Олена Більчук. «Зірки» («У танці відстаней», частина 10, фантастика, начерк)


 

Рисунок Олександра Архипенка.

Олександр Архипенко, рисунок.

 

 

Олена Більчук

ЗІРКИ

(«У танці відстаней», частина 10, фантастика, начерк)


Великі краплини вдарили об шибку. Голосно, наче хтось жбурнув сіллю в металеву пластину. З вишневої гілки безстрашно злітав останній листок, ще сліпучо-жовтий.

— Ого, знову дощ, — сказала Сана й відгорнула завісу, відкривши повністю панорамне вікно, — у кімнаті стало трохи світліше.

Будинок був невеликий, а наявність багатьох зон — вітальної, для роботи чи для тренувань — була наслідком продуманої системи висувних і розкладних меблів, перегородок. Лише невелика дитяча кімната не змінювала призначення. І зараз там тихіше за тихо — Нестор був у садочку.

— Квіти ще квітнуть, — Уля теж підійшла до вікна.

— Не хотіла прибирати посохлі, поки ти не повернешся.

— Листя, напевно, теж зимуватиме в саду. Сестричко, це без зауважень, я люблю такі килими.

— Може, ще чаю? Поки гарячий.

Сана потягнулася до столика й почала дзвінко наливати чай у високі сині керамічні чашки.

— Улю, хотіла уточнити. На графіку ж можуть бути позначеними лише об’єкти із магнітним полем, а ти розповіла про голограму, якось заплутано виходить.

— Еге ж, заплутано, — привітно глянула Уля, — якщо мати справу з усілякими уподібнювачами. І вперше відкритою іншопланетною цивілізацією. А можливо, то й не була голограма. Про Етерію — все так тепер, наче сон. Ці кульки…пригадуєш, як тітонька розповідала про свій сон із кульками — нашими батьками.

— Так, в житті бувають дивовижні збіги. Поки вперше не стикнешся — не повіриш, — Сана подала Улі одну з чашок. — Усе ж, було б дивніше, якби їх не було.

— Сано, — Уля спершу тримала чашку обома руками, ніби хотіла їх зігріти, або ж навпаки — прихистити тепло у чашці, — думала пізніше сказати, як стане ясніше, але… все одно рішення прийнято: нам відмовили у продовженні нашого експерименту перетворення кристалів: недоцільно створювати спеціальні умови на Землі, якщо експеримент можна продовжити в космосі. Тому надалі він буде проводитись на МКС біля Нептуна, іншою командою. Але ми домовились з Інститутом фізики в Києві. Там, на базі їхніх лабораторій, на правах угоди й за свій кошт, все-таки поновимо роботу. Словом, ми залишаємо наше космічне місто й перелітаємо в Київ.

— Коли?

— Орієнтовно, десь за два тижні.

— Улю, якщо у вас не буде фінансування проекту, то й в іншому підтримки теж. Раптом хтось з вас одружиться чи ще якийсь форс-мажор.

— Нічого, якось дамо тому всьому раду. З житлом, заробітками теж. Де зможемо, подбаємо завчасно.

— Тобто ти визначилась?

— Так.

— А щодо бібліотеки в Університеті — не передумала зайти? Там твоя рибка на дні акваріума, можливо, вже й гніздо облаштувала. Тобі, до речі, теж вітання від Семена.

— Вже й забула про рибку! — Уля поставила чашку на столик. — Ні-ні, не передумала, повідомлю, коли збиратимусь. І ще: я поїду на декілька днів з міста, зв’язку може не бути.

— Куди?

— Точно не знаю. До того ж… можливо, зможу побачити зірки.

— Побачити зірки?

— Так, звісно ж, я їх бачила. Через прилади, систему ілюмінаторів, на екранах чи на небі у світловому шумі, завжди згідно з планом, прямуючи з точки А в точку Б. А так ось — просто, через нашу атмосферу, і яскравими — не пригадую. Залишу літакомобіль, поїду швидкісним поїздом.

