Олег Буцень
ЯК ПРИХОДИТЬ ВЕСНА
Зустрілись якось на кущі глоду дві сойки.
Одна каже:
— Ну й холоднеча! Забарилася весна, не йде до нас.
А друга їй:
— Напевно, десь у снігу загрузла, не добереться ніяк.
І справді, розгулялась наостанку зима. То лютим вітром подме, то віхолу напустить — жбурляє пригорщами снігу. То затягне небо густими хмарами — ясному сонечку годі й пробитися. Сутужно птахам, важко в такий час відшукувати їжу.
Перша сойка каже:
— Щоранку сиджу на верхівці дуба, все весну виглядаю.
— І я,— мовить друга,— вже всі очі видивила. Моя сосна вища за твій дуб. Вона і на пагорку стоїть — однак не видно весни.
— І дарма ви там сидите,— почувся нараз тоненький голосок.
Озирнулися пташки, бачать: коло пенька вистромився з-під снігу пролісок. Зелененький, тендітний такий і киває до них білою голівкою:
— Ви краще на землю подивіться!
Глянули сойки на землю, а воно й справді: проліски на снігу то тут, то там видніють.
Ось як непомітно весна підкралася!
Змахнули весело крилами пташки і полетіли в ліс розповісти подружкам цю радісну новину.
* * *
СОЛОДКИЙ ДОЩ
Закінчилася зима. Прокинувся муравлик від довгого сну. Поворушив мляво рудими вусиками, випростав лапки — час за роботу братися. Побіг на розвідку.
Як гарно навколо! Сніг недавно зійшов, приємно парує вогка земля. Заспівали пісень дзвінкоголосі пташки. То там, то тут зеленіє перша травиця. А ось вилізла з моху волохата квітка сон.
— Ой, як ти мене налякала! — зупинився на хвильку перед нею муравлик.— Думав, потвора яка. Зараз і кінець мені буде.— Поворушив невдоволено вусиками і поповз собі далі. Коли це згори щось йому ляп! Краплина. Та яка ж велика! Мало не прибила бідолаху.
Обтрусився муравлик і щодуху додому. Прибіг у мурашник, репетує:
— Закривайте мерщій входи: дощ починається!
І такий галас учинив — уся мурашва позбігалась. Заметушилась. Нумо входи-виходи закривати, щоб вода у мурашник не просякла.
Коли хтось каже:
— Братця! А наш муравлик від дощу солодкий. Ось покуштуйте його.
Кинулась мурашва до нього, обнюхують, смакують—справді солодкий!
— Де ж ти солодкий дощ бачив? — питають.— На небі ні хмаринки не було.
— Не знаю,— ніяковіє муравлик. — Я під березою біг. А мене щось мокре зверху лясь!
— Так то ж не дощ, а берізчині сльози. Сік капає. Ану, веди нас туди.
І побігли за муравликом по березовий сік.
Стоїть береза в лісі. Кап-кап-кап,— на сухе листя скидав великі краплини соку. Кажуть: то береза плаче. Чого? Від тепла, від сонця, від радості, що знову весна прийшла. Тому і сльози солодкі.
* * *
ПІСНЯ ВЕСНИ
Сидів на сосні дятел. Цюкав, цюкав гіллячку — стомився.
Вирішив перепочити. Коли чує: внизу говорять про нього.
Схилив голову, аж то хлопець і дівчинка. Стоять під деревом,
його розглядають.
— Трудяга цей дятел, — каже хлопець. — Ні влітку, ні взимку нема від нього порятунку комахам і личинкам. Скрізь знайде.
— Корисний птах,— погодилася з ним дівчинка.— Та тільки шкода: співати не вміє. А птах без пісні — що зима без снігу.
Ох і прикро ж стало дятлові від цих слів! Бач, його навіть за птаха не хочуть вважати. Зажурився бідолаха. Хіба він крил не має? Не літає? Не винищує комах? Думав, думав дятел і врешті надумав: «Дай-но і я спробую заспівати».
Вмостився зручніше на гілці, набрав повні груди повітря, розкрив дзьоб... Але замість пісні якийсь противний звук вилетів: квек, квек...
Озирнувся дятел, чи ніхто його не почув. Начебто ні. Знову спробував заспівати. Еге, з такою піснею на люди не поткнешся!
Засумував дятел. А тут ще місяць лютий догулює останні дні. Ось-ось заіскриться снігами березень, заголубіє весняна розлпйвода. Все навколо заспіває, бо на то й весна. Як же дятлові без пісні?
Полетів дятел до синичок-сестричок.
— Навчіть, любі, своєї пісні. Хочу, як усі порядні птахи, співати.
— Що таке? Що таке? — загомоніли вертляві синички.— Невчасно ти, дятле, прилетів. Кому ж бо охота надголодь співів навчати? Прилітай, коли потеплішає. Тоді й навчимо. Покрутився дятел, до повзика подався. Може, він навчить.
— Ні,— відказав йому повзик,— часу нема. Сам знаєш, скільки його треба, щоб яку путящу личинку під корою взимку знайти.
І хоч кого вже дятел просив: і каркату ворону, і нічне страховисько пугача,— всі йому відмовили. Навіть миршаві горобці пожаліли свого розбишацького чивикання.
Ох і розлютився дятел. Змахнув головою, цюкнув спересердя старий сучок на сосні, а той як забринить! На весь ліс луна розляглася.
— Що таке? Сучок співає?! Ану, давай співай!
І заспівав сучок. Цюк — бринить, цюк — бринить. Дивина!
Зрадів дятел. Почав пробувати сухі гілки на сусідніх деревах — теж співають.
На цей незвичайний спів позліталися з усіх усюд птахи. Посідали на гілках — слухають, дивуються. А дятел знай своє: виграє на сучку, наче дріб вибиває на барабані.
— Чуєте, тепер і в мене пісня є! — з гордістю каже дятел.
— Так хто ж таку пісню слухати стане,— засміялися птахи.— Ні голосу, ні мелодії.
— Зате... зате вона — перша пісня весни,— відповів догадливий дятел.— А весну всі з нетерпінням чекають. І такій пісні радітимуть.
За матеріалами: Олег Буцень, "Наше відкриття". Оповідання. Художник Володимир Гончаренко. Київ, видавництво «Веселка», 1977, стор. 8 - 22.
Більше творів Олега Буценя на нашому сайті:
.jpg "Весняні оповідання для дітей")