Василь Сухомлинський. Добірка оповідань та казок "Важлива звістка"

 

 

До цієї добірки творів Василя Сухомлинського увійшли такі казочки та оповідання (надається за алфавітом):

 

Завантажити текст добірки оповідань та казок Василя Сухомлинського "Важлива звістка" (txt.zip)

 

 

Василь Сухомлинський

А ДЕ Ж ПОДІВСЯ ТОЙ ХЛОПЧИК?

Одного разу Петрик пішов з дідусем до ставка рибу ловити. Сіли на березі, закинули вудки. Дідусь і розповідає Петрикові:
—    Коли я був маленький хлопчик, — ось такий, як ти, — тут було глибоко-глибоко. Отакенні коропи водилися...
—    Дідусю, невже ви були маленький хлопчик? — здивувався Петрик.
—    Був... Ось тут купався, тут і рибу ловив.
—    А де ж подівся той хлопчик? — здивувався Петрик.

* * *

А Я ПОЧЕПИВ ШПАКІВНЮ В ЛІСІ

Першокласники готувалися зустрічати птахів. Домовилися, щоб кожен зробив шпаківню й почепив її на дереві біля школи.
Минув тиждень. Щодня діти приносили дерев’яні хатки й чіпляли на дерева. Навколо школи лунав веселий щебет. То вчителька вивела дітей на подвір’я. 
Вони дивилися на свої шпаківні й раділи: там поселилися птахи.
—    А де ж твоя шпаківня? — питає учителька Гриця, що стоїть збоку.
—    Я почепив шпаківню в лісі... — відповідає Гриць.
Здивована вчителька помовчала, а тоді й питає:
—    Навіщо ж ти відніс шпаківню до лісу?
—    А шпаки й там хочуть жити, — каже Гриць. — Ой, як багато там шпаків!..

* * *

БДЖІЛКА  І  ГАРБУЗОВА  КВІТКА

Полетіла бджілка в поле за медом далеко-далеко. А сонечко вже сідає. Знайшла Бджілка велике гарбузове поле. У гарбуза квіти великі, пелюстки жовті, яскраві, як сонце. 
Літала Бджілка від однієї квітки до іншої, збирала мед. Підвела голову, подивилась навколо і закричала по-бджолиному від страху: сонечко зайшло, в небі зірочки мерехтять, в полі цвіркун співає.
- Що ж мені тепер робити? – думає Бджілка.
- Сідай до мене на пелюстки, – говорить їй гарбузова квітка, – переночуєш, а ранком полетиш додому.
Сіла Бджілка на солодкі тичинки, закрила її квітка своїми пелюстками. 
Спить Гарбузова квітка, спить Бджілка, спить поле. Увесь світ спить. Тільки зірочки в небі мерехтять. 
Ось і сонечко з'явилось з-за лісу. Гарбузова квітка відкрила пелюстки. Прокинулась Бджілка. Час додому летіти. 
Але в маленькому бджолиному серці щось затремтіло – сумне і тепле. Щось утримувало бджілку біля квітки. 
Вклонилася низенько Гарбузовій квітці і сказала: «Спасибі тобі, Квітко, за гостинність». 
Квітка зітхнула: їй ніяк не хотілося розлучатися з Бджілкою.
Але сонечко вже піднялося над землею, співав жайворонок в небі, літали метелики – почався день. Бджілка покружляла над Гарбузовою квіткою і полетіла додому, понесла мед діткам.

