"Продріботіла каштановим пікінесом осінь, і ось уже позирає сонними очима коали зима. Час для школярів летить миттєво. Контрольні роботи, тести так і миготять, як вокзали на шляху швидкого потяга. Та коли не дивитись у вікно, здається, що нікуди не їдеш. Тільки якось не по собі, особливо, якщо ти в класі новенька. Уся надія на весну – прилетить на своєму килимі-літаку, і, нарешті, серце малою пташиною стріпнеться від щастя! Та де там! Усе було якось буденно – дощі, калюжі, зовсім не схожі на моря чи затоки. "Як це все буденно, як це звично. Скільки раз це бачила земля..." – згадувалися слова улюбленого поета. Але чому не "світ прекрасний, земля мов казка"? Аліна міркувала так, а тим часом весна, як маленька лялечка, відпливала ген, за небосхил, у паперовому човнику з учнівського зошита." (Олександра Бурбело)
"– Україна... Батьківщинонька! – пролетів повітряною кулькою стишений голос дівчинки з-поза рожевого дерева, схожого на осінню вишню.
– Ти ж сьогодні відлітаєш, Марійко. Скоро будеш дома, – це пролунало утішливо, але трохи заздрісно.
Я сиділа неподалік, на рожевому різнотрав’ї далекої планети Немезиди, де була у відрядженні. П’ятикласниця Марійка прилетіла сюди на практику з космонавтики – ох, і предметики нині пішли в школі! Двадцять років минуло відтоді, як я була п’ятикласницею. І стільки змін! Доведено, що екологія довкілля, тобто чистота повітря, рік, озер, морів, розкіш лісів, залежить ще й від людської доброти, чистоти сердець, благородства помислів. То ж нині злу немає місця в нашій Вітчизні. Україна – держава добра і злагоди. Розумію Марійку – хочеться, ой, як хочеться додому, в Україну. Звідси, з далекої планети, Вітчизна здається ще ближчою, ще ріднішою!.." (Олександра Бурбело)
До книги Олександри Бурбело "Золота росинка" увійшли поезії з кількох циклів та фантастична казка "Аліна і чотири властивості медальйона".
"Дорога летить, за лінію горизонту. Ліворуч — скошене поле, праворуч — сосновий ліс. — Зачекай, — вигукнула Уля. Сана завернула електромобіль з дороги. — Що сталося? — Вибач. Здалося, я побачила Ару. — Це ж не той ліс. Та й немає у нашому вовків, — Сана озирнулась на сина. Й поглянула в бік лісу: — Наче. — Мамо, — подав голос Нестор. — А пам’ятаєш? Ти обіцяла. — Улю, прогуляємось трохи? — Тут? — тепер спантеличилася Уля. — Я знаю ці місця, — Сана відчинила дверцята. — Це місце..." (Олена Більчук)
"Розпочалася нова доба. Ще було увімкнено режим ночі. В ілюмінаторах мерехтіло тихе зоряне світло. Й пам’ять про невидиму далеку гарячу зірку, яка для Землі завжди світить у режимі світанку. Залишилось дві доби екранування, а потім їхній відсік, який під час переходу через Простір ЕлI з невідомих причин відокремився від зорельоту «Мажара», стане видимим для мешканців незвіданої планети Етерії. За правилами — потенційний ворог, особливо з більш розвиненими технологіями, не має отримати жодної інформації про Землю. Рішення прийнято. Не тепер — щоразу, напередодні польоту, кожен із зорельотців мав підтвердити свою готовність у разі необхідності здійснити це. А саме: якщо протягом двох діб за Богданою, Устимом, Уляною і їхнім капітаном Василем не прилетить із Землі рятівний зореліт, то у відсіку ними буде увімкнено режим самоліквідації..." (Олена Більчук)
"Зненацька почувся легкий плескіт. Уля простягнула руку й натрапила на стінку. Провела долонею вище — стінка обірвалася. Повітря біля пальців відчулося теплішим, ніж біля обличчя. Це, напевно, акваріум. Розплющила очі. Так, це він. «Не люблю акваріумів», — подумала дівчина. — Зачекай, я скоро, — сказала пані Зоряна і вийшла в коридор, м’яко торкаючись підлоги підборами. Уля озирнулася — вона була в кабінеті пані Зоряни, завідуючої бібліотекою Університету історії. На великому настінному екрані змінювалися старовинні мапи. Їх загадково освітлювало сонячне проміння, що мерехтіло крізь жовто-блакитно-зелений вітраж. Неподалік, на одному зі стільців, сидів поважний чоловік, — він із цікавістю поглянув на дівчину. Уля кивнула, чоловік відповів. Вона присіла поруч..." (Олена Більчук)
"Великі краплини вдарили об шибку. Голосно, наче хтось жбурнув сіллю в металеву пластину. З вишневої гілки безстрашно злітав останній листок, ще сліпучо-жовтий. — Ого, знову дощ, — сказала Сана й відгорнула завісу, відкривши повністю панорамне вікно, — у кімнаті стало трохи світліше. Будинок був невеликий, а наявність багатьох зон — вітальної, для роботи чи для тренувань — була наслідком продуманої системи висувних і розкладних меблів, перегородок. Лише невелика дитяча кімната не змінювала призначення. І зараз там тихіше за тихо — Нестор був у садочку..." (Олена Більчук)
«— Устиме, ти в Центрі?
