До цієї добірки оповідань та казок Василя Сухомлинського увійшли такі його твори:
Образливе слово
Огірки навколо колодязя
Одне-однісіньке в світі макове зернятко
Оля-чарівниця
Осінні сни клена
П’ять дубів
Пекар і кравець
Перед справедливим суддею
Перестелимо постіль дідусеві
Петрик і Павлик
Петро і Марійка
Пихата літера
Півень і сонце
Підлога буде чиста... А душа?
Пісню нікому не вбити!
Пісня Великого Сірого Каменя
По одному ковтку — найслабкішим
Подарунок бабусі
Поздоровляємо
Покинуте кошеня
Поле і луки
Похорон бабусі Марії
Права й ліва рука
Правда буває гірша за неправду
Прекрасна пісня жайворонка
Прийшла мама
Про що думала Марійка
Протоптали стежку
Пташина комора
Пурпурова квітка
Ремісник і Різець
Сашків корабель
Святкове вбрання
Сергійкова квітка
Сива волосинка
Сині оченята
Синій олівець
Скажи людині: «Доброго дня!»
Скільки ж я ранків проспав...
Склянка води
Сонце і Сонечко
Соромно перед соловейком
Співуча пір’їнка
Спляча книга
Старий пень
Суниці для Наталі
Суперечка двох книг
Сяюча вершина й кам’яниста стежина
Сьома дочка
Та й поклала кладочку
Таня усміхається!
Татусь — це не борода, а очі
Тепер ти станеш учнем людським
Тепер я знаю, яка красива Білорусія!
Тихо, бабуся відпочиває
Тополі в степу над шляхом
До цієї збірки оповідань та казок Василя Сухомлинського увійшли такі:
Оповідання та казки Василя Сухомлинського:
Казочки про зиму, Новий рік та Різдво, представленні на "Малій Сторінці", написали для діточок відомі українські та зарубіжні автори: Ганс Крістіан Андерсен, брати Грімм, Василь Сухомлинський, Катерина Перелісна, Леся Храплива-Щур, Ірина Мацко, Наталя Забіла, Оксана Іваненко, Ірина Жиленко, Микола Білкун, Яків Гончарук, Марія Пономаренко, Василь Струтинський, Валентина Вздульська, Юля Смаль, Василь Мельник, Юлія Хандожинська, Тетяна Винник, Леся Воронина, Ольга Зубер, Олена Більчук, Марія Деленко, Марія Дем'янюк, Галина Римар, Інга Квітка, Юлія Забіяка, Бондаренко Ксенія, Коломієць Аліса, Інна Паламарчук, Ольга Швиденко, Тетяна Прокоф’єва.
"Новорічна пригода", "Спуня і Різдво", "Спуня і Застуда", "Чому синичка у вирій не полетіла" - зимові казки для малят від Юлії Забіяки.
"Молода яблунька у приміському саду зацвіла цього року вперше. Була вона вже височенька, цвіту на гілках розсипалось рясно-рясно, і вона невимовно пишалася ним.
— От побачите,— шелестіла то до одної, то до другої своєї сусідки — старих розлогих яблунь,— побачите, скільки плодів буде в мене восени. Великих, одне в одне, жовто-рум’яних, адже я — сорту золотий ренет. Правда, гарна назва?
— Правда,— відповідали літні дерева, тепло усміхаючись на її слова..." (Зірка Мензатюк)
"Пройшов дощ, пісок вологий, то дівчатка пекли торти: один з ромашками, другий з нагідка́ми, третій, найкращий, з трояндовими пелюстками. Івась допомагав, квіточки збирав. Коли раптом, мов шуря-буря, не знати звідки з’явився змій. Був він трошки дурний, але ж зовні того не видно. "Ану, хто буде зі мною битися?" — заревів він. Діти розбіглися, як миші. Тільки Івась лишився, бо дуже злякався. Так злякався, що його ніжки мов приросли до землі..." (Зірка Мензатюк)
"Настуня сиділа на кухні одна. Скоро Новий рік, а їй проте нітрохи не весело. Тато у своїх важливих справах поїхав аж на Кавказ, мама захворіла. Учора вона ходила удвох з Настунею по ялинкові іграшки й, видно, простудилася. Що ж це буде за свято?! А дідусь-лісовичок з учорашніх покупок стоїть на підвіконні і знай поблискує зеленою бородою, ще й підморгує. "Не моргай. Ти не справжній, ти скляний",— прошепотіла Настуня. Дідусь-лісовичок нахмурився. «Начеб образився?» — здивувалася мала. А що вона не любила, аби хто-небудь гнівався, то мовила: "Я не хотіла тебе скривдити. Я просто не чула, щоб справжні лісовики продавалися в магазині іграшок". І тут, уявіть собі, лісовичок заговорив..." (Зірка Мензатюк)
"... Біжить їжак. "Оце,— каже,— нитки несу. Дома жінка і чотири дочки, голки свої, нитки матимуть,— хай вишивають рушники". Дорогою — автобуси, мотоцикли, ще й віз торохтить колесами. їде дід Микола,— поросят продав, тепер везе бочку соснову. Баба в ній наквасить капусти, буде до пиріжків, до вареників, на капусняк та й так до картоплі. Їде Катруся — з новим свищиком. Я-ак свисне в нього — всі страховища повтікають, і не буде чого боятися..." (Зірка Мензатюк)
"Купила мама Василькові гумові чоботи. Тільки взути їх ніяк: сонячно, сухо. У всьому селі жодної калюжі. А Дощ іти не квапиться. Дрімає собі у хмарині, в тій, шо зачепилася за верхівку тополі на вигоні. Пооглядав Василько чоботи, поприміряв та й подався на вигін, до тополі. "Дошику,— гукає,— іди, щоб калюжі були! В мене чоботи нові, хочеться походити". А Дощик ніби не чує. Дрімає та й дрімає. Вернувся Василько додому ні з чим. Нипає по двору, нудьгує. Зазирнув у квітник, а там чорнобривці та петунії, що учора сестра Мирославка пересадила, зовсім головки посхиляли, пов'яли. Знов побіг Василько до тополі..." (Зірка Мензатюк)
""Кудкудак! Кудкудак! Знесла яйце, як кулак! - закудкудакала курка на весь двір. - Та гарне ж: схоже на білий світ. Бо в світі сонце, а в яйці золотий жовток. Кудкудак!" Під хатою на стільчику грілась проти сонечка бабуня Марія. "Яйце? Та кругле, біленьке! Візьму його на писанку." І вона поклала яйце в решето до таких же, як воно, білих та кругленьких. Тоді розтопила ярого воску: "Ходи-но, Івасику, писанки писати!" Взяла бабуня писачок. Р-раз! - і лягла на яйце гаряча лінія. Два! - і розкреслилось яйце навхрест. "Бабулю, чуєш, бабуню! - запитав Івасик. - Що це за квіточка у тебе намалювалася?" "То, Івасику, не квіточка. То знак сонечка золотого..."" (Зірка Мензатюк)
"Наталочка любила квіти, тому на день народження їй подарували троянди, і хризантеми, і книжку з намальованими квітами. А тітка Оля принесла горщик з цикламеном. Пишні букети стояли, стояли та й почали в’янути; квіти на сторінках книжки були красиві, барвисті, але ні про що не вміли говорити. А скромний непримітний цикламен викинув над листям цілий пучок рожевого цвіту. Цикламен стояв на підвіконні, якраз біля письмового стола, і коли Наталочка робила уроки, рум’яна квітка заглядала їй у зошити..." (Зірка Мензатюк)
"— Паничику чорнобривчику, чом не виростаєш?
— Я росту, росту: листя — у висоту, корінь — углибину, у чорну землю, у холодну воду, що рідним голосом говорить.
— Паничику чорнобривчику, а вже літо рум’яне!
— Ще почекаю, не зацвітаю: ще тому літові немає краю!.."(Зірка Мензатюк)
"Був собі автобус. "Ну і що? — скажеш ти.— Автобусів тисячі." Воно правда: у світі немало цікавіших речей. Та незвичайні пригоди трапились саме з простим приміським автобусом, до всього ще й не новим. Отож був собі веселий деренчливий автобусик з потертими сидіннями і припилюженими боками. Його колеса добре знали й асфальт, і кам’янисті гірські шляхи, адже бігав він з далекого села до Коломиї, тоді з Коломиї знов у село, і так щодня туди-сюди, туди-сюди. Часом він їхав майже порожній, а то набивалося стільки людей, що ніде й повернутися, знадвору ж просили: посуньтеся на півчоловіка! І в автобус втискалося ще з десяток пасажирів з кошиками й бесагами, ліжниками й дубовими бочечками, свіжими коломийськими калачами, коробками з чобітьми, новими каструлями, з молдавським виноградом і ванільними булками дітям на гостинці. Все це неодмінно поміщалось, і, що цікаво, люди ніколи не сварилися. Навпаки, вони ще й підсміювалися над тиснявою та над своїм торгуванням, бо, як ви, напевно, здогадалися, так завізно бувало у ярмарковий день..." (Зірка Мензатюк)
"За Прутом є село, за селом — гора, а на горі лісок-перелісок, такий невеличкий, що його можна оббігти довкола. У тому лісочку живе мавка-зеленавка, мала, як і він. Взимку вона спала в сухому листячку, а поверх листя лежав сніг. Але прийшла весна, сніжок розтав, і мавка прокинулась. "Що це дзвенить, мов чисте срібло, аж мене розбудило? Може, це ви, струмочки?" — спитала вона. "Ні, мавко. Ми дзюрчимо не перший день, але ти не будилася", — відповіли струмки. "То, може, це ти, берізко?" "Я всю зиму дзвонила обмерзлими гілочками, — сказала берізка. — Але ти того не чула". "Тоді, напевно, це вітер, що гуляє над горою?" "Ні, мавко, не я це. Я взимку дзвенів-свистів, мів летючими снігами, а тепер я тихий і лагідний". "То хто ж воно?" — роззирнулася мавка довкола й побачила на лужку, на узліссі, дівчаток. Вони бігали й сміялися голосно-голосно, аж котилася луна. Адже почалися канікули, і нарешті була весна: тепле сонечко й воля гратися скільки захочеш. "Он хто мене розбудив", — усміхнулася мавка, бо цих дівчаток вона знала від торік: Марусю, Олюсю і старшеньку Миросю. "Скоро Великдень, — тим часом казала до менших дівчаток Мирося. — А ви ще не навчилися веснянок". "Таки ні..." — кивнули Маруся й Олюся. "Я знаю «Молоданчика». Мене бабуся навчила, а я навчу вас!"" (Зірка Мензатюк)
"Іменинний обід" - зі збірки "Казки школи під голубим небом"
"Іванова хата горить" - зі збірки "Казки школи під голубим небом"
У цій книжці ви знову зустрінетеся з героями повісті Івана Андрусяка «Стефа і її Чакалка», які полюбилися не лише багатьом юним читачам, а й навіть їхнім батькам. Екскурсія осіннім лісом – захоплююча штука, особливо якщо її веде сама Чакалка... Утім, не радійте передчасно, бо на весь клас чекає тут страшна небезпека! Колишні Чакалчині приятелі, Бабай і його страшидла, задумали ВЕЛИКУ ПОМСТУ!!! І хтозна, чим би все закінчилось, якби не кмітлива Стефа, безстрашний зайчик Куслапко та їхні нові лісові друзі...
Повісті Івана Андрусяка: «Стефа і її Чакалка», «Кабан дикий – хвост великий».
"Третій сніг" (уривок), "Як подружитися з Чакалкою" (мізансцена з п’єси для дитячого театру), повісті-казки "Стефа і її Чакалка" та "Вісім днів із життя Бурундука", повість "Кабан дикий – хвіст великий", кілька віршів зі збірок "Лякація", "Чупакабра та інші зайчики. Усе солодший сад", "М’яке і пухнасте" та інші казкові твори Івана Андрусяка представлені на "Малій Сторінці".
"Посперечалися одного разу Олівець з Гумкою, хто з них достойніший і потрібніший малому учневі Юрку. А треба вам ще знати, що Олівець дуже гордився своїм чудовим почерком, а Гумка була страшенно вперта... Так Олівець писав, а Гумка витирала. Поки не залишилась від них купка пилюки... Настав ранок. Зійшло сонце. В кімнату ввірвався свіжий вітерець і змів із письмового столу купку сміттячка - все, що залишилося від Олівця й Гумки. Ось яка історія сталася, браття. Обидва наші герої загинули дарма. Так воно не раз і між людьми буває." (Іван Керницький)