Оксана Давидова. Зимове оповідання «Полювання з привидом»

 

 

 

Оксана Давидова

ПОЛЮВАННЯ З ПРИВИДОМ

(оповідання)

 

Канікулам присвячується :))

 

Чомусь всі з осені й до кінця весни чекають на літо. І чим їм не подобається зима? Тут тобі і день Святого Миколая, і Новий рік, і Різдво. А крижані гірки, ковзани, лижі, снігові фортеці?! Такого влітку не буде! Головне – не захворіти. Та, кажуть, якраз на морозі всі мікроби й гинуть. Тому ми вдягаємося тепло і гайда надвір! Сьогодні ми з Дмитром Гонтою домовилися побудувати величезну снігову фортецю. Звісно, самі не впораємося, тому домовилися з цілою компанією. Ось-ось мають всі підійти. Я вже й замерзати почав. Коли дивлюся – нарешті Дмитро Гонта йде. Ну хоч хтось! А за ним і Дімка Скальський. Стоїмо. Чекаємо. І коли всі інші зберуться?! Та, мабуть, вони вирішили не йти на мороз, а вдома перед телевізором посидіти, ледарі! Дивлюся: вже друззяки мої знудилися. Треба їх якось розважити.

– А чули ви, хлопці, що в нашому місті привид є? Справжній. Не гірший, ніж в якомусь шотландському замку! Кажуть, він у нашому старому музеї живе. Ніби там виставлено чи то його капці, чи то кинджал, яким його закололи… Тільки знаю, що він двічі на місяць вилітає з тої речі і лякає всіх навколо! Кожен, хто його побачить чи почує, як він стогне, відразу… по-ми-рає… – зловісним шепотом закінчив я. Дмитрики аж зблідли.

Та Скальський все одно не здається.

– Не може такого бути! То ти ти нам баки забиваєш, Квасоле! Он дід Грицько вже скільки років там сторожує і досі живий!

– І це я можу пояснити! Дід Грицько ж глухий, як пень! Ще й підсліпуватий! Він того привиду просто не по-мі-ча-є!

Дивлюся – задумалися мої друззяки. А я вже й нову розвагу вигадав!

– Слухайте, – кажу. – А давайте самі сходимо на того привида подивимося? Якраз зараз місць повний. Скоро він має вилетіти!

Почимчикували ми. Дорогою сніжками перекидаємося. Та скільки тої дороги – за ріг зайти і вже музей! Будівля невеличка, і парканчик навколо невисокий з металевих штирів. Тільки шпичаки гострі. Та що нам той парканчик?! Перелізли через нього і давай навколо музею ходити. Спочатку трошки лячно було. А привиду все немає й немає.

– Знову нас Квасоля надурив! Немає тут ніяких привидів! Не має! – обурився Скальський.

– Точно, – підтвердив Гонта. – Он я навіть закричати можу – ніхто не прилетить!

І загорлав:

– Агов! Хто тут є! Ми прийшли!

Раптом дивлюся: щось біле випливає з-за рогу! Мене аж заціпило. А воно з темряви випливає!.. Тут і хлопці побачили. Як вони підскочили! Бігом до паркану, перескочили його і дременули. Я хотів за ними, та закляк. А привид все ближче й ближче. І тхне від нього, наче він курить. І точно: цигарка світиться. А над цигаркою – вуса. А під цигаркою – борода. А навколо цього всього – дід Грицько.

– Злякався, шибеник?! Чого заліз сюди? Думав не помічу? Я ж ще ого-го! А йди-но сюди!

Глянув я на діда, а на ньому пуховик білий. Отого ми й подумали, це привид. Тут мене страх відпустив і я сам через паркан перескочив. Тільки шматок куртки на ньому лишив. Та хто на це дивиться, коли від привида врятувався?! Навіть якщо той привид вигаданий.

Прибіг я у наш двір, а там дмитри перелякані шепочуться.

– Сашко! А ми думали що ти вже… того! – Гонта гукає. А голос в нього аж тремтить!

– Хто? Я того?! То ти того! Злякалися? А я там залишився!

– Ну ти й сміливий! – Скальський захоплено головою хитає. – А чого курточка в тебе розідрана?

– Так я ж… з привидом я боровся! Ага! Переміг я його! Тепер там більше ніхто привида не побачить!

Хлопці аж роти пороззявляли.

– Тільки, давайте, хлопці, без балачок. Я, хоч і герой, але скромний. Не патякайте про це скрізь. Ну… можете розказати трьом-чотирьом друзям. Не більше!

– А крутий той привид був! Просто з-за рогу виплив. І око в нього одне. Зле таке, – червоним вогником світилося! Мене аж підкинуло! – згадував один Дмитро.

– Ага! І сморід від нього! Фууу. Мабуть, пеклом пахло. – підтвердив інший.

А в мене нова ідея сяйнула. А коли до мене гарна думка приходить, то мене вже ніщо не зупинить!

– Слухайте! Так оце ви – злякалися, я – привида прогнав. А, може, він – останній в нашому місті?! І в загалі в Україні?! І ніхто в них вже не вірить! А ви знаєте, що коли в привида не вірити, він зникне? Може, тому, що тепер в духів ніхто не вірить, вони й пропали! Треба їх повернути! А то що виходить: більше ніхто в місті ніколи привида не побачить?! Це ж яких вражень ми позбавили наших сусідів?!

– А, думаєш, вони просто мріють якогось духа побачити? Жили без привидів і далі житимуть! – от завжди Скальський такий практичний!

– Ой, не цікаво з тобою, Скальський! Все в тебе правильно, все по поличках розкладено! Не вмієш ти собі пригоди вигадувати!

– Зате ти вмієш – в тебе, що не тиждень, то нова пригода. І – ги-ги – нова зустріч з татковим паском.

Я хотів образитися та передумав.

– Немає в тобі, Дмитре, жаги до пригод! Я от що пропоную: давайте власного привида зробимо! Полякаємо людей, вони про духів заговорять і, може, хоч один, хоч поганенький дух і в нашому місті з’явиться?

– Що, пропонуєш в простирадло загорнутися? – захихотів Гонта. – Та цього навіть першокласник не злякається!

– Зачекай. В простирадлі влітку зручно бігати. А зараз… давайте живого сніговика зробимо!

– Як то? Моторчики в нього? Так замерзнуть всі механізми, – пхикнув Скальський.

– Краще! Ми тебе, Дмитре, снігом обліпимо. А як хтось ітиме, ти руками замахаєш, загарчиш.

– То-о-очно! – зрадів Гонта. – Я б обов’язково живого сніговика злякався!

– А чого це саме я маю стояти?! – обурився Скальский.

– Бо ти найменший з нас. Тебе обліплювати буде простіше.

Він щось ще бубонів, а ми його вже снігом обкладали. Капюшон на голову натягнули, зав’язали міцніше, щоб сніг йому під куртку не засипався і давай його в сніг закутувати. Двадцять хвилин – і тільки лице назовні виглядає. Та хто там в сутінках роздивиться – справжнє це обличчя чи на сніговику намальоване. Зліпили і у засідку сіли за кущами засніженими. Хихотимо, на перехожих чекаємо. Та чи час такий невдалий вибрали, чи місце (взагалі не відомо куди зайшли за розмовами), нікого чогось немає. Ну, бабця якась пройшла. Дмитро їй зі снігу гукав-гукав, вона навіть не помітила. Тільки буркотіла: «І скавучить же десь це цуценя! От собак розвелося!» Потім жінка з дитиною пройшла. Ну, їх Дмитро вирішив не лякати – сказав, що малих дітей лякати не можна. Нарешті дивлюся: Олька Синиця йде! Щось в пакетику несе. В магазин, мабуть, бігала. Отут вже Дмитро постарався. І вив, і нявчав, і скавучав! Олька запищала, підстрибнула і дременула у під’їзд. Ото реготу було! Буде знати, як носа задирати, що вона відмінниця. А потім знову тиша. Дмитро вже почав скаржитися, що замерз, і що нудно йому. А я вмовляв його ще трошки почекати. Раптом чую – смикає мене Гонта за рукав. Я голову повертаю, а там – привид! Справжнісінький! У повітрі висить, білими краями тріпотить і щось шарудить тихенько. Ой біда! Таки зайняли ми якогось справжнього привида! «Каюк нам!» – прошепотів я. А потім як побіг світ за очі! Чую – і Гонта зі мною. А привід не відстає! Сипить, пхикає. В мене вже й дихання перехопило. Ми аж не знаю куди забігли, обличчя гілками пообдирали, снігу в чоботи понабирали. А стра-а-ашно ж як! Тут Гонта в сніг впав: «Не їж нас, привиде! Ми більше не будемо!» Тут привид засміявся тоненьким голоском, засовався і перед нами стала… Олька Синиця з простирадлом в руках!

– Як я вас налякала! А ваш живий сніговик – для дітлахів.

– Я ж казав, що треба простирадло брати, – важко засопів мені у вухо Дмитро.

– Хто ж знав?! – пробурчав я. А як ж мені прикро було! І соромно! І хто б нас надурив, а то – Олька, яка тільки й вміє, що уроки зубрити!

– Годі вже, пізно. Пішли Скальського зі снігу звільнемо, і – по домівках, – скомандував я.

Поки дійшли вже зовсім темно стало. Тільки ліхтарі де-неде світять. Зайшли ми у той двір, де перехожих лякали.

– Сашко, а де ж наш сніговик?! – здивувався Гонта.

І точно: сніговика немає, Дмитра немає. Навіть кущів немає, в яких ми ховалися.

– Дмитре, це не той двір! Далі пішли.

Але й в наступному дворі сніговика не було. І в іншому на місці, де ми ніби Скальського обліплювали, автомобіль стоїть. Тільки в п’ятому сніговика побачили. Дімка підбіг і дав йому по потилиці злегка, так, щоб Скальського налякати, а в того… голова відпала і покотилася.

– Це-це-це… – забелькотів Дімка.

– Це – звичайний сніговик! – твердо промовила Олька. – Пішли далі шукати, а то Скальский в снігу на бурульку перетвориться!

Ми обійшли ще з десяток дворів, але Дімку ніде не знайшли.

– Все! Він замерз і перетворився на справжнього сніговика! Або ми його зовсім загубили. Або його… привид, справжній привид забрав, – занив Гонта.

– Або сніг навколо нього кригою схопився, Дімка не зміг вилізти з того снігу і насправді замерз, – хрипко сказала Олька. – Тепер він перетвориться на привида і… приходитиме до вас, дурнів, в гості вночі й казатиме: «У-у-у! Ти був моїм другом! Але заморо-о-озив мене!» І дрібні шматочки криги сипатиме вам на обличчя.

Вона таким голосом казала, що я навіть почув, як шматочки криги шарудять. Та виявилося, що це Гонта з переляку зубами стугонить.

– Чого завмерли?! Пішли до Скальського додому. Покличемо дорослих, – треба його знайти поки це насправді не сталося! – скомандувала Олька. Виявляється, й дівчиськам інколи розумні думки в голову приходять!

Через десять хвилин ми змерзлі, перелякані і винуваті дзвонили у двері Діминої квартири. Двері прочинилися, звідти повіяло теплим духом домівки і смачними оладкам. А за дверима стояв Дімитро з чашкою чаю в руці!

– Дімка! – загорлав Гонта і кинувся обнімати Скальського. – Живий! Справжній! Не привид!

– Ти чого? – здивувався Скальский. – Я стояв-стояв. А ви кудись поділися. Мені набридло, я замерз. Тож я струсив сніг та додому пішов. А ви де були?

– Та з нами таке було!..

Потім ми пили чай з гарячими оладками та медом і зі сміхом розповідали один одному про свої пригоди. Тільки я один раз трошки злякався, коли за вікном промайнуло щось біле. Та то виявилася просто білизна на шворці. Хоча… хто знає?..

 

За матеріалами: https://daemirel/

 

 

Дивіться також на "Малій Сторінці":

Оксана Давидова – дитяча письменниця, редакторка, упорядниця, літературна редакторка та книжкова оглядачка. Народилася і живе в Києві. Закінчила Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова. Але вчителькою так і не стала, адже ще під час навчання в університеті почала писати й публікуватися. Пише і для малюків, і для школярів, і для підлітків.