* * *

БОЯЗКИЙ ЛЬОНЯ

Навчається в нас у третьому класі хлопчик Льоня. Такий несміливий та боязкий, що навіть мама, коли проводила в школу, йому сказала:
—    Як будеш такий боязкий, тебе й кури заклюють.
Льоня зашарівся, як почув ці слова. Вони нагадали йому подію, що сталася взимку. 
Ішов Льоня в школу. На сусідських воротях стоїть великий півень. Льоня обходить його, а півень за Льонею біжить, голову піднімає, ось-ось на хлопчика стрибнути збирається. 
Льоня втік од того півня, а діти побачили і з того часу й насміхаються з нього.
Коли це весною до нас у клас прибула нова учениця — синьоока, білокоса дівчинка — Оля. Посадили Олю поруч із Льонею. Вона й питає:
—    Ти купатися любиш?
Льоня відповів щось нерозбірливе.
—    А стрибати у воду вмієш?..
Льоня зашарівся й мовчить.
Настало літо. Були останні дні навчання. Якось після уроків Оля й каже:
—    Хлопці й дівчата, ходімо купатися.
Пішли усім класом. Повела нас Оля до великої кручі й каже:
—    Хто сміливий — стрибайте за мною!
І плигнула з кручі, а круча висока — метрів п’ять.
Випливла Оля, лягла на пісок. Одне за одним стали стрибати й інші. А Льоня сидить блідий, мовчазний. І дивиться на Олю.
Відважився. Нарешті. Розігнався, заплющив очі, стрибнув.
Виплив — радіє, сяє. Питає Олю:
—    І завтра підемо купатись?

* * *

БРУДНЕ СЛОВО

Мишко зайшов до вбиральні. Побачив долі вуглинку, підняв і написав на стіні брудне слово.
—    Отже, писати вже навчився? — почув він раптом докірливий голос і злякано обернувся.
Перед ним стояв учитель Микола Васильович.
—    Ну, що ж, прочитай, що ти написав.
Мишко мовчить. Він написав таке брудне слово, що в нього навіть язик не повертався вимовити його. Мовчав і Микола Васильович. Потім і питає:
—    А хто працює в нашій школі за прибиральницю, ти знаєш?
—    Тьотя Марія... — шепоче Мишко.
—    То що ж, ходімо до тьоті Марії, попросимо, щоб забілила твою грамоту...
У Мишка й руки похололи. Йому стало соромно.
—    Не треба йти до тьоті Марії, — просить крізь сльози. І мерщій білим рукавом сорочки стирає брудне слово. Але чорний слід на стіні залишився.
—    Я принесу глину й щітку, — знову просить Мишко. — Пробачте, простіть...
—    Ні, я не можу пробачити, — суворо сказав Микола Васильович. — Цим брудним словом ти образив матір. Образив тьотю Марію. Образив усіх жінок. То ж проси пробачення в матері.
—    Ой, я не можу... Мені соромно...
—    Як соромно просити сьогодні пробачення — попроси через рік, два, хай навіть через десять років, але ти не посмієш сказати дівчині святе «люблю», поки вона не простить тобі...
Мишко плакав.
Ішли роки. Мишко став юнаком. Він не міг забути, що скоїв у роки отроцтва — у своєму серці носив тяжку провину, мов камінь.
У роки юності Мишко покохав дівчину... Олеся дивувалася: чого Мишко такий мовчазний і сумний?
Якось Мишко й каже Олесі:
—    Прости мені, що я образив тебе...
І розповів усе.
Олеся здивувалася:
—    І ти не забув про те? Стільки років минуло...
—    Не міг більше носити у собі цю провину. Я судив себе всі ці роки. А тепер ти... або осуди мене, або прости...
—    Прощаю, — тихо сказала Олеся. — Щоб і діти наші цього не робили...

* * *

 

ВАЖЛИВА ЗВІСТКА

На північному березі ставка стоїть маленька хатина. В ній живе стара бабуся. А на південному — великий, просторий будинок. У ньому живе бабусин онук Сашко. Він уже ходить до школи.
Влітку Сашко рідко приходив до бабусі в гості, бо ставок великий, треба його обійти, а обходити далеченько.
Взимку приходив щодня, бо по льоду йому дуже близько.
Бабуся сиділа біля вікна й чекала онука. Він приходив надвечір. І щебетав їй про свої пригоди й відкриття.
Настала весна. Повіяв із півдня теплий вітер, пригріло сонечко. Уранці на ставку був лід, а вже опівдні стояла вода.
Сидить біля вікна бабуся й журиться, не прийде Сашко...
Аж до вечора сиділа бабуся. А ввечері бачить — біжить берегом хлопчик. Впізнала бабуся онука, зраділа, вибігла назустріч.
— Бабусю! — радісно защебетав Сашко. — Дивіться, льоду вже немає! Я прийшов сказати вам, що вже немає льоду. Весна настала!

* * *

 

В ГОСТЯХ У ДЯДЬКА МАТВІЯ

У суботу мама сказала маленькому Демкові:
—    Завтра підемо в Крутоярівку в гості до дядька Матвія. У нього багато яблук. На столі стоятиме миска з яблуками. Дядько, напевне, скаже: «Беріть, любі гості пригощайтесь». Дивись, Демку, будь вихований: візьми тільки одне, найменшеньке яблуко й скажи: «Спасибі». А потім хоч би скільки припрошував дядько Матвій, відповідай: «Дякую».
Демко добре запам’ятав повчання матері.
Ось вони й у гостях. Сидить дядько Матвій за столом, а Демко з мамою — на лавці. На столі — миска з яблуками. Демкові хотілося б узяти он те велике, червонобоке, так не можна... І він намітив оком яблуко, не дуже велике, але й не найменше.
Довго розмовляли дядько Матвій із мамою. Поговорили й про врожай, і про погоду, а дядько Матвій і не нагадує про яблука.
Демко штовхнув маму та й питає пошепки:
—    А як дядько Матвій не частуватиме яблуками, що мені казати — спасибі чи дякую?
Шепіт той був такий тихий, що почув його не тільки дядько Матвій, а й тітка Мотря, що поралась у сусідній кімнаті і гриміла посудом.
У хатині стало тихо-тихо.
Мати почервоніла від сорому.
А дядько Матвій і не почервонів.

* * *

ВЕСЕЛО МЕТЕЛИКОВІ ПЛИВТИ

Летів білий метелик над річкою. А хтось кинув у воду червону квітку. Пливе квітка. Побачив метелик червону квітку. Сів на неї, сидить, крильцями водить. 
Квітка пливе, й метелик пливе. Летіла над водою ластівка, аж здивувалася: що це таке? Як це метелик навчився плавати? Доторкнулась ластівка крилом до води. 
Сколихнулася вода, сколихнулася квітка, загойдався метелик. Весело йому річкою пливти.

* * *

ВЕЧІРНІ СУТІНКИ

Коли сяде сонечко, заходять вечірні сутінки. Все, що нас оточує, починає жити своїм чудовим, казковим життям.
Далеко-далеко в степу стоїть могила. Як тільки степ огорнуть вечірні сутінки, це вже не могила. А маленький острів. Стоїть посеред моря. Пшеничні хвилі голублять берег маленького острівця.
За селом стоять три стоги сіна. У вечірніх сутінках це вже не стоги, а великі кораблі з ліловими вітрилами. Пливуть вони в безберегому океані й от наблизилися до села.
А зелений ліс — уже не ліс, а завмерлі хвилі. Зелені морські хвилі. Це вони тільки здаються деревами.
Із глибокого яру сутінки розповзаються по степу, по селу, по усьому світові.

* * *

ВИВІЛЬГА

Увечері першокласник Олег, наймолодший онук, сказав бабусі:
—    Завтра у нас останній день занять. Нагороджуватимуть книжками найкращих учнів.
—    А тебе нагородять? — спитала бабуся.
—    Як поставить Марія Іванівна «відмінно» з арифметики, то нагородять. У мене за рік були і «відмінно», й «добре».
Наступного дня бабуся з хвилюванням чекала онука. Ось він відчиняє двері, кладе на ослона торбу. В його очах немає радісних вогників. 
«Не поставила учителька «відмінно» з арифметики», — подумала бабуся й зітхнула. Вона відклала в’язання, підійшла до Олега й сказала йому тихо-тихо:
—    Що я тобі покажу, якби ти тільки знав...
—    А що? — запитав Олег. Його пригаслі очі заясніли тим життєрадісним світлом, що завжди заспокоювало бабусю.
Вона взяла Олега за руку й повела у сад. Прийшли до густих заростей дикого винограду. Бабуся обережно розгорнула гілля й показала гніздо. 
Олег побачив у ньому дивовижну пташку — жовту вивільгу.
Таким радісним бабуся ще ніколи не бачила свого внука.
Цю радість вона берегла для нього вже чимало днів.

* * *

ВІЗЬМИ ЩЕ ОДНУ КВІТКУ...

У шкільній теплиці — князівство квітів. Надворі тріскучий мороз, а тут під склом — сині, рожеві, блакитні, фіолетові хризантеми.
Ранесенько до теплиці прийшла Тіна. Там ще нікого не було. Коли дівчинка відчинила двері, квіти здригнулися. Вони любили тишу, і стук дверей наполохав їх. 
Як заспокоїлись, задивилися до неба й чекали перших променів зимового неяскравого сонця.
Тіна прийшла сюди у дуже важливій справі. Бабуся дуже слаба, і їй захотілося побачити «радісну квітку» — так вона називає фіолетову хризантему. 
Ніде немає такої квітки, тільки в шкільній теплиці. Опівночі бабусі стало дуже погано, і Тіна, не змикаючи очей, чекала ранку, щоб піти по фіолетову красуню. Знала, що від неї бабусі полегшає.
Ледве зірвала Тіна «радісну квітку», як скрипнули двері. До теплиці увійшов учитель. Він був дуже строгий: любив квіти, любив і людей, які люблять квіти, але ненавидів лінощі, неробство й марнотратство. 
Зимою ніхто в теплиці не зривав жодної квітки, всі оберігали красу й ходили сюди нею милуватися. Коли вчитель побачив Тіну з фіолетовою квіткою в руці, він зупинився здивований. 
А Тіна в цю мить думала тільки про бабусю.
У Тіниних очах відбивався біль, велике милосердя. Учитель зрозумів дівчинку. Він підійшов до неї, обняв і сказав: 
— Візьми ще одну квітку, Тіно. І неси мерщій бабусі.

* * *

ВІН СТАВ ТРУДІВНИКОМ

У матері троє дітей — дочки Наталочка, Оля й маленький-маленький син Олег. Йому тільки два роки. Він часто питається мами й сестричок: «А це що? А чому голуб літає, а курка не літає? »
У суботу мама сказала дочкам:
—    Давайте підметемо подвір’я. Багато назбиралося сміття.
Мама, Наталочка й Оля взяли віники й стали підмітати подвір’я. Сміття зібрали в купу, віднесли на город і запалили.
Горить сміття. А малий Олег побачив на подвір’ї соломинку. Узяв її і поніс до вогнища. Віддав матері й каже:
—    Ось я підібрав соломинку.
Мати взяла з рук Олега соломинку й кинула у вогнище.
—    Сьогодні в нашого Олега велике свято, — каже мати дочкам.
—    Яке свято? — дивуються Наталочка й Оля.
Він став трудівником.

* * *

ВПІЗНАВ СВОГО ЧОРТИКА

Це було в нашій школі на батьківських зборах. За партами сиділи батьки. А вчитель розповідав, як вчаться і поводяться діти.
За передньою партою сидів молодий механізатор Володимир Ткач. Його син у третьому класі. Учитель говорить про те, що маленький Ткач трохи недбайливий, занадто непосидющий, рухливий.
— Сидить ваш Мишко за отією партою, де й ви сидите, — каже учитель, звертаючись до батька, Володимира Ткача. — Не слухає, що я пояснюю, а все займається якимись своїми справами. Подивіться, що він вирізав на парті. І це ж на уроці мови, коли треба слухати кожне слово вчителя.
Батько глянув на парту й побачив вирізаного чортика. Чортик був з якимось дивним, страшенним рогом.
Батькові стало соромно.
«До чого ж я дожився, — думає він. — Який же я батько, коли мій син чортиків вирізує на парті, а уроків не учить».
Від сорому батько нахилився й став дивитися на ріжок парти біля самого вікна. Погляд його затримався на чомусь ніби знайомому й давно забутому. На самому краєчку парти батько побачив другого чортика. Він був уже трохи стертий, але обриси його видно було добре.
«Це ж мій чортик! Це ж я його вирізував, сидячи тут у третьому... ні, в четвертому класі. Це ж моя парта», — згадалося, аж замакітрилося. Батько не міг відірвати очей від свого давнього малюнка. І здавалося йому, що всі дивляться на нього — отакого батька.

* * *

ГАРЯЧА КВІТКА

Того року була рання весна. В середині квітня зацвіли сади. Настав травень.
Одного ясного ранку Оля вийшла в сад і побачила велику червону квітку. Вона прибігла до мами й радісно сказала:
— Мамо, червона троянда зацвіла.
Мама прийшла, подивилась на червону квітку й усміхнулася. Потім глянула на небо — й занепокоїлась.
Із півночі сунула чорна хмара. Повіяв вітер, хмара заступила сонце. Стало холодно.
Мама з Олею сиділи в кімнаті й з тривогою дивилися в вікно.
Мов білі метелики закружляли сніжинки. Все довкола побіліло. Згодом вітер ущух. Сніжинки вже спадали м’яко, тихо, поки й перестали.
Мама з Олею вийшли в сад. На зеленому листі були снігові шапки. Землю покривав білий килим. Тільки троянда червоніла, мов велика жарина. На ній блищали крапельки роси.
— Вона гаряча, їй не страшно, — промовила Оля.

* * *

ГОСТИНИ

Марійка приходить додому, бачить: підлога в кімнатах чиста, аж блищить.
—    Як у нашому класі після уроків, — каже Марійка.
—    Чого це після уроків, — дивується мати. — А під час уроків?
—    Ми витираємо підлогу після уроків. Бо приходить комісія й ставить нам оцінку за чистоту. Навіщо ж витирати під час уроків?
—    Мудрі у вас порядки, — всміхається мама.
Тільки закінчили вони розмову, як хтось постукав. Мама відчиняє двері. До хати входить сусідка — стара-престара бабуся Христина. Бабусі дев’яносто дев’ять років. У неї сім синів, три дочки, сорок п’ять онуків, сто три правнуки.
Мама низько вклонилась бабусі Христині, взяла її під руку й повела до вітальні.
Марійка вжахнулась: надворі дощ, взуття бабусине брудне, де вона пройшла, там зосталися мокрі сліди.
Довго сиділа біля столу бабуся Христина. Мама частувала її чаєм. І вони про щось гомоніли.
Як тільки бабуся пішла, Марійка й каже:
—    А ми б до класу з такими брудними черевиками не впустили. Підлога ж мусить бути чиста.
—    Підлога буде чиста, доню... А душа? — тихо питає мама.

* * *

ГОСТИНИ У ГОРОБИНИ

Осипалося з горобини листя. Залишилися тільки червоні ґрона. Висять, мов намистини. Красиві, але гіркі й терпкі. Яка пташка прилетить, покуштує і далі летить. Одного ранку над горобиною забриніла чудова пісня, мов срібна струна заграла. Дивні чубаті птахи озвалися. Омелюхи.
З далекої півночі прилетіли. Ось кого ждала горобина. Радо почастувала вона чубатих гостей своїми червоними ягодами. І не знав ніхто, що ягоди горобини стали солодкі. Кажуть люди: від морозу.
Ні, не від морозу, а від горя. Бо довго ждала горобина своїх дорогих гостей, сумувала, горювала, думала, що не прилетять. І ягоди від горя стали солодкі.

 

* * *

 

ДИВНА БУРУЛЬКА

 Удень було тепло, а ввечері підмерзло. З даху стікали краплі й замерзали. Утворилася довга крижана бурулька. Вона звисала над вікном, мов кришталева паличка.
Коли зійшло сонечко, в бурульці заграла веселка. Бурулька ніколи не бачила сонечка, адже народилася вночі. Вона бачила тільки зірки. А тепер сяяло яскраве, тепле сонечко. 
Від зачудування бурулька розхвилювалася й заплакала. Але ось що сумно: ніхто не знав, чого бурулька плаче. Всі думали, що вона тане. 
Ні, вона не танула. Вона плакала. Гарячі сльози її крапали на мерзлу землю.

* * *

ДІДУ, ДОЗВОЛЬТЕ НАМ ОДНОГО КАВУНА ВКРАСТИ ...

До діда Тараса прийшли на баштан троє онуків — Петрик, Івась і маленький Тарасик. Довгенько вони гостювали. Пригощав дід Тарас їх і кавуном, і динею, й медом, і яблуками, й соком вишневим.
На прощання дав по кавуну й дині. Провів онуків аж за курінь, до чагарники, що ріс за баштаном. Уже вертався до куреня, коли це чує — Тарасик повернувся з чагарники та й гукає:
—    Діду Тарасе!..
Обернувся дід Тарас та й питає:
—    Що таке, Тарасику?
—    Дозвольте нам, дідусю, одного кавуна вкрасти...
Від несподіванки дід розгубився. Вже й хотів нагримати: «Ах, ви ж такі шибеники...», та як глянув на благаючі очі Тарасика, на його облуплений від спеки ніс, — кашлянув і сказав суворо:
— Гм... Дивіться ж мені... щоб не більше як одного кавуна... І беріть... чи то пак... крадьте он з того краю...
Сказав це й пішов до куреня, а Тарасик підстрибом побіг до чагарники кликати хлопців...

* * *

ДІМ ДЛЯ РЯБКА

У Михайлика був вірний друг — Рябко.
Одного разу побачив Михайлик, що Рябко бігає по вулиці. За ним женеться хтось із палицею — якийсь чоловік у сірому халаті.
Це дуже стурбувало Михайлика.
Кілька днів він працював у повітці — робив дерев’яну будку. Дім для Рябка — так назвав хлопець споруду. Будка була справді схожа на маленький будиночок.
Михайлик поставив будку під хатою. Рябко заліз усередину, ліг і висунув голову. «Сподобалось житло», — подумав Михайлик.
А щоб Рябко нікуди не бігав, то прив’язав його міцним залізним ланцюгом. Рябко відчув, що він прив’язаний, ліг біля будки, поклав голову на лапи й тихо заскавулів.
Михайлик приніс Рябкові їсти. Але собака відвернувся від миски з їжею.
Так лежав Рябко до вечора, так пролежав і цілу ніч.
Вранці пішов холодний дощ зі снігом. Михайлик д мав: «Тепер Рябко заховається від негоди». Але собака : зрушив з місця. Він лежав біля будки й тихо скавулів.
Михайлик відв’язав Рябка й одніс ланцюг у повітку.
Рябко радісно замахав хвостом і поліз у свій дім.

* * *

ДО КЛАСУ ЗАЛЕТІЛА БДЖОЛА

Стояла тепла сонячна осінь. У третьому класі вікна були відчинені. Вчителька викликала до дошки Наталку, щоб придумала речення зі словом «осінній». Дівчинка писала про осінній дощ. У класі було тихо-тихо.
Тут ми всі почули, як задзижчала бджола. Вона влетіла у вікно й стала кружляти по класу. Ми поклали ручки, принишкли й стежили за бджолою. Вона то підлітала до столу, то забивалась кудись у куток. 
А відчинених вікон мовби й не бачила. Нам хотілося сказати: чого ж ти надвір не летиш? Але боялися промовити слово, щоб не злякати бджолу.
Ось вона покружляла біля столу й шмигнула у вікно. Ми полегшено зітхнули. Надворі сяяло сонце. Наталка біля дошки усміхнулася й написала: «Осіннє сонце».

* * *

ДО ПОБАЧЕННЯ, СОНЕЧКУ!

Маленька дівчинка ввечері прощалася із Сонечком. Воно сідало спочити.
—    До побачення, Сонечку! — сказала дівчинка.
—    До побачення, дівчинко! — відповіло Сонечко. — Лягай спати. Я теж відпочину. Рано-вранці прокинусь і привітаю тебе, приголублю. Виглядай мене он у те віконечко.
Лягла дівчинка спати. Сниться їй небо блакитне. Ось і Сонечко сходить. Ласкавим променем торкнулось воно до обличчя дівчинки. Дівчинка прокинулась та й каже:
—    Добрий день, Сонечку!

* * *

ЖОЛУДІ ДЛЯ ДІБРОВИ

Сьогодні Микола прийшов зі школи радісний, збуджений.
—    Мамо, — захоплено розповідає він, — у нас були збори. Приходила до нас старша вожата. Дала завдання: кожному зібрати в лісі сто жолудів і принести в школу. А знаєте, навіщо ці жолуді?
—    Навіщо? — питає мати.
—    Діброву закладемо! Виростуть дуби. І сто років мине, й двісті, й триста — а вони ростимуть і молодітимуть. Це так Валя розповідала нам... Ой, мамо, я швиденько побіжу до лісу.
Через дві години Микола повернувся з лісу. Приніс не сто, триста жолудів.
—    Щоб діброва більша була! — схвильовано каже хлопчик, а очі його аж сяють від радості.
Жолуді заховали у великий мішок. Мішок поставили в кінці шкільного коридору в кутку.
Минає місяць, уже й зима настала, а мішок усе стоїть у коридорі. Коли зламався стілець, на якому сиділа шкільна няня тьотя Марія, мішок із жолудями поставили замість стільця, і тепер вона сидить на ньому.
Микола не раз питав Валю:
—    Чого жолуді стоять? На зиму ж їх треба в пісок покласти.
—    Встигнемо, — каже Валя. Потім додає: — А наша дружина перша по збиранню жолудів. Перехідний вимпел нам дадуть.
Стілець полагодили, і мішка з жолудями не стало. Микола зрадів: «Значить, закопали в пісок жолуді...»
Зима була довга й холодна. За турботами, радощами й хвилюваннями забув Микола про жолуді. Прийшла весна. Відцвіли сади. Ось настав і останній день навчання. Вчителька посилає Миколу до завгоспа.
—    Сходи, — каже вона, — попроси мішка. Підемо до лісу збирати лікарські рослини.
Микола біжить до завгоспа. Той саме стояв біля маленького столу в комірчині. Коли Микола попросив мішка, дядько Федір заглянув у якийсь куток і каже:
—    Ось я зараз висиплю жолуді та й бери...
Висипав дядько Федір жолуді прямо додолу та й дає хлопцеві мішок:
—    Що ж це ви збиратимете?
У Миколи перехопило дух. Він не міг сказати ні слова.

* * *

ЖУРАВЕЛЬ  І  ПАПУГА

Жив собі журавель. Жив він на березі чистого озера. Насувала зима. Пристав він до ключа інших журавлів і полетів далеко на південь. Там вічне літо, теплі води, смарагдові береги, блакитне небо. 
У лісах багато дивовижних пташок, зелених, синіх, голубих папуг. Усі вони співають, радісно кричать.
Журавлеві нашому сумно. Питає зелена Папуга Журавля:
– Чого ти сумуєш? Чого ти гнізда не мостиш, журавлят не висиджуєш?
Мовчить Журавель. Поглядає на північ. Коли це стрепенувся, прислухався до чогось. Десь пролунав журавлиний крик. Радісний, тривожний.
Злетів Журавель – щоб наздогнати інших журавлів.
– Куди ж ти летиш? – дивується Папуга. – Там же голодно. П'ять місяців поживеш, знову ж сюди прилетиш. Що там доброго на твоїй холодній півночі?
– Добре те, що я там народився. Там моя батьківщина. Там моє щастя.

* * *

ЗАВІРЮХА

Уранці Толя вийшов із хати. Надворі вила завірюха. Вітер кидав цілі жмені снігу, свистів. Дерева грізно шуміли.
Зляканий Толя став під тополею і думає: «Мабуть, не піду я до школи. Страшно...»
Аж бачить Сашка — під вербою стоїть. Сашко теж першокласник, живе поруч, через дорогу. Він теж вийшов на вулицю, щоб іти до школи. Йому теж страшно.
Ураз хлопчики побачили один одного, їм стало радісно. Де й подівся страх. Вони побігли один одному назустріч, взялися за руки й пішли до школи. Завірюха вила, свистіла, та більше їх не лякала.

* * *

ЗАПЛЮЩЕНІ ОЧІ

У хаті біля відчиненого вікна сидить молода мати. На її обличчі — щаслива усмішка. Бо з хати вийшов, пішов за ворота і став на зеленій долині її п’ятирічний син. Який він красивий, який розумний!
Ось до маленького Віті підходять два хлопчики — сини інших матерів — Коля й Боря. Вони такі ж п’ятирічні хлоп’ята, як і Вітя. Але, думає Вітіна мама, далеко їм до її сина: Вітя й розумніший, і кмітливіший, і спритніший.
Дивиться мати на дітей, усміхається. Ось вони засперечались, махають руками, мов півники крилами. Тут Вітя стиснув кулачка і... вдарив Колю. А Коля стоїть і мовчить.
Мати заплющила очі... «Нічого страшного в тому немає, — думає мати. — Діти ж не б’ються, а бавляться».
Розплющила очі й побачила, як Боря стиснув кулачок і вдарив Вітю. Вітя голосно заплакав.
Від жаху в матері затряслися руки. Вона вибігла з хати й закричала:
—    Що ж це ви знущаєтесь із беззахисного дитяти? Як вам не соромно! Ви ж бачите, що він скромний і безотвітний.
Вона підбігла до гурту, взяла сина за руку. Той розплакався ще дужче й притулився до мами.
На лавці біля сусідньої хати сидів дідусь. Він усе це бачив.
Дідусь тихо промовив:
—    Любов із заплющеними очима — майже ненависть. А неправда з широко відкритими очима — гірше за ненависть.
Та мати не чула цих мудрих слів.

* * *

ЗЕЛЕНИЙ ЛУГ, КВІТИ, МЕТЕЛИКИ

Зелений луг. Він здавався мені тоді таким великим, безмежним, немов увесь світ — це луг. У блакитному небі сяє сонце. На зеленому килимі — жовті, сині, рожеві квіти. Бринить бджола. Літають метелики — великі, барвисті. 
Я стою на березі цього великого зеленого океану, мені хочеться обійняти поглядом усю красу, що хвилює мене.
День у дитинстві здається безконечним, луг — безмежним, поле — безкраїм.
Недавно я пішов весною на той самий луг. Та ж зелена трава, ті ж квіти, ті ж метелики. І сонце сяє в блакиті, і бджоли бринять. Але чомусь усе таке маленьке, мов іграшкове.
Чого воно так? Мабуть того, що саме в дитинстві перед нами відкриваються найтонші, найніжніші барви рідної землі.

 

 

За матеріалами:
– "Стежинка людяності": В.О.Сухомлинський. Оповідання та казки. Творча група вихователів ДНЗ м.Полтава, 2009 р., 61 с.
–  Посібник "Твори Василя Сухомлинського". Укладачі: Белінська В.О., Карпенко М.С., Парамонова І.К., Левадовська Р.Г. Донецька обласна бібліотека для дітей ім. С.М. Кірова, 2012 р., 148 с.

 

 

Більше творів для дітей від Василя Сухомлинського на нашому сайті: