"Був собі автобус. "Ну і що? — скажеш ти.— Автобусів тисячі." Воно правда: у світі немало цікавіших речей. Та незвичайні пригоди трапились саме з простим приміським автобусом, до всього ще й не новим. Отож був собі веселий деренчливий автобусик з потертими сидіннями і припилюженими боками. Його колеса добре знали й асфальт, і кам’янисті гірські шляхи, адже бігав він з далекого села до Коломиї, тоді з Коломиї знов у село, і так щодня туди-сюди, туди-сюди. Часом він їхав майже порожній, а то набивалося стільки людей, що ніде й повернутися, знадвору ж просили: посуньтеся на півчоловіка! І в автобус втискалося ще з десяток пасажирів з кошиками й бесагами, ліжниками й дубовими бочечками, свіжими коломийськими калачами, коробками з чобітьми, новими каструлями, з молдавським виноградом і ванільними булками дітям на гостинці. Все це неодмінно поміщалось, і, що цікаво, люди ніколи не сварилися. Навпаки, вони ще й підсміювалися над тиснявою та над своїм торгуванням, бо, як ви, напевно, здогадалися, так завізно бувало у ярмарковий день..." (Зірка Мензатюк)
"За Прутом є село, за селом — гора, а на горі лісок-перелісок, такий невеличкий, що його можна оббігти довкола. У тому лісочку живе мавка-зеленавка, мала, як і він. Взимку вона спала в сухому листячку, а поверх листя лежав сніг. Але прийшла весна, сніжок розтав, і мавка прокинулась. "Що це дзвенить, мов чисте срібло, аж мене розбудило? Може, це ви, струмочки?" — спитала вона. "Ні, мавко. Ми дзюрчимо не перший день, але ти не будилася", — відповіли струмки. "То, може, це ти, берізко?" "Я всю зиму дзвонила обмерзлими гілочками, — сказала берізка. — Але ти того не чула". "Тоді, напевно, це вітер, що гуляє над горою?" "Ні, мавко, не я це. Я взимку дзвенів-свистів, мів летючими снігами, а тепер я тихий і лагідний". "То хто ж воно?" — роззирнулася мавка довкола й побачила на лужку, на узліссі, дівчаток. Вони бігали й сміялися голосно-голосно, аж котилася луна. Адже почалися канікули, і нарешті була весна: тепле сонечко й воля гратися скільки захочеш. "Он хто мене розбудив", — усміхнулася мавка, бо цих дівчаток вона знала від торік: Марусю, Олюсю і старшеньку Миросю. "Скоро Великдень, — тим часом казала до менших дівчаток Мирося. — А ви ще не навчилися веснянок". "Таки ні..." — кивнули Маруся й Олюся. "Я знаю «Молоданчика». Мене бабуся навчила, а я навчу вас!"" (Зірка Мензатюк)
"Іменинний обід" - зі збірки "Казки школи під голубим небом"
"Іванова хата горить" - зі збірки "Казки школи під голубим небом"
У цій книжці ви знову зустрінетеся з героями повісті Івана Андрусяка «Стефа і її Чакалка», які полюбилися не лише багатьом юним читачам, а й навіть їхнім батькам. Екскурсія осіннім лісом – захоплююча штука, особливо якщо її веде сама Чакалка... Утім, не радійте передчасно, бо на весь клас чекає тут страшна небезпека! Колишні Чакалчині приятелі, Бабай і його страшидла, задумали ВЕЛИКУ ПОМСТУ!!! І хтозна, чим би все закінчилось, якби не кмітлива Стефа, безстрашний зайчик Куслапко та їхні нові лісові друзі...
Повісті Івана Андрусяка: «Стефа і її Чакалка», «Кабан дикий – хвост великий».
"Третій сніг" (уривок), "Як подружитися з Чакалкою" (мізансцена з п’єси для дитячого театру), повісті-казки "Стефа і її Чакалка" та "Вісім днів із життя Бурундука", повість "Кабан дикий – хвіст великий", кілька віршів зі збірок "Лякація", "Чупакабра та інші зайчики. Усе солодший сад", "М’яке і пухнасте" та інші казкові твори Івана Андрусяка представлені на "Малій Сторінці".
"Посперечалися одного разу Олівець з Гумкою, хто з них достойніший і потрібніший малому учневі Юрку. А треба вам ще знати, що Олівець дуже гордився своїм чудовим почерком, а Гумка була страшенно вперта... Так Олівець писав, а Гумка витирала. Поки не залишилась від них купка пилюки... Настав ранок. Зійшло сонце. В кімнату ввірвався свіжий вітерець і змів із письмового столу купку сміттячка - все, що залишилося від Олівця й Гумки. Ось яка історія сталася, браття. Обидва наші герої загинули дарма. Так воно не раз і між людьми буває." (Іван Керницький)
Сторінки життя Івана Липи — українського громадського і політичного діяча, письменника, лікаря — нікого не залишають байдужим... По собі Іван Львович залишив скарбничку своїх письменницьких творів, добру пам'ять про громадську діяльність і духовний заповіт: йти по життю, чесно виконуючи і професійний обов'язок, і тримаючи в серці невгасиму віру в майбутнє незалежної держави — України.