— Так.
Уля тримала в руках невеликий диск невідомого призначення, лише знайомою була позначка ЕRA — так позначали адаптери електромагнітного випромінення, абревіатурою з есперанто, але диск аж ніяк не нагадував ці пристрої.
— Необхідно зустрітись. Я буду біля входу в Cад о 10-й.
— Добре, Улю.»(Олена Більчук)
« — Здогадайтесь, як цей кристал назвали. У вас три спроби. — Щось на кшталт нептуніто? — припустила Уля. — Занадто просто, як аж для трьох спроб, друга спроба! — вигукнув Василь. Він зараз нагадував хлопчака, яким був у дитинстві: із розкуйовдженим волоссям, широкою щасливою усмішкою. — А ти постав питання так, щоб у нас не було іншого вибору, окрім як здогадатися, — у голосі Богдани вчувся виклик. — Та це, схоже, був натяк, бунт на кораблі! Зосередьтесь, а то втратите спроби. За проханням-вимогою даю напрям — перше правило кодексу працівників космічної галузі...» (Олена Більчук)
"Коли сутеніє — й стає не видно очей будинків, хатин і ліхтарів — навколишнє світло розсіюється, і яснішають погляди відкритих далеких зірок — у такий момент стають голоснішими звуки, розмаїтий шелест, і шелест розмов, й ось, просто зараз, лунає розмова. — Якось забралися квіти на дах старого, трохи поржавілого, гаража, — звучить приємний чоловічий голос. — Тобто поплелися? А це вже голос співрозмовниці. — Ні. — То змогли вирости там? — Ні, залізли, як, буває, підлітки залазять. Отож сиділи, листками чеберяли. А вже вечір був..." (Олена Більчук)
"Планета Етерія світилася ніжно-пастельними теракотовими відтінками. Зонд для дослідження стану планети мав сісти на її поверхню за вісім годин. Він був надісланий із зорельоту «Мажара» в зону можливої наявності речовини йота. За щасливим збігом, у цій зоні не прослідковувалося видимих ознак поселень — обрисів будівельних комплексів, доріг чи штучного освітлення у затемнений час. При прибутті в сектор Етерії зореліт увійшов у режим прихованості, яку забезпечувала система Екранування об’єктів у космосі ŜOS (ШОС) — це абревіатура назви системи мовою есперанто, Ŝirmádo de objе́ktoj en la spáco. Такий режим дозволяв бути непоміченим для можливих іншопланетних цивілізацій. Відповідно, зв’язок із Центром координування польотів на Землі був обмежений..." (Олена Більчук)
««Як же цей торс нагадує тюленя. Тюленя, коли він не у воді. Істоту, що знаходиться у менш сприятливому для руху середовищі. Тільки тюлені, зазвичай, дивляться прямо або вбік, а тут — уверх…» «Улю!» — покликав Устим. І теж підійшов до скульптури Олександра Архипенка, що розташовувалась на невеликому майдані Саду просторових експериментів — архітектурного комплексу поряд із Центром дослідження Космосу. На майданчику, майстерно викладеному мозаїчною бруківкою, було з десяток скульптурних композицій різних авторів...» (Олена Більчук)
"Коридор повернув праворуч, знову — жодних дверей, вікон, і тьмяне освітлення, десь таки має бути вихід, ще один поворот — сходи, вниз, двері, дівчина витягнула з кишені дистанційну «відмичку» — нарешті вулиця. Хоча біг лабіринтом коридорів здавався довгим, сигнал про допомогу пролунав хвилин п’ять тому. На вулиці чомусь вимкнулись його координати, але Уля зафіксувала напрям — південний схід. Ще ясніла тонка смуга заходу Сонця, а обабіч дороги запалювались ліхтарі, реагуючи на її біг. Дивне, безлюдне місце, але будинки гарні, напевно, недобудова цілого району (призупинка будівництва бувала, наприклад, через виявлення несанкціонованого захоронення токсичних відходів). У небі вже яскраво яснів неповний місяць, у фазі першої чверті, тому, попри відсутність загального освітлення, видимість місцевості була нормальною. Почувся різкий звук. Уля зупинилися. Звідки? Вона озирнулася. Місяць, що нагадував вухо, здавалося, вслухався у простір разом із нею..." (Олена Більчук)
"На розкриту долоню Улі несподівано впав жовтий листок — літо у розпалі. А день — надвечір'я.
— Улю, за твоїми словами, кульки були сріблястими, а Василь описав їх ...
— Василь? — притишила голос Уля. — Ви зустрічались?
— Так, зустрічались. Можна? Глянути, — Данило взяв листок з Уліної долоні. — І, за його словами, вони були зеленими. А в Устима — синіми. А Богдана — Богдана бачила не кульки.
— Зачекай. То у вас був збір, де ви говорили про іншопланетні кульки, а я про це ось щойно дізнаюся? Згадавши про них побічно..." (Олена Більчук)
"— Якби колись сміливці не ризикували у спробах злетіти, не опускались на незвідану глибину, не відкривали нові землі, або не проводили небезпечні наукові експерименти, ми, розвідники космосу, зараз не обговорювали б тут — іти на контакт з Етерією чи ні. — Так, Грейс, нас тут не було б. Але на той час вони ризикували тільки собою. — Розумію, капітане Мінхо. Що ж, скористаємося наступним шансом років так через …надцять, і, можливо, тоді високі технології будуть лише допоміжною, а не стримуючою силою. Вечірня нарада міжнародного екіпажу у складі капітана зорельоту й капітанів команд, а також двох науковців наближалася до м’якого завершення. В ілюмінаторі й на екрані Етерія, у затемненому часі, блимала вогнями..." (Олена Більчук)
"На вулиці Береговій він оселився не так давно. Місцеві мешканці не бачили цього чоловіка раніше. Молодий, середнього зросту, з уважними сірими очима. Він був мовчазним, що спершу насторожувало. Та потім хтось упізнав у ньому водія автобуса, і згодом Арсен, так його звали, став тут своїм. Хатинка, яку орендував, була придатною для мешкання лише частково. А паркан був рідким, невисоким, через нього запросто міг пройти кожен охочий. Зате з ґанку було добре видно обрій. Адже хатина була на околиці села. Автобус, який позмінно водив Арсен, курсував від міста до найвіддаленішого села району. Удень він ледве вміщав усіх пасажирів і був ущерть наповнений неголосними розмовами про життя-буття..." (Олена Більчук)
"Вони вилетіли з шафи водночас: клубочок і невеличкий глобус. Світланка давно не зазирала на ту полицю, але пам'ятала, що там десь є нитки, з яких вона мріяла сама сплести собі светра. Пухнастого, рожевого — і ця мрія лише чекала того моменту, коли Світланка навчиться в'язати. І ось воно — є! Тільки от нитки виявились надто тонкими, та й клубочка навряд чи вистачить на цілий светр, та якщо поєднати з іншими — схожими за кольором, то вийде навіть краще, цікавіше... Світланка простягнула руку..." (Олена Більчук)
"У великому-великому будинку, де буває багато дітей, є незвичайна скринька. Ця скринька – хатинка для літерок, зроблених із тоненьких різнокольорових дротиків. Скринька розмальована веселими барвистими плямками і є для цих літерок чудовою домівкою. Літерки дуже люблять, коли діти розсипають їх на столі чи підлозі і починають з ними гратися. Тоді літерки жартують, перетворюючись на інші, чи займаються акробатикою: так-так, вони є дуже непосидючими..." (Олена Більчук)
"Як багато у небі доріг!
У височині літають, ширяють лелеки, гуси, лебеді, навіть жуки чи павуки на павутинні!
Якось летів папірець та й упав на лісову галявину.
Побачив його пелехатий метелик:
— Які цікаві лінії!
Сів на папірець, посидів, посидів — і полетів.
Почуло папірець руде цуценя:
— Що воно таке?
Понюхало, посунуло його лапою — та й полопотіло далі..." (Олена Більчук)
"Коли Оксанці було два роки, її не взяли, як замалу, ночувати під зорями у спекотну літню ніч. Дозволили лише старшим братам і сестричці. І вона дуже засмутилися, розплакалася. Тоді її дідусь, мандрівник Олекса, пообіцяв: тільки-но Оксанка підросте, вони підуть разом у велику дорогу із ночівлею просто неба. Дівчинка дуже чекала на цю подорож. І ось, коли їй виповнились одинадцять, дідусь Олекса виконав обіцяне — погожого червневого дня, раненько, вони вирушили в дорогу. Зазвичай щебетлива й непосидюча, Оксанка весь день була якоюсь замисленою, і, здається, не дуже й то помічала, що діється навколо неї... " (Олена Більчук)