— Громадським транспортом? І непомітно? Та до мене вже більше десятка разів підходили брати твій автограф.

— Зате до мене лише раз, хоч я теж буваю в публічних місцях. Це тому, що фото, яке поширили, надто хороше вийшло, — усміхнулася Уля.

— Слухай, як то кажуть: скільки світу — стільки й дива, то чому б тобі не пошукати див у мене в саду? Загрібаючи листя, наприклад? І зірки ті ж самі будуть. Домовимось з усіма сусідами на кутку, якогось вечора повимикаємо вуличне світло, до того ж час від часу ми так і робимо. Це якщо ти не зібралася в Гренландію, чи в Австралію.

— Я тебе почула, — Уля дзвінко засміялася. — Звичайно, допоможу попоратися в саду. Не хвилюйся за мене.

— Ясно… — Сана поглянула на синю смужку неба, що зникала серед біло-темних хмарин, а потім на сусідського рудого кота, що чимчикував перехильцем по доріжці разом із затихаючим дощем. — Добре, що є ще два тижні. За декілька днів повертається Степан. Він теж хоче з тобою побачитись. Сказав, що знайшли якусь унікальну речовину, але впритул до зони заповідника.

— Заповідника? Так, це новина. Знаєш, коли етерійці повідомили: у вас достатньо ресурсів — я подумала тоді: це про щось охопливіше, ніж надра.

— Зруйнувати заповідник — це виклик. Треба мати броню від серця, щоб цього не відчути.

— От і з’явилася ідея, як роздобути кошти на проект: збути нашу форму зорельотців як універсальну броню від усіляких викликів.

— Тепер ви точно не пропадете, — трохи сумно засміялась у відповідь Сана. — А чай, до речі, вже охолов.

Хоча Уля не любила холодного чаю, цей здався запашним, добрим.

— Дякую, сестричко, добрий, — вона обережно поставила порожню чашку й підійшла до комп’ютера. Біля нього лежали аркуші з надрукованим текстом, знайомим шрифтом.

Раніше в суспільстві підіймалася хвиля побоювань: якщо штучний інтелект може видавати якісні зображення, звучання, комбінувати ідеї або ланцюжки роздумів — зрештою, чи не втратиться сенс людям щось робити в цих напрямках для інших? Тепер — щодо діяльності більш розвинених цивілізацій, якщо вони справді існують. Та людині завжди буде цікава інша істота, де б вона не була, й особливо людина — далека чи ближня у просторі й часі, яка бачить ті самі дерева й зірки, переживає схожі чи не схожі випробовування, відкриття, повторення, біди й радощі. Тоді не настільки важливо, наскільки досконалим є те, що хтось робить. Намальовані на воротах лебеді, побачені на сусідній вулиці, може й не викличуть такого ж захвату, як загадковий, прекрасний Тадж Махал, але можуть підняти хвилю такого ж сердечного тепла.

— Це чернетка продовження твоєї повісті?

— Так, декілька аркушів.

— Тільки не подумай, що я проти, просто цікаво — для чого ти її пишеш? Дурне питання, звичайно. Все одно, що спитати, для чого ти дихаєш. Але окрім цього?

— Коли вивчаєш історію, іноді думаєш: ось тут би більше ясності, ось тут би менше темних плям, усіх цих викривлень й розривів у просторі — і може не станеться, не сталося б непоправного. Це, звичайно, схоже на синдром «із запізненням усі розумні» й таке інше. А потім розумієш, що висвітлення не обов’язково додає ясності, навіть якби й наміри найкращі. Іноді воно затуманює ще більше, коли виділяється не найважливіше. Напевно, якщо це моє висвітлення, то воно потрібно в першу чергу мені, моєму баченню, можливо тільки мені. Хоча може бути й... Не знаю, як відповісти на твоє запитання. Це все-таки більше про співпереживання.

— Наука також має свої лабіринти й глухі чи приглушені кути. І науковий погляд теж — може бути не зверхнім. Коли ми дивимось у мікроскоп на якусь клітинку, то це про уважність, а не зверхність. Сила науки в тому, що ми не відкидаємо факти, навіть якщо щось не до вподоби чи здається неважливим. Серце й розум — два подорожніх, їм і смішно, й небезпечно гратися у «хто перший і більш значущий». Хоча вони й не йдуть нога в ногу. То я візьму почитати продовження, добре?


***


«…
— Отут, ближче до вогню, тепліше буде, — вже не так голосно сказав Дмитро. — А скажи-но, парубче, що за нова віра така, хто вони такі — гугеноти? Те, що єретики, і так ясно.

— Гугеноти — це на французький манер кальвіністи, — відповів Антоніуш.

— Знаю таких. А як для француза, то гарно по-нашому говориш.

— Я лише по матері француз. Дід і бабця утекли з немовлям, тоді ще зовсім молоді були, в Річ Посполиту після Варфоломіївської різанини, ви, напевно, чули про неї. Їм вдалось врятуватися, а тут знайшли свободу для віруючих.

— Про Варфоломійську не чув. То кажеш, тут, в Посполитій, багато вольностей?

— На той час було більше, дядьку Дмитре, — озвався Олекса. — «Я не хочу бути королем вашого сумління», — казав Сігізмунд II.

— Отож. Немає віри ні словам людей, ні угодам на папері. Тільки якщо людина в Христі православно віру свою тримає й пересторог у вірі дотримується, — виразно поглянув Дмитро на Олексу. — А покажи-но ногу, — обережно розгорнув пов’язку Антоніушу. — Ну так, наче нічого страшного. Як до Житомира не зійде, то підемо разом до мого знайомого, Менахема, він людина чесна і ліки у нього добрі. У далеку дорогу завжди треба. Та й ви візьміть, якщо аж до тої Франції дійти хочете.

— Спасибі, — сказав Антоніуш.

— Лаштуйтеся на нічліг — тут або де вам зручніше. Тільки ж глядіть, не проспіть, няньчитися з вами не буде коли, та й кому. Завтра, як зоря зійде, валка вирушає.

— Добраніч, дядьку Дмитре, не хвилюйтеся, не проспимо, — сказав Олекса.

— Спасибі, — тихо сказав Антоніуш.
…»

Начерк люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
 

 

 

  Читаймо також на "Малій Сторінці":

Крокуючий солдат. Скульптура Олександра Архипенка.

«— Несторе, трохи далі, не над вухом, — одмахнулася рукою Уля від племінника, який стояв поряд і смачно хрумкав своїм улюбленим фруктом, ще недостиглим етеєм. Хлопчик неохоче, все ж відійшов: він знав, що Уля пілотує зорельотами і, буває, їй після польоту треба побути наодинці. От і тепер: вона втекла зі святкування Галактичного року — сиділа біля вікна й задумливо дивилася крізь шибку на рівненьку смужку фіолетових айстр, а ще — на нерозкриті квіти енотери, що з’явилися в саду звідкіля не візьмись. Ех, зорельотопадів подушками зараз не буде...» 

(Олена Більчук)

 

 

Минуле. Скульптура Олександра Архипенка, 1926 р."Зненацька почувся легкий плескіт. Уля простягнула руку й натрапила на стінку. Провела долонею вище — стінка обірвалася. Повітря біля пальців відчулося теплішим, ніж біля обличчя. Це, напевно, акваріум. Розплющила очі. Так, це він. «Не люблю акваріумів», — подумала дівчина. — Зачекай, я скоро, — сказала пані Зоряна і вийшла в коридор, м’яко торкаючись підлоги підборами. Уля озирнулася — вона була в кабінеті пані Зоряни, завідуючої бібліотекою Університету історії.  На великому настінному екрані змінювалися старовинні мапи. Їх загадково освітлювало сонячне проміння, що мерехтіло крізь жовто-блакитно-зелений вітраж. Неподалік, на одному зі стільців, сидів поважний чоловік, — він із цікавістю поглянув на дівчину. Уля кивнула, чоловік відповів. Вона присіла поруч..." (Олена Більчук)

 

Простираючись горизонтально — скульптура Олександра Архипенка.««Як же цей торс нагадує тюленя. Тюленя, коли він не у воді. Істоту, що знаходиться у менш сприятливому для руху середовищі. Тільки тюлені, зазвичай, дивляться прямо або вбік, а тут — уверх…» «Улю!» — покликав Устим. І теж підійшов до скульптури Олександра Архипенка, що розташовувалась на невеликому майдані Саду просторових експериментів — архітектурного комплексу поряд із Центром дослідження Космосу. На майданчику, майстерно викладеному мозаїчною бруківкою, було з десяток скульптурних композицій різних авторів...» (Олена Більчук)

 

Місяць — скульптура Олександра Архипенка."Коридор повернув праворуч, знову — жодних дверей, вікон, і тьмяне освітлення, десь таки має бути вихід, ще один поворот — сходи, вниз, двері, дівчина витягнула з кишені дистанційну «відмичку» — нарешті  вулиця. Хоча біг лабіринтом коридорів здавався довгим, сигнал про допомогу пролунав хвилин п’ять тому. На вулиці  чомусь вимкнулись його координати, але Уля зафіксувала напрям — південний схід. Ще ясніла тонка смуга заходу Сонця, а обабіч дороги запалювались ліхтарі, реагуючи на її біг. Дивне, безлюдне місце, але будинки гарні, напевно, недобудова цілого району (призупинка будівництва бувала, наприклад, через виявлення несанкціонованого захоронення токсичних відходів). У небі вже яскраво яснів неповний місяць, у фазі першої чверті, тому, попри відсутність загального освітлення, видимість місцевості була нормальною. Почувся різкий звук. Уля зупинилися. Звідки? Вона озирнулася. Місяць, що нагадував вухо, здавалося, вслухався у простір разом із нею..." (Олена Більчук)

 

Гондольєр — скульптура Олександра Архипенка."Планета Етерія світилася ніжно-пастельними теракотовими відтінками. Зонд для дослідження стану планети мав сісти на її поверхню за вісім годин. Він був надісланий із зорельоту «Мажара» в зону можливої наявності речовини йота. За щасливим збігом, у цій зоні не прослідковувалося видимих ознак поселень — обрисів будівельних комплексів, доріг чи штучного освітлення у затемнений час. При прибутті в сектор Етерії зореліт увійшов у режим прихованості, яку забезпечувала система Екранування об’єктів у космосі ŜOS (ШОС) — це абревіатура назви системи мовою есперанто, Ŝirmádo de objе́ktoj en la spáco. Такий режим дозволяв бути непоміченим для можливих іншопланетних цивілізацій. Відповідно, зв’язок із Центром координування польотів на Землі був обмежений..." (Олена Більчук)

 

Скло на столі — скульптура Олександра Архипенка."— Якби колись сміливці не ризикували у спробах злетіти, не опускались на незвідану глибину, не відкривали нові землі, або не проводили небезпечні наукові експерименти, ми, розвідники космосу, зараз не обговорювали б тут — іти на контакт з Етерією чи ні. — Так, Грейс, нас тут не було б. Але на той час вони ризикували тільки собою. — Розумію, капітане Мінхо. Що ж, скористаємося наступним шансом років так через …надцять, і, можливо, тоді високі технології будуть лише допоміжною, а не стримуючою силою. Вечірня нарада міжнародного екіпажу у складі капітана зорельоту й капітанів команд, а також двох науковців наближалася до м’якого завершення. В ілюмінаторі й на екрані Етерія, у затемненому часі, блимала вогнями..." (Олена Більчук)

 

