"На повітряній кульці були дуже гарно намальовані червоні вуста, що усміхалися. Таких чудових кульок дуже мало на світі. Може, п'ять, а може, три. Ось таку кульку мала Настуся. Вона любила свою усміхнену кульку, але завжди тримала її за нитку. Настуся боялася, щоб кулька не вирвалася з рук і не подалася кудись із вітром. Або, не дай Боже, не накололася на гострі колючки рожі, що високим кущем росла на подвір'ї. Тому Настуся з кулькою не підходила до куща...." (Ігор Калинець)
"Ну, почнемо! Коли ми дійдемо до кінця цієї історії, тоді ми знатимемо більше, ніж зараз. Так ось, жив один лихий троль. Він був злючий-презлючий, наче сам чорт! Якось він був у дуже хорошому настрої, тому що зробив собі дзеркало, яке мало незвичайну властивість - все хороше і прекрасне в ньому зменшувалося, майже зникало, а все погане і огидне впадало в око і здавалося ще гіршим..." (Ганс Крістіан Андерсен)
"Хочу розповісти про дівчинку, яку ти недавно бачив. Пам’ятаєш, у магазині: вона сердилась, аж ніжкою тупала, бо мама не хотіла їй купити... ой, забула що. Чи то іграшку, чи хустинку-носовичка, чи щось інше. А оце дівчинці (звуть її Улянкою) захотілося нової парасольки.
— Купи! — смикала вона маму за рукав.
— Нащо її тобі, Улясю, в тебе є парасолька.
— Але не така. Та без квіток, і не червона. Купи!..." (Зірка Мензатюк)
"Вже йшла весна. Горобці першими побачили, як ожила і заговорила з холодним берегом річка. "Прокидайся! — казала річка берегові.— Годі вже тобі спати. Цілу ж зиму проспав!" " Зимі кінець! Зимі кінець! — радо вигукували над річкою горобці.— Нам не буде холодно! Нам не буде голодно!" Річка виглянула з ополонки, але видно було погано. Лунко тріснув лід. Аж горобці налякалися. Пороснули врозтіч і присмирніли, зачаїлися сірими грудочками на всніженому березі.
Лід сердився й щосили намагався тримати річку..." (Михайло Слабошпицький)
"Колись дуже давно Папуга не вмiв розмовляти. А навчитися йому дуже хотiлося. Полетiв вiн до великого болота, в якому лежали бегемоти. "Яке гарне болото!" — казали вони i занурювалися у те болото по самiсiнькi очi. Папузi болото зовсiм не подобалося. Але, щоб навчитися розмовляти, вiн повторював за бегемотами..." (Галина Малик)
"Бігунець та Котило" - добра казка Валерія Шевчука про маленького чоловічка Бігунця, який нікого не боявся, хотів з усіма дружити та врятував мешканців лісу від злого Котила...
"Холодно взимку Зайчикові. Вибіг він на узлісся, а вже ніч настала. Мороз тріщить, сніг проти Місяця блищить, холодний вітрець з яру повіває. Сів Зайчик під кущем, простяг лапки до Місяця, просить: "Місяцю, любий, погрій мене своїми променями, бо довго ще Сонечка чекати..." (Василь Сухомлинський)
"В одному поліському ставочку народилося незвичайне жабенятко. Воно було зовсім не таке, як усі у їх жаб'ячому родУ!
Маля
любило
музику.
І скрізь її шукало..."(Галина Римар)
"Біла шубка" Наталі Забіли - казка про хвалькуватого зайчика.
"У однієї вдови та було дві доні, в котрих одна була гарна на вроду й працьовита, а друга гидка й лежень. Гидку й лежнювату дочку вдова любила й жалувала, бо то була її рідна дочка, а на другу раз-у-раз накидала всяку важку працю й тримала її в хаті за попихача. Бідній дівчині доводилося щодня сидіти біля криниці на великому шляху та все прясти..." (Брати Грімм)
"«Ой, як я замерз. Холодно», - бідкався велетень Світ, знімаючи холоднючі крижані бурульки зі своєї бороди та вусів. «Щось треба з цим робити», - мислив далі. - Але що?». Тут його задумливий погляд піднявся із Землі до Небес і зупинився. Радості Світу не було меж, адже він тепер певно знав, як зігріти руки. Світ піднявся наскільки міг вище, зрештою встав навшпиньки і дістав до хмар. Тепер він відібрав дві теплі вовняні хмаринки і зодягнув їх собі на руки..." (Марія Дем'янюк)
"Був собі Омелько. І був він драконом. Понад усе на світі, навіть більше за млинці з суницями, любив Омелько вигадувати казки. Та була одна заковика: драконові бракувало слухачів, бо щойно він підкрадався до когось, аби розказати казку, усі верещали: «Дракон!» — і втікали. Не було такого звіра, який сів би і спокійно вислухав бідолашного Омелька від початку до кінця..." Слухайте далі казочку Сашка Дерманського у виконанні відомого українського поета та видавця Івана Малковича.
... «А тим часом сусідній цар крок за кроком захоплював їхню землю...» Загарбання країни сусіднім царем несе громадянам тяжку неволю, горе й смерть, що подається у творі як розплата за те, «що, насолоджуючись власним життям, вони зовсім перестали думати й дбати про свою державу».Чи не так і наш народ, видатний у мистецтві, піснях і танцях, вмілий і працьовитий, на багатій і щедрій землі віками зазнавав тяжкого гніту від сусідів? Твір Івана Липи «Близнята» унікальний тим, що в ньому є ще одна казка — її розповів онукові мудрий дід. Цей композиційний прийом — «два в одному» — не лише посилює емоційне сприйняття твору, а й дає зрозуміти, що на шляху боротьби за долю рідного краю — численні й складні перешкоди, здолати які далеко не кожному по силі, й те треба робити гуртом!
"Чи знаєш ТИ, що таке мамине серденько? Думаєш, воно таке, як на малюнку в енциклопедії? Ні, дитино, серце набагато більше. Цього не зобразиш на жодному малюнку. А головне, що у серці основне місце займаєш ТИ. Так-так, саме ТИ… Дивне серце, правда? Поки Тебе не було, там поміщалося багато всього. Але після Твого народження це все потіснилось, і більшу частину серденька зайняла дитина. Саме діти є господарями маминого серденька. І лише вони його можуть розбити. " (Ірина Мацко)
«У лісі, лісі темному…» - наспівував Дмитрик, біжучи зимовою стежкою у лісок, що простягався неподалік його хатини. У тому лісі вовк не ходив, та й лісок був невеликим. Але саме тут Дмитрику було найзатишніше. А ще з минулої весни у хлопчика з’явилася подруга у ліску – маленька ялиночка, яку він посадив своїми руками і дуже її любив та доглядав. От і зараз він біг саме до неї – подивитися як вона зимує, привітатися, погомоніти. Ялиночка ж була чарівною...
(Ірина Мацко)
"Жив собі в лісі маленький зайчик. Був він ще молоденький і зовсім, зовсім сіренький. І з того він був дуже задоволений: біжить, бувало, по полю - земля сіра, колосочки жовті мерехтять, не зразу зайчика й побачиш. А зайчик не хотів, щоб його бачили, бо багато ворогів у нього було: і вовк, і лисиця, і сова, і шуліка, і яструб, і ласка, і собаки, і мисливці. Важко було б зайчикові від усіх устерегтися, якби не його сірий кожушок. А то заб'ється він десь під пеньочок - і не видно його, або присяде на городі, капустку хрумає, і ніхто його не бачить. Добре жилося зайчикові влітку - є що поїсти, є де сховатись. Думав він, що так завжди і буде. Аж воно не так!..." (Катерина Перелісна)
"У невеличкій кімнаті лежить на ліжку слабий хлопчик. Лежить він, не спить, дивиться, широко розкривши оченята, на вікно, заслонене хустиною: хустина не зовсім заслонила вікно, збоку трохи видко шибку й видко, як палає смужка блакитного світла аж додолу. "Павлусю, куди ти так дивишся?" – спитала мама хлопчика, бо то ж мама сиділа й гляділа свого слабого синка. "Та я дивлюся на ту смужку. Мамо, звідки вона? З чого вона?" – сказав хлопчик..." (Леся Українка)
"Не бажай нікому зла - і тобі лиха не буде" - такий лейтмотив цієї казочки Лірника Сашка.
"Зовсім недалеко від нас жив один дивак лікар. Що він дивак — ніхто в цьому не мав сумніву, а що він лікар — кожного сумнів брав. Всі в місті поважали лікарів, які лікували скарлатини, дифтерити, апендицити та інші противні хвороби. Але цей лікар не лікував цих звичайних хвороб. Він не був хірургом, не лікував «вухо, горло, ніс», не рвав зубів, і взагалі його спеціальність була така дивна і незрозуміла, що всі вважали за краще підсміюватися з нього і оголосити диваком, ніж познайомитися ближче. Він жив на краю міста, і навколо його лікарні був великий-великий сад. Казали, що в тому саду надзвичайні оранжереї з рідкісними квітами і приручені зайчики, кізочки та інші звірята бігають вільно по траві..." (Оксана Іваненко)
"Був собі колись якийсь-то циган, та такий же то прогіркий п'яниця, що й не приведи господи! Чи є у його яка копійчина, так і несе її у шинк, чи яка жупанина - він і її туди ж пре! А жінка з дітьми, голі й босі, пропадають без хліба. Танцюють-танцюють халяндри, пішовши у Вороніж (бо вони стояли шатром біля Вороніжа), так що ж бо? Народ не дуже заглядується на їх танці, бо вже вони нікому не в дивовижу...." (Пантелеймон Куліш)
