Зірка Мензатюк. «Іди, іди, дощику» (казка-оповідання)

Зірка Мензатюк

ІДИ, ІДИ, ДОЩИКУ 

Купила мама Василькові гумові чоботи. Тільки взути їх ніяк: сонячно, сухо. У всьому селі жодної калюжі. А Дощ іти не квапиться. Дрімає собі у хмарині, в тій, шо зачепилася за верхівку тополі на вигоні.
Пооглядав Василько чоботи, поприміряв та й подався на вигін, до тополі.
—    Дошику,— гукає,— іди, щоб калюжі були! В мене чоботи нові, хочеться походити.
А Дощик ніби не чує. Дрімає та й дрімає.
Вернувся Василько додому ні з чим. Нипає по двору, нудьгує. Зазирнув у квітник, а там чорнобривці та петунії, що учора сестра Мирославка пересадила, зовсім головки посхиляли, пов'яли. Знов побіг Василько до тополі.
—    Слухай-но, Дощику! Мирославчині чорнобривці сохнуть. Виручай!
А Дощикові на хмарині м'яко, як на перині. Перевернувся він з боку на бік, солодко потягнувся. Треба полити. Так неохота ж...
Що з ледарем вдієш? Узявся Василько сам за коновку. Аж тут Ластівка сіла проти вікна.
—    Ой, — натомилася! — поскаржилась. — Треба гніздо ліпити, а на леваді сухо. Доводиться землю аж від річки носити...
—    Біднесенька,— пожалів її Василько.— І тобі б оце дощику... Може, ще раз його покликати?
Прийшов до тополі та й:
—    Дощику! Вже й ластівці без тебе скрутно.
В’януть бабусині помідори і капуста, в’яне квітник у Мирославки, мої чоботи новенькі стоять без діла,— все тебе чекає!
—    Хай уже,— погодився Дощик.— Піду... коли-небудь.
—    Не коли-небудь, а тепер іди! — просить Василько.
Але Дощ заплющив очі і спить собі далі.
Втретє вертається хлопець ні з чим. А на вулиці Мирославка з подружками.
—    Чого ти, Васильку, похнюпився? — перейняли малого.

Та... не можу Дощу докликатися…
—    Ой, чи ти ж умієш його кликати?
—    Чом не вмію? Іди, кажу, бо всі тебе чекають…
—    Хіба так? — засміялася Мирославка. — Дощ он як треба кликати:

Мирославчині подружки й собі побралися за руки та заспівали:

А Маринка, що з Києва до бабусі приїхала, ще й такої завела:

Дощик почув, з-за хмарини виглянув.
— Гарно ви співаєте! І танцюєте... Я теж так хочу!
Та як припустить! На городи, на левади, на прив’ялі квітки, на бабусині грядки... Чорнобривці враз ожили й головки попідводили, ластівка з радості злинула ген понад хмару. А чобітки гумові в хаті залишились. І хай собі. Калюжі теплі — по таких можна й босоніж!

За матеріалами: "Барвінок" - журнал для дітей, №6, 1989 р., стор. 18 - 19. Малюнок Костя Лавра.

Дивіться також на нашому сайті:

"Колись малою я любила читати, сидячи на горісі. Гілля навколо було мов зелене шатро, я опинялася мовби в інакшому, таємничому світі. А ще, правду кажучи, я ховалася. Батьки не схвалювали мого читання-всього-підряд. Тепер розумію чому. Книжки — як друзі. Є серед них надійні і справжні. Є й такі, на які просто марнуєш час." (Зірка Мензатюк)

 

 

 

Весняні оповідання для дітей

"Ось і ластівки з-за моря повернулися; літають, метушаться, в сараї під дахом глиняне гніздечко ліплять. Та як акуратно! Грудочку до грудочки приклеюють. Зліплять гніздечко, неначе кошик, а збоку пролазку залишать. Через цю пролазку пуху, травинок у гніздо назносять. Постелить ластівка м’яку підстилку в гнізді, знесе туди яєчка І сяде пташенят висиджувати."  (Георгій Скребицький, Віра Чапліна)