"Як приходить весна", "Солодкий дощ", "Пісня весни" - оповідання, що увійшли до весняної добірки Олега Буценя.
Олег Ольжич (1907 — 1944) — автор багатьох оповідань та віршів. «Рудько» — лише малесенька часточка його творчої спадщини, що сповнена духом неспокою та любов'ю до всього живого на землі. А писати Олег Олександрович Кандиба (таке справжнє ймення письменника) почав ще в ранньому віці. Першим поціновувачем віршів та прози Ольжича був його батько — видатним український лірик Олександр Олесь. В сім’ї хлопчика називали Лелекою, Бобом. Тож і перший друкований твір Олега Кандиби підписаний псевдонімом О. Лелека. І називався той перший твір «Рудько», або «Життєпис одного півня». Батько про творчий доробок свого сина писав так: «...я не помилюся, коли скажу, що він має всі дані для того, щоб стати і поетом, і белетристом...». Пізніше Олег взяв собі псевдонім Ольжича, під яким ще замолоду став автором трьох поетичних збірок. Крім того, він був всесвітньовідомим вченим археологом (працював у Празі і Гарвардському університеті США). Олег Ольжич усе життя віддав в ім’я своєї поневоленої Батьківщини — України, виборюючи її незалежність.
Олекса Петрович Стороженко походив із старовинного козацького роду, був хоробрим офіцером і мудрим чиновником. Служба кидала його по різних куточках України. Але всюду він збирав народні бувальщини, оповіді, казки. Закоханість письменника у минуле нашого народу, в його побут, а також талант зробили, врешті, чудовий сплав. З-під пера Стороженка виходили романтичні легенди, фантастичні казки і побутові оповідання, що давали можливість відчути аромат українського слова, овіяного століттями.
"Літ сорок назад, а може, й більш, вибрали мене в засідателі. Замолоду служив я в воєнній, в кавалерії ще, так знаєте — не хотілось мені зробитися тим крюком. Ні, дворянство стало прохать. «Послужи,— кажуть,— громаді, годі тобі сливи сушить, та солить, та наливать». Сміються, бачите, бо я з Опошні; а тут ще жінка присікалась. «Лучче,— каже,— служить, чим байдики бить та з Марією Уласівною в мар'яжа грать!» (Була у нас сусідка така, знаєте, як співають: іду собі, підскакую...). Нічого було робить, от я й згодивсь..." (Олекса Стороженко)
"Тільки й бачив я рідний край, поки ріс, а там, як оддали у службу, так і пішов, не по своїй волі, блукати по світу, як те перекотиполе, що вітер носить по степах: котишся, котишся, поки не зупинить тебе доля або не притопче лихо..." (Олекса Стороженко)
"За давніх часів колись на Україні були такі люди, що не признавали над собою ніякої влади. Кожний з них мав старшого за ворога, рівного за брата, бо в рівні поважав самого себе, власну самостійність, а менших мав за бидло, прах, посміття. Усе, що господь щедрою рукою розсипав по світу, усе те побачили б у їх палацах, а кругом тих палаців – непокриті халупи, обідраний, голодний і холодний люд. Усе добре і чуле, чим наділя господь чоловіка, даючи йому серце й душу, усе те в них заплило глеєм чванства, ганьби і ненатлі. І як то чудно усе в них зложилось і перекорилось: проповідували вольность, непідлеглість, а тим часом чухрали батогами свою ж таки шляхту! Палили слободи, вибивали народ тисячами і плакали над їх безголов’ям. Строїли монастирі, костьоли, а душі свої губили в тяжких гріхах... А знаєте, люди добрі, як звали тих людей?.. Польськими магнатами!.." (Олекса Стороженко)
"... воїну треба напитися зараз кріпкої ненависті до ворога та презирства до смерті. Ото ваше вино. А жаль — це не ваше занятіє. Жаль підточує людину, мов та шашіль. Перемагають горді, а не жалісливі!" Образи дідусів Платона і Савки у творі Олександра Довженка "Ніч перед боєм" символізують невмирущий героїчний дух рідного народу. Невипадково для цієї ситуації письменник-романтик обрав саме «крайню» вікову категорію — старість. Саме вона підкреслює кращі народні риси: глибоку мудрість, зневагу до смерті, сміливість, здатність до самопожертви в боротьбі з ворогом.
"Насипало снігу в лісі багато, такого пухкого снігу та білого. Ходити в лісі взимку важко людині. А на лижах куди завгодно пройдеш. Тихо навколо в лісі, тільки поскрипує веселий морозець у стовбурах сосен, ялинок та дубів. Скрип-скрип... Тварини лісові не бояться снігу й морозу не бояться. Одяглися в тепле хутро звірятка, у густий пух пташки й шукають собі їжу. Під дуплом старого дуба миша собі ще влітку нірку вирила, наносила тоненьких травинок і сухого моху — зробила тепле кубельце. Спала миша, виспалась, треба піти й погуляти. Вилізла з нори, озирнулася навкруги. Тихо, очі сліпить білий сніжок..." (Олександр Копиленко)
"Не щастить мені з собаками! Багато років я полюю і стільки ж років мрію мати доброго мисливського собаку. Та не щастить мені! А значно цікавіше й веселіше вештатись по болотах з рушницею, коли в тебе ще є й собака. Така думка не виходила мені з голови, коли приїхав я в місто Чернігів улітку 1933 року. Двоє моїх знайомих і я намірились з Чернігова поїхати на хутір Тупичів постріляти качок, а може, й тетеруків. Один з моїх знайомих вже їздив туди одного разу і розповідав про величезну кількість дичини на болотах серед могутніх поліських лісів. Він і спокусив мене на цю далеку подорож, бо жив я тоді в Харкові. Приїхав я в Чернігів днів на два раніше і чекав своїх товаришів. Тут і трапилось так, що один місцевий мисливець запропонував мені купити в нього собаку..." (Олександр Копиленко)
"Проминувши город, хлопці вибігли на луки до лісу. Біля самого тину росли кущі бузини, терну, шипшини. Здіймалася вгору на тонких стеблах густа кропива. Тому між кущами лазити було небезпечно: кропива жалила ноги, руки, навіть обличчя. Хоч як обережно йдеш, однаково не врятуєшся. Кропива мала страшних ворогів в особі Василя, Миколки та ще кількох хлопців, що вийшли бавитися на луки. В кожного з них у руках шаблюка, вирізана з деревини, з дротяною ручкою. Тільки у Василька справжня, залізна. Хлопці прийшли воювати зі своїм; ворогом — з кропивою. Вишикувавшись рівненько, піднявши шаблі, вони з бойовими вигуками кинулися вперед. Примчали до кущів і почали нещадно рубати зелені стебла кропиви. Вигукували: "Тепер будеш жалити? Будеш сверблячкою колоти, говори?" Але кропива мовчала, тільки голівки хилилися, зрубані хоробрими вояками. Знищивши в одному місці, Василь кинувся в друге й почав тут винищувати ворога. Кілька разів рубнув — так і повалилися голови кропив’яні. Розмахнувся ще раз і не рубнув. Рука спинилася, і Василь глянув здивовано..." (Олександр Копиленко)
"Із широкого яру виходжу я до тернику, з якого вітер недавно оббив білі ніжні пелюстки цвіту. ІІереді мною розквітлий пишнии кущ шипшини, весь у рожевих зорях. У кущ сховався від мене великий рожевогрудии сорокопуд. Цей злодюжка не хоче підпускати людину близько до себе. Я сів спочити. Зірвав пухнасту кульку кульбаби, подув на неї. У повітря знялися парашутики, а під кожним парашутиком висить насіннячко кульбаби. От воно й полетіло за вітром, доки десь не впаде на землю. А де впаде, там з нього розцвіте жовта квітка кульбаби. Сиджу я, не ворушусь. Мене приховав височенький уже бур’ян. Не помітивши мене, по бур’яну підіймається вгору малесенька миша..." (Олександр Копиленко)
Оповідання Олександра Копиленка про осінь: "Ластівка", "Хіба від нічого тікають?", "Жовкне листя".
Умовилися ми з Василем піти на цілий день на річку. Окунів ловити та на качок полювати. Любить такі мандрівки мій допитливий малий приятель. Обіцяв Василь раненько до мене зайти, та щось довго його немає. Я вже й зібрався, наготував усе, погодував своїх вихованців — пташок та білку. Думав, доведеться самому йти — мабуть, мій Василь заспав, хоч такого з ним ніколи не було. Коли умовлялися вдвох іти по рибу чи на полювання, Василь ніколи не спізнювався, а часом і мене будив. Такий завзятий він мисливець та рибалка! Аж ось, зрештою, хтось тихенько постукав у двері. Відчиняю двері; бачу, що Василь якусь новину приніс. По очах бачу, бо вони переможно посміхаються і блискають.
"Весь третій клас давно вже чекає сутички між Костем і Марком. Давно нахвалявся Кость розправитися з Марком. Костя боялися в третьому класі. Він верховодив у веселих, а часто й нетовариських витівках. Бив слабших за себе і кривдив дівчат. Навколо нього гуртувалася ціла компанія хлопців, що слухняно виконували накази свого ватажка. І Костеві подобалося, що його всі слухали, підкорялися йому. Школярі не чіпали Костя, знаючи вдачу цього задерикуватого хлопця.
Зимою з'явився в школі Марко. Його батько переїхав працювати на станцію з якогось іншого місця, і Марко прийшов прямо в третій клас. Перед початком уроку Марка обступили школярі і зацікавлено оглядали новака..." (Олександр Копиленко)
Письменник-природолюб, глибокий знавець таємниць природи, майстер літератури для дітей та юнацтва, що залишив десятки книг для дитячого читача – таким постає Олександр Копиленко. Працював він у літературі 35 років, створив більше 40 книг, вклавши в них енергію душі й серця. Народився Олександр Іванович Копиленко 1 серпня 1900 року в місті Костянтинограді (нині Красноград) на Полтавщині в родині робітника-залізничника. У Костянтинограді минули дитячі роки майбутнього письменника. Підлітком йому довелося заробляти на хліб: спочатку на залізниці вантажником, а потім хлопця перевели в хімічну лабораторію дослідної станції, бо мав нахил до біологічних наук. У 1920 році Олександр Копиленко закінчив Красноградську учительську семінарію, а потім навчався на природничому відділенні Харківського інституту народної освіти. І хоч не став Олександр Іванович біологом, а зайнявся літературною діяльністю, він на все життя зберіг любов до природи і намагався прищепити її підростаючому поколінню. (Олександр Копиленко)
"Всі хлопці заздрили Василеві. Ще б пак не заздрити! Синичка, яку він вирвав з кігтів шуліки, зовсім звикла до хати. Василь вирубав для неї велику гілку і причепив до стіни. Там синиця і лазила, мов акробат. Годував її Василь. Насипле насіння конопляного, синичка і клює його. Всіх комах синиця в хаті виловила. Лазить вона всюди, в кожну щілину зазирає. Помітить таргана, то вже не втече! Націлиться своїм довгим, чорним, тонким дзьобом — і немає таргана. Проковтнула його синиця. Тепло в хаті. А надворі завірюха гуде, снігу намело так багато, що й тинів не видно. Все позамітало. Цілий ранок Василь з батьком сніг одкидали, стежки прочищали. Прийшов до Василя його товариш Миколка. Дивилися хлопці, як синичка весело стрибає. А Миколка й каже..." (Олександр Копиленко)
Письменник-природолюб, глибокий знавець таємниць природи, майстер літератури для дітей та юнацтва, що залишив десятки книг для дитячого читача – таким постає Олександр Копиленко. Працював він у літературі 35 років, створив більше 40 книг, вклавши в них енергію душі й серця.
"Продріботіла каштановим пікінесом осінь, і ось уже позирає сонними очима коали зима. Час для школярів летить миттєво. Контрольні роботи, тести так і миготять, як вокзали на шляху швидкого потяга. Та коли не дивитись у вікно, здається, що нікуди не їдеш. Тільки якось не по собі, особливо, якщо ти в класі новенька. Уся надія на весну – прилетить на своєму килимі-літаку, і, нарешті, серце малою пташиною стріпнеться від щастя! Та де там! Усе було якось буденно – дощі, калюжі, зовсім не схожі на моря чи затоки. "Як це все буденно, як це звично. Скільки раз це бачила земля..." – згадувалися слова улюбленого поета. Але чому не "світ прекрасний, земля мов казка"? Аліна міркувала так, а тим часом весна, як маленька лялечка, відпливала ген, за небосхил, у паперовому човнику з учнівського зошита." (Олександра Бурбело)
"– Україна... Батьківщинонька! – пролетів повітряною кулькою стишений голос дівчинки з-поза рожевого дерева, схожого на осінню вишню.
– Ти ж сьогодні відлітаєш, Марійко. Скоро будеш дома, – це пролунало утішливо, але трохи заздрісно.
Я сиділа неподалік, на рожевому різнотрав’ї далекої планети Немезиди, де була у відрядженні. П’ятикласниця Марійка прилетіла сюди на практику з космонавтики – ох, і предметики нині пішли в школі! Двадцять років минуло відтоді, як я була п’ятикласницею. І стільки змін! Доведено, що екологія довкілля, тобто чистота повітря, рік, озер, морів, розкіш лісів, залежить ще й від людської доброти, чистоти сердець, благородства помислів. То ж нині злу немає місця в нашій Вітчизні. Україна – держава добра і злагоди. Розумію Марійку – хочеться, ой, як хочеться додому, в Україну. Звідси, з далекої планети, Вітчизна здається ще ближчою, ще ріднішою!.." (Олександра Бурбело)
До книги Олександри Бурбело "Золота росинка" увійшли поезії з кількох циклів та фантастична казка "Аліна і чотири властивості медальйона".
