Оксана Давидова
МАРИНА – ЗНО
(оповідання)
– Він в усьому винний! Він! Він! Це через нього! Він винний! – Марина кидала об стіну книжки, зошити, ламала навпіл олівці і роздирала зошити.
Її подруга Женька перелякано зіщулилася на пуфику в куточку. Ще пару хвилин тому Марина була хоч і стривожена, але весела. Та зазирнувши на хвилинку до свого ноутбука раптом розлютувалася.
– Е... Ти там що, тест на вагітність проходила? Хто «він» і в чому він винний? – запитала Женька коли Марина на хвильку затихла, шукаючи очима що ще розідрати. Марина втупила в неї порожні очі.
– Він... він... іспит з математики... Я завалила ЗНО! – і Марина розревлася, впавши на ліжко. – Що?! Що мені тепер робити?! Щооо?! – гула вона в подушку. – Це кінець... З таким балом мені не візьмуть до інституту... Що?!.. Що. Мені. Робити.
– Ну... Ну, не переймайся ти так. Скільки там у тебе балів? – Женька зазирнула в ноутбук і присвиснула. Малувато... Так... чекай! Ще ж рано хвилюватися! Може ще й пройдеш на комерційний... Треба почекати другої чи третьої хвилі... Ти ж не сподівалася справді на бюджет вступити?!
– Сподівалася... У нас з мамою немає грошей на… на навчання... – і Марина знову розридалася.
– А на кого ти хотіла вчитися?
– На економіііста...
– А що воно таке? – зацікавилася Женька.
– Та... Щось типу бухгалтера… Не знаю... Мама сказала, що потім можна добре влаштуватися...
Коли Марина нарешті заспокоїлася, Женька скомандувала пити чай «А то ти скільки сліз виплакала, що у тебе зараз почнеться зневоднення» – сказала вона і Марина кривувато усміхнулася.
– Я не розумію, як ти могла розраховувати на бюджет... Це ж дурість! – казала вона, жуючи бутерброд з сиром.
– Я думала... І мама була впевнена... У мене ж такі оцінки в школі... – Марина мало не заплакала знову, та тишком стерла сльозинку і запитала у подруги:
– Женю, а як ти склала ЗНО?
– А мені все одно... Аби в атестат за них більш-менш нормальні оцінки поставили, не двійки. Я ж до польського універа їду вчитися. На програмістку! Я ще в квітні вступила.
– Як це?! – прошепотіла Марина.
– Там їх наше ЗНО не цікавить. Аби атестат був більш-менш. Плати долярики й вчися. А мій татусь за все заплатить – і за навчання, і за квартиру, і за хавку.
– А чому... чому ти мені не казала? Ми ж... подруги... – невпевнено закінчила Марина.
– Батько сказав язиком не ляпати. От я й мовчала, поки ви всі над підручниками сиділи. Нудно мені було... Жах! – Женька насипала в чашку ще дві ложки цукру.
І раптом Марина пригадала, як чи не щодня Женька канючила у неї за спиною: «Годі тобі сидіти над книжками. Ходімо гуляти. Скиснеш зі своїм навчанням. Ти ж бачиш – я не сиджу над ними, й не парюся.» І Марина, в якої макітрилося в голові від тригонометричних функцій, відкладала зошити та йшла гуляти.
– Так ти тоді не вчилася... – промовила Марина і закінчила, – і мені не давала…
– А я тут до чого?! – Женька злизнула варення, що стікало зі шматка булки. – У тебе своя голова на плечах була, щоб думати – вчитися тобі чи гуляти.
– Я ж думала... – Марині перехопило подих. – Женько, тобі треба йти. У мене зараз термінова справа.
– Що ще за справа? Ну гаразд, зараз чай доп’ю...
– В Польщі чай поп’єш! – несподівано люто вигукнула Марина, вихоплюючи у Женьки гарячу чашку.
Та нажахано глянула на Марину, мовчки зібралася й пішла, голосно грюкнувши дверима.
Випускного Марина майже не запам'ятала. Всі були радісні й легкі, мов пір'їнки, які лиш виглядають – коли й який з вітерців майбутнього підхопить їх та понесе до щастя. А Марина відчувала себе набитою камінням. Так і сиділа на самоті в кінці столу. Лише раз до неї підлетіла розпашіла після танців Женька й заторохтіла:
– А Вовка до військового інституту зібрався – дурень! Он інші “косять” від армії, а він сам… А Заїка на програміста йде до нашого інституту. Та чому там його навчать?! А Ірка краще за всіх “підготувалася”, – Женька вишкірилася й тицьнула в худеньку дівчину в широкий сукні.
Марина навіть не повернулася до колишньої подруги:
– Знаєш що, Женю... Володя вивчитися і буде тебе захищати, а не тебе, так твоїх батьків та Мурчика. І не Заїка, а Максим. І він, на відміну від декого, ЗНО здав на відмінно і сам вступить. А Іра дитину народить і вивчитися. А ти як була гадиною, так і залишишся!
Зустрічати світанок Марина не пішла. Рано-вранці вона вже зустрічала з першої маршрутки тітку Варку. Та спершу виставила на сходинку мікроавтобуса величезні сумки, потім вийшла сама. Потихеньку, переставляючи сумки з набілом, Марина з тіткою дійшли до базару, де й розклали домашній сир, масло та пляшки з молоком.
Торгівля йшла непогано. Тітка, побачивши, що Марина справляється, відбігла пошукати знайомих в м'ясному ряду. Марина, зважуючи сир чи масло, підкладала покупцю ще по грудочці – в подарунок.
– Гей! Та ти так зовсім проторгуєшся! – мовила сусідка по прилавку, що торгувала сметаною. – Треба від того собі відщипувати, а не їм підкладати.
«Ми не обвішуємо…» – хотілося сказати Марині, але вона чомусь промовчала.
Так на базарі Марина підробляла півтора місяці, двічі на тиждень зустрічаючи тітку з сумками. В інші дні Марина нудьгувала перед телевізором, варила собі з мамою обід та гортала сторінки друзів в соцмережах, ніяк не коментуючи. А потім стало остаточно відомо те, що було зрозумілим вже давно. “Я пролетіла над інститутом і приземлилася десь на базарі” – сумно подумала Марина, закриваючи сторінку з “Особистим кабінетом”. Взулася, взяла пакет з гумовими рукавичками і пішла до перукарні, де працювала її мама – там Марина прибирала в ті дні, коли не торгувала.
Літня спека замайоріла шкільними базарами. Наближалася осінь. Марину стало смикати дивне відчуття. Ніби вона кудись запізнюється, ніби не готова, ніби має ще купити зошити, ручки, олівці, перевірити чи не виросла зі спортивної форми і чи не зламався транспортир. Дні тягнулися дивно доооовго. Ніби їх розмазують з таким противним звуком шкрябання по склу.
Перше вересня проспівало у вікна шкільними пісеньками, пролетіло яскравими кульками і вляглося фотографіями на екрані смартфону: колишні однокласники виставляли фотографії з посвячень в студенти, постили розклади занять та перші студентські жартики. Лише сторінка Іри зарожевіла маленькими п’яточками, а Женьчина – фотографіями з клубів та вечірок.
Марина тепер геть не знала куди себе подіти. Влітку було трохи простіше. Здавалося, що це просто канікули. А тепер, коли у всіх почалося навчання, Марина відчувала себе за бортом. Але найприкріше, що вона більше не бачила себе в майбутньому. Раніше Марина завжди могла уявити себе через рік («О, буде 1 вересня і я піду до школи, а потім буде літо, і я ходитиму на пляж.”). Але тепер майбутнє потонуло в сірому тумані. Вона бродила цим туманом, натикаючись то на телевізор, то на ноутбук, то на прилавок магазину. А потім у тітки Варки здохла корова. Це дурне створіння вночі відв’язалося і, видно, від нудьги, вирішило пожувати сяк-так прикручений електроподовжувач. Тепер не стало й роботи на базарі. Марина порахувала зароблені гроші. Частину заробітку вона віддавала мамі на продукти та за квартиру. А того, що наскладалося, вистачало на гарні зимові чоботи і ще лишалося. «Ну, хоч не мерзнутиму», – подумала Марина, думаючи де б оце їй довелося мерзнути цієї зими?
За цими думками її застала мама, що повернулася з роботи.
– Маринко, чуєш? Сьогодні в перукарні одна клієнтка була, вона в садочку працює. Каже, що у них в звільнилася помічниця вихователя. Вони просто не знають що тепер робити. Може, ти б пішла, спробувала? Нічого складного. І на базарі не треба буде мерзнути…
Вже через пару тижнів вихователька молодшої групи Любов Михайлівна пояснювала Марині, що вона має робити. І тепер щодня раненько Марина забігала до садочка, в якому чулися смішні дитячі голоси та пахло молочною кашею з маслом. Допомагала малюкам переодягнутися, розкладала посуд, приносила їжу, мила тарілки та прибирала в групі. Трохи вільного часу Марина мала лише коли малюки ще не прокинулися від денного сну, а прибирання в групі вона вже закінчила. Ввечері Марина вже не нудьгувала. За вечерею переказувала мамі кумедні історії, що трапилися за день і засинала посеред чергової серії улюбленого серіалу.
Спершу всі малюки для Марини були схожими: розгубленими, невмілими і кумедно-милими. Потім вона стала помічати які ж вони всі різні! Чорненька Даринка була дуже сором'язлива, а білява Христя любила прибігти туди, де було щонайбільше дітлахів. Івась подовгу розглядав книжки, а Сашко завжди брався допомагати Марині розставляти посуд. Та найнезрозумілішим залишався кучерявий Матвійко. Він ніколи не грався з дітьми, ні на кого не звертав уваги. Не повертався, якщо його кликали, тож Марині доводилося просто брати його за руку та вести куди треба.
Одного дня Марина почула неймовірний вереск. Матвійко лежав на підлозі і страшно кричав. Діти злякано дивилися на нього. А Любов Михайлівна намагалася якось заспокоїти хлопчика.
– Марино! Посади дітей за столи та дай їм щось… хай малюють, – сказала вихователька, а саме понесла малюка в спальню.
Ще якийсь час він кричав, а потім потрохи заспокоївся, повернувся в групу і сів до свого улюбленого заняття: крутити коліщатко машинки.
– Що сталося? – запитала Марина у виховательки.
– Та… істерика, – відповіла Любов Михайлівна. – Казала я його батькам: йому потрібна спеціальна допомога.
– Що? – не зрозуміла Марина. – Чому? Бо він плакав? Так він же просто малючок.
– Він… Він трохи особливий. Треба щоб з ним фахівець займався. Таке трапляється…
Любов Михайлівна, махнула рукою та пішла до дітей, більше нічого не пояснюючи Марині. А вона стала придивлятися до Матвійка. Він мав лише дві розваги: крутити коліщатко машинки та розставляти іграшки рівненькими рядами. Часто просто сидів на килимку і розхитувався, ніби думаючи про щось. Його дуже лякали голосні звуки. А ще він дивно говорив.
– Матвійко, ти ще хочеш пити? Будеш пити компот? – питала його Марина.
– ...пити компот, – казав малюк і отримував ще склянку вишневого варива.
– Я не знаю, коли мені краще поїхати батьків. Зараз чи вже на Різдвяні свята? – говорила по телефону Любов Михайлівна, поки діти снідали.
– ... Їздвяні свята, – замріяно дивлячись на рожеву стіну повторяв Матвійко.
Все це справді було дивно. Марина засіла за комп’ютер. “Гугл знає все” – любить казати мама. І дійсно – він знав все, і того “всього” було навіть забагато. “Затримка психічного розвитку, розумова відсталість, варіант норми, аутизм”... – пістрявіли сторінки.
Наступного дня Марина з цим усим підійшла до виховательки.
– Любов Михайлівно, я в Інтернеті почитала, що, можливо, у Матвійка аутизм. І з ним треба спеціально займатися…
– Ми не знаємо що там з малюком, – перебила Марину вихователька. – Це має вирішувати лікар. А якщо він вирішить, що дитині потрібна спеціальна допомога, то цим має займатися фахівець – корекційний педагог.
– Але я почитала в інтернеті… там є різні вправи… – замурмотіла Марина.
– Марино, цим має займатися фахівець. Всі ці діагнози виглядають дуже схожими. І в цьому має розібратися лікар. А вчити потім – спеціальний педагог. А якщо починати втручатися за порадами з інтернету, то можна стільки шкоди дитині зробити! Повір мені… Краще позбирай іграшки, і поведем дітей гуляти. А ввечері я знову поговорю з його батьками. Вони обіцяли, що як потеплішає, цим займуться. Може, вмовлю не відкладати.
«Це аж коли вони поведуть сина до лікаря!» – засмутилася Марина. І тієї ж миті побачила, що Матвій йде в мокрих шортах. І вона пригадала, що їй часто доводиться перевдягати йому брудні штанці. Того дня Марина стала уважніше стежити за хлопчиком і помітила, що коли двері до туалету зачинені, він просто стоїть перед ними, не намагаючись їх відчинити. Після обіду Марина підійшла, взяла Матвія за прохолодну долоньку та поклала її на дверну ручку. А потім допомогла відчинити двері. І потім щодня, що б Марина не робила – прибирала, розкладала вечерю, збирала дітей на прогулянку – вона стежила: чи не стоїть Матвій коло дверей туалету. А щойно помічала його там, йшла і відчиняла його рукою двері. І так кілька місяців. І одного разу вона побачила, як малюк простягнув долоньку і взявся за ручку. Просто доторкнувся, але Марина мало не закричала від радості! Їй вдалося! Вона навчила його братися за ручку! А ще з кілька тижнів Матвійко зміг сам відчинити двері.
Наче на крилах Марина неслася додому. Їй здавалося, що перед нею відкрився цілий світ! Вже не було того незрозумілого туману. І навколо вже пахло весною, хоч був лише лютий. І життя вже не здавалося їй сірою каламуттю: воно відкривалося перед нею чисте й ясне, з рівною прямою дорогою...
– Марино! Привітульки! – почула раптом неприємно знайомий голос. Коло під'їзду стояла, пританцьовуючи в тоненьких колготках і куцій курточці, Женька. – Сюрприз! Чекала оце тут на тебе. І де ти тягаєшся?! Подружка приїхала з далеких країв, а ти десь гуляєш. А ну кажи: з гульок ідеш?
– З роботи йду, – буркнула Марина. Настрій миттєво зіпсувався.
– З робоооти? Аааа, точно! – заторохтіла Женька. – Я теж оце була в тій Польщі – нудьга! Вчися, вчися, вчися… Ну його те навчання! Я теж працювати піду!
– Вигнали? – здогадалася Марина. І їй раптом стало шкода цю недоладну Женьку, яка ніби м’ячик літає від стінки до стінки.
– Та ну їх! Програмування те дурне!.. Хай Заїка програмує – чула у нього добряче виходить! А потім, може – ги-ги – за Вовку заміж вийду – кажуть, генерали гарно заробляють. А ти де працюєш? Я от на курси піду – нігтики робитиму. Татусь за все заплатить… Може, пішли прогуляємося?
– Вибач… мені… мені треба в бібліотеку, – і Марина повернула від будинку на стежку до алейки.
Неподалік від бібліотеки у світлі ліхтаря Марина побачила знайому фігуру з дитячим візочком.
– Ір, привіт! – махнула їй Маринка. – А це хто у нас? Марійка? Яка вже велика! – Марина зазирнула до візочку і усміхнулася серйозному немовляті.
– Привіт! Тааак! Вже шість місяців і два зуби! – заусміхалася Іра. – А ти як?
– До бібліотеки йду. Хочу деякі підручники взяти… До речі! А ти до яких ЗНО готуєшся цього року? – запитала Марина у Іри. Та опустила очі.
– Та яке ЗНО? Я через ніч сплю – у Марисі зубки ріжуться. В голові геть нічого не тримається! Цілими днями тільки памперси та прогулянки… Я взагалі забула, що ми в школі вчили, не те, щоб тести скласти...
– Ір, та ти ж відмінницею була! Десь воно в твоїй голові лежить! Хочеш – вдвох будемо готуватися? Я можу іноді Марійку розважати, поки ти підручники читатимеш. Ти куди думала вступати? Там є заочний курс?
– Є заочний. А що, ти справді зі мною займатимешся? Мені потрібно українську підтягнути і хімію... – пригадала дівчина.
– Ну, з хімією я не дуже допоможу, мені біологія потрібна. А українську – будь ласка!
– А нащо тобі біологія? Ти ж ніби збиралася на економіста вчитися, – здивувалася Іра.
– На економіста?.. – задумалась Марина. – Справді… Я вже й забула! Ні, я буду дивовижним педагогом. Незвичайним!
Матеріали люб'язно надіслані авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки":
Дивіться також на нашому сайті:
Оксана Давидова – дитяча письменниця, редакторка, упорядниця, літературна редакторка та книжкова оглядачка. Народилася і живе в Києві. Закінчила Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова. Але вчителькою так і не стала, адже ще під час навчання в університеті почала писати й публікуватися. Пише і для малюків, і для школярів, і для підлітків.