"На вулиці Береговій він оселився не так давно. Місцеві мешканці не бачили цього чоловіка раніше. Молодий, середнього зросту, з уважними сірими очима. Він був мовчазним, що спершу насторожувало. Та потім хтось упізнав у ньому водія автобуса, і згодом Арсен, так його звали, став тут своїм. Хатинка, яку орендував, була придатною для мешкання лише частково. А паркан був рідким, невисоким, через нього запросто міг пройти кожен охочий. Зате з ґанку було добре видно обрій. Адже хатина була на околиці села. Автобус, який позмінно водив Арсен, курсував від міста до найвіддаленішого села району. Удень він ледве вміщав усіх пасажирів і був ущерть наповнений неголосними розмовами про життя-буття..." (Олена Більчук)
"Вони вилетіли з шафи водночас: клубочок і невеличкий глобус. Світланка давно не зазирала на ту полицю, але пам'ятала, що там десь є нитки, з яких вона мріяла сама сплести собі светра. Пухнастого, рожевого — і ця мрія лише чекала того моменту, коли Світланка навчиться в'язати. І ось воно — є! Тільки от нитки виявились надто тонкими, та й клубочка навряд чи вистачить на цілий светр, та якщо поєднати з іншими — схожими за кольором, то вийде навіть краще, цікавіше... Світланка простягнула руку..." (Олена Більчук)
"У великому-великому будинку, де буває багато дітей, є незвичайна скринька. Ця скринька – хатинка для літерок, зроблених із тоненьких різнокольорових дротиків. Скринька розмальована веселими барвистими плямками і є для цих літерок чудовою домівкою. Літерки дуже люблять, коли діти розсипають їх на столі чи підлозі і починають з ними гратися. Тоді літерки жартують, перетворюючись на інші, чи займаються акробатикою: так-так, вони є дуже непосидючими..." (Олена Більчук)
"Як багато у небі доріг!
У височині літають, ширяють лелеки, гуси, лебеді, навіть жуки чи павуки на павутинні!
Якось летів папірець та й упав на лісову галявину.
Побачив його пелехатий метелик:
— Які цікаві лінії!
Сів на папірець, посидів, посидів — і полетів.
Почуло папірець руде цуценя:
— Що воно таке?
Понюхало, посунуло його лапою — та й полопотіло далі..." (Олена Більчук)
"Коли Оксанці було два роки, її не взяли, як замалу, ночувати під зорями у спекотну літню ніч. Дозволили лише старшим братам і сестричці. І вона дуже засмутилися, розплакалася. Тоді її дідусь, мандрівник Олекса, пообіцяв: тільки-но Оксанка підросте, вони підуть разом у велику дорогу із ночівлею просто неба. Дівчинка дуже чекала на цю подорож. І ось, коли їй виповнились одинадцять, дідусь Олекса виконав обіцяне — погожого червневого дня, раненько, вони вирушили в дорогу. Зазвичай щебетлива й непосидюча, Оксанка весь день була якоюсь замисленою, і, здається, не дуже й то помічала, що діється навколо неї... " (Олена Більчук)
«— Несторе, трохи далі, не над вухом, — одмахнулася рукою Уля від племінника, який стояв поряд і смачно хрумкав своїм улюбленим фруктом, ще недостиглим етеєм. Хлопчик неохоче, все ж відійшов: він знав, що Уля пілотує зорельотами і, буває, їй після польоту треба побути наодинці. От і тепер: вона втекла зі святкування Галактичного року — сиділа біля вікна й задумливо дивилася крізь шибку на рівненьку смужку фіолетових айстр, а ще — на нерозкриті квіти енотери, що з’явилися в саду звідкіля не візьмись. Ех, зорельотопадів подушками зараз не буде...»
(Олена Більчук)
""То добре, що Чаєчка та Журавель сусідам лише трохи тин поламали. І не треба багато перероблювати," — каже мама Іванкові. А що ж це за чаєчка та журавель такі, що мають силу, щоб міцний новий тин зламати? Це не пташки дивні — волів так кличуть. Сірого — Журавлем, а чорного, із білою зірочкою на лобі, — Чаєчкою. "І нехай-но завтра Андрійко іде з вами, пастиме Зозульку, а вже не маленький, "— трохи м’якше продовжує мама. Зозулька — не віл, а ряба корівка..." (Олена Більчук)
""Він не боягуз, мій Тато не боягуз!"— на високий пагорб щодуху біжить хлопчина. Все вище і вище. Вже видно край поселення, оборонне укріплення, рів… Блакитну хвилю ранкової Ріки… Та Аджай, здається, нічого не помічає. Він раптом зупиняється, б’є палицею по високій траві й вигукує: "Він не тікав! Він не бачив!" "Ти… ти звідки?" — зненацька чує тонкий голос. Аджай озирається і бачить дівчинку. Дая, так її звати, одразу здогадалась за одягом, що хлопець — син воїна. Проте розгубилась — й запитала, що перше спало на думку..." (Олена Більчук)
" — Бах!
Микита почув сильний звук — і заплющив очі. А коли їх розплющив, то не побачив зеленого, синього, жовтого… не побачив кольорів! Данило, що стояв за спиною Микити, засміявся: це він непомітно підійшов і притьма хлопнув пакетом.
— Що, злякався? — потішено запитав і побіг до гурту хлопчиків.
Хлопчики пішли..."(Олена Більчук)
Читаймо цікаві та пізнавальні казки Олени Більчук: "Я не буду тобі заважати", "Коли навколо Землі — клубочок", "Кристалики", "Літерки Аоха і Веша", "Історія, яку розповів вітер", "Як білченята Кораля і Кресень разом на свято стрибали". А також — оповідання та повісті.
"Недалеко вiд лiсу стояла хатка. В тiй хатi жив чоловiк Максим iз сiм'єю; було в нього четверо дiтей, найстаршому хлопчиковi Iвасевi було десять лiт. Лiс був такий гарний, навiть зимою не здавався смутним, бо промiж чорнолiссям було там чимало й сосон, а вони завжди веселять око тим вiчнозеленим убранням! Недалеко вiд Максимовоï хати була одна сосонка така-то вже хороша! Була вона не дуже велика, але й немаленька, саме мiрненька та така зграбнесенька, круглесенька, зеленi глицi аж сяють, а молодi пагонки, як свiчечки, стремлять, простi та яснi..." (Олена Пчілка)
Свій письменницький псевдонім Олена Пчілка «позичила» від невсипущих трудівниць-бджілок. Як працьовита бджола, протягом усього життя несла вона в щільник української культури свою посильну працю - художні твори, переклади, активно виступала як видавець, громадський діяч. Її не дуже велика обсягом, але вагома своїм демократичним спрямуванням, гуманістичним змістом, реалістичним відтворенням дійсності літературна творчість посідає почесне місце в історії розвитку української літератури.
"Алло! Алло! Святий отче Миколаю, тут я, дуже нечемний Данко. Я кличу тебе зі свого маленького телефону, що мені татко подарував. Я прошу, прийди до мене і принеси мені малий літак. Такий зовсім малий, малюсенький - такий, щоб міг трошки, трошечки літати по кімнаті, якщо я його накручу." "Святий Миколаю! Я дуже нечемний хлопчик, але я хочу бути чемним, тільки ніяк не можу. Прошу, не гнівайся на мене і прийди!""(Олена Цегельська)
"Недаремно мала Галюся перед Різдвом так мамі у кухні допомагала. То горіхи лущила, то мигдаль, вибирала родзинки, била шум. А її брат Юрчик - теж: то біжить простоволосий, без духу, до крамниці, коли чогось нагло до кухні потрібно, то приготовляє прикраси і ліхтарики на ялинку. За це все Галюся дістала від мами потрошку різного тіста, мигдалю, шоколаду. І от вони обидві спекли у малій формі окремий, прегарний тортик, виключно для Галюсі. А Юрчик дістав гроші на купівлю кількох звіряток до вертепику і на електричні ліхтарики на ялинку. Серед цих робіт і радості настав день Святого Вечора. А за це, що діти були такі чемні, мама при роботі розповіла їм, як то у нас, там, на Україні, святкують..." (Олена Цегельська)
Видатний український письменник Олесь Гончар багато сторінок своїх творів присвятив дітям, дитинству. От і в розповіді «Романові яблука», взятій із широковідомого твору письменника «Твоя зоря», дорослі герої весь час подумки вертаються в ту неповторну пору, яку називають світанком життя. Автор-оповідач і Кирило Заболотний, у минулому бойовий льотчик, а тепер дипломат, перебуваючи далеко від Батьківщини, часто згадують рідний край і своє дитинство. Заповітними мріями-спогадами вони діляться зі своєю маленькою супутницею дівчинкою Лідою...
"Ну й ловко грає Андрiйко на пищику! Ви нiколи не чули, як вiн грає? Пищик у нього як живий. Схоче Андрiйко - i заспiває вiн у нього тоненько-тоненько, як комар. Схоче - обiзветься товсто, загуде, як джмiль. А буває, закукурiкає, як молодий пiвник, - i голосисто, i трошки хрипло. А подумати тiльки - звичайний пищик iз стручка жовтоï акацiï! Та самий стручок не засвистить, хоч дмухайте в нього цiлий день! Треба вмiти зробити з нього пищика...." (Олесь Донченко)
Олесь Ільченко — український поет, прозаїк, сценарист, журналіст. Народився у Києві 4 жовтня 1957 року. Закінчив Київський педагогічний університет ім. Драгоманова та Московський літературний інститут ім. Горького. Тривалий час працював журналістом, редактором на українському телевізійному каналі. Пише вірші та сценарії. Поезії перекладено в США, Сербії, Литві, Росії. Автор понад 30 книг для дітей і дорослих, а також численних публікацій в пресі на культурологічні теми. Олесь Ільченко — лауреат телепремій «ТЕФІ» й «Телетріумф» (2006), переможець конкурсу журналу "Кореспондент" "Найкраща книга року - 2010". Член Асоціації українських письменників, Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України.
«
«
«