"Цю історію на Святвечір любив оповідати мій дідусь... Не тепер і не колись жила собі в нашому містечку одна сім’я: тато, мама і троє діток — Тарасик, Настуня та Ільчик. У їхній привітній оселі завжди було багато радості і сміху. Яких лишень забав не вигадували вони — і «князівна», і «чіт-нечіт», і «скіки-скіки», і, звичайно ж, «смішний телефон». А на свята їхній татусь наймав бри́чку із золотогривим конем, і вони всі разом їхали за місто до лісу..." (Іван Малкович)
"Над Дніпром, коло славних порогів, в селі Старому Кодаку жив собі молодий лоцман Карпо Летючий. Як і всі лоцмани, він був потомок славних запорожців і мав увесь хист, всю вроду запорозьку. Високий, чорнявий та кучерявий! гарний з лиця, гарний з стану, кругом гарний, ще й до того сміливий! Ще змалку брав його з собою батько на байдаки та плоти, переводячи їх через пороги. Карпо знав добре всі пороги, всі забори, знав кожний камінь. Він любив пороги, бо зріс коло їх. Карпо любив летіти стрілою прудким козацьким ходом через пороги, летіти птицею з лави на лаву; любив слухати, як шумить Дніпро на порогах, як реве Звонець або Дід і обливає бризками його гаряче лице..." (Іван Нечуй-Левицький)
"Отсі байки, що зібрані в тій книжечці, то старе народне добро. Багато такого ви почуєте в устах наших бабусь та дідів, а мало хто й подумає про те, що, оповідаючи ті байки, ми повторяємо тільки те, що перед тисячами літ повидумували мудрі люди в Вавілоні, в Єгипті, в Індії та в Греції. Тільки недавно вчені мужі, повіднаходивши стародавні книжки тих народів та порівнявши їх із нашими народними байками та казками, дійшли до погляду, що те, чим нині так любуються наші діти, було колись випливом мудрості царів, звіздарів та патріархів. Наша нинішня байка і казка, се та сама Попелюшка, що заклята живе в брудній одежі, в душній кухні, але направду вона царівна родом із високого, блискучого замку. Бажаючи вибрати для наших дітей книжечку щонайкращих казок різних часів і народів, я зупинився поперед усього на тих, де оповідається про самих звірів..." (Іван Франко)
.jpg "Іван Франко, збірка казок Коли ще звірі говорили, Передмова. Малюнок художників Л. Джолос і Є. Соловйова")
"Хто з вас, діти, не знає лисички-сестрички, що у неї звичка на ферму забігати, гусей лякати, курей душити, шкоду людям робити. От така то лисичка, хитра, неласкава, що про неї несеться поганенька слава, прибігла з лісу під хатку і чує: хтось співає молитву не молитву – колядку не колядку. А це в хатці діти посідали в куточок і, який в кого голосочок, тягнуть, аж пісня серце голубить – “О хто, хто Миколая любить”. А далі стали діти говорити, що небавом святий Миколай по хатках буде ходити, добрих діток дарами наділяти, бідним помагати… Як почула лисичка такі новини, швидко-швиденько побігла в яри та долини. Далі в ліс, де ялиці крислаті, стала звірів на нараду скликати..." (Іванна Савицька)
До поеми-казки Ігоря Калинця "Веселка" увійшли поезії: "Пісенька", "Дві пісеньки про синє", "Наш стяг", "Пісенька на закінчення"; казки: "Казочка про сльозу", "Казка про сім сестер і Чорного Князенка" та багато цікавих загадок.
"Ганнуся поверталася додому трамваєм. Була пізня осіння пора, вікна запотіли, і на них можна було пальчиком намалювати що завгодно. То й дівчинка не втрималася: намалювала людинку. Потім подумала - і домалювала людинці великі окуляри: вийшов досить пристойний Хлопчик, Хлопчик-Фіґурка..." (Ігор Калинець)
До збірки Ігоря Калинця "Дурні казки" увійшли його твори: "Як намалювати Виглядька", "Дзуська та інші", "Фуркальце та інші", "Скрипцьо та інші", "Оля-ля-ля та інші", "Парасольцьо та інші", "Соляник та інші", "Соляник та інші", "Фон те та інші". Ці казки також входять до книжки Ігоря Калинця "Казки зі Львова", виданої у львівському видавництві у 1999 році.
...
Було це, на жаль, не в тридев'ятому царстві, а в нашій багатостраждальній Україні. І не так давно. «Застійними» називаємо ми тепер ті часи. Тоді за любов до свого краю легко було потрапити в «націоналісти», а щире зацікавлення історією, культурою рідного народу вважалося нерідко злочином. Саме в цьому був звинувачений поет зі Львова Ігор Калинець. Він устиг видати лише однісіньку маленьку книжечку «Вогонь Купала» у 1966 році. І потім довго-довго, понад двадцять років, не чули на батьківщині його чистого голосу. Майже все, що він писав, уперше виходило за кордоном. Тепер, нарешті, починають друкувати Калинцеві вірші і наші видавництва. Приходить запізніле визнання... Читайте казки Ігоря Калинця: "Хлопчик-Фiгурка, який задоволений собою", "Повітряна кулька", "Дурні казки".
Зміст першої частини книги Ігоря Калинця "Казки зі Львова":
--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Зміст третьої частини книги Ігоря Калинця "Казки зі Львова":
--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
"Завітав Чорний Князенко до нашої господи і просить руки Червоної. "Не віддамо,— кажуть Мати,— бо вона Любов, кохає Мак у полі. Іди, іди, Чорний Князю, пріч — хай тебе кохає темна Ніч. Через рік знову приходить: "Дозвольте заручитися з Оранжевою." "А я піду за того, кого сама виберу: я Доля. Хай тобі жоною буде Ніч! Ти моєї долі не каліч. Ще один рік пролетів. "Так віддайте Жовту,"— благає Чорний Князенко. "А я Розлука: нащо побиратися, коли розлучатися? Ізгинь, ізгинь, Чорний Князю, з віч! Хай тобі жоною буде Ніч."" (Ігор Калинець)