МА. Скульптура Олександра Архипенка."Розпочалася нова доба. Ще було увімкнено режим ночі. В ілюмінаторах мерехтіло тихе зоряне світло. Й пам’ять про невидиму далеку гарячу зірку, яка для Землі завжди світить у режимі світанку. Залишилось дві доби екранування, а потім їхній відсік, який під час переходу через Простір ЕлI з невідомих причин відокремився від зорельоту «Мажара», стане видимим для мешканців незвіданої планети Етерії. За правилами — потенційний ворог, особливо з більш розвиненими технологіями, не має отримати жодної інформації про Землю. Рішення прийнято. Не тепер — щоразу, напередодні польоту, кожен із зорельотців мав підтвердити свою готовність у разі необхідності здійснити це. А саме: якщо протягом двох діб за Богданою, Устимом, Уляною і їхнім капітаном Василем не прилетить із Землі рятівний зореліт, то у відсіку ними буде увімкнено режим самоліквідації..." (Олена Більчук)

 

Мокрець, Зірочник середній (Stellaria media).«— Устиме, ти в Центрі?
— Так.
Уля тримала в руках невеликий диск невідомого призначення, лише знайомою була позначка ЕRA — так позначали адаптери електромагнітного випромінення, абревіатурою з есперанто, але диск аж ніяк не нагадував ці пристрої.
— Необхідно зустрітись. Я буду біля входу в Cад о 10-й.
— Добре, Улю.»

(Олена Більчук)

 

Рисунок Олександра Архипенка."Великі краплини вдарили об шибку. Голосно, наче хтось жбурнув сіллю в металеву пластину. З вишневої гілки безстрашно злітав останній листок, ще сліпучо-жовтий. — Ого, знову дощ, — сказала Сана й відгорнула завісу, відкривши повністю панорамне вікно, — у кімнаті стало трохи світліше. Будинок був невеликий, а наявність багатьох зон — вітальної, для роботи чи для тренувань — була наслідком продуманої системи висувних і розкладних меблів, перегородок. Лише невелика дитяча кімната не змінювала призначення. І зараз там тихіше за тихо — Нестор був у садочку..." (Олена Більчук)

 

Photo by Felix Mittermeier.« — Здогадайтесь, як цей кристал назвали. У вас три спроби. — Щось на кшталт нептуніто? — припустила Уля. — Занадто просто, як аж для трьох спроб, друга спроба! — вигукнув Василь. Він зараз нагадував хлопчака, яким був у дитинстві: із розкуйовдженим волоссям, широкою щасливою усмішкою. — А ти постав питання так, щоб у нас не було іншого вибору, окрім як здогадатися, — у голосі Богдани вчувся виклик. — Та це, схоже, був натяк, бунт на кораблі! Зосередьтесь, а то втратите спроби. За проханням-вимогою даю напрям — перше правило кодексу працівників космічної галузі...» (Олена Більчук)

 

Олена Більчук. Синє радіо (У танці відстаней, розділ 12, фантастика, начерк)"На розкриту долоню Улі несподівано впав жовтий листок — літо у розпалі. А день — надвечір'я.
— Улю, за твоїми словами, кульки були сріблястими, а Василь описав їх ...
— Василь? — притишила голос Уля. — Ви зустрічались?
— Так, зустрічались. Можна? Глянути, — Данило взяв листок з Уліної долоні. — І, за його словами, вони були зеленими. А в Устима — синіми. А Богдана — Богдана бачила не кульки.
— Зачекай. То у вас був збір, де ви говорили про іншопланетні кульки, а я про це ось щойно дізнаюся? Згадавши про них побічно..." (Олена Більчук)

 

Більше творів Олени Більчук на нашому сайті:

Олена Більчук. Твори для дітей: казки та дитячі оповідання.

Читаймо цікаві та пізнавальні казки Олени Більчук: "Я не буду тобі заважати",  "Коли навколо Землі — клубочок", "Кристалики", "Літерки Аоха і Веша", "Історія, яку розповів вітер". А також — оповідання та повісті.  

 

 


Останні коментарі до сторінки
«Олена Більчук. «Зірки» («У танці відстаней», частина 10, фантастика, начерк)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми