Василь Сухомлинський
СТО ПОРАД УЧИТЕЛЕВІ
54. ЩОБ БАТЬКО І МАТИ ЯК ВИХОВАТЕЛІ ВИСТУПАЛИ В ЄДНОСТІ
Ми повинні турбуватися, щоб у матері й батька було єдине уявлення про те, кого вони разом із школою виховують, а звідси і про єдність їх вимог, передусім — до самих себе. Добитися того, щоб батько і мати як вихователі виступали в єдності — це означає навчити мудрості материнської і батьківської любові, гармонії доброти і суворості, ласки і вимогливості. З великим тактом, не доторкаючись до особистого, часто болісного, ми прагнемо запобігти помилкам батьків у цій найтоншій сфері духовного життя. Там, де немає мудрості батьківської педагогіки, любов матері й батька калічить дітей. Ми на конкретних прикладах показуємо, яку велику шкоду приносить дітям любов замилування, любов деспотична, любов відкупу.
Любов замилування — де найсумніше, що можна собі уявити в стосунках батьків і дітей. Це інстинктивна, нерозумна, інколи — напрошуються слова — куряча любов. Мати й батько радіють кожному крокові дитини, не замислюючись над тим, який це крок, і до чого він може призвести. Дитина, яка виховується в дусі замилування, не знає, що в людському співжитті є поняття «можна», «не можна», «треба». Цій дитині здається, що їй усе можна. Вона виростає примхливою, нерідко хворобливою істотою, для якої найменша вимога життя стає непосильним тягарем. Вихований у дусі замилування — егоїст, як кажуть, аж до кісток. Він не знає свого обов’язку перед батьками, не вміє й не хоче трудитися, тому що не помічає людей і не відчуває серцем, що в тих, хто його оточує, і передусім у матері, батька, дідуся, бабусі, є свої бажання, свої потреби, свій духовний світ. Йому здається, що він приносить радість, щастя батькам уже тим, що він живе на світі, існує.
Запобігти любові замилування можна лише за тієї умови, коли ви говоритимете водночас і з матір’ю, і з батьком. Мова йде про виховання батьківських почуттів, а почуття — дуже тонка річ. З метою виховання почуттів молодих батьків ми, вчителі, запрошуємо матерів і батьків дошкільників — наших майбутніх учнів — не тільки на заняття педагогічної школи, але й на своєрідний практикум. У ті дні, коли учні молодших класів виконують колективну суспільно корисну працю, нам допомагають молоді батьки й матері. Разом з нами керуючи працею, вони вчать дітей керувати своїми бажаннями, підпорядковувати їх праці, дисципліні, волі колективу. Навчають дітей і завдяки цьому вчаться самі як вихователі.
Застерігайте батьків ще від одного різновиду нерозумної, інстинктивної любові. Це любов деспотична. Грунтом тут є суміш егоїзму й безкультурності деяких батьків. До своїх дітей вони ставляться, як до речей: мій стіл — де захочу, там і поставлю; моя дочка — що захочу, те й скажу; що спаде на думку, те й зажадаю. Я знав батька, який дійшов ось до чого: купив 15-річній дочці, учениці VIII класу, модні туфлі й гарненьку сукню. Туфлі наказав поставити поряд столу, за яким дівчина виконує уроки, сукню повісив тут же. І попередив: будуть з усіх предметів до кінця чверті оцінки, не нижчі від четвірки,— надягай сукню і взувай туфлі. Буде хоч одна трійка — не доторкайся до обновок.
Є ще, мій друже, в нашому суспільстві люди, які дістають задоволення від деспотичного захоплення владою над іншою людиною. Знайте, що боротьба з цим явищем дуже важка й складна. І боротися з ним треба насамперед нам, педагогам.
Не допускайте створення хоча б в одній сім’ї обстановки дріб’язкових причіпок, докорів, істеричних скарг і звинувачень — у такій атмосфері маленька людина озлоблюється, і це, на мій погляд, один з найстрашніших ударів по юному серцю. У лекціях та бесідах розповідайте, як дріб’язковість перетворює добру людину в самодура, як самодурство виганяє той душевний порух, який у нормальних сім’ях є джерелом добра, розумної стриманості й поступливості дітей. Цей порух душі — ласка. Той, хто не знає ласки в дитинстві, стає грубим, безсердечним у роки отроцтва і ранньої юності.
Ви, мабуть, чули тривожні роздуми батьків: був син маленькою дитиною — був добрим, поступливим, слухняним; підріс — став грубим, норовливим.
Чому це так стається? Як пояснити й що порадити батькам?
Я тисячу разів переконувався, що причина цього явища — у невмінні користуватися батьківською владою. Ось тут особливо важливо говорити водночас і з батьком, і з матір’ю — адже батьківська влада — це і є поєднання мудрості, єдність волі, почуттів, бажань матері й батька. Там, де немає злиття мудрості двох дорослих людей, палко закоханих у своє творіння, влада батьків перетворюється у свавілля. Якщо тільки дитина відчула, що мати й батько по-різному дивляться на поняття "можна", "не можна", "треба",— для неї найрозумніші речі здаються насильством, примусом, зневажанням її свободи; ось тут батькові й матері і доводиться дивуватися: чому це неможливо навчити жити без шльопанців і запотиличників, без ремінця й палиці? Та тому, що розумні, необхідні вимоги дитина усвідомлює й переживає як злу силу, що придушує її волю.
Застерігайте ще від одного різновиду нерозумної батьківської любові — любові відкупу. Є батьки й матері, щиро переконані в тому, що, забезпечуючи всі матеріальні потреби дітей, вони виконують свій батьківський обов’язок Дитина одягнена, взута, сита, здорова, в неї є всі підручники й наочні посібники — що ж вам ще треба? Матеріальними витратами, вважають такі батьки, можна виміряти батьківську любов. У цьому випадку школа має справу з невеликою кількістю батьків, які страждають морально-емоційною товстошкірістю. По суті вони не знають, що таке батьківська любов. Серед матерів, зв’язаних з дітьми узами повсякденної духовної спільності, таких людей майже немає. Морально-емоційна товстошкірість, бездушне ставлення до своїх дітей — далеко не завжди результат низького рівня освіти батька. Де результат погляду на виховання дітей, як на щось зовсім відокремлене, відмежоване кам’яною стіною від громадських обов’язків.
Запобігання цьому порокові вимагає того, щоб поради батькам, особливо батькові, про виховання дітей пронизувала червоною ниткою думка про громадський обов’язок батька й матері, про їхню відповідальність за майбутнє своїх дітей.
У сім’ї, де батько розуміє свої обов’язки лише як забезпечення матеріальних потреб дітей, і мати не стала центром їх духовного життя, дітей оточує атмосфера духовної порожнечі, убозтва. Вони живуть серед людей і не знають людей — ось що найнебезпечніше в таких сім’ях: серцям цих дітей незнайомі й недоступні тонкі людські почуття, передусім ласка, співчутливість, жаль, милосердя. Вони можуть вирости емоційними невігласами. Щодо цих дітей виховний обов’язок школи особливо великий: вони мають пройти в стінах навчально-виховного закладу спеціальну школу виховання почуттів. Це ціла проблема теоретичної і практичної педагогіки; на жаль, цього розділу в теорії виховання по суті немає: ніхто спеціально не досліджує того, як виховувати почуття, особливо як виховувати дітей, в яких через сімейні обставини спустошений, знеособлений емоційно-моральний світ.
* Текст адаптовано
За матеріалами: В.О. Сухомлинський. Сто порад учителеві. Вибрані твори в п'яти томах. Том другий. Видавництво "Радянська школа", 1976, стор. 542 - 545.
Більше порад від Василя Сухомлинського:
Василь Сухомлинський, "Сто порад учителеві"
Книга "Сто порад учителеві" написана російською мовою протягом 1965 - 1967 років. Уривки з роботи друкувалися російською мовою в журналі “Народное образование” (1969, №5,6,9) й українською мовою в ряді номерів газети “Радянська освіта” у 1971 та 1972 роках. У повному об’ємі вперше опублікована українською мовою у 1976 році в другому томі п’ятитомного видання вибраних творів педагога.