розпоряджався його уділом, а чернигівський князь Ізяслав взагалі не хотів вдаватися з ним у переговори. Коли Чернигівці і Половці напали на Ростиславове військо, воно під напором їх переважаючих сил пішло в розтіч, причім сам Ростислав мало не наложив головою. Втікаючи задержався аж у своїм Смоленську. Втік і переяславський князь Мстислав разом з родиною аж до Луцька.
Таким чином Київ опинився без ніякого князя і через те знайшовся в небезпечнім положенню, бо міг упасти жертвою безкарної грабежі Половців. Кияни стали розглядатися за князем, а не багато мали на те часу. На вістку, що чернигівський князь викупив з неволі від Половців багато Киян і повипускав на волю, щоб тим способом прихилити до себе Київ, вислали до нього єпископа Дамяна з запрошеннєм на київський стіл. Ізяслав приняв предложеннє і засів на київськім престолі, а Переяслав віддав Глібови, синови суздальського князя Юрія, в надії, що може тим способом задобрить Юрія, котрого сам недавно закликав на київський престол.
Тимчасом Юрій з військом ішов на Київ. Але довідавшися по дорозі, що сталося з Ростиславом і що на київськім престолі засів уже чернигівський князь Ізяслав, скрутив на Смоленськ. Ростислав виступив проти нього з військом, але Юрій — предложив йому мир і союз проти Ізяслава. На тім і стануло. Колиж до них пристали ще й инші князі, Ізяслав Давидович утратив всяку надію, удержатися на київськім престолі, але опустити його ще не міг, бо Київ дуже привязував до себе. Аж як Юрій і союзники його підступили з військами під мури Київа, Ізяслав вислав до них послів і з тяжким серцем зрікся чудової столиці України. А Юрій увійшов у Київ як його князь на саму вербну неділю 1155 року.
Всі ті події відбулися прудко — між 15 падолиста 1154 і 20-им днем марта 1155 р. Скоро мов нетлі обпалювали собі крила князі кругом вічного города українського народа. А вість за вістю про ті зміни приходила до Галича, де молодий князь Ярослав працював пильно над загосподаровуваннєм своєї землі. І для нього був Київ мрією, але тільки дуже далекою і такою, якій ніколи не судилось здійснитися. Він чув се виразно від хвилі, як бачив страшні наслідки діла Чорних Клобуків на Вишневій Горі під Теребовлею і не хотів пхати рук у таємничий жар жадоби, що горів кругом старого Київа.
Але відприски того жару долетіли й до нього. Бо тесть його Юрій, тепер Великий Князь Київський, постановив дати йому й ту частину Погорини, якої свого часу не заняв батько його Володимирко, а яка тепер знайшлася в руках Мстислава, що княжив у Луцьку. Разом з наймолодшим братом покійного Ізяслава, Володимиром, що княжив у Володимирі Волинськім і боявся, щоб енергічний братанич, усадовившися на добре в Луцьку, не видер у нього й решти Волині, пішов Великий Князь Юрій війною проти луцького князя Мстислава, накло-нивши й зятя свого до участи в тій війні. Ярослав Осмомисл взяв у ній участь, але не особисто: від часу битви під Теребовлею не міг ще дивитися на кров. Вислав з військом воєводу свого Надітича. І мав навіть вдоволеннє з того, що похід не осягнув ціли, бо молодий князь Мстислав оборонив нападені з усіх сторін посілости свої. Се пригадало молодому Ярославу його недавне скрутне положеннє і вихід з нього. За той час навчився цінити успіх мирної праці і в душі радий з того, що його ровесник, з яким нераз приязно стрічав ся на ловах в лісах Погорини, обстояв малу волость свою. По тій короткій війні погодилися оба дуже скоро.
Ярослав не зірвав з Мстиславом навіть тоді, коли він відобрав від старого стрия свого Володимир Волинський і так побільшив свою волость до ляцької границі. «Будемо в двох красше держати голодних Ляхів на припоні», сказав тоді молодий Ярослав.
Далеко радше вислав Ярослав свої війська на инший зазив тестя, котрий в тім часі розсварився з Половцями, своїми старими союзниками, що тепер звязалися з чернигівським князем Ізяславом, який не міг забути втрати Київа і лагодився до війни з Юрієм. Тоді Юрій зібрав у Київі князів з роду Мстислава Мономаховича (Ростиславового батька) з полками їх і разом з галицькими, київськими та суздальськими військами станув під Каневом і предложив Ізяславу мир. Половці ще передтим оглянувши велику силу Юрія, тихцем забралися далеко в степи а Ізяслав погодився з Юрієм і віддав свою дочку за його сина Гліба.
Ніби помирилися...
Але жар жадоби, що тлів і горів кругом вічного Київа, ще раз досягнув своїм відприском далекий Галич і приневолив Ярослава, піти особисто в похід. Ізяслав, князь чернигівський таки не міг забути того, що не сидів уже на престолі Володимира Великого, з якого мусів вступитися перед Юрієм. Переконавшися, що Юрія одним замахом годі повалити, бо він розпоряджає силами Київа, Галича й Суздаля, тай слушно прозивають його «Довгоруким», постановив позбавити його передовсім помочі з Галича а позискати її для себе і в тій ціли галицьку волость віддати князеви Берладі, Івану Ростиславичу.
Іван, князь Берладський, що колись скитався по ріжних князівських дворах, закет осів у Берладі, брав участь у війні проти Ярослава, яка закінчилася битвою під Теребовлею, але тільки в той спосіб, що напав на галицьке Покуттє, відки його відперли. Жива боротьба о Київ знов потягнула його в свій вир. Він якийсь час перебував у смоленського князя Ростислава й опісля вибрався до Юрія, щоби наклонити його, вплинути на свого зятя, щоб віддав йому Звенигород.
Ярослав, довідавшися про те, вислав послів до свого тестя, щоб видав йому Івана. Він не бачив його ніколи і не мав заміру, позбавити життя того первого брата свого, якого скривдив батько його, Володимирко. Одначе велика прихильність Галичан до кн. Івана сильно безпо-коїла Ярослава і тому він хотів зробити його нешкідливим: задержати в якімсь городі під сторожею.
Тесть Ярослава, Юрій, згодився видати Івана зятеви свому. Але духовенство умолило його, не робити сього, і Юрій тільки під сторожею відіслав Івана в Суздаль. Довідався про се чернигівський князь Ізяслав Давидович і по дорозі визволив Івана, напавши з дружиною на суздальську сторожу, що везла Івана Ростиславича. Таким чином опинився Іван в Чернигові, як гість Ізяслава Давидовича, котрий маючи у себе суперника Юрієвого зятя, увійшов ще в союз з волинським князем Мстиславом, сином покійного Вел. Князя Ізяслава і зі смоленським князем Ростиславом — проти Юрія. До того союза був би ще приступив і Новгород Великий, де якраз тоді партія Мстиславичів побідила партію Юрія. І хто знає, як би була сим разом закінчилася боротьба, колиб Юрій несподівано не помер.
Кияни зараз побили й пограбили неприємних для них Суздальців; знищили й двір Юрієвого сина Василька. Розрухи прибрали такі розміри, що богатше київське міщанство зі страху перед дальшими розрухами удалося до князя, який був найблизше. Князем тим був Ізяслав Давидович з Чернигова, що зближався з своїм військом. Вже на четвертий день по смерти Юрія був він у Київі, де засів на престолі. Хотів і Чернигів задержати для себе, але під напором инши* князів мусів його віддати Святославу, синови Олега Гореславича, який свою попередну волость відступив зате Святославу, синови Всеволода, щоб кождий князь мав відповідну для себе волость.
Одному тільки не сприяла доля на українській землі. Був ним Іван князь Берладський, що бездільно ждав у Київі. Ярослав Осмомисл знав уже, яким чином дістався він до Київа і для яких цілий держить його у себе Великий Князь Ізяслав. Для того в порозумінню з Ростиславом князем смоленським, з Мстиславом і Володимирком, князями волинськими, з обома Ольговичами й иншими князями тай навіть з угорським королем і краківським князем, зажадав від Ізяслава видачі Івана. Одначе Ізяслав не тільки, що не сповнив того збірного жадання, але постановив ще здобути для Івана Галичину. Заносилося на нову заверюху, в котрій ходило не тільки о Галич, але й о Київ, бо князь Ростислав і сини покійного Ізяслава Мстиславича хотіли при тій нагоді відобрати Київ.
Нову війну розпочав Іван князь Берладський. Він з ордами Половців, Берендіїв і Торків кинувся на волости Ярослава і дійшов аж на галицьке Покуттє. Але побитий військами Ярослава подався до Київа, де Ізяслав ладився до великого походу на Галич. Та Ярослав Осмомисл скорше упорався з приготуваннями і в союзі з Мстиславом, князем волинським та його стриєм Ростиславом двигнувся на Київ. Мстислав несподіваним нападом захопив Білгород, «ключ до Київа», в котрім обляг його Ізяслав. Та заки ще на відсіч Мстиславу наспів Яросдав, Чорні Клобуки в часі облоги Білгорода зрадили Ізяслава і увійшли в по-розуміннє з Мстиславом. Ізяслав утік аж за Дніпер, а Мстислав, князь волинський і Ярослав, князь галицький вїхали до Київа перед самим Різдвом 1158 р.
Спокійно падав сніг великими платками і засипав улиці, доми й церкви вічного города, що мерехтіли в його білих мірі я дах ніжних хрусталів, невиразним золотим сяйвом. Галицько-волинські полки густими лавами входили в улиці святого Київа. Не чути було крово-жадних окликів побідників. Вони входили тихо, мов до церкви. Тільки тут і там якийсь старий дружинник, що бував вже в Київі, показав якому молодцеви, що там церков Десятинна, а там Хрещатик, а там Печерська Лавра; той тихо зітхнув і перехрестився тай почав відмовляти молитву. І не пропала ні одна ікона з церкви, ні одна цеглина з його домів.
А молодий Ярослав, князь галицький їхав поруч свого недавного ворога а тепер союзника, волинського князя Мстислава і ні слова не говорив до нього тай не чув, чи хто до,нього говорить. Він весь так потонув у своїх вражіннях і думках, що не чув навіть глухого звенкоту потворних таранів і самострілів, які ззаду везено за поодинокими полками.
Все, що бачив, видавалося йому якимсь дивним і несподіваним, особливо несподіваним і — немов сном.
Він вїздив до матері городів українських як її здобувець, завойовник. На перший погляд — здійснилася його мрія, яку мав одну хвилину на боєвищі під Теребовлею, але з якою на віки розпращався. Так, здійснилася і то далеко скорше, ніж міг колинебудь припускати. До білого волоса ждуть всі князі українського народа тої хвилі, коли як побудникам доведеться їм вїздити в сей святий город, осередок і колиску державної власти в широких землях Володимира. А йому судила доля діждатися того вже в 25-тім році життя — молодим молодиком. Ніяка літопись не записала ще такої дивної події. Але він не чув радости, ні вдоволення з того. Не тому, що здобув його без боротьби і не тому, що розумів, що иншому припаде тепер золотий престол на горі Володимира Святого.
Молодому Ярославу пригадалося щось инше, ще більш особисте і ще більш болюче: як він здобув сей вічний город і не зазнає в нім кня-ження, так само сталося з його любовю,— він мав уже подругу, але не зазнав любови. Глянув у напрямі високих теремів, де родилися й виростали його далекі предки і де зазнав солодкої любови його далекий прапрадід Володимир Великий, що силою взяв собі за подругу полоцьку княжну Рогніду. І якийсь острий, жорстокий біль прошиб його молоду грудь. З неї вирвався потворно сильний, німий крик за любовю, нехай і за такою, якої зазнав його далекий прадід, Володимир Великий.
Переїздили саме попри отворену соборну церков св. Софії. Вона була порожна, але ясно освітлена, Ярослав задержав коня і зсідаючи промовив до молодого Мстислава:
— «Вступім до церкви!»
Мстислав мовчки зсів з коня і подав отрокови свому поводи. Ярослав махнув рукою до окружаючих їх бояр і полководців, щоб не зсідали з коний, бо зараз поїдуть дальше. Похід станув і оба молоді князі вступили до старого собора св. Софії. Голосно відбивався відгомін їх молодечих кроків у порожній святині. Молодий галицький князь дійшов аж до місця, де стояла домовина Ярослава Мудрого з сірого мармору і за нею домовина батька його Володимира Великого, перенесена тут з Десятинної церкви, яку відновлювано. Він кляк між ними й опершися руками на марморовім віку гробниці Володимира, молився до Бога щиро, як ніколи, молився всею силою молодої душі своєї і з вірою як мармор твердою.
О що молився молодий князь галицький у здобутім святім городі України? Молився о сповненнє одного тільки бажання — о любов, правдиву любов, якої зазнав його прабатько, на котрого домовині опер свої руки й голову з горіючими молодістю очима. А зате він зрікався вічного города й престола Володимира, зрікався на все, в імени своїм і потовдків своїх. І не думав притім про свою суздальську подругу, тільки про иншу женщину, якої невиразний образ носив у душі. Молився так горячо, що здавалося йому, немов би від тепла його думок і бажання темна домовина, на якій опирався, зробилася горяча і як хрусталь прозрачна й ожили у ній спорохнявілі кости Володимира Великого й уста його промовили: «Сповниться бажаннє твоє і зазнаєш усего, чого я зазнав в любови».
Оживлений встав молодий князь галицький від домовини прабатька. Йому було тепер байдуже, хто засяде на золотокованім престолі у святім городі,— він мав свою золоту мрію і віру, що вона здійсниться.
У Київі засів на престолі старий Ростислав, князь смоленський, що прибув там що йно на Великдень. Бо довго тревали переговори о ціну за поміч при здобуттю вічного города. Мстислав одержав Торчеськ, Треполь і Білгород, а зате відступив Ярославу часть Червенських Городів, що сусідували з галицькою волостю. Крім того зобовязався Ростислав, вислати сильні полки на долішний Дунай, щоб помогти Ярославу покорити князя Берладського. Але на разі не прийшло до того, бо Ростислав мав инші клопоти.
Молодий Ярослав, попращавшися з Київом, вернув у волость свою і з запалом взявся до загосподаровання її, а на події кругом Київа дивився вже не як учасник, тільки як сторонний зрітель. Спокійно приняв вістку, якої впрочім сподівався, що князь Ізяслав Давидович таки не покинув своєї мрії, щоб умерти дивлячись на вічний город. Три роки збирав сили й союзників і вдарив на Київ з таким завзяттєм, що, як описує літопись «страшно було дивитись, наче на страшний суд». Ростислав боячися знищення святого города, вийшов з нього з дружиною своєю і замкнувся в Білгороді. Ізяслав заняв Київ і в останнє засівши в нім на престолі, обложив Ростислава в Білгороді. Бачучи завзяттє, з яким напирав Ізяслав, пробував наклонити його до мира Святослав, князь чернигівський, син Олега «Гореславича». Але Ізя-слав відповів йому: «Братия моя вернеться в волости свої а мені на старі літа куди вертати? В Половеччину не піду, в Вирі на Посемю, що лишилася мені, в недостатку вмирати не хочу,— ліпше мені тут умерти, близько Київа, коли не як князь, то бодай як здобувець його».
І діждався сповнення свого бажання. По трох тижнях облоги надійшла вістка, що Мстислав іде з Волині з великими силами на відсіч стриєви свому Ростиславу. Тоді Ізяслав, зробивши останний наступ на Білгород, перервав облогу і почав подаватися назад. Але було вже за пізно: за ним кинулися кінні відділи Чорних Клобуків і допавши, вбили його під стінами Київа вчасною весною 1161 р. Великий Князь Ростислав вернувся в Київ.
А тепер відогралася над тихим Дунаєм остання дія трагедії Івана Ростиславича, князя Берладі. Він втративши одинокого союзника свого, Ізяслава Давидовича, зібрав в останнє всі свої сили, бо чув, що зближається його година. Крім старої, заправленої в боях дружини, що прийшла з ним з галицького Звенигорода і брала участь у його ски-танню по дворах броднйків і розбишак і ще «прийшли к нему Половці многі». Та вольна вольниця, ославлена розбоями на морі й суходолі, не перепускала нікого і рабувала навіть галицьких рибалок та плотни-ків, що плили ріками Прутом і Серетом. Але се тільки приспішило ко-нець князя Берладі. Бо Ярослав Осмомисл, ідучи слідами батька, дуже дбав про своїх промисловців і простий народ, що шукав зарібку на дунайськім Низу. Він зібрав значні сили галицькі і пригадав київському князеви його зобовязаннє.
Великий князь Ростислав додержав слова і вислав з Київа на до-лішно-дунайські городи кн. Івана військо під проводом воєводи Гіор-гія Несторовича і варяжського полководця Якуна. Вони по довгім змаганню здобули приступом укріплений город Олеше. Тоді князь Берладі подав ся під недоступний Дцинь і затворився в нім. Але з півночі надтягали великі сили Ярослава, що йшли і плили долинами Прута, Серета й Берладі, здобуваючи по дорозі всі городи й замки берлад-ського князя. Галицькі полки здобувши приступом Берладь і Текучу, окружили Дцинь. Голод присилував Володаревого внука вийти з останками сил своїх на багнисті поля у Дциня, де галицькі й київські полки розбили його на прах. Князь Берладі ледви з кількома дружинниками спасся бігством через Дунай і втік у землі Византії, відки не вернув уже ніколи. Бо в городі Тессальоніках отруїли його византійські дворяни, що мали охоту стати колись намісниками в опущених городах берлад-ської волости. Не помогло йому й посвояченнє з цісарем Византії. Лиш десятьлітний синок Івана Ростислав знайшов пристановище на дворі византійськім.
Тимчасом молодий галицький князь Ярослав, якому в день здобуття Текучі минув 30-тий рік життя, занявши берладську волость, дійшов з військами до усть Серета і Прута і там між гирлами тих рік застав на лівім березі великого Дунаю малий але чудовий город Галич, прозваний «Малим», що був пристаню для торговлі Великого Галича. Оснували його вже давнійше галицькі купці. Він амфітеатрально піднимався на зелених наддунайських сугорбах а ночами світив тисячами світил у тихі дунайські води. Тут пригадав собі князь свого молодого товариша Мирослава, за яким досі надармо шукав і розпитував посольствами й купцями і подумав: «Тут добре чув би ся як намісник мій — він, що так любить широку ленту Дністра у Великім Галичі, але не любить людий, що живуть в нім». Ярослав зараз приказав розпочати перебудову того города. Невдовзі почали до нього зголошуватися з чолобитнями чужосторонні купці, просячи о затвердженнє їх грамот, виставлених князем Іваном.
Розширивши галицьку державу аж до гирл дунайських і Чорного Моря, позакладав князь Осмомисл на малих островах всіх усть дунайських двайцять і вісім сторожевих замків, в яких його урядники побирали мито і данину від усіх суден, що плили в Чорне море з далекого краю Германів і з Австрії й з Угорщини.
Весело вертали до Великого Галича галицькі полки, співаючи пісні про тихий Дунай, в якого водах поїли своїх коний. Старі, відновлені пісні українського народа, що сягав уже раз до гирл дунайських.
До глибини душі переймали ті старі, таємничі пісні про Дунай. Вони як золото бреніли кругом війська.

...«З гори і з долу вітрець повівав,
Дунай висихав, зіллєм заростав,
Зіллєм-трепеттєм, цвітом всіляким...
А дивне звіря зіллє спасало,
На тім звіряти пятьдесять рогів,
Пятьдесять рогів, оден тарелець»...

Дів із гирл дунайських припливе до Галича, можна буде розпочати ті великі і трудні реформи, які задумав, повернувши з свого першого походу. Хто здобув морські побережа і замкнув гирла дунайські, той може відважитися і на найтяжші діла — думав молодий князь в хвилях нового підєму духа. І не мав закуп пропадати в наймах, а смерд ставати закупом, лиш щастє і гаразд ніс у думках народови свому молодий князь Осмомисл.
Мав щиру волю оправдати надії, які поклали на нього, заслужити благословенство, яким обсипав його народ, немов прочуваючи в нім велику силу ума і ясність думки.
Великий Галич розпочинав золоті часи своєї величі під скиптром Осмомисла — якраз тоді, коли померкла зоря старого Київа, що мав уже невдовзі западати в руїну.
Там доживав свого віку останній з дійсно великих князів Ростислав. Він помер в кілька літ по завзятім супернику своїм Ізяславі, в тім самім місяці, що він, як зашуміли весняні води та загомоніли жайворонки і довжезні ключі клекотячих бузьків.
Дуже сумні були похорони сього доброго князя, сумні, як ні одного перед ним: Кияни немов прочували, що прийде невдовзі хтось, для кого Київ не буде вже ні золотою мрією, ні святим городом, прийде як безбожний поганин, хоч з православним хрестом і.зробить те, чого не зробили ні дикі Печеніги, ні ще дикіші Половці.
Дивні вісти бушували між народом в день похорону князя Ростислава, Мономахового внука. І появився якийсь волхв старої віри з таким пророцтвом: «Те, що ви бачили доси кругом города сего, було страшне, але величне і як любов гарне. Бо то боролися за Київ ваші князі, що уважали його за найкрасшу ціль і нагороду в життю. Для них почестю було не тільки сидіти в нім, але й умирати під його мурами. Ви бачили, як вїхали до здобутого Київа князі галицький і волинський з військами своїми. То були наші князі! Але невдовзі прийде з понурої півночі чужий вам духом князь і лишить тут осквернені святині і знищені тереми княжі та від пожежі почорніле місто, що кидало блеск свій на всі землі кругом. Прийде, прийде, прийде. І жаль вам тоді буде за тими давними князями, на яких ви так тяжко нарікали. Бо той новий князь, хоч з вашої буде кости, та не вашого духа, хоч боголю-биве імя мати-ме на устах, але буде в сім старім Божім городі шаліти гірш безбожного, дикого Половчина».


ЯК ПОЧИНАЛАСЯ ЛЮБОВ ЯРОСЛАВА

Глава друга, яка вияснює думки Осмомисла в трийцяті роковини уродин його, і представляє сон, який він мав на землі Берладській, у городі Текуча; оповідає, хто перший відвідав князя Ярослава по торжественнім вїзді до Галича, і як князь утікав перед тим гостем, як говорив по дорозі з грабівником мисливим і як від тоді прщя не бралася його, як він надармо думав над тим, де поділася його охота і сила до роботи, і як ту загадку відгадала йому несвідомо молода дівчинка, яку він полюбив, і як любов привернула йому давний розгін і силу тай охоту до праці.
Так дійшов Ярослав Осмомисл до переломової хвилі в своїм життю. Але щоби її зрозуміти, мусимо вернутися назад, до одної події, яка відбулася, коли йому минала молодість і він входив у мужеський вік.
В суматосі воєн і походів минув Ярославу трийцятий рік життя майже незамітно. Тільки якась легка, мов легіт вітру, прикрість заколивала його думками і звернула їх до постаті батька Володимира Великого, до Святослава завойовника, що погиб в 30-тім році життя, але мав за собою завойованнє берегів Каспійського Моря і недоступних хребтів Кавказу й держави Болгарів по цвитучу рожами долину Маріци і грецьких земель аж попід мури страшної Византії.
—    «А що зробив я за той час?» подумав князь Ярослав. «Був гостем в Київі, здобув Берладь і Текучу...»
Сумно усміхнувся і пробував на силу потішити себе, кажучи в душі: Святославу лишив батько його Ігор золотоверхий Київ і майже всі теперішні волости княжі. А мені лишив мій покійний батько невеличкий клинець землі, втиснений між Угорщину і Польщу тай загрожений війною з Київом і його союзниками.
Здрігнувся на саму згадку того, що бачив по битві під Теребовлею і старався пригадати собі щось приємного, доброго, що заохочува-лоб його до дальшої праці. І пригадав собі море, яке перед ним отвором стояло; — ще тільки одна, дві битви і він матиме море, власне море, найкрасшу і найліпшу границю держави, ще ліпшу від Бескида зеленого, в три ряди садженого, ліпшу, бо приносить богатство, яке навчив його цінити покійний батько. Се привело йому на думку ще одну справу, про яку згадував покійний батько — справу женщини. Він говорив про неї як про найбільшу небезпеку, яка може зустріти мужчину і казав, що по трийцятім році життя та небезпека щезає. Ярославу полекшало на душі. Він відчував те, що моряк, який зміркував, що пливе в добрім напрямі і не бачить вже перед"собою ніякого виру, ні бурі.
Але се вдоволеннє тревало тільки коротку хвилину.
—    «Останний з моїх смердів може взяти собі женщину, яка йому до вподоби», подумав князь, «але я маю вже жінку — ту, яку мені вибрав батько: не задля мене, але задля кусника землі, який відобрав Київу. І так минула з нею молодість моя... І на дармо молився в Київі тай що днини повтаряв від тоді ту молитву...» гірко подумав князь.
Неспокійно спав теї ночі.
І дивний сон приснився князеви на Галичі в ту ніч, у якій пращався зі своєю молодістю і вступав у мужеський вік: Перед ним простерлася як оком сягнути вся велика земля українського народу від Червенеьких Городів аж по Гори Кавказу і степ, загарбаний Половцями і Чорне Море. А на дикім і безлюднім степу половецькім побачив чоловіка, що йшов з западу на схід, ішов межею бурі й тучі. Мав золоті підкови і меч обоюдний при боці. По одній стороні його було ясно і тихо, і чути було, як пільний коник стрекоче на сонці,— а по другій шаліла чорна туча і перун бив яркими громами в степ. Ярослав вдивлявся в того мандрівника, але не міг його пізнати. А він йшов і йшов аж ген до старого Тмутороканя і спочив там троха і йшов уже назад Чорним Морем, по воді, і все більшав і все йшов границею бурі. Дійшов до гирл дунайських і відпочав, дійшов до місця, де Прут і Серет вливаються в Дунай і відпочав, дійшов до Дциня і відпочав, дійшов до Текучі і станув. Тут Ярослав пізнав його: то був його прадід і родоначальник Ростислав, дідо Володимирка, батько Володаря. Чорна византійська отруя спливала йому з уст, викривлених болем, в правій руці держав чашу,    з якої бухав пахучий огонь, а в лівій мав якесь    зіллє.
—    «Чого ти шукаєш?» запитав його в сні Ярослав.
А він відповів:
—    «Дивлюся, дитино, на місця, де страждали або будуть страждати всі мої діти».
—    «А до Галича підеш?»
—    «Піду, дитино, піду».
—    «Не йди там», просив його в сні Ярослав. А він відповів:
—    «Мушу». І пішов. Відпочивав в Берладі й на галицькім Покуттю. Потому блукав по найвисших недеях Горгаців і спочивав у провалах ужоцькім і тухлянськім і в Борсуковім Долі і на Родній Бані. А до Галича не вступав, хоч блукав кругом нього й заходив до всіх більших городів галицької землі. Був у Перемишлі, Звенигороді й Теребовлі; був на Горі Вишневій і в городах Погорини. І знов ішов на Галич, але й сим разом минув його. Вступив у Київі до Софійського Собора і пішов у Чорногору і на верху Говерлі глибоко віддихав. Опісля напився води в Шибенім Озері і притьмом, навпростець пішов до Галича, немов покріплений студеною водою чорногорського озера. Там сів на замковій терасі, де любив сідати князь Володимирко, і довго дивився за Дністер. Біля нього стояла якась струнка женщина з закритим лицем, з дитятем на руці й раз-ураз пробувала взяти від княжого прародича чашу з таємничим огнем, але він не давав. А як Ростислав встав і хотів іти, вона вирвала з рук його чашу з огнем і скоро дала дитині. Дитині чаша випала з руки. І висипався огонь із чаші перед вікна княжого терему, що виходили на Дністер. І знялася пожежа, що обхопила город і всі церкви його і княжі тереми і з вихром понеслася по всій землі галицькій, закриваючи й постать Ростислава, який дуже шибався в пожежі і голосно кричав... А кругом починало робитися холодне, темне пожарище...
Ярослав збудився весь у потах. Від воріт доносився звичайний крик сторожі і в вікна замку бив крізь темну мраку легкий відблиск далекої пожежі. То галицькі війська здобули певно якийсь замочок його первого брата. Втомлений заснув знов. А пробудившися, не памятав виразно сну. Знав тільки, що йому снився прадід Ростислав, весь в поломіні. Ярослав приказав відправити молебень за його душу і згодом забув той страшнийсон. Живі події найблизших днів затерли й спомин його.
Князь мав вдоволеннє з заняття нових земель. Йому здавалося, що росте не тільки галицька волость його, але й він сам особисто. Чувся дужшим і міцнійшим тай мимохіть поважнійте ходив. Особлившим вдоволеннєм наповняло його душу оснуваннє нового города і замкненнє дунайських гирл цловими таможнями. «Тут не побирав ще данини ні один з князів мого народа», думав у душі. «З іменем моїм літопись на віки звяже імя нового города над Дунаєм і замкненнє гирл його».
—    «Як же придавсяб мені дорослий син, що міг би блюсти сі важні городи подунайські!» сказав півголосом до себе і задумався. Приказав опісля покликати до себе воєводу Надітича і сказав до нього:
—    «Твій старший син називається також Мирослав?»
—    «Так княже!»
—    «Я чув, що він дуже господарний і запопадливий».
—    «Винагородив мене Господь за мого молодшого сина Бряче-слава», відповів з легким смутком старий воєвода.
—    «Поставлю старшого сина твого намісником Берладі і инших городів подунайських з бажаннєм, щоб колись був я так задоволений з нього, йк задоволений з його батька».
Воєвода Надітич низько вклонився князеви і поцілував його руку.
—    «Нехай добере собі посадників і биричів між господарними боярськими і купецькими синами та предложить мені спис їх імен. Зятеви того Микулича, що погиб в горах Арделю, дам в посадництво Текучу, аби дочка покійного, що любив більше видавати, ніж мав, не нарікала, що батько не лишив їй посагу. А ти, воєводо, навчи сина свого, як обережно має блюсти границь і городів моїх, бо тут стовковище народів і границя ще неспокійнійша чим ляцька. Є тут і голодні на до-бичу Половці і хитрі Греки і розбишацькі Волохи і вічно невдоволені Болгари та всякі бродники і морські розбишаки».
Вечером товпилися бояри в княжім наметі, що стояв на місци, де опісля станув великий город Галич, прозваний Галяцом, з просьбою посадництва й уряди для синів, зятів і свояків, а старий воєвода Надітич до рана поучав старшого сина свого, як блюсти нового добра галицької держави.
Ні одного галицького князя ні передтим ні потому не впровадили бояри до Галича так торжественно, як Ярослава Осмомисла, по його побіднім поході над Дунай і Чорне Море. Вже від Коломиї ждали на нього церковні процесії й почетні дружини бояр, що килимами і квітами встеляли йому вулиці всіх городів і осель на дорозі до Галича. Дзвони церков грали без уговку і народ товпами витав свого князя. А престольний Галич аж минався з утіхи й радости. Він виляг далеко за город зустрічати свого князя. Народ випряг коний з княжої колесниці і на руках вніс її до города при невмовкаючім гранню дзвонів всіх галицьких церков і реві рогів з городських укріплень, боярських дворищ і замкових башт.
Князь Ярослав Осмомисл добре і приємно закінчив свій молодечий вік, причім мав вражіннє, що найбільше рада була з його успіхів не його жінка, тільки старенька матір і його осмилітна донечка Олен-ка, що живо плескала в свої рожеві долонятка і лебеділа: «Татку, татку! І я поїду над море, але з тобою!»

* * *

На другий день по своїм побіднім вїзді до Галича пробудився князь Ярослав з якимсь неозначеним почуттєм. Перша його думка була про море, безмежне, сонцем залите море, що обливає границю його землі. Що за ним? Якесь дивне почуваннє голоду того морського простору і дальших побереж запалахкотіло в нім на хвилю і пригадалися батьківські слова: «Ти не знатимеш, що значить сить...» Чув голод землі і моря і голод праці, великої праці і великих діл, яких не доконав ще ні один з його роду. Але майже рівночасно відчував утому, якусь розливну утому. Побачив в уяві Дунай в тім місці, де він своїми гирлами вливається в море, його море! І сказав собі в думці: «Так, він не попливе в тім величезнім збірнику вод дальше з давною силою, силою струї, не попливе, розіллється...» Чув, що з ним діється подібно, так само... На хвилину замаячіла перед ним висока дзвіниця Київо-Печерської Лаври і чорна печера, в якій Нестор писав літопись свою і ясно освітлена ка-тедральна церков св. Софії з марморними домовинами його прадідів і Хрещатик покритий білим, студеним снігом, по якім тихо йшли густими лавами галицькі полки. «Я не засяду там», подумав з легким жалем і глянув у вікно. Там блестів темно-зеленавим блеском широкий Дністер а за ним поля й ліси, залиті сонцем погідної осені. Якась пустка стояла над стернею ланів і нив. Вона прийшла десь з півночі, з болот і мочарів Погорини, прийшла аж тут.
Князь сів на ложі. А до нього прийшла та пустка аж тут і поклала йому легку руку свою на рамя і сказала до нього німим запитом очий, заглядаючи в його очі:
— «Ну і щож?»
Мов утікаючи перед нею, скоро встав князь і скоро почав збиратися. Знав, що на нього жде багато справ, які слід би полагодити, але не мав найменшої охоти братися до того. Не ївши, вийшов до конюшні і вибрав собі коня тай приказав його зараз осідлати.
І виїхав.
Сам один, з коротким мечем при боці, в подорожній одежі. На вулицях було ще майже пусто. Нетерпеливився в часі перевозу через Дністер і майже вискочив на другий беріг тай стрілою пігнав по стерні. Гнав, аж поки не втратив з очий Галича і свого замку, що високо піднимався над городом. Вїхав у ліс і троха успокоївся, особливо, коли втратив з очий золотий блеск копули на церкві Пресвятої Богородиці, що разив його зболілу душу, повну тихої, сірої туги.
Тут і там видно вже було жовтіючі листки дерев, але ще дуже рідко. Вивірки скакали по деревах і перебігали лісну дорогу, оглядаючись на князя, як діти. Ярослав знов затяв коня і пігнав перед себе, бо в нутрі мучило його невідступне почуваннє пустки.
Довго так їхав, аж почув голод і почав розглядатися. Виїхав на якусь більшу поляну і побачив праворуч над лісом легку, синяву смугу диму тай скермував туди коня. За кільканайцять хвилин побачив загороду якогось смерда. Гукнув від воріт, чи є хто дома. Вибіг мужицький підросток, літ зо 12 і взяв від князя коня. Ярослав ступив у кімнату з грубої дубини. В ній горів огонь і поралася коло нього молодиця; на ослоні під віконцем сиділо двоє дітий і зі смаком заїдало. Князь поже-лав доброї днини й утомлений сів на ослін. Молодиця вклонилася, але очевидно не пізнала його, з чого князь був дуже рад. Смілійше попросив їсти.
—    «Зараз буде обід», відповіла господиня. «Юрку, гукни там на батька, аби йшов».
Старший хлопчик, що сидів на ослоні, як стріла метнувся на двір і за хвилю вступив до кімнати смерд в силі віку, рослий, здоровий і плечистий. І він не пізнав князя, але бачучи меч і одіж незнакомого, низько вклонився.
Господиня поклала перед гостем борщ зі свининою, опісля варену оленину з чорним хлібом. Князь їв смачно, як ніколи. І питний мід смакував йому дуже.
Усміхаючися, зажартував:
—    «А не боїшся стріляти в оленів? Чиє тут ловче?»
Мужик усміхнувся добродушно й відповів:
—    «Боярина Судиславича. Але він що йно вчера вернув з князем, то певно ще не має часу, обїздити ліси».
—    «А як би так довідався?»
—    «То зле булоб».
—    «А прецінь? Як ти боронив би ся?»
—    «Та сказав би, що не знаю, чиє там було ловче, бо тут зараз в сусідстві починаються великі княжі ліси. Хто його знає, відки той олень прибіг і де впав».
—    «Адже від княжих слуг також не булоб тобі зате легко».
—    «Як від котрого. Є й добрі люди між ними. От буде тому з десять літ, як приловив мене з оленем, якого я що йно влучив рогатиною, княжий дворянин, такий молоденький, як дитина — ага, Крушина називався. Я в ноги йому: не подайте на кару, прошу. А він сміється й каже: Ти гадаєш, що сам князь, як би се бачив, покарав би тебе? Він не такий лютий, як бояри. Тай поїхав».
Ярослава сердечно бавила та розмова з грабівником-мисливим. Отже продовжав її.
—    «А не знаєш, відки вернув боярин Судиславич?»
—    «З походу. Кажуть, що з князем аж над Дунаєм був, дуже далеко. Багато землі завоював наш князь».
—    «А як гадаєш, чи то добре сталося?»
—    «Та, придбати земленьку все добре. Але найбільше добра матимуть з того захланні бояри. Бог би їх побив! А нам, вольним смердам, хиба може подать троха вменшить наш князь, як забогатів новими землями. Кажуть, що він справедливий чоловік. А ще до того й молодий, а у молодого все мякше серце».
—    «Чи бачив ти коли князя?»
—    «Бачив, але давно. Ще на похороні старого. Таке то було ще хирне, як дитина, а сумне аж з ніг валилося. Лиш очі йому блестіли, а то гадав би, що мерлець йде за домовиною. Я, як вернув, кажу до жінки: знаєш, незадовго матимемо похорон і молодого князя — він не потягне довго. А тут чую, що він й войни виграє і землі багато придбав — добрий господар! Ще тільки як зменшить нам подать, то ліпшого не треба. Коби так хто порадив йому, бо він ще молодий, а молодому, аби який, то зелено в голові... От мій син як наперся: піду тай піду; на синій Дунай, каже, подивитися хочу! Як пішов, так досі нема. А нам зате й полекша ледви чи буде. Але де там! Ті захланні бояри порадилиб князеви, сему шкіру здерти зі смерда!»
Ярослав щиро сміявся в душі з критики свого ума. І був би випитував дальше, але господиня, споглядаючи на гостя, обізвалася до свого балакучого чоловіка:
—    «Ой мелеш, сам не знаєш що тай перед ким. Буде вже того, буде!»
Мужик спамятався і по хвилі запитав князя:
—    «А ви звідки?»
Князь сміючися, відповів:
—    «Не бійся мене, батьку! Я з волинських дворян, що вчера приїхали витати вашого князя. Що мені там галицький олень чи князь!... А з котрим полком пішов ваш син?»
—    «Та з Судиславичом пішов!» живо відповіла матір.
—    «Він десь що йно тепер доходить до Галича», відповів Ярослав.
—    «Боженька з вас говорилаб...» сказала матір.
Князь встав і подякувавши за обід, почав шукати при собі, щоб обдарувати чимсь за приняттє родину смерда. Але не мав нічого. Засоромлений сказав:
—    «Вибачте, що не можу віддячитися дарунком за гостину, але нічого не маю при собі, все лишив у Галичі».
—    «Та олень не був мій, тільки або княжий або боярський, а напевно божий. А меду принесли пчоли, тільки жінка зладила його».
Князь почав дякувати ще раз господини, а вона на те:
—    «Ви нас дуже гарно обдарували на нашу гостину вісткою про сина. Видихайте здорові!»'
Вдоволений виїздив князь з мужицького обістя: бачив кусень спокійного життя, далекого від чварів двірських і воєнних. Мав вражіннє відпочинку. До дому не тягнуло його нічого. Противно, ся картина домашнього спокою, яку бачив, немов відпихала його від замку, де сподівався почути від жінки виговори, що перед виїздом не сказав нікому, куди їде.
Сонце показувало само полуднє. Скрутив в бік на якусь поляну, зсів з коня, привязав його вудила до своєї руки і ліг в траву, пахучу сіном. Накрив очі руками і невдовзі заснув.
Пробудився по короткім сні оживлений і свобідно засміявся до себе на саму думку, що сказалаб матір на те, що він обідав в хаті смерда.
—    «Мушу оповісти їй про се, а бояринови Судиславичу скажу, що їв його оленя, тільки не скажу, де; впрочім сам не знаю того добре».
Орієнтуючись по сонці й деревах, виїхав над Дністер, але низше Галича. Під’їхав до перевозу. Сонце клонилося до западу, як переїздив Дністер. Вже на перевозі пізнали його і з почестю витали. А як висів на беріг, товпи народа радісно закричали на його вид. Але найбільше вдоволеннє мав з обіду й побуту в хаті смерда, хоч не міг розібрати, чому.
В замку жінка й матір приняли його сподіваними виговорами. Тільки мала донечка тішилася, як вчера і скачучи коло батька, щебетала все своє:
—    «І я хочу над море і над Дунай! Коли поїдемо, татку?»
На слідуючий день взявся князь Ярослав до полагоджування справ. Вислухав скарбника і переглянув його звіти. Потому переглянув звіти, прислані надграничними полководцями й намісниками але робив се дуже побіжно. Скука віяла до нього з тих паперів. При вислухуванню Гражданця заінтересувався троха позвами проти закупів і приказав кілька тих справ предложити собі до рішення. Те саме зробив з жалобами смердів на бояр. З купецьких справ вибрав тільки одну; всі инші віддав до порішення Гражданцеви. Мав досить того.
Від тоді майже що днини виїздив сам в околицю, але якийсь час не запускався вже так далеко. Не хотів опісля слухати виговорів матері й жінки. І вже ніколи не оповідав їм про те, з ким зустрічався по дорозі, бо особливо стара княгиня дуже була згіршена його відвідинами в мужицькій хаті.
—    «Деж византійський імператор чи хоч би цісаревич зробив би щось такого? Адже як довідаються, що ти заходиш їсти до смердів, то за що тебе матимуть? І бояри і таки ті самі смерди! А про галицьких міщан і не говорити!»
Від тоді все отримував рано харч на дорогу, але не все брав його з собою.
Скука переслідувала молодого князя щораз більша і більша. З дня на день зростала, як число жовтого листя на деревах. Всякими способами старався відігнати її, але не міг. Почав займатися військом, майстрував коло метавок і машин обляжничих, перепливав з дружиною Дністер. Але все надармо. Почуттє пустки не опускало його. Жінка була для нього мов олицетвореннєм скуки. Чув на кождім кроці, що не любить її. Навіть вістка, що вона почулася знов при надії, не зблизила його до подруги.
—    «Певно й сим разом буде дочка», подумав.
Але пішов до неї. Розмова не клеїлася. Вийшов знеохочений до краю.
Від тоді як переїздив улицями Галича, то кожда молода жекщина видавалася йому гарнійша і головно інтереснійша від його подруги. А осінь робилася все красша і красша, все більше золота і більше богата, а з нею разом більшала його скука. І він знов почав самотою їздити далеко кругом Галича, на всі сторони, скрізь, аби тільки як найменше бути дома. За кождим разом, як вертав до замку і вїздив у браму втомлений безцільною блуканиною по полях і лісах, мав вражіннє, що тягне за собою великий сноповий віз з пустим колосєм. І важко йому було, як ніколи. Як би не книги, то в ночи прийшло би ся минутися, бо спати не міг. Але й від них віяла скука. Якась отяжілість почала опановувати його.
—    «Чи я вже так скоро зачинаю старітися?» думав байдужно.
Почав ночами полагоджувати державні справи. Силував себе до праці. Але вона приходила йому тяжко як з каменя. Вислав окремих гонців до Византії по нові грецькі книжки і ждав. А чим чудьга важче надлягала, тим дальше їздив на своїм коки.
Матір занепокоєна далекими і часто цілоденними поїздками сина без ніякого товариства, завізвала до себе двох византійських- прагма-тевтів, яких все мала до своєї розпорядимости і начальника биричів Яструба тай припоручила їм, потайки пильнувати її сина, щоб де не лучилося йому що злого. І вони почали їздити за князем.
Але вже на третий день князь зустрів двох своїх «сторожів» далеко в лісі і так рішучо заборонив їм, волочитися за собою, що від тоді і биричі і прагматевти лиш дуже з далека пильнували його тай для того не знали часто, куди князь доїздив.
Осінь залилася вже червеню букового листя, але все ще була погідна, як вода в тарілці. Князь Ярослав виїхав як звичайно ранним ранком, не ївши. Спішився так, що й харчу не взяв. Роса стояла ще на наддністрянських полях і блестіла, як святоіванські мушки-святляни-ки. Ярослав перевізся поромом на лівий беріг Дністра і їхав без ціли, зразу скоро пустивши коня, щоби втратити з очий свій замок і город. Опісля їхав помалійше, в тяжкій задумі. Але властиво не думав про ніщо. Що найбільше, то відчував неясно, що все в нім завмирає, як в природі. Пригадав собі, що сеї осені не звернув уваги на те, як пе-релетні птиці відлітали у вирій.
—    «Що зо мною діється?» запитав себе на пів голосно і торкнув коня, їцо пустився знов скорим бігом.
Довго так їхав князь, аж поки не запримітив білої піни коло вудил свого коня. Тоді звільнив і почав розглядатися кругом. В сій околиці не був ще сього року. Де був, не знав. Зсів з коня і йшов пішки, держачи поводи в руках. Узрів недалеко синій дим над лісом.
—    «Людська оселя», подумав і почав її обходити великим півко-лесом. Чув якусь відразу до людий: тілько їх товпилося в тім Галичі й особливо на замку, що мав їх досить. Лисиця перебігла йому дорогу, обережно оглядаючися. Пригадав собі, що народ уважає се за добрий знак, як за лихий уважає те, коли дорогу перебіжить заяць.
—    «Лисичка — божа кіточка», повторив слова народної приказки і йшов далі. Вийшов на якусь малу полянку і почув один-одинокий переляканий оклик:
—    «Ах!»
Перед ним стояла молоденька, струнка дівчинка з цвітом червонавого чебрика в руках, який саме збирала. Заквітчана була також чебриком. Її чиста одіж і ціла постава вказувала на те, що була не простого смерда дочка. Сподобалася йому на перший погляд. Особливо її схороване личко, хоробливо бліде.
Князь легко склонився і сказав:
—    «Я заблудив. Чи далеко відси до Галича?»
—    «Ой, досить далеко», відповіла, прийшовши до себе й цікаво оглядаючи їздця. «Може твій кінь зранений?» запитала, бачучи, як утомлений скорою їздою кінь потикався.
—    «Ні, не зранений, але певно голоден і пити хоче».
—    «Тут зараз може попастися, але напоїш його хиба коло нашого дворища, бо тут близько води нема».
Князеви сподобалася її мягка мова і горда постава й особливо се, що вона так живо займалася втомленим конем. Порівнав її в думці зі своєю жінкою і сказав собі: «Ольга й чоловіком не занялабся так скоро».
—    «Чи далеко ваше дворище?», запитав. «І хто твій батько?»
—    «Боярин Чагрів», відповіла. «А хто ти?»
Князь почувши імя Чагрова, не хотів уже заїздити там. Йому не подобався старий боярин зі своїми вісьмома, чи тепер сімома синами, бо один погиб у Дциня. Вони скрізь показувалися цілою чередою і дуже грімко сміялися разом, на що вже матір князя з неохотою звертала увагу. Всі вони вічно позивалися з сусідами перед княжий суд. Тільки один Борис між ними видавався йому розумним, але якраз його рідко бачив. Був се високий молодець, тепер вже мужчина, дивно подібний до сестри.
—    «Не можу тобі сказати, хто я», відповів князь.
—    «Чому?» запитала зацікавлена.
—    «Бо я мав суперечку з одним з твоїх братів», відповів князь, що добре знав справи свого окруження.
—    «З тим, що не вернув?» запитала з ледви замітним смутком. «Адже я і так довідаюся від Бориса, як ти називаєшся. Властиво знаю вже тебе. Борис казав, що ти служилий дворянин князя Мстислава, і що ти не злий чоловік, бо не пішов зі жалобою до нашого князя на мого покійного брата».
—    «А як би я був пішов?»
—    «Батько каже, що князь не любить Чагрових».
—    «Так? А чому?»
—    «Не знати. Але от як роздавав посадництва, то всі боярські роди дістали щось, лиш Чагрів ні один. Був би певно покарав мого бідного брата. А він умів би придумати кару!»
—    «Так каже батько?»
—    «І брат Борис таксамо каже».
—    «Значить, ти боїшся князя? А бачила ти його?»
—    «Я навіть його полководця Руальда боюся дуже, не то князя. А ще до того знаю, що він не любить Чагрових. Князя я бачила вже давно, ще як жив воєвода Халдієвич, що приїздив до нас. Але я тоді дитиною була».— Випрямилася і поправила віночок.
—    «Якто? А на вїзд князя до Галича ти не цікава була подивитися? Так багато боярських дочок бачив я там».
—    «Я була хора».
Ярослав вдивився в її виснажене хоробою личко. Йому дуже залежало на тім, аби вона ще говорила, як найбільше говорила. Перший раз від довгого часу почув принаду до чогось, зацікавленнє чимсь. І вмить оживився, відмолоднів.
—    «Кінь не хоче їсти, мабуть напоїти його треба, як відпічне», сказав князь. «Заведи нас обох до води, нехай і дальшої».
Вона усміхнулася і сказала:
—    «Бачиш, коли ти такий завзятий, то за кару сам будеш голоден».
Ярославу дуже сподобалося те, що вона не налягала вже на нього,
аби йшов до криниці біля їх дворища. Готов був якраз тому піти. Але вона не говорила вже про те, а князь, в роді котрого від часів Святослава Завойовника дуже дбали про коний, хоч сам був голоден, не уважав на те. Взяв коня за поводи і готов був іти за нею.
Втім вона рушила і стала.
—    «Ти направду хочеш іти до дальшого жерела?» запитала. «То зажди хвилинку, я й тобі винесу їсти!» і пустилася в напрямі до дому.
Ярослав майже з острахом крикнув:
—    «А не скажи, з ким ти зустрілася, бо... бо... бо відїду і мій кінь через те не напється води».
Задержалася і запитала:
—    «А відки ти знатимеш, що я скажу?»
Ярослав погрозив инакше:
—    «Бо більше не приїхав би я сюди. А тут так гарно і приємно». Усміхнувся до неї усміхом першої, для обоїх несвідомої ще прихильносте.
Ся получена з усміхом погроза мала пожаданий успіх.
—    «Не скажу!» відповіла. «Впрочім, не маю кому сказати. Батько з Борисом у Галичі, инші брати десь пішли, а матері хиба вечір можна щось сказати, бо все порається».
Пішла скоренько.
Ярослав ждав мов на грани. Коли зникла між деревами, думав, що се була сонна мрія і боявся, що вона не верне. На саму думку про те почув біль в мозку. Ждав довго, дуже довго. Так йому бодай здавалося. Ще ніколи на нікого не ждав так нетерпеливо. І се було перше солодке терпіннє. Він навіть не знав, що тут тепер народилася його любов, яка мала для нього* мати в дальшім життю величезне
Вернула. З далека бачив її, як ішла. І тішився її зручним, легким, гармонійним ходом, любувався ним, як музикою або єлинською книгою. Несла щось у білій хустині. І на голові мала вже білу, шовкову хустинку зі золотистими, вузкими краями. Ще красша була в ній, як пе-редтим.
Зараз станула перед його конем і пішла наперед. Ярослав ішов з боку і весь дрожав. Кождий рух тої дівчинки ділав на нього як филя теплої водиці ділає на втомлене тіло подорожного. Старався часто дивитися їй в очі й не счувся, як знайшлися на якійсь більшій поляні, де зпід горбка журчало жерело.
Вона поставила біля жерела харч у платинці і сказала:
—    «Знаєш, що мене тепер дуже займає?»
—    «Ні, не знаю!»
—    «А сього так легко догадатися!» і засміялася тихо.
Ярослав напружив свою думку. Йому здавалося, що від того, чи він відгадає, залежить його щастя. Помалу почав говорити:
—    «Може — се,— чи — я — наперед — напою коня — чи сам — напюся?...»
І вдивився в її оксамітні, молоді очі, що зі здивування отвиралися широко. Вона відповіла:
—    «Так. Але сего, що я тепер думаю, вже не відгадаєш, хоч воно ще лекше!»
Ярослав, опанований ще вдоволеннєм ізза першої відгадки, не міг напружити вже думки і відповів:
—    «Ні, сего вже не можу...»
—    «Я думаю, що ту першу загадку зовсім не легко було відгадати, хоч я й говорила, що легко. Бо ти міг відповісти, що я думаю над тим, хто ти? Або чи одно ти міг відповісти!»
Ярослав сказав поважно, беручи коня:
—    «Отож знай, що я був би наперед напоїв коня навіть, як би ти не була мені завдала такої загадки».
—    «Ти мусиш бути добрий, коли так любиш коня. БатЬко все каже, що хто любить худібку, того й худібка любить і що худібка злого чоловіка ніколи не буде любити».
—    «Навіть як він її любить?»
—    «Який же бо ти! Адже я сказала, що злий худібки не любить!»
—    «Ні. Того ти не сказала».
—    «Якраз сказала!»
Се була перша суперечка Ярослава з його першою й останною любкою. Він не був невдоволений з неї.
Вона розвязала білу хустинку й розстелила на траві тай почала розкладати те, що в ній було: хліб, кусень студеного мяса, кілька гарних грушок і кілька золотих як сонце пластинок вощини з медом.
—    «А посуду до води забула!» — сказала зажурена.
—    «Я вже мию руки, бачиш, як міцно мию; можна пити з долоні...» сказав сміючися князь. Мав таке вражіннє, як би вже від давна були знакомі. їв смачно, бо був голоден. А ще солодша чим солодкі пластинки з медом була для нього ніжна, майже незамітна услуга її: вона незначно, мов соромлячися, підсувала одно по другім. Чувся так добре над сим гарйим жерелом, окруженим гущавиною корчів, так затишно і приємно, що віддав би княжий замок у Галичі за скромний дім близько сього жерела».
Скінчивши їсти, гарно подякував і сказав:
—    «А тепер напємося води зі жерела Настасі!»
—    «Якої Настасі?» запитала піднимаючи очі зпід своєї шовкової хустинки.
—    «Адже ти так називаєшся?»
—    «Звідкиж ти знаєш се?» запитала здивувана.
—    «Чув на Волині!» зажартував князь.
—    «То не може бути!»
—    «Ні, ні, Настасю. Я чув у Галичі від дворян князя Ярослава, що боярин Чагрів має дочку Настасю і що вона дуже--» урвав. Вона питала поглядом: що?
—    «Гарна», докінчив по хвилі.
Настася легко змінилася на лиці, мало не зарумянилася. Але її бліде, схороване личко не мало ще тілько крови. Не відповіла нічого.
Ярослава опанувало бажаннє, звернути розмову на князя. Якраз не на себе, а на князя. Подивився на сонце і сказав:
—    «Вже дуже час мені їхати до Галича. Чи вступиш з боярськими дочками на замок, як будеш коли в Галичі? Я ще там буду якийсь час».
В душі не бажав собі того.
Бачив, що вона хотіла його спитати, чи не приїде вже тут до неділі і бачив, як перемогла себе скоро.
—    «Ні» відповіла. «Князь не любить Чагрових і тому не треба йому пхатися на очі. Борис нераз говорить се батькови».
—    «Отже й ти не любиш князя?»
—    «Я його не знаю й боюся. А ти вже від давна знаєш нашого князя?»
—    «Від десяти літ».
—    «Так? Цікаво, що той князь думає?»
—    «Я тобі можу сказати»... І подумав, що лекше йому стане на душі, коли висповідається зі свого горя тій дівчинці, яку припадком зустрів на лісній полянці і яка навіть не знає, з ким говорить. З дійсним співчуттєм для себе продовжав оповіданнє про молодого князя, кажучи: «Він дуже нещасливий чоловік, бо оженився не зі своєю вибраною, тільки по батьківській волі і тепер нудить світом».
—    «Про се і я чула».
Тепер на князя прийшла черга, дивуватися. Бо він дуже крився зі своїм горем.
—    «Так?» запитав. «Від кого?»
—    «Всі оповідають. Шкода його!»
—    «Хоч не любить Чагрових?»
—    «Хоч не любить Чагрових! Яж не казала, що він їх має защо любити».
Князь тронутий глибоко вісткою про те, що всі знають про його нещасливе пожиттє зі жінкою, мало не втратив панування над собою й не відповів мимохіть, що є защо любити Чагрових. Чув і розумів уже, що ся дівчинка з роду Чагрових дуже йому припадає до вподоби. Розмова з нею плила йому як вода зі «жерела Настасі». Не так, як з мовчаливою жінкою, що говорила багато лиш тоді, як на щось жалувалася. Кілько він дав би тепер зате, щоб не мати тої жінки! Віддав би зараз і Погорину Волость і навіть Бужськ. Але діти, діти! подумав зі жалем.
Ратувався, як міг, перед власними думками. «Ся не надається на княжий двір; така розмова, як тепер, добра на два-три рази!» сказав собі з болем і щоби впевнити себе, що має слушність, запитав:
—    «Але ти може більше цікава знати про те, що думає князь, які заміри має, які спілки і союзи, чи не хоче робити яких нових походів, проти кого і пощо?»
Був майже певний, що вона відповість: хочу знати про двірське життє, про жінку князя, чи не має любки і т. п. Але якеж було здиву-ваннє князя, коли молода Чагрівна оживилася ще більше як тоді, коли він «переказав» їй, що вона дуже гарна і сказала:
—    «Так. Я дуже хотілаб знати особливо те, чому князь Ярослав не хоче Київа? Він все ще так говорить?»
—    «Від когож ти се знаєш?» в найвисшій мірі здивуваний запитав Ярослав.
—    «Якто від кого? Полководець Руальд говорив про те вже кілька разів у нас і брат Борис також. А свояки й бояри, що заходять в гостину! Вони гадають, що я таких справ не розумію і говорять при мені про все. Але й вони не все розуміють. Раз оповідав Руальд, що князь Ярослав був би такий великий, як Володимир або навіть Святослав Завойовник, як би був на Вишневій Горі під Теребовлею не побачив побитих полонених і цілі купи відрубаних рук...»
Спустила очі й ще закрила їх долонями, як би не могла знести картини, яку викликала в уяві своїми словами. І добре сталося, що не дивилася на князя Ярослава. Бо він дуже мінився на лиці. Мав розвяз-ку свого зречення в Київі і свого вражіння по заняттю гирл дунайських: зрозумів, що зломало й розпрягло лук його внутрішньої сили. Боявся, що зрадиться перед тою молодою дівчиною,— він, що підступом брав старих, розумних князів! Чув, що тоді прислоб його щастє, як банька піни.
Встав.
—    «Як не скажеш в дома нікому, що ти зустрілася з тим волинським дворянином, що мав суперечку з твоїм братом ізза вбитрго коня, то я невдовзі приїду знов на ту саму поляну, де вперве побачив тебе. Будеш там?»
Змінилася злегка на лиці, як тоді, коли їй «переказав» комплімент і по хвилі відповіла, але дуже тихо:
—    «Може».
Князь взяв коня за поводи й підпровадив Настасю на ту поляну. Багато був би дав за кілька цвіток чебрика з її ручки. Вона очевидно догадалася, бо зірвала троха чебрика, але не подала його Ярославу, тільки порозкидала незначно біля себе. Він з усміхом позбирав міцно пахучий цвіт, сів на коня і поїхав — скоро, скоро, не оглядаючись.
Летів, як вихор і чув у собі силу вихру. Любов починала вже лічити тяжку рану душі, завдану під Теребовлею,— заки сама почала завдавати рани, ще глибші і ще тяжші. Думки лискавицями шибали йому по мозку і трудні заміри та великі пляни, які були йому ще так недавно не під силу, тепер видавалися легкими як перо. Великий огонь любови, що починав палахкотіти в нім, немов домагався величезного пального матерялу.
Молодий князь почував себе дуже сильним і дуже щасливим — і все кругом хотів таким зробити, хотів укріпити державу свою з усіх сторін, затворити карпатські провали панцирними полками, на віки замкнути для Галича всі гирла Дунаю, скріпити Червенські Городи і границю Попраду, заняти святий Київ і степи половецькі, а в середині перевести реформи, яких не могли зробити навіть Володимир Великий і Ярослав Мудрий!
Летів як вихор до замку, немов боявся, що на те все не стане йому часу. Бо сили стане! Мав вражіннє, що все, чого до тепер доконав, було тільки зачетом, який йому наперед виплатила його любов.
Приїхав дуже пізно.
Весь час не знав, яка пора, хоч багато разів дивився на небо.
Усміхнувся до себе, думаючи:
—    «Як би так була мені принесла якого питного меду, був би я переконаний, що дала мені «напитися» — любовного чару. Але — я пив там лише жерельну воду і то з влясних рук...»


ЯК ДВІЧІ ВІДКРИЛИ ТАЙНУ КНЯЗЯ

Глава третя, котра оповідає про перших сватів до старшої донечки князя; про просьбу австрійського князика; про виїзд князя в звичайнім напрямі і про обережні за-ходи бирича Яструба, щоб відкрити, куди князь їздить; про Яструбовий успіх і його оповіданнє княгині-матері; про відвідини старої княгині у сина та про найбільш памятний виїзд князя на Мені поляни коло Чагрова; про найдовшу розмову князя з Настасею і про те, як їх обоє відкрито в чагрівськім лісі серед ночі при більшій скількости свідків.
Вже в замковій брамі запримітив князь якийсь незвичайний рух і воїнів у чужосторонних одягах. Придивився їм: то були Угри і ще якісь німецькі ратники. Начальник замкової сторожі, молодший син воєводи Надітича, приступив до князя в новім, як все, панцирі й при блискучій збруї тай повідомив князя, що приїхало посольство нового угорського короля Стефана й австрійського князика Гайнріха («Язо-міргота»), перше з великими дарами.
—    «Що за діло може мати до мене новий угорський король?» подумав князь. «Бо він від кількох літ засипає мене дарами»...
Пішов до своєї кімнати. Памятаючи батьківську науку, що кождого треба як найскорше вислухати, особливож чужих послів, бо вони можуть принести вісти, яких опізненнє може мати необчислимі наслідки, визначив обом посольствам послуханнє на слідуючий день в полуднє — хоч дуже нерадий був з того, що не зможе поїхати до Чаг-рова.
Засипляв уже з думкою про Настасю, не про скуку. Спав твердо і встав оживлений, немов відроджений. Вже вчасним ранком взявся з охотою до полагоджування ріжних справ. Лице Настасі троха перепиняло його в праці, але посидівши хвилю з думкою про неї, тим живійше брався до роботи. Між предложеними собі списами жалоб знов побачив жалобу старого — Чагрова на якогось сусіда. Се йому звичайно відбирало добрий гумор. Але тепер ні. Покликав Гражданця й казав собі переповісти між иншими також справу Чагрова. Гражда-нець, знаючи, що князь не любить Чагрових, почав:
—    «Сей знов — і як звичайно з неслушною жалобою!»
Але князь відповів.
—    «Зараз, зараз! Оповідай докладно. Не кождаж справа Чагрова мусить бути неслушна!»
Гражданець докладно представив справу і сказав:
—    «Мені здається, що його жалоба неслушна».
—    «А мені якраз, що слушна», відповів князь. В очах стояла йому Настася і чув її мягкі слова: «Князь не любить Чагрових». Запах її чебрика, який мав ще при собі, одурював його. І він порішив справу на користь Чагрова. Був се його перший несправедливий присуд в су-дейських справах — і одинокий. Болів його ціле життя. І нераз опісля, як померла вже Настася і смерть нечутною ходою зближалася й до нього, думав про той присуд і говорив до себе:
— «Про мене в похоронній промові не можна буде сказати: помер судия справедливий... як сказано про покійного батька мого».
Але тепер бачив лиш личко Настасі.
Угорське посольство предложило просьбу свого короля, щоб заручити з ним старшу донечку Ярослава.
Князеви сподобалося те, що за його дочками вже від тепер просять. Але відповів, що Оленка має що йно девятий рочок і найскорше можна буде говорити про її мужа за пять-шість літ, причім не забуде першої чести, яку йому зробив Стефан, король угорський.
В думці мав одначе чужий Суздаль і ще більш чужу Буду тай постановляв, віддати сю донечку за українського князя, хоч би й менше могутного.
Австрійське посольство просило о податкові полекші для своїх купців при випливанню Дунаєм на Чорне Море. Відослав його до свого скарбника, заявивши, що такі справи полагоджує постійно скарбник. Що йно на випадок відмови полагоджує сам по вислуханню скарбника.
Вийшовши з радної гридниці, приказав заставити пир для посольств. Хотів їхати до Чагрова без обіду. Але було вже з полудня і — головне: Настася певно не буде на тім місці, заки доїде. Представив собі, яке пусте булоб для нього те місце без неї. І який пустий був би весь Галич і вся волость його, як би її не стало. Чув, яка вона дорога для нього. Любов горіла вже в його серці, ясно як суха кедрина, що довго ждала на спаленне. На пирі лиш показався на хвилю і пішов працювати.
На другий день рано завізвав до себе Яструба і сказав йому:
— «Мені здається, що за мною дальше слідять. Приказую тобі кождого, хто з моїх людий з заміром чи слідити мене, чи хоронити — виїде за мною протягом часу потрібного на те, щоб піший післанець дійшов до Болшева,— увязнити на дорозі і заявити йому, що зроблю з ним те саме, що робив Іван князь берладський з моїми боярами! Я вже тепер і берладський князь!»
Мав уже до збереження тайну...
Виїхав сам, взявши харчі на дорогу. За перевозом звернув у противну сторону і що йно далеко в лісі завернув в напрямі на Чагрів.
Начальник биричів Яструб, хоч не переходив школи византійських прагматевтів і тайних агентів, але вже за старого князя виробився так, що не міг жити без слідження за всілякими «справами». Бирич з діда-прадіда, знав Київ, Чернигів і Новгород так докладно як Галич, а Визан-тію й инші столиці також досить докладно. У галицькій волости мало було місцевостий невідомих йому.
Він не вислав сим разом нікого, але — вибрався сам на добрім коні за слідом свого князя. їхав дуже обережно. По дорозі думав, як оправдуватися на випадок зустрічі з князем. Оправданнє мав знамените: «хотів переконатися, по приказу князя, чи хто не слідить його, може на приказ княгині».
Його собака була з ним. Дав їй понюхати одіж князя, яку взяв сі собою і їхав за нею. Час до часу злазив з коня і надслухував, чи не чути тупоту. Але кругом панувала тишина. Вже хотів завертати в переконанню, що князь оттак собі їздить по полях і лісах, тим більше, що трафив на якийсь потік, котрим князь мусів їхати, і собака втратила слід. Але нараз собака заметушилася живійше і побігла в зовсім инак-шім напрямі, як бігла досі. Се заінтересувало старого бирича. Старий віком він ще не був, але що так його називали підвладні, отож і він так називав себе. Він зсів з коня й докладно придивився підшуканим слідам.
—    «Нема сумніву», сказав до себе, «се ті самі сліди. Тут князь пустився найбільшим бігом, мабуть, щоб надолужити час, утрачений на змиленнє нас, Ось кінь його ледви кінцями копит дотикав землі і рівно кидав обома парами копит. Добрий кінь»... «А може — подумав по хвилі — тут грозила князеви яка небезпека і князь тому нагло скрутив?»
«Старий» заметушився. Він любив «молоде львиня», як за прикладом старого Веремунда, з яким часто попивав медок, називав князя. Зрозумівши, що в разі небезпеки для особи князя, був тут поки що його одинокою помічю, оживився старий і мов відмолод. Побіг праворуч і ліворуч від сліду княжого коня і закликав собаку. Але ні він, ні вона не знайшли нічого підозрілого. Собака побігла дальше, а він нахилив ще голову й пильно дивився. Був в тій хвилі з лиця дуже подібний до своєї собаки.
—    «Значить», сказав до себе, «тут не грозила князеви ніяка небезпека. Тільки спішно йому було. Гм... цікаво».
Поїхав дальше, що якийсь час зсідаючи з коня і надслухуючи.
—    «Старий я, а дурний!» сказав по хвилі до себе. «Щож то за викрут, коли я скажу князеви, як би зустрів мене, що я їздив слідити тих, що його слідять?! Адже він не дурний! Го, го! Зараз скаже: «А покажи но, достойних биричів моїх і прагматевтів княгині-матери ще до-стойнійший начальнику Яструбе, в якім саме місці побачив ти сліди тих, що слідили за мною? Га? І чогож ти зайшов аж так далеко? Щоби їх слідити, чи — мене?»... «Яструбе! Тут гортанна справа і ти готов у Галичі побачити Берладь», з притиском сказав до себе. «З сим нема жартів!»
Станув, подумав і вернув на місце, де гіривязав коня.
Доїхав аж до потока, де князь їхав його коритом, вишукав місце, де князь вїздив у потік, зсів з коня, роззувся, босими ногами зробив багато слідів на мокрім березі, опісля пішов у ліс, вирізав з кори дві дощинки, привязав їх собі під підошви ніг і ними зробив ще більше слідів. Потому взутий перейшов ті сліди, щоби лишити свої сліди на знак, що оглядав їх. ї весело поїхав — дальше за слідами свого коня. Бо Яструб був духом молодий: для нього що йно там зачиналася інтересна робота, де можна було побачити — смерть. Від такої роботи не відступав. Може тільки тому не вдалося йому впасти на слід пропавшого Мирослава, що слідженнє за ним було за мало небезпечне.
їхав уже сміливійше і скорше, але все час до часу зсідав з коня і надслухував. А як побачив по слідах, що біг княжого коня став пома-ліщий, зсів з коня, привязав його до дерева і пішки пішов дальше з собакою. Так був досі занятий слідами й думками, що тепер перший раз оглянувся по околиці, причім бурмотів до себе:
—    «Туманієш, вже, старий Яструбе, туманієш!»
Околицю знав як своє гумно і скоро зміркував, що мусить бути недалеко Чагрова. Се його зовсім «збило з пантелику», як зараз таки голосно признався. Бо вже довший час крутилася йому по голові думка, що тут мусить бути женщина в грі, але чейже не Чагрівна? Адже князь і на перехід не любить Чагрових!
Нараз старий бирич станув мов поражений! Лице його змінилося і він приупав на коліна. Аж кілька річий зложилося у нього на те сильне вражіннє: несподівана поляна, на яку вийшов з гущавини з похнюпленою в задумі головою, тихе скомліннє його собаки, дрібний слід очевидно жіночих ніжок, які в ту саму хвилю побачив на сім краю поляни і пригадка останнього суду князя в справі Чагрових, що наробив багато шуму між боярами і придбав князеви славу найспра-ведливійшого, бо всі казали: «Бачиш, хоч не любить Чагрових, але не дав їм зробити кривди; Чагрів уже давно не виграв ніякої справи, аж тепер за молодого князя!»
Над усіми тими вражіннями панували у нього два почування: обуреннє на себе самого зате, що так призабув той суд князя і не пригадав собі його, навіть тут, під самим Чагровом, і страх за князя. Бо старий Яструб від часу як йому з волоським купцем утікла молоденька жінка, яку дуже любив, лишивши малу донечку, твердо вірив у те, що для відважного мужчини нема небезпеки, крім женщини, яку любить.
Ще не прийшов до себе зовсім, як уже завязував собаці рот, до чого вона привикла була у нього і знала, що від тепер треба бути дуже тихою. Був уже певний того, що князь любить — Настасю Чагрівну. Але мусів переконатися про се. Бо тут небезпека була найбільша і ніяка сила не моглаб Яструба відвести від докінчення діла. Бачив уже по напрямі слідів, куди вони пішли обоє: очевидно до жерела в лісі. При нім він тому вісім літ імив у ночі розбишацьку шайку, що довго бушувала по околиці й лагодилася напасти на дворище Чагрових. Знав добре се жерело. Але наперед оглянув уважно сліди на поляні і сказав ні то до себе, ні то до своєї собаки:
— «Ага! Розумієш? Настася Чагрівна була скорше, чим князь і досить довго мусіла ждати на нього; он куди ходила. Тут і тут збирала цвіти — ага, які! — чебрик! Значить, вони довше вже добре знаються, коли князь вказав їй, що се улюблений цвіт його матери. Сказав або й ні! Дурний ти, Яструбе. Адже ні бодяків ні дівини рвати не могла, а тут инших цвітів нема. Гм... Але що не перший раз він тут, се певне. Бо ось сліди, як підходила раз-ураз до сего краю поляни, відки мусів над’їхати і як зустрілися і як зараз разом пішли до жерела! Но, не пиро-жися так, Яструбе, се не така знов штука, збагнути по тім, що бачиш. Але ти братчику скажи, котрий раз вони бачаться, ось що!»
Пішов в напрямі жерела, хильцем, уважно. Вкінці повз на руках і ногах, лишивши собаку за собою.
Доліз до густих кущів над жерелом й уважно розсунув галузки на малу щілину.
І побачив, як князь сидячи над жерелом з Настасею, держав її в обіймах і цілував. Вона мала замкнені очі. Лиця князя не бачив. Лиш раз кинув оком на те крізь отвір гущавини і поповз назад. Дістався до своєї собаки, потому до коня і скоро найкоротшою дорогою вернув до Г алича.
Поїхав просто до дому, не на замок.
Старий бувалець мав звичай, переспати кожду трудну справу і що йно потому рішати, що робити. Повідомити стару княгиню про те, що бачив, значило повідомити й князя. Про се не сумнівався: бо надто добре знав людий. Старий весь день носився з ріжними думками і — вкінці рішився, повідомити про все княгиню Евдокію. Не вірив, що вона зможе перешкодити нещастю, але хотів мати чисту совість. Прирікав старому князеви нераз, опікуватися щиро всім, що обходитиме його жінку і сина. Впрочім не зробити ужитку зі свого відкриття, се було противне його довголітній практиці, що стала його другою натурою. Одначе знаючи, що його зате жде, пішов до монастиря св. Івана й висповідався на смерть у ігумена Данила. Про своє відкриттє не згадував на сповіди, бо ке вважав його гріхом, лиш сповненнєм служби. Вернув до дому, поцілував свою донечку і пішов на замок.
Прийшов до старої княгині й по порядку докладно почав оповідати все від хвилі, як виїхав за князем з його одіжю і своєю собакою.
Княгиня Евдокія уважно й з найвисшим напруженнєм, але спокійно слухала оповідання Яструба, не перебиваючи ні одним словечком. Вона слухала того оповідання про першу любов свого сина з дивним задоволеннєм. Свого часу була противна подружому звязкови сина зі суздальською княжною, бо мала для нього на приміті дві византійські царівни. Але улягла представленням покійного мужа. І тепер мала передовсім вдоволеннє, що на її стануло. Невістки не любила, хоч ніколи не дала того пізнати по собі і навіть постійно ставала по її стороні. Але тепер мала вдоволеннє з того, що та як лід студена Суздалька не посіла любови її одинокого сина.
Сам факт, що молодий Ярослав пошукав собі за домом радости, якої не мав в дома, не зробив на його матері злого вражіння вже тому, що вона за молодих своїх літ бачила не такі річи на зіпсутім византій-ськім дворі. Впрочім в тих часах гюзаподружі взаємини мужчин скрізь осуджувано поблажливо, а подекуди навіть викпивано таких мужів, що не мали позаподружих знакомств. У нас не перевівся ще був тоді вплив старої віри, яка зовсім на рівні ставила дітий неправого ложа з правесними і в народі і в княжих теремах. Володимир Великий був нешлюбним сином князя Святослава і боярівни Малуші, але тільки раз в життю почув за се обиду: від гордої полоцької княжни Рогніди, яку зате силою запровадив під вінець зі собою.
Правда, христіянська церков якраз тоді гострійше і з більшим зав-зяттєм, чим колинебудь опісля почала викорінювати старі погляди і звичаї. І се, а не що инше занепокоїло побожну княгиню. Вона боялася, щоб одинокий син її не втратив попертя церкви і слуг її та не опинився без прихильників; боярам не вірила тим більше, що бачила, як син постійно бере в опіку слабих і гноблених; а про почування міщанства до свого покійного мужа, які перейшли й на сина, знала аж надто добре. До того прилучилися у неї ще забобонний острах Яструба гай материнське прочуттє. І серце стискалося їй в груди мов кліщами, коли слухала оповідання бирича. Але не дала пізнати по собі, що діється в ній, тільки як бирич скінчив оповідати, щиро подякувала його за труд і твердо сказала на прощаннє:
—    «Нікому ні словечка про те! І застановити дальше слідженнє князя!»
Приказала повідомити себе, коли приїде син і як тільки дали їй знати, що князь уже в своїй кімнаті, сама пішла до нього, хоч звичайно взивала його до себе. Хотіла несподівано побачити радість свого сина в його кімнаті.
Увійшла незаповіджена.
Ярослав ходив по кімнаті великими кроками й очевидно мрів — про Настасю і про міцно пахучий цвіт чебрика, який держав в руці і про мерехтячий за лісами Київ, та похід на Дон великий, про нові кріпости й будівлі та про заможні загороди смердів й увільненнє закупів з довгу. Мав оживлене лице і щастєм сияючі очі.
Здивувався незвичайними відвідинами матери, що мала зворушений вигляд лиця.
—    «Чи сталося що незвичайного?» запитав цілуючи її в рамя і присуваючи крісло до огнища, що горіло ясною поломіню, як колись за часів батька.
—    «Ні, ні, нічого. Тільки ти так рідко тепер відвідуєш мене, що я прийшла хоч подивитися на тебе. Багато часу не заберу тобі. Бачу, що ти занятий і — щасливий. Мені більше не треба. Але будь обережний, мій сину, в щастю своїм, будь дуже обережний!...»
Слези станули їй в очах і вона заплакала, тихо, як на похороні мужа, заплакала слезами радости й остраху, збудженого якимсь зловіщим прочуттєм. Мала вражіннє, мов би невдовзі вся радість мала геть забратися з сеї кімнати і з усіх кімнат княжого замку в Галичі, але не говорила сього синови.
А він сів коло ніг матери, як за часів дитинства і подумав:
—    «Як же радо сказав би я їй, що знайшов щастє на лісній поляні коло Чагрова. Але годі, годі... Матір очевидно серцем відчуває, що я щасливий».
І почав матері оповідати про свої великі заміри і широкі пляни. А вона слухала і дивилася в нього як в образ. Колиж дійшов до своїх замірів, щоби скріпити смердів й облекшити долю закупів, вона відповіла:
—    «Пощо наражати себе на ворожнечу бояр? Чиж не досить тобі ворожнечі міщанства? І на що тобі придадуться ті смерди?»
—    «На них збудую силу міцнійшого Галича. Коли свобідні смерди будуть численні і заможні, доставлять мені багато здорових воїнів і вся країна буде управлена як огород. А мужицький воїн ліпший чим боярин: він більше витревалий і в бій іде спокійно, як до церкви. Я мав нагоду надивитися на те. А який він мало вибагливий і який вірний, мамо!»
—    «Памятай, тільки, що найпізнійше доходить до ціли той, що надто спішиться. Пожди, аж вимруть ті старі бояри, що брали участь в походах твого батька. А тоді ти матимеш перевагу не тільки своїм умом, але й літами та досвідом; хоч я вже тоді не буду бачити твоєї могутности, але зречуся радо тої радости, щоб тільки ти напевно осягнув її».
В очах її блиснув розум византійських імператорів.
—    «Так, так», відповів, «то правда, але треба, мамо, робити, поки молодість не улетить...»
—    «Вона не улетить, поки матимеш радість з життя».
Усміхнувся до неї з вдячністю.
Встала. Ні одним словечком не згадала синови, що знає його тайну. Не хотіла мутити йому щастя. І пішла до своїх кімнат, успокоєна троха.
Бирич Яструб, що бачив, як стара княгиня виходила з кімнати сина, кождої хвилі очікував завізвання до розгніваного князя. Але його не взивали. Не спав до рана. А як побачив, що князь виїзджає до Чагрова, сказав собі:
—    «ї знов ти ошибся. Вчися і вчи до смерти, а напевно помреш дурним!»
Скликав биричів князя і прагматевтів княгині та заявив їм, що сам уже подбав о безпеку князя на його прогульках і що князь та княгиня не бажають собі дальшого береження особи князя.
А молодий князь переживав найкрасші дні свого життя. Для нього инакше плив тепер Дністер, инакше шумів ліс за ним, инакше світило сонце і навіть пожовкле листє, що падало з дерев, мало якусь весняну живість. Переживав серед глибокої осені першу весну своєї молодости. ї все його тішило, відчував цілою душею радість з життя. І говорив нераз до себе: «Який же той світ гарний і як же довго не бачив я краси його!»
А олицетвореннєм тої краси світа і радости з життя була для нього «маленька» Настася, як залюбки називав свою любку. Вона при нім також рада була з усего — і з журчання жерельної водиці і з шелесту пожовклого листя, що встелило ліси і з чорних ягідок урдовини, яку разом збирали і з його княжих дарунків. А Ярослава найбільше бавило те, що вона мала однакову радість з дорогоцінних ігерел і жемчу-гів і з жовтого цвіту розхідника з дрібоньким восковим листєм, якого часом привозив їй з княжих огородів і навіть з чебрика, якого для неї назбирав по дорозі або з червоного букового листя. Бо вона рада була ним. А він рад був нею; особливож тим, що здобув любов її не як князь Галича, Перемишля, Звенигорода, Теребовлі, Берладі й Текучі, але як невідомий чужий дворянин, що нині тут, а завтра може повіятись з вітрами.
Дійсно княжих дарунків давав їй не багато, бо боявся, що вона не зможе їх укрити і що тоді відкриють, хто він, а з тим і його щастє щезне.
Але вона зручно ховала дорогі подарунки його, о що він звичайно дуже просив. І ще тішився тим, що ніколи не запитала його, коли повінчаються: їй досить було щастя, яке мала з ним.
Але щастє ніколи не треває довго: воно крихке як цвіт голодника, про який навіть трудно сказати, чи се цвіт, чи овоч, чи піна. А вистарчить подути, щоб його не стало.
Так само не стало й щастя Ярослава Володимирковича і Чагрівної Настасі.
А щезло воно якраз від того, чого так боявся Ярослав: їх відкрили. Але зовсім инакше, як відкрив начальник биричів Яструб, висланий матірю князя.
Сталося воно так:
Одної днини — було се в пятницю, чого князь ніколи не забув — спізнився він значно на свою любу розмову з Настасею. Але вона так уже була привикла до його відвідин, що терпеливо ждала. А як поспішно над'їхав князь, не тільки що не зробила йому виговору, але ще більш радісно привитала його, своє щастє, якого не сподівалася вже сеї днини. Ярослав тим сердечнійше припав до неї. І була того дня їх розмова ще більш солодка, як звичайно і ще більше довга. Князь відчув потребу, висповідатися перед нею з усего горя свого і зі всіх надій. І почав їй оповідати, а все не про себе, лиш про князя, як йому прикро жити в величавім теремі княжім, яка понура і для мужа непривітна зробилася княгиня Ольга, і як князь терпить від того і рідко буває дома, але мимо всего будує в думках великі пляни. Оповідав їй про Київ, про підземні печери Лаври, про Собор Софійський, про Церкву Десятинну і про те, що колись увійдуть там може з князем Ярославом галицькі полки, як увійшли вже раз, тільки не вступляться відтам, але получать Галич і Київ на віки а тоді не треба буде боятися вже ні приходу голодних Ляхів, ні чорних Угрів, ні диких Половців.
—    «І княгиня Ольга не любить такого мужа?» запитала здивувана. «А я люблю тебе вже зате, що тобі такі гарні річи тільки подобаються, хоч ти не годен доконати їх, Я такого чоловіка, як має княгиня Ольга, шанувалаб як Бога і любилаб більше ніж себе і батька і матір і брата Бориса!»
Ярослав горів у щастю. ї не бачив, як сонце клонилося до западу і як вохка мрака падала на листє, що встеляло землю.
—    «Пізно вже!» сказала Насгася. «Скочу до хати. Там уже десь неспокійні за мене».
—    «Але ти вернеш ще? Мені гак добре з тобою».
Не відповідала нічого. Підпровадив її аж близько дому і ждав. Ще не видихав з грудий своїх горячого щастя любови, яке розпирало їх, як Настася вже вернула. Взяла теплійшу одіж і харчу. Вона з кождою зміною в одежі видавалася йому красша й інтереснійша. Ніколи в життю не був на ліпшім пирі, як споживав тепер, запиваючи його же-рельною водою, яку черпав принесеним з харчем ~ глиняним горнятком.
І знов поплила розмова така довга, як Дністер. Плила безпере-ривно, аж зійшов блідий місяць над золотим і червоним листєм опавшим з дерев. О чім так довго могли говорити князь Ярослав і Настася Чагрівна?
Є багато книг, в яких пишуть про любов, пишуть століттями письменники ріжних часів і народів. Але ні один з них не описав іще такої розмови. Бо той, хто любить щасливо, не говорить про те, а як скінчиться його щастє, що все треває не довго, приходять чорні дні, в яких горе як смола заливає різьблене щастєм поле споминів його і лишає тільки тут і там сліди давного. І добре, що так робить горе, яке нищить навіть спомин любови, бо нестерпно булоб людині, жити з трупом власного щастя в душі. А знов ті, що не любили ніколи й нікого, взагалі не пишуть, не будують, не творять. Усяка творчість, чи мережка, чи книжка, чи церковна будівля, в якій тільки видно думку і життє, се діло тих, що любили, все одно кого або що: женщину, чи родину, нарід чи природу, працю чи месть.
Вже місяць піднявся високо й обливав своїм срібним світлом золоті й червоні ліси кругом Чагрова і чисту водицю жерела, при котрім князь і Настася «що йно почали» розмову, і чорні ягідки вурдовини, якими обдаровували себе й оксамітні очі Настасі, в які князь не міг надивитися,— як нараз почули обоє далеке хруньканиє дикого вепра. Перелякана Настася почала дрожати на цілім тілі і тулитися до Ярослава. Князь встав, обгорнув її в свою кирею, хоч і його проймала студінь, та витягнув меч, кажучи:
—    «Не бійся! Чи звір, чи чоловік тільки тоді діткнув би тебе, як би я розстався з життєм?»
Настася успокоїлася й перестала дрожати, але ще не прийшла до себе й дальше держалася міцно за руку "‘князя. Він знов сів при ній. І було тихо, хоч мак сій. Князь чув при собі мягке дівоче тіло коханої женщини, що вірила в нього як в Бога і готов був в обороні її покінчити навіть зараз свої великі пляни, хоч би на клеваках дикого вепра. Впрочім він ті пляни і все своє щастє завдячував її любови. Заслухалися в биттє власних серць і в журчаннє сталевого жерела. Місяць закочувався за дерева.
Нараз почули з противної сторони лаяннє собаки,— одної, другої, третої.
—    «Ах, то певно відганяють диків!» сказав князь. «Коби хоч тут не прийшли!» подумав.
—    «Мені дуже час до дому!» промовила з острахом Настася і встала. Але зараз сіла, бо лай собак зближався якраз від напряму, в якім мала вертати.
—    «Йдуть просто в нашу сторону! Вже чути людий. Хто би се міг бути?» сказав князь.
—    «Як я була вечір дома, щоби показатися мамі, то батька з братами ще не було. Вони були на ловах, але в зовсім иншій стороні».
—    «Ходім від жерела», сказав князь. «Якраз до нього можуть іти пити».
Поспішно встали обоє і пішли в ліс в замірі обійти широким півко-лесом місце, з котрого доходили людські й собачі голоси. Князь провадив коня за поводи.
—    «Знаєш, вони доходять до тої поляни, де ми перший раз побачилися», сказав князь, обтулюючи Настасю в свою, за довгу для неї кирею. Чув прилив енергії в усіх мязах і навіть охоту до боротьби. Мимохіть попробував, чи меч легко ходить в піхві.
Пішли в бік від жерела, держачися попід руки і йшли так якийсь час майже зовсім спокійні. Лай собак чути було з ріжних сторін щораз виразнійше. Князь станув, а з ним і Настася.
—    «Дивно!» сказав князь. «Вони йдуть як на ловах, облавою пруть на нас. Треба зробити ще більше колесо, инакше зустрінемося з ними».
І почав виконувати новий плян. Йшли досить скоро, аж Настася сказала, що не треба їй уже киреї, бо розігрілася.
—    «Не можеш іти так скоро?» запитав мягким голосом.
Не відповіла нічого, лиш усміхнулася. Він звільнив крок.
—    «Знаєш, Настасю, що. Так не виминемо їх. Сідай на мого коня разом зі мною й обїдемо їх далеко. Але тримайся міцно».
Хвилинку вагалася, потому вискочила при його помочі на коня. Князь сів також і почали їхати. В мрачнім темніючім лісі кінь потикався і міг упасти. А до того робив багато галасу. Здержав коня зараз і сказав:
—    «Лишу коня тут, нехай і пропаде». Привязав його в якімсь темнійшім місці до дерева'і дальше пішов попід рамя з Настасею.
«Нагінка» зближалася. Коли побачив, що з Настасею не втече перед тою незвичайною нагінкою, постановив спробувати ще одного, останнього способу: укритися разом з Настасею в якім догіднім місці.
Пішов з нею в напрямі спадистого грунту і йшов досить далеко, аж запримітив потічок. На його берегах була ще досить буйна ростинність. Переніс Настасю на другий беріг потічка; коли поніс її троха водою, щоби згубити слід і примістив її там, обтуливши знов в свою кирею, станув біля неї й обтулив її й себе віттєм, як міг найліпше.
—    «Минуть нас?» запитала Настася з таким довірєм, як би він знав усе наперед.
—    «Можуть минути», відповів.
—    «А собаки?»
—    «Гм... як мають слід звірини, то може й вони оминуть нас».
Говорили вже тільки шепотом, бо голоси зближалися. По хвилі
зовсім перестали говорити. Бо там, де лишили коня, залаяли голосно собаки, кінь заіржав, а невдовзі загомоніли й людські голоси.
—    «Коня вже мають!» сказав тихо князь і усміхнувся. Помалу почав витягати меч. Витягнув і міцно держав за рукоять.
Лай собак зближався. Настася знов почала дрожати на цілім тілі
і замкнула очі. Погладив її ніжно по личку лівою рукою, а в правій стискав меч з завзяттєм без порівнанйя більшим, чим під Теребовлею. Вже чути було шелест від їх бігу. Перестали лаяти. Очевидно шукали загубленого сліду, бігаючи хвилину понад беріг. Настася чуючи тишину, отворила очі й побачила собак в хвилі, як перескакували потік. Ві-дітхнула і сказала:
—    «То наші собаки!»
Тихо закликала їх по імени:
—    «Скорий! Краса!»
Обі собаки прибігли, радісно виляючи хвостами та з недовірєм споглядаючи на сторожа Настасі, що стояв сильно збентежений: волів, замість приходу Чагрових, аби їх були розбишаки напали.
Собаки загарчали на нього. Настася заступила князя і відігнала їх рукою. Тоді вони як на команду залаяли радісно й притьмом побігли назад.
Не було що довше окриватися. Між деревами замигтіли горіючі смолоскипи. В їх червонавім світлі побачив князь широко наступаючий ряд людий числом около трийцять. Один з них провадив його коня за поводи.
Не знав, що зі собою робити і безрадно глянув на Настасю. Серце забилося в нім живо на вид того, що побачив: Настася вийшла вже з укриття і стояла над самим краєм потока в світлі смолоскипів випрямлена і горда як воїн, що сказав собі в душі: Згину а не піддамся. Не пізнавав тої ніжної дівчинки зі схорованим лицем. Витягнула до нього ручку і міцно, що сили мала в своїх ніжних пальцях, держала Ярослава, як би хотіла сказати: «Не бійся! Вже моя в тім голова, аби не зробили тобі нічого!»
А князь волів був запастися під землю. Жінка і матір і найстарша донечка, до якої присилають вже сватів, станули йому як живі перед очима і зграя двораків з усмішками і товпи галицького міщанства і сі люди, що зближалися до нього з окликами:
—    «Є, є!»
Почув себе вже в самім осередку сплетнярства та скандалу й — виступив наперед, забувши навіть сховати меч у піхву. Але се його безмежно прикре положеннє мало для нього й одну безмежно приємну частинку: бачив, як сильно і відважно стає в його обороні «маленька» Настася. Все те тревало дуже коротко.
А між людьми, що підходили до потока, слідне було очевидне за-мішаннє. Як крізь мраку приємносте й сорому бачив князь старого боярина Чагрова з трьома синами і службою; сором і змішаннє князя дійшли до вершка, коли старий, сивий боярин низько вклонився йому, а всі прибувші також, майже рівночасно. Інстинктовно глянув на Настасю: в очах її малювалося безмежне здивуваннє і запит, получений з острахом, який викликує все те, що наступає дуже несподівано.
—    «Просимо тебе, княже, не минати нашої господи!», промовив старий боярин, навіть уваги не звертаючи на донечку. А Настася подивилася на батька, на Ярослава і сказала здивовано:
—    «Що за князь, тату? Сеж волинський боярин, а не князь!»
Старий Чагрів видивився на дочку і відповів по хвилі:
—    «Се наш князь Ярослав, син Володимирка!» і знов поклонився йому. Брати почали Настасі давати знаки руками, мовляв, не говори дурниць!
Півкругом стояли слуги й дружинники боярина з отвертими ротами; деякі дискретно позверталися на бік.
Князь подивився знов на Настасю: була змінена до непізнання
і дуже бліда. Нараз пустилася його, закрила очі руками і крикнула:
—    «Батьку! Я не знала, що то князь!» і зімліла. Всі кинулися ра-тувати її.
Князеви випав нагий меч з руки і з дзвенкотом упав на прибережне камінне.
В ту мить Ярослав відзискав притомність і поміг піднимати Настасю. Підняв свою кирею з корчів і кивнув на дружинників боярина, щоби зблизилися. Кількох прискочило.
—    «Розстелити кирею!» голосно приказав князь» Розстелили і вже самі поклали на неї зімлілу Настасю та держали кирею в горі. Ярослав сам зачер води руками й ніжно скропив бліде личко «маленької» Настасі. Опісля взяв свій меч з землі, якого ніхто не поважився піднимати і вложив його до піхви.
Батько припадав коло дочки, що почала приходити до себе і раз-ураз повтаряв:
—    «Алеж се нічого не шкодить, Настасю, що то князь, зовсім нічого!»
Дружинники і слуги мовчки але значучо переглядалися між собою. Ті, що стояли за князем, підсміхалися добродушно, немов бажаючи сказати: «Зовсім не зле око має наш князь!»
Ярослав приступив до старого боярина і хотів оправдуватися, але не знав, як і від чого починати. Для того сказав:
—    «Пізно вже. Ходім до вашого дворища, там поговоримо».
Похід рушив.
Старий боярин почав оповідати князеви про нинішні лови: був в знаменитім настрою, бо залицяннє могутнього князя до своєї дочки уважав за велику честь для себе і свого дому. Тої самої думки були і його сини, дружинники та слуги. Останні перешіптувалися вже втішно між собою, кажучи один до другого:
—    «То раз дівчина!» — «І хто би то був сподівався!» — «Тепер, як потребуєш чого в городі, чи навіть в княжім замку, лише гарно попроси Настасю!» — «А слуги Судиславича пожовкнуть тепер з зави-сти!» — «А Судиславич і инші бояри думаєш, що ні?» — «Го, го!» — «Коби хоч сина мала, бо князь, кажуть, пропадає за сином!» — На те аж двох дружинників нараз перехрестилося.
—    «Адже тоді Чагрів засів би на княжім престолі!» — сказав один і з пошаною подивився на тих, що несли донечку Чагрова.— «Ну, а хтож би засів? Таж тільки син князя!» — Настала мовчанка між ними і чути було тільки оповіданнє старого Чагрова про нинішні лови.
—    «О, нині вдалися йому лови», замітив шепотом один з дружинників Чагрова, старий пройдисвіт Микола Перехресний до свого товариша Понеділка.
—    «Певно! Зловив найкрасшого оленя на всі гори і доли!»
—    «Неодин боярин завидувати йому буде нинішних ловів!»
—    «Кождий!»
—    «Скупиндряга Микулич з Надвірної відхорує те, що котрої з його дочок не стрінуло таке щастє».
—    «Як би так сина мала! Князь озолотив би всіх Чагрових. А має тепер чим!»
—    «І нам притім перепалоб дещо».
—    «Е, то ще завчасно!» сказав якийсь слуга Чагрова. «Настасй що йно від яких двох неділь пропадала з дому на цілий день. Ще не було часу».
—    «Добре ні!»
—    «Були би Чагрови вдоволені й дочкою. Руриковичівна! Подумай лиш! І з яким приданим! Ні сіло ні впало і посвоячені з Ростисла-вичами, Ольговичами, Мономаховичами! Старий Чагрів з синами може їхати від Галича по Суздаль, від Володимира Волинського по Чернигів і всюди мають свояків на престолах! Тай навіть на чужині не пропадуть: чи в половецькім степі, чи в угорській землі, чи між Німцями, або Варягами, чи в сдмій Византії — лише сказати, що і як! Тож то Чагрови підуть високо!»
—    «Дістане Перемишль або Звенигород!»
—    «Князь щось ліпшого знайде для дочки Настасі, бо її певно любитиме більше, ніж дочок від жінки. Знайде їй мужа з Ольговичів, або Мстиславового сина. Знаєш — Ольговичі вже прислали на оглядини ізза старшої княжни Оленки. Я нині був у Галичі. Приїхало посольство аж з Чернигова».
—    «Тож то в Галичі буде рух! Господи! Я дуже цікавий на по-завтрішню проповідь ігумена Данила про подружу невірність».
—    «Не бійся! Князь дасть собі раду з усім. Він не з тих, що їм можна по голові скакати. Ти бачив його під Теребовлею, як ми йшли в розтіч? Бо здорово прали Кияни! Він ще тоді підростком був, а як справно задержав битву! Ну і цілу раду бояр, гне, куди хоче. Всі лиш головами махають».
—    «Так, так. Але в замку буде пекло. Вже і так там гаразду не було, хоч старий тесть аж на Волинь ішов з військами, аби тільки зять мав цілу Погорину!»
Так говорили дружинники і служба боярина Чагрова, раз-ураз споглядаючи то на князя то на Настасю, яка вже відзискала притомність, але не отвирала очий.
Князь ішов поруч старого боярина з дуже мішаними почуваннями. Прийшовши до себе, ясно здавав собі справу з того, що здобув любов, не як князь, а як невідомий своїй дівчині служилий боярин і се наповняло його як мужчину розкішним вдоволеннєм. Оклик Настасі: «Батьку, я не знала, що то князь», був для нього дуже приємний і зве-нів йому в усі як чудова музика. З другої знов сторони передвиджував цілий ряд неприємностей, які його ждали. До перших зачисляв, перейти мов з процесією через Чагрів і увійти до дворища. Але годі було втікати. Йшов як по грані.
Настася весь час дрожала зі страху. Вправді вона вже освоїлася з думкою, що сей незнакомий то князь на Галичі і навіть оправдувала його, що не признався перед нею, хто він: адже він жонатий і ще до того нещасливо жонатий. І так терпів досить від жінки, а тепер що буде! Жаль їй було князя. Але над усіми її почуваннями й думками панував жах — перед суворою княгинею Ольгою і її рудобородими суздальськими дружинниками.
Боярин Чагрів, чоловік старої дати, був дуже вдоволений з того, що сталося. Він був дуже моральний і примірний, хоч і процесович, бо, як казав, має кого обділити, Одначе мораль його була старої дати: в поступку князя, як і все його окруженнє, не тільки не бачив нічого злого, але противно: уважав, що князь Ярослав, не маючи по десятьох літах подружного життя мужеського потомка, зробив тільки свій обовязок супроти всеї землі, якою правив, що знайшов собі иншу женщину. Був щасливий тим, що се щастє зустріло якраз одиноку його донечку і перший раз в життю припадав коло неї.
Незвичайна процесія дійшла до дворища Чагрова, не викликавши особлившої дивовижі, бо було ще за рано. Настасю занесли до її кімнати і поклали до ліжка, а князя впровадили до головної світлиці, де заставили для нього стіл.
—    «Вже минула свята пятнонька», сказав старий боярин, «і можна й поскоромитися».
Але князь мимо щирих припросин їв мало. Зате пив багато угорського вина — перший раз в життю пив так багато. І дивувався, що не почувається пяним.
Коли попращався і хотів їхати, боярин Чагрів приказав приготовити для нього віз. Але князь не пристав на те: не хотів на возі Чагрова викликати дивовижі в Галичі. Сів на свого коня і поїхав. Не приняв також синів Чагрова для товариства.
—    «Вже білий день», сказав, «нема небезпеки, що заблуджу».
Мимо того старий боярин післав синів, щоб оподалік їхали за ним.
Виїзджаючи з дворища Чагрових, чув якийсь прикрий тягар в мозку, що валив його з коня. Але держався, що мав сили. На половині своєї звичайної дороги зустрів бирича Яструба й обох прагматевтів матери зі сильним відділом своїх дружинників, зоружених від стіп до голови та з цілою гурмою собак.
Мовчки дав їм знак, щоб завертали. На чолі того відділу приїхав до замку з тяжкими думками. Мав вражіннє, що тепер скоро валитиметься на нього цілий ряд важких подій.


ЯК ОБІЙМАЄ ПРИСТРАСТЬ

Глава четверта, котра пояснює стан душі князя по відкритю його тайни і пове-деннє молодої княгині; оповідає, чому князь перестав їздити до Чагрова і коли знов почав їздити і як тоді молода його жінка пішла на скаргу до владики Косьми й ігумена Данила та які проповіди виголосили вони на саме Різдво Христове і що з того вийшло.
Шуміло і крутилося в голові князеви Ярославу, коли на замковім лодвірю зсідав з коня. Неспана ніч, вражіння і потрясення, пережиті протягом доби, невеселі думки про те, що зробить жінка, як довідається про все, а також випите вино, що вже починало ділати — відбивалося на його чуткім організмі так, що виглядав, як хорий. З усіх сил держався, щоби не показати, що з ним діється.    
Начальник замкової сторожі повідомив його, що приїхало привітне посольство від чернигівського князя Святослава Ольговича, про що князеви оповів уже докладно бирич Яструб.
—    «Знаю!» відповів князь. «Приказати мому стольникови, щоб гостив їх достойно!»
Ноги під ним вгиналися.
—    «Князь хорий!» сказав один дружинник зі замкової сторожі до другого.
—    «Хто сам їздить по-ночі, шукає немочі», відповів другий.
Ярослав по можности скоро пішов до свого терему. На подвірях замку снувалися чернигівські бояри і побачивши князя, кланялися йому в пояс. Бачив якесь заінтересуваннє чимсь в усіх.
Ледви дійшов до своєї кімнати. Здавалося йому, що долівка коли-бається під ногами, що цілий терем хитається. Якісь відривки думок, як олово тяжкі, ходили безладно по мозку. Настася, Київ, пляни, смерди і закупи, Дунай і Чорне Море, жінка і чернигівське посольство — все мішалося. Чад любови чи вино? подумав і в одежі поклався на ложе. Старий постельничий і молодий слуга князя почали його розбирати. Коли слуга вийшов, постельничий сказав до князя тихо:
—    «Сеї ночі — княгиня Ольга — повила...»
—    «Сина?» перервав нетерпеливо князь.
—    «Дочку...»
—    «Можеш вийти!»
Був хвилину немов пригноблений тим, опісля видалося йому воно байдужим.
—    «Хитрий той Яструб, що вже по дорозі не оповів мені про те», подумав. Почув якесь оправданнє в нутрі, що спроневірився жінці і з тою думкою заснув.
Пробудився, як сонце клонилося вже до заходу. Зібрався помалу, довго мився, довго сидів сам при своїм обіді чи вечері і на візваннє матері, щоби прийшов до неї, казав відповісти, що незібраний ще.
Вкінці пішов. Повідомила його, що прийшла на світ третя з ряду донечка і просила піти до жінки.
—    «За ніщо в світі не піду тепер! Не можу! Скажіть їй, що я що йно вернув з дороги. Може завтра».
Не налягала.
Вийшов до саду. Починали дзвонити під неділю. Погода була чудова і черствим холодом тягнуло від Дністра. Але та чудова погода разила його. Що иншого там, під Чагровом. Як же далека видавалася йому тепер дорога туди. За огорожею саду хтось співав. Якийсь молодий голос. Князь підійшов туди і слухав. Голос співав:
«Чагір хаща, чагір хаща, чия дівка краща, краща? чи боярська доч Чагрівна, чи княгиня Руриківна?...
Задеревів зі здивування.'Але слухав дальше:
Через греблю, через став! чого хотів, те дістав,
Коли дістав, то держи,
- За другими не біжи!»
Князь постановив не звертати уваги на такі приспівки. Досить довго ходив у задумі по своїх садах.
А сонце заходило червоно, як колись під Теребовлею, де не був вже від десятьох літ. Останні проміні його, мов золоті списи Дажбога, впивалися в широку ленту Дністра і кровавили її ген далеко, як оком сягнути. Багряна кров з ріки немов розливалася по темніючих полях і лісах, по княжих садах і теремах і по копулах і вежах церков. Мав неясне вражіннє, як би заповідалася битва, цілий ряд довгих, завзятих битв, з якимсь невідомим а сильним неприятелем, зовсім иншого рода, як мав їх дотепер.
А дзвони всіх галицьких церков дзвонили як ошалілі, аж заливалися. Князеви видалося, що найбільш проразливо дзвонить монастирська дзвіниця і що вона приглушує хвилями навіть поважне граннє дзвонів соборної церкви Пресвятої Богородиці.
Вкінці затихли. Тільки в повітрю дрожав ще їх гомін і ставав щораз тихіщий і тихіщий. Немов доходив з далека. Десь з чагрівських лісів.
—    «Що робить моя Настася?» подумав і почув пустку без неї. Одна-одинока думка була в нім жива: та, що говорила йому про Настасю. А всі инші мертві і зівялі. Нахилився до цвітів, шукаючи за чебриком і не знаходив його. З великих зільників заглядали йому в очі якісь великі, жовті, як заздрість і тверді як недоля, осінні квітки.
А кругом його терему і в нім самім і в цілім городі і ген поза ним по дворищах бояр йшла о тій порі Заздрість. І оповідала шепотом про щастє Чагрових і про любов князя з молодою Настасею. І доходила скрізь. До світлиць батьків, до кімнат материй, до ліжок дівочих, до священичих домів, до єпископського двору. На хвилю спинилася перед зачиненою брамою монастиря св. Івана, але й там дійшов її шепіт в неділю рано, як дверник-монах отвирав двері старій міщанці Дмитрисі, що принесла свічки до церкви св. Івана і двом бояринам, що прийшли до сповіди. Спинилася одначе перед ложем поліжкиці, княгині Ольги, хоч і матір князя і вся служба в замку знала вже як найдокладнійше «про все, що було».
Весь Галич аж шумів від найбільш дивоглядних сплетень про князя і Настасю, про її пірваннє княжими дружинниками, про вивезеннє на Волинь і т. и. Багато присягалося, що на власні очі бачили сильний відділ княжої дружини під проводом самого князя, що віз Настасю на золотім возі, закритім шовками.
Від коли Галич став столицею, не було ще в нім такої дивовижі. Нарід битком заповнив церкву, а в монастирській церкві св. Івана люди аж мліли з натовпу: всі були цікаві почути проповіди строгого ігумена Данила, що гостро картав переступства законів церкви. Але на велике розчаруваннє міщанства й особливо бояр, що мали дорослих дочок, богослуження по всіх церквах відбулися як звичайно.
— «Нехай но тільки довідається про все княгиня Ольга», потішалися всі жадні дивовижі."
Князь вислухав служби божої в церкві св. Спаса і приняв опісля черкигівське посольство.
Від нікого ні слова не почув про Настасю. Звернуло тілько його увагу те, що тепер його якось цікавіше оглядають.
Свіжа заздрість і старий жаль що йно розвивалися і спліталися до купи під високим замком молодого князя на Галичі.
В понеділок князь переміг себе і пішов до кімнати жінки. Посидів у неї при ложу, сказав навіть кілька прихильних слів і просив, показати собі немовлятко, хоч не мав найменшої охоти бачити його. Княгиня Ольга очевидно не знала ще про нічо, бо приняла мужа навіть привіт-нійше, чим звичайно.
Вийшовши, відігхнув. Настася не сходила з думки. Не міг взятися до ніякої роботи. Приказав осідлати коня і виїхав. Щось тягнуло його до Чагрова і рівночасно відпихало відтам в противну сторону. З усіх сторін бачив, як дивляться всі, куди він поїде. Не поїхав до Чагрова, не перевіз ся навіть на другий беріг Дністра, тільки поїхав здовж правого берега, в низ, лугами.
Погода, та вічна погода, тяжіла йому як камінь. Коли вона скінчиться вкінці? Коли ті дощі зачнуть падати? Може бодай тоді сяду спокійно в своїй кімнаті і займуся чимсь. Дуже боявся повороту того стану душі, в якім був, заки полюбив Настасю, хоч знав, що той стан не поверне вже, не може повернути. В мертвій пустці, яка колись окружала його, була вже оаза щастя, з живучим жерелом, зі споминами, солодкими як дактилі, що їх привозять єлинські купці з Византії.
Почав числити ті ясні, весняні дні свого щастя, що зацвило йому серед осені. Було їх всего рівно чотирнайцять.
Перший раз почислив їх — і здивувався, що тревали так коротко, як одна хвиля, як один поцілуй, а прецінь мав вражіннє, що пережив щось великого як вічність.
Почував себе давним, дуже давним, старшим від — батька свого, що так недавно помер. Немов би бачив, як бояри зносять з високого терему в срібній домовині тіло його батька і кладуть на велику, чорну колесницю, за якою стоїть його матір, а перед нею мигтить в останнє пахучий огонь з кедрини, посиланий васильком і маруною. Був свідомий того, що переходить передсінок якоїсь невідомої досі будівлі: бо пора-жаючо ясно бачив минувшість аж до таких подробиць, яких передтим не запримітив, хоч дивився на них. І так пригадав собі, що коли матір вийшла по похороні батька з церкви, то перед нею несли вже тільки золотий знак Комненів, який перед тим несли за нею.
Бачив також, що пережив верх щастя в своїм життю — тих чотирнайцять хвиль в лісі під Чагровом.
Нараз із жахом побачив, що віддалюється від Чагрова, від того місця, де було йому найліпше на землі і їде з бігом Дністра, все в діл і в діл, немов до гробу. По мозку шибнула йому думка, що його любов зацвіла — в осені! Пригадалася йому народня повірка, що коли серед осені зацвітуть вдруге дерева, то се віщує нещасливі, страшні події. Забобонний страх, якого передтим не зазнав, потряс ним. Напрасно завернув коня і летів назад, в противну сторону. Жах, який відчув в тій хвилі, був такий великий, що ціле життє не міг позбутися моторошного вражіння, яке мав, їдучи в діл більшої ріки.
Вїхав в улиці Галича і просто заїхав перед склади Нікона. Переляканий купець вийшов, кланяючися до землі. Князь увійшов до його складу і приказав запровадити себе до окремої кімнати та принести там найдорожчі матерії й жіночі прикраси. Вибрав багато, приказав спакувати й відвезти до Чагрова, а на замок прийти по заплату.
—    «Віддаш усе те Настасі Чагрівній! Знаєш?»
—    «Знаю, знаю!» вигикав все ще переляканий купець.
—    «А памятай, що тяжко відповіш зате, як би хтонебудь довідався, від кого сі дарунки». І вийшов.
Нікон мав такий вираз лиця, як би волів взагалі не зискати навіть такого клієнта, ніж мати таке припорученнє.
Приїхавши на замок, пішов просто до кімнати жінки. Представляв собі, що йде до — Настасі і тішився тим самообманом аж до дверий кімнати своєї подруги. Від тоді що днини заходив до неї; лек-шало на душі від того самодурства. Дощі почали падати, довгі, осінні дощі, а князь постійно ходив до кімнати жінки, хоч коротко у неї сидів. Княгиня скоро приходила до здоровля. А в теремі і в городі помалу притихали сплетні.
Минув місяць, а князь ні разу не скермував коня в напрямі до Чагрова. Він мав свою Настасю в душі і в теремі. Від Чагрова щось відпихало його, якась дивна, таємнича сила, яку теперішні, учені люди називають забобоном, усміхаючися на доказ своєї висшости над тими, що вірять в прочуттє, в сни, і в инші забобони.
Князь дальше пильно відвідував жінку і навіть зживався з тими відвідинами, привикав до них. Раз увійшов до кімнати Ольги й побачив її — всю в слезах. На перший погляд пізнав, що жінка — знає вже його тайну. Він з дня на день очікував тої прикрої хвилі і се було одною з пружин, що тягнули його розбиту, хору душу до кімнати Ольги. Він боявся тої хвилі, боявся ще більше, чим їздй до Чагрова.
Станув, як вкопаний, хоч добре був приготований на се, що та хвиля наступить і що дня дивувався, що не наступає ще. Сподівався вибуху жінки й ошибся основно.
Княгиня спокійно дивилася на своє немовлятко, немов би говорила до нього: «Тебе не любить ніхто, крім матери...» А до мужа усміхалася крізь сльози, на силу, дуже на силу. І була навіть гарна в тій боротьбі зі собою. Несподівано гарна.
Князь опанував здивуваннє і запитав мягким голосом:
—    «Ти хора?»
—    «Ні, ні зовсім ні!» відповіла живо.
В тій хвилі мав певність, що вона була недавно зі скаргою у матері його, що плакала перед нею, що плакали обі, хоч з инших причин і що його розумна матір, єлинська царівна, давала якісь ради невістці. Перший раз від довгих літ відчув знов прихильність жінки, подібну як тоді, коли їхав в свій перший похід.
Але та прихильність була якась инакша, якась глибока, як про-пасть в Бескиді, з якої віяв жах перед утратою мужа. Лишився на ніч у неї і був до рана. Весь час мав таке вражіннє, як би він лежав без серця, яке мала та друга, молодша і ніжнійша — і без думок, бо вони були в Чагрові, крім незначних, болючих відривків їх. А ся, його подруга, всіми силами хотіла задержати бодай його, без серця, без думок.
Дивну і страшну боротьбу їх о себе відчував всіми нервами і — жаль йому було Ольги, дуже жаль — перший раз жаль, від коли побралися. І був дуже ніжний для неї. В білім і чистім ложі її представляв собі золоте листє яворів над жерелом у Чагрівськім лісі; сльози радости чи смутку Ольги ділали на нього як журчаннє жерельної води, при якій пережив своє найвисше щастє.
А княгиня Ольга також обманювала себе, казала собі в думці, що «нічого, нічого» не сталося з її мужем, що навіть більше їй дорогий, як був колинебудь перед тим.
Як вийшов з кімнати Ольги, падав перший сніг. Чистий, як постіль Ольги і холодний, як думки про неї, а ніжний, як мрії — про Настасю.
Почув проймаючу студінь і дрож на вид того першого снігу, хоч тепло був одітий. Пішов до своєї кімнати, де горів ясний огонь зі сухих полін кедрини й живичної смеречини. Погрівся коло нього і поснідав при нім. Але чув, що хоч з верха тепло йому, то нестерпима студінь іде з нутра, зі самоти його. Пішов до матери, але й тут не знайшов того, що шукав.
І вийшов.
Казав без ніякого заміру осідлати коня і не оглядаючися, почвалав до перевозу на мутнім широко розлитім Дністрі. Вискочив конем на беріг і пігнав розмоклими полями до свого ліса. Сніг падав з дощем; було вже коло полудня. Гнав так, аж зіпрів. І почув, як оживає в нім його серце і як широко пружиться грудь і як немов у горячім блеску літнього сонця розцвітають наново його великі пляни. Чув, що се можливе тільки на сій дорозі — до коханої женщини! І чувся на віки звязаним з нею.
Приїхав на «свою» поляну. Сам не знав, як тут знайшовся. Дерева кругом неї стояли нагі як трупи, обгризені стадами чорної галичі, тай плакали рясними слезами, що за кождим подувом вітру падали міліонами з їх голого віття. Калюжі стояли там, де колись ходила ніжна стопа Настасі, і голодні круки перелітали з криком над місцем, де ще так недавно гомонів радісний щебет Настасі, що тішилася його дарунками, все одно, чи се були перли й дорогі коралі, або оксамит і жемчуг, чи червонаво-синявий міцний цвіт чебрика, чи велика китиця зі золотого пальчастого листя яворів, в якім укрив для неї чорні ягідки вурдовини. Бо вона тішилася ним!.. На землі гнили останки волокон упавшого давно листя, і воняло гробом і гнилизною. А пустка віяла така, що не припускав, аби його гарна земля могла денебудь бути аж така понура.
Плакало серце...
Глянув у напрямі жерела. Далеко видно було нагі пні дерев у безлистім лісі. Поїхав своїм заболоченим і мокрим як сам конем. А з на-гого гиля дерев падали на нього міліони зимних каплин, змішаних зі струями студеного дощу, що саме пустився. Те місце кругом видавалося йому якесь чуже, ледви пізнавав його. Тільки його стежечка до «жерела Настасі» немов говорила до нього: «То я, то я!»
Доїхав і станув збентежений: кругом жерела стояла велика вода. Тільки зі сугорба на боці падала до неї з клекотом чистенька жила водиці з «жерела Настасі». Кругом було пусто, страшно пусто — як у душі князя... Йому здавалося, що і його тут нема, що він уже не існує, помер... Не памятаючи себе, зіскочив з коня і руками шукав по розмоклій землі — слідів Настасі...
Не міг тут довго видержати й поїхав дальше, ген, до потічка, над якого берегом укривав Настасю памятної ночі. Ледви знайшов те місце. Якеж воно було сумне! Брудна струя води лилася потоком і йшла «впереверти», як пристрасть. Занесене було те місце, де випростувана й горда стояла мала Настася в світлі смолоскипів і де випав йому меч з руки.
— «Якаж сумна та земля!» подумав князь у хорій душі своїй. «І така вона вся: від Попраду до гирл дунайських! А найсумнійша десь на мочарах і кругом склистих озер в лісах Погорини»...
Почув сить землі й сказав собі: «Неправду говорив батько! Не хочу більше землі, бо мені вистарчить її тілько, кілько на домовину треба, а моїм трьом дочкам лишу тілько, що все ще будуть забігати коло них усі князі кругом»...
Зломаний і розбитий вертав до замку. Але не вступив до дворища Чагрових. Якась дивно тверда гордість піднималася в нім проти того, получена з несміливістю. І ще якась неясна сила відпихала його від тої родини, в якій зацвіла для нього дивна квітка щастя і горя. Не помагало нічого те, що говорив собі: «Вступи! Любов не знає, що то гордість або упокореннє!» Але тоді відзивалася в нім несмілість. «Прийду в той тихий дім і що там скажу? Чого я прийшов?» — Прикликував на поміч гордість. Але вона знов зростала надмірно. І таки не міг рішитися, піти.
І сю ніч перебув в Ольги. Лежав на її ложі, як лежить лист, скинений з дерева: сумний і без життя. Як чув биттє її серця біля себе, то здавалося йому, що сего слухає не він, а инший мужчина, якийсь чужий йому і навіть незнакомий.
Минали дні за днями, а князь не виїздив з терему. Замерзла земля й упали великі сніги. Князь виїхав на лови в Карпати.
Сим разом приємно йому було віддалятися від Чагрова, що був і остав осередком його думок. А з Чагрова не приходили ніякі вісти; бодай до нього не доходили. Не бачив також нікого з Чагрових.
—    «Не треба пхатися князеви на очі», пригадалися йому слова Настасі, які вона чула від брата Бориса. «А може того Чагрова вже зовсім нема?» подумав князь у хорій душі своїй. І відчув на ту думку проникливий біль в мозку, що переходив все його тіло. «Що варта без нього вся земля моя від ляцької границі аж по Чорне Море?»
Та вкінці прийшла з Чагрова вістка. Ярослав ніколи не міг собі пригадати, як вона оббилася йому об уши. Памятав тільки, як вона звучала: була кимсь до когось висказана шепотом, може службою на коридорі перед дверми його кімнати, може в складі Нікона, де заходив вибирати дарунки для Ольги й дітий, бо зближалися Різдвяні свята. Складалася з трьох коротеньких слів:
—    «Знаєш? Настася хора»...
Ся вістка про хоробу Настасі оздоровила його з душевного розбиття й задуми. Наперед мов товченого леду всипала йому в жили, потому мов огнем і приском обсипала. Почув якийсь небувалий приплив енергії, як тоді під Теребовлею, коли йому грозило, що втратить праве крило своїх військ. Тільки сей приплив сил був якийсь більший і тугіший, більш особистий і напрасний.
Спамятався на добре аж у конюшні, де приказав вибрати дві найліпші пари коний і заложити до своїх саний. Опісля завізвав до себе свого лікаря й лікаря матери, взяв невеличкий відділ кіїнних дружинників і — виїхав.
Сам повозив кіньми, не оглядаючись на ніщо. Мав вражіннє, що скоро наближається до тучі. Твердим, визиваючим поглядом подивився на небо. Але воно стояло над Галичем чисте й синє; лиш повітрє іскрилося від морозу.
Пігнав гостинцем до Чагрова.
Було то рівно в тиждень перед навечерєм Христового Різдва.
Сим разом далеко скорше довідалася княгиня Ольга про поїздку мужа. Може тому, що він зовсім ясно, немов офіціяльно їздив до Чагрова, може ізза передсвяточного руху, а може ще й тому, що зараз по повороті на замок вислав князь у великі ліси за Дністром майстрів і робітників, щоби звозили дерево на будову терему, який мав станути на середині дороги князя між Галичем і Чагровом!
—    «Очарувала князя»...
То була тема нового поговору про князя і Настасю.
Княгиня Ольга, довідавшися про все, довго сиділа у матері князя. Вийшовши від матері, була знов спокійна й привітна, хоч князь уже не показувався у неї. Аж коли на Свят-вечір князь даючи дарунок найстаршій донечці, несміло подав дарунок і своїй подрузі, вона не стерпіла й вибухла голосним плачем. Плачучи вийшла до своєї кімнати. До вечері не прийшла.
А князь по сумній вечері з матірю виїхав на Свят-вечір до Чагрова. їхав отверто, дорогою, в окруженню дружинників. Дивився на синє небо, засіяне зорями і пригадав собі Христове Різдво з діточих літ своїх. І тепер їхав безжурно, як дитина, до своєї Настасі.
Велика світлиця в дворищі Чагрових, споряджена з грубих дубових бервен, зі задимленим сволоком величезних розмірів, аж сияла від грубих, жовтих як золото, воскових свіч. Тисовий стіл у ній накритий був ясно-рожевою, чистою скатертю в листкові узори, під якою вистелено пахучим сіном. На середині скатерті пишалися білі колачі, а кругом уставлені ще були миси. Заставляли саме другий раз вечерю, бо перед хвилею прибули нові гості. Все було на зразок столової застави в княжій їдальні, тільки все з дерева. Тут, при сім столі сідав колись постійно на почеснім місці покійний воєвода Халдієвич, а біля нього молодий варяжський полководець Руальд.
На дубовій долівці, вистеленій пшеничним дідухом, бавилися горіхами з ліщини діточки найстаршого сина боярина Чагрова, а матір напоминала їх, що на Свят-вечір горішків не вільно товчи, ні зубками кусати, бо цілий рік кури не неслиб яєць. Весело й гамірно було в світлиці. Весело бавилася з дітьми Настася Чагрівна. На своїм давнім місці сидів полководець Руальд, занятий розмовою з Борисом. Він вже добре говорив по нашому, й оженився зі сестрою жінки Бориса, зараз по відкриттю князя з Настасею. Тепер ще час до часу кидав оком на свою першу любку, що пильно слідила молода Руальдова подруга.
Що йно скінчилася вечера і перший раз заколядували, як на под-вірю дворища Чагрових запорскали коні княжих дружинників, і до кімнати вбіг збентежений слуга, кажучи:
—    «Приїхав князь а з ним зо трийцять дружинників!»
Настася змінилася на лиці, як тоді, на сонцем залитій поляні, коли князь сказав їй, що вона гарна, і засунулася ще більше між дітий. Може тому, що гарно їй було між ними, бо сама виглядала невинно як дитя, не знаючи, що вже почала сина...
Всі повставали, ще заки князь Ярослав увійшов до хати. Князь увійшов з начальником своєї сторожі й звернувся мимохіть наперед до Настасі, як би в світлиці не було більше нікого крім неї. Але спамятав-шися, привитався з господарями дому й відповівши на поклони всім зібраним, засів на першім місці й посадив біля себе Настасю.
Щасливий був біля неї. Цілий світ не обходив його. Весело говорив і навіть, мов господар дому, кидав кутею в стелю. Пізно в ніч гомонів дім Чагрових, в якім було двоє дійсно щасливих людий.
І пізно в ніч плакала тихо княгиня Ольга в пустій кімнаті своїй. Сим разом не могла втихомирити її матір Ярослава, хоч прийшла до неї... Не на її прихід ждала вона.
Не діждалася.
Довго змагалася зі собою. Вкінці зломала в собі свою жіночу гордість, умила заплакане личко, перебралася і засоромлена пішла темними коридорами до — спальної кімнати мужа.
Тихо як кітка перекрадалася попри дрімаючого дружинника, що стояв на сторожі на вступі до коридорів тої части терему, де був приміщений жіночник.
Відітхнула, перейшовши так, що не запримітив її. Не хотіла, щоби хтонебудь бачив пониженнє княгині, хоч би перед мужем.
Перед дверми спальної кімнати мужа задержалася на хвилю, бо серце товклося в ній так, що трохи не впала.
Застукала несміло.
Ніхто не відповів. Постояла ще хвилину з ковтаючим серцем, запертим віддихом і зарумянілим від сорому лицем і рішилася — перепросити мужа за прикрість на Свят-вечір, заподіяну при столі, при всіх...
Легко натиснула двері, щоб не звернути уваги сторожі, яка стояла при вході на поверх, і увійшла. В кімнаті було тепло і тихо, дуже тихо. Дотліваючий жар огнища кидав лагідне темно-червоне світло на біле ложе князя. Воно було неткнене сеї ночі...
В спальній кімнаті мужа не було нікого...
Станула як задеревіла з болі і від сорому. Стояла довго, мов непритомна, аж поки одна думка, що йшла немов від жару огнища, не перейшла по її зболілім мозку.
—    «Ах», сказала собі тихо в думці, «то стара княгиня для того приходила, щоб син її мав час, забратися, куди йому дорога!»...
І ненависть до свекрухи затлілася в душі її. Вийшла, так сильно замикаючи двері спальної кімнати мужа, що вони аж відскочили. Йшла просто на сторожу, що стояла при вході на поверх.
—    «Запровадити мене до начальника замкової сторожі!» приказала твердо.
Дружинник, бачучи перед собою жінку князя, низько склонився і мовчки виконував приказ. А княгиня йшла за ним, до львиці подібна.
Зійшла на долину, де при головних дверях почула:
—    «Хто йде?»
Не відповіла нічого, тільки йшла. Сторожа пізнала її, спустила вниз оруже й перепустила княгиню. Вийшла за провідником своїм на замкове подвірє і дальше йшла з незакритою головою, хоч падав сніг.
У сторожевій гридниці терему, що знаходилася напроти головного входу до кімнат князя, спали покотом дружинники на долівці, застеленій дідухом. Тільки один не спав. Він на вид княгині побудив всіх, і вони зараз позривалися.
—    «Припровадити тут начальника сторожі!» приказала гостро.
Метнулися по нього до сусідної кімнати. Начальника не було.
Але прийшов якийсь сотник, що заступав його.
—    «Чи князь є в теремі?» запитала.
—    «He-знаю»... відповів змішаний сотник, низько вклонившися.
—    «Хтож має знати се?!» сказала так гостро, як би ножем тяла. Сотник збентежився ще більше й відповів по хвилі:
—    «Князь поїхав!»...
—    «Сам?!»
—    «Взяв трийцять кінних дружинників».
—    «Куди поїхав?!»
Збентежений сотник відзискав тимчасом притомність і відповів вже спокійніше:
—    «Не знаю... Не говорив мені князь»... поправився. Але його очі блестіли так, що вона не сумнівалася в те, що говорило їй серце. Знала, куди поїхав муж!
—    «Збудити моїх дружинників, але тільки Суздальців і приказати їм, щоб зараз зібралися торжественно, як до церкви!»
—    «А котрі коні прикаже Ваша ясність закладати до церкви?» запитав сотник.
—    «Не треба ніяких!»
Гордо випрямилася й вертала туди, куди прийшла.
А як вийшла на поверх і побачила вузку смугу світла зі спальної кімнати мужа, ноги під нею задрожали і слези тиснулися до очий. Чула, що не дійде до жіночника, а впаде по дорозі.
З гіркою прикрістю увійшла до спальної кімнати мужа, упала на ложе і залила його слезами. Плакала, аж заходилася.
Як виплакалася, встала. Жар огнища перестав уже тліти і заходив попелом. А в душі княгині розтлівався саме такий великий гнів на мужа, що аж поганив гарне її личко.
Перейшла до жіночника, збудила свою зосту і дві молодші дами свого двору та припоручила їм збиратися. Приказала службі приготовити огонь з кедрини тай пішла до своїх кімнат убиратися. Взяла чорну, жалібну одіж, як вдовиця й ке прибралася в ні одну прикрасу, даровану мужем.
Ще не свитало, як вийшла пішки з терему; не хотіла вжити і коний свого мужа. Вийшла зі своєю зостою і двома дамами двору та з двома десятками суздальських дружинників. І перед нею несли на золотім, що року на Різдво свяченім підносі, символ княгині: пахучий огонь з кедрини, посиланий васильком і маруною.
По темніючих ще вулицях і площах Галича снувалися люди в храмних одягах: спішили до церков на Всеночне. Вони з почестю розступалися перед святим огнем княгині і ставали опісля гуртками, здивувані, що молода княгиня йде пішки і без мужа.
А княгиня Ольга йшла просто до дворища єпископа Косьми.
Довго сиділа там. Опісля пішла дальше пішки аж до далекого монастиря св. Іоана, до келії старого ігумена Данила... Невдовзі приїхав там і владика Косьма.
Того Різдва довго дзвонили дзвони монастирської церкви св. Іоана і церкви Рождества Христового тай пізно зачалася торжественна Служба Божа в тих церквах.
Князь Ярослав приїхав до Галича так пізно, що не міг уже бути в ніякій церкві на Всеночнім і ледви на час прийшов на головну Службу Божу до церкви Рождества Христова. Довідавшися, що княгиня ще досвіта без нього пішла до монастирської церкви св. Іоана, а не як що року до церкви Рождества, насупився трохи, але не сказав нічого і не післав по неї. З матірю і найстаршою дФнечкою удався до церкви Христового Різдва.
Правив, як що ранку, владика Косьма, що через три дні Різдвяних Свят правив тут, а не в катедральній церкві Пресвятої Богородиці. Думки князя не були тут, тільки в малій, деревляній церковці в Чагрові. Мрів. Троха бентежило його те, що княгиня вже отверто показала перед цілим городом, яке між ними пожиттє.
Втім звернуло його увагу те, що владика Косьма вийшов на проповідницю, хоч на Різдво не мав ніколи проповіди.
Якимсь неприродно сильним голосом розпочав єпископ свою проповідь, немов би спішився:
— «Во імя Отца і Сина і Св. Духа, Амінь. Зі святої Родини вийшло спасенне міра й очищеннє людського роду! І в день Різдва Ісуса, заки засядете з родинами своїми споживати дари Божі, помоліться щиро в душах і. серцях ваших і очистіть їх! А найперше зробіть се ви,— мужі і батьки родин! Бо установлена самим Богом свята звязь родини вже при сотворенню світа! Во дни они рече Господь Бог: Не добре бути человіку єдиному: сотворим єму помощника на земли... І наложи Бог ізступленіє на Адама і успе. І вся єдино от ребр єго й ісполни плотію вмісто єго. І созда Господь Бог ребро, єже взя от Адама, в жену і приведе ю ко Адаму»...
Князь відразу звязав у думці неприсутність своєї жінки зі сею незвичайною проповідю, тим більше, що очі всіх присутних, з виїмкою матери, звернулися на нього. Навіть мала донечка, бачучи, як ціла церков зглядається на її батька, також видивилася на нього.
Князеви кров вдарила до голови, гнів і обуреннє заволоділо ним. Того не сподівався по владиці.
—    «На щож позволяє собі десь тепер той старий монах, коли сей розважний, образований чоловік, важиться мені в очі щось подібного говорити», подумав князь.
Хотів зараз вийти з церкви і видати приказ, увязнити єпископа. Але матір, догадуючися, що діється в нім, благаючим поглядом подивилася на нього. Ярослав успокоївся в своїм першім схвилюванню і слухав дальше, хоч чоло горіло його під княжим колпаком і хоч як огні палили вліплені в нього очі багатьох людий.
Епископ говорив оглядно, ні словечком не зачіпаючи ні його, ні Настасі. Але очевидно ціла церков знала, до кого відноситься та проповідь.
Перемагаючи себе, видержав князь до кінця богослуження і ні словечка не сказав про се по дорозі до матері.
Вернувши на замок, завізвав до себе бирича Яструба.
—    «Чи ти, або хто з твоїх людий був у церкві св. Іоана?»
—    «Я сам був, бо пішов за княгинею».
—    «Чи княгиня була перед богослуженнєм у ігумена Данила?»
—    «Була. А передтим ще була у владики і владика приїздив зараз до монастиря і говорив з ігуменом».
—    «Чи ігумен мав проповідь?»
—    «Мав».
—    «Що говорив?»
Яструб оглянувся по кімнаті князя і взявши зі стола св. Письмо, подав його князеви та попросив, знайти йому книгу пророка Ісаії. Князь скоро отворив йому на бажанім місці. Бирич зачеркуючи нігтем «відси — доти», сказав:
—    «Тими словами розпочав проповідь»...
Князь почав читати з середини показаного уступу і читав скоро. Мінився на лиці. Читав зразу в думці, потому півголосом, аж пропускаючи з поспіху слова і цілі речення:
...«Сія глаголет Господь: Понеже вознесошася дщери Сіони і ходи-ша високою виєю і помизанієм очес і ступанієм ног, купно ризи вле-кущія і ногами купно іграющія; і смирит Господь начальния дщери Сіона і откриєт срамоту іх і отимет славу риз іх і вплетені я златая і трезни ризния і луници гривенния і срачици тонкія і обручі і перстні і мониста і сапястія і художния усерязи і багряници і утвар храмную!..
І син твой добрійший, єгоже любиши, мечем падет і кріпциї ваші мечем падут!.. І восплачутся хранилища утварей ваших і остане-ши ся єдина і о землю ударена будеш!»...
Відітхнув і читав дальше від початку:
—    «Се ^Владика Господь Саваот отимет от Ієрусалима і от Юдеї кріпкаго і кріпкую, кріпость хліба і кріпость води, ісполина кріпкаго і человіка ратника і судию і пророка і смотреливаго начальника і дивнаго совітника і премудраго архітектона. І поставлю юноші князи іх і ругателі господствовати будут!.. Яко оставлен-бисть Ієру-салим, і Юдея паде і язик іх, яко з беззаконієм не покоряться Госпо-деви! Сего ради нині смири ся глава іх і стид лица іх противу ста ім. Гріх же свой яко содомскій возвістиша і явиша горе душі іх, зане умислиша совіт лукавий на себе самих* рекше: свяжем праведнаго, яко непотребен нам єсть!.. Горе беззаконному! Лукавая бо приключат-ся єму по ділам єго!»...
В очах йому затьмилося.
—    «Досить!» крикнув. «Більше не хочу чути про того божевільного, що бунтує в святині, яку будував мій батько і прикрашував я!.. Звяжем ми «праведника» того, яко непотребен нам єсть!.. Але наперед завізви тут зараз начальника сторожі, обох варяжських полководців та начальників наємних Берендіїв, Половців і Торків!.. А тимчасом заграти на трівогу — поки що для замку!»
Князь не посідався з гніву. Закликав службу та почав скидати зі себе храмну одіж і надягати кольчугу. Раз-ураз повторяв лише:
—    «Безсоромні крамольники! Заговірники!»
Ще ніхто не бачив князя в такім розяренню.
З вікон сторожевої гридниці заграли алярмові роги.
В кімнату князя вступив начальник сторожі, боярин Микита Боринич, молодший брат «медведя» і рівно як він тяжко думаючий, але добрий воїн. Князь крикнув до нього:
—    «Затрівожити в укріпленнях за городом — знаками і гонцями — всі відділи Варягів, Берендіїв і Торків! Хто держить від рана замкову сторожу?!»
—    «Третя сотня Веремундового полку! Наші святкують».
—    «Добре! Всіх, що мають службу, під оруже! Можеш вийти!»
До кімнати вступив задиханий полководець Веремунд і молодий
начальник Торків. Старий Варяг повідомив князя, що Руальд в Чагро-ві і що післав по нього, а инші вже йдуть.
—    «Заки прийде Руальд, обіймеш команду над його полком і над усіми відділами Берендіїв, Торків і Половців! Три сотні Варягів пішлеш до Чагрова для оборони Настасі! Потому прорубаєш лід на Дністрі, на Лукві і Лімниці, а лишиш тільки обсаджені військом широкі переходи!.. Потому замкнеш церкви: Рождества Христового, Пресвятої Богородиці і Святого Іоана! Обсадиш дворище владики Косьми і монастир Студитів так, аби ніхто не вийшов ні прийшов, а крамольного монаха Данила, ігумена, увязниш і звяжеш і вкинеш тут у підземелля замкові!»...
Старий бувалець Веремунд, як усі в городі, знав уже, що сталося. Він запитав:
—    «Чи княгиня Ольга може вийти з монастиря? Вона ще там є».
—    «Нехай же там остане!»
Вийшли. Ярослав убирався дальше поспішно. До кімнати впровадили чотирьох начальників Берендіїв і Половців. Князь звернувся до них із словами:
—    «Зарядить, що треба, варяжський воєвода Веремунд! Відступи!»
Здалека долітало з ріжних сторін ізза города граннє рогів і труб на трівогу. То збиралися полки наємних чужинців. На замкових по-двірях дався чути на снігу проразливий скрипіт великих колес машин, неприготованих до того, щоб їх тепер рухати з місця. То стягали з замку тяжкі пороки, метавки, самостріли і пращі та везли на площі Галича. А князь убирався докладно, як до бою.
Вже мав виходити, як збуджена незвичайним рухом увійшла до кімнати княгиня-матір і запитала сина:
—    «Що се діється, мій сину? Чи хто йде ратию на Галич?»
—    «Так, я сам мушу йти війною на Галич! На саме Різдво Господнє! Бо не знаю, чи заговірники не приготовані вже докладно!»
—    «Які заговірники?»
—    «Моя власна жінка зробила заговір й устами владики тай божевільного ігумена взиває до бунту проти мене! Те, що говорив нині владика, ніщо в порівнянню з безсоромними «пророцтвами» Данила! Він з проповідниці грозив упадком Галичу, голодом і облогою народови, а мені і родови мому смертю від меча!»
Княгиня подумала хвилю й відповіла побожно:
—    «Від коли панує рід Володирлира Святого, з якого й ти походиш, не робила ще наша церков ні бунту, ні заговору проти його членів. Не робить певно й тепер. Ігумен говорив як старий аскет-загорілець і може подразнений показаним прилюдно терпіннєм Ольги. Досить булоб, вимогти на владиці, щоб переніс того старця десь до монастиря в Теребовлі або Звенигороді. А владика говорив оглядно, як пастир Христової церкви, до якої і князі належать... Не пізнаю тебе, мій сину! Деж давна розвага твоя? І що зарядив ти тепер? Адже ти сам підіймеш проти себе весь Галич!»...
Князеви з очий бухав огонь пристрасного гніву.
А в його нутрі відбувалася якась страшна й невмолимо болюча боротьба диких сил, що розшарпували його серце й грудь. Чув, що не вирветься з їх обнять, бо вони в нім, бо він становить їх. І якась дивна ненависть до всего бухала з нього, мов кров і пожежа зі здобутого города. А в очах, забіглих кровю, стояла перед ним вода, жадоба води, її шуму й студені.
Він важко віддихав, приходячи до себе й весь час майже не чув, що говорила матір.
Вслухувався в тупіт копит некованих коний, що починав долітати аж тут: то легка кіннота наємних Торків і Половців зближалася в розгоні до цитадельної церкви Пресвятої Богородиці.
З вікон терему видно було, як посувалися правим берегом Дністра з обох сторін в напрямі до замкової цитаделі піхотні відділи Варягів в блискучих панцир ях, у боєвім ладі. А зі замкової гори зісувалися дальше скрипучі і до потворности великі пороки, метавки, самостріли і пращі серед погейкування дружинників «в один гуж».
На подвірю затупотіло кілька коний, а за хвилю два биричі впровадили до кімнати варяжського сотника в панцирі й шоломі з великим двосічним мечем.
Він уклонився князеви і княгині тай повідомив князя, що Вере-мунд прислав його сказати, що все йде правильно, що часть злишних сил буде зараз зібрана кругом замку і що ігумена Данила увязниться і доставиться тут аж по обсаді площ і вулиць.
Вклонився і вийшов.
Побожна княгиня, почувши про приказ увязнення святого старця, видивилася на сина, мов би почула щось вправді дуже страшного але неможливого. В її очах малювався жах. Помалу піднесла праву руку і перехрестила сина, опісля себе. Не могла вимовити й слова.
Син почувся до повинности, витолкувати сей крок. Не міг якось сказати, що той монах болючо зачіпив його дразливе місце — прокляв сина, якого ще на світі нема! Але вкінці зважився і сказав.
Стара княгиня знала вже, що Настася при надії, а від византійсько-го лікаря довідалася, що велика перевага мужеського пола в родині Чагрових вказує на те, що більша є правдоподібність, що буде син, чим дочка.
Аж такого завзяття в нападі святого старця не сподівалася, бо і для неї був дорогий той внук, хоч і неправого ложа. Подумала ще тільки, що може князеви донесли неправду, але не сказала того, щоб не дразкити і так в найвисшім степені подразненого сина. Вона не знала, що він ще не зовсім показав їй глибину свого гніву: Ярослав не міг сказати матері, що ігумен Данило закинув його невинній Настасі, що вона належить до «іграющих купно ногами!»
Відчуваючи, що пристрасний гнів сина горячий як'жар і що тепер ніщо його не ослабить, тільки ще роздратує, мягко попращалася з ним і пішла до своїх кімнат. Сіла при вікні, що виходило на подвірє і ждала, тихо плачучи. Довго ждала. Чула, як на Дністрі, Лукві і Лімниці рубають лід варяжські полки, чула скорий тупіт кінноти і рівний та тяжкий похід піхоти і скрипіт потворних машин. Галич ще мовчав, хоч,— як говорила між собою перелякана, жіноча служба,— великі маси народу збиралися кругом церкви Пресвятої Богородиці, куди їм заступили дорогу сильні відділи Варягів.
Задзвонили на вечірню в церквах Галича; але не дзвонили три найважнійші церкви; якраз кругом них збиралися мовчки великі товпи народа, серед якого кружляли найдивнійші вісти. А кожда з них долітала до замку крізь кордони Варягів, одна дивнійша від другої. Від одної з них задрожала на цілім тілі побожна княгиня Евдокія.
Щож оповідала та вістка?
Вона оповідала, що в монастирі св. Іоана Варяги зарубали суздальських дружинників княгині Ольги, які на її приказ не хотіли зложити оружа й виволікають з келії звязаного ігумена Данила, що сивим волосом своїм замітає землю...
Дрож перейшла її як електрична струя. Вона упала на коліна і молилася горячо до Бога, молилася за сина і внука свого, за ігумена Данила і за Настасю Чагрівну, що принесла щастє її синови, бодай на короткий час.
Але не вислухав Бог ні одної молитви її.
Ще не передзвонили дзвони галицьких церков, як на замковім подвірю задудніли колеса колісниці і копита коний кінного відділу. Княгиня виглянула вікном: там з воза окруженого їздцями витягали високі скандинавські ратники старого ігумена Данила. Руки мав звяза-ні як до молитви, а біле волосе його і борода були в неладі.
Крикнула й упала зімлівши.
А по Галичі як полумінь летіла вістка про увязненнє святого старця Данила, і затрясся з обурення великий престольний город — затрясся в усіх дільницях своїх аж по Сокіл і Крил ос, по Бринь і Викторів, по Косину і Питрин, по Тяжів і Селець, по Чешибіси і багна Бистриці.
Надходила ніч і замкнули всі брами міста. Але за окопами й укріпленнями города збиралося темне як ніч хлопство і невольники бояр. По вулицях столиці літали як вихор кінні відділи Торків, Берендіїв, Половців і тяжко ступали заковані в панцирях Варяги.
А між тим ішла вже фурія ворохобні — в розхрістаній одежі, з огнем в очах, що страшно світив на снігом засипаних, людьми й військом залитих площах і вулицях столиці. Йшла і липала крівавими очима — на високий терем, на радну гридницю, на золотий стіл Ярослава.


В ДАЛЕКІЙ ДОРОЗІ

Глава пята, яка має на ціли пояснити суть ріжниці між князем і невольником, представити коротко переживання Мирослава в землі, де написано сильну книгу корон, і причину далеких походів ісповідників пророка і скоре завоюваннє ними великої й богатоі Індії, про яку знали вже наші старі билини, та причини тоі прудкости, яких власним умом доторкнувся Мирослав, що як невольник ішов зі своїм паном на завоюваннє Індії; пояснити страшний закон Корми і чотири головні межі пізнання людини і вісім стежок, що провадять до знищення людського терпіння як бачив їх індійський королевич Сідгатто; представити подругу Мирослава і смерть її і поворот Мирослава до рідної землі в 17-тім році блуканини.
Скоро йде навіть князь-ізгой, помалу йде невольник.
Бо власть, як любов, має тисяч очий і міць незглибиму. Се наймо-гутнійші сили людства, в таємничий спосіб звязані з собою, як нерозривне подруже. Одна викликає другу, як опікунку свою. А що тінь любови називається ненависть, а тінь власти жорстокість, то й вони вплетені в ту таємничу звязь.
Власть уродилася з любови.
Колись давно, в часах, про які не знає нічого оповісти найстарша літопись українського народу, один з забутих предків Ярослава одержав власть як вожд одного племени нашого народу, як представитель його сили в потребі.
В якій потребі?
Хто знає про се оповісти?
І та власть як дорогий клейнод переходила з покоління на поколінне. І хоч все глибше вкорінювалася в народ, і хоч як розгалузився рід Володимира Великого,— той старий клейнод любови світив кождому з його членів, навіть тим, що втікали в чужину.
І за ними йшли хоч би уривки народної любови, що виходить укрита з заулків душі,' як мрака з яруг. І тому — скоро йде навіть князь-ізгой.
Помалу йде невольник. ,
Він взагалі не посувається сам. Він власність свого пана. Бідні ви всі невольники, привязані до своїх панів, як вони не називалибся. Ви так помалу йдете колючими стежками свого життя...
В десятім році скитання дійшов Мирослав Крушина, запроданий в неволю член галицького посольства, в дику і непривітну, тверду, як його доля, пустиню Гедрозії.
Тут пізнав, що навіть пустині так ріжняться між собою, як людські долі. І жаль йому було пустинь Арабії, де перебував девять найкрасших літ свого життя, де пізнав велич Божу і красу людий та їх злобу.
А тепер ішов камяною пусткою Гедрозії, де денна спека переходила горяч арабської пустині, а нічний холод рівнався карпатській студіні. І ся пустиня також була безводна, хоч лучалися в ній нагальні зливи. Але брудні струї дощу, що бурливо летіли по камяній підставі щілинами, потрісканими від спеки, щезали так скоро, що навіть хлепта-юча язиком собака не могла заспокоїти спраги.
Зі зростаючим жалем згадував Мирослав країну, над якою посідала власть «читанка» пророка Магомета, а яку він за десять літ неволі зміряв вшир і вздовж своїми молодими ногами. Був у т. зв. «Щасливій Арабії» або країні Ємен, був у легендами озореній Сабі, відки давно-давно вийшли основники абісинського царства, був на пустинних височинах країн Недж і Гіджжас, що до потворности великими сходами спадають аж до филь Червоного моря і де кочують убогі бедуїни, свобідні мешканці пустині у вічній боротьбі між собою; навчився їх мандрівного способу життя в шатрах з волосіння і їх гарних пісень, що вихвалюють коний і героїв та пізнав їх стару віру, останки якої лишилися в народі й геть-геть по приняттю «святої читанки» пророка, званої «коран», що починається від слів:
«В імя Аллага, Милостивого, Милосердного!
«Хвала будь Господу, Пану світа, Милостивому, Милосердному,— Цареви в судний день! Тобі служимо, до Тебе о поміч кличемо! Веди нас правою стежкою, стежкою тих, яким Ти ласкавий, а не тих, на яких Ти гнівний і не блукаючих»...
Невідому путь і непевність осолоджувала йому тільки думка, що може дійде до таємничої христіянської держави Попа Івана. В її істну-ваннє вірили христіянські народи Европи через усе середновіче. І чим дужше напирав на них могаметанський меч, тим більше кріпшала їх віра в таємничу христіянську державу в глибині Азії, відки має прийти сила, яка побє невірних і освободить від них Святу Землю.
Мирослав належав до тої породи людий, що мають щастє в нещастю. В другім році неволі купив його від властителя купецької каравани один не старий ще шейх бедуїнів, Ібрагім бен Амру, що старався жити по приписам корану і наслідувати пророка.
Був то чоловік справедливий, добрий і загально поважаний. Він строго виповняв пять головних приписів ісляму: вірив, що є тільки один бог Аллаг, котрого пророком Магомет, мився і молився пять разів на день, лицем обернений до Мекки, постив від рана до ночі в місяці Рамазан, давав що року сорокову пайку всего майна свого на убогих та в місяці Зулгіджа ходив на прощу до святого каменя в Каабі.
Крім того виповняв по можности й инші приписи ісляму: здержувався від гри, вина й заборонених страв, був гостинний для подорожних і чужинців, добрий для невольників, слуг і жінок та все думав про участь у святій війні проти невірних, яку приписує 66-ий уступ осмої глави корану, кажучи:
...«Запалюй вірних до боротьби; і коли між вами буде хоч би двай-цять витревало-хоробрих, то переможуть дві сотні; а як таких буде між вами сто, то вони переможуть тисячу невірних»...
Шейх Ібрагім, що хотів совісно сповняти всі приписи корану, який наказує боротьбу з невірними і гостинність для чужинців, постановив собі, навернути молодого Мирослава. В тій ціли дав йому не тяжку службу і можність, познакомитися зі «святою читанкою» пророка та часто говорив з ним про релігійні справи, розпитуючи притім і про рідний край Мирослава, а розстаючися з ним, дорікав йому за «невірство» лиш лагідними словами сто девятої глави корану «про невірних», що зовсім не годилися зі зазивом до боротьби з ними!
«О, невірний! Я служу не тому, котрому ти служиш... Гобі твоя віра, а мені моя віра».
Мирослав, окружений від довгих літ ісповідниками ісляму, був би може вкінці приняв ту віру тим більше, що втратив усяку надію, колинебудь вернути до рідного краю,— як би не жидівські купці, з якими зустрічався в мандрівках свого пана по Арабії. Стрічав їх хоч і не в великім числі, але скрізь: і в оазах пустинь і в надморських місточках і навіть в горячій як пекло, неродючій, пустинній долині, де було святе місто ісляму, зване Бекка або Мекка. І скрізь вони молилися до свого бога, звернені лицем до Єрусалиму і скрізь у наве-черє свого саббату запалювали ясно горіючі свічі і при їх блеску згадували зруйновані мури єрусалимського храму.
Ті витревало засвічувані свічі і тут, в пустині, і в далекім Галичі, не давали йому забути про той Галич і раз-ураз пригадували йому рідну країну; були мов ясним лучником з нею. І пригадували йому ряд великих свіч зі жовтого як золото воску, що горіли перед царськими вратами в храмі Пресвятої Богородиці, де певно молилася за нього його матір зі слезами в очах.
І він очікував помочі-ратунку з далекого храму в Галичі, від Пресвятої Матери Ісуса, що знала материнський біль і розпуку. І ходив зі слезами в очах, як узрів святочні світла в шатрах купців гебрейських тай разом з ними звертав очі свої в напрямі на північний захід.
А перед очима його ставав тоді величній Галич в усім блеску своїм: виразно як образ фатаморгани зарисовувалися перед ним білі вапняні стіни Галича і форми склепінь його церков, що світили серед зелені і сипали іскри своїми золоченими копулами та немов горіли на верхах. Так добре бачив престольний город той між зеленю пахучих садів на залуквянській височині від Дністра — по Сокіл і Крилос, по Галицькі Ворота, по Бринь і Викторів, по Косину і Питрин і ще далі — по Тяжів і Сілець, по Чешибіси і багна Бистриці і ген за Лім-ницею висше Дністра.
Розвернувся перед ним Галич в окопах своїх, на верхах сугорбів, кругом малих і великих, близших і дальших укріплень з мурованими церквами, монастирями, дворищами бояр, міщанськими садибами й домами вільних смердів.
А там, на високій, стрімкій, подовгастій скелі піднимається могут-ний, княжий терем, окружений подвійним перетнем ровів і окопів, наїжених дубовою пачісадою; з трьох сторін боронять доступу до нього води Лукви і її допливів, що піднимаються терасами і творять перстень ставів, при яких, мелять млини. Зпоза його ровів і окопів, засік і оборонних веж видніє білими стінами з тесаного каменя сильно укріплена цитадельна й катедральна церков Пресвятої Богородиці, що тоне в золотім блеску власної копули; промінне її золотого хреста видно на кілька миль кругом. А на майданах гамір і шум, брязкіт оружа і блеск богатої одіжи та безліч всякого добра...
Помалу Мирослав задубів у неволі і серед чужих, не чуючи ніколи звуків рідної мови, почав забувати її потроха. Виразно лишалися в його памяти лиш пісні, які від дитинства чув від матери, молитви і поодинокі уступи з богослужень і псальмів, які голосно повторяв на самоті.
— «Ні, ні!» думав при тім, «то неможливе, щоб Аллаг був правдивим Богом* бо як би так було, то був би своїм ісповідникам дав в по-сіданнє мій рідний край, а нас як невірних пхнув у сю пустиню, де південні біси котять піскові урагани, що засипають оази й останки життя»...
І дивився на іслям як на віру заблукавших, відвертаючись від забобонних бедуїнів, що над купою піску в пустині доїли верблюдиць й опісля молилися до неї. Не імпонував йому навіть чорний камінь Кааби в городі Мекка у країні Гіджжас, який мав принести * неба ангел праотцю Аврааму, а який був з початку білий, тільки почорнів від поцілуїв грішних, хоч правовірних ісповідників ісляму. Впрочім святині Кааби не бачив на власні очі, бо невірних не пускали навіть за ворота Мекки.
Одначе мимо всего болючо відчував на собі найстрашнійший проклін корану: «не матимеш потомства!»
Як горячими ночами або ще горячійшими днями лежав в тіни шатра і вслухувався в жаркий віддих пустині, відчував всім єством страшний проклін корану, звернений до неправедних і злих.
Раз пан його, шейх Ібрагім, закупивши більшу скількість неволь-ниць, сказав до Мирослава:
—    «Магоммед бен Круш! За твою вірну службу позволяю тобі вибрати невольницю білу як сніг, гарну як кедра з Ливану і струнку як пальма».
Але Мирослав подякував за той доказ ласки свого доброго пана. Не хотів лишати потомства свого в пустинях Арабії на біду й поневір-ку. І рішився донести на собі до кінця страшний проклін корану, що засуджував його на самоту.
В розмовах зі своїм добрим паном був зовсім щирий і коли він захвалював йому «правдиву віру», Мирослав запитував його:
—    «Чомуж Аллаг не дасть своїм вірним такої країни, як мій рідний край?»
—    «Дав вже не одну таку і ще красшу країну», відповідав Ібра-гім бен Амру, «і прийде час, коли ісповідники ісляму завоюють всі землі світа».
В тім часі вони дійсно перли з великим розгоном на схід і пан Мирослава дався також унести загальній струї та рушив з иншими на війну проти невірних.
Через скелисті пустині Ірану лавами перли ісповідники пророка далеко на схід сонця. Заняли вже Пенджаб, «країну пятьох рік»,— перейшли мечем і огнем землі над великим Індом і перли дальше в долину святого Ганга, в глибину богатої Індії, про яку Мирослав знав тільки те, що співалося про неї в старих билинах наших. Туди взивав їх вимираючий вже рід іслямітських князів-завойовників, Ганзевидів, що княжив у городі Лягор.
Під зеленим прапором пророка перейшов Мирослав спалені сонцем пустині Ірану. Мав уже час збайдужніти на нові вражіння,— тілько див бачив, від коли з боярином Микуличем опустив Галич. Але як вступив на землю богатої Індії, отворив очі з диву: тут побачив природу, якої досі не видів. Чудово пишалися на сонці дерева тик і сал та дивні смоківниці, що з галуззя пускають коріннє і розростаються без кінця. Взрів дерева коркові, перцеві й кардаманові та важкий бамбук. Побачив диких слонів, тапірів, носорогів і королівського тигра і пишного парда і дивних малп і страшних, їдовитих змиїв.
Але ні ті дива природи, ні десятки тисяч понищених городів, осель, святинь і монастирів, з котрих деякі були потворно великі і чудово гарні,— не зробили на нього такого сильного вражіння, як одна думка, яку почув від старенького ісповідника Будди.
Одначе заки Мирослав зустрівся з ним, перейшов море огню і крови. Бо визнавці пророка Магомета йшли як пожежа і підбивали все кругом — по памятним словам 66-го уступу осмої глави корану. Оглядаючи страшну руїну й море людських мук, що виплило з тої «святої читанки» пророка, пригадував собі Мирослав нераз слова свого мудрого князя і товариша Ярослава Осмомисла про силу, яку має книга. Дуже хотів би був маги зі собою своє Святе Письмо, але що про се й думати не було що, возив зі собою «читанку» пророка і зачитувався в ній, що справляло велику радість побожному Ібрагімови. Знав вже на память всі її сто чотирнайцять глав, поділених на ЗО рівних частий і призначених на всі дні місяця Рамазан. І розумів її добре з виїмком таємкичих букв, уміщених перед деякими главами, що їх і досі не пояснили учені. Він говорив зі своїм паном про таємничі знаки корану і разом з ним набирав переконання, що в них укриті імена країн і городів, над якими повіватиме зелений знак пророка.
В часі одного бунту в величезнім городі Бенарес, де були тисячі святинь, смертельно зранено Ібрагіма бен Амру. Він на смертельнім ложі пригадав собі слова корану:
— «О ви, що віруєте, уділіть иншим з того, чим заосмотрено вас, заки прийде день, в якім не буде купна, ні приязни, ні протекції»...
Пригадав собі й хоч вони відносилися лише до вірних, дарував Мирославу волю тай уділив йому пайку з великих своїх богатств, що повстали з воєнної добичі.
Мирослав відітхнув свобідно — перший раз від одинайцяти літ. Щиро помолився до свого Бога за душу покійного Ібрагіма бен Амру, купив собі дім і великий огород в чудовім городі Бенарес та кількоро невольників і почав роздумувати над тим, як дістатися до дому. Тепер вірив вже твердо в те, що Пресвята Богородиця вислухала в галицькім храмі молитву його матери, що допоможе йому, вернути до неї.
Здавав собі ясно справу з великих трудностей свого заміру і горячого бажання. Ізза них не міг він досі й подумати про переведеннє численних плянів утечі, які весь час мучили його. Бо втікаючи міг дуже легко бути зловленим, або загинути в пустині, або попасти в далеко гірші руки чим передтим. Тепер постановив передовсім довідатися про те, якими краями найліпше йому вертати до дому.
В сусідстві жив старий, заможний чоловік, іменем Ратгапальо, що вічно сидів над книгами. Мав він тільки хорого сина й донечку. Був се нащадок високого брамана, скритий приклонник Готами Будди.
Сю віру вже від довшого часу сильно переслідували брамани й безпощадно винищували її приклонників так, що вона геть щезла в країні, з якої вийшла, а розвивалася тільки за гімаляйськими горами.
3 тим старцем запізнався Мирослав, щоб навчитися від нього потрібних йому в дорозі річий, а передовсім мови і звичаїв. Що правда, то мови вчився більше від ніжної донечки буддиста, чим від нього.
Була вона ніжна як сяйво місяця першої квадри, біла як найбілійша боярська донечка з холодних провалів Бескида і мала очі чорні як ніч та сумні, як недоля. Може скривалися в них тисячелітні трагедії найстаршого народу арійської раси, що давно-давно крізь пустині Ірану вдерся в сю дивну країну мечем і огнем, як вдиралися тепер послушники корану. Але знайшовся серед такої глоти народів і племен, що мусів строго відділити себе від них, аби не потонути в їх морі. Коли руки войовників його втомилися від убивання, що тре-вало довгі сотки літ і коли очі вождів його переситилися видом кровп і пожеж, а кругом них все ще кипіло непереглядне море людий чужої їм породи, що грозило проковтненнєм їх, сотворили великі жреці племени Аріїв святі книги, яким удалося доконати того, чого не могли доконати ні мечі, ні пожежі: закували в найтяжші кайдани думку і душу завойованих але незнищимих народів і вмовили в них, що самі боги сотворили їх невольниками білих Аріїв, з якими не вільно їм ні любитися, ні брататися, ні сісти біля одного стола, ні навіть без гріха глянути в їх ясне лице. А в Аріїв вмовили святі книги брама-нів, що вони призначені богами до панування, поки задержать чистоту своєї крови.
І було так довго, дуже довго, аж поки на пів тисячеліття перед Христовим Різдвом в білій, мармуровій палаті могутнього арійського князя Судгодано не прийшов на світ син, Сідгатто. Поки не підріс і не покинув свого князівства і гарних жінок, і сина та скарбів своїх, не вирікся їх і не взяв на себе жовтої одежі жебрака тай не пішов пішки дорогами без краю, навчаючи про братерство всіх людий і инших живучих сотворінь, про милосерде до всего, що дихає й росте, про убиванне в собі пристрастий і жадоб.
Наперед пішов до святого міста Бенарес, де були тисячі браман-ських святинь, переповнених золотом, дорогим самоцвітним камін-нєм і слоневою кістю, хоч кругом гинули люди голодною смертю. Тут, у гаю оленів, при віщунській скелі, пустив в обіг колесо своєї науки. І пішло воно по великій Індії з таким розгоном, що ке могли здержати його ні тисячі святинь браманів, ні могутні князі індійські; перекотилося через найвисші в світі гори і пішло пустинями Тибету.
Довго боролася стара віра з новою наукою Готами Будди, світила Азії. Аж як минуло близько півтора тисячі літ, перемогли брамани і в цілій Індії почали винищувати приклонників Будди.
Що йно по двох літах доброго пожиття Мирослава зі старим буддистом довідався від нього Мирослав тайни його віри.
Сидячи біля ложа його від літ хорого сина, слухав Мирослав оповідання старого про науку Совершеного:
— «Як зпоміж всіх дерев найкрасший запах дає сандалове дерево, так зпоміж всіх наук найвисший розум в науці Совершеного...
Як вислухаєш і приймеш її, воно здійме з тебе кожду прикрість і кождий біль життя, як здіймають тяжке ярмо з вола.
—    «Ся наука та обявленнє одної одинокої правди: святої правди про терпіннє і про його жерело і про спосіб його знищення. Прихід на світ, се терпіннє, слабість, се терпіннє, злука з тим, що нам не миле, се терпіннє, розлука з тим, що нам миле, се терпіннє, всяке привя-заннє до чогонебудь, се терпіннє, любов, се терпіннє, смуток, се терпіннє, біль, се терпіннє, журба, се терпіннє, горе і розпука, се терпіннє, старість, се терпіннє, молодість, се найбільше терпіннє, умираннс, се терпіннє. Словом — нема в світі нічого, що не кінчилобся терпін-нєм.
—    «Бо все на світі минає, а вічне лиш одно терпіннє»,— сказав Совершений. Ось слова Совершеного: Є, брате, такий час, коли зовнішні води шаліють, затоплюють села і міста, престольні городи, краї й держави. А є, брате, час, в котрім води великого моря стоять лише в сім пальм високо, в шість пальм високо, в пять пальм високо, в чотири пальми високо, в гри пальми високо, в дві пальми високо, в одну пальму високо. Але є, брате, час, коли води великого моря сягають лише в пів хлопа, по бедра йому, по коліна, по кістки. А є, брате, і такий час, коли води великого моря не мають навіть висоти наперстка.
«І показується, брате, що ті безмежні збірники від підлягають законам знищення, розкладу і змін.
«І є, брате, час, коли зовнішній огонь шаліє і нищить села та міста, престольні городи, краї й держави, захоплюючи й пожираючи луги і левади, ліси і ниви і поля цвітучі та все випалює. Але приходить час, коли мусиш огник роздувати віялом. ї показується, що минуча сила вогню і що він також підлягає законам знищення, розкладу і змін.
«І є, брате, час, коли зовнішнє повітрє шаліє, пориває села і нищить престольні міста, краї й держави та завіває їх на все порохом і піском. Але є, брате, час, коли пальмовим віялом навівати мусиш вітрець на себе і коли навіть в пливучій воді не ворушиться стеблина.
«І показується, брате, що минає незмірна сила зовнішного повітря і що й вона підлягає законам знищення, розкладу і змін.
«Підлягає тим законам і тіло наше і те, що є основою його появи. Минає й сила вражіння й те, що є основою його появи. Минає спостері-ганнє і те, що є основою його появи. Минають і почування і те, що становить їх основу. Минає і свідомість і те, що становить її основу. Бо з проминаючих річий зложене все те і як же воно моглоб вічним бути? Чим для нас нині — вчерашний день з усею його радістю? Лише сном і призраком! А чим буде нинішній день — завтрашньому, завтріш-ній — позавтрішньому і ціле життя — супроти хвилі смерти? Минуть всі його радости й утіхи, на завсіди минуть! А лишиться тільки терпіннє, безіменне терпіннє. Бо все проминає, як тлінь. А вічне є тільки терпіннє в безмежнім і страшнім вирі Самсара, що кітлує тер-піннєм нескінчені верстви міліонів літ...
—    «А жерелом терпіння — жадоба і пожаданнє: жадоба життя і зросту-розвитку, жадоба розкоші й утіхи тай навіть жадоба відпочинку і спокою. Людина може спастися від терпіння лише тоді, коли знищить в собі жерело терпіння. Бо в ній і тільки в ній є свята сила на знищеннє терпіння...
—    «Є вісім стежок, що провадять до місця, де в дусі людини бє неспокійне жерело терпіння, що міниться нескінченим числом усяких красок. Як перейдеш першу стежку, вступи на другу і так дійди до осмої і перейди її. Всі ті стежки показує тобі Скінчений і Совершений Готама Будда, світило світа, якого науку затемнили його вороги і приятелі, а останнє і найвисше її зернятко перекажу тобі аж тоді, коли смерть замикатиме мої очі, що мабуть невдовзі вже наступить.
—    «Хто хоче йти стежками Совершеного, мусить наперед позбутися думки про рідний край і власну родину. Бо хто живе в своїм домі, той має багато труду, багато клопоту, багато заняття, багато журби і не може відречися світа і справ його. Про се не може бути сумніву, бо коли запитали Совершеного:
—    «Чи є, Готамо, такий домовитий чоловік, який не пірвавши домашних звязків, в хвилі смерти зробив би кінець терпінню?» — відповів Совершений:
—    «Нема такого домовитого чоловіка, який не пірвавши домашних звязків. в хвилі смерти зробив би кінець терпінню».
—    «ї ще один доказ є на те, як дивився Совершений на зірваннє родинних звязків: Раз учив він біля города Саватті в гаю Єта. А в тім часі прийшов там з гір аскет Сангамаї, щоби побачити Совершеного. Довідалася про те жена аскета і взяла свою дитину і прийшла до гаю Єта і сказала до мужа свого: «Ось, подивися, се твій синок, аскете: прокорми мене!» Але аскет Сангамаї, що наближався вже до совер-шенства, продовжав свою мовчанку. І тричі повторила вона те саме. Але аскет продовжав свою мовчанку. Тоді сказала до нього жена його: «Ось подивися, се твій синок, аскете: прокорми його!» І поклала синка перед ним і пішла. Але аскет ані на дитину не глянув, ані словечка не промовив. Колиж колишня жена аскета оглянулася здалека й побачила, що він не дивиться на синка, подумала: «Той аскет не турбується навіть власною дитиною!» вернула, взяла дитя і пішла.
—    «І бачив се Совершений своїми божеськими очима і сказав до своїх учеників отсі слова:
—    «Приходом своїм не втішила його, відходом не засмутила: монаха, освободженого від туги, називаю правдивим браманом. Бо чи має чистий бог Брама якийнебудь інтерес для свойого дому й господарства, для жінки і дитини?»
—    «Ні, совершений Готамо».
—    «Чи має він почування ненависти?»
—    «Ні, совершений Готамо».
—    «Чи має він в собі злобу?»
—    «Ні совершений Готамо».
—    «Чи має він нечисту думку?»
—    «Ні, совершений Готамо».
—    х<Чи має він непостійну волю, чи постійну?»
—    «Постійну, совершений Готамо».
—    «А чи брамани не дбають о свій дім і господарство, о жінок і дітий?»
—    «Вони дбають о те, совершений Готамо».
—    «Чи не мають вони ненависти в серцях своїх?»
—    «Мають, совершений Готамо».
—    «Чи не мають вони в собі злоби?»
—    «Мають, совершений Готамо».
—    «Чи не мають вони нечистих думок?»
—    «Мають, совершений, Готамо».
—    «Чи воля їх постійна, чи непостійна?»
—    «Непостійна, совершений Готамо».
—    «З того бачите ясно, що сей аскет подібний до високого бога Брами і по смерти своїй може получитися з ним».
—    «Так сказав Совершений у сто пятьдесятій третій проповіді своїй, котру проголосив біля города Саватті, в гаю Єта».
Мирослав з запертим віддихом слухав науки старого буддиста, а в нутрі його все бунтувалося проти неї. Отож його святе бажаннє, побачити рідний край і матір та родину малоб бути зле, мало б бути жерелом терпіння, значить зла. Не міг ніяким чином згодитися з сею вірою, але слухав дальше уважно. А старий учений говорив:
—    «Перша стежка до спасення перед терпіякєм се правдиве піз-каннє, яке знайдеш в науці Совершеного; друга — се справедливе роздуманнє її; третя — справедливе рішення; четверта — правдива мова; пята — справедливі діла; шеста — справедливе життє; сема — добре змаганнє; осма — заглибленнє в собі.
«Коди перейдеш тих вісім стежок, що провадять до спасення, переконаєшся, що спротивитися тій науці не може не тільки людина, але навіть ніякий бог. А тоді прийдеш до останнього пізнання: що прив'язаннє до чого-небудь будує, а непривязаннє не будує. ї як ти з нічим вже не будеш звязаний, прийде до тебе думка Совершеного і найвис-ша мудрість стане твоїм уділом. Тоді ти знатимеш, що не приносить терпіння лише те, що не переминає, а не переминає лиш одно: неіст-ніннє. Воно прийде до тебе, коли в тобі висохне жерело всякого терпіння.
«Тоді ти будеш спасений і вже ніколи не повернеш на сей світ, бо досягнеш одинокої пристані,— досягнеш неістніння... Лиш неістніннє нірвана се спасенне людини від мук і терпіння».
Піт облив Мирослава, як вислухав зимної як розум науки Совершеного, котрої останню тайну ще закрив перед ним старий буддист. Се була наука гробу людського щастя і задоволення, хоч ясна і зрозуміла, як сонце. Вже ліпше подобалася йому стара як світ віра бра-манів з її тисячами богів і страшною карою переходу душі в ріжні сотворінкя. Вона бодай не замикала можности світового змагання і праці для своїх і для себе, для уладження їм і собі як найкрасшого життя.
Що за тайну може ще в собі скривати та дивна наука? думав Мирослав. І пильно виучував з Талею святу науку Совершеного. Дивувався високому знанню і гнучкости ума донечки старого роду браманів. Але останної тайни науки Сідгатта не могли знайти й обоє.
Ще довго прийшлося йому ждати на виясненнє тої тайни.
По літах муки помер син його старого приятеля, а батько на очах збирався, піти його слідом. І раз під вечір закликав його до себе тай сказав:
—    «Чую, що наближається мій кінець, а не хочу не додержати тобі слова, бо се противне науці Спасителя. Як я пояснював тобі його науку, згадав я раз про Бога. Зробив я се тільки тому, щоб тобі представити силу науки Будди. Бо в дійсности вона не признає ні Бога ні безсмертної душі. Сам Совершений сказав про се так: «Коли я перетяв тангу, лишиться тільки тіло. І як довго воно істнує, так довго бачать мене люди і боги. Але коли життє моє скінчиться, тіло розвіється і пропаде і ні люди, ні боги не побачать більше Учителя». Як бачиш, Совершений не признає безсмертности душі...»
—    «Алеж істнуваннє Бога признає», замітив Мирослав, котрому душно робилося від тої тайни.
«Не Бога, лиш богів, то є таких істот, в ряд яких і ти можеш по смер-ти ступити», відповів спокійно старець.
Мирослав вийшов з його дому просто переляканий. Вправді колись у молодечім віці вчився він разом з Ярославом, князем і товаришем своїм, старогрецької фільософії, пізні вітри якої заперечували істнуваннє богів і безсмертности душі. Одначе те мертве слово мертвих фільософів не робило на нього ніякого вражіння. А тут по стільких муках і пригодах, в яких немов на собі чув опікунську руку Господню, зустрівся з живою ще вірою, яка там, за великими горами здобувала навіть що раз то нових вірних, а яка голосила, що нема Бога ні безсмертної душі!
Ні одно з пережитих вражінь не потрясло ним так сильно, як та дивна віра без Бога! Навіть запевнювання старого буддиста, що нічого не знає про христіянську державу Попа Івана, не витворили в нім такої прикрої порожнечі.
Небо і земля етапи страшною пусткою перед Мирославом. Йому здавалося, що не дійде вже до дому за саме богохульство, що тут оббилося о його слух. Впав на коліна і горячо молився до Богоматері, молився, щоб забути те, що чув. І полекшало йому, а далекий шлях до Галича видався йому близшим і безпечнійшим.
Але його тягнуло поговорити ще зі старим ученим, особливо про справу переходу душі в инші сотворіння і навіть в ряд Богів, якої не розумів. Пішов отже до нього і попросив о виясненнє.
—    «Не соромися того, мій сину», відповів старий учений, «як не розумієш високої науки Совершеного. В ніяку посудину ніхто навіть на морі не наллє більше води, як вона по своїй мірі містить у собі. Є багато людий, для яких наука Совершеного все буде незрозуміла; такі нехай живуть праведно по тій вірі й науці, яка доступна для них. В сімдесять і семій проповіді своїй сказав Совершений, що є чотири справи, над якими навіть для вірних недобре роздумувати, бо їх людина не зрозуміє, тільки затемнить і помішає власний ум.
«А ось ті справи: перша то зміст людського «я» в умі прозрівшо-го «будди», що наближається до совершенства; друга то сила, якою розпоряджають совершені і якою вони можуть розділятися, остаючи єдністю і сходитися, будучи розділеними, щезати і знов зявлятися, переходити крізь мури, вали і гори, немов крізь повітрє, поринати в землю, як у воду і виринати з неї, ходити по воді як по землі, літати в повітрю як птиця, навіть далекого місяця, звізд і сонця дотикати руками, ба навіть доходити зі живучим тілом своїм аж ген до дуже далекого світа Брами, третя справа, якої не збагнеш, то наслідки власних діл; четверта то світ у своїй суті.
—    «Але те, о що ти питаєш, дасться здебільшого пояснити. Ти хочеш пояснення страшного закона Карми. Про нього говорить Совершений у пятьдесятій семій проповіді своїй, в котрій він пояснив те, до чого вже перед ним додумувалися учені брамани. Бо Совершений не прийшов на те, щоби знищити їх високу науку, лише справити і доповнити.
«А ось що каже Совершений про те, що хочеш знати: Людське «я» має вічну спрагу-жадобу за чимсь ширшим і більшим, ніж воно є, за світом, що складається з форм і звуків, соків і запахів, з того, що можна діткнути та пізнати значить: наше «я» все хоче злуки зі «світом». На те потребує воно тіла зі шістьма змислами, з котрих шестий і найвисший се свідомість думання, противна людській вдачі.
«Свідомість по словам Совершеного се непізнаваєме і безмежне, з усіх сторін світяче живло, що творить наш організм в такій самій мірі, як організм творить його. А наша справа-жадоба світа така велика і міцна, що ми переконані, немов би вона була безпосеред-ним випливом нашого «я». І се є причиною, що люди так дбають
о своє тіло, поки посідають його і що їх велика жадоба, задержати його, ще зростає з його ослабленнєм і в хвилі, як мають розставатися з ним, в хвилі смерти, стає така безмежна, що дійсно доводить до витворення нового тіла для того «я».
«А як се діється, покажу тобі на прикладі: представ собі, що умирає якийсь могутний князь, значить, що його «я» мусить звернути ті чужі йому складові частинки, які воно посідало в тілі, заосмотренім у шість змислів, як робило се вже нераз у безмежнім часі і просторі. В нім не погасла ще спрага-жадоба світа, але що вона може мати своє заспокоєннє лиш в тілі, спосібнім до життя, а се його тіло вже зужите, отже та спрага-жадоба чіпається зараз иншого насіння, яке саме тепер в чужім, подружнім ложі приготовили до запліднення чоловік і жінка, н. пр. убогі зарібники. Насінне їх, схоплене тою жадобою, що в хвилі смертної трівоги і перескоку зовсім затрачує свідомість попередного «я», стає почате і родиться дитя. Се бувший монарх. У своїх нових убогих родичів лихо кормлений, без любови хований, виростає серед побоїв; його заставляють жебрати. З могутнього князя є нещасливий жебрак.
«Але се ще не найгірше. Бо наше «я» може так само перейти в звірину, птаха, рибу, змию, хробака і т. и. Так відкриває тобі наука Совершеного таємничий міст переходу. Смерть і заплідненнє се тільки дві сторони одної появи; смертна мука в хвилі смерти відповідає без-памятній розкоші в хвилі запліднення, а кожде нове заплідненнє можливе тільки через рівночасну смерть. Тому н. пр. у воєннім часі родиться більше хлопців чим дівчат. Війна дбає також про свою будучність.
«І так воно діється віками з кождим, поки хто, осяяний наукою Совершеного, не знищить в собі жадоби життя і терпіння. Инакше та спрага-жадоба все буде для нього тим поворозом, яким привязані до життя, йдуть сотворіння нескінченим ланцюхом відроджень, як воли тягнені дорогами на грубих ужевках...
«Коротко сказавши: закон Карми вчить, що людина подібна до колоска збіжа. З насіння виходить, в колос розростається і дозріває, висипається і гниє, але лишає знов насінне, котре дає початок новому колоссю. Се вже инший колос, не той сам, але з того самого і така сама доля жде його — вічне відродження на основі невмолимого закона Карми»...
Мирослав глибоко відітхнув і почав пригадувати собі з давних літ своїх студій з князем, чи не згадували про щось подібного єлин-ські фільософи. Але не міг пригадати собі нічого подібного. По кількох хвилинах надуми запитав ученого буддиста:
—    «А чи Совершений не пояснив іще, від чого то залежить, що осліплена жадоба людського «я» несе його в хвилі смерти тіла якраз до такого а не до иншого тіла, от як у сім прикладі до ложа зарібників, а не пр. до ями вовків?»
—    «Совершений пояснив і те в пятьдесятій семій проповіді своїй, на просьбу браманського аскета Сені я, що довгі літа жив як пес, щоб приноровитися до иншого життя. Предмет переходу залежить від рода і головного напряму жадоби в часі попередного життя, його думок, змагань і діл».
—    «Чомуж одні люди здорові, сильні, розумні і гарні, а другі хорі, слабі, глупі й погані? Де причина того? Чому одні можуть мати високі жадоби а другі мусять мати низькі?»
—    «І се пояснив Совершений у сто пятьдесятій третій проповіді своїй, кажучи: Ми власники діл, ми спадкоємці діл, ми діти діл, ми сотворіння діл, ми невольники діл. Діло рішає про те, які ми будемо.
«Коли жінка або мужчина жорстоко позбавить життя живучого і привикне до жорстокости супроти людий і звірят, то в хвилі смертк впаде в долину і на лихий пором Самсара, в світ муки, званий пеклом; а як навіть попаде знов на сей світ між людий, то життє матиме тяжке, нужденне і коротке. І противно: коли не нищить живучого, ходить без меча і патика, має любов і милосерде для всего, що живе, то б хвилі смерти йде в добрий світ, званий небом, а як навіть попаде знов на сей світ між людий, то життє матиме гарне, приємне і довге. Гнівливий буде в слідуючім життю поганим, заздрісний — убогим, скупий — не доробиться нічого, гордий буде на низькім становищі, а той, що живе, не думаючи праведно і не дбаючи о спасенне, буде — дурнем!
«Хто хоче зближитися до совершенства, той не нищить жадного з істнуючих насінь, раз на день їсть і ніколи не їсть у не свій час, все тверезий, здержується від сну, танцю, співу, гри і забав, не вживає вінків, пахощів і прикрас, не приймає золота, срібла, сирого мяса, жінок і дівчат, слуг і худоби, курий і безрог, слонів і коний, дому і поля,— здалека уникає брехні і підступу, насильства і рабунку, торговлі й інтересів, задоволений одягом, який має на собі і милостинею, яка продовжує його життє; з нею тільки йде з місця на місце, як птахе Сего доконує тільки правдивий монах».
—    «Чи не знаєш ти, що спонукало Совершеного, проголосити таку науку?»
—    «Милосерде над людським терпіннєм».
—    «А чи Совершений, крім святої правди про терпінне, не проголосив ще яких правд?»
—    «Думаєш про загадку світа? Вона належить до чотирьох справ, що їх роздумуваннє приносить зі собою помішаннє ума, Тих, що думають над нею, порівнав Совершений зі сліпородженими, яким хтось дав діткнутися слона: і один діткнув його голови, другий труби, третий ноги, четвертий хвоста і кождий почав кричати: «Слон виглядає так!» — «Ні, не так, а ось як!» аж поки з боротьби поглядів не прийшло до боротьби на пястуки. Кождий був переконаний, що тільки він говорить правду, бо дійсно кождий з них рукою діткнув слона.
«Одначе Совершеного думка не обмежилася до вишукування святої правди про терпіннє, хоч оповістив нарочно лиш ту одиноку правду. Знаємо се з його уст. Під городом Косамбі в лісі Сінсапа взяв Совершений кілька листків у свою руку і запитав учеників своїх: — «Що ви думаєте? Чи більше листків взяв я в свою руку, чи більше їх є в лісі Сінсапа?
—    «Далеко більше листків є в лісі Сінсапа», відповіли ученики.
—    «Так далеко більше правд пізнав я, чим ті, яких навчив вас. А чому я зробив так та не оповістив і всіх инших правд, які відкрив? Бо вони не принеслиб полекші людям, не відвернулиб їх від радостий світа сего, від переминаючих розкоший, не іїривелиб їх до мира, пізнання й пробудження. І для того я не оповістив їх. А щож оповістив я? Що то є терпінне — оповістив я вам і як повстає терпіннє — оповістив я вам і як знищити терпіннє — оповістив я вам і які є стежки до знищення терпіння — оповістив я вам».
—    «Що вороги науки Совершеного закидали йому?»
—    «Закидали йому від давна, що Совершений є ворог людського роду і так з коренем хоче вирвати його життє, як з коренем викорчовують гаї благословених пальм. Закидали йому: «Аскет Готамо прийшов, шоби зробити нас бездітними, жінки вдовицями і смерть внести в наші родини!»
«Дійсно трудно збагнути наслідки власних діл», подумав Мирослав і задумався. Від науки Совершеного віяло гробом і смертю. Він жахнувся глибоко. Пригадалася йому його матір, і він запитав:
—    «А чи Совершений поручав ученикам своїм ставати монахами і жити з милостині навіть коли вони лишали в потребі старих роди-телів?»
—    «Ні. Совершений не позволяв нікому, ступати за собою без дозволу родителів, а зате позволяв покидати жінок і дітий»...
В тяжкій задумі вийшов Мирослав з дому ученого буддиста. Не міг відповісти собі на питання, чи Совершений був найбільшим ворогом чи найбільшим приятелем людського роду — в наслідках величезного діла свого. Бо що замір королевича Сідгатта був чистий як слеза, в те вірив твердо, почувши, що він дбав о безпомічних родичів. Так. Він любив людський рід...
Мирослава поражала відвага й острота ума «Світила Азії», супроти котрого всі школи і думки єлинських фільософів видалися йому діточим міркуваннєм. Не міг представити собі величі думки і образування королевича Сідгатта, котрий з одного-одинокого поняття терпіння сотворив систему думок, з якою через півтора тисячеліття боролися много-міліонові маси його земляків, заки виперли ту науку за гімаляйські гори в страшні пустині Тибету, причім Індія так вибилася зі сил, що стала добичею ісповідників корану, який одною з найбільших нагород на землі уважає потомство людини.
Постановив, не зволікати довше з утечею зі сього дивного краю.
Плян мав вже готовий: не поїде назад пустинями Ірану, ні морем, до котрого не мав довіря по своїх пригодах на нім, тільки через Кашмір до Самарканду, де галицький князь Ярослав мав свояків на престолі, через жену свою Ольгу, внучку кагана Куманів, посвояченого з царями Самарканду.
Але доля присудила задержати ще Мирослава в святім городі Бенарес.
Коли по похороні приятеля прийшов відвідати його самітну донечку Талю, застав її в такім безмежнім смутку, що не міг її опустити зараз по смерти батька. Довго перебував у неї й оповідав їй про свій плян подорожі.
Невдовзі побачив, що йому тяжко булоб попращатися з нею на віки, бо привязався до неї, хоч найгорячійший жар любови перетлів в нім давно. І пригадав собі слова її покійного батька, що привязаннє будує і приносить терпіннє зі собою. Але мимо того як сумерк западав і пустка залягала в усіх його кімнатах і сон не приходив, йшов до ніжної Талі з білим як сніг лицем і чорними, сумними очима. А вона все тахла й тахла.
Раз сказала до нього вся засоромлена, як зоря, що пробивається крізь мраку:
—    «Я пішлаб з тобою в далеку країну твою, де по дощевій порі води в ріках стають тверді як камінь і прозрачні як хрусталь, де в літі цвіте земля білим, пахучим цвітом а по дощевій порі небо сипле міріядами подібних до цвіту пластинок, що не мають в собі ні дрібочки тепла»...
В тій хвилині живіще забилося в грудях Мирослава завяле серце й обхопила його любов, яку вже довго здержував свідомо в собі, памятаючи науку Совершеного, що любов се також терпіннє. А він натерпівся вже немало.
Але тепер сказав собі, що ліпше жити з терпіннєм, чим вянути без нього і пригорнув до себе Талю, ніжну як місячне сяйво першої квадри.
—    «Ти вмерлаб у моїй гарній країні, як тільки скінчилабся дощева пора і з неба почав сипати його нетеплий, білий цвіт», сказав тихо до неї.
—    «Адже не всі люди вмирають там, як кінчиться дощева пора? Я не боялабся вмирати»...
—    «Там умирають тоді лиш квіти, а з людий тільки ті, яким прийшов їх час. Але ти померлаб, бо сонце не дає там тілько тепла, кілько ти потребуєш, Талю» ... відповів їй з жалем.
—    «А чи в твоїй країні не держать квітів в кімнатах?»
—    «Так, Талю, держать».
—    «Чи ті квіти також умирають, як мине дощева пора?»
—    «Не всі».
—    «Може і я пережилаб у кімнаті твоїй подощеву пору»... сказала майже нечутним тоном, а в її великих чорних очах засвітили ясні слези і покотилися по її личку, як по сніжно-білім шовку.
Чув, що не може відмовити їй нічого. І почав скоро говорити:
—    «Добре, добре, Талю. Я день і ніч буду підтримувати огнище в твоїй кімнаті»...
—    «Ні, ні, я видержу там так само, як видержують жінки твого народа»... відповіла голосом твердим, як звук металю і вже сміялася весело, як дитина.
Нова журба увійшла від тоді в зболіле серце Мирослава. Треба було придумати спосіб, як викрасти Талю непомітно з города Бена-рес і так само непомітно перевезти через Індію аж там, де не сягає вплив браманів. Бо після їх вірувань полученнє хоч би найдальшої внучки браманів з чужинцем, се найбільший гріх супроти богів, за який вона могла відпокутувати лиш смертю, або гіршою від смерти долею: як жінок, що зломали віру своїм мужам, могли її віддати силою в руки прокажених мужчин або випертих в праліси дикунів найгидкій-шої породи.
Довго думав Мирослав, як ратувати свою любку. Але кождий по-мисл видавався йому за мало безпечний, навіть як би вдалося перевести його.
Лишався тільки один. Рішився виконати його.
Але наперед докладно приготовився до далекої дороги; закупив слона і багато вючних звірят і всякої одежі для Талі і для себе. Вона, бачу чи, з дня на день приходила до сил і ставала жива, як ластівка перед бурею. Особливож тішилася слоном і називала його «коханим кораблем» до країни 'мужа. Все була при його кормленню і своїми малими рученятами гласкала його по трубі та давала йому всяких ласощів.
Скінчивши приготування, пішов Мирослав до найстаршого священика ісляму, який був у городі Бенарес тай ужив всего свого знання корану, щоб наклонити його, вплинути на місцеву іслямітську власть, щоб дала сильну ескорту для Талі аж до Самарканду.
—    «Понесу славу імени пророка через далекі землі, в яких не станула ще стопа ісповідника «святої читанки його», говорив.
—    «Не задля слави слід робити добрі діла».
—    «Я давати буду тільки свідоцтво правді, як по приписам корану дам сорокову пайку всего свого майна на убогих вірних».
По якімсь часі отримав ескорту, котра мала притім і політичні завдання.
Вкінці настав час відїзду. Мирослав продав свій дім і під ескортою сильного відділу поклонників пророка мав вже вирушити в дорогу, як його подруга злягла і повила сина. Мусів задержатися і жити якийсь час в страшній країні, де звідусіль чигала смерть або мука. Чувся тепер двічі сильно звязаний з життєм. Який же свобідний був перед-тим! Але не жалувався на новий тягар, який випав на нього. Бо йому було ліпше з ним. Донечка старого буддиста простувала по свому розумінню віру свого батька й осолоджувала мужеви терпіннє та робила легким його тягар.
Вкінці рушили в далеку путь.
Таля ні разу не оглянулася на пишний город Бенарес, ні навіть на святі води Ганга, в яких обмивалися з гріхів непереглядні товпи народа.
Покидала все і їхала весела як весна за своїм чоловіком. Повагом ступав великий слон, на хребті якого сиділа гарна Таля й заслоненій вежі.
Як перейшли велику рівнину гіндостанську і перед ними замаячіли найвисші гори на світі, покриті ледняками і сніжними лявінами, запитала Таля Мирослава:
—    «Чи сей білий шовк, що покриває верхи гір, як муслинові завої голови жінок, називається «сніг» в мові матери твоєї?»
—    «Так, Талю».
—    «Ти казав, що він мягкий як пух. А як називається тверда як камінь вода, що її можна лупати молотом?»
—    «Лід, Талю».
—    «Льід, льід», повторяла Таля дуже поважно.
—    «Кілько жінок крім мене возьмеш собі в дома?» запитала перший раз, від коли побралися.
—    «Тільки тебе. В нашій країні має муж тільки одну жінку, а жінка тільки одного мужа. Як умре одно з них, то друге може знов шукати собі пари».
—    «То жінок так не палять разом з тілом мужа?» запитала дуже здивувана.
—    «Зовсім ні! Жінка по смерти мужа живе собі або сама або знов виходить за муж, як хоче».
—    «Якіж дивні там обичаї!» сказала, широко створивши свої сумні очі.
А гімаляйські гори зближалися як до потворности великі укріплення світа. З далека видніли їх чорні і сиві недеї з вічними снігами на дрімаючих в мраці плаях. А над ними піднималися білі, студені шпилі, на яких не була ще ніколи ні стопа людини, ні ратиця най-лекшої кози, де не долітали навіть небесні птиці, ні водні опари землі.
Вже переїхали тверді, чатинні бори і вїхали в простори заняті травами та повзучими корчами, подібними до лелеча. Тут уже не зустрічали більших звірів. Тільки час до часу мигнула по стрімкій обочи струнка коза, або перелітала над верхом яка птиця. І прорідився воздух так, що людська грудь втягала його як острий нектар.
Заблудили...
Кругом них ісповідники пророка падали, як все, лицем обернені до Мекки і пять разів на день відмовляли приписану кораном молитву. З них не багато остало вже в живих. Але зі спокоєм, який приписує коран, посувалися дальше в тій вірі, що доля їх і місце смерти виписане було на таблиці їх життя, ще заки прийшли на світ.
Зближалися до височезних гір Паміру, званого «Дахом Світа». Дні ставали щораз менші і менші, хоч була середина літа, бо сонце скоро ховалося за темні велити гірських верхів. Як грізні роги в часі битви заревіли вихри і довго вили по непроходимих челюстях гір. Погиб великий слон Талі, за яким вона мала заплакані очі, хоч казала, що плаче від вітру. Сиділа вже на гірськім конику, закутана в найтеп-лійші од яги тай дивилася на сніг, що скрипів під його ногами і питала Мирослава:
—    «Чи такий сам є в нашій країні?»
—    «Такий сам, Талю».
—    «Якже там гарно-гарно!»
—    «Закрий уста, бо віддих того снігу входить в грудь і людина хору є від того».
Боявся сказати, що вмирає. Так привязався ніжної квітки півдня, яка пішла за ним аж у сі дикі, як смерть студені гори і ще хвалила собі смертельний шлях.
Кашляла з дня на день сильніше, аж заходилася. І чахла на очах. Мирослав потішав її сонцем і теплом, яке є в його країні. Блідо усміхалася й витревало дивилася на захід. Вкінці на однім постою настав день її пращання з мужем. Серед сніговійниці, ізза якої не видно булоб світа, подивилася невимовно сумно на мужа і синка і дух її тихо відійшов в напрямі одної з пятьох великих дараб Самсара.
Гірко заплакав Мирослав, перший раз від непамятних літ. І пригадалися йому слова його тестя: «Розлука з тим, що нам миле, се терпіннє»... Так, се найбільше терпіннє, коли получене з молодістю. Він чувся ще молодим, немов би вчера опустив Галич.
А шлях на сонцем залиті рівнини був уже так близько-близько. Звіз там тіло Покійної Талі й похоронив його над берегом Сир-Дарії.
В Самарканді на царськім дворі, де зголосився як член посольства свояка половецьких ханів, знали про рідний край Мирослава лиш тілько, що там сидить на престолі князь, що взяв за жінку внучку кагана Куманів, посвояченого з царями Самарканду. Не знали навіть імени Ярослава, хоч чули про великий розум його.
— «Далеко я забрив», подумав Мирослав.
Розпитував і тут, чи не чули про державу таємничого Попа Івана, але надармо.
Минули ще два роки, заки Мирослав наблизився до степів рідного краю.
Серед численних пригод, пізнавши багато дивних обичаїв ріжних племен, добився вкінці Мирослав до головного табора Половців, відки дістався до Чернигова. Тут довідався про новини, які зайшли в Галичі і в Київі тай про те, що найстарша дочка Ярослава вийшла вже замуж за князя Ігоря Святослава і живе в Путивлі. Вона що йно була вродилася, як він опускав Галич. Від того часу минав сімнайцятий рік.
Одним великим сном видавався йому той час блуканини. Але маленький синок, якого лишила йому Таля, а який уже говорив, пригадував йому, що се не був сон, а дійсність.
їхав до Київа, про знищеннє котрого вже чув. Хотів понести малого синка до церкви св. Софії й горячо помолитися в ній біля домовини Ярослава Мудрого та подякувати за щасливий поворот до рідної землі. Не знав іще, що саме тепер діялося в Галичі.
Найбільше дивувала Мирослава вістка про ворохобню в Галичі, що відбувалася перед літами. Хотів би був на крилах злетіти до дому.


ЯК ПАЛИТЬ І МІНИТЬСЯ МНОГОГРАННИЙ КРИСТАЛЬ ЛЮБОВИ...

Глава шести, котра пояснює, як князь Ярослав аж до гіркої глибини зрозумів свою ціну за улюблену Погорину Волость; як в часі ворохобні прийшла до нього депутація бояр, чого домагалася і що князь відповів; про що говорили темні товпи, що йшли лісами на Чагрів; як князь лишив столицю, а поїхав боронити одного села, чи тільки дворища і Притім мало не пожив смерти в Дністрі; що діялося в лісах під Чагровом і як цілу ніч трєвали борні на вулицях Галича і кому вдалося втихомирити ворохобню та що про се думали бирич Яструб і воєвода Веремунд, що разом знали дуже багато тайн і — чи був хто в Галичі, що знав їх більше від них?
Помалу йшов час князеви Ярославу, коли скінчив одягатися, як до битви.
Від отворених вікон його кімнати доносився до нього шум великих мас народа, що хвилями змінявся в гамір і довгий, протяжний рев, подібний до реву розбурханого моря. Від крилоських укріплень доносилося якесь невиразне биттє в дзвони мов на пожежу... Здавалося йому, що пізнає головний дзвін церкви Воскресення Христового, а за хвилину і церкви Юрія.
Князь надумувався, чи приказати, заграти на трівогу для всіх оружних сил, які були в городі й укріпленнях його, чи ліпше не скликати до купи своїх дружинників, яких могло також обурити замкненнє церков й увязненнє «святого аскета». Зібрані разом і заосмотрені в оруже моглиб кинутися на і так їм нелюбих Варягів і инших наємни-ків-чужинців, а розсипані в великім і ще до того святкуючім городі, не представляли більшої небезпеки, як той город. Але з другої сторони в такій хвилі як ся, переймалися вони між народом шкідливими думками й поглядами.
Треба було щось зарядити. Князь охолов вже з першого гніву й тим більше не міг рішитися. Якась як полин остра гіркість заливала його душу. Думав про невдячність Галичан, яких так збогатив і забезпечив, а тепер, як би не заплачені чужинці, не міг би навіть обізватися за тим, що має найдорожчого!..
Світляні знаки Варягів, які бачив з вікон, освітлювали йому не тільки те, що тепер бачив і знав, але й те, що давно бачив а чого не знав. Там під Теребовлею питав себе, яку ціну прийдеться йому заплатити за Погорину Волость і не знав. Властиво знав і то від довшого часу. Але те знаннє було якесь таке, як страва без соли. Що йно гіркість, яку тепер відчував, освітлювала йому ту справу. О, тепер знав вже добре ту страшну ціну: то було ціле нещасливе пожиттє з женою, то була та внутрішня пустка, що гонила його по лісах і полях кругом Галича, то було те, перед чим тепер стояв і вагався... І здавалося йому, що платить більше чим народ Галича, більше і прикрійше.
Коли так вагався, дали йому знати, що велика депутація бояр просить о послуханнє.
Приказав освітити радну гридницю і в боєвім одязі, з варяжським мечем при боці та сигналовим рогом, перевішеним через плече, увійшов на салю, відслонивши тільки лице. Його остроги голосно звеніли серед тишини, яку заховували зібрані бояри в медвежих шубах.
Станув біля свого престола, поклавши праву руку на хрестній рукояті варяжського меча й очима запитав зібраних, що мають йому сказати. За ним стояло як звичайно дванайцять молодих отроків з червоними щитами. Лице князя виглядало як умите бурею озеро і си-яло ще силою гніву. Представлявся гарно і могутно.
Бояри дивилися на нього як на молодика, якому занадто вдарила сила до голови. Але вигляд їх князя їм очевидно подобався.
По хвилині вагання виступив наперед боярин Микулич з Надвірної, що по богослуженню заскочений несподіваними подіями не вертав вже до дому, і в клонившися князеви, промовив:
—    «Біля крилоських укріплень розярений народ вибив майже сотню наємних Половців і обсаджує церкви. Варяги бють на доми Божі з метавок і самострілів та підсувають тарани й пороки. Є багато трупів з обох сторін. Рада бояр»...
Уста й очі князя задрожали зловіщо і нова хвиля гніву, ще більшого чим передтим, вдарила йому до голови. Крикнув уриваними словами:
—    «Яка — рада бояр?!! Де — без мого — відома — була — рада бояр?!! Чого?! Я вам покажу, хто тут рішає, рада бояр, чи князь!!..»
Судорожно стискав рукоять свого великого меча, а його очі сипали іскрами як розжарені вуглі. Бояри не сподівалися такого вибуху й такої відповіди тай збентежені й затрівожені дивилися на князя.
В тій хвилі напрасно отворилися головні двері і до салі вступив скорим кроком сам воєвода Веремунд з двома варяжськими сотниками. Шолом держав в руці. Був червоний на лиці і задиханий.
Князь подивився на нього і махнувши рукою, щоб ішов за ним, твердим кроком звернувся до бічного виходу й опустив радну грид-ницю. Веремунд поспішив за ним. Оба сотники й збентежена депутація лишилися в салі. Бояри неприязно поглядали на Варягів і по хвилі почали перешіптуватися між собою.
Від крилоських укріплень долітали щораз ряснійші звуки дзвонів, якими очевидно били мов на пожар. Вже гуділи дзвони церков Ілії, Юрія, Данила, Воскресення Христового і Благовіщенської. Під самими вікнами радної гридниці голосно перекликувалася варяжська сторожа, а на замкових подвірях розлягався тяжкий тупіт варяжської піхоти, перериваний скорими ударами копит кудись летучих їздців та іржаннєм конда. Брязкіт збруї звідусіль, а з далека чути було раз-ураз голосний, протяжний рев великої товпи. З ріжних сторін чути було граннє труб і рогів. У вікнах раз-ураз блимали відблиски світла: то княжі відділи порозумівалися між собою світляними знаками.
—    «Чи дійсно багато є побитих?» запитав князь старого Веремун-да, коли знайшлися в коридорі, що провадив до кімнат князя.
—    «Ще не багато, але може їх бути багато. З війська втратив я досі лиш сотню Половців і то з її вини. Обсаджені міщанами церкви біля крилоських укріплень очиститься скоро. Бунт не має проводу. Біда лиш в тім, що товпи народа геть за Галичем переходять в долині Дністер по леду і починають лісами йти на Чагрів. Трох сотень, що туди відійшли, може бути за мало на оборону Чагрова»...
Князь, що вже почав знов успокоюватися, схвилювався наново. Віддихав так тяжко, що ледви воздух ловив. Але був вже зовсім притомний. По мозку перелітали йому думку як лискавичні ленти й освітлювали йому всю грозу положення.
По хвилі сказав:
—    «Вислати зараз кілька сотень кінноти здовж Дністра, в гору і в долину!»
—    «Вже вислано».
—    «До Чагрова їду я сам з усіма лишніми тут силами».
В сій хвилі рішився увязнити бояр, заки опустить замок. Випрямився і запитав:
—    «Чи маєш під руками два певні відділи?»
—    «Цілий замок і терем переповнені моїми Варягами».
—    «Добре. Зараз обсадиш двома відділами оба входи до радної гридниці і на мій знак увязниш всіх бояр, присутних в гридниці!»
Веремунд мовчки склонився, очевидно врадуваний. Той старий Варяг, що свої зуби зїв на службі в чужині і зазнав неодної прикрости від гордих бояр, мав тепер повне вдоволеннє. Він любив такий «рух», любив неспокій, любив кидатися в нім на всі сторони, щось плянувати, виконувати. Се було для нього його живлом. А всяку роботу робив основно, докладно. Саме тепер думав над чимсь. По хвилі запитав з ваганнєм:
—    «Чи в разі небезпеки можу підпалити доми, що стоять осібняком між садами? Пожежа в городі викликалаб між збунтованою товпою розтіч, бо кождий біг би до власного дому»...
Ярослав видивився на старого Варяга так, що той вже жалував того, що скдзав. Але той погляд князя трівав тільки хвилину. Його замінив икший, якийсь кріваво-ненависний,— як тоді, коли говорив з матірю. В голові князя лискавкою бігали думки. Бачив, як його положеннє стає щораз більше прикре. Розумів, що крім міщанства матиме від тепер і бояр проти себе. Але своєї постанови змінити не міг. В очах мав огонь, як би вже відбивалася в нім пожежі города. І сказав до Веремунда:
—    «Ні тобі, ні твоїм людям зробити того не вільно!..»
Затиснув уста й мовчав, як би злякався, того, що з уст могло ще вийти.
По хвилі запитав:
—    «Чи між товпою видно моїх дружинників?»
—    «Поки що не багато».
—    «Прикажи в поодиноких дільницях стягати їх в купи і не пускай їх по збрую».
—    «Я вже так зарядив».
—    «Добре! Можеш йти! Два відділи!»
Веремунд вийшов.
В кімнаті князя горів ясний огонь. Крізь вікна в блеску світляних знаків бачив Ярослав гонців, що бігли в ріжні сторони на скоропад-них конях. Чувся дуже самітний в сім замку. Думка його побігла через снігом засипані ліси до Чагрова й зробила його ум зловіщо холодним і спокійним.
Пішов до радної гридниці. По дорозі бачив, як в коридори входять відділи Варягів з нагими, двосічними мечами і довгими копіями.
Твердим кроком виступив до радної гридниці. Варяжських сотників не було вже. Бояри стояли а по їх лицях було видно, що порозумілися вже, що тепер мають говорити.
—    «Щож постановила рада бояр?» запитав князь спокійним тоном, на пів здержавши глум.
Боярин Микулич з Надвірної знов виступив наперед і в клонившися князеви, почав виминаючо:
—    «Рада бояр моглаб причинитися до втихомирення неспокоїв, як би ти, княже, стягнув Варягів і Торків зпід крилоських укріплень і приказав освободити ігумена Данила та відчинити замкнені Божі святині».
На згадку про ігумена задрожали очі й уста князя, як перед недав-ним вибухом. Але опанував себе, хоч підозріннє як їдовита змия повзало між його думками. Сказав, немов рубаючи:
—    «Отже маю сповнити услівя, які ви мені кладете? Незлі услівя» ...додав глумливим тоном. «Тільки віддати в руки бунтівників одну частину города й укріплень тай ще до того випустити їм головного заговірника, що прилюдно з проповідниці проклинає князя і рід його!»
Бояри стояли неповорушно. Ні один не смів отворити уст. А князя час наглив: хотів би був перескочити ті три милі, що ділили його від Чагрова. Скоро, немов викидав зі себе слова, сказав:
—    «Ніяких святинь Божих я не замикав, а замкнув тільки гнізда коромоли й бунту, до яких причасні й ті, які сміють давати мені такі ради й ставити такі услівя!.. Але я дам собі раду з вами!» Голосно крикнув: «Сторожа!»...
Отворилися двері обох входів і до великої радної гридниці почали з брязкотом входити варяжські відділи, заковані в панцирі, з нагими мечами і довгими копіями. На таке депутація бояр вже зовсім не була приготована і стояла збентежена. Князь мовчки показав на неї рукою і вийшов з радної гридниці.

* * *

А в Галичі кипіло як у величезнім улию і найдивоглядніші вісти бушували між народом. Всі говорили про очаруваннє князя Настасею і про те, що князь постановив стратити святого старця Данила. Розійшлася була вістка, що князь помер від любовних чарів Настасі і що Варяги самі позамикали церкви, щоб викликати бунт і потому грабувати. Опісля розійшлася була вістка, що померла княгиня-матір, то знов, що бояри увязнили князя й заперли в якійсь церкві, лиш не знати в котрій. Потому розійшлася була вістка, що стара, побожна княгиня видобула з вязниці ігумена Данила й вивезла його до одної з церков біля крилоських укріплень. Се й було причиною, що туди хлинула серед ночі найбільша товпа народа й обсадила тамошні церкви. Варяги збитими лавами напирали на ту часть города, а обляжені в церквах крилоської дільниці міщани били в дзвони як на пожежу.
Кругом церков і на цвинтарях розпочалася крівава борня. Незор-ганізована товпа, уоружена тільки в топори, мотики і дрючки, з криком уступала. Варяги й инші наємники брали церкву за церквою. їх дзвони замовкали чергою. Тільки кругом церкви св. Юрія була за велика глота і раз-ураз збиралося ще більше народа так, що взяти її було поки що неможливо. Тут прийшло до найбільш крівавих суматох. Варяги подалися взад і сипнули на товпу градом бремен та каміння з метавок і самострілів. Великим ревом обурення й болю зойкнув народ кругом церкви, а дзвони її заграли так проразливо, як би удари в товпу заболіли й св. Юрія.
З усіх сторін города бігли в тім напрямі щораз більші товпи народа. Гнало їх проти Варягів, Половців і инших чужинців те, що жене взаємно проти себе звірят ріжної породи.
Ті товпи народа, що збігалися з усіх сторін, хотіли тільки освобод-ження святого старця й відчинення церков, а більша частина взагалі нічого не хотіла, бо не знала ще, що сталося. Розяреннє їх підбурювало ще те, що чужинці й поганці сторожили їх святинь, як також пролита вже кров. Хвилююча товпа не мала проводу, тільки тут і там виринали принагідні проводирі серед темряви і глоти. Рівночасно виринало їх по кількох. Рішала про те сила їх грудий і гортанки. Тільки пролита кров і дивоглядні вісти додавали товпі розярення.
Князь, що з поспіхом зїздив з замкової гори на чолі Варягів, чув, як по черзі замовкали дзвони далеких крилоських церков і як зате щораз голоснійше голосив св. Юр, За князем лавами сунули Варяги, сотня за сотнею. Сніг скрипів під їх тяжкими ногами. Кругом цитадельної церкви Пресвятої Богородиці блестіли також в темряві варяжські панцирі й вилискувала збруя. З далека доходив з ріжних сторін змішаний з криками товпи тупіт кінноти.
Просто в напрямі до Дністра їхав князь Ярослав, а за ним рівно йшли відділи Варягів. Чув ніздрями запах свіжої крови, а його мязи дрожали як у молодого льва, що готов кинутися до нападу; задержався на площі під соборною церквою Пресвятої Богородиці, де стояла кінноста й скомандував до сотників:
— «В стремена!»
Вскочили.
Приказав чотиром кінним сотням Торків і Половців гнати до Чагрова на розперті коні! Пігнали аж земля дрожапа. Перевів по леду відділи Варягів на лівий берег Дністра і нагим мечем показав їм напрям, крикнувши до найблизшого сотника:
—    «На Чагрів!»
Сам в окруженню кількох кінних Варягів завернув назад і бігом допав найблизшої площі, де розставлені були мєтавки, самостріли і пращі. Там крикнув з коня:
—    «Десять найліпших метавок за мною!»
Счинився рух. Вмить запряжено волів і коний.
Скрипнули немащені колеса тяжких машин і повагом двигнулися за князем. Він нетерпеливився і гнав конем: бігаючи то в сей, то в той бік; наглив до поспіху.
Вїхали на лід.
Під тяжкими машинами затріщав лід, зрушений вже дотеперішним перемаршом військ і тріс на середині, а пять метавок разом з волами і кіньми тай варяжською обслугою пірнуло в студеній воді. Дальшим удалося скрутити. Князь разом зі своїм окруженнєм також впав у Дністер. Зломи леду били його коня і його. Плив мовчки, чуючи, як студеніє. Серед криків потопаючих з великим трудом добився до берега по галицькім боці, бо мав доброго коня. Обмерз зовсім.
Зсів з коня, що важко робив боками і приказав шукати човнів і поромів та привести з терему двох добрих верхових коний. Нервозно ходив понад беріг, обсаджений військом, не чув, не бачив нічого, крім переляканого личка Настасі. Оподалік обрубували лід кругом примерзлого порома. Удари сокир, топорів і гаків понуро хрустіли в леді. А з далека долітало одностайне биттє на трівогу всіх дзвонів св. Юрія і рев товпи.
Привели коний. Князь сів на одного і окруживши себе горсткою кінних Варягів, видав приказ, щоб дальші мєтавки перевозити уважно поромами та спровадити ще пять і везти під охороною.
Поїхав правим берегом Дністра в гору ріки, переїхав Дністер по леду і вїхав у ліс. Кермувався по гомоні походу варяжських відділів, що йшли боронити Чагрова.
В лісі відітхнув спокійно, перший раз від богослуження в церкві Христового Різдва. Дивився на інеєм покриті дерева, що спокійно відбивалися на фоні неба й дивувався, чого та метушня в Галичі, чому там бються, здобувають церкви, проливають кров.
Оглянувся в напрямі на Галич. Над городом видніла луна...
—    «Значить, Веремунд приказав підпалити деякі доми! Видно не міг собі дати ради без того», подумав спокійно.
В світлі пожарної луни кріваво блестів золотий хрест на копулі ци-тадельної церкви Пресвятої Богородиці. А в утихомиреній душі князя також здіймалася луна. Лагідна, рожева луна радости, що зближається до Чагрова, до своєї Настасі. Легко було на серці Ярославу і безжурно доганяв відділи Варягів, що поспішним маршом йшли в напрямі на Чагрів. Мав вражіннє, що воює десь далеко, може над Чорним Морем, може в половецькім степу, але рішуче не під власною столицею.
По якімсь часі дігнав збиті, чорні лави панцирних Варягів, що йшли шляхом в найбільшім порядку і звеніли збруєю. Та довго не міг з ними їхати. Щось гнало його вперед. Скоро виминув їх, їдучи краєм дороги гусаком зі своїми комонними. Пігнав наперед, зразу дорогою. Між нагими деревами почав висуватися місяць як плоский, блискучий камінь.
Сніг на дорозі був убитий кінськими копитами. Сюди гнали вислані передом сотні Торків і Половців. На хвилину задержався і сам зіскочив з коня, щоб приглянутися слідам. Хотів знати, чи скоро їхали.
Поїхав дальше.
По якімсь часі побачив з далека на дорозі і по боках темні предмети, порозкидані в неладі та темні пятна на снігу. Приспішив бігу. В блеску місяця взрів, що се були мертві тіла людий; численні сліди і кріваві пятна тягнулися на право від дороги в ліс.
—    «Отже билися вже тут!» подумав і завернув в бік за пятнами крови. За ним горстка його дружинників.
—    «Але чого ті степові різуни непотрібно гнали в ліс, замість як найскорше їхати вперед!» подумав. «Прокляті добичники!» сказав до себе й пігнав їх слідами. По яких двіста кроках кінські сліди завернули рівнобіжно до дороги а сліди піших очевидно втікачів, з котрих деякі були ранені, розсипалися по лісі.
—    «Добичники надумалися», подумав князь і поспішив їх слідами.
По короткім часі почув в досить близькій віддалі гамір і тріск галуззя. Станув. За хвилю побачив між деревами ліс а велику товпу пішойдучих людий. Вона задеревіла:
—    Варяжські собаки їдуть! Бий, забий!»
Вихопив в піхви меч, аж сталь зисвистіла і кинувся із ним. Рівночасно почув свист і фурчаннє рогатин та каміння й побачив, як два Варяги звалилися з коний. Очевидно товпа, побачивши малу горстку, напирала відважно.
Ярослав крикнув щось — голосно, з пересердя.
Між товпою счинилося замішаннє. По хвилині залунало з кількох дужих гортанок нараз:
—    «Князь! князь! Всякоє диханіє да хвалить Господа!»
—    «І я хвалю», гукнув князь, «але прикажу вибити до ноги всіх, що не завернуть назад!»...
Товпа пішла в розтіч і весь час, як його їздці поралися коло двох товаришів, чув в лісі тріскіт ломаного галузя.
По тій пригоді скоро знайшовся в Чагрові, де зараз почав об’їздити стійки і сторожі, ще заки вступив до дворища. Від одного зі сотників довідався, що Руальд вже давно одержав був приказ, їхати до Галича, але немов прочуваючи, що Чагрів може бути загрожений більше чим Галич, зволікав з виїздом. А як вибрався в дорогу, зустрів під Галичем першу товпу, що йшла в напрямі на Чагрів. Дав про се знати Веремундови й завернув назад до Чагрова та взявся приготовляти до оборони дворища. Князь приязно зустрівся з ним і довідавши-ся про 9се, щиро подякував йому за несповненнє приказу, але відіслав його до Галича для помочі Веремундови.
А час був великий, щоби надійшов сам князь з більшими силами.

* * *

Засипаними снігом лісами, тягнули дальше темні товпи і постаті. Йшли хильцем, то гуртками, то купами й оглядалися на всі сторони. Деякі з тих куп були зорганізовані на воєнний лад; инші йшли гусаком; ще инші так собі. Але всі щось несли. Хто топір, хто вила, хто косу, або дрючок, хто палку, або навіть рогатину.
—    «А ти нічого не маєш в руках?» запитала одна темна постать другу.
—    «Я маю таке, без чого всі ваші причандали до нічого!»
—    «А се що таке?»
—    «А свячену воду!»
—    «Правда, правда!» загуло з усіх сторін. «Без того нічого там не вдіємо!»
—    «То вона, бий її сила Божа, така міцна?» запитав якийсь жвавий парібчак, щр як олень перескакував на переді снігові заспи.
—    «Гм..: А тиж не бачиш, що наробила? Найкрасші церкви позамикані, князь доходить в теремі, Варяги бють, кого запопадуть!»
—    «Кажуть, що як би її так імив ще на зорі тай убив на відлів, то й князь прийшов би до себе».
—    «Шкода його; такий молодий! І марно з сего світа сходить!»
—    «І доброго батька син! Небіщик не одну міру зерна роздав убогим зі своїх житниць і складів!»
—    «Дбав і сей! Але від коли його вчарувала, як не той став!»...
—    «А від коли то?»
—    «Кажуть, що від Юра. Бо на Юра чарівниці найбільшу силу мають».
—    «Е, кажуть, що вона вже від тогідного Стрітення чарує князя. Є такі, що на свої очі бачили, як вона на Стрітеннє на три броди ходила й милася на середині ріки! Тай на само Введеніє мила дзвін в чагрівській церкві і в тій самій воді змивала себе. Аякже!»
—    «Люди добрі! А памятайте, що то лиш до трох разів можна її на відлів бити! Як не вбєш, то пропали всі»... закричав хтось розпучли-вим тоном.
—    «А чим?»
—    «Чим небудь! Аби лиш каплина свяченої води на ломаці була, то вже добре!»
—    «Кажуть, що то до трох разів мусить бути вода свячена».
—    «А я гадаю, що досить і раз свяченої води! Аби тільки ломака була гідна!» відізвався якийсь скептик.
—    «Гадай, собі, гадай! А як тебе потне, то вже не будеш так гадати»...
—    «Господи! Коби хоч помору не було!»
—    «Від такої все може бути!»
—    «Сусе Христе!»
—    «Матінко Божа!»
—    «Пек-Осина!»
—    «А як потне нас, заки дійдемо до Чагрова?»
—    «Га! Раз мати родила!»
На якийсь час темні постаті притихали і мовчки сунули по снігу, як тіни. Потому знов будилася між ними розмова.
—    «А все булоб инакше, як би так княгиня була рано перед вінчан-нєм оперезалася липником!.. От що!..»
—    «Не було кому порадити небозі».
—    «Ой, не було!»
—    «Матери не було! А свекруха не практикована в тім,— з далека».
—    «Хто знає, чи в її сторонах є липник!»
—    «Тай свекруха не мати: їй не в голові!»
—    «Так, так! Ізза того дрібненького цвіту липника тратить не одна велике щастє».
—    «Ще кажуть, що любисток треба потерти й добути з него запах тай дати понюхати молодому»...
—    «Так, так! Не потерла, тай маєш!»
—    «А зате друга добре потерла!»
—    «Бий її сила Божа!»
—    «Ще кажуть, що й тепер можна порадити. Нехай би тільки княгиня вмилася до схід сонця на сімох бродах у сімох ріках кругом (а все на відлів!) і постила на Великдень тай на св. Юра».
Такі і подібні розмови провадилися між темними товпами, що лісом скрадалися під Чагрів. Дехто жалував старого Чагрова, дехто князя, дехто його подругу, дехто княгиню-матір. Не забували й про святого старця Данила.
Нараз донеслися від сторони Чагрова якісь голоси. Товпа заметушилася.
—    «Половці їдуть!» крикнув хтось.
І товпа пішла в розтіч.
Але се тревало не довго. Хтось крикнув:
—    «Ніхто не їде, лиш іде!»
—    «То не військо!»...
—    «То наші!»
—    «Агій на вас! Хтож так утікає? То раз войовники з вас!»
Товпа завернула назад. Ізза дерев повисувалися якісь перелякані люди.
—    «Наші, наші!» загуло з обох сторін.
—    «Ми зустріли князя!» сказав один з тих, що наспіли від сторони Чагрова.
—    «Доброго князя зустріли ви! Адже князь умирає в теремі».
—    «Може вже й помер», докинув хтось.
—    «Певно, що вже помер!»
—    «Се був дух князя, що й по смерти не має спокою від чарівниці!»
—    «А я не говорив, що то не просте?» торжественно заявив один з тих, що вертали. «Хтож видав, аби в такий час їхав князь з десятьма дружинниками?»
—    «Но, з десятьма, не десятьма,— їх було за двайцять!»
—    «А двайцять то що?!»
—    «Але чи кричали ви: Всякоє диханіє?»...
—    «Кричали, кричали!»
—    «Відповів?»
—    «Відповів, як Бог приказав!»
—    «Гм!»... «Гмм!»... «Гммм!»
—    «Може ви не перехрестили його три рази?»
—    «Було хрестити! Тож то перехрестив би нас був!»
—    «Огнем з очий сипав, а меч мав такий страшний, аж свистів! Казав, що всіх сам один вибє до ноги, як не завернемо!»
—    «О, бачите! Тож то й є!»...
—    «Було його свяченою водою покропити! А потому рогатиною — на відлів! І до трох разів душа спасена!»
—    «Та що верзеш? Та як на нашого князя підносити рогатину?»
—    «Так то не князь, а його душа!»
—    «А його душа то вже ніби собака? Га?»
—    «Якраз тому, що не собака, не годиться, аби мучилася на другім світі!»...
Темна товпа хрестилася побожно і щиро відмовляла молитви за блукаючу душу князя Ярослава.
Покріпившися хто молитвою, хто медом, посунули дальше в напрямі на Чагрів. Вже було їм все одно. «Раз мати родила!»... З заду надтя-гали нові товпи і скоро довідувалися, що лісами блукає дух князя.
Ой не даром князь так летів, боронити свою Настасю!... Бо ті темні купи забобонних людий ішли в переконанню, що йдуть боротися за добре діло, що спасуть себе і всіх від нещастя, як не стане Настасі, яка «очарувала» князя...
І кого там не було в тій товпі! Але переважала бездомна вольниця, убогі робітники, різницька челядь, носильщики з купецьких пристаний і т. и.
В їх темних головах вязалися в одно Половці, Берендії, Торки, Варяги й инші нелюбі їм чужинці з невинною любкою князя, як жерелом усяких можливих нещасть. Вони також ішли на смерть з любови до своїх родин, до церков, до святого старця, до князя і його роду...
Йшли з таким завзяттєм, що навіть не памятали, як і коли знайшлися тут і відки прийшли. А вони зібралися з ріжних сторін города і пригородів його й дооколичних дворищ і осель. Зразу найбільше було тих, що з города. Переважно бездомна біднота і всякі гольтіпаки. Вони вийшли ще перед вечером, як між товпою бушувала вістка, що князь від чарів умирає і хтось крикнув в товпі:
— «Ану! До Чагрова!» — І залунало: «До Чагрова! До Чагрова!»
По дорозі довго радилися гуртками, ходили по дооколичних оселях за «причандалами» і попоїсти. Тоді почали стягатися до них і до-околичні люди. І тепер ішли снігами так витревало, як на прощу до свого Бога.
Над лісом висунувся вже місяць, як плоский, блискучий камінь, і присвічував їм. А з далека видніли пожарні луни над Галичем. Тільки дехто з тої товпи завертав до дому на вид луни. Бо велика більшість не мала дому. А такі найзавзятійше йдуть за голосом ідеї і любови... Бо кожда людина мусить мати щось свого.

* * *

Княгиня-матір, прийшовши до себе, запитала слабим голосом, чи є син в теремі. Відповіли їй, що виїхав боронити Чагрова.
На її блідім лиці не задрожав ні один нерв. Почала збиратися старанно й після поведінки, яку перед літами завела на галицькім дворі і якої строго придержувалася.
Зібравшися, приказала заложити вісім коний до великої колес-ниці покійного мужа, оббитої чорним оксамитом. Засіла в ній зі зостою і двома иншими поважними дамами двору тай приказала їхати до дворища єпископа Косьми.
На переді їхали на конях два її прагматевти зі золотим знаком Комненів на шовковій ленті, білій як сніг; по обох сторонах повозки по десять боярських отроків зі срібними щитами, а ззаду два старші бояри і начальник замкової сторожі, Брячеслав Надітим в елегантній одежі, блискучій жемчугами.
їхала зовсім так само, як за мирних часів. Тільки за колесницею їхав її лікар в окремім возі.
Сонце вже зійшло над Галичем, слабо-рожеве як схорована дитина. Невиразну червень, якою кидало на ранний обрій і золочені копули церков, заслонювали смуги чорного, тяжкого диму, що тягнулися від крилоських укріплень. Княгиня-матір сиділа в повозці бліда і поважна та не звертала найменшої уваги на те, що діялося кругом. Одна-одинока думка займала й переймала її: думка про сина.
І так їй було до лиця з тою задумою, аж помолодшала.
Кордони варяжських ратників мовчки розступалися перед невеличким почотом княгині-матери: відаіли Половців, Берендіїв і Торків, які зустрічала по дорозі, тихо з’їздили на боки. А вона їхала між ними поважно й спокійно, як до церкви. Народ з вікон домів то приязно витав княгиню-матір, то вигукував до неї з жалем-скаргою:
— «Берендії й Половці підпалюють дохми!» їхала помалу й мовчки, притаюючи зітханнє, яке одначе мусіли бачити з вікон.
Перед дворищем єпископа Косьми, окруженим густою лавою Варягів, наказала станути й завізвати до себе начальника тої сторожі. Коли варяжський сотник випрямлений станув біля повозки, попросила післати до воєводи Веремунда по дозвіл, увійти до дворища. Сотник вагався хвилину, потому заявив, що княгиню-матір перепустить тимчасом на власну одвічальність. Подякувала, кажучи, що не хоче йому робити прикрости та переступати заборони князя без дозволу його заступника й легким рухом руки дала знак, що не увійде, але ждатиме в повозці перед сторожею. Сотник особисто метнувся до воєводи по дозвіл.
За якийсь час прийшов сам воєвода Веремунд, поміг висісти княгині-матері, підпровадив її аж до дверий дворища владики й вернувся та ждав на дворі.
Княгиня-матір довго сиділа у владики Косьми й вийшла успокоєна. В руці держала письмо, яке передала старому воєводі з просьбою, щоб зараз вислав його до сина. Кінний відділ з листом княгині таки на її очах пігкав до Чагрова.
А княгиня-матір, поговоривши ще зі старим воєводою, приказала їхати до церкви св. Юрія, в дільницю, повну крови й огню, з якої яркими стовпами бухала поломінь а чорноволосі смуги диму несли далеко жах і трівогу. Перед золотим знаком княгині їхали на конях два варяж-ські сотники й воєвода Веремунд.
Княгиня-матір спокійно їхала між рядами горіючих домів, над якими клубився і гоготів чорний дим, що лягав на почорнілих, осніжених садах. Слези котилися їй з очий. Чи від їдкого диму, чи зі зворушення? Хто відгадає серце женщини? Може зі зворушення, бо дзвони св. Юрія били без уговку на трівогу й по обох сторонах дороги чути було стони конаючих міщан і дружинників. А може від їдкого диму, що заслонював шлях княгині-матері.
Хто відгадає серце женщини? Навіть вона сама не знає його. Вона може найменше.
Коли вже дальше годі було їхати, княгиня-матір висіла з повозки. Лишивши в ній з осту й дві инші дами двору, пішла з мужчинами дальше в чорний дим, пронизуваний огненними язиками, в якім лопотіли тріскаючі дубові сволоки.
Застановлено облогу церкви св. Юрія, і княгиня-матір дійшла аж до ворохобників. Йшла так спокійно, як би в княжім теремі, і прийшовши на місце, почала перевивати ранених... Невдовзі замовкли дзвони св. Юрія, що всю нічг били без уговку, а народ з плачем окружив княгиню-матір.
Коло полудня княгиня-матір Евдокія молилася вже в церкві св. Спаса, біля неї стояв її син і слухав проповіді владики Косьми, що починалася від слів:
—    «Сара же, Жена Авраама, ке раждаше єму, Бяше єй раба Єгиптянина, єйже імя Агар. Рече же Сара ко Аврааму: «Вниди убо к рабі моєй, да сина сотворю от нея». І гшслуша же Аізраам гласа Сарина. ї поімше Сара Агар, рабу свою, даде ю з жену Аврааму, мужу своєму. І вниде ко Агарі і зачат. І виді, яко во чреві імат і укорена бисть госпо-жа 'єя перед нею. ї рече Сара ко Аврааму: «Обида ми от тебе... Суди Бог межи мною і тобою!» Рече Авраам: «Се раба твоя, твори єй, яко тебі єст угодно», і озлоби ю Сара і отбіже от лица єя. І обріте ю Ангел Господень у істочника води б пустини, у ісі очника на пути Сур... ї рече єй: «Умножая умножу сімя твоє і не сочтется от мкожеет-ва! ї родити сина і наречеши імя єму Ізмаїл, яко услиша Господь сми-реніє твоє. Сей будет сильний человік: руці єго на всіх і руки всіх на него і пред лицем все я братії своє я вселится»...
Рівночасно й по инших церквах відбувалися богослужеиня і пропо-віди, що починалися словами Св. Письма:
—    «Аще же обрящет человік діву обрученную і, насилував, будет с нею, убийте человіка єдинаго бившаго с нею, откровиці нічто же сотворите ність бо діві гріха смертнаго, якоже аше кто би востал на ближняго своєго, такоє сіє діло... Аще же кто обрящет откровицу діву, яже ність обручена і насилував, будет с нею і обличитея, да дасть человік бивий с нею отцу откровици 50 дідрахм еребра і тому да будет жена, понеже обиді ю: не возможет отпустити ю во все время»...
Пс тім богослуженню відвезли слуги княгині-матері ігумена Данила в її колесниці до монастиря. Рівночасно відчинено замкнені церкви.
Здавало ся, що княгиня-матір відсунула від сина і його любки кару божу, одо вже висіла над ними.
Вернувши на замок, не спочала, але хоч була дуже втомлена, почала старанно зміняти одіж. Зняла з голови діядем, скинула дорогу сукню і всі дорогоцінности та прикраси, виняла навіть золоті кільці з уший; приказала скромно зачесати волоссє, вбрала звичайну, темну одіж, вийшла з терему і сіла до малої повозки, запряженої в одну пару коний, без зости і дам двору, без бояр і без отроків, без прагматев-тіз, без гербу Комненів — скромна і тиха, як моленниця.
їхала до монастиря св. Іоана, щоб упросити ігумена Данила о молитву за сина.
Коли доїхала до монастирських воріт, старий візник її покійного мужа разом з його слугою метнулися, отвирати ворота. Дала знак рукою, що не треба в'їздити на монастирське подвірє. Тоді вони відчинили княгині вузьку, входову фірточку. ~
Увійшла на велике монастирське подвірє, висипане дністровою ріню й піском тай помалу перейшла його. Дійшла до входових дверий, перехрестилася незначним рухом руки, підняла прикований на ланцюсі молот, занадто тяжкий для її ніжних рук, легко спустила його на крису невеличкого дзвона без серця, що був прикріплений біля дверий, поклала молот і спокійно ждала.
По якімсь часі залунали кроки в тихім коридорі, в отворі стіни заблестіло двоє очий, і монах в чорній рясі, пізнавши княгиню, поспішно відчинив двері та низько поклонився їй.
З ковтаючим серцем входила до келії святого старця, де вис^в прибитий до стіни великий, деревляний хрест і стояло крісло та стіл з простого дерева. На столі лежало отворене Святе Письмо. Старий ігумен Данило зі слідами недавних переходів на лиці встав з крісла і вклонив-шися княгині, рукою вказав на своє крісло.
Упала на нього і тихо залилася слезами.
Може зі зворушення, може з якого почуття... Хто відгадає серце женщини, яка дійсно любить? Хиба розумний бирич Яструб, який все говорив, що з усіх жінок во істину любить тільки одна матір.
Ніхто не чув, о що просила княгиня-матір святого старця Данила, Але він опісля не виголосив вже ніякої проповіди, навіть по її смерти. Вміла з ним поговорити византійська цісарівна Евдокія в роду Комне-нів, матір Ярослава Осмомисла.

* * *

В третий день свят по всіх церквах роздавали священики родинам побитих і ранених дорогоцінности й клейноди княгикі-матери, а вона особисто відвиджувала ранених зі своїм лікарем. Від дому до дому, не минаючи смердів і найубогших хат бідноти, їхала зі зостою і двома дамами двору в великій колесниці покійного мужа, запряженій у вісім чорних коний. На переді їхали її прагматевти з золотим знаком Ком-ненів на шовковій ленті, білій як сніг; по обох сторонах повозки по десять молоденьких боярських отроків зі срібними щитами; з заду два старші бояри в дорогих шубах зі срібними підковами і начальник замкової сторожі, Брячеслав Надітич, в елегантній, перлами обшитій одежі. За колесницею княгині-матері везла двірська прислуга харчі й напитки з княжих складів тай всілякі убори. А княгиня Евдокія була дуже гарно одіта й цуже привітна для всіх.
І ще кілька неділь після їздила княгиня-матір відвідувати ранених і родини побитих. А було їх багато, особливо з тих, що пішли нічю на Чагрів. Поляна князя і місце кругом жерела Настасі були червоні від крови побитих і ранених, як би там серед зими густо зацвів міцно пахучий цвіт чебрика. Очевидці оповідали, що там сам князь ішов до приступу з простими дружинниками в рядах Варягів і Торків, та двічі зміняв поломаний щит і погнутий панцир.
Аж до своєї смерти опікувалася княгиня сиротами тай не забула за них, як розставалася з сим світом.
Всі були переконані, що вона своїми заходами не дала розгорітися бунтови того памятного Різдва. Лиш мудрий бирич Яструб говорив опісля до воєводи Веремунда:
— «Певно, певно, що княгиня-матір дуже розумна, але й син її зробив тоді один розумний крок: як увязнив бояр, то бунт був вже так як би зломаний. Не тому, щоб вони викликали або провадили його. Ні. Бояри не мали ще тоді злого серця на князя. Тільки від хвилі, як рознеслася по городі вістка про увязненнє бояр, ні одного дружинника не було між товпою й ні одного з тих, що мали ненависть до бояр, хиба що не могли вийти, як от з церкви св. Юрія. А чи багато є таких, що люблять боярів? Сам знаєш...
—    «Он воно куди», говорили люди між собою. «І чого ті богатирі захотіли, що бунтуються?! За мало їм всего! Чи то не вони позамикали церкви, аби зворохобити народ проти князя і загарбати княжі скарби! Вже даром князь не увязнив би їх був! Се не те, що з нами, з якими кождий боярин робить, що захоче, і дре і в тюрму кидає. Го-го!» говорили собі від тоді ворохобники. А в мить знайшлися й такі, що «чули на власні уши», як бояри радилися ще від Великодня, позамикати церкви і скинути князя з престола, аби загарбати його скарби. Го-го! Були й такі! Чого не знайдеш на тім Божім світі, як лише добре пошукаєш. Все знайдеш, брате, ая, розумієш? все!»
Так говорив розумний бирич Яструб, але тільки як випив троха більше й тільки до свого старого товариша від чарки, варяжського полководця Веремунда, що тоді голосно сміявся й говорив по варяжськи до Яструба:
—    «Не забувай і моєї голови! Чи ти гадаєш, що то так зовсім легко було підпалювати Галич так, аби горіло з "усіх сторін, аби не згоріло за багато й аби ніхто ніколи не дізнався, хто приказав палити, навіть сам князь Ярослав! Га? Тепер всі гадають, що то палили Берен-дії й Половці й трохи не що ночі ломлять котромусь з них ребра по темнійших заулках города. Чи знав, заки я сказав тобі про се, чому так пропадають Берендії й Половці, що аж сам князь питав тебе, що і як? Признавайся!»
А бирич Яструб за кождий раз відповідав, що не знав, хто приказав підпалювати.
—    «Ба! Ти кажеш, що то не стара княгиня зломила бунт», доповідав старий Веремунд, «а я тобі кажу, що вона. Як молода його розпалила, так стара загасила. Ой, загасила/1 добре казав бувало старий покійний князь, що, нераз мудрий дурне говорить»...
—    «А дурень розумне скаже!» кінчив злобно Яструб і підсміхався до старого завадіяки. Притім бирич Яструб кивав головою заперечу ючо, а воєвода Веремунд притакуючо. І перечилися.
А годилися в тім, що навіть наймудрійший чоловік настріляє найбільших дурниць, коли ходить о женщину.
Разом знали вони багато, дуже багато тайн, може навіть більше, чим Ярослав Осмомисл, що скоро по тій першій ворохобні відзискав свою давну розвагу й розпочав зовсім инакшу діяльність. Але таки не знали тілько, що старий Нікон, в якого кімнатах і шинках сідали до чарки. Він мав вже нового помічника й знав, що до Галича доїзджає претендент до византійського престола, племінник цісаря Емануї-ла, Андронік і навіть знаві що князь Ярослав прийме його і захистить перед своїм союзником. І навіть знав, чому так буде. Знав тільки він і сам князь, хоч кождий з них думав, що ніхто більше про те не знає.
І не знали. Не знала навіть княгиня Евдокія, не знав навіть мудрий бирич Яструб ні варяжський воєвода Веремунд, що разом знали багато, дуже багато тайн.


НА ГОРЮЧІМ КОСТРІ

Глава сема котра пояснює, які зміни зайшли в Галичі по ворохобні і як княгиня Ольга знов дісталася до замку та чим займався князь Ярослав і чого півсвідомо боявся; дальше описує розмову князя з матірю і згадує про весіллє найстаршої донечки Ярослава; опісля представляє, як перший раз знищили Київ суздальські вороги і що тоді робили українські князі в Київі; дальше оповідає, як на вістку про руїну святого города і всіх його церков захоріла й померла побожна княгиня Евдокія і як княгиня Ольга не хотіла взяти участи в її похороні тай що з того вийшло.
Князь спав довго й зле. Якась тяжка, як поломінь червона і горяча змора душила його в сні й витягала з нього останню силу. Кілька разів будився з гнітучим болем в голові й горячкою на цілім тілі тай знов западав не то в сон, не то в памороку.
Як зовсім пробудився, чувся та