Статті для дітей та батьків

Дивіться відео та слухайте пісні на слова Тараса Шевченка у виконанні гуртів: "Кому вниз", "Скрябін", "Тартак", "Бандурбенд", "Kozak System"; музичного проекту "Kobzar" та дуету "Сестри Тельнюк".

Українська історична повість з XII століття в двох частинах "Осмомисл" написана Осипом Назаруком у 1918 році. Ярослав I Володимиркович Осмомисл (1130(1)  — 1187) — князь галицький у1153 — 1187 роках, син галицького князя Володимирка Володаревича. Літопис вперше згадує його 1150 роком у зв'язку з одруженням з Ольгою, дочкою князя Юрія I Долгорукого. Він був названий в «Слові о полку Ігоревім»  Осмомислом (що має вісім смислів, тобто розумний, мудрий).

Дружина халіфа й падишаха Сулеймана Великого, завойовника і законодавця, — Настя Лісовська, відома в історії під величним іменем Роксоляни, полонила уяву не одного покоління українців. Український письменник Осип Назарук захопився яскравою постаттю Роксоляни і 1930-го року надрукував цікаву історичну повість, яка, на жаль, була заборонена на багато десятиліть і тільки за часів незалежності повернулася до читача.

Кофтинка для дитини виконується з триколірної шерстяної пряжі: потрібно мати 40 г шерсті середньої товщини трьох кольорів на свій смак. Використовуються спиці № 3 і №4. Щільність в’язання для панчішної в’язки на спицях №4: по горизонталі — 1,9 петлі в 1 см, по вертикалі — 2,7 ряду в 1 см. Триколірна пряжа створює на полотні ефектні кольорові плями, що нагадують малахіт, якщо використовувати зелений, синій та чорний кольори. Кофтинка в’яжеться панчішною в’язкою. Оздоблювальні планки горловини низу виробу та рукавів, а також планку-застібку виконується резинкою 1х1.

Усе, про що розповідає у цій книжці класик української літератури Михайло Коцюбинський — невигадана історія. Чотири століття тому німецький механік П. Хенлейн (Михайло Коцюбинський називає його Петром Гельє) вперше зробив кишенькового годинника. Не відразу йому це вдалося, не відразу люди повірили, що годинники можуть бути не лише на високих міських вежах, але й у кожного в кишені. Щоб закінчити свою роботу. Хенлейну довелося схитрувати, а як — ви дізнаєтеся, коли прочитаєте цю книжку, видану у 1891 році. (Редактор О. С. Яремійчук)

Відомі короткі казочки Михайла Коцюбинського: "Про двох цапків", "Дві кізочки", "Десять робітників" та "Івасик і Тарасик".

"Сердиться Березень, вітром бурхає,
Аж голі дерева стогнуть та гнуться. 
Землю замерзлу вдень дощиком мочить, 
А на ніч морозом дужим стискає. 
Хмари збирає з усіх закутків неба,
Що нікуди сонцю й глянуть на землю... "

(Михайло Коцюбинський)

Юна (їй - 13) художниця Марта з нової книжки Дзвінки Матіяш – неймовірно тендітна, мовби крихка. Ми проживемо разом із нею трохи більше за рік. І за цей час станеться багато всього, що дозволить зрештою сказати: дівчина подорослішала, навчилася контролювати своє «занадто сильне» внутрішнє життя....   «Розумієш, що почалося доросле життя. І ви з мамою одного зросту, а потім одного дня бачиш, що уже вища за неї. І помічаєш у тата сиве волосся на скронях. І вчиш малювати власних дітей, які називають твого тата «дідусем». І розумієш, що доросле життя зовсім інакше, ніж здавалося спершу. Що дорослі так само бояться і сумніваються…»

Книжка Тараса Шила «Літак в небі» – дебют у кубі. Це і дебютна книжка молодого прозаїка, і найперша серйозна робота художниці та редакторки в одній особі (Марії Магури), і зрештою, одна з двох книжок новоствореного «малого видавництва» під назвою «Круговерть». Повість оповідає про живих, справжніх підлітків, про звичайне життя і проблеми, знайомі кожному школяреві від 12 років. Ця книжка справжня й жива, читач легко вірить, що і гімназія, і її учні та вчителі й справді десь живуть. Можливо, це тому, що так воно насправді і є.

"Як тільки заплющую очі – кімната (вона тільки що стала моєю) раптом щезає: її витісняє фіолетова рогата пляма і пливе на зеленастих хвилях, як велетенська тінь корабля. Так мені уявляється острів, на який нині ступив я й де маю жити. А зараз по тім чую дрібне цокання підошов в камінь, тих дерев’яних дзвінких підошов, що одкидають од себе круглі жіночі п’яти. Наче хтось сипле на бляху волоські горіхи...."  (Михайло Коцюбинський)

"Минуло трохи більш року, як землетрус обернув пишну Мессіну в груду каміння. Була весна, море було спокійне і синє, небо – так само, сонце обливало помаранчеві сади по горбах, і, дивлячись з парохода на сірий труп міста, я не міг уявити собі тої страшної ночі, коли земля у грізнім гніві так легко струснула з себе величний город, як пес струшує воду, вилізши з річки. Ступивши на землю, я сподівався стрінути тишу і холод великого кладовища і був здивований дуже, коли побачив осла з повними кошиками на спині, що переступав обережно через каміння розмитого бруку, тримаючись холодку од зруйнованих стін прибережних будинків...." 

(Михайло Коцюбинський)

"Найбільш турбувала мене одежа. Шоколадна, в рогіжку, перероблена з старої панської, купленої на товчку. Вона мала цілком порядний вигляд, тільки на ліктях трохи протерлась. Я чув свої лікті: ось-ось там трісне і вони вилізуть. Я почув навіть прикрий холодок в лікті, коли виліз з вагона і побачив на станції якийсь шарабан. Я відгадав. Се були коні, вислані з економії, і голений хурман в широкій бурці, в шкуряному картузі взяв з рук моїх чемодан і навіть підсадив «пана навчителя». Сірий осінній ранок куривсь дрібною мжичкою, а в ній пливли, наче напівзабута казка, дерева, поле, оселі..."

(Михайло Коцюбинський)

"Як опинився Абібула сьогодні вранці на кладовищі, він і сам не міг би сказати. Завжди в ті дні, які кінчались великим благанням Аллаха, молодий дервіш був сам не свій. Його тіло наче втрачало вагу і злегка тремтіло, душа ставала прозорою, мов вода річки, на дні якої бачиш каміння, або як скло, що дзвенить від кожного руху. Йому не хотілось сьогодні робити, і він не пішов до шевця, а подався отак, навмання, й забрів на кладовище. Злазив на гору, руду, спалену, вкриту сухим бадиллям, засаджену густо надгробниками. Минав сірі плити, поточені дощами та вітром..." (Михайло Коцюбинський)

 

"Бліда, невиспана пані Наталя одхилила двері з спальні в столову, де вже стирала порохи Варвара. Защібуючи на ходу білу ранішню блузу, вона тихо і наче з острахом поспитала: "Ви ще не одчиняли віконниць?" Варвара кинула стирку і наважилась бігти. "Зараз поодчиняю". "Ні… ні, не треба... Хай будуть зачинені цілий день!" - бистро й налякано наказала вона наймичці. Кремезна Варвара здивовано підняла на неї своє широке, землистого кольору обличчя..." (Михайло Коцюбинський)

 

"Щодня було те саме. Ноги, немов непотрібні, самі знали звиклі дороги, і очі, теж наче зайві, байдужне приймали все до нудоти знайоме. Пливли перед ними і безслідно зникали маломістечкові доми і все ті ж самі люди, наче потерті меблі у хаті, між якими роками можна ходити, не помічаючи навіть. Бульвар серед міста з рядом голих тополь, що біліли на осінньому небі, як хребти риб, алея, по якій щодня ходив він, так добре знайома кожним вибоєм або ріжком цеглини, на якому не раз спіткнувся. І та фігура, що йшла назустріч, — чиновник із казначейства. Похитала чорним пальтом, защібнутим глухо од голови до ніг, мигнула розчосом фарбованих баків і ліниво підняла над безбарвним обличям бриля..."  (Михайло Коцюбинський)

 

"Лишилось тільки ще спакуватись... Се було одно з тих незчисленних «треба», які мене так утомили і не давали спати. Дарма, чи те «треба» мале, чи велике, — вагу те має, що кожен раз воно вимагає уваги, що не я їм, а воно мною уже керує. Фактично стаєш невільником сього многоголового звіра. Хоч на час увільнитись від нього, забути, спочити. Я утомився. Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а і чуже. А врешті — хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку. Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути, самотнім. Признаюсь — заздрю планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину...." (Михайло Коцюбинський)

"Іван був дев'ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Двадцятою і останньою була Анничка. Не знати, чи то вічний шум Черемошу і скарги гірських потоків, що сповняли самотню хату на високій кичері, чи сум чорних смерекових лісів лякав дитину, тільки Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі. Не раз вона з ляком думала навіть, що то не од неї дитина. Не "сокотилася" баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила свічки — і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня...." (Михайло Коцюбинський)

 

"Діялось се в тридцятих роках минулого століття. Українське поспільство, поборене у класовій боротьбі, з ярмом панщизняної неволі на шиї, тягло свою долю з глухим ремством. То не віл був у ярмі, звичайний господарський віл, якого паша й спочинок могли зробити щасливим: ярмо було накладене на шию дикому турові, загнаному, знесиленому, але овіяному ще степовим вітром, із не втраченим іще смаком волі, широких просторів. Він йшов у ярмі, скорившись силі, хоч часом із гніву очі йому наливались кров'ю, і тоді він хвицав ногами і наставляв роги…" (Михайло Коцюбинський)

 

"Злоначинающих спини,
У пута кутії не куй,
В склепи глибокі не муруй.

А доброзиждущим рукам
І покажи, і поможи,
Святую силу ниспошли..."

(Тарас Шевченко)

"Отаке-то було лихо
По всій Україні!
Гірше пекла... А за віщо,
За що люде гинуть?.."

(Тарас Шевченко)