Levecq, Jacobus Man at a Writing Desk..
Галина Мирослава
ЛИСТ
Стукіт у двері був тихий. Навіть його руде щастя, яке він так і кличе: ''Кицька'', — шкребеться голосніше, коли намагається після прогулянки повідомити, що хоче до хати. Але він таки почув, хоча слух, чого гріха таїти, останнім часом підводить. Якщо вірити новомодним психологам, так працює захист організму, коли людина не хоче чути голосів ззовні. Суперечливе твердження, але він погоджується, що частка правди у тому є. Олег поспішно підійшов до дверей, аби поцікавитись, хто ж там. Відразу отримав чітку відповідь жіночим, м'яким, проте незнайомим, голосом: ''Пошта. Лист від Рудольфа. З Ізраїлю''. Боже ж ти мій! Скільки ж то часу минуло від останньої звістки?! Крутнув ключем, схопився за клямку, перехопив дихання й тут же навстіж відчинив двері.
Пані за дверима аж ніяк не виглядала на поштарку. Елегантно вбрана, з витонченими рисами обличчя, делікатними рухами рук вона змусила його затремтіти. Однак короткострижена чорнява красуня з гарно вкладеним хвилястим волоссям на диво безцеремонно ступила крок вперед. Щоправда, це не збентежило господаря, він лише трохи подався назад, даючи їй місце.
— Проходьте, — запропонував з очікуванням та зацікавленістю.
Вона ввійшла й притьмом зачинила за собою двері, ніби побоюючись переслідування. Він автоматично зиркнув у вікно. Під вікнами не було нікого.
— Не хвилюйтесь, — промовила ледь чутно, — Бачу: ви заскочені. Я справді не поштарка. Мене попросили передати з рук у руки. Поштою не можна.
— Ви бачились з Рудольфом?
— Ні, що ви! Ми ніколи не були знайомі, лист передав чоловік, якого знаю багато років і якому маю всі підстави довіряти. Прошу, — й вона простягнула невеликий запечатаний конверт з маркою Ізраїля. Поштових позначок на ньому не було.
— Щось знаєте про Рудольфа? Як він? — у пориві посипав запитаннями Олег.
Жіночка глянула на нього засмученими очима. На мить ніби завмерла. А тоді повільно, розтягуючи слова, промовила:
— Я не принесла вам втішних новин. Мене повідомили, що Рудольф помер. А перед самою смертю попросив когось з рідних передати цей лист. Казав, що ви були його єдиним товаришем у найважчі роки, там, на зоні. Це все, — на якусь мить вона знову примовкла, після чого проторохкотіла: — Бувайте здорові!
Тоді різко розвернулась до дверей. Мить — і зачинила їх за собою. Якийсь час ще чутне було цокання каблуків по сходах, невдовзі й воно стихло.
Олег повільно сів на стілець біля столу, одягнув окуляри, добре, що вони завжди під рукою, та взявся до розпаковування листа. За старою звичкою прорізав конверт з лівого краю й витягнув заповітний листок паперу. Розгорнув.
Лист починався словами: ''Добрий день, друже!'' Звертання неабияк розчулило, тож далі Олег читати вже не міг — спогади потекли потічками. По крутих схилах щік нестримно спускались сльозини, налітаючи одна на одну, розмазував їх по обличчю, коли-не-коли похитував зовсім сивою головою. Як шкода, що нема у конверті світлин, пізніше обов'язково подістає старі. Перед очима побачив стіл, за яким він та Рудольф працювали, щодня плечем до плеча у тісній кімнаті, закліпав очима від поганого освітлення, почув крик наглядача від сусіднього стола. Усміхнувся, оглядаючи себе й Рудольфа зі сторони: високий широкоплечий біловолосий німець, а поруч чорнявий українець тонкої кості, нижчий на голову. Вони були ліками один для одного. Відразу легшало, коли зустрічались поглядами. Обом достатньо було виразу очей для порозуміння. Олег більше ні з ким за все життя не працював так злагоджено, вони вдвох були як один механізм. Секретне конструкторське бюро, так звана ''шарашка'', надсекретні військові розробки. Олег досі не знає, чому так трапилось, що саме його з їхньої шістки студентів першого курсу Політехніки, звинувачених у боротьбі проти Союзу, його одного, саме його, не відправили на крайній схід Росії, як інших, а повезли зі Львова просто до Москви. Певно, ніколи вже не дізнається. КБ теж входило до системи трудових таборів Гулагу, проте умови були на порядок кращі. Олег пригадав їхню їдальню й моменти, коли віддавав Рудольфу рибу в обмін на рибні кості. Згадав, як боявся болю зубів та їх втрати. І таки недаремно беріг — от уже на пенсії, а зуби на місці, майже всі. А у вільний час вони з Рудольфом грали в шахи. Гра обох неймовірно зближувала. І той обмін емоціями служив як фенікс, що постав з попелу, — він вливав сили у спорожніле від втоми та кволе від недоїдання тіло.
— Рудольфе, Рудольфе, а я мріяв тебе колись побачити, міцно-міцно обійняти... — вимовив через сльози Олег і знову потягнувся до листа. Великі чіткі літери нагадували самого Рудольфа.
''Олеже, — читав далі у тексті, — Я дуже хворий. Рак мене вимучує. Я вже готовий відійти, та не виходить. Мені здається, якщо тобі зізнаюсь, ти мені пробачиш, і тоді сам Бог відпустить мої гріхи. Ти один знаєш через що ми обоє пройшли, й ким ти для мене став.
У тебе єдиного на цій землі прошу пробачення. То для мене понад усе важливо.
Я ніколи нікого в житті не зрадив, не підставив. Усе життя працював на совість, намагався допомагати знедоленим, особливо євреям, несучи моральний тягар вини за ті злодіяння, які чинив німецький народ під час Другої світової. Але я так і не зміг прийняти радянські порядки, тільки й мріяв при першій ліпшій нагоді покинути Союз. Признаюсь, що любив безмірну дику природу Росії, манив мене до себе Байкал, я обожнював бувати на Камчатці, їздити в експедиції на Біле море, проте дику душу імперії полюбити не зумів, та й ніколи не хотів. Я потрібен був їм, тож дослужився до визнання, отримав наукові ступені, ніби навіть відомим фізиком став, мав роботу, квартиру в Москві. Мені нічого не бракувало, крім свободи. Я шалено втомлювався від спостережень за мною, переслідувань, аж до маніакальних відчуттів. Ненавидів періодичні виклики на бесіди через чиїсь доноси й скарги! Знав, що не варто в собі носити жаль, але в мені жила образа — не міг я пробачити своєї без вини змарнованої юності. Хотів виїхати й назавжди забути. Тож коли євреїв почали випускати до Ізраїля, я, як людина, яка не раз заступалась за них перед владою, подав документи на виїзд теж.
Це ти, гадаю, пам'ятаєш. Вибач, що повторююсь, мені так легше сповідатись.
Одного дня мене викликали до КДБ. Розмова була довга. Мені залишили лише два виходи: або залишаюсь у Росії, або погоджуюсь робити звіти для КДБ в Ізраїлі. Я підписав згоду на співробітництво. Пробач мені, прошу. То великий гріх.
Але повір: я нікого не підставляв, відписував їм якісь дурниці, які нікому не могли нашкодити, часами прикидався наївним. Та мене все одно мучить, що своїм вчинком заплямив честь...
Дуже прошу тебе зрозуміти мене й вибачити. Заради нашої дружби. Тільки тобі можу звіритись, стою на краю, соромно мені, прийми, друже, моє розкаяння. Воно щире, без жодної нотки фальші.
І прощавай. Колись ще побачимось.
Обіймаю тебе думками й серцем.
Пробач.
Рудольф''
Олег дочитав, але все ще продовжував тримати папір в ледь витягнутих руках. Перед ним одна за одною плили картини з минулого. Він бачив перед собою смердючі камери Львівських Бригідок з карцером, у якому не один хлопець спустив дух, Рудольфа, який і тоді був поруч, хоча з ним Олег познайомився аж у Підмосков'ї, якоїсь миті відчув себе на лікарняному ліжку, де, заходячись кашлем, намагався підвестись, тому вхопився з усієї сили за руку Рудольфа.
Так і не скажеш, скільки часу тривало занурення в спогади. Врешті Олег підвівся, акуратно склав лист прямокутником, поклав на стіл і, тримаючи на ньому руку, промовив уголос до Рудольфа, який, як йому здавалось, не міг не бути десь тут, поруч:
— Такий був час, Рудольфе. Я тебе розумію. Бог нам суддя, брате. Пережитого нами на кілька життів усім би вистачило.
Відчув, що йому бракує повітря. Його однокімнатна квартира раптом видалась занадто тісною. Олег швидко накинув на себе куртку та вийшов надвір. Мороз пробирав наскрізь, але сонце так світило, що мимоволі усміхнувся дню. І наче облегшив свою душу теж.
Irina Fuoco. Digital Watercolor Painting Pro Photo.
Твір люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читаймо також на нашому сайті:
"Він пишеться Швайка. І не випадково. Шило, як кажуть, не в тому місці. Шварний, однак не швайкало — не шейкається з місця на місце без потреби. Казали, що він шваб, може й так. Вимову має нечітку, тому кличуть його в містечку Швельбавий, та він не ображається. Добрий дуже. З усіх сил старається говорити гарно, не швандрикати, не шварґотати, а коли швидкає — не виходить, змазується. Для його роботи важливіші руки. Працює шевчиком. Має свою шевню, там і шевцює, і готує чоботи до шварцу. Часом принесуть такі, що вже варто швирдиць або швиг, а він шварунок знайде, шварком постукає, щось швигне, десь замінить, швари попідтягує — ніколи не зноситься. І все швидко-швидко. Знайшов собі пару шевчина. Тепер працюють удвох з шевчихою. А ще він, можете від здивування шваркнути, мій шваґер. Отак!" (Галина Мирослава)
