Олена Більчук. «Йшли» («У танці відстаней», частина 9, фантастика, начерк)


 

Олена Більчук

ЙШЛИ

(«У танці відстаней», частина 9, фантастика, начерк)


— Устиме, ти в Центрі?

— Так.

Уля тримала в руках невеликий диск невідомого призначення, лише знайомою була позначка ЕRA — так позначали адаптери електромагнітного випромінення, абревіатурою з есперанто, але диск аж ніяк не нагадував ці пристрої.

— Необхідно зустрітись. Я буду біля входу в Cад о 10-й.

— Добре, Улю.

***

У великій кімнаті, у тій самій, із шифроакустикою, де перед останнім польотом зорельоту «Мажара» відбулася зустріч науковців і зорельотців, як зазвичай, коли туди хтось заходив, тихо зазвучала мелодія.

— Може, вимкнемо звук?

— Згода, а то наче опинилися в музичній скриньці.

— У тебе з’явився острах відокремлених приміщень? — Устим зазирнув у світло-карі Уліні очі.

— Можливо, — усміхнулась у відповідь Уля. — Устиме, я маю сказати тобі щось важливе. Ось, — в її руці зблиснув невеликий тонкий сріблястий диск із позначкою ЕRA.

Устим узяв диск й уважно поглянув на позначку.

— Я натрапила на цю річ в картині, яка висіла у нашому відсіку. Прихопила її, коли ми переходили в каюти рятівного зорельоту. І сьогодні нарешті зв’язалась з Мітчеллом, нашим колегою з Австралії, це він залишив картину на стіні. Мітчелл сказав, що її можна подарувати Музею міжзоряних експедицій, і що задня стінка картини подвійна і там, між пластинами, має бути запис із розповіддю про пригоди його команди і побажанням щасливого польоту наступним екіпажам. Та коли я від’єднала раму — окрім запису знайшла ось цей диск! Якби він там був раніше, Мітчелл обов’язково повідомив би. Устиме, а що, як його залишили етерійці? Адже кулька запитала про цю картину. А здійснити телепортацію їм, схоже, було нескладно. З їхнім то рівнем технологій. Ми змогли б дізнатися, що видима нами Етерія — голограма, лише якби спробували «пришвартуватися» на її орбіту. І то, не факт.

«Датчики контролюють фізичні показники у відсіках перед входженням в Простір ЕлІ», — подумав Устим.

— Якщо так, — продовжив вголос, — то може бути, що у нашому відсіку сталися зміни, які не змогли вловити адаптери, але ці зміни відчули контрольні датчики, тому відсік було автоматично від’єднано. І, можливо, саме завдяки впливу пристрою етерійців переліт рятівного зорельоту через Простір ЕлІ став успішним разом з нашим приєднаним відсіком.

— Для таких змін мала би бути причина. Усе ж було як зазвичай, якщо так можна сказати, окрім того випадку, що стався під час експерименту з кристалом. Зі спалахом. А що, як той експеримент і вплинув на показники? — Уля плюхнулась в одне з блакитних безкаркасних крісел, наче в хмарину. — І на цей експеримент етерійці хотіли звернули нашу увагу? Інакше ж могли розмістити пристрій деінде, щоб його не обов’язково було знайдено саме нами.

— Послухай, Улю, відсік зараз на експертизі і ми зобов’язані передати комісії знайдений у ньому… — Устим на мить запнувся й ще раз поглянув на диск. — знайдений диск. Хоча його зв’язок з етерійцями може бути нашою фантазією. Або ж навряд чи зараз він має ту силу. Власне, якщо це була підказка для лабораторних досліджень, ми її отримали.

— Так, розумію. Але диск ще необхідно показати Богдані, невідомо чи буде надалі у когось із нас до нього доступ, — Уля зіскочила з «хмарини». — Вона поки на з’являється у Центрі, хоча й не повинна цими днями, але останній раз, коли ми говорили, її голос мені здався пригніченим. Може, дотик до цього пристрою стане для Богдани наче привітом з Етерії, стимулом для обрання подальшого напряму праці. Вона ж серед нас найталановитіша дослідниця.

— Василю теж розповімо, коли він повернеться з Карпат, — Устим натиснув на кнопку виходу.

— Так, Устиме, звісно.


***


Улін літакомобіль вдало розминувся з літакомобілем швидкої допомоги й сів серед поля на галявину для екстрених зупинок.

Літакомобіль Устима приземлився неподалік.

Устим вийшов з нього й поспішив до Улі. Вона сиділа, поклавши голову на кермо.

— Улю, все гаразд? Сама сіла чи автопілот? Як ти?

— Все добре. Сама. Давай зробимо невелику зупинку, — Уля теж вийшла з літакомобіля.

Осінь того року була напрочуд теплою. Уля присіла на землю. Устим поряд.

Дівчина провела рукою по траві.

— Влітку тут були посохлі квіти. А зараз після дощів відродилися ось ці трави. Вони навесні одними з перших квітнуть.

— Улю, точно все гаразд? До речі, ти заміряла той пристрій на шкідливі випромінення?

— Так, само собою. Просто багато різноманітних подій за останній час. Дивись, таки є квіти, які ж крихітні, вони схожі на зірки. Майже, як навесні. Але навесні повітря інакше, — Уля поглянула на обрій, де виднілося місто.

Праворуч від них, на віддалі, у рекламній голограмі для літакомобільців з’явилось відео з їхнім зорельотом.

— О, знову, — засміялась.

У відео по черзі промайнули великим планом обличчя членів їхньої команди і заяскравіло гасло «З поверненням на Землю!»

Зорельотців, особливо першовідкривачів, шанували в суспільстві, але зазвичай це було узагальнено. А от така увага до кожного особисто, та ще й майже на кожному кроці, відбувалася чи не вперше.

— Нічого, Улю, швидко мине. Рекламну компанію етейових яблук нам точно не перевершити, — усміхнувся Устим.

— Про Данила є новини? — тихо запитала Уля.

Це Данило вчинив такий потужний розголос їхнього польоту.

Дізнавшись, що запасів речовини йота залишилось не просто мало, а лише на раз, він одразу ж після прибуття «Мажари» задіяв усіх знайомих журналістів, щоб вони якомога швидше й водночас повідомили земній спільноті про те, що речовини йота залишилось лише на політ і що її, безумовно, необхідно використати для порятунку зорельотців, чий відсік не перетнув Простір ЕлІ, навіть якщо для цього доведеться надовго згорнути Велику міжзоряну програму.

Планети Сонячної системи досліджуватимуться й надалі, але Простір Елі на невизначений час стане недоступним й усі проекти, пов’язані з ним, закриються.

Розголошення такого рівня інформації, без узгодження з Міжнародним космічним центром, було грубим порушенням правил, але Данило вирішив ризикнути, знаючи: якщо вирішать не рятувати зорельотців або вагатимуться, а така ймовірність була високою, буде втрачено дорогоцінний час.

Рятівний зореліт необхідно було відправляти щонайпізніше за два дні після прильоту «Мажари».

У суспільстві ж сталося збурення, зустрічі, пікети, дискусії «Чого вартує чиєсь життя?». Данила підтримало дуже багато людей, й серед них Мінхо, інші зорельотці. Зрештою, Міжнародним космічним центром було ухвалено: зорельотців повернути. Данило ж потрапив під слідство, рішення комісії мало бути ось-ось. І поки він не виходив ні з ким із них на зв’язок.

— Так, новини є. Думав розповісти, як ми прилетимо до Богдани.

Устим відкрив на смартфоні повідомлення від знайомого, що був присутній на засіданні комісії, й передав його Улі.

«покарання данилу обмежили попередженням, враховуючи колишні заслуги й особливі обставини. у зв’язку зі скороченням міжзоряної рекомендувалося перевести його в сонячну. данило відмовився».

— Як гадаєш, чому він відмовився?

— Не знаю, Устиме. Зі згортанням Міжзоряної багато першокласних фахівців стало не при справах, і підготовка космонавтів для польотів у Сонячній теж сильна. А Данило не вважав себе незамінним, це я зрозуміла з наших тренувань, хоча як командир він дуже сильний і досвідчений, і польоти багато значать для нього. Але це лише здогадки. Сподіваюся, ми ще зустрінемось.

— Він тобі подобається?

— Так. Звичайно, — підхопилася Уля з землі й повернула Устимові смартфон. — Уявляєш, обіцяла сестрі прочитати до сьогоднішнього вечора невеликий уривок з її повісті, яку вона розпочала писати, і мало не забула.

Уля підійшла до літакомобіля й дістала звідти роздруковані аркуші.

— Мені легше сприймати, коли роздруковано. Залишилось зовсім небагато, але якось не виходить налаштуватися, — знову присіла поряд з Устимом.

— А про що повість? — поцікався той і простягнув руку до аркушів. — Можна поглянути?

— Так. Це уривок. Сана поки не розповідає про задум і з назвою ще не визначилась. Каже, їй важливо зараз безпосереднє сприйняття тексту і безжалісна критика.

— Нищівний критик з тебе ніякий. Хочеш, зачитаю вголос?

— Гаразд. Якщо не заперечуєш, те, що залишилось мною непрочитаним, інакше не встигнемо вчасно прилетіти до Богдани.

Уля прилягла на землю. Її каштанове волосся розсипалося по траві.

Устим зосередився на тексті:

— «Сильний біль, як враз обірване світло. Але ж світло — і частинка, і хвиля», — розпочав.

— Ні-ні, там було про інше, — Уля швидко припіднялась й взяла аркуші. — Ось з цієї сторінки. Це інші аркуші.

— Добре.

«…— Антоніуш? — перепитав Дмитро, у світанкових сутінках і відблисках темного вогню загашеної пожежі його очей було майже не розгледіти, лише погляд відчувся, короткий, гострий.

— Католик?

— Ні, гугенот, — озвався Антоніуш.

— Сідайте вже.

Дмитро попростував до волів, а Олекса закинув торбини на воза. Далі заліз сам й подав руку товаришу. Той схопився, та лише скрикнув: дався взнаки біль у нозі. Олекса зіскочив з воза й спробував Антоніуша підсадити. Цього разу вдалося, а сам вже не сідав. Як же їм пощастило, що під’їдуть аж до Житомира. За цей час, з Божою поміччю, нога в Антоніуша загоїться.

— Вйо!.. — почулося на початку обозу. — Вйо! Соб-цабе! — хриплим голосом гукнув Дмитро. — Вйо, — йшло луною.

Рушили.

Олексі вперше довелося йти з обозом соляників. Вперше у такому темпі. Добре змащені колеса трохи поскрипували, пахло димом, дьогтем, полем. Світанком, й Олексі раптом захотілося заспівати псалом. Прохолода приємно торкалася обличчя, а кроки зігрівали. Він поглянув на Антоніуша.

— Не холодно, друже?

— Та ні, я ж у свитці.

Віз замикав обоз й Антоніуш міг бачити, як на обрії з’являються перші яскраві промені Сонця.

— Сходить, — сказав Олексі.

— Атож …»

Сонце визирнуло з-під хмари прямо Улі в очі. У гарячому просторі замерехтіли сині птахи.

— «… а з неділі прийшли до перевозу.

А з неділі прийшли до перевозу», — завершив читати Устим.

— А з неділі прийшли до перевозу, — повторила Уля й розплющила очі.

Начерк люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
 

 

 

Читаймо також на "Малій Сторінці":

Крокуючий солдат. Скульптура Олександра Архипенка.

«— Несторе, трохи далі, не над вухом, — одмахнулася рукою Уля від племінника, який стояв поряд і смачно хрумкав своїм улюбленим фруктом, ще недостиглим етеєм. Хлопчик неохоче, все ж відійшов: він знав, що Уля пілотує зорельотами і, буває, їй після польоту треба побути наодинці. От і тепер: вона втекла зі святкування Галактичного року — сиділа біля вікна й задумливо дивилася крізь шибку на рівненьку смужку фіолетових айстр, а ще — на нерозкриті квіти енотери, що з’явилися в саду звідкіля не візьмись. Ех, зорельотопадів подушками зараз не буде...» 

(Олена Більчук)

 

 

Минуле. Скульптура Олександра Архипенка, 1926 р."Зненацька почувся легкий плескіт. Уля простягнула руку й натрапила на стінку. Провела долонею вище — стінка обірвалася. Повітря біля пальців відчулося теплішим, ніж біля обличчя. Це, напевно, акваріум. Розплющила очі. Так, це він. «Не люблю акваріумів», — подумала дівчина. — Зачекай, я скоро, — сказала пані Зоряна і вийшла в коридор, м’яко торкаючись підлоги підборами. Уля озирнулася — вона була в кабінеті пані Зоряни, завідуючої бібліотекою Університету історії.  На великому настінному екрані змінювалися старовинні мапи. Їх загадково освітлювало сонячне проміння, що мерехтіло крізь жовто-блакитно-зелений вітраж. Неподалік, на одному зі стільців, сидів поважний чоловік, — він із цікавістю поглянув на дівчину. Уля кивнула, чоловік відповів. Вона присіла поруч..." (Олена Більчук)

 

Простираючись горизонтально — скульптура Олександра Архипенка.««Як же цей торс нагадує тюленя. Тюленя, коли він не у воді. Істоту, що знаходиться у менш сприятливому для руху середовищі. Тільки тюлені, зазвичай, дивляться прямо або вбік, а тут — уверх…» «Улю!» — покликав Устим. І теж підійшов до скульптури Олександра Архипенка, що розташовувалась на невеликому майдані Саду просторових експериментів — архітектурного комплексу поряд із Центром дослідження Космосу. На майданчику, майстерно викладеному мозаїчною бруківкою, було з десяток скульптурних композицій різних авторів...» (Олена Більчук)

 

Місяць — скульптура Олександра Архипенка."Коридор повернув праворуч, знову — жодних дверей, вікон, і тьмяне освітлення, десь таки має бути вихід, ще один поворот — сходи, вниз, двері, дівчина витягнула з кишені дистанційну «відмичку» — нарешті  вулиця. Хоча біг лабіринтом коридорів здавався довгим, сигнал про допомогу пролунав хвилин п’ять тому. На вулиці  чомусь вимкнулись його координати, але Уля зафіксувала напрям — південний схід. Ще ясніла тонка смуга заходу Сонця, а обабіч дороги запалювались ліхтарі, реагуючи на її біг. Дивне, безлюдне місце, але будинки гарні, напевно, недобудова цілого району (призупинка будівництва бувала, наприклад, через виявлення несанкціонованого захоронення токсичних відходів). У небі вже яскраво яснів неповний місяць, у фазі першої чверті, тому, попри відсутність загального освітлення, видимість місцевості була нормальною. Почувся різкий звук. Уля зупинилися. Звідки? Вона озирнулася. Місяць, що нагадував вухо, здавалося, вслухався у простір разом із нею..." (Олена Більчук)

 

Гондольєр — скульптура Олександра Архипенка."Планета Етерія світилася ніжно-пастельними теракотовими відтінками. Зонд для дослідження стану планети мав сісти на її поверхню за вісім годин. Він був надісланий із зорельоту «Мажара» в зону можливої наявності речовини йота. За щасливим збігом, у цій зоні не прослідковувалося видимих ознак поселень — обрисів будівельних комплексів, доріг чи штучного освітлення у затемнений час. При прибутті в сектор Етерії зореліт увійшов у режим прихованості, яку забезпечувала система Екранування об’єктів у космосі ŜOS (ШОС) — це абревіатура назви системи мовою есперанто, Ŝirmádo de objе́ktoj en la spáco. Такий режим дозволяв бути непоміченим для можливих іншопланетних цивілізацій. Відповідно, зв’язок із Центром координування польотів на Землі був обмежений..." (Олена Більчук)

 

Скло на столі — скульптура Олександра Архипенка."— Якби колись сміливці не ризикували у спробах злетіти, не опускались на незвідану глибину, не відкривали нові землі, або не проводили небезпечні наукові експерименти, ми, розвідники космосу, зараз не обговорювали б тут — іти на контакт з Етерією чи ні. — Так, Грейс, нас тут не було б. Але на той час вони ризикували тільки собою. — Розумію, капітане Мінхо. Що ж, скористаємося наступним шансом років так через …надцять, і, можливо, тоді високі технології будуть лише допоміжною, а не стримуючою силою. Вечірня нарада міжнародного екіпажу у складі капітана зорельоту й капітанів команд, а також двох науковців наближалася до м’якого завершення. В ілюмінаторі й на екрані Етерія, у затемненому часі, блимала вогнями..." (Олена Більчук)

 

МА. Скульптура Олександра Архипенка."Розпочалася нова доба. Ще було увімкнено режим ночі. В ілюмінаторах мерехтіло тихе зоряне світло. Й пам’ять про невидиму далеку гарячу зірку, яка для Землі завжди світить у режимі світанку. Залишилось дві доби екранування, а потім їхній відсік, який під час переходу через Простір ЕлI з невідомих причин відокремився від зорельоту «Мажара», стане видимим для мешканців незвіданої планети Етерії. За правилами — потенційний ворог, особливо з більш розвиненими технологіями, не має отримати жодної інформації про Землю. Рішення прийнято. Не тепер — щоразу, напередодні польоту, кожен із зорельотців мав підтвердити свою готовність у разі необхідності здійснити це. А саме: якщо протягом двох діб за Богданою, Устимом, Уляною і їхнім капітаном Василем не прилетить із Землі рятівний зореліт, то у відсіку ними буде увімкнено режим самоліквідації..." (Олена Більчук)

 

Мокрець, Зірочник середній (Stellaria media).«— Устиме, ти в Центрі?
— Так.
Уля тримала в руках невеликий диск невідомого призначення, лише знайомою була позначка ЕRA — так позначали адаптери електромагнітного випромінення, абревіатурою з есперанто, але диск аж ніяк не нагадував ці пристрої.
— Необхідно зустрітись. Я буду біля входу в Cад о 10-й.
— Добре, Улю.»

(Олена Більчук)

 

Рисунок Олександра Архипенка."Великі краплини вдарили об шибку. Голосно, наче хтось жбурнув сіллю в металеву пластину. З вишневої гілки безстрашно злітав останній листок, ще сліпучо-жовтий. — Ого, знову дощ, — сказала Сана й відгорнула завісу, відкривши повністю панорамне вікно, — у кімнаті стало трохи світліше. Будинок був невеликий, а наявність багатьох зон — вітальної, для роботи чи для тренувань — була наслідком продуманої системи висувних і розкладних меблів, перегородок. Лише невелика дитяча кімната не змінювала призначення. І зараз там тихіше за тихо — Нестор був у садочку..." (Олена Більчук)

 

Photo by Felix Mittermeier.« — Здогадайтесь, як цей кристал назвали. У вас три спроби. — Щось на кшталт нептуніто? — припустила Уля. — Занадто просто, як аж для трьох спроб, друга спроба! — вигукнув Василь. Він зараз нагадував хлопчака, яким був у дитинстві: із розкуйовдженим волоссям, широкою щасливою усмішкою. — А ти постав питання так, щоб у нас не було іншого вибору, окрім як здогадатися, — у голосі Богдани вчувся виклик. — Та це, схоже, був натяк, бунт на кораблі! Зосередьтесь, а то втратите спроби. За проханням-вимогою даю напрям — перше правило кодексу працівників космічної галузі...» (Олена Більчук)

 

Більше творів Олени Більчук на нашому сайті:

Олена Більчук. Твори для дітей: казки та дитячі оповідання.

Читаймо цікаві та пізнавальні казки Олени Більчук: "Я не буду тобі заважати",  "Коли навколо Землі — клубочок", "Кристалики", "Літерки Аоха і Веша", "Історія, яку розповів вітер". А також — оповідання та повісті.  

 


Останні коментарі до сторінки
«Олена Більчук. «Йшли» («У танці відстаней», частина 9, фантастика, начерк)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми