Олена Більчук. "Берегова, 12" (оповідання)

 

 

 

Олена Більчук

Берегова, 12

 

1

На вулиці Береговій він оселився не так давно. Місцеві мешканці не бачили цього чоловіка раніше. Молодий, середнього зросту, з уважними сірими очима. Він був мовчазним, що спершу насторожувало. Та потім хтось упізнав у ньому водія автобуса, і згодом Арсен, так його звали, став тут своїм.

Хатинка, яку орендував, була придатною для мешкання лише частково. А паркан був рідким, невисоким, через нього запросто міг пройти кожен охочий. 

Зате з ґанку було добре видно обрій. Адже хатина була на околиці села.

Автобус, який позмінно водив Арсен, курсував від міста до найвіддаленішого куточка району. 

Удень він ледве вміщав усіх пасажирів і був ущерть наповнений неголосними розмовами про життя-буття. 

А іноді в Арсена був тільки один пасажир. Взимку, увечері, Арсен примічав його ще здалеку, на якійсь далекій-далекій зупинці під самотнім ліхтарем. Людина радісно забігала в салон, якийсь час приходила до тями, а потім вони разом дивились на дорогу.

На цьому відрізку шляху її освітлювали лише фари автобуса, зустрічного світла майже не бувало — і тоді здавалось, що в цілісінькому світі є тільки цей автобус, велетенські дерева, снігова безкрайність, Арсен і його щасливий підмерзлий пасажир чи пасажирка. 

 

2

Навесні автобус з’їхав з дороги і ледь не перекинувся. Дорога була хорошою, видимість теж, та Арсена щось ніби перемкнуло. На щастя, обійшлося, і ніхто не постраждав.

А потім подзвонив Петрович.

«Слухай, Арсене, я все розумію. Давай так: візьми відпустку на тиждень, відпочинь, обстежся, подумай. Сам бачиш, так, як є, — бути не може. Може, тобі працювати тут — перегруз. Словом, дивись, Арсене».

Минув день.

Арсен сидів біля ґанку і проводжав Сонце, що паленіло за далекими деревами. 

Неподалік, на подвір’ї, росла яблуня. 

Тобто Сонце на вулиці Береговій, 12 проводжали двоє: Арсен і яблуня.

 

3

Наступного дня телефон задзвонив зовсім рано. 

Напевно, Петрович. 

— Привіт, Арсене.. — відчувалось, що Арсенова сестра, Тетяна, хвилюється, — я тут несподівано маю поїхати завтра, по роботі, ненадовго, а Максим… він поки мого Івана не сприймає, розумієш, підліток і нова людина в сім’ї. До того ж Максим загубив свій мобільний, поки буде не на зв’язку. Майне кудись, а потім не знати де шукати. То я.. я вмовила його побути у тебе, якщо ти не проти, звичайно. Всього лише день. Як тобі?

— А коли він буде?

— Сьогодні ввечері. Я теж заїду, а він вже залишиться. Завтра неділя, а в понеділок він зранку має поїхати від тебе одразу в школу, а там я повернусь по обіді. Добре?

— Давайте, приїжджайте.

 

4

Тетяна поїхала мало не одразу.

Арсен дивився на Максима і розумів, що перед ним майже незнайома людина. Востаннє він його бачив, коли тому було дев’ять. А тепер оцей довгов’язий хлопець нагадував тодішнього хіба що сірим кольором очей.

— Вечеряти будеш?

— Ні, дякую. Дома наївся. Чаю вип’ю.

— Чай — це добре. Слухай, Максиме, кажи мені «ти» і «Арсен», без «дядько».

— Та добре. Мені однаково. «Макс» буде нормально, «Максим» тільки мама і вчителі кажуть. А в тебе що, немає комп’ютера?

— Немає. І в телефоні інтернету немає.

— Ти даєш, справді?

— Зате тобі романтика нового місця.

— Знущаєшся? Цієї романтики я надивився.

Арсен увімкнув плиту й поставив чайник.

— Тут що, й газу немає?

— Так, на цю вулицю не провели ще, може, вже й не проведуть: будинки старі. Важко було — часто міняти житло?

— Та нормально. Хоча один раз було стрьомно. 

— А коли це? Твоя мама не згадувала наче нічого такого. Присядь, якщо хочеш.

Максим сів за стіл. 

— Я ще малим був. Мама з роботи приходила пізно, а сусіди були якісь алкаші. У мене там не було друзів — тільки світло від вікна. Висотка якраз була навпроти. Я не уявляв, хто там жив, тільки це світло бачив. А іноді можна було засікти, як летить літак в аеропорт, його вогні.

— Пішли надвір пити чай. Там буде краще.

Цього вечора Арсен проводжав Сонце разом із яблунею, Максимом, світлом вікна і вогнями пасажирського літака.

 

5

Арсен віддав ліжко Максиму, а собі постелив на підлозі. Йому так навіть було зручніше. Лише місячне сяйво трохи сліпило очі.

— Арcене, — Максимові теж не спалося.

— Що?

— А чого ти не приїхав тоді до нас? Я тебе дуже чекав. 

— Якось… не виходило. Та й ви далеко жили. Тепер близько. Якраз збирався до вас заїхати. Як тільки вирішу, що далі робитиму, — приїду.

— Хоч би музика якась. Чи щось. Подзвонити б комусь, так ти ж без інтернету: я напам'ять не знаю номерів, навіть Славкиного. 

— Тобі б поштових голубів. Чув про таких?

— А хіба вони є зараз? 

— Мій друг, Орест, таких мав. Часто згадував про них. Особливо, коли не можна було вмикати зв'язок. Ми його так і називали — Поштар. 

— Орест загинув?

— Так.

— Я знаю лише двох таких людей, — продовжив Арсен, — які уміють розмовляти із птахами. Ще Миколаїч із «Фрегата». Слухав якось, як він насвистує до своїх коловодників. Уявляєш, каже, що в нього є друзяка видра. Завжди прибігає, як той рибалить на березі. Я йому вірю. Хороший він чоловік, Миколаїч.

— А чого вулиця Берегова називається? Тут же навіть болота немає.

— Ну, невелике болото трохи далі є. Але, схоже, була тут колись якась річечка. Ріка ж не так далеко. Притоки, все таке. 

Максим заснув. 

«Що ж, Максе, завтра ти точно не шкодуватимеш за своєю мобілою».

 

6

— Я не вмію плавати. 

— Та не питання, візьмемо у когось жилет.

— Де той клуб? Трястися у місто, потім через усе місто, потім стовбичити у човні… Хіба що, якщо назад повертатися не сюди, а одразу додому. Так я згоден.

Арсен лише зиркнув.

— Знаєш, Максе, не хочеш далеко їхати, то й не треба. Поїдемо недалеко.

— А куди?

— Побачиш.

Вони мали їхати тільки три зупинки. В автобусі було доволі просторо. Поблизу них сиділа юна дівчина. Вона була чимось засмучена і це сильно контрастувало із її образом: ясно-волошковою штормівкою і яскравим мейкапом.

Арсен повернувся до вікна. Там стрімко пролітали дерева.

— Давай, на вихід, — сказав Максимові й пішов до передніх дверей, а потім звернувся до водія: — Андрію, на зупинці. 

— Що, за скарбами? — привітно усміхнувся Андрій киваючи на лопату, яку Арсен тримав у руках.

— Атож.

Арсен і Максим вийшли. 

Хлопець деякий час напружено дивився на зникаючу жовту спину автобуса, а потім почав розгублено озиратися довкола.

— Для чого ми тут? Ніхто ж тут не вийшов, крім нас, нікого немає взагалі, одні дерева. Ти що, серйозно про скарб? Мені ж не десять років, — врешті решт Максим розлютився. 

Арсен нічого не відповів. Пішов углиб лісу.

Максим теліпався позаду.

«Для чого я збрехав, що не вмію плавати? Краще б стовбичив у човні, там хоч горизонт, а тут все одне і теж».

— Мені нудно. Ще довго?

— Майже прийшли.

Арсен раптом різко обернувся й штовхнув Максима вбік.

— Ти де зараз, Максе? Невже не бачив, що гілка прямо в очі тобі була?

Незабаром вони вийшли у пролісок. 

І підійшли до маленького деревця. Це був дубок.

— Ось він. Тут і справді зрідка хто ходить. Десь пів року тому їхав зі мною один пасажир, старенький уже, вдома, напевно, поговорити не було з ким, бо всю дорогу щось розповідав. Від нього я і дізнався, що недалеко від зупинки росте старий дуб, років двісті йому мало би бути. І як до нього дійти. Тоді я знайшов цей дубок. А дуба вже немає. Є чутки, що всю цю ділянку можуть вирубати. 

— Ти хочеш його десь пересадити?

— Метикуєш. Так, там, де його не зрубають.

— Не зрубають? І є таке місце — з гарантією?

— Ти правий — гарантії немає. Але я все одно зроблю це. Хочеш, можеш допомогти викопати. Тільки давай спершу позначимо сторони світу, — Арсен поклав лопату і дістав компас. — Думаю, якщо пересаджувати дерево, то треба зберегти напрями крони, так йому буде легше адаптуватися.

— Всі ці сосни теж будемо викопувати?

— Ні, Максе, — відповів Арсен.

 

7

Арсен критично оглянув запаси продуктів. Жити самому — це одне. А гостя треба погодувати. 

— Тобі картоплю смажену чи в мундирах? — запитав. — Максе, то як?

Максима вдома не було. Арсен знайшов його за парканом, на лаві.

— Я тут хочу вияснити, яку будеш картоплю на вечерю. 

— Яку хочеш. А що це за пес бігає по вулиці? Туди-сюди, ніби шукає когось.

Арсен присів поряд.

— Він десь два тижні так бігає. Ми із сусідом підгодовуємо його. Чорниш ночує в старій будці. У нього нашийник, бачиш? А ремінь перегризений. Неясно, що сталося.

— А чого ти не забереш його до себе? У тебе ж не квартира якась.

— Я подовгу не буваю вдома, звір сумуватиме, і взагалі, це — відповідальність. Може, я поїду скоро звідси. Сусід, дядько Василь, казав, що забере, якщо хазяїн не об’явиться.

— Ну ти й живеш. У тебе є тільки яблуня — і все. Не ображайся, але якась закуте́нь у тебе.

— Якийсь. За́кутень, здається, правильно. Ти теж не ображайся, якщо що, — як у тебе з навчанням? На плавання, ясно, не ходиш, а куди?

— Нікуди. У мене немає талантів.

Арсен усміхнувся:

— Справді так вважаєш? 

Максим промовчав.

— Слухай, вже пора готувати вечерю. Збігаєш в магазинчик? Бачив, он там, на розі? Треба взяти щось для салату. І Чорнишу ліверки прихопити.

— Добре, — відповів Максим і неквапливо попростував у вказаному напрямку.

— А що, у магазини вже ходять без грошей? — гукнув услід Арсен.

— У мене є.

Увечері Сонце на Береговій, 12 проводжали Арсен, яблуня, Максим, маленький дубок і кудлатий Чорниш.

 

8

Наступного ранку Максим поїхав. 

Потім Арсен довго шукав місце, де можна було б посадити дубок. Так, щоб той виріс.

А вночі йому снилася дорога. 

А ще — Орест. До нього прилетіли птахи: він усміхався, говорив до них, вони сідали йому на плечі... 

Кажуть, птахи прилітають туди, де є життя. 

2019 р.

Світлина: https://lookmytrips.com/

 

Завантажити текст оповідання Олени Більчук "Берегова, 12" (doc.zip)

 

 

 

Більше казок та оповідань від Олени Більчук на нашому сайті: