Олена Більчук. «Йшли» («У танці відстаней», частина 9, фантастика, начерк)

 

Олена Більчук

ЙШЛИ

(«У танці відстаней», частина 9, фантастика, начерк)

— Устиме, ти в Центрі?

— Так.

Уля тримала в руках невеликий диск невідомого призначення, лише знайомою була позначка ЕRA — так позначали адаптери електромагнітного випромінення, абревіатурою з есперанто, але диск аж ніяк не нагадував ці пристрої.

— Необхідно зустрітись. Я буду біля входу в Cад о 10-й.

— Добре, Улю.

***

У великій кімнаті, у тій самій, із шифроакустикою, де перед останнім польотом зорельоту «Мажара» відбулася зустріч науковців і зорельотців, як зазвичай, коли туди хтось заходив, тихо зазвучала мелодія.

— Може, вимкнемо звук?

— Згода, а то наче опинилися в музичній скриньці.

— У тебе з’явився острах відокремлених приміщень? — Устим зазирнув у світло-карі Уліні очі.

— Можливо, — усміхнулась у відповідь Уля. — Устиме, я маю сказати тобі щось важливе. Ось, — в її руці зблиснув невеликий тонкий сріблястий диск із позначкою ЕRA.

Устим узяв диск й уважно поглянув на позначку.

— Я натрапила на цю річ в картині, яка висіла у нашому відсіку. Прихопила її, коли ми переходили в каюти рятівного зорельоту. І сьогодні нарешті зв’язалась з Мітчеллом, нашим колегою з Австралії, це він залишив картину на стіні. Мітчелл сказав, що її можна подарувати Музею міжзоряних експедицій, і що задня стінка картини подвійна і там, між пластинами, має бути запис із розповіддю про пригоди його команди і побажанням щасливого польоту наступним екіпажам. Та коли я від’єднала раму — окрім запису знайшла ось цей диск! Якби він там був раніше, Мітчелл обов’язково повідомив би. Устиме, а що, як його залишили етерійці? Адже кулька запитала про цю картину. А здійснити телепортацію їм, схоже, було нескладно. З їхнім то рівнем технологій. Ми змогли б дізнатися, що видима нами Етерія — голограма, лише якби спробували «пришвартуватися» на її орбіту. І то, не факт.

«Датчики контролюють фізичні показники у відсіках перед входженням в Простір ЕлІ», — подумав Устим.

— Якщо так, — продовжив вголос, — то може бути, що у нашому відсіку сталися зміни, які не змогли вловити адаптери, але ці зміни відчули контрольні датчики, тому відсік було автоматично від’єднано. І, можливо, саме завдяки впливу пристрою етерійців переліт рятівного зорельоту через Простір ЕлІ став успішним разом з нашим приєднаним відсіком.

— Для таких змін мала би бути причина. Усе ж було як зазвичай, якщо так можна сказати, окрім того випадку, що стався під час експерименту з кристалом. Зі спалахом. А що, як той експеримент і вплинув на показники? — Уля плюхнулась в одне з блакитних безкаркасних крісел, наче в хмарину. — І на цей експеримент етерійці хотіли звернули нашу увагу? Інакше ж могли розмістити пристрій деінде, щоб його не обов’язково було знайдено саме нами.

— Послухай, Улю, відсік зараз на експертизі і ми зобов’язані передати комісії знайдений у ньому… — Устим на мить запнувся й ще раз поглянув на диск. — знайдений диск. Хоча його зв’язок з етерійцями може бути нашою фантазією. Або ж навряд чи зараз він має ту силу. Власне, якщо це була підказка для лабораторних досліджень, ми її отримали.

— Так, розумію. Але диск ще необхідно показати Богдані, невідомо чи буде надалі у когось із нас до нього доступ, — Уля зіскочила з «хмарини». — Вона поки на з’являється у Центрі, хоча й не повинна цими днями, але останній раз, коли ми говорили, її голос мені здався пригніченим. Може, дотик до цього пристрою стане для Богдани наче привітом з Етерії, стимулом для обрання подальшого напряму праці. Вона ж серед нас найталановитіша дослідниця.

— Василю теж розповімо, коли він повернеться з Карпат, — Устим натиснув на кнопку виходу.

— Так, Устиме, звісно.

***

Улін літакомобіль вдало розминувся з літакомобілем швидкої допомоги й сів серед поля на галявину для екстрених зупинок.

Літакомобіль Устима приземлився неподалік.

Устим вийшов з нього й поспішив до Улі. Вона сиділа, поклавши голову на кермо.

— Улю, все гаразд? Сама сіла чи автопілот? Як ти?

— Все добре. Сама. Давай зробимо невелику зупинку, — Уля теж вийшла з літакомобіля.

Осінь того року була напрочуд теплою. Уля присіла на землю. Устим поряд.

Дівчина провела рукою по траві.

— Влітку тут були посохлі квіти. А зараз після дощів відродилися ось ці трави. Вони навесні одними з перших квітнуть.

— Улю, точно все гаразд? До речі, ти заміряла той пристрій на шкідливі випромінення?

— Так, само собою. Просто багато різноманітних подій за останній час. Дивись, таки є квіти, які ж крихітні, вони схожі на зірки. Майже, як навесні. Але навесні повітря інакше, — Уля поглянула на обрій, де виднілося місто.

Праворуч від них, на віддалі, у рекламній голограмі для літакомобільців з’явилось відео з їхнім зорельотом.

— О, знову, — засміялась.

У відео по черзі промайнули великим планом обличчя членів їхньої команди і заяскравіло гасло «З поверненням на Землю!»

Зорельотців, особливо першовідкривачів, шанували в суспільстві, але зазвичай це було узагальнено. А от така увага до кожного особисто, та ще й майже на кожному кроці, відбувалася чи не вперше.

— Нічого, Улю, швидко мине. Рекламну компанію етейових яблук нам точно не перевершити, — усміхнувся Устим.

— Про Данила є новини? — тихо запитала Уля.

Це Данило вчинив такий потужний розголос їхнього польоту.

Дізнавшись, що запасів речовини йота залишилось не просто мало, а лише на раз, він одразу ж після прибуття «Мажари» задіяв усіх знайомих журналістів, щоб вони якомога швидше й водночас повідомили земній спільноті про те, що речовини йота залишилось лише на політ і що її, безумовно, необхідно використати для порятунку зорельотців, чий відсік не перетнув Простір ЕлІ, навіть якщо для цього доведеться надовго згорнути Велику міжзоряну програму.

Планети Сонячної системи досліджуватимуться й надалі, але Простір Елі на невизначений час стане недоступним й усі проекти, пов’язані з ним, закриються.

Розголошення такого рівня інформації, без узгодження з Міжнародним космічним центром, було грубим порушенням правил, але Данило вирішив ризикнути, знаючи: якщо вирішать не рятувати зорельотців або вагатимуться, а така ймовірність була високою, буде втрачено дорогоцінний час.

Рятівний зореліт необхідно було відправляти щонайпізніше за два дні після прильоту «Мажари».

У суспільстві ж сталося збурення, зустрічі, пікети, дискусії «Чого вартує чиєсь життя?». Данила підтримало дуже багато людей, й серед них Мінхо, інші зорельотці. Зрештою, Міжнародним космічним центром було ухвалено: зорельотців повернути. Данило ж потрапив під слідство, рішення комісії мало бути ось-ось. І поки він не виходив ні з ким із них на зв’язок.

— Так, новини є. Думав розповісти, як ми прилетимо до Богдани.

Устим відкрив на смартфоні повідомлення від знайомого, що був присутній на засіданні комісії, й передав його Улі.

«покарання данилу обмежили попередженням, враховуючи колишні заслуги й особливі обставини. у зв’язку зі скороченням міжзоряної рекомендувалося перевести його в сонячну. данило відмовився».

— Як гадаєш, чому він відмовився?

— Не знаю, Устиме. Зі згортанням Міжзоряної багато першокласних фахівців стало не при справах, і підготовка космонавтів для польотів у Сонячній теж сильна. А Данило не вважав себе незамінним, це я зрозуміла з наших тренувань, хоча як командир він дуже сильний і досвідчений, і польоти багато значать для нього. Але це лише здогадки. Сподіваюся, ми ще зустрінемось.

— Він тобі подобається?

— Так. Звичайно, — підхопилася Уля з землі й повернула Устимові смартфон. — Уявляєш, обіцяла сестрі прочитати до сьогоднішнього вечора невеликий уривок з її повісті, яку вона розпочала писати, і мало не забула.

Уля підійшла до літакомобіля й дістала звідти роздруковані аркуші.

— Мені легше сприймати, коли роздруковано. Залишилось зовсім небагато, але якось не виходить налаштуватися, — знову присіла поряд з Устимом.

— А про що повість? — поцікався той і простягнув руку до аркушів. — Можна поглянути?

— Так. Це уривок. Сана поки не розповідає про задум і з назвою ще не визначилась. Каже, їй важливо зараз безпосереднє сприйняття тексту і безжалісна критика.

— Нищівний критик з тебе ніякий. Хочеш, зачитаю вголос?

— Гаразд. Якщо не заперечуєш, те, що залишилось мною непрочитаним, інакше не встигнемо вчасно прилетіти до Богдани.

Уля прилягла на землю. Її каштанове волосся розсипалося по траві.

Устим зосередився на тексті:

— «Сильний біль, як враз обірване світло. Але ж світло — і частинка, і хвиля», — розпочав.

— Ні-ні, там було про інше, — Уля швидко припіднялась й взяла аркуші. — Ось з цієї сторінки. Це інші аркуші.

— Добре.

«…— Антоніуш? — перепитав Дмитро, у світанкових сутінках і відблисках темного вогню загашеної пожежі його очей було майже не розгледіти, лише погляд відчувся, короткий, гострий.

— Католик?

— Ні, гугенот, — озвався Антоніуш.

— Сідайте вже.

Дмитро попростував до волів, а Олекса закинув торбини на воза. Далі заліз сам й подав руку товаришу. Той схопився, та лише скрикнув: дався взнаки біль у нозі. Олекса зіскочив з воза й спробував Антоніуша підсадити. Цього разу вдалося, а сам вже не сідав. Як же їм пощастило, що під’їдуть аж до Житомира. За цей час, з Божою поміччю, нога в Антоніуша загоїться.

— Вйо!.. — почулося на початку обозу. — Вйо! Соб-цабе! — хриплим голосом гукнув Дмитро. — Вйо, — йшло луною.

Рушили.

Олексі вперше довелося йти з обозом соляників. Вперше у такому темпі. Добре змащені колеса трохи поскрипували, пахло димом, дьогтем, полем. Світанком, й Олексі раптом захотілося заспівати псалом. Прохолода приємно торкалася обличчя, а кроки зігрівали. Він поглянув на Антоніуша.

— Не холодно, друже?

— Та ні, я ж у свитці.

Віз замикав обоз й Антоніуш міг бачити, як на обрії з’являються перші яскраві промені Сонця.

— Сходить, — сказав Олексі.

— Атож …»

Сонце визирнуло з-під хмари прямо Улі в очі. У гарячому просторі замерехтіли сині птахи.

— «… а з неділі прийшли до перевозу.

А з неділі прийшли до перевозу», — завершив читати Устим.

— А з неділі прийшли до перевозу, — повторила Уля й розплющила очі.

Начерк люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
 

 

 

Читаймо також на "Малій Сторінці":

«— Несторе, трохи далі, не над вухом, — одмахнулася рукою Уля від племінника, який стояв поряд і смачно хрумкав своїм улюбленим фруктом, ще недостиглим етеєм. Хлопчик неохоче, все ж відійшов: він знав, що Уля пілотує зорельотами і, буває, їй після польоту треба побути наодинці. От і тепер: вона втекла зі святкування Галактичного року — сиділа біля вікна й задумливо дивилася крізь шибку на рівненьку смужку фіолетових айстр, а ще — на нерозкриті квіти енотери, що з’явилися в саду звідкіля не візьмись. Ех, зорельотопадів подушками зараз не буде...» 

(Олена Більчук)

 

 

"Зненацька почувся легкий плескіт. Уля простягнула руку й натрапила на стінку. Провела долонею вище — стінка обірвалася. Повітря біля пальців відчулося теплішим, ніж біля обличчя. Це, напевно, акваріум. Розплющила очі. Так, це він. «Не люблю акваріумів», — подумала дівчина. — Зачекай, я скоро, — сказала пані Зоряна і вийшла в коридор, м’яко торкаючись підлоги підборами. Уля озирнулася — вона була в кабінеті пані Зоряни, завідуючої бібліотекою Університету історії.  На великому настінному екрані змінювалися старовинні мапи. Їх загадково освітлювало сонячне проміння, що мерехтіло крізь жовто-блакитно-зелений вітраж. Неподалік, на одному зі стільців, сидів поважний чоловік, — він із цікавістю поглянув на дівчину. Уля кивнула, чоловік відповів. Вона присіла поруч..." (Олена Більчук)

 

 

Більше творів Олени Більчук на нашому сайті